Ден БРАУН. Код да Вінчі

Ден БРАУН

Код да Вінчі

РОМАН

З англійської переклав Віктор ШОВКУН


Факти

Пріорат Сіону — європейське таємне товариство, засноване 1099 р., — це реальна організація. У 1975 р. в Паризькій національній бібліотеці знайдено пергамени, відомі під назвою “Секретних досьє”, де було названо багатьох членів Пріорату Сіону, й серед них — сера Ісаака Ньютона, Боттічеллі, Віктора Гюґо та Леонардо да Вінчі.
 

Ватиканська прелатура, відома як Opus Dei — це глибоко побожна католицька секта, що недавно стала об’єктом гострої критики за свою практику промивання мізків, примусових заходів та ритуалів “умертвіння плоті”, доведених до небезпечної межі. Opus Dei нещодавно завершила будівництво своєї нью-йоркської штаб-квартири вартістю в 47 мільйонів доларів на Лексинґтон-авеню (будинок № 243).

Усі описи творів мистецтва, архітектури, документів і таємних ритуалів, які даються в цьому романі, зроблені ретельно й точно.
 

Пролог

Луврський музей, Париж
10-46 вечора
 
——
Перекладено за виданням: Dan Brown. The Da Vinci Code.  Special illustrated edition. Doubleday. New York-London-Toronto-Sydney-Anckland, 2004.
Copyright © 2004 by Dan Brown.
© Віктор Шовкун, 2006, переклад.
 

Знаменитий куратор Жак Соньєр, спотикаючись, пробіг під склепінчастою аркою Великої галереї музею й кинувся до найближчої картини, яку побачив, — Караваджо. Ухопившись за позолочену раму, сімдесятишестирічний чоловік потяг шедевр до себе, відірвав його від стіни й упав на спину, накритий великим полотном.

Як він і сподівався, поблизу з гуркотом упала залізна брама, перекривши вхід до зали. Паркетна підлога задвигтіла. Десь далеко задзеленчав сигнал тривоги.

Куратор лежав якусь хвилину, відсапуючись і намагаючись міркувати тверезо. Я досі живий. Він вибрався з-під полотна і став оглядати стіни з глибокими нішами, шукаючи місце для схованки.

Але в цю мить пролунав моторошно близький голос:

— Не рухатись!

Стоячи навкарачки, на руках і колінах, куратор завмер і повільно обернув голову.

Лише за п’ятнадцять футів від нього, по той бік брами, яка йому перекрила вхід, маячив масивний силует його переслідувача, що дивився на нього крізь залізні грати. Він був кремезний і високий, з блідою, як у привида, шкірою та ріденьким білим волоссям. Райдужні оболонки очей були в нього рожеві, з темно-червоними зіницями. Альбінос дістав із кишені пістолет й просунув його крізь грати, націливши на куратора.

— Не здумайте тікати. — Його акцент було важко визначити. — А тепер скажіть мені, де він.

— Я вже вам сказав, — заникуючись, пробелькотів куратор, безпорадно спинаючись навколішки на підлозі галереї. — Я не знаю, чого вам від мене треба!

— Брешете! — Альбінос дивився на нього невідривним поглядом, цілком нерухомий, і лише зблиски в його очах привида були рухливими. — Ви та ваше братство володієте чимось таким, що вам не належить.

Куратор відчув, як адреналін шугнув йому в голову. Звідки він знає?

— Сьогодні вночі він перейде у володіння тих, кому й повинен належати.  Скажіть, де він схований, і ви житимете. — Переслідувач націлив пістолет у голову куратора. — Невже це така таємниця, за яку ви готові вмерти?

Соньєрові перехопило подих.

Альбінос нахилив голову, дивлячись крізь приціл пістолета.

Соньєр підняв руки, мов захищаючись.

— Стривайте, — повільно промовив він. — Я вам усе скажу.

Свої наступні слова куратор проказував обережно й ретельно. Він не раз тренувався виголошувати брехню, яку зараз повідомляв... і щоразу молився, щоб йому ніколи не довелося вдаватись до неї.

Коли куратор закінчив говорити, нападник самовдоволено посміхнувся.

— Схоже на правду. Те саме мені повідомили й інші.

Соньєр здригнувся. Інші?

— Я знайшов і їх, — глузливо повідомив велетень. — Усіх трьох. Вони сказали мені те саме, що й ви.

Не може бути! Особа куратора, як і особи трьох його сенешалів, була майже такою самою таємницею, як і таємниця, що її вони берегли. Соньєр зрозумів, що його сенешалі, дотримуючись строгої процедури, розповіли перед смертю ту саму брехню, що й він. Це входило до загального плану.

Нападник знову націлив на нього пістолет.

— Коли ви помрете, з тих, хто знає правду, залишуся тільки я.

Правду. В одну мить куратор збагнув справжній жах ситуації. Якщо я помру, правду буде втрачено навіки. Інстинктивно він смикнувся, щоб кудись заховатися.

