Дмитро Дроздовський. «Так помирають святі…»

Дмитро Дроздовський

«Так помирають святі…».

Кілька штрихів до портрету Вільяма Блейка

 
 
В одній миті бачити вічність
Величезний світ – в зерні піску
В одній хвилині – нескінченність
І небо – в чашці квітки.
                                            Вільям Блейк1

 

Вільям Блейк (1757 — 1827 рр.) — видатний англійський поет і художник. Його світогляд сформувався під впливом шведського містика Сведенборга [3; 286]. Художні погляди Блейка, його християнські й язичницькі концепти, самобутня міфологія і космогонія випередили свій час. У «Пісні невинності» (1789-1821), а також у славетних «Пророчих книгах», Блейк прагне проникнути в сутність таких всеосяжних понять, як любов, знання, щастя.

Я колись пішов у Сад Любові —
Я дивився і не вірив сам:
У гаю, де грав завжди до ночі,
Там зненацька збудували Храм.

 

Для усвідомлення внутрішньої глибинної суті цих понять він винаходить символічних істот, яких не було ані в біблійних, ані в античних міфах. Мета Блейка — осмислити долю людини і людства водночас (платонівська діалектика родового та індивідуального). Його філософсько-естетичне кредо – в єднанні земного і божественного. Принаймні так було в Сведенборга, а Блейк є його палким прихильником. Справжнє відкриття Блейка в контексті романтичних естетико-філософських шукань відбулося лише у другій половині XIX ст. За життя Блейк був відомий невеликій кількості прихильників [5; 82]. Його творчість нагадує сни наяву, причому Блейк усе життя щиро вірив: він бачить золотих птахів на деревах, бесідує з Сократом, Данте, Христом. Глибоко релігійний Блейк постійно прагнув поєднати небо і землю, побачити небесне в буденному. «В одній миті бачити вічність і небо – у цвітінні квітки», — так поет сформулював власне кредо. Світ поет порівнював із чудесною церквою, до якої вліз брудний змій (вірш «Я бачив храм…»). Через п’ятнадцять років після смерті поета його відкрили «прерафаеліти», художники, які намагалися повернути мистецтво до «дорафаелівських» часів. А наприкінці ХІХ ст. Блейка остаточно канонізували символісти.

 

————
[1] Вірші та уривки з прозових творів В. Блейка в цій статті подано у власному перекладі. —Д.Д.
© Д. Дроздовський, 2009.

 

1791 року Блейк почав випускати знамениті «ілюміновані книги» – віддруковані в кольорі з гравірованих мідних дощок або розфарбовані аквареллю по одноколірних друкарських контурах. Книги приносили Блейку невеликий статок. До тридцятиліття Блейка його роботи були відомі в порівняно вузькому колі. Він став відомішим після того, як узявся ілюструвати популярну в середині 18 ст. філософську поему Е. Юнга «Нічні роздуми» (“Night Thoughts”). Блейк швидко виконав 537 акварельних малюнків. У 1797 році була віддрукована 1-а частина з 43 гравюрами; та видання не мало успіху. На щастя, Блейк знайшов мецената — Т. Батса, урядовця, який купував його картини протягом наступних тридцяти років. У 1818 році Блейк познайомився з молодим живописцем Джоном Ліннелом. Вони здружилися, і Ліннел запропонував Блейку виконати з його фінансовою допомогою гравюри-ілюстрації до Книги Іова (опубліковані в 1826 році). Після цього Блейк почав готувати 100 ілюстрацій до “Божественної комедії” Данте і закінчив 7 гравюр. Помер Блейк в Лондоні 12 серпня 1827 року. Варто проаналізувати окремі сторінки його життя...

Як відомо, після 1790 року Блейк віддрукував серію «ілюмінованих книг», до якої увійшли: «Шлюб Неба і Пекла» («Marriage Heaven and Hell), поема в білих віршах і прозі, де сатира на Е. Сведенборга переплітається з метафізичними і релігійними міркуваннями. Книга «Тель» (Book Thel) – вишукана алегорія про сходження душі від вічності до смертного життя; «Перша книга Юрайзена» («First Book Urizen») – універсальний міф про створення матеріального світу і роду людського; «Європа» («Europe») – твір, у якому Блейк вказує, що Європі помилково приписують «жіночні закони» й ідеали; «Книга Лоса» (Book Los), «Книга Аханьі» (Book Ahania), «Пісня Лоса» (Song Los) — символічні твори, написані білим віршем, важкі для читання через навмисну ускладненість.

Твори Блейка свідчать про те, наскільки був глибоким і тонким його внутрішній світ. Блейк прагнув проникнути в закони Всесвіту. Він не був поетом «для всіх» і не прагнув цього. Він вірив у божественне призначення Поета, в те, що натхнення дароване Богом, вірив у свою місію Пророка, покликаного розплющувати людям «очі, обернені всередину». Як би там не було, Вільям Блейк пройшов шлях до кінця, щоб освітити його тим, хто піде за ним. Вільям Блейк за своє життя встиг створити величезну кількість творів у царині живопису і літератури. До кінця життя з під його пера і пензля виходили шедеври, наприклад, «Лаокоон» або ілюстрації до «Божественної комедії» Данте, де Блейк виявляв і глибину літературної думки, і легкість пензля.

Вважають, що початок визнання Блейка починається 1863 року. В цей час Гілкріст публікує біографію «Життя Блейка». Незабаром були видані ранні вірші Блейка, що ніколи не публікувалися. Знайдені згодом гравюри, також невідомі, вплинули на розвиток стилю «модерна». 1893 року Їтс разом із Еллісом видали тритомне найповніше видання творів Блейка, подаючи коротку біографією. Проте справжній інтерес до Блейка почався В ХХ  сторіччі. В 1966 році вийшло «Повне зібрання творів Вільяма Блейка». Блейк відкрився світові не тільки як апокаліптичний провидець, яким його звикли вважати, а й як автор дотепних епіграм і афоризмів, як оригінальний мислитель і критик, котрий випередив Час. Через рік після одруження Блейка побачила світ перша книжка, «Поетичні нариси», що розпочали цілу епоху в англійській літературі, ставши першою ластівкою, з появою якої в Англії почався зліт поезії романтизму. В «Поетичних нарисах» не було і краплини містицизму. Коли співак у «Пісні божевілля» порівнює себе з «демоном, що зачаївся у хмарі», то це не більше, ніж метафора, але в пізніших суто містичних творах поета ми вже читаємо про «дитину, яка сидить на хмарі» або про «мого братика Джонні, цього злого генія, оповитого чорною хмарою...» [11; 49].

