Джордж ГЕРБЕРТ. Із збірки “Храм”

З англійської переклала Олена Бросаліна (Олена О’Лір)
НАДБРАМНИЙ КАМІНЬ
 
Ти, що навчили вже тебе,
Як слід поводити себе
У церкві, — крок сюди направ
І покуштуй містичних страв.
 
Геть профанацію: ввійди
Лиш чистим і святим сюди
Чи прагнучим до чистоти,
Щоб, на свій ризик, далі йти.
 
 
ЦЕРКОВНА ПІДЛОГА
 
Ти бачиш плити? ця квадратна в цятку,
          Така тривка й міцна, —
                          Терпіння;
 
Та, чорна, що у шаховім порядку
          Чергується вона, —
                          Смирення;
 
Цей східець, що, ступаючи на нього,
          На хори ти б зійшов, —
                          Довіра;
 
А цей цемент ласкавий, що підлогу
          Скріпляє, — це Любов
                          І Милосердя.
 
          Брудний осяде часом Гріх
          В прожилках мармуру тонких,
Та зможуть сльози мармуру все змить.
          У двері часом Смерть дихне,
          З підлоги порохи здмухне:
Очистить — не окраде — мимохіть.
          Блаженний Архітект, чий фах —
                Так мурувати у серцях.
 
 
ВІКНА
 
Як Слову Божому навчати може
                Людина, скло крихке? А Ти
Даєш їй у Своєму храмі, Боже,
                Почесне місце осягти
                Вікна, з Твоєї доброти.
 
Коли ж на склі Ти випалиш яскраво
                Своє життя, щоб ожило
У Провідниках, то світло й слава
                Утвердяться там, де було
                Лише бліде й безбарвне тло.
 
Життя і вчення, світла й барв єднання
                Побожний трепет виклика
Й увагу пильну, а саме казання
                Зника, мов іскра нетривка,
Й до вух — не в душу — проника.
 
 
ГРА СЛІВ*
 
Мій Боже, вірш — це не забава,
Не справа чести, не вінок,
Не яструб, не бенкет, не слава,
Ні лютня він, ані клинок;
 
Він не годиться в танцюристи,
В Европі не бував ніде,
На власній стайні чи в помісті
Він ані дня не проведе;
 
Він — не мистецтво, не новини,
Не біржа чи торговий дім;
Він — спосіб, у який я лину
До Тебе, Ти ж — понад усім.
——
* Інший авторський варіант назви — “Поезія”.
 
 
ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ
 
                Побачити навчи
                Тебе в усьому, Боже,
Й, Тебе за свідка беручи,
                Усе робити гоже:
 
                Не кидатись, як звір,
                На працю з диким шалом,
А, визнавши Твоїм свій твір,
                Зробити досконалим.
 
                Комусь на телескоп
                Дивитись, може, й досить,
А можна ж і крізь нього, щоб
                До неба зір підносить.
 
                Від Тебе все б могло
                Наповнитися змістом:
Відкривши Духу джерело,
                Яскравим стати й чистим.
 
                Якщо зважа слуга
                На всі ці постуляти,
Це підмести допомага
                Божественно кімнати.
 
                Це— камінь, що усе
                На золото оберне:
Що дотик Господа несе,
                Очищене від скверни.
 
 
ЙОРДАН* (ІІ)
 
Як радощі згадав небесні мій
Уперше вірш — довершені, без плям, —
Я винаходив слів химерний стрій,
Думки розбухлі обросли гіллям
Метафор, задум глушачи ясний,
Розцвічуючи сенс, неначе крам.
 
Крізь мозок мчали тисячі понять
Мені до послуг, але я спішив;
Я часто гудив те, що встиг почать:
Це — неживе, це — мертве, це — напів.
Забідне все, щоб сонце осягать,
А вищі радощі — і поготів.
 
Мов полум’я, яке шугає ввись,
Я сенс породжував своїм нутром.
Та в суєті почув слова чиїсь:
“Навіщо йти самому напролом?”
Солодкістю любови надихнись
Готовою й видатки зеконом”.
——
* Йордан — символ очищення, відродження, преображення, освячення.
 
 
МОЛИТВА (І)
 
Молитва, учта Церкви, райська ера,
Дух, що вдихнув в людину Бог-Отець,
Висок побожний, що стрясає сфери,
Переказ душ, паломництво сердець;
 
Облога Неба, грішника твердиня,
Зворотний грім, спис під ребром Христа,
Світ шестиденний у одній годині,
Звук, що все суще жахом огорта;
 
Любов, блаженство, мир і радість, Манна,
Вознесена увись, Молочний Шлях,
Небесне в звичному, ошатно вбрана
Людина, кров душі, із Раю птах,
 
Дзвін, чутний над зірками небосхилу,
Країна прянощів; щось зрозуміле.
 
 
СПОКУТА
 
Убогий орендар Багатія,
Про зменшення орендної платні
Насмілився просити в Нього я,
Щоб дав нову угоду Він мені.
 
В маєтку— в небесах— Його шукав:
Там кажуть, що пішов Він тільки-ну
До краю, що задорого придбав
Собі у власність на землі давно.
 
Був роду Він шляхетного, тому
Шукав Його в шляхетних я місцях:
В містах, театрах, парках, при дворах;
Аж бачу вбивць і злодіїв юрму
 
Розбурхану— Він там. Сказав: “Тепер
Твоє прохання вволене”,— і вмер.
 
 
АҐОНІЯ
 
                Вже зміряні висоти гір,
Держав і королів, глибини моря,
Джерéла, мудреці дійшли до зір,
                Та є дві речі неозорі,
Що вèміряти слід найперше їх,
Хоч мало є знавців: Любов і Гріх.
 
                Хто хоче, що є Гріх, пізнати —
Хай на Оливну Гору б він зійшов,
Де так болить комусь, що шкіра, шати
                Й волосся ледь не точать кров.
Гріх — це той прес, що біль під ним шалено
Жене за здобиччю крізь кожну вену.
 
                Любови хто не знає — хай
Скуштує сік, що на хресті вже піка
Відкоркувала знов; тоді спитай,
                Чи пив подібне щось одвіку.
Любов — цей той божественний напій,
Що кров — на Божий смак, вино — на мій.
 
 
КОЛОВОРОТ*
 
                Створивши чоловіка,
Бог склянку взяв благословень — скропити
Його й сказав: “Дамо йому без ліку:
Хай вмістяться усі багатства світу
                В цю форму невелику”.
 
                Хлюпнула сила дзвінко,
Краса і мудрість, честь і насолода —
Вже майже все, та сталася заминка:
Не вилив Бог останнього клейноду,
                Що був на дні, — спочинку.
 
                “Якщо обдарувати, —
Сказав Він, — скарбом цим його, відтоді
Він замість Мене став би шанувати
Мої дари й спочив би у природі;
                Й ми б з ним зазнали втрати.
 
                Хай мир з ним буде всюди,
З дарами ж хай ніде він не спочине;
Багатим хай і стомленим він буде:
Не доброчесність — так утома кине
                Його Мені на груди”.
——
* Коловорот (пристрій для підіймання вантажів) — символ відсутности спочинку, за допомогою якої Бог, на думку Герберта, вирішив “притягнути” людину до Свого лона.
 
 
                                КОМІР*
 
                Я вдарив по столу: “Незмога.
                                     Кортить назовні.
                Що? скніти в тузі все одно?
Життя і вірші — як засіки, повні,
                Як вітер, вільні, як дорога.
                      Чи ще благати слід?
                Чи мій врожай — з самого терну
                Кривавого, чи втрат із нього
                Не покривав сердечний плід?
                                Було ж вино,
Та висхло від зідхань; було ж і зйрно,
                    Та змокло від плачу.
                Чи втрачений для мене рік?
                    Не мав я досхочу
Для нього лаврів і гірлянд? Зів’яли?
                                Пропали?
                Ні, серце, це не так: є плід,
                                І є в нас руки.
                Зідхливий вік свій надолуж
В подвійних втіхах: геть дебатів лід
Про те, щу є пристойним. Геть чимдуж
                                З тенет принуки,
Що суєта сплела, що ти вже звик
                Вважати, ставши безборонним,
                                Своїм законом,
                Не розтуляючи повік.
                                Зваж суть цих слів:
                                Кортить назовні,
“Туди”, як кажуть смертні, — геть страхи.
                                Він — раб пихи
                Своєї й заслужив
                                Тягар Свій вповні”.
Я скаженів від самовикриття,
                                Коли неждано
                Мені почувся клич: “Дитя!”
                        І я озвавсь: “Мій Пане”.
——
* У назві (“The Collar”) мається на увазі не пасторський комірець, а вислів “to slip the collar” (розстебнути комір). Імовірно, каламбур полягає в співзвучності слів “ collar” і “choler” (жовч, гнів).
 
 
ЛЮБОВ (ІІІ)
 
Любов запрошує — не йде душа:
                На ній і прах, і гріх.
Та бистроока млявість завважа
                При входинах моїх
І мило каже, зблизившись, мені:
                “Потрібно щось чи ні?”
 
Гість, я спитав, чи гідний увійти.
                “Ти будеш ним”, — рече.
Це я, лихий, невдячний? “Підвести
                Не можу я очей”.
Взяла за руку й усміхом сія:
                “Створила ж очі — я!”
 
“Я ж їх спотворив, Боже: не мину
                Розплати, що чига”.
“А знаєш, хто на себе взяв вину?”
                “Тоді я твій слуга”.
“Сідай, — рече, — й скуштуй моїх плодів”.
                Отож я сів і їв.
 
 
ПОСЛАННЯ ДО КОЛОСЯН 3.3
 
Життя ваше сховане в Бозі з Христом.
 
Моє писання й думка річ ведуть:
В Життя і в сонця є подвійна путь.
Все Має зовні перша, денний друг,
А друга в Схов іде за виднокруг.
Одне життя У плоть прямує й прах,
Ціль іншого — у Ньому, весь чий шлях
Навчив мене тому, Що треба ввись
Хоч трохи, доки тут  я Є, тягтись,
Щоб  був  ціною  труд   Мій насолод, —
Тоді  нетлінний  я  пожну  Клейнод.
 
 
ЖИТТЯ
 
Я склав букет: відміряне мені
Хай пахне тут, мого життя всі дні
                Хай стрічка зв’яже в ціле.
Та час кивнув на квіти — і вони
До полудня пропали, хитруни:
                В моїх руках змарніли.
 
І серце, як і руки, — біля них.
Сприйняв я вповні, без вагань важких
                Підказку чемну часу,
Що передав печальний смерти смак,
Навіявши думки про тлінність так,
                Що я вбирав їх ласо.
 
Прощайте, квіти: гарний мали час,
Для пахощів придатні чи прикрас,
                По смерті ж — для бальзаму.
Я вслід іду без жалю і журби:
Як добрий пах мій — байдуже, якби
                Минув він разом з вами.
 
 
ПАЛОМНИЦТВО
 
Я прямував на пагорб, що на нього
Надію склав.
Важка і довга це дорога.
Я скелю Гордости лишав
Тоді по ліву, а по праву руку —
Провал Розпуки.
 
Досяг я лук Уяви, де цвіло
Квіток багато.
Охоче звів би тут житло,
Та час примусив поспішати.
Вступив у гай Обачности і тут
Зазнав я скрут.
 
Так я дістався в Пристрасти пустиню,
У край нестям,
Колись родючий, мертвий нині.
Усі багатства вкрали там,
Крім Ангела, що друг прип’яв до мене,
Біля рамена.
 
Аж ось щасливий пагорб височить,
Де сподівання
Мої, де серце; і в ту мить,
Як висоту здолав останню,
Знайшов я там солоне озерце,
І тільки це.
 
Збентежений і вражений до болю,
Відчувши страх,
Я впав і скрикнув: “Мій Королю!
То сльози — це і ціль, і шлях?”
Та стямився й збагнув, коли підвівся:
Я помилився.
 
Мій пагорб — далі. Що ж, я геть побрів,
Та голос чую,
Ледь рушивши: “Живим шляхів
Туди нема”. — “Як так, — кажу я, —
По мандрах цих прекрасний наш кінець,
Немов стілець”.
 
 
ВІНОК
 
Витку гірлянду справедливих слав,
Слав справедливих я Тобі зложив,
Тобі, що шлях мій від початку знав,
Кривий мій шлях, що я, йдучи ним, жив.
Ні, помирав, не жив: життя ж — пряма,
Пряма стріла, мета якої — Ти,
Ти, що понад лукавствами всіма,
Хоч ставлять вище їх від простоти.
Дай простоти мені, аби я жив,
Так жив, аби шляхи Твої пізнав,
Пізнав і ними йшов: тоді б зложив
Не бідний цей вінок — корону слав.
 
 
 
Переклади зроблені за виданням: The English Poems of George Herbert / Ed. by C. A. Patrides. — London, 1974. — 248 p.
© Олена Бросаліна (Олена О’Лір), 2004, переклад.