Гримнув постріл, і куратор відчув пекучий біль, коли куля увійшла йому в шлунок. Він упав на живіт... борючись проти нестерпного болю. Повільно Соньєр перекинувся горічерева й подивився крізь грати брами на свого нападника.

Той тепер цілився Соньєрові в голову.

Соньєр заплющився, думки його закрутилися у вихорі страху й жалю.

Щось клацнуло — патронник у пістолеті нападника був порожній.

Куратор розплющив очі.

Альбінос подивився на свою зброю, з майже іронічним подивом в очах. Він потягся рукою по іншу обойму, потім, здавалося, передумав, поглянувши з глузливою посмішкою на живіт Соньєра.

— Тут я вже своє діло зробив.

Куратор подивився вниз і побачив на своїй білій сорочці дірку від кулі. Пляма крові була на кілька дюймів нижче від його грудної кістки. Мій шлунок. З жорстокою іронією куля обминула серце. Як ветеран алжирської війни куратор не раз бачив,  в яких муках помирають люди від такої рани. Він ще житиме хвилин п’ятнадцять, поки шлункові соки просочуватимуться в порожнину його клітки, повільно отруюючи його зсередини.

— Біль приємно терпіти, добродію, — сказав убивця.

Й пішов собі геть.

Залишившись сам-один, Жак Соньєр знову обернув погляд до залізної брами. Він був у пастці, й цю браму ніхто не відчинить раніше як хвилин через двадцять. На той час, коли хтось до нього підійде, він уже буде мертвий. Проте страх, який тепер опанував його, був значно більшим, аніж страх смерті.

Я мушу передати комусь таємницю.

Він, хитаючись, почав спинатися на ноги, і уявив собі своїх трьох загиблих братів. Подумав про ті покоління братів, які уже відійшли... про місію, яка була їм доручена.

Нерозривний ланцюг знання.

І ось раптово, попри всі заходи остороги... попри всі спроби зробити ланцюг максимально міцним... Жак Соньєр залишився єдиною ланкою, єдиним охоронцем однієї з найграндіозніших таємниць, що їх будь-коли зберігали люди.

Затремтівши, він нарешті зіп’явся на ноги.

Я мушу щось придумати...

Він був замкнений у Великій галереї, а існувала лише одна людина на землі, якій він міг би передати свій смолоскип. Соньєр подивився вгору, на стіни своєї просторої в’язниці. Ціла колекція найславетніших у світі картин, здавалося, усміхалися до нього як давні друзі.

Скривившись від болю, він мобілізував усі свої здібності та силу. Він розумів, що неймовірне завдання, яке перед ним стояло, потребуватиме кожну секунду життя, які ще йому лишилися.

 

Розділ перший

 

Роберт Ленґдон прокинувся не відразу.

Десь у темряві дзеленчав телефон — якийсь різкий, незнайомий дзвінок. Він навпомацки знайшов вимикач свого нічника й натиснув на нього. Примруживши очі, розглянувся навкруги, й побачив розкішну ренесансну спальню, обставлену меблями у стилі Луї Шістнадцятого, стіни, покриті фресками ручної роботи, й колосальне ліжко з червоного дерева на чотирьох стовпцях. Де я, в дідька, є?

На жакардовому халаті, що висів біля його ліжка, була вибита монограма:

 

готель “Ріц”, Париж.

 

Поступово туман став розсіюватися.

Ленґдон підняв слухавку.

— Алло?

— Месьє Ленґдон? — запитав чоловічий голос. — Сподіваюся, я вас не розбудив?

Ленґдон подивився ошелешеним поглядом на годинника, який стояв на нічному столику біля ліжка. 12-32 ночі. Він спав лише годину, але почував себе як мертвий.

— Це консьєрж, месьє. Пробачте мені за те, що я вас потривожив, але до вас гість. Він прагне зустрітися з вами негайно.

Ленґдон усе ще не прочумався. Гість? Його погляд зупинився на пожмаканій афіші, що лежала на нічному столику:

 

Американський університет Парижа

запрошує всіх, хто бажає,

на зустріч із Робертом Ленґдоном,

професором релігійної символіки Гарвардського університету

 

Ленґдон застогнав. Певно, прочитана ним сьогодні лекція — з показом слайдів про елементи поганської символіки, вирізьблені на каменях Шартрського собору, — роздратувала консервативно настроєних слухачів. Мабуть, якийсь релігійний схоласт вистежив, де він живе, і тепер прийшов, щоб зчинити бійку.

— Даруйте, — сказав Ленґдон, — але я дуже стомився і...

— Але ж, месьє, — наполягав консьєрж, знизивши голос до напруженого пошепту. — Ваш гість — дуже значна людина.

Ленґдон і не думав сумніватися в цьому. Його книжки про релігійний живопис та культову символіку зробили його сумнівною знаменитістю у світі мистецтва, а торік скандальна популярність Ленґдона збільшилася стократ після його участі у ватиканському інциденті, який знайшов широке висвітлення в пресі. Відтоді потік самозваних істориків та аматорів мистецтва, що приходили до його дверей, здавалося, ніколи не вичерпається.