У 1784 році, після смерті батька, Блейк змінює місце проживання. Він відкриває у своєму новому будинку майстерню. Крім того, починає вчити граверній справі молодшого брата Роберта, який володів природженим художнім талантом. У 1787 році в Роберта виявляють туберкульоз, і незабаром він помирає. Блейк доглядав за хворим, а останні два тижні не відходив від нього ні вдень ні вночі. У момент смерті Роберта Блейк виразно побачив, як душа брата підіймається до стелі, «радісно плескаючи в долоні», а потім тане і зникає. Більше Блейк нічим не міг допомогти і, впавши від утоми, проспав три дні. Пізніше він говорив, що саме під час цих нічних пильнувань до нього вперше прийшла ідея нового способу гравіювання, який він назвав «ілюмінованим», або «декоративним друком» [2; 302].

Після смерті брата Блейк закрив майстерню і переїхав на Поланд-стріт, де присвятив себе новому захопленню. А передував цьому один випадок. Якось вночі до нього з’явилася примара, що нагадувала Роберта, і почала давати тямущі і корисні поради — і про те, як гравірувати вірші, як краще їх ілюструвати, що ілюстрації і малюнки з орнаментом слід розмістити на тих самих сторінках, що й вірші. Пізніше Блейк писав одному зі своїх друзів: «Я впевнений, що наші друзі і родичі, які пішли в інший світ, постійно присутні поряд із нами, хоча ми далеко не завжди це відчуваємо. Ось уже тринадцять років як я втратив свого брата, проте щодня і щогодини я спілкуюся з його душею і бачу його у своїй уяві. Я завжди вислуховую його поради і навіть зараз він нашіптує мені, що писати. Мені б хотілося, щоб ти розділив зі мною переконання, що смерть людини — це лише крок у Безсмертя...» [4; 513].

Блейк взявся за роботу. Незадовго перед тим він написав кілька віршів, які згодом увійдуть до книги «Пісні невинності». У 1789 році, в період «Пісень Невинності», Блейк, зневірившись знайти видавця, закликає на допомогу свою майстерність гравера і вдається до прийому «ілюмінованого друку»: малюнки до віршів гравіювались у звичайний спосіб, а потім вручну розфарбовувались. Вражає, наскільки чітко він наносив на мідну дошку тексти пісень і пророцтв, адже йому доводилося виводити їх в дзеркальному відображенні, та ще й у зворотному порядку.

У цього способа була важлива перевага — він давав повну «поліграфічну незалежність» і дозволяв зберегти єдність малюнка і тексту. але був і недолік: трудомісткість і, отже, мала кількість копій. Та все ж Блейк протягом життя гравіював нові й нові примірники «Пісень», продаючи їх нечисленним замовникам. Спочатку окремою «книжкою» виходили «Пісні Невинності», а після 1794 року Блейк об’єднав їх із «Піснями Досвіду», додавши до назви підзаголовок: «Показуючи два протилежні стани душі людської» [11; 36].

Побачити світ в одній піщинці
І Космос весь — у лісовій травині!
Вміщати у долоні нескінченність
І в миті швидкоплинній вченість!

 

До найперших зразків міфології Блейка належить «Книга Тель». Тель, утілення невинності і недосвідченості, – перший із персоніфікованих станів людської душі, які надалі з’являться в блейківському пантеоні і мандруватимуть із одного твору в інший. Чим складніше ставав цей пантеон, тим складнішими ставали твори Блейка. Деякі з його філософських поем, «Чотири Зоа» (1805 р.), «Мільтон» (1809 р.), «Єрусалим» (1820 р.), нагадують витончені літературні криптограми: образи їх складні, сюжет умовний, мова химерна навіть для тієї епохи. Тільки під час вдумливого читання вдається зрозуміти, що за зовнішньою простотою ховаються плоди болісних духовних шукань поета.

«Пісні Невинності» побачили світ 1789 року. Далі вийшла «Книга Тель». Обидві книги – барвисті поетичні требники, кожна сторінка яких ілюстрована і прикрашена за допомогою «декоративного друку». «Пісні Невинності», що створювалися в 1784—1789 роках, були задумані як самостійний твір, що містить закінчену філософську систему, яка на той момент була близька Блейкові, але дещо пізніше була спростована в «Піснях Досвіду». У цей період Блейк ще дотримувався біблійних уявлень, і його книга — гімн справедливому і милосердному Богові, який має піклуватися про дітей своїх і страждає поряд із ними. Віра в милосердя Господа — одна з основних тим циклу. Щоб проникнути в істинний задум поета, потрібно взяти до уваги двоплановість кожного вірша: в них чітко розрізняються цикл прозорих за змістом віршів, де використовуються образи, зрозумілі й дитині. Проте, якщо поглянути на вірші з іншої точки зору, виявляється, що кожний образ має інше, глибоке значення, а дитина, для якої написані «Пісні Невинності» — це Людина взагалі.

«Невинність» — це інстинктивна, неосмислена віра в Бога і, як наслідок, близькість до Бога. Дитина, як і будь-яка людина, що перебуває в цьому стані, наділена «божественним баченням», тобто причетністю до таємниць світу. Ця здатність і є вищою мудрістю. У своєму трактаті «Природної релігії не існує» (1788 р.) Блейк назвав цю здатність поетичним або пророчим баченням. Земне життя людини – шлях душі з Вічності і назад у Вічність. Душа, вдягаючись у плоть під час земного існування, зберігає пам’ять про Вічність, тобто Невинність, допоки цю пам’ять не захмарить знання. З іншого боку, земне існування є віддзеркаленням того, що відбувається у Вічності. Проте реальне життя — юдоль не тільки радості, а й скорботи. «Пісні Невинності» сповнено радощів і страждань. Душа радіє, бо береже пам’ять про Вічність, але плоть приречена страждати. Написання «Пісень Невинності» було завершено в 1789 році, і на той час Блейк розглядав цей цикл як закінчений твір.

