Соломія

Інтелект на зламі епох (Соломії Павличко — 60)

15 грудня Соломії Павличко виповнилося б 60.

Вона стала символом нового літературознавства для одних,
«подразником» для інших, а для третіх — представницею високої
філологічної культури та інтелекту, який неможливо заперечити, навіть якщо
й полемічно сприймаєш положення авторських теорій чи концепцій.
Соломія Павличка формувалась у родині, де батько (Дмитро Павличко)
— культовий письменник української радянської літератури, непересічний
перекладач, одне слово, інтелектуал і митець, який утверджував
літературною творчістю українське слово й українську ідентичність.
Соломія Павличко — антитрадиціоналістка, виклична й «незручна» для
радянського й пострадянського літературознавства. У «Теорії літератури»,
яку впорядкували Віра Агеєва та Богдан Кравченко, чимало понять, які на
початок 1990-х рр. вважалися «вибуховими» для літературознавчого
наукового світу: «ніцшеанство», «невроз», «конфлікт між статями»,
«фемінізм», «дискурс ірраціоналізму», «автори як маски, тексти і шифри»,
«фройдистський аналіз», «психопатичний дискурс»… Цей перелік можна
доповнювати. Подібні терміни, словосполучення, наукові метафори
сприймалися як те, що виводить із рівноваги, як щось небезпечне й зухвале
(для представників радянського літературознавства більшість із цих понять
співвідносилась із забороненими темами).

С. Павличко психологізує дискурс літератури, розкриваючи можливості
фройдистського потрактування художнього світу. Водночас вона й
інтелектуалізує вимір літератури, долучаючи до нього «заборонені» поняття,
які мали значну традицію й інтерпретаційну історію в західних працях. Що
важливо: Соломія Павличко зручно почуває себе як у дискурсі української,
так і зарубіжних літератур. Це одна з перших дослідниць, для якої
компаративістичне мислення є не стільки інструментом аналізу, скільки
методологією життя. У житті реальному годі шукати бар’єрів між
зарубіжною та українською літературою. Така дослідницька оптика дає
можливість залучати західні теорії до української літератури кін. ХІХ – поч.
ХХ ст., органічно осмислюючи їх у контексті українського літературного
матеріалу.

С. Павличко обирає для себе спершу дискурс англістики, проте згодом
органічно віднаходить себе в царині української модерністської літератури.
Людина Франкового інтелекту: вона запалювала, інспірувала, формувала
навколо школу, залучаючи до своєї дійсності молодих і спраглих до нового
дослідників. Соломію поважали, нею захоплювалися, її критикували… Що ж,
як писав Ортега-і-Гассет, блискавка завжди вдаряє в найбільше дерево.

Проте життя Соломії Павличко стало прикладом того, що
літературознавство може вийти з академічного кабінету й бути цікавим і
важливим не лише для фахівців. Дискурс літературного дослідження
важливий для значного більшого кола людей, він потрібний тим, хто хоче
навчитися мислити й жити незалежно. Її інтелектуально-філософські
шукання збіглися в часі з шуканнями в річищі української державності, коли
важливо було подолати радянський спадок і утвердити світові питому
ідентичність.

С. Павличко дедалі інтенсивніше розробляє теми українського
модернізму, показуючи, що процеси, які мали місце в нашій літературі,
типологічно подібні до того, що відбувалося в європейських літературах.
Досягнення українського мистецтва аж ніяк не вторинні, не марґінальні, а
самобутні.