— Я дуже вас прошу, — сказав Ленґдон, докладаючи всіх зусиль, щоб здаватися чемним, — запишіть прізвище цього чоловіка та номер його телефону й скажіть, що я спробую зателефонувати йому у вівторок, перед тим як покину Париж. Дякую, — і він поклав слухавку, перш ніж консьєрж устиг йому заперечити.

Ленґдон сів і скинув похмурим поглядом на “Книгу для наших гостей”, що лежала біля його ліжка, хизуючись хвалькуватим написом на обкладинці: Спіть як дитина в місті вогнів. Безтурботний сон у готелі “Ріц”, Париж. Він обернувся й стомлено подивився у велике дзеркало на протилежній стіні кімнати, в якому побачив себе на повен зріст. На нього дивився цілковитий незнайомець — скуйовджений і перевтомлений.

Тобі треба добре відпочити, Роберте.

Минулий рік мав для нього важкі наслідки, і він без особливої радості міг бачити їх тепер у дзеркалі. Його зазвичай жваві сині очі сьогодні були якісь затуманені й неприродно примружені. Темна щетина вкривала випнуті щелепи та запале підборіддя. На скронях біліли сиві пасма, глибоко проникаючи в густі хащі жорсткого чорного волосся. Хоча колеги жіночої статі запевняли, що сивина лише підкреслює притаманний його обличчю вираз мудрого книжника, Ленґдон не дозволяв себе одурити цими запевненнями.

ЯкбиБостон меґезинміг бачити мене зараз.

Минулого місяця, на превелике збентеження Ленґдона, “Бостон меґезин” включив його до списку десятьох людей міста, які інтригують найбільше, — сумнівна честь, що перетворила його на об’єкт нескінченних жартів із боку гарвардських колег. І навіть сьогодні ввечері, за три тисячі миль від дому, ця історія несподівано виринула назовні на лекції, яку він читав.

— Панії та панове, — сказала ведуча, звертаючись до повної зали в так званому павільйоні Дофіна, що належав Американському університету Парижа. — Наш сьогоднішній гість не потребує особливих рекомендацій. Він автор численних книг: “Символіка таємних сект”, “Мистецтво просвітлених”, “Утрачена мова ідеограм”, і коли я вам скажу, що він також написав книжку про релігійну іконологію, то не відкрию вам нічого нового. Адже багато хто з вас навчається за його підручниками.

Студенти в залі з ентузіазмом закивали головами.

— Я мала намір відрекомендувати його сьогодні, пославшись на деякі факти з його переконливої творчої біографії. Проте... — Вона грайливо подивилася на Ленґдона, який сидів на сцені. — Одна з тих, котрі сидять у цій залі, принесла мені публікацію, яка дозволяє мені відрекомендувати його... як би це висловитися... з домішкою значно більшої інтриги.

І вона показала публіці примірник часопису “Бостон меґезин”.

Ленґдон похолов. Де вона,  в дідька, його взяла?

А тим часом ведуча вже почала зачитувати уривки з ідіотської статті, опублікованої в тому журналі, й Ленґдон відчув, як він усе глибше й глибше провалюється в крісло. Через тридцять секунд публіка вже сміялася, а ведуча не виявляла жодних ознак того, що збирається це припинити.

  “... і той факт, що містер Ленґдон відмовляється розповідати прилюдно про свою незвичайну роль у Ватиканському конклаві, який відбувся торік, теж додає його особі загадковості та інтриги”.

Ведуча зробила паузу, аби ще більше заінтригувати публіку.

— Хочете послухати ще?

Публіка зааплодувала.

“Невже ніхто її не зупинить?” — у розпачі подумав Ленґдон, а вона вже зачитувала нову цитату:

— “Хоча професора Ленґдона й не можна вважати сексуально-вродливим чоловіком, як декого з його молодших колег, цей сорока-з-чимось-річний академік має в собі щось більше, аніж просто привабливість ученого. Чарівність його присутності підкреслюється також незвично низьким баритоном, який студентки називають “шоколадом для вух”.

Зала вибухнула сміхом.

Ленґдон видушив із себе збентежену усмішку. Він знав, що буде далі, — кілька ідіотських рядків про “твідовий костюм від Гаріса в Гарісоновому “Форді”, — а що цього вечора він подумав, що йому вже можна безпечно вдягти свій твідовий костюм від Гаріса та светр зі стоячим коміром від Бредбері, то вирішив утрутитися в хід подій.

— Дякую, Моніко, — сказав Ленґдон, завчасно підвівшись зі свого стільця й випихаючи її зі сцени. — “Бостон меґезин” має хист до вигадки. — Він обернувся до публіки і зітхнув збентежено. — І якщо я довідаюся, хто з вас приніс сюди цю статтю, я звернуся до консульства з проханням депортувати нахабу.

Публіка засміялася.

— Отже, люди, як вам уже відомо, я прийшов сюди, щоб поговорити про могутність символів...

 

Дзвінок готельного телефону Ленґдона знову порушив тишу.

