Максим Стріха. Оскар Вайлд на тлі українських сюжетів

Максим Стріха

Оскар Вайлд на тлі українських сюжетів

 

Слава Оскара Вайлда в Україні ніколи не була такою гучною, як у сусідній Росії. На те були свої причини. Українські перекладачі-модерністи початку ХХ століття здебільшого не знали англійської (в центрі уваги через те були польська, російська, німецька та французька літератури). А до того ж в Україні у англійського “короля парадоксу” не знайшлося такого відданого популяризатора, як Корній Чуковський.

Саме йому (врешті-решт, нашому землякові, який до кінця життя щиро переймався українськими літературними новинами!) Роберт Росс (єдиний Вайлдів друг, який не покинув письменника в його скруті й був поруч із ним у час тяжкої агонії) подарував 1916 року останню зацілілу в нього на той час реліквію — сторінку рукопису знаменитої “Балади Редінзької в’язниці”. Щоправда, подарував її Чуковському як росіянинові, аби в Росії, де так люблять Вайлда, збереглася пам’ять про нього.

Пам’яті Росса Чуковський присвятив першу редакцію своєї блискучої книги про Оскара Вайлда (1922). Щоправда, з пізнішої редакції (1960) цей сюжет геть випав. І це не була єдина суттєва редакційна правка. Прагнучи забезпечити улюбленому письменникові “права громадянства” в СРСР, “пізній” Чуковський усіляко наголошував на моральному переродженні й очищенні, яких зазнав Вайлд у в’язниці, перетворившись мало не на друга всіх визискуваних (і ворога всіх визискувачів!).

У першій редакції лунала натомість дещо інша оцінка: “Це смиренномудре страдництво — така ж поза, як усе решта. Бідний Вайлд втішався нею як міг. Це була його остання розрада. Він драпувався у своє арештантське вбрання і по-жіночому приміряв, наче перед дзеркалом, “терновий вінець страждання”. Вічний позер і актор (ірландська, кельтична кров!), він так натхненно розіграв перед собою цю роль просвітленого страдника, що й сам повірив у неї і сам замилувався нею, і ось потекли, заструмували вибагливі, чудові періоди його музикальної композиції “De Profundis”.

Слова злі — але вмотивовані, особливо з огляду на тяжкий і безславний кінець письменника, який, проживши по виході з в’язниці кілька місяців у мирі й спокої, раптом зірвався до свого коханого Дугласа у Неаполь, а потому перестав писати, опустився й протинявся два останні роки життя по сумнівних шинках Рима, Швейцарії й Парижа...

————
© Максим Стріха, 2007.

 

Проте пам’ятаймо й інше: у своїй позі Вайлд був щирим і справжнім. Він справді ставав урешті-решт тим, ким намагався здаватися. Як писав інший відомий біограф письменника, Артур Ренсом, “Вайлд приймав позу естета. І він був естетом. Він приймав позу блискучої людини. І він був блискучою людиною. Він приймав позу людини високої культури. І він був людиною високої культури”.

