| Стівен Комарницький: “Україна — це і є Європа” |
|
Стівен Комарницький: “Україна — це і є Європа”Розмова з британським перекладачем і науковцем С. КомарницькимПроблема інтеґрації України в європейський соціогуманітарний простір постає сьогодні однією з нагальних. На жаль, проблема української інтеґрації не обмежується лише постановами, законами і резолюціями на зовнішньому правовому полі. Насамперед мусить бути чітке внутрішнє усвідомлення Україною потреби в європейській співдружності, врешті, має бути сформована філософія співіснування України в Європі. Лише за цієї умови входження нової країни до ЄС може бути позитивним кроком у формуванні стабільної геополітичної системи. Все визначає свідомість, і на рівні індивідуальному, і на рівні державному. Але чи готова країна сьогодні до входження в Європу після столітньої імперської заборони на власну самоідентифікацію в історичному просторі? Чи готова Європа прийняти о себе нового суб’єкта, зрозумівши, що входження України не виняток, а історична потреба, позаяк до ХІХ сторіччя українські землі апріорно були частиною європейського духовного материка. На ці запитання ми спробуємо знайти відповіді в нашій розмові зі Стівеном Комарницьким для вже традиційної рубрики “Літературні діалоги”. С. Комарницький — британський українець, урядовець (народився 1963 року, наразі мешкає в Йоркширі), на Туманному Альбіоні прагне виконати функцію “просвітника” в українському питанні, позаяк залучений до кількох урядових програм гуманітарного спрямування щодо визнання Голодомору в Україні геноцидом тощо. Він повністю переклав “Сонячні кларнети” Павла Тичини, прагнучи в такий спосіб долучити українське надбання до світового. Врешті, так воно б і мало бути, якби впродовж десятиліть українську культуру не знищували в лещатах ідеологічної пропаганди. На жаль, доводиться констатувати, що навіть освічена європейська людина майже нічого не знає про найвищі зразки української літератури, які по праву мали б бути залучені під час укладання європейського літературного канону. Також пан Стівен — активний борець за відновлення історичної справедливості щодо усвідомлення трагедії Голодомору в Україні 1932—33 рр. як масового цілеспрямованого знищення нації, тобто як геноциду, на чому він неодноразово наголошує у своїх публічних виступах у Великобританії.
— Стівене, чи можна сказати, що соціальний, політичний, гуманітарний образ України змінився в її європейському сприйнятті після Помаранчевої революції, зокрема у Великобританії? — Помаранчева революція справила потужне враження на Великобританію — люди були вражені образом Майдану, великої національної сили, яка вийшла, щоб захистити своє право вибору. Сьогодні сприйняття України таке, що це вже демократична держава, що водночас потерпає від нестабільності й корупції. Я вірю, що ті зміни, які сьогодні мають місце в Україні, на краще. ————© Дмитро Дроздовський, 2008.