Розчаровано застогнавши, він підняв рурку:

— Слухаю?

Як він і сподівався, це був консьєрж.

— Пане Ленґдон, я мушу знову попросити пробачення й повідомити вас, що ваш гість уже прямує до вашого номера. Я подумав, що повинен попередити вас.

Ленґдон уже прокинувся цілком:

— Ви послали когось до моєї кімнати?

—Даруйте, пане, але... Я просто не маю права зупинити людину з такими повноваженнями.

— А хто він, зрештою?

Але консьєрж уже поклав слухавку.

Майже відразу чийсь важкий кулак постукав у двері Ленґдона.

Дещо розгублений, Ленґдон зісковзнув із ліжка й відчув, як його пальці глибоко занурилися в старовинний килим Савонрі. Він накинув на себе готельний ванний халат і підійшов до дверей.

— Хто там?

— Пане Ленґдон, мені треба поговорити з вами. — Англійська мова гостя була з акцентом — такий собі різкий авторитетний гавкіт. — Мене звати лейтенант Жером Колле. Управління центральної судової поліції.

Ленґдон відповів не зразу. Судової поліції?  Ця поліція була приблизно тим самим, що й американське ФБР.

Не виймаючи ланцюжок безпеки, Ленґдон прочинив двері на кілька дюймів. На нього дивилося злиняле обличчя з тонкими рисами. Незнайомець був дуже худий, у синьому мундирі, який мав надзвичайно офіційний вигляд.

— Можна мені зайти? — запитав службовець поліції.

Ленґдон завагався, відчувши острах, коли жовтаві очі незнайомця стали пильно вивчати його.

— А в чому, власне, річ?

— Мій капітан потребує вашої експертизи в приватній справі.

— Тепер? — здивувався Ленґдон. — Уже минула північ.

— Це правда, що сьогодні ввечері ви мали зустрітися з куратором Лувру?

Ленґдонові чомусь стало не по собі. Він і глибоко ним шанований куратор Жак Соньєр справді домовилися зустрітись увечері, після Ленґдонової лекції, але Соньєр на зустріч не прийшов.

— Так. А звідки вам про це відомо?

— Ми знайшли ваше прізвище в його записниковому календарі.

— Сподіваюся, з ним усе гаразд?

Службовець поліції скрушно зітхнув і просунув крізь щілину у вузько прочинених дверях якусь фотографію.

Коли Ленґдон побачив це фото, тіло в нього заклякло.

— Цей знімок зроблено менш як годину тому. У Луврі.

Поки Ленґдон дивився на дивну світлину, початкове відчуття огиди та шоку змінилося несподіваним нападом гніву.

— Хто міг таке зробити?

— Ми сподіваємося, ви допоможете нам знайти відповідь на це запитання, беручи до уваги ваше знання символіки й ваші плани зустрітися з ним.

Ленґдон прикипів поглядом до світлини й відчував тепер не лише гнів та обурення, а й страх. Знімок був жахливий і надзвичайно дивний, проте вселяв також тривожне відчуття чогось раніше вже баченого. Трохи більше як рік тому Ленґдон був одержав фотографію трупа, й тоді до нього так само звернулися по допомогу. А через двадцять чотири години він мало не втратив життя у Ватикані. Тепер він бачив перед собою зовсім інше фото, а проте в самому розвитку подій було щось тривожно знайоме.

Службовець поліції подивився на свого годинника.

— Мій капітан чекає вас, пане.

Ленґдон, здавалося, пустив його слова повз вуха. Його очі були досі прикуті до фотографії.

— Цей ось символ і тіло, так дивно...

— Розташоване? — підказав поліцай.

Ленґдон кивнув, весь похоловши, коли знову подивився на фото.

— Просто не уявляю, хто б міг таке зробити з людиною.

Лейтенант Колле подивився на нього похмурим поглядом.

— Ви не розумієте, пане Ленґдон. Те, що ви бачите на цій фотографії... — він помовчав, — пан Соньєр зробив сам собі.

 

Розділ другий

 

А за милю звідси велетень-альбінос на ім’я Сайлес, накульгуючи, зайшов у парадні ворота розкішної кам’яниці на вулиці Лабрюєр. Пов’язка на стегнах, так звана волосяниця, сплетена з колючого дроту, вп’ялася йому в тіло, а проте його душа співала від радості, адже він так добре послужив Богові.

Біль — лише на радість.

Його червоні очі пильно оглянули вестибюль, коли він увійшов у дім. Нікого. Він тихо побрався нагору сходами, щоб не розбудити своїх сусідів. Двері його спальні були відчинені; замки тут заборонялися. Він увійшов і зачинив за собою двері.

Кімната була спартанською. Тверда дерев’яна підлога, соснова шафа, клапоть парусини, постелений у кутку, правив за ліжко. Тут він був гостем, що поселився не більш як на тиждень, а проте вже багато років він мешкав у дуже схожому притулку, в місті Нью-Йорк.

Господь нагородив мене дахом над головою і метою в житті.