...Мало кому відомо: першу розгорнуту працю про Вайлда українською мовою було з’явлено майже одночасно зі згадуваною вже книгою Чуковського — у серпневому й вересневому числах редагованого Дмитром Донцовим “Літературно-наукового вістника” за 1923 рік.
Автор, що сховався за нічим не примітним підписом “І. Федоренко”, добре відчуває всю суперечливість постаті письменника і його літературної спадщини. Він стверджує: “твори, які за життя автора осягнули найбільший успіх, в дійсності представляють у порівнянні з іншими найменшу артистичну вартість”.
Справді, хоча найвідоміші чотири Вайлдові п’єси досі грають на всіх сценах Європи (а комедія “Як важливо бути поважним” довгі роки була “гітом” Київського театру імені Лесі Українки), хоча мова їхня легка й іскрометна, а ситуації — виграшні для акторів, важко не погодитися з автором статті у ЛНВ: для самого письменника важить не зміст, а можливість нанизувати один на один дотепи й афоризми. Тим-то герої його здебільшого шаблонні, а багато ситуацій без жодної шкоди можна перенести з однієї п’єси до іншої (цікаво, що такої ж думки дотримувався і вже згадуваний Артур Ренсом).
Не є український рецензент і палким поціновувачем знаменитого “Портрета Доріана Грея”. На його думку, на тексті фатально позначилося те, що писався він на замовлення американського часопису: “Природно, що річ, писана на замовлення, не могла бути на висоті інших його творів. Авторові згори визначено розмір повісті, чому й належить приписувати немалу кількість сторін, непотрібних для розвою акції, або що стоять просто на перешкоді їй”. Натомість І.Федоренко обороняє Вайлда від закидів у тому, начебто, пишучи “Доріана”, він свідомо мав на меті написати аморальну книгу. “Сі закиди неслушні. Уайльд ніколи й не думав писати “неморальної” книжки так само, як ніколи не думав про те, щоб написати “моральної””. Для автора важила насамперед цікавість до книги з боку широкої публіки — адже писалася вона задля грошей!
І. Федоренко наголошує: декотрі уступи “Доріана” (насамперед початок!) написано чудово. “Очитаннє і умове багатство автора викладаються мов квітчастий килим перед очарованим читачем”. Водночас автор ЛНВ робить Вайлдові закид... щодо його амузикальності! “Раз у раз відбивається в ній (повісті. — М.С.) цілковита амузикальність Уайльда в описанню того, як Доріан “віддається від часу до часу музиці””. Це спостереження так само має підстави: найкраще вдавався письменникові опис саме зорових образів, — і то пов’язаних зі штучним світом мистецтва й прикрас. (Корнієві Чуковському належить ще одне промовисте спостереження: письменник докладно описує сукні й каблучки своїх героїнь і нічого не говорить... про їхні обличчя!)
Натомість друга група творів Вайлда викликає в І. Федоренка беззастережний захват. “Саломе”, казки його й оповідання належать до найкращого, що видала світова література для великого загалу. “Intentions” (наміри) менш доступні для загалу. Се збірка мистецько-критичних студій, які досконалістю зовнішньої форми та красою мови стоять на рівні з самостійними творами мистецтва. “De Profundis” — се прекрасний, глибокий живий документ духовно надзвичайно розвиненої людини, де краса мови і краса думок є рівнож велика, так що вартість сього твору сягає далеко понад те, що люди звикли називати “літературою”...”
 Щодо поезій Вайлда, то вони, на думку рецензента ЛНВ, є надто нерівні. Більшість — банальні й надміру пафосні (й тут так само немає чого заперечити). Проте “між цими поезіями середньої вартості є однак декотрі перли, які можна зачислити до найкращого, що видала англійська література в роді коротких ліричних або “настроєвих” поезій”.
Як приклад наведено маленький ліричний шедевр “Impession de matin” у доволі близькому до оригіналу прозовому перекладі: “Починає світати... нічна, синьо-золота Темза зміняється в гармонію в сивому. Якийсь човен із жовтим сіном відходить від пристані. Зимно і непривітно стелеться жовта мряка понад мости і кам’яниці, аж стануть подібні на тіні. Потім нагло збудиться денне життя столиці: сільські вози їздять через улиці, якась пташка сідає десь на дах і співає. А під ліхтарнею, що ледве блимає блідим світом, стоїть самітно якась бліда женщина з камінним серцем і палаючими устами і світло денне поцілуєм кладеться на її ясне волосся...” (Цитую цей переклад повністю, бо через вмонтованість у текст розвідки він пройшов повз увагу упорядників покажчика “Чужомовне письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914—1939)”, виданого у Львові 2003 року).