«Пісні Досвіду» з’явилися у формі поетичного циклу в 1794 році. Корінна зміна філософських поглядів наштовхнула Блейка на думку про створення «сатиричних віршів» (слово «сатира» вжито достатньо умовно, мається на увазі деструкція автором своїх ранніх поглядів). Якщо ранні погляди Блейка можна умовно визначити як «християнські», його нову концепцію можна назвати «натуралістичною». Раніше увага поета майже повністю була зосереджена на позаземному існуванні душі, на ідилічній Вічності, відгомони якої можна спостерігати в земних проявах, проте божественне було відокремлене від земного чіткою гранню: досягнення повної гармонії, духовного ідеалу можливо тільки у Вічності, а земне життя через свою «скутість» плоттю є юдоллю страждань і сліз [4; 452]. Тепер Блейк змінює точку зору і переносить увагу на земну реальність. Земна скорбота не викликає в нього думки про подяку в майбутньому, швидше, протест: життя могло б бути ідеальним і на Землі, але Земля обтяжена духовними путами, які потрібно скинути, — і тоді відбудеться духовний Апокаліпсис і настання земного Раю. Дух людський перебуває в омані — така нова філософія Блейка. І завдання Поета-ясновидця, Поета-пророка — показати людям шлях до звільнення Духу. У «Піснях Досвіду» є в’їдлива «сатирична» насмішка над світлим і абсолютно неправдоподібним світом «Пісень Невинності». Блейк називає своє минуле бачення «однобоким», свої ідеї «обмеженими», але зовсім не неправильними. Досвід не заперечує Невинності, але відводить їй окреме місце одного з аспектів світу. Ідеалом для Блейка стає «Досвідчена Невинність», що поєднує чистоту з розкріпаченням, інстинктивне «божественне бачення» з набутим знанням.

Третя книга Блейка, «Шлюб Неба й Пекла» вийшла в 1790 році. В цьому творові починає звучати нова нотка, раніше не властива творчості Блейка — бунтарство і шаленство.

«Я побував у Друкарні Пекла, де спостерігав, яким чином із покоління в покоління передається знання. В першому приміщенні я побачив Напівдракона-напівлюдину, що стояв біля входу в печеру і вимітав сміття… В іншому приміщенні побачив отруйного Змія, що обвився довкруж скелі і згорнувся кільцями; інші змії прикрашали її золотом, сріблом і дорогоцінним камінням. У третьому приміщенні я побачив Орла, чиї крила були з повітря, здавалося, ніби в печери тієї немає кінця, а навколо — безліч людей-орлів, і люди ті споруджували у високих скелях палаци. В четвертому приміщенні я побачив вогненних Левів, що люто гарчать, жаром полум’яного дихання свого перетворюють нерухомий метал на живу рідину. У п’ятому побачив, як якісь Невідомі Істоти відливали з розплавленого металу щось неосяжне і нескінченне. Це неосяжне і нескінченне щось, рухаючись далі, поступало до людей, що були в шостому приміщенні, і набувало в їхніх руках форми книг, із яких складалися бібліотеки” [6; 47].

Блейк залишається вірним своїй діалектиці і стверджує, що два протилежні первені не можуть існувати один без одного і лише їхнє співіснування, «одруження» спричиняється до справжньої духовності. Духовна криза повернула Блейка до думки про Бога, про Невинність, але вже в іншому її розумінні. Тепер він розглядає створення матеріального світу як результат Гріхопадіння, з чого випливає, що плоть, по суті, протилежна духовній субстанції і, отже, апріорно гріховна. Ідеалами Блейка стають незалежна від зовнішнього світу внутрішня гармонія і позбавлена матеріального втілення духовність. На таких позиціях написано вірш «До Фірце», який Блейк в 1804 році додав до «Пісень Досвіду».

Особливе місце серед творів Блейка цього періоду посідає вірш «Шляхом Духовним» (1800 рік). Це духовна автобіографія поета і водночас духовна біографія людства. Для читача цей твір має особливе значення, оскільки кидає світло на внутрішній світ Блейка, простежуючи майже всі етапи його духовного розвитку [11; 28].

У 1804 році Блейк повертається до Лондона, де оселився у будинку на вулиці Саут-Молтоні, почав працювати над гравіюванням поем «Єрусалим» і «Мільтон». Ці дві речі, якщо не брати до уваги незакінченої драми «Примара Авеля», написану задовго до цього, були останніми опублікованими поетичними творами Блейка. До кінця життя він шукає покупців на ці та інші поеми, що входять до «Пророчих книг», але охочих було мало.

Починаючи з цього часу, Блейк повністю ілюструє свої твори. Він дійшов переконання, що Світло Небесне знову зійшло на нього, і це було початком тривалого творчого періоду. У 1822 році, на замовлення містера Ліннелла, Блейк створює низку акварельних ілюстрацій до поеми Джона Мільтона «Втрачений Рай», взявши за основу власні осяяння. Після трьох років, у 1825 році, він приступає до роботи над ілюструванням «Божественної комедії» Данте — і знову-таки через посередництво друга Джона Ліннелла. Повний цикл ілюстрацій той хотів зробити дуже великим, але Блейк встиг виконати тільки частину акварельних ескізів і сім гравюр. Якби Блейку вдалося закінчити весь цикл повністю або хоча б завершити роботу над тими ста двома ескізами і сьома гравюрами, що залишились незакінченими, то ця робота стала б вершиною творчості. На жаль, доля визначила йому пройти через «перлово-золоті брами» – так він називав Брами Раю, ще до того, як його рука встигла виконати хоча б половину шляху вслід за Данте в мандрах цього великого містика колами замогильного світу.

У 1827 році Блейк захворів, він відчув, що жити йому залишилося мало. Ось що він писав про це в листі до одного з друзів: «Я побував біля самих Воріт Смерті і повернувся звідти знесиленим, немічним, але дух мій від цього не став слабшим, а уява — блідішою. Чим слабше моє тлінне тіло, тим сильніше дух і уява, яким жити вічно. На Небесах ми позбудемося тих помилкових істин, які дала нам Природа, диктуючи земні закони, і знайдемо справжню свободу духу, кожний із нас стане королем і священиком. Бог дарує нам свободу, коли ми ще на землі, але користуємося ми нею тільки на Небесах...» [6; 136].

Одного разу, за кілька місяців до смерті, коли Блейк захоплено працював над ілюстраціями до «Божественної комедії», він раптом припинив роботу і сказав, звертаючись до дружини: «Послухай, Кейт, мені хотілося б написати твій портрет. Але не треба переодягатися і чепуритися — залишайся такою, яка ти є. Ах, Кейт, ти завжди була для мене ідеалом жінки і моїм янголом-охоронцем” [2; 294].

 

P.S.