Сьогодні Сайлес нарешті відчув, що він почав сплачувати свій борг. Підійшовши до шафи, дістав із нижньої шухляди мобільний телефон і подзвонив.

— Слухаю, — відповів чоловічий голос.

— Учителю, я повернувся.

— Кажи, — скомандував голос, у якому звучало нетерпіння почути радісну звістку.

— Усі четверо відійшли. Троє сенешалів... І Великий Магістр власною особою.

Запала коротка пауза, ніби його співрозмовник захотів проказати подячну молитву Богові.

— Отже, думаю, ти щось довідався?

— Від усіх чотирьох. Незалежно.

— І ти їм повірив?

— Але ж усі сказали одне й те саме. Навряд чи це простий збіг.

Співрозмовник Сайлеса схвильовано зітхнув у слухавку.

— Чудово! Бо я боявся, що репутація таємничості, якою славилося це братство, переважить.

— Небажання померти — мотивація сильна.

— То скажи мені, мій учню, те, що я хочу знати.

Сайлес знав, що інформація, яку він добув від своїх жертв, буде вкрай несподіваною.

— Учителю, всі четверо підтвердили існування clef de voûte... легендарного наріжного каменя.

Він почув, як схвильовано втягнув у груди повітря Вчитель біля своєї слухавки.

Наріжний камінь. Як ми й здогадувалися.

Згідно з легендою, братство створило кам’яну мапу — clef de voûte, або наріжний камінь — табличку з карбуваннями, яка вказувала на місце, де зберігалася найбільша таємниця братства, і то була інформація настільки важлива, що братство існувало лише для того, щоб зберігати її.

— Коли ми заволодіємо наріжним каменем, — сказав Учитель, — ми будемо лише за крок від мети.

— Ми ближче до неї, ніж ви гадаєте. Наріжний камінь тут, у Парижі.

— У Парижі? Неймовірно. Це надто легко й просто, щоб бути правдою.

Сайлес розповів про все те, що сталося цього вечора... Про те, як кожна з чотирьох його жертв за кілька секунд до смерті розпачливо намагалася викупити своє нечестиве життя, розповівши йому про таємницю братства. Кожен сказав Сайлесові одне й те саме: наріжний камінь дуже майстерно схований в одній з найстародавніших церков Парижа — у церкві Сен-Сюльпіс — і вказав на точне місце схованки.

— У домі Господа! — вигукнув Учитель. — Та вони просто сміються з нас!

— Як сміялися впродовж багатьох століть.

Учитель замовк, наче смакуючи відчуття тріумфу. Нарешті заговорив:

— Ти добре послужив Богові. Ми чекали цього моменту не одну сотню років.  Ти повинен знайти цей камінь і принести його мені. Негайно. Сьогодні ж уночі. Думаю, ти розумієш, про які ставки йдеться.

Сайлес знав, що ці ставки ціни не мають, але виконати наказ Учителя здалося йому неможливим.

— Але ж та церква — справжня фортеця. А надто вночі. Як я туди увійду?

І тоді самовпевненим тоном людини, вплив якої не знає меж, Учитель пояснив йому, що треба робити.

 

Коли Сайлес поклав слухавку, він відчув, як поколює йому шкіру від нетерпіння.

Я маю цілу годину, сказав він собі, вдячний, що Вчитель надав йому час для того, щоб відбути покуту, яку він повинен накласти на себе, перед тим як увійти до оселі Божої. Я повинен очистити свою душу від сьогоднішніх гріхів. Хоча гріхи, які він скоїв сьогодні, мали перед собою святу мету. Воєнні акції проти ворогів Бога здійснювалися протягом століть. Прощення забезпечене.

А проте Сайлес знав, що навіть у цьому випадку очиститися від гріхів неможливо без жертви.

Опустивши фіранки на вікнах, він роздягся до голого тіла і став навколішки посеред кімнати. Опустивши очі, подивився на колючу волосяницю, затягнуту як пояс на його стегнах. Усі справжні послідовники Дороги носили такий пояс, утиканий гострими металевими шпичаками, що вгороджувалися в тіло, постійно нагадуючи про страждання Христа. Біль, якого завдавала ця штука, допомагав також протистояти жаданням плоті.

І хоча Сайлес носив сьогодні волосяницю довше, аніж дві передбачені ритуалом години, він знав, що сьогоднішній день не був днем звичайним.  Схопивши пряжку, він затягнув пояс на одну дірочку тугіше, здригаючись мірою того, як шпичаки усе глибше впиналися в тіло. Повільно видихнув і став утішатися ритуалом очищення через біль.

Біль — лише на радість, прошепотів Сайлес, повторюючи священну мантру Отця Хосемарії Ескрівá — Учителя над Учителями. І хоч Ескрівá помер у 1975 р., його мудрість залишилася жити, а його слова досі пошепки промовляли тисячі вірних учнів на всій планеті, коли ставали навколішки й віддавалися священній практиці, відомій як “умертвіння плоті”.