Проте найвидатнішим поетичним текстом Вайлда є для рецензента ЛНВ “Балада Редінзької в’язниці”. “В сій баладі Уайльд, якого з попередніх поезій знали ми як віддавала найтонших естетичних і еротичних почувань і який в своїй артистичній творчості відчужувався, якомога найбільше, від дійсного життя, — в сій баладі Уайльд знайшов таку силу трагізму, таку потрясаючу простоту в відданню сірих фактів одного страченого життя, такий переконуючий акцент щирості, що балада його займає і на все займатиме окреме місце в літературі цілого світу”.
А звідси — й загальний висновок українського автора: “Уайльд був втілений темперамент артистичний. Змисл краси, вразливість, духове життя і ся інтелектуальна безінтересовність, яка є ціхою вчених і філософів, були у нього розвинені до надзвичайно високого ступеня. Хоча нераз прибирав він маску poseur’a, а нераз навіть, з матеріальної нужди, був примушений одягнути одіж дурисвіта, зістав самі собі вірним через цілий протяг життя.
Нині, 24 літ по його смерті, його ім’я записане в хроніці літератури, як один з найбільш складних, сильних і своєрідних феноменів поміж явищами творчої психології. (...)
“Intentions”, “Саломе” і казки Уайльда, мабуть, ще довго говоритимуть про геніальність ірландського поета і коли навіть, з часом, пішли б у забуття, “De Profundis” однак житиме далі, черпаючи все нове життя з вічного джерела краси і терпіння, з якого народився”.
Докладно цитую розвідку, підписану прізвищем “І. Федоренко”, аби читач міг пересвідчитися: за літературною глибиною й проникливістю вона нічим не поступається текстові Корнія Чуковського. Більше того, для рецензента ЛНВ не стоїть питання про національність героя його дослідження: Вайлд для нього є безперечно ірландським поетом. Натомість для Чуковського важить лишень те, що “для англійців він не англійський письменник. Він письменник без ґрунту, без батьківщини, найінтернаціональніший серед усіх британців 80-х і 90-х років”. А його ірландськість (“кельтична кров”!) є лишень підставою для позерства...
Очевидно, що думка українського дослідника в цьому випадку виглядає значно вмотивованішою. І цілком корелює з висновком Бернарда Шоу, який назвав був колись Вайлда “найірландськішим з ірландців”. Не через декларований патріотизм, а саме через риси мистецької вдачі.
Проте есей Корнія Чуковського, що з’явився в двох редакціях великими накладами, був приступний мільйонам читачів у колишньому СРСР і за його межами. Натомість числа ЛНВ зі статтею за підписом “І.Федоренко” припадали порохом у спецсховах...
Щоправда, відносно ліберального 1968 року про цю статтю згадав у своїй передмові до власного перекладу “Портрета Доріана Грея” Ростислав Доценко. Але навіть тодішньої “ліберальності” було очевидно не досить, аби говорити про справжнє ім’я автора найпершої української розвідки про Вайлда. А те, що “І.Федоренко” — не більше ніж псевдонім, неважко здогадатися бодай з відсутності цього імені в переліку тодішніх українських письменників, літературних критиків, літературознавців...
Сам річник ЛНВ за 1923 рік дає підказку щодо авторства статті. У тому ж серпневому числі, де розпочато друк розвідки про письменника, вміщено й переклад однієї з його “поезій у прозі”, “Добротворець”, підписаний: “З англійської переклала Л.Ф.Малицька”. А червневе число відкривають “Три студії” Л.Федорович-Малицької, — теж дуже тонкі й вишукані три поезії в прозі. Що важливо, під усіма стоять дата й місце написання. В першому випадку — Львів, у другому й третьому — Вікно.
І УЛЕ, і “Енциклопедія українознавства” Кубійовича згадують про одну-єдину Малицьку: Костянтину, видатну громадську діячку, педагога й письменницю (що часто уживала псевдо Віра Лебедова), авторку вірша “Чом, чом, чом, земле моя...”, покладеного на музику Денисом Січинським. (Щоправда, за радянських часів письменницю також воліли зайвий раз не згадувати — чимало її текстів стали піснями січових стрільців).
Натомість ЕУ Кубійовича згадує Миколу Малицького, перед війною — сенатора від УНДО, вивезеного 1940 року більшовиками. Цей Малицький разом з дружиною Іванною (більш знаною під псевдо Дарія Віконська) був меценатом студентської молоді й митців. Отже, псевдо Іванни Малицької вказує на місце, де пройшли її юні роки й де було написано перші літературні спроби. Натомість “Федорович” — є всього лиш дівочим прізвищем, а “І. (отже — не Іван, а Іванна) Федоренко” — похідним від нього легко прочитуваним псевдо...
