АНАТОЛІЙ ОНИШКО: “ЯКЩО ВАРТО РОБИТИ ВЗАГАЛІ ...”
Анатолій
Васильович Онишко, літературний псевдонім Антін Крикіт (1940—2006) —
відомий
перекладач і поет, член Національної спілки письменників України (з
1998).
Народився 6 серпня 1940 р. в м. Стрий Львівської обл., навчався та ріс
у
м. Надвірна Івано-Франківської обл. У 1958 р. закінчив
Дрогобицький
нафтовий технікум і в 1963 р. переїжджає до м. Калуш Івано-Франківської
обл.,
яке стало йому другою домівкою. Тут бере участь у будівництві
хіміко-металургійного
комбінату (тепер — концерн “Оріана”), зокрема виробництв аеросилу,
хлорвінілу,
етилену-пропілену, і вдало поєднує два протилежні начала — техніка та
лірика.
Перекладацький дебют А. Онишка відбувся 1972 р. на сторінках львівського часопису “Жовтень”. Тоді перекладач виступив із добіркою перекладів із шести поезій Г. Гайне та своїм знаменитим “Вороном” Е.А. По, чим привернув до себе увагу відомих перекладачів та літературознавців Г. Кочура й І. Качуровського. Відчуваючи красу та міць рідного слова, його необмежені можливості в передачі чужої думки, нехай і іншомовної, а з іншого боку, — брак філологічної освіти, тридцятирічний Анатолій вступає на факультет романо-германської філології Львівського державного університету імені Івана Франка. Прагнення до самореалізації і вдосконалення виразно вчувається у таких поетичних рядках А. Онишка:
Для мене світить ще мета,Що душу з ранніх літ судомила.
Ще не запізно. Усвідомлюю,
Що в суджені мені літа
Хай менше важить суєта,
І треба досягти вагомого.
(“Промені погаслої зорі”)
Студіюючи в університеті англійську та німецьку, а паралельно — самотужки — деякі слов’янські та європейські мови, А. Онишко не полишає своєї роботи над перекладами. Серед найулюбленіших авторів — Едґар Алан По. Багаторічну працю перекладача над спадщиною американського поета увінчало повне двомовне поетичне видання “Ельдорадо” (Тернопіль: “Богдан”, 2005), де вірші Е.А. По в оригіналі супроводжують паралельні українські переклади. За цю книгу перекладів А. Онишка удостоїли обласної літературної премії імені Василя Стефаника 2005 р.
————© Валентина Савчин, 2008.
У доробку перекладача представлено твори з різних мов, жанрів, стилів. Тут маємо як вірші та поеми, так і оповідання, повісті та романи. Серед них — шість оповідань Айзека Азімова (“Кінець вічності”. — К.: Дніпро, 1990), повість Роберта Шеклі “Координати чудес” (К.: Дніпро, 1991), “Поема про Старого Мореплавця” Семюела Тейлора Колріджа (Всесвіт. — 1983. — № 6), роман Маріо П’юзо “Останній дон” (у співавторстві з П. Таращуком; Всесвіт. — 1997. — № 11-12; 1998. — № 1, 2, 3, 4) — усі переклади з англійської. Серед перекладів А. Онишка з німецької мови — фантастична повість Карла Амері “Загибель міста Пассау” (Всесвіт. — 1996. — № 12), п’ять пригод давньонімецького епосу “Пісня про Нібелунґів” (Всесвіт. — 1996. — № 12; Перевал. — 2000. — № 4), твори Фрідріха Ніцше “Так казав Заратустра” (К.: Основи, 1993) та “По той бік добра і зла. Генеалогія моралі” (Львів: Літопис, 2002). У перекладах А. Онишка маємо також вірші польських та білоруських поетів (Перевал. — 1997. — № 1; Сучасність. — 1997. — № 11). Зокрема, він перекладав поезію сучасного польського поета Ришарда Данецького та сучасних білоруських поетів Опору Славаміра Адамовіча та Сяржука Сокалава-Воюша. Із російської перекладач обрав “Вітрило” Лермонтова, додавши свою інтерпретацію до “флотилії” з понад тридцяти українських перекладів, які зібрав київський літературознавець Віталій Радчук.