Блейк радісно жив і... радісно вмирав — «з піснею на вустах» у буквальному розумінні. За кілька днів до смерті він склав пісні на славу Творця, і, лежачи на смертному одрі, натхненно їх виконував голосом, що зміцнів перед смертю. Пісня здалися Кетрін (дружині Блейка) такими мелодійними, що вона підійшла ближче до ліжка, щоб краще чути, як він співає. Спів чоловіка, що відходив у Вічність, був чарівним. І тоді Блейк, поглянувши на неї, мовив: «Кохання моє, це не мої пісні, це пісні моєї безсмертної душі... Так, моєї безсмертної душі!» [4; 511].

А потім він сказав їй, що вони ніколи не розлучаться, що їхні душі будуть, як і раніше, спілкуватися і що він завжди буде поряд, щоб оберігати її. У спогадах ще одного близького друга Блейка читаємо: «Помовчавши, він сказав, що вирушає в країну, яку мріяв побачити все життя, а тому вмирає щасливим, сподіваючись на порятунок душі і вічне блаженство в іншому світі. За кілька хвилин перед смертю обличчя його прояснилося, очі запалилися, і він заспівав про Рай, який стільки разів був присутній у його візіях». «Здавалося, разом із ним співають стіни і стеля кімнати, — пригадує інший його біограф Тетем. — «Так помирають святі», промовила жінка, що прийшла допомагати дружині Блейка» [3; 282].

Всі малюнки, гравюри і неопубліковані твори чоловіка Кетрін залишила Тетему, який і після смерті Блейка не припиняв із нею приятельських стосунків. Але Тетем належав до так званої Ірвінгитської церкви, а тому затаврував спадщину Блейка як «натхненну дияволом» і за два дні спалив все. Якби Тетем розумів, яку величезну помилку робить, беручи на себе право розпоряджатися долею геніальних творінь, що належать людству, то не наважився б їх нищити. І тоді ми сьогодні мали б нагоду читати такі твори Блейка, як есе «Про сприйняття Книги Буття християнським візіонером», уривок із якого вражає оригінальністю, або «Книгу місячного сяйва» про естетичні і філософські проблеми мистецтва, або безліч поем і віршів, навіть назв яких не збереглося [1; 82].

Блейк не втомлювався іронізувати, що в нього Розум і Уява  завжди  виступають  як антагоністи, і що пріоритет він надає Уяві. 

Сьогодні, майже двісті років постфактум, став очевидним той факт, що твори Вільяма Блейка призначалися не для його сучасників. Все життя він творив, звертаючись до нащадків, і, можливо, сам цього не усвідомлював. Байдужість сучасників приносила йому відчай, «Мої твори краще знають на небесах, ніж на землі», – так він говорив, і надалі творив, сподіваючись на належну пошану і увагу з боку нащадків. Пройшло два сторіччя, два сторіччя забуття, і лише сьогодні Вільям Блейк нарешті здобуває належне місце в історії світової літератури. У Великобританії його поема «Єрусалим» стала чи не національним гімном. «Обличчя Блейка — це обличчя людини, яка випередила епоху, в яку довелося жити. Ідеєю Блейка, всієї його творчості була органічність».

Блейк розумів, що смаки сучасників і його поняття про призначення майстра розходяться. Він знав, що його час — попереду... Вважають, що доля у Блейка була важкою, навіть трагічної, але сам він сприймав життя абсолютно інакше і нічого трагічного в ньому не вбачав. «Мій мозок і моя пам’ять переповнені давніми книгами і картинами, які я створив ще тоді, коли перебував у Вічності, тобто до появи на Землі в своєму нинішньому, смертному вигляді…». Певно, Блейк був переконаний, що прожив щасливе життя.

 

Література:

 
1. Blake, William. The portable Blake, selected and arranged, with an introduction, by Alfred Kazin. – New York, The Viking press, 1946.
2. British literature. Edited by H. Spencer, W.E. Houghton, and H. Barrows. – Boston: Heath, 1963
3. Frye N. Fearful symmetry: a study of William Blake /by Northrop Frye. – Princeton: Princeton University press, 1974. 
4. The Mentor book of major British poets: from William Blake to Dylan Thomas / Ed. Oscar Williams; with an introduction by Julian Symons. – [New York]: New American Library, 1963.
5. Амат О. Европейская литература (Вільям Блейк): Справочник: Пер. с англ. — М.: Филинъ, 1997.
6. Батай Жорж. Литература и Зло: Эмили Бронте. Бодлер. Мишле. Блейк. Сад. Пруст. Кафка. Жене. — М.: Издательство МГУ, 1994.
7. Браун Д. Искания не в этом мире: творчество Блейка. Пер. с англ. — К.: ДиаСофт, 1998.
8. Глебовская А. Предисловие к книге "Песни Невинности и Опыта". – СПб: Азбука, 2000.
9. Йитс У. Этот странный Уилл Блейк. – М.: Научная книга, 2003.
10. Оксфордская иллюстрированная энциклопедия: В 9 т. — М.: Издательский Дом "Инфра-М", 1999.
11. Чухно В. Видения Страшного Суда. – М: ЭКСМО-Пресс, 2002.  

Вільям БЛЕЙК 

З англійської переклав Віктор Марач 

 
Божий образ
 
Прощення, Жалість, Мир, Любов
Ми в горі пізнаєм,
І цим чеснотам осяйним
Свої молитви шлем.
Прощення, Жалість, Мир, Любов
Це Бог – святий Отець;
Прощення, Жалість, Мир, Любов
Це й ми – творінь вінець.
В Прощення серце ж бо людське,
У Жалості – лице,
В Любові – образ наш ясний,
У Миру ж – одяг це.
І кожен з нас, хто б він не був,
У образі людськім
Прощення, Жалість, Мир, Любов –
Усе знаходить в нім.
Цей образ в ближньому знайде
Язичник, тюрк, юдей.
Де Жалість, Прощення й Любов –
Там Бог серед людей.
 
Святий Четвер
 
І ось настав Святий Четвер; вдягнувши свій наряд
Найкращий, діти дружно йдуть в колонах по два в ряд.
Ведуть їх сиві вчителі; мов сніг, в них жезли білі;
Під Павла куполи святі мов Темза котить хвилі.
О, скільки, Лондоне, зібрав ти квітів тут своїх!
І скільки сяєва в очах і на обличчях їх!
В соборі гомін нароста – цей гул ягнят смиренних,
І тисячі невинних рук, угору піднесенних.
Злітає, наче вітровій, у небеса їх пісня
Відлунням грому, куполів їй височінь вже тісна.
Внизу ж наставники сидять, засупники сиріт:
Мать жалість – це мать ангела біля своїх воріт.
 