Далі Сайлес переніс свою увагу на важкий вузлуватий канчук, що лежав поруч нього, акуратно складений на підлозі. Гарапник. Вузли були покриті засохлою кров’ю. Палко прагнучи швидше відчути очищувальний ефект ще гострішого болю, Сайлес проказав швидку молитву. Потім, ухопившись за руків’я гарапника, заплющив очі й змахнув ним через плече, відчуваючи, як вузли здирають йому шкіру на спині. Він шмагав себе через плече знову й знову, катуючи свою плоть. Він шмагав і шмагав.

Castigo corpus meum*.

———————

* Караю тіло своє (лат.). Тут і далі виноски, позначені зірочкою, — примітки перекладача.

 

Зрештою він відчув, як по спині потекла кров.

 

 

Розділ третій

 

Прохолодний квітневий вітерець вривався крізь відчинене вікно “сітроена ZX”. Вони проїхали повз Оперу й перетнули Вандомську площу. Сидячи на місці пасажира, Роберт Ленґдон намагався зібрати докупи свої думки й бездумно спостерігав, як місто пролітає повз нього. Швидкий душ та гоління надали йому досить презентабельного вигляду, але не змогли ослабити його тривогу. Жахливе видіння мертвого тіла куратора міцно закарбувалося в його мозку.

Жак Соньєр мертвий.

Ленґдона не могло не опанувати глибоке відчуття втрати, коли він довідався про смерть куратора. Хоча за Соньєром закріпилася слава відлюдника, його відданість мистецтву зробила його людиною, яку щиро шанували. Його книжки про таємні коди, сховані в картинах Пусена й Теньєра, були улюбленою темою лекцій Ленґдона. Сьогоднішньої зустрічі Ленґдон чекав із великим нетерпінням і був дуже розчарований, коли куратор не прийшов.

Знову картина з мертвим тілом куратора промайнула в його мозку. Невже Жак Соньєр міг зробити таке сам собі?  Ленґдон обернув голову й подивився у вікно, намагаючись викинути з голови цю картину.

За вікном автомобіля місто лише тепер згортало свою денну діяльність: котили свої візки вуличні продавці зацукрованого мигдалю, офіціанти виносили на вулицю мішки зі сміттям, двійко пізніх закоханих сиділи, пригорнувшись одне до одного, щоб зігрітися на вітрі, який пахнув квітами жасмину. “Сітроен” плив у цьому хаосі дуже впевнено, його сирена з двома тонами розтинала вуличний рух, наче гострий ніж.

— Капітан був дуже радий, коли довідався, що ви ще не покинули Париж, — сказав офіцер поліції, уперше заговоривши, відтоді як вони покинули готель. — Щасливий збіг обставин.

Ленґдон був надто далекий від того, щоб почувати себе щасливим, а збіг обставин був подією, в можливість якої він ніколи не вірив. Як людина, що провела життя, досліджуючи приховані взаємозв’язки між різними емблемами та ідеологіями, Ленґдон дивився на світ як на павутину тісно переплетених історій і подій. Зв’язки можуть бути невидимими, часто проповідував він на своїх лекціях у Гарварді, але вони завжди тут, заховані під поверхнею.

— Це, мабуть, Американський університет у Парижі повідомив вас, де я перебуваю? — поцікавився Ленґдон.

Водій похитав головою.

— Ні, Інтерпол.

Інтерпол, подумав Ленґдон. Авжеж. Він забув, що на перший погляд безневинна практика, яка існувала в усіх європейських готелях, вимагати, щоб претенденти на пожильці показували паспорт, була не просто пустою формальністю — це був закон. У будь-яку ніч Інтерпол міг з’ясувати, хто спить у тому чи в тому готелі, в будь-якому куточку Європи. Знайти Ленґдона в “Ріці”, певно, забрало не більш як п’ять секунд.

Коли “сітроен” додав швидкості й помчав через місто на південь, праворуч забовванів,  здіймаючись у небо, освітлений профіль Ейфелевої вежі. Побачивши вежу, Ленґдон подумав про Вітторію, згадавши, як рік тому вони дали одне одному жартівливу обіцянку, що кожні півроку зустрічатимуться в щоразу новому романтичному місці планети. Мабуть, Ейфелеву вежу можна було б включити до їхнього списку. Ленґдон також подумав зі смутком, що востаннє поцілував Вітторію в гамірному Римському аеропорту понад рік тому.

— Ви на неї залазили? — запитав офіцер поліції, глянувши на свого пасажира.

Ленґдон стрепенувся, явно зрозумівши запитання не так.

— Пробачте?

— Вона дуже гарна, правда ж? — сказав офіцер поліції, махнувши рукою в бік Ейфелевої вежі. — Ви на неї залазили?

Ленґдон підвів погляд угору.

— Ні, на вежу я не підіймався.

— Вона — символ Франції. Як на мене, вона бездоганна.

Ленґдон неуважно кивнув головою. Символоги часто відзначали той факт, що Франція — країна, знаменита своїми культами чоловічості та жіночості, а також куцими й ненадійними лідерами, такими як Наполеон або Піпін Короткий, — просто не могла обрати собі більш переконливої національної емблеми, аніж цей тисячофутовий фалос.