— Чи цікава Україна для британців сьогодні? — Більшість британців, правду кажучи, мають досить мало інформації про Україну — звичайно, це не означає, що Україна не цікава для британців, але лише те, що британська культура змоделювала й закріпила на рівні уявної історії образ України як провінції Росії. Британці не знають української літератури, її просто не представлено в нас, а це може викликати хибне сприйняття самої культури. Ті ж митці, яких знають у світі — скажімо, це Малевич, Гоголь, Стравінський — зараховують, не знаючи України, до російських митців. Україну сприймають не як географічний соціокультурний простір, а лише як глуху провінцію. Цей образ і досі живий. Але таке сприйняття має змінитися, коли Україна набере сил. — Стівене, чому ви вирішили перекладати одного з найвидатніших поетів ХХ століття Павла Тичину? Зокрема саме його першу збірку “Сонячні кларнети”, яку всі літературознавці одностайно вважають найпотужнішою? Чи було важко дати раду? — Коли я вперше прочитав Тичину, то відчув, що його вірші — цілі композиції, маленькі симфонії, що розгортають свою приховану сутність, імпліцитні змісти в тебе перед очима в момент читання. В добірці віршів природа постає експлікованою через образи музики і святості, чистоти; відповідно, автор постає композитором, інструментом і музикантом. Дисонанси поезії народжуються з величезної трагедії й болю, трагічного досвіду української громадянської війни, існування зла, яке співіснує з нашою здатністю сприймати добро. Останній вірш збірки “Сонячні кларнети” — це і відродження Української республіки, і опроявлені внутрішні дисонанси, які ще призведуть до руйнування, інвазії й катастрофи. Поезію неможливо перекласти конвенційно, у звичний спосіб — Тичина у своїй творчості використовує всі питомі внутрішні ресурси української мови, від порядку слів до особливостей ритмомелодики й римування. Те, що видається зрозумілим і природним українською, скажімо, назви віршів із запереченням (“Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух”), вкрай незрозумілі в буквальному перекладі англійською мовою для європейського читача. Таким чином, можна сказати, що існують свої проблеми, пов’язані з “неперекладністю” генія Тичини. — Перекладаючи Тичину, чи вдалося вам зрозуміти його ментальність, модус сприйняття світу, його філософську систему поглядів на світ? На вашу думку, яким може бути код до прочитання Тичини в Європі? — Я думаю, що Тичина сприймав світ як музику, яку він залучав до визначення ладу у Всесвіті, до розуміння прихованих зв’язків. Ключ до розуміння світу наявний уже в “Сонячних кларнетах”, у яких Тичина дає нам відчути, що музика є провідним принципом у сприйнятті реальності. — А чи важко, на вашу думку, британцеві зрозуміти імпліцитні контексти і концепти в поезії Тичини? — Існує величезна прірва між Україною та Великобританією на полі культури, і такий стан іще буде існувати впродовж кількох років. Але я все одно вірю, що ті версії перекладу, що я створив — добірка моїх перекладів із Тичини побачить світ у Зальцбурзі в 2009 році, — буде немарною спробою долучити українську літературу до Європи. Ця порожнеча, що існує на кількох рівнях, зокрема й у різному сприйнятті європейської історії ХХ століття, створює певні перешкоди для розуміння контексту, з якого народилися твори Тичини. Але його невимовна зачудованість світом, революція і хаос, коли читаєш добірку Тичини, як цілісна художньо-естетична система промовляє до всього людства, не залишаючи до себе байдужим. — Наразі мене цікавить ось яке питання: ви як британець, належний до європейської літератури і європейської культурної традиції, чи погоджуєтеся з тим, що коріння поезії Павла Тичини в європейській філософії, системі загальноєвропейської традиції? Чи можна поезію Тичини зарахувати, інтегрувати до канону європейської літератури? — Поезія Павла Тичини — невід’ємна складова в системі європейської літератури, і поети, які не знають про його творчість — Еліот у “Порожній землі” і Г’югс [Hughes] у “Вороні” — наче відлунюють цією поезією. Насправді “очуднення”, дистанціювання англійських та європейських авторів від Тичини — вияв такого собі, знаєте, безсилля культури, після читання поезії раннього Тичини вже неможливо дивитися на світ і на можливості мови так, як до цього. — Стівене, чи згідні ви з тезою, що українська інтеграція в Європу має розпочатися з інтеґрації на рівні культури й ментальності, розуміння того, що українська культура і її спадок — це частина європейського культурного спадку? — Я повністю з вами згідний. Україна завжди була частиною Європи, але жахлива невидима стіна, встановлена колись через весь Європейський континент, означає лише те, що українську культуру було відмежовано від європейської маґістралі культури на десятиліття. Європа мусить усвідомити, що Україна — це і є Європа. — А чи маєте ви намір видати переклади збірки Тичини у Великобританії? — Вибрані переклади, над якими я працюю, будуть видані в Зальцбурзі, але вони будуть доступні в Європі. Літературні поетичні кола в Зальцбурзькому університеті були вражені моїми перекладами — власне, вперше за всю історію видавець англійської, а не видавець перекладної літератури, взявся за видання томика української поезії в англійському перекладі. — Що б ви могли сказати про сучасну українську літературу, наскільки її представлено на Туманному Альбіоні? Чи можна в британським книгарнях натрапити на українську літературу сьогодні? — Мені надзвичайно подобається проза Юрія Андруховича, я його палкий шанувальник. Треба зазначити, що у Великобританії українська література, крім хіба що української літератури, репрезентованої російською мовою (Андрій Курков), майже не представлена в нас. Мені через це дуже прикро, адже українська література дуже багата, а британські читачі просто втрачають шанс насолодитися цими динамічними творами, які з’являються також у Європі. — Наскільки я знаю, ви були залучені до кампанії з визнання британським урядом Голодомору в Україні актом геноциду. Що має бути зроблено для того, щоб Європа зрозуміла, що Голодомор насправді був саме спрямованим геноцидом? — Британський уряд, я боюся, просто не хоче визнавати Голодомору в Україні геноцидом, вказуючи на те, що це неможливо зробити через незгоду деяких науковців. Це кумедна й цинічна позиція, але чи маємо ми чекати на есей професора про масові вбивства в Дарфурі на заході Судану, щоб назвати цей факт геноцидом? Ми знаємо, що Великобританія боїться реакції Росії, адже ця країна може сплутати всі карти — як відомо, показники смертності в Україні були набагато вищі, ніж у Росії в 1932-33 роках, й тепер ми знає, що мав на увазі Балицький, кажучи, що “етнографічний матеріал в Україні буде змінено”. Хочу зазначити для українського читача, що ми провели марш у листопаді 2007 року, до якого долучилися Джон Ґроган і український посол; про це, до речі, повідомляли на ICTV. Ми також плануємо організувати серію концертів під назвою “Рок проти Геноциду” — перший із них уже відбувся 13 квітня в Брікстоні і був організований за допомогою моїх друзів, Степана Пасічника, Естер Енджел і Філа Ґідінгза — ми збираємо кошти для Дарфура й також просимо британську владу змінити свій жорсткий і жахливий погляд на цю проблему. Читачі можуть відвідати наш сайт: www.holodomor.org.uk, створений за сприяння Джефа Мовета з організації Економічного розвитку на користь людей (People Centred Economic Development), зробив можливим подання нашої петиціїё клопотання на сайт прем’єр-міністра Великобританії, а також і парламенту Шотландії. І нас уже ніщо не зупинить у нашій меті. — Стівене, все ж таки, чи бачите ви готовність у британському суспільстві зрозуміти і визнати, що Голодомор в Україні був чітко визначений планом Кремля? — Я маю певність, що Великобританії варто зрозуміти, що Україна існує як незалежна сила, що є осередком миру й безпеки в Європі — вони підтримують програму, відповідно до якої кілька надпотужних країн контролюють увесь світ, але Україна — це прекрасне місце для того, щоб змінити таке уявлення в найближчі десятиліття. — Великий вчений, дослідник українського Голодомору професор Джеймс Мейс сказав: “Українське суспільство є постгеноцидним”. Чи погоджуєтеся ви з такою тезою професора Мейса? — Так, звичайно. Україна, здається, не певна у своїй потужній силі, також існує брак того, що можна було б назвати національною гідністю — часто ми не замислюємося над тим, скільки людей стали жертвами історії терору. Я думаю, що Україні потрібна програма з “десовєтизації”. — На вашу думку, якими мають бути головні кроки в налагодженні інтеґрації, комунікації й кооперації між Україною та Європою в найближчі роки? — Найважливіший крок для Європи — визнати Україну стратегічним партнером і потужною силою культури — наразі ж для Європи Україна залишається мало дослідженим, можна сказати, пустинним простором. Україна має змінити цей зовнішній меседж шляхом промоції власної культури, показуючи, що статус і роль України у світі не може бути проігнорована.
Розмову вів Дмитро Дроздовський
Подаємо до уваги читачів нашого журналу кілька перекладів англійською мовою зі збірки “Сонячні кларнети” (1918 р.) Павла Тичини:
|
|||
| < Попередн. | Наст. > |
|---|