Батько нашої героїні був особистістю без перебільшення непересічною. Володислав Федорович, який народився 1845 року, був людиною не лише високоосвіченою (два роки провчився у Віденському університеті, ще два — в Сорбонні), але й маєтною. Успадкувавши батькові ґрунти в селі Вікно на Тернопіллі, він потроїв їх запровадженням зразкового господарства. Федорович фінансував видання Товариства “Просвіта” (головою якого був від 1873 року), археологічні розкопки в Галичі й археологічну виставку у Львові. Його маєток у Вікні став справжнім музеєм українського народного мистецтва.
Не цурався Володислав Федорович і політики — спершу в 1879—82 рр. був послом до нижньої палати австрійського парламенту, а згодом — довічно призначеним членом верхньої. На жаль, життя його закінчилося трагічно. У липні 1917-го російські солдати, відступаючи з Галичини, спалили маєток у Вікні разом з багатющими етнографічним зібранням, картинною галереєю й бібліотекою. Сам Федорович помер у грудні того ж року в революційному Києві, встигши почути ІІІ Універсал Центральної Ради.
Маєтний дідич Федорович несхвально поставився до шлюбу дочки Іванни з тоді ще простим учителем Миколою Малицьким. Втім, добру освіту дочці він дати встиг. А відтак вона перекладає з англійської і німецької, багато пише до часописів на теми літератури й мистецтва, друкує збірки “Райська яблінка” (1931) та “За силу і перемогу” (1938), а 1934 року видає (вже під псевдо “Д.Віконська”) книгу “Джеймс Джойс. Тайна його мистецького обличчя”. Поклавши, таким чином, початок не лишень українській критичній “вайлдіані”, але й “джойсіані”.
Як уже згадувалося, Микола Малицький був сенатором ІІ Речі Посполитої від поміркованого УНДО. Але (можливо, й під впливом знайомства з реальністю “перших совітів”, жертвою яких став і сенатор Малицький) Дарія Віконська переходить на радикальніші позиції. Є згадки про те, що вона була диктором під час спроб ОУН налагодити радіомовлення європейськими мовами, аби оповісти світові про боротьбу українців. З наближенням червоних письменниця намагається вирватися на Захід. Але коли загроза арешту стає реальною, 1945 року вона (не бажаючи повторити хресний шлях чоловіка) викидається з вікна. Було їй тоді лишень 52...
Стаття й переклад Іванни Малицької-Федорович — І.Федоренко в ЛНВ за 1923 рік не була першим епізодом української “вайлдіани”. Найперший переклад (“Афоризми”, відтворені Осипом Назарком — ще однією знаковою постаттю тодішнього не лише літературного, а й громадсько-політичного життя) було надруковано в львівському студентському часописі “Шляхи” за 1916 рік. Ненабагато відстала й “велика Україна” — за свідченням Ростислава Доценка, Вайлдові оповідання виходили в кам’янець-подільських газетах у 1919-му (тоді місто над Смотричем було тимчасовою столицею УНР). В цілому ж уже згадуваний покажчик “Чужомовне письменство...” фіксує 11 публікацій перекладів з Оскара Вайлда на сторінках довоєнної західноукраїнської періодики. Очевидно, цей перелік не є повним — як про це свідчить не врахований покажчиком наведений вище переклад “Impession de matin” пера Іванни Малицької-Федорович.
На дальшій долі українських перекладів з Вайда фатально позначилися обставини трагічного ХХ століття. Валеріян Підмогильний перекладав “Портрет Доріана Грея” на Соловках, — але по розстрілі письменника в урочищі Сандармох в 1937-му доля його рукопису повторила, очевидно, долю рукопису перекладу “Енеїди” пера загиблого разом з Підмогильним (і ще понад тисячею інших в’язнів) Миколи Зерова.
В останні десятиліття найбільшою подією української “вайлдіани” стала поява “Портрета Доріана Грея” у віртуозному перекладі колишнього політв’язня Ростислава Доценка (1968). Як згадує сам перекладач у передмові до видання 2006 року, завершено цю роботу було теж в ув’язненні. А домігшися видруку своєї праці, Доценко сам мало не завернув назад “у братньо-табірну Мордовію”.
У жовтневому числі 1992 року “Всесвіт” надрукував добірку 11 ліричних поезій в інтерпретації Олега Зуєвського, а в липневому числі 1998 року — “Поезії в прозі”, відтворені Оляною Рутою. В авторській антології “Улюблені англійські вірші” (2003) надруковано виконаний ще на початку 1980-х автором цих рядків переклад “Балади Редінзької в’язниці”.
Принагідно хочу скористатися з нагоди, аби наголосити: приписуваний мені в статті про Вайлда з енциклопедичного довідника “Зарубіжні письменники” (Т.1, 2005) кострубатий, позбавлений розміру й добрих рим переклад заключних шести рядків “Балади” насправді мені не належить і про його походження я не маю жодної гадки. Насправді у мене цей уривок звучить так:

Коханих кожен убива —

І зна про це загал, —
Вбиває слово нищівне,
Облуда, пристрасть, шал;
Цілунок — зброя боязким,
Сміливому — кинджал!

 Не можу сказати, щоб був би цілком задоволений з цього свого напівюнацького перекладу, про обставини появи якого чесно пишу в передмові до “Улюблених англійських віршів”. Але й тоді, чверть століття тому, скомпонувати щось подібне до “Розпусним соромом, тихцем, / Страхополох — цілунком хитрим” (див. с. 227 доброго загалом енциклопедичного довідника) автор був не ладен! Втім, тут ми переходимо до проблеми традиційної української неповаги до автора й перекладача — яка варта окремої розмови.
Пропонована у цьому числі “Всесвіту” добірка народилася випадково. Журналістка Тетяна Ковтун запропонувала мені перекласти декілька віршів Вайда для лібрето мюзиклу про долю письменника. Хоча й було написано музику, ідея мюзиклу про Оскара Вайлда нікого в Україні не зацікавила. Що, загалом, неважко було спрогнозувати, — адже в силу інертності наших театрів не виконуються на українській сцені й опери “Саломея” харків’янина Бориса Яновського та “Доля Доріана” одеситки Кармели Цепкаленко...
Натомість переклади, які народилися під час цієї праці, репрезентують поезію Вайлда в усьому її діапазоні: від віршів пафосно-шаблонних і до справжніх ліричних шедеврів. Вони зі збігу обставин не “перекриваються” з давніми перекладами Зуєвського — за винятком такої перлинки Вайлда, як “Impession de matin”. (Отже, майбутній дослідник зможе порівнювати вже три українські переклади.)
...Минулий 2006 рік був для українського перекладу воістину “чорним”. У лютому раптово відійшов Михайло Москаленко, в липні так само раптово не стало Анатолія Онишка. З обома мені пощастило спілкуватися багато років. Ми звикли обмінюватися свіжими текстами, роблячи один одному різні зауваги. Ця добірка була останньою, яку встиг переглянути й запропонувати певні редакторські правки (відриваючись від роботи над перекладом фундаментальної праці Курціуса) Анатолій Онишко. Тож нехай вона буде ще й даниною пам’яті цьому талановитому перекладачеві й надзвичайно добрій людині.