Рух, спрямований на дерзання, простежується не лише в
літературознавчих працях, а й у перекладах. Соломія Павличко обирає для
представлення українському читачеві англійський роман Г. Д. Лоуренса
«Коханець леді Чаттерлей» («Всесвіт», 1989 – №12, 1990 – №1,2), який і для
англійської літератури став справжнім вибухом. С. Павличко цікавлять
тексти, які допомагають нівелювати світоглядну зашореність: література —
не ідеологія, у ній мають місце різні вияви людського духу. Тож дослідницю
цікавлять тексти, у яких знаходить вияв тілесність як особливий культурний
феномен; психічне життя, зокрема й неврози, які стають поштовхом до
розвитку літератури й динамізують художній світ. Вражає уміння науковця
об’єктивувати виклад, уникаючи зображення того, що могло б, безперечно,
створити з С. Павличко українського Батая, Жижека чи Дельоза. Її виклад
фройдистського аналізу тіла, соціальних інтеракцій, комунікативних девіацій
коректний і позбавлений форм нарцисичного самолюбування. Зрештою, ця
сміливість іде від батька, не лише трибунного поета, який метафорично
розкрив сутність смерті кривавого диктатора, а й переклав українською
мовою заборонені «Квіти зла» Шарля Бодлера, які свого часу викликали у
французькому літературному житті не менший був, ніж «Коханець…»
Лоуренса, чи «Портрет Доріана Ґрея» О. Вайлда. Праці С. Павличко
спричиняли «рецептивний» ажіотаж і критику, подеколи непримиренну.
Окремі міркування обурювали, захист докторської роботи тривав утричі
довше, ніж зазвичай відбувається на захистах таких дисертацій… С.
Павличко стала прикладом нової полемічності, нової дискусії про розвиток
літератури й осмислення літературного процесу минулих епох.
Праці С. Павличко мають чимало евристичних знахідок і міркувань,
важливих для новітнього літературознавства. Її погляди на психологізм
художнього світу особливо актуальні в епоху уже постпостмодернізму, коли
відбувається «воскресіння суб’єкта». Актуалізація в англійському романі
ХХІ століття виявів психічної реальності персонажів та захисних механізмів
психіки потверджує важливість літературознавчих підходів С. Павличко.
Увага до психічного життя загострює проблему «повернення суб’єкта», без
якого психічна дійсність утрачає сенс. Психіка виявляє себе в результаті емоційних потрясінь і травм, які переживають персонажі. За словами
С. Павличко, «європейська культура зламу віків була невротичною» .
Подібні тенденції спостерігаємо й сьогодні в англійському романі так само
зламу віків, щоправда, уже ХХ і ХХІ ст. Дослідниця звертає увагу на те, що
«невроз у цей період став у ній майже вимогою, необхідною частиною
модерності». «Ідеться про повернення в літературу (тут С. Павличко має на
увазі українську літературу, проте ці самі тенденції мали вияв і в
європейських літературах зазначеного періоду. — Д.Д.) божевілля, котре
замовкло з часів пізнього Ренесансу, залишивши по собі безсмертні образи
Офелії, короля Ліра, Дон Кіхота, корабля дурнів та багато інших. Для
української літератури це було скоріше не повернення на новому рівні, а
прилучення до складної й надзвичайно плідної в мистецькому сенсі теми» .
Наведена цитата з праці С. Павличко цікава в кількох аспектах. По-перше,
побіжно згадаю, що літературною подією англійського життя поч. ХХІ ст.
став роман Ґреґорі Нормінтона «Корабель дурнів», який відсилає до твору,
згаданого в цитаті. По-друге, у дискурсі сучасної англійської літератури
відбувається реактуалізація «невротичного дискурсу» («Маленький
незнайомець» С. Вотерс, «Коротка історія тракторів по-українськи»
М. Левицької тощо). Фіктивність реальності, у якій живуть персонажі, постає
результатом дії захисних механізмів психіки, які засвідчують
«невротичність» навколишньої дійсності. Постпостмодерністський роман (як
і роман модерністський, за С. Павличко) ставить під сумнів модель
гармонійного співіснування соціуму й людини. Патології персонажів
англійського роману спричинені соціально-історичною ситуацією, яка
змушує героїв поводитися в один спосіб, казати щось друге, маючи ще й
третю думку.

Літературознавчий світ Соломії Павличко — мультиверсум ідей, які,
певен, іще матимуть свій розвиток у сучасному літературознавстві.
Дослідниця стала постаттю, яка об’єднала покоління, культури, епохи.
Людина вільна й екстравагантна в мисленні, стильна й ні на кого не подібна.
…15 грудня Соломії виповнилося б 60. Уявити складно, бо ж її інтелект
наділений живильністю, яка не має паспортної біографії. Соломія Павличко
«збудила» гуманітарний світ, а сьогодні, коли фізично її немає, простір ідей і
наукових теорій дослідниці здобуває підтвердження уже в світі ХХІ століття.
Соломія, здається, поспішала оприявнити ідеї, які на той час викликали
дискусії та полеміки (подеколи непримиренні, які забирали колосальний
ресурс психоемоційного й фізичного здоров’я), проте сьогодні вони
потверджують унікальність літературознавчого таланту Соломії Павличко.

Дмитро Дроздовський,
головний редактор журналу «Всесвіт»

Напишіть відгук