Немовлятко-радість
 
“Ще ймення нема,
Два дні лиш мені.”
– Яке ж я ім’я дам тобі?
“Радість, де я! –
Чим не ім’я?”
– Радості зичу тобі!
Ти – радість моя,
Якій лиш два дні;
Радістю – зватись тобі.
Смійся й радій
Пісні моїй,
Радості зичу тобі!
 
Сон
 
В сні, що ангел мій беріг,
Раз свій сон я бачить міг:
Де трава за постіль стала,
Там мурашка заблукала,
В мандрах стомлена, сумна,
В страсі й розпачі, одна.
Крізь стеблин і трав сплетіння
Донеслось її моління:
“Дітки! Вам серед ридань
Не почуть моїх зітхань!
Ви мене шукать пішли
Й плачете, бо не знайшли.”
З жалю й я змахнув сльозу,
Та світляк стрівсь поблизу.
Запитав він: “Хто тут хлипав
Й сторожа нічного кликав?
Маю дар в пітьмі світитись,
Щоб жукам не заблудитись.
Йди туди, де жук гуде,–
Він додому приведе.”
 
Хвора роза
 
О розо, ти чахнеш!
Незримий черв’як,
Що ніч полюбляє
Із сирістю мряк,
Проник в найцнотливіше
Лоно твоє
І пристрастю чорною
Мук завдає.
 
Ангел
 
Наснився сон! Як зрозуміть? –
Немов принцеса я в ту мить.
Й був Ангел, що мене беріг;
Мій сум розвіять він не міг.
Я плакала вночі і вдень –
Він сльози витирав лишень;
Я плакала вдень і вночі,
Від нього пристрасть таячи.
Крильми змахнув і полетів.
Мов рожа, ранок знов розцвів.
Задля мети – красу спасти –
Дала списи їй і щити.
Вернувсь мій Ангел із світів:
Вже захист був – дарма летів,
Бо осяйнулась сивиною
І юнь моя вже не зі мною.
 
Сад Любові
 
Пішов я до Саду Любові,
Й побачив там диво із див:
Каплицю нову збудували,
Де я так гуляти любив.
Зачинені двері Каплиці,
“Не смій!”– на них напис велить.
Отож я звернув в Сад Любові,
Щоб квітами зір звеселить;
Й побачив навкруг лиш могили,
Й надгробки, де квіти були;
Й Попи на альтанах у чорних сутанах,
Й вінки скрізь тернові з бажань і любові.
 
Маленький волоцюга
 
О мамо, сум в церкві й холодна вона,
Не те що весела і тепла пивна,
В якій я одразу вчинив би проказу,
На що б у раю не наваживсь ні разу.
Але якщо й в церкві нам пива б дали
Й зігрітись багаття б для нас розвели,–
Молитв і пісень ми співали б весь день,
І завжди трималися б церкви лишень.
У проповідь пастор вставляв би пісні,
Ми раді були б, мов пташки навесні.
Й святоша лиха, хоч всіх пеклом ляка,–
Та нас відшмагать не звелась би рука.
За нас порадів би й святий наш Творець,
Що діти щасливі такі ж, як Отець.
І Бога барило із Чортом змирило б,
Як випили б вдвох і взяли за мірило.
 
 
Лондон
 
По пишних вулицях ходжу,
Де пишна Темза котить води,
Й на всіх обличчях лиш нужду
Стрічаю, лиш біду й незгоди.
В риданні, в стогоні, в журбі,
В плачі малят, ще безгріховних,
В проклятті кожнім і в мольбі
Я чую дзвін оков духовних.
О, як цих сажотрусів крик
Вселяє страх в церкви похмурі!
І кров’ю зойк солдат-калік
Двірцеві омиває мури!
Прокльон же з мороку ночей
Маленької повії згубний
Й для сліз у немовлят з очей,
Й тим, хто наряд вдягає шлюбний.
 
Людська натура
 
Жалості уже не буде,
Коли кожен хліб добуде;
Й Милосердя теж забудуть,
Як щасливими всі будуть.
Страх взаємний дає спокій,
Себелюбство зросте доки;
Й ось Жорстокість розквітає
Й скрізь приманки розкидає.
Вона, всівшись із Страхами,
Землю скроплює сльозами;
Там у пору рівнодення
Вкореняється Смирення.
І ось крону уже гріє:
Щось Містичне у ній зріє;
Гусінь там і попелиці:
Ласі всі до Таємниці.
Визрів в осінь довгождану
Плід солодкий, плід Обману.
А вгорі, де сук потворний,
Вже гніздо звив Ворон чорний.
Всі боги, морські й земні,
Дерево це ночі й дні
Скрізь шукали, та без толку,–
Бо зроста в людському мозку.
 
Дитя-горе
 
Стогнала мати, батько зливсь,
Коли на світ цей я з’явивсь;
Закричав, слізьми залився,
Наче біс в мене вселився.
Я виривавсь з батьківських рук,
Волав від сповивання мук,
Й за дію визнав сороміцьку,
Щоб материнську ссати цицьку.
 
Дерево трутизни
 
Якось друг завдав образу,–
Вилив гнів я весь одразу;
Ворог же її наніс,–
Затаїв, а гнів мій ріс.
Ночі й дні разом з страхами
Поливав його сльозами,
Посмішками осявав,
Лжою й лестю зігрівав.
День і ніч його ростив,
Й ось він яблучко зродив.
Вгледів ворог мій його:
Добре знав, що й до чого.
Крадькома пробравсь до саду,
Як ніч сіяла відраду,–
Й сталось те, що я бажав:
Вранці мертвий він лежав.
 
Школяр
 
Люблю встать вранці, як лужок
Від птахів гомінкий;
Мисливця дальній чуть ріжок,
Й мій спів, і жайвора дзвінкий
В компанії такій!
Та йти до школи в такий час,–
О! Радість враз мине,–
Де так жорстоко мучать нас,
Де страх і сум, й відчай так гне,–
Ні! Це не для мене.
Ах! Скільки днів там змарнував,
Штанів скільки протер!–
Та знань не маю, як не мав;
Жах від зубріння й дотепер,–
Тоді ж ледь не помер.
Як може птах, чий клітка – дім,
Співать й веселим буть?
А як дитя, що теж у нім,
І чиї ніжні крильця мнуть,
Весну свою забуть?
О, тату й мамо! Коли цвіт
Найкращий обірвуть,
Коли пітьми відчують гніт
Ті паростки, що лиш зійдуть
Й, зав’явши, упадуть,–
Що зможуть літом вони дать?
Чи ж визріють плоди?
Чи буде й нам про щось згадать,
Крім горя, розпачу й біди,
В зимові холоди?
 