Серед останніх перекладів А. Онишка — книжка Агнуса Фрейзера “Цигани”, яка побачила світ напередодні Великодня 2003 р. у Видавничому домі “Всесвіт”. Про широчінь діапазону перекладача свідчать його численні переклади наукової літератури, публіцистичних праць. Згадати хоча б працю Джона Коляски “Партнерство тиранів” (Новий час. — 1998), “Структурні перетворення у сфері відкритості” Юрґена Габермаса (Львів: Літопис, 2000), “Історію Австрії” (розд. VIII) Еріха Цьольнера (Львів: Літопис, 2002), “Історію Візантії” Георга Остроґорського (Львів: Літопис, 2002). Останню, до речі, оголошено книжкою року на ІХ (2002 р.) Всеукраїнському форумі видавців у Львові. У цьому ж видавництві вийшла в перекладі А. Онишка фундаментальна праця Е.Р. Курціуса “Європейська література і латинське середньовіччя” — ґрунтовний підручник, яким користуються в європейських університетах. Видання з’явилося, на жаль, уже посмертно.
А ще А. Онишко — автор багатьох оригінальних поезій. Кращі зразки його власної та перекладної творчості увійшли до авторської збірки “Замкнуте коло” (Коломия: Вік, 2006), що стала лебединою для поета і перекладача. До кінця своїх днів перекладач працював над давньонімецьким епосом “Пісня про Нібелунгів”, який, на жаль, не встиг завершити.
А. Онишко часто друкувався у різноманітних часописах, літературних збірниках та альманахах. Серед улюблених видань — “Всесвіт”, якому перекладач упродовж багатьох років довіряв свої кращі переклади
Пропоноване нижче інтерв’ю записала ще 2001 р. калушанка Наталія Ковальова, тодішня студентка кафедри перекладознавства та контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка, а сьогодні — аспірантка університету Альберти (Канада). З того часу інтерв’ю ніде не публікувалося. У такому варіанті й пропонуємо його читачам “Всесвіту”. У ньому — про здобутки А.В. Онишка та його творчі плани, труднощі перекладу, співпрацю з іншими перекладачами та оцінку молодих перекладацьких кадрів
Валентина Савчин,
канд.
філол. наук, асистент кафедри перекладознавства
і контрастивної лінгвістики
імені Григорія Кочура ЛНУ
імені Івана Франка
Н. Ковальова: Анатолію Васильовичу, мені дуже приємно, що в Калуші, моєму рідному місті, мешкає людина, яка зробила великий внесок в український художній переклад. Хотілося б докладніше ознайомитися з вашим життєвим і творчим шляхом, адже мене, як студентку кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура, не можуть не цікавити творчі здобутки наших перекладачів.
А. О.: Справді, моє творче життя пов’язано з Галичиною; народився у Стрию, хоч у документах записано, що родом із Проскурова, тепер Хмельницький. 7 класів закінчив у Надвірній Івано-Франківської області, середню спеціальну освіту здобув у Дрогобицькому нафтовому технікумі, а відтак — “вистояв чергу” (уже у віці 30-37 років) за дипломом філолога і вчителя англійської мови. Вчителем я так ніколи й не був, а філологом, мабуть, — усе життя.
Н. К.: Ви навчалися заочно?
А. О.: Так. І рівнем навчання я задоволений, особливо тим, як нас Іванна Степанівна Пікулицька вчила фонетики. Вона — прекрасний фонетист, а фонетика, між іншим, — надзвичайно важлива у вивченні англійської мови. Таких фонетистів мені більше не доводилося зустрічати.
Н. К.: Розкажіть, будь ласка, про перші кроки в перекладацтві. Яким чином інженерна і перекладацька діяльність поєдналися в одній особі?
А. О.: Очевидно, людина обирає собі якесь улюблене заняття, що не збігається з її професією, фахом. У велику індустрію я майже примусово пішов у 14 років. Тоді мені вибирати не доводилось, а вчити іноземні мови в мене було дві спонуки: перша — заздрість, друга — бажання насолоджуватися віршованим рядком в оригіналі, а не в перекладі. Щодо заздрості, то це, звичайно, заздрість до тих, хто володів іноземними мовами, хто принаймні міг розмовляти ними між собою, а я стояв поряд, відгороджений “прозорою” стіною і нічого не розумів.
Н. К.: У якому віці ви зрозуміли, що іноземні мови — то ваше покликання?
А. О.: Іноземні мови — це справа, якій я віддавав чимало часу від 14 років. Хоч бажання вивчити німецьку в мене було в школі й до 7-го класу, але тоді бракувало належної методики навчання, з одного боку, а мені, мабуть, — наполегливості й рішучості, з іншого. У 14 років я став самостійним, перейшов на свій хліб, не зовсім аж із маслом (сміється. — Н.К.), і встановив собі деякі правила: не ходити на стадіон, не свистіти в три пальці, не грати в шахи, карти чи доміно, а вивчити англійську мову, яка в технікумі починалася для мене з нуля.
Н. К.: А як щодо поезії? Коли саме ви написали свій перший вірш?
А. О.: Мої перші вірші, які, на щастя, десь пропали, я почав писати, як і решта нормальних дітей, десь у віці 15-16 років. Але рівень їхній був такий, що я радий, що вони не збереглися.
Н. К.: Зараз ви перекладач, відомий не тільки в Україні. Як ви реагуєте на популярність, наскільки це для вас важливо?
А. О.: Менш за все мене цікавить моя популярність. Нещодавно навіть дорікнули, що я не трибун, що мене не цікавлять різні президії. Що я роблю залюбки, — це спілкуюся з школярською аудиторією, здебільшого учнями 9-11 класів. Сподіваюся, щоб хоча б двоє чи троє з-поміж них сприйняли те, що я їм скажу. Деколи бачу по очах, що сприймають. Популярність — не головне, основне — праця. Є два поняття: залишити слід в історії й наслідити в історії. Наслідити в історії є багато охочих, скажімо з тих, хто страшенно хотів би поміняти правопис. Правопис варто, можливо, поміняти, але не такою мірою, як декому кортить.
Гадаю, що свій слід уже принаймні на три покоління я залишив. Ось вам подарував свої вірші, а ви, можливо, комусь їх покажете, своїм дітям, онукам. Мій онук ходив по середній школі № 1 у Коломиї і хвалився хрестоматією за 9‑й клас, де є переклади його діда. Це вже, як на мене, залишений слід в історії.
Н. К.: Хотілося б почути кілька слів про сам перекладацький процес. Як ви обираєте твори для перекладу? Які відчуття виникають, коли беретеся за новий твір? Чи не буває психологічного бар’єру?
А. О.: Зараз у мене такого відчутного бар’єру, який би треба було переступати, немає, його не існує. Є інколи бар’єр ледачості, коли мені неохота братися до якогось документа і його перекладати. Однак у таких випадках я примушую себе. Є один такий, скажімо, не бар’єр, а радісне передчуття битви. Коли мені приносять якусь річ, яку потрібно перекласти на чеську мову, якою не надто аж володію, коли треба перекладати із норвезької, швецької, данської, я відчуваю перед собою важкий матеріал, який слід подолати. Таке я роблю, до речі, із задоволенням, у мене йде на це багато часу, але зрештою відчуваю себе переможцем. Це якщо говорити про мене як про “матеріального” перекладача, який заробляє на хліб насущний.
А якщо вже казати про літературні переклади, то мені їх не приносять, а телефонують, домовляються, я їду, беру, оцінюю, потім берусь за ту роботу. Починаю з того, що перекладаю іменний або предметний покажчик, щоб мати принаймні узгоджені з енциклопедією прізвища та основну лексику, від якої вже не можна відступати, якої слід дотримуватися наскрізь, у всій книжці, тобто те, що найвагоміше для самого автора.
Людина не може бути фахівцем у всьому. Я, наприклад, фахівець із буріння, з нафтовидобутку і хімічного обладнання, трохи з хімічної технології. А доводиться бути фахівцем і в соціології, і в філософії та в інших предметах. І варт набувати хоча б якогось мінімуму не те що знань, а мінімуму розуміння.
Н. К.: Чи бували випадки, коли вам пропонували твір для перекладу, а ви, почувши прізвище автора, відмовлялися?
А. О.: Про авторів не йшлося. Я брався навіть за Канта, російською книга називається “Критика чистого разума”. Я переклав дещо інакше — “Критика здорового глузду”. Напевно, там би я мав величезні труднощі. До речі, й мав справді. Сторінок 300 переклав, а потім облишив через непорозуміння з видавництвом.
Бували випадки, коли я відмовлявся не тому, що я боявся автора (я вже згадував про Канта — це не солоденька цукерка), а тому, що бракувало часу, був зайнятий іншою книжкою. Зовсім недавно я отримав від О. Микитенка, головного редактора “Всесвіту”, пропозицію перекласти книжку. Я відмовився, бо зараз маю перед собою десь 1000 сторінок “Історії Візантії”, котрі слід закінчити.
Н. К.: Тож над чим ви працюєте зараз? Які плани на майбутнє?
А. О.: Цілком випадково і трошки провокативно я свого часу переклав “Так казав Заратустра” Ф.Ніцше. Відтак зі мною вступали у великі суперечки про Ніцше, його тези чи антитези, намагалися переконувати, що я дотримуюся хибної думки. Доводиться пояснювати людям, що я не є ні ніцшеанець, ні антиніцшеанець; є твердження, з якими я погоджуюся, а з якими — ні, але я перекладач, і моє завдання — перекласти книжку. Книжка вийшла й користується популярністю.
Потім мене попросили з Києва для хрестоматії з питань демократії перекласти кілька сторінок із книжки “По той бік добра і зла”. Я попросив своїх друзів у Німеччині надіслати мені оригінал, і переклав усю книжку. Вона 8 років “квасилася” по різних видавництвах (серед письменників та перекладачів побутує вираз “квасити у “Дніпрі”), але, здається, вже добре “прокисла” і знайшла шлях до виходу окремим виданням. Зараз вона має своє продовження в праці “До генеалогії моралі”. Ось над цим і працюю.
Минулого року в мене не вийшло жодної книжки. А ось цей рік — трохи урожайніший: вийшла “Історія Австрії”, де мені належить 100 років і близько 100 сторінок; закінчив переклад книги А. Фрейзера “Цигани” з англійської, вийде у видавничому домі “Всесвіт”. Вийде, хоча й із деякими труднощами і боями, “Історія Візантії”, бо й справді билося, сперечалося троє людей над тим, як передавати власні назви українською мовою. Чи називати Нікітаса Микитою чи Нікітою, а папу Йоганнеса — Йоанном, чи Іоаном, чи Іваном. Бо не може бути архангела Гаврила, має бути, за словами А. Содомори, якась дистанція. Нас працювало троє: я, В. Ганущак і проф. Я. Заборовський. І в останніх двох були вкрай діаметральні думки щодо перекладу імен. Я ж у книжках з історії знаходив п’ять різних підходів до перекладу того самого імені. Довелося прийняти компромісне рішення, виробити власний підхід, спираючись як на традицію, що вже склалася, так і на правопис, той новий, що його пропонують затвердити. Радий, що книжка майже готова, залишилося лише вставити грецькі слова і посилання, і можна давати її на плівку.
Н. К.: Чи бували ви коли-небудь за кордоном?
А. Онишко: Знаєте, я недавно спробував полічити столиці, у яких я побував, і пальців на обох руках мені забракло. За кордоном я був багато разів, але тільки єдиний раз (це вперше) як турист у 1967 р. Після того всі поїздки були пов’язані з перекладацькою роботою. Зараз я їжджу менше, бо ставлюся до цього прагматично — думаю, чи є в цьому велика потреба, чи ні. А як турист, надаю перевагу рідним горам.
Н. К.: Чи ви їздили за кордон як усний перекладач, чи письмовий?
А. Онишко: В основному як усний (на прийом проектів, обладнання), хоча доводилося інколи робити й невеличкі письмові переклади, наприклад, протоколи переговорів на німецьку та англійську. Їздив і як приватний перекладач. Але загалом як усний. Письмові перекладачі за кордон не їздять, а працюють удома.
Н. К.: Чи підтримуєте ви стосунки з іншими перекладачами, зокрема з тими, які працюють у царині художнього перекладу?
А. Онишко: Саме в діловому, творчому аспекті мені доводилося мати справу з небагатьма українськими перекладачами. Зокрема з М. Тупайлом (ми разом працювали над перекладами і підготовкою до видання поетичної спадщини Едгара По), із прекрасним перекладачем і редактором П. Таращуком, моїм вчителем був дуже хороший перекладач М. Зісман. До своїх вчителів я зараховую, хоч ніколи не зустрічався особисто, Г. Кочура, з яким мав дуже інтенсивне й доброзичливе з його боку листування. Особисто знаю багатьох перекладачів, з багатьма розмовляв по телефону, але щоб працювати разом — не доводилося.
Н. К.: Оскільки наша кафедра носить ім’я Григорія Кочура, мені цікаво дізнатися про історію вашого знайомства та листування.
А. Онишко: Я знав про Г. Кочура як про прекрасного перекладача давно, і одного разу мимохіть бачив його в редакції “Всесвіту”. Однак моя зацікавленість постала із невеличкої замітки в “Літературній Україні” — “Наш сивий тлумач”. Я зберіг її до сьогодні. Це було десь у 1968-1969 рр., до того, як його репресували вдруге, і написано було, що вийшла його книжка “Відлуння”, і що там вміщено його прекрасний і неперевершений переклад “Крука” Едгара По. А в цей час я сидів над “Вороном”, як я його назвав, і звичайно, що всидіти і втерпіти не міг. На моє щастя, у книгарні це “Відлуння” було, я його придбав і прибіг додому, почав читати й зітхнув із полегшенням. Я побачив, що ми перекладаємо в різному ключі і з різним підходом. А що більше перекладів поезій, то краще; це дає змогу оцінювати автора з різних позицій. Дехто вважає, що поезія взагалі неперекладна. Я такої думки не дотримуюся, бо сам перекладаю поезію, і вважаю, можливо, наївно чи самовпевнено, що мені інколи вдається передати й поезію, не лише сам вірш.
Мій “Ворон” пролежав у журналі “Жовтень” (тепер “Дзвін”) три роки і не через певне ставлення до мене як до перекладача, а тому, що редакція не могла знайти місця. На той час святкували 100-річчя від дня народження В.І. Леніна, і журнал був переповнений матеріалами на цю тему. Але це пішло на користь, бо я тричі посилав їм удосконалений переклад, просячи викинути попередній варіант. Несподіванкою для мене було те, що під рубрикою “Дебют перекладача”, де був уміщений мій переклад, мене відрекомендовував сам Г. Кочур, який також був перекладачем цього твору. Дуже доброзичливою була його рекомендація-вступ до моєї публікації, і тоді ми з М. Тупайлом, котрий, до речі, особисто знав Г. Кочура, відвідував його й користувався його бібліотекою, готуючи збірки перекладів Едгара По, вирішили дати Г. Кочуру книгу на редагування. Він редагував нещадно і кілька разів на деяких моїх віршах просто писав: “Це може бути лише грубою чернеткою до віршованого перекладу”.
Я мав дуже велике бажання зустрітися з ним особисто, але, на жаль, коли потрапив до Ірпеня, його вже не було в живих. Я лише зустрівся з його друзями, соратниками, розмовляв із Д. Паламарчуком. Тим не менше, я вважаю Г. Кочура своїм вчителем.
Н. К.: Чого і як навчав вас Г. Кочур?
А. Онишко: Конкретний приклад: він читає мій переклад і має перед очима оригінал, він виправляє, вказує на мої помилки, пропонує свої варіанти, радить допрацювати.
Н. К.: Чи завжди критика сприймала ваші переклади позитивно?
А. Онишко: Бувало по-різному. Якось збірку перекладів з Е.А. По, яку я уклав, дали на рецензію в Київ критику, який був особисто зацікавлений у тому, щоб вийшла саме його збірка, а не моя. Він дуже високо і схвально відгукнувся про нині вже покійного Є. Крижевича (до речі, він переклав українською мовою “Кентерберійські оповідки”), з деякими застереженнями поставився до перекладів М. Тупайла, і абсолютно розгромив, причому бездоказово, одними лише словесами, провінціала з Калуша, мене тобто. Це читати було аж незручно і трохи гіркувато, але свого він домігся — вийшла саме його книжечка. А видавничі плани, що йшли від ЦК, дозволяли випустити лише одну книжку американської поезії, одну, наприклад, в’єтнамської і т.д. Тому моя й не вийшла.
Але загалом я не маю чого нарікати. Навіть наведу такий цікавий приклад критики: мій “Ворон” літав, мабуть, разів п’ять із Калуша в Київ і з Києва в Калуш до М. Зісмана. Він нещадно виправляв щоразу і казав: “Хлопче, вмивайся потом”. Але на 4-й чи 5-й раз я раптом відчув, що не сприймаю того, що він мені виправив, щось у мені повстає проти цього виправлення. Я приїхав у Київ, зайшов до М. Зісмана і пояснюю йому, а він каже: “Анатолію, я чекав цього. Чекав, коли ти станеш самостійним і повстанеш проти мене. Я радий, що ти так сприйняв це”. Отже, ще й така буває критика.
Н. К.: А як ваша власна критика сприймає ваші переклади?
А. Онишко: Відповіддю на це питання є мій диван. Саме в ньому зберігаються всі чернетки того, що я перекладав. І саме в чернетках видно, як я ставлюся до своїх перекладів. По-перше, в мене ніколи переклад не йде з першого разу. Він повинен мінімум тиждень полежати, щоб я подивився на нього свіжим оком. Одними очима дивишся, коли перекладаєш, і зовсім іншими — коли читаєш і сприймаєш як український читач. Свої переклади я мінімум тричі перечитую, правлю, а крім того, потім із ними працює редактор — ще з ним потрібно воювати. Навіть якщо його зауважень не сприймаєш, усе одно ти йому вдячний, бо він змушує тебе ще раз подумати над своєю роботою.
Н. К.: Чи писали ви рецензії на роботи інших перекладачів?
А. Онишко: Ні. Це не моя робота. Моя справа — перекладати, а рецензії нехай пишуть інші. Зате, коли до мене звертаються люди зі своїми поезіями чи перекладами, ніколи такого не було, щоб я відмовив. Я ставлюся до цих речей дуже нещадно, за принципом: якщо якийсь талант можна вбити одним або двома критичними зауваженнями, то чим швидше з ним розправляться в такий спосіб, тим краще.
Н. К.: Ваше ставлення до сучасних молодих перекладачів.
А. Онишко: Мені їх важко оцінювати, бо не маю активної перекладацької практики, можливості з ними спілкуватися. Вважаю, що перекладач повинен мати уявлення про професію, роботу, про яку йдеться.
Недавно я був на семінарі перекладачів-синхроністів, то вважаю, що таким людям аплодувати треба — це люди обдаровані, неймовірно високої майстерності.
Із письмових перекладачів молодої генерації мене приємно вразив і здивував Павло Насада. Вперше я побачив у “Всесвіті” його переклад “Пророка” Х. Джібрана, який я уже почав був перекладати сам. Про те, що я перекладаю, не знав ніхто, а йому пощастило зробити це швидше й опублікувати у “Всесвіті”. Я почав порівнювати цей переклад зі своїм, побачив там цікаві знахідки, “родзиночки”. Почав стежити за цим перекладачем, і душа моя не могла не радіти: від перекладу до перекладу його рівень зростав. І зараз він — перекладач дуже високого рівня. Ідеться не про знання англійської чи німецької мови, адже для перекладача — найважливіше, щоб він знав рідну українську, щоб відчував ритмомелодику рядка, щоб він уважно і з любов’ю ставився до лексики, щоб ця лексика була притаманною, рідною і щоб він умів подати її. Тому, коли бачу у “Всесвіті” вдалі переклади, дуже радію.
Н. К.: Що б ви хотіли побажати майбутнім перекладачам, які тільки опановують цю нелегку професію?
А. Онишко: По-перше, не боятися. По-друге, з любов’ю ставитися до своєї рідної мови і володіти нею досконало. Я прочитав у Еліота, що митець, поет або письменник за життя не має часу, щоб оволодіти іноземною мовою, бо бракує цього самого життя, щоб він оволодів рідною. Рідна мова завжди залишається для нього загадкою і джерелом пошуку. Можливо, це в якомусь сенсі гіперболізовано, але правильно. І останнє: нехай вашим гаслом будуть слова: “If anything is worth doing at all it is worth doing well” (Якщо що-небудь варто робити взагалі, то його варто робити добре).
Розмову вела Наталія Ковальова