Коли вони доїхали до перехрестя з вулицею Ріволі, світлофор горів червоним світлом, але “сітроен” не знизив швидкість. Офіцер поліції, який сидів за кермом, провів автомобіль через перехрестя й звернув у ту частину вулиці Кастільйоне, де вона йшла між двома рядами дерев і правила за північний під’їзд до уславлених Садів Тюїльрі — паризької версії Центрального парку. Більшість туристів хибно пов’язували назву Тюїльрі з тисячами тюльпанів, які тут цвіли, але насправді слово Тюїльрі (Tuileries) мало значно менш романтичне походження. На місці цього парку раніше був величезний брудний кар’єр, звідки паризькі підрядчики добували глину для виготовлення знаменитої червоної черепиці (tuiles), якою накривали дахи міських будівель.

Коли вони в’їхали в безлюдний парк, офіцер поліції знизив швидкість і вимкнув сирену, що досі ревла як несамовита. Ленґдон видихнув повітря, втішаючись несподіваною тишею. Бліде світло галогенних фар ковзало по посипаних дрібним гравієм алеях, шарудіння шин створювало ритм, який навіював гіпнотичний сон. Ленґдон завжди дивився на Тюїльрі як на священну територію. Це були ті самі сади, в яких Клод Моне експериментував із формою та кольором і в буквальному розумінні став натхненником руху імпресіоністів, який тоді саме народжувався. Проте в цю ніч над парком, здавалося, зависла тривожна аура поганого передчуття.

“Сітроен” круто звернув ліворуч, узявши напрямок на захід уздовж центрального бульвару парку. Об’їхавши навколо круглої водойми, водій перетнув широку безлюдну алею і виїхав у широкий прямокутник, який був за нею. Тепер Ленґдон міг бачити кінець Садів Тюїльрі, позначений велетенською кам’яною аркою.

Арка Каруселі.

Колись під Аркою Каруселі відбувалися ритуальні оргії, але сьогодні аматори мистецтва шанували це місце з іншої причини. З еспланади в кінці Тюїльрі можна було бачити чотири найкращі у світі музеї красного мистецтва, по одному на кожну зі сторін світу.

З вікна праворуч, на південь, по той бік Сени та набережної Вольтера, Ленґдон міг бачити драматично освітлений фасад колишньої залізничної станції — а нині уславленого Музею д’Орсе. Подивившись ліворуч, він мав змогу побачити дах супермодерного Центру Помпіду, який містив у собі Музей новітнього мистецтва. А позаду, як знав Ленґдон, височів над деревами стародавній обеліск Рамзеса, позначаючи місце, де стояв Музей Зали для Гри в М’яч.

А попереду, на сході, за аркою, уже виникли обриси масивного палацу ренесансної архітектури, що став найуславленішим у всьому світі музеєм мистецтва.

Лувр.

Ленґдона опанувало знайоме відчуття зачудованого подиву, коли його очі зробили марну спробу охопити поглядом усю масу цієї будівлі. Прилягаючи до приголомшливо широкого простору, імпозантний фасад Лувру височів як цитадель на тлі паризького неба.  Збудований у формі велетенської підкови, Лувр був найдовшою будівлею в Європі, простягаючись на більшу відстань, аніж три покладені впритул Ейфелеві вежі. Навіть мільйон квадратних футів відкритої площі між двома крильми музею не могли зрівнятися своєю величчю з шириною фасаду. Одного разу Ленґдон пройшов по всьому периметру Лувру, здійснивши дивовижну подорож на відстань у три милі.

Вважалося, що відвідувачеві потрібні п’ять тижнів, щоб ознайомитися з 65 300 експонатами, які зберігалися в цьому музеї, проте більшість туристів обирали дуже скорочений маршрут ознайомлення, який Ленґдон називав “спрощеним Лувром” — то був спринтерський забіг через музей, здійснюваний із метою побачити три його найславетніші експонати: Мону Лізу, Венеру Мілоську та Крилату Ніке. Арт Бухвальд одного разу похвалився, що він устиг побачити всі три шедеври за п’ять хвилин і п’ятдесят шість секунд.

Водій дістав портативну рацію і заговорив французькою в кулеметному темпі:

— Пан Ленґдон уже тут. Підійдемо через дві хвилини.

У слухавці затріскотіло підтвердження почутого, яке було годі розшифрувати.

Офіцер поліції поклав рацію назад у футляр і обернувся до Ленґдона:

— Капітан чекатиме вас на головному вході.

Водій проігнорував знаки, які забороняли автомобільний рух на подвір’ї Лувру, додав газу й переїхав “сітроеном” через бордюр. Звідти вже було видно головний вхід до Лувру, що зухвало височів на досить великій відстані, оточений сімома трикутними басейнами, з яких бризкали освітлені фонтани.

Піраміда.