Віщування Невинності
 
Побачить світ в піщинки лоні
І небо в квітці луговій,
Відчуть безмежність у долоні
І вічність в змигу однім вій.
В сильці малинівки краса
Вселяє гнів у небеса.
А голуби в неволі – й знов
Тремтить вже пекло до основ.
Голодний пес біля воріт
Ганьбить обійстя на весь світ.
Кінь, що зазнав знущань в дорозі,
Накликать неба помсту в змозі.
При ловах зайця кожний постріл –
Людському мозку як ніж гострий.
На крилах жайворонка рана –
Й співать не буде ангел зрана.
Як півень з півнем бій заводить –
В тремтінні сонце, яке сходить.
Рик лева й вовка виття кожне
Із пекла тінь явить спроможне.
Лань дика, що гуля на волі,
Нас берегтиме від недолі.
Ягня охляле нас провчає:
Ніж різника прощать навчає.
Кажан, що в сутінках ширяє,
У серця віру відбирає.
А крик сови в нічних лісах
Уже явля безвір’я страх.
Як хтось кропивника погубить,
Того ніхто вже не полюбить.
Хто ж гнів розбудить у волові,
Той не достойний теж любові.
Пустун вб’є муху жартома –
Й від павука життя нема.
Хто навесні хруща замучить,
Того з сім’єю ніч розлучить.
На листі молодому гусінь
Згадать людські страждання змусить.
Не вбий ні бабки, ні жука,
Бо всіх нас Суд Страшний чека.
Хто до війни коня готує –
Земну вісь дезорієнтує.
Зойк жебрака, вдовиний плач:
Їх нагодуй – і ти багач!
Комар, що й літом плодить смуту,
Взяв із пліток свою отруту.
Отрута ж павука й гадюки
Узята з заздрості у злюки.
А працелюбних бджіл отрута
Із ревності митця добута.
Хтось в шовку, хтось в дранті суціль –
Це на багатства скнари цвіль.
Як правду влить в уста брудні –
Вона ще гірша від брехні.
Найвища правда і єдина:
Для втіх і мук живе людина.
Хто інших істин не шукає,
Той небезпек всіх уникає.
І горе, й радість ряд у ряд
Вплелись в душі святий наряд:
Розгледиш крізь журби основу
Враз нитку радості шовкову.
Дитя – це більш, аніж пелюшки,
Хоч ще й не зводиться з подушки.
Хто плуг зробив, рук не зуміє –
Це кожний фермер розуміє.
І не безслідно сльози кануть,
А немовлям колись постануть:
Уст діви варто їм торкнуться,
Як вже дитячими вернуться.
Скавчання, рик, виття, ревіння,
Мов хвилі, б’ють в небес склепіння.
З-під різки зойк і плач дитячий
Страшною помстою віддячить.
Побачив жебрака лахміття –
Й небесна велич вже, як сміття.
Солдат з рушницею й мечем
Для сонця б став паралічем.
Мідь бідняка дорожча тих
Багатств, що з Африк золотих.
В руках у землероба гріш
За землі скнари важить більш,
А будь на те ще й вища воля,
То і всієї знаті поля.
Хто осміє дитячу віру,
Не буде мать до смерті миру.
Хто сумнів збудить у дитині,
Дочасно буде в домовині.
Дитячу ж віру хто шанує –
І пекло, й смерть того минує.
Дитячі ігри – це ще квіт,
Старечий досвід – плід з тих віт.
Питання хитре хто задасть –
На нього відповідь не дасть.
Хто сумніви роз’яснить вам,
Засумнівається вже сам.
Таких отрут вже не зготовим,
Як в Цезаря вінку лавровім.
Для зброї роблені прикраси –
Знущання із людської раси.
Як плуг в алмазах заіскриться,
То й заздрість щедрості скориться.
Як в лузі коник не змовкає –
Найглибший з сумнівів зникає.
Роз’яснень хитрих запорука,
Вже й філософія – наука!
Та поєднать політ орла
Й мурахи біг ще не змогла.
Хто сумнів має в тім, що бачить,–
Повірить в ще щось сил не стачить.
Якби і сонце сумнівалось –
За хмари враз би заховалось.
Не є злом пристрасть, що вирує,
Та гріх, якщо вона керує.
Картяр, повія, де не глянь –
Про поступ й думать перестань.
Повії зойки і мольба –
Старої Англії ганьба.
Щасливців крик, невдах прокльон
Ущент зруйнують Альбіон.
Кожну ніч і кожен день
Хтось родивсь для мук лишень.
Кожен день і кожну ніч
Хтось – для втіхи зусібіч.
Хтось родивсь для зла нічного,
Хтось – для блага дня ясного.
Брехні ми вірити охочі,
Коли незрячі у нас очі.
Хто в ніч родивсь, того ніч згубить,
Як душу світлом не розбудить.
Бог просіяє світлом в очі
Тим, хто живе посеред ночі,
І прийде в образі людському.
 
 
Ягня
 
Хто, ягня, тебе створив:
Знаєш, хто тебе створив?
Дав життя й пастись звелів
В лузі, де струмок бринів;
Теплу вовну тобі дав,
Як про стужу зим згадав;
Ніжний голос дав тобі,
Щоб нас радувать в журбі?
Хто, ягня, тебе створив?
Знаєш, хто тебе створив?
 
Я скажу тобі, ягня;
Я скажу тобі, ягня:
Тим же звуть його ім’ям,
Бо ягням назвавсь він сам;
Миру й ласки в нім злиття,
Він і сам, немов дитя:
Я — дитям, а ти — ягням
Звемось так же, як він сам.
В поміч Бог тобі, ягня!
В поміч Бог тобі, ягня!
 
Муха
 
Маленька мухо,
Весь твій танець
Один мій порух
Звів нанівець.
 
Чи ж не подібний
До тебе й я?
З людських доль зліпок
Чи й не твоя?
 
Теж п’ю й танцюю,
А ціль яка?—
Й мене пристукне
Сліпа рука.
 
Як в думці — сила
Й життя весь плин,
Якщо без неї —
Лиш смерть і тлін,—
 
Живий чи мертвий —
Тобі рідня:
Щаслива муха
Лишень і я.
 
 
Тигр
 
Тигре! Тигре! Ти у ніч
Сяєш з нетрів навсібіч.
Досконалості вінець,
Хто безсмертний твій творець?
 
Блиск з глибин цей чи з небес,
Що в очах твоїх воскрес?
З крил чиїх, з чиїх долонь
В тебе влився цей вогонь?
 
Хто звестись тобі звелів
Й серця жили туго сплів?
Й на стиск грізних чих рук
Відізвався його стук?
 
Гартувавсь в якім горні
Мозок твій, в якім вогні?
Молот чий його кував?
Хто його, мов джгут, звивав?
 
Вже як впали зір списи,
Й сліз їх ти напивсь роси,—
Хоч всміхнувсь Він? Й той це зрів,
Що колись Ягня створив?
 
Тигре! Тигре! Ти у ніч
Сяєш  з нетрів навсібіч.
Сили грізної взірець,
Хто безсмертний твій творець?
 
 
Грудка й Камінь
 
"Любов не лиш про себе дбає,
Не плід це власних лиш спонук,
Але, як втішить інших, знає,
Й будує рай з пекельних мук",—
 
Так Глини Грудочка співала,
Що, хто б не йшов, її топтав;
Їй іншу пісню даль вертала —
Це Камінь голос подавав:
 
"Любов про себе тільки дбає,
Щоб полонить собою всіх,
Радіє, коли хтось страждає,
Й будує пекло з райських втіх".
 
 
Лілія
 
Цнотлива роза ранить колючками,
Вівця покірна цілиться ріжками, —
Лиш лілія біла одна зрозуміла:
Як зброя в любові — краса вже не мила.
 
 
Пісня лісової квітки
 
Блукав я у лісі,
Де зелень буяла,
Й почув там з-під листя,
Як квітка співала:
 
"У лоні земному
Дрімала в ніч тиху,
Страхи відганяла
Й чекала на втіху.
 
Явила всім вранці
Рожеву засмагу,
Щоб мать нову радість,
А стріла — зневагу."
 
Серп і меч
 
Меч співав в пустелі мертвій,
Серп — на ниві золотій,
Й хоч співав меч пісню смерті,
Встояв серп у битві тій.
 
 
Сніг
 
Раз якось у лузі гуляв я зимою,
І сніг я просив, щоб погрався зі мною.
Він грався й розтанув — його вже нема,
І злочином все це назвала зима.
 
 
*  *  *
О чайко, ти над вересом літаєш
Й силець розставлених не помічаєш.
Над хлібним ланом краще вже кружляй:
Нема силець, де зріє урожай.
 
 
Із англійської переклала Тамара Кисільова
(Черкаси)
 
 
Із «ПОЕТИЧНИХ НАЧЕРКІВ»
Пісня «ШОВКИ І ПИШНЕ ВБРАННЯ»
 
Шовки і пишне вбрання,
Усміхнені обличчя, —
Забрало все кохання,
Лишився тільки відчай.
Зроблю із тису я труну,
Кохання вже не поверну.
 
Його обличчя ясне,
Як небеса в раю.
Чому ж так передчасно
Цей камінь на краю?
Йому вклонитися щоднини
Спішать кохання пілігрими.
Несіть мені лопату,
І саван ще, мерщій!
Збудую вічну хату,
Хай віє буревій!
Та я лежатиму в землі,
Кохання ж зникло десь в імлі.
 
По вільних вулицях бреду,
Тече і Темза вільна біля,
Та на обличчях я знайду
Сліди журби, сліди безсилля.
 
І з кожним криком і плачем,
І з кожним стогоном, прокльоном
Я чую, — а на серці щем, —
Дзвін пут, одягнених законом.
 
І з криками каменяра
Біля похмурого собору,
З останнім словом зброяра
Під замком грізним, непоборним.
 
Я бачу в закутках сумних
Повій, ще юних, божевілля,
Дитячі сльози, смерть чумних,
І катафалк, а не весілля.
 
 
Ягня
 
Хто створив тебе, ягня,
Одного ясного дня?
Дав життя і добру їжу,
Кран струмка травичку свіжу,
Гарний одяг он який,
Шовковистий і м’який;
Ніжний голос дарував,
Щоб усіх ним чарував?
Хто створив тебе, ягня,
Одного ясного дня?
 
Я скажу тобі, ягня,
Він узяв твоє ім’я:
Агнцем назвався божим,
Він усім такий пригожий,
Щирий, лагідний, затям;
Потім став малим дитям.
Ти — ягня, дитятко — я,
Маємо Його ім’я.
Бог з тобою, вір, ягня,
І цього ясного дня!
 
 
СВЯТИЙ ЧЕТВЕР
 
В Святий Четвер гуляти знов ідуть усі малята
В яскравих платтячках нових, невинні, як ягнята,
І сиві старці на чолі, обличчя в них, як пемза,
Тече юрба в собор Павла, як річка наша Темза.
 
О, як багато квітів цих на вулицях, столице!
Вони сидять за рядом ряд і сяють їхні лиця;
І чути гомін їхній нам, отак шумлять ягнята,
Сидять невинні дітлахи, піднявши рученята.
 
І раптом пісня понеслась, як вітер, в Піднебесся,
Весняним громом сповіла свята про себе меса.
Внизу сидять опікуни оцих малих сиріток.
Кохайте і жалійте їх, бо янгол — їхній свідок.
 
 
СВЯТИЙ ЧЕТВЕР
 
Чи день святий, якщо в країні,
Якій підвладні і моря,
Бідують діти, і понині
Беруть на хліб у лихваря?
 
Хіба цей крик тремтячий — ні
Що гріє душу й звеселя?
І скільки ще у нас безвісно
Живе у бідності малят?
 
І сонце їм не променисте,
Поля в них голі, без садів,
І путь попереду терниста, —
Земля там вічних холодів.
 
Де сонце, що розвіє холод,
Де дощик щедрий по весні?
Коли ж забудуть діти голод
І не кричатимуть вві сні?
 
 
 
Лондон
 
По вільних вулицях бреду,
Тече і Темза вільна біля,
Та на обличчях я знайду
Сліди журби, сліди безсилля.
 
І з кожним криком і плачем,
І з кожним стогоном, прокльоном
Я чую, — а на серці щем, —
Дзвін пут, одягнених законом.
 
І з криками каменяра
Біля похмурого собору,
З останнім словом зброяра
Під замком грізним, непоборним.
 
Я бачу в закутках сумних
Повій, ще юних, божевілля,
Дитячі сльози, смерть чумних,
І катафалк, а не весілля.
 
 
 
Із «МАНУСКРИПТА POCCЕTTІ»
НЕ КАЖИ ЇЙ ПРО КОХАННЯ
 
Не кажи їй про кохання,
Воно є, поки мовчиш.
Вітерцем пролине зрання
Непомітно, доки спиш.
 
Я сказав їй про кохання,
Розповів про серця біль.
Подивилася з благанням
І поквапилась звідсіль.
 
Як пішла вона, то мимо
Йшов за нею мандрівник
Непомітно, невидимо;
Він забрав її і зник.
 
 
 
Із «МАНУСКРИПТА ПІКЕРІНГА»
УСМІШКА
 
Є усмішка кохання гіркого,
Є усмішка обману лихого,
А є посмішка справді всесильна —
Двоє стрілися в пору весільну.
 
Є усмішки зневаги і люті,
Коли інші чуття вже забуті;
Як збереш їх у пам’яті разом,
То не зможеш забути і з часом.
 
В серце б’ють їхні стріли безжальні,
Залишаючи рани кинджальні;
І від них не буває  спасіння.
На душі тільки туга осіння.
 
 
Із поеми «МІЛЬТОН» (1804)
ЄРУСАЛИМ
 
Чи Він у Англії є той час
Ходив між гір в напрузі?
Чи Агнця упіймай хоч раз
Чийсь гострий зір у лузі?
 
Чи Божий Образ сяяв, лив
На гори ці проміння?
Чи був тут теж Єрусалим
Серед цього каміння?
 
Несіть мій лук, а ще колчан,
І стріли і» бійниці!
Несіть мій спис і ятаган,
Пришліть до колісниці!
 
Жорстокий не спиню я бій,
Не зрадить меч віднині,
Допоки не збудую свій
Єрусалим в країні!
 
 
 
 
 
 
Ольга Матвієнко
 
26. В. Блейк. Тигр
(„З Пісень Пізнання”)
 
Тигре, тигре, що вночі
Пломенієш крізь хащі, —
У чиїх зродивсь думках
Образ красня-хижака?
 
З вишини чи з глибини
Світить жар твоїх зіниць?
Де чаївся цей вогонь?
Хто дерзнув узять його?
 
Хто із м’язів, жил, мослів
Тіло зграбне тобі сплів?
І чиїх черкнувся рук
Твого серця грізний стук?
 
Який майстр тебе скував?
В якім горні гартував
І в обценьки сталеві
Взяв вогненний мозок твій?
 
А як сонм зірок-списів
Сліз потоками зросив
Небеса, чи він тоді
Справі рук своїх зрадів?
 
Що за міць, постава, масть!
То невже той самий майстр
І ягня створив слабке,
Й тебе, чудисько жаске?
 
Тигре, тигре, що вночі
Пломенієш крізь хащі, —
Втіливсь у чиїх руках
Образ красня-хижака?
 
 
27) В.Блейк. Комаха („З Пісень Пізнання”)
 
Мала комахо,
Твій вир забав
Недбалим змахом
Я перервав.
 
Дрібна, ти рівня,
Либонь, мені,
Як всі створіння,
Мені зрідні:
 
Я теж гуляю
І п’ю, аж ось
Мені зібгає
Крильця хтось.
 
Якщо у думці —
Снага й життя,
Якщо бездумність —
То небуття,
 
Поки не знищив
Мене чийсь змах,
Я найщасніший
З усіх комах!
 
28) В. Блейк. Хвора троянда („З Пісень Пізнання”)
 
Трояндо, хвора ти!
Нутро твоє червоне,
Невидимий, знайшов
І точить безборонно
 
Гад, що ночами скрізь
Ширяє в тьмі буремній.
Занапастить тебе
Його кохання темне.
 
29) В. Блейк. Янгол (з „Пісень Пізнання”)
 
Наснився сон мені предивний,
Буцім я молода царівна,
А поруч янгол, страж смиренний,
Мене розраджував даремно!
 
Лила я сльози ручаями,
Та нишком витирав їх янгол,
Сльозами рясними вмивалась,
Але йому не відкривалась.
 
Він зринув і мене покинув,
Назустріч ранкові полинув. 
Не стало сліз, але страхіття 
У серці ощирились миттю.
 
Він повернувся, та запізно:
Я вже здобула зброю грізну.
...Так моя молодість минула,
І в косах бачу сивину я...
 
30) В. Блейк. З рукопису Россетті
 
Закохався — то любов
Приховай, будь скритним.
Ніжний легіт віє-бо
Стиха, непомітно.
 
Я ж, наївний, виливав
Милій свою душу.
Так за нею умлівав —
А їй і байдуже!
 
Перехожий їй зустрівсь —
Видно, хлопець спритний!
Без зітхань і зайвих слів
Він здобуть її зумів
Стиха, непомітно.
 
31) В. Блейк. Я золотий побачив храм...
(З рукопису Россетті)
 
Я золотий побачив храм.
Він був порожній, а на вході
Люд без числа юрмився там
В покорі, страсі і скорботі.
 
Я бачив, як з’явився змій
Межи колон, підповз до брами,
Зіп’явся і завис на ній,
Зірвав з петель і вповз до храму.
 
У сяйві лалів і перлин
Звивалась плоть його мерзенна
Дедалі вглиб — неквапно він
Обвив кільцем вівтар священний
 
І врешті на вино і хліб
Ядучу виблював отруту.
Тоді я повернувся в хлів —
Серед свиней хотів я бути.
 
32) В. Блейк. Отруйне древо (Анчар)
 
Мене образив ліпший друг —
Я вилив гнів, і він ущух.
А ворог дошкулив мені —
Я промовчав, і гнів зміцнів.
 
Його живило море сліз,
Крізь сонми страхів він проріс;
На нього промені лило
Усміхнене, лукаве зло.
 
Час проминав, збігали дні,
Вродилось яблуко на нім.
Ворог узрів і зажадав
Покуштувать цього плода,
 
До саду уночі прокравсь...
А на зорі прийшла пора
Мені радіти: ворог мій
Лежав під древом неживий.
 