Новий вхід до паризького Лувру здобув не меншу славу, ніж сам музей. Неосучасна скляна піраміда, спроектована народженим у Китаї американським архітектором І. М. Пеєм, з її виклично модерністською архітектурою досі була об’єктом зневаги для традиціоналістів, котрі вважали, що вона зруйнувала горду красу ренесансного подвір’я. Ґете казав, що архітектура — це застигла в камені музика, а критики Пея називали його піраміду подряпинами від нігтів на класній дошці. Проте прогресивні шанувальники мистецтва Пея захоплювалися його прозорою пірамідою заввишки в сімдесят один фут як дивовижним поєднанням стародавньої форми та новітнього методу — як символічною сполучною ланкою між старим і новим, що допоможе Луврові перейти в наступне тисячоліття.

— Вам подобається наша піраміда? — запитав офіцер поліції.

Ленґдон спохмурнів. Схоже, французи любили ставити американцям це запитання. Досить-таки підступне запитання. Сказати, що тобі подобається піраміда, означало виставити себе позбавленим художнього смаку американцем, а сказати навпаки було б образою для французів.

— Міттеран був хороброю людиною, — сказав Ланґдон, ухилившись від прямої відповіді.

Покійний французький президент, що замовив цю піраміду, страждав, як казали, від “комплексу фараона”.  Це за його особистою ініціативою Париж був заповнений єгипетськими обелісками, творами мистецтва та артефактами. Любов Франсуа Міттерана до єгипетської культури була такою сильною, що французи досі називали його Сфінксом.

— Як звуть вашого капітана? — запитав Ленґдон, змінивши тему розмови.

— Безу Фаш, — сказав водій, наближаючись до головного входу піраміди. — Ми називаємо його Торо.

Ленґдон подивився на нього, подумавши про те, що, мабуть, кожен француз був наділений якимсь таємничим тваринним прізвиськом.

— Ви називаєте свого капітана Биком?

Його співрозмовник вигнув брови.

— А ви знаєте французьку мову, пане Ленґдон, набагато краще, ніж запевняєте.

Моя французька не годиться ні к бісу, подумав Ленґдон, але символіку Зодіаку я знаю цілком пристойно. Торо, або Таурус, був завжди Биком. Астрологія — це символічна константа світу.

Офіцер поліції зупинив машину й показав на великі двері на одній із граней піраміди,  між двома фонтанами.

— Онде вхід. Щасти вам, пане Ленґдон.

— А ви не йдете?

— Мені наказано покинути вас тут. Мене чекають інші справи.

Ленґдон зітхнув і вийшов з автомобіля. Що ж, я мушу грати за вашими правилами.

Офіцер поліції додав газу й поїхав геть.

Стоячи сам-один і дивлячись, як віддаляються хвостові вогні автомобіля, Ленґдон подумав, що він міг би зараз перетнути подвір’я, зловити таксі й поїхати додому, до свого ліжка. Але внутрішній голос прошепотів йому, що це, мабуть, невдала думка.

Йдучи до туману, який розбризкували фонтани, Ленґдон мав не дуже приємне відчуття, що він перетинає уявний поріг до іншого світу. Сонлива атмосфера ночі знову згустилася навкруг нього. Двадцять хвилин тому він спав у своєму готельному номері. Й ось тепер він стоїть перед прозорою пірамідою, яку збудував Сфінкс, чекаючи полісмена, якого вони називають Биком.

Я потрапив у картину Сальвадора Далі, подумав він.

Ленґдон підійшов до головного входу — величезних обертових дверей. Фойє за ними було тьмяно освітлене й безлюдне.

Може, постукати?

Ленґдон уявив собі, як хтось із відомих єгиптологів Гарварда стукає у двері піраміди й чекає, щоб йому відчинили. Він уже підняв руку,  але тут із темряви, що клубочилася внизу, виринула чиясь постать і стала підійматися крученими сходами. Незнайомець був кремезний і темноволосий, дуже схожий на неандертальця, одягнений у темний двобортний костюм, який туго натягся, щоб прикрити його широкі плечі. Короткі могутні ноги несли його з авторитетною самовпевненістю. Він розмовляв по мобільному телефону, та коли підійшов, відключив телефон і махнув Ленґдонові рукою, щоб той заходив.

— Я Безу Фаш, — повідомив він, коли Ленґдон пропхався крізь обертові двері. — Капітан Центрального управління судової поліції.

Голос відповідав його зовнішньому вигляду — такий собі гортанний гуркіт, мов далекі перекоти першого грому.

Ленґдон подав йому руку.

— Роберт Ленґдон.

Величезна долоня Фаша обгорнула долоню Ленґдона й потисла її, мало не розчавивши.

— Я бачив фото, — сказав Ленґдон. — Ваш офіцер сказав, ніби Соньєр зробив це сам собі...

— Пане Ленґдон, — сказав Фаш, утупивши в нього погляд своїх чорних, як ебенове дерево, очей. — Те, що ви бачили на фотографії, тільки початок того, що зробив Соньєр.

 

 Будь ласка, читайте продовження роману в паперовій версії журналу та наступних номерах "Всесвіту".

{mos_sb_discuss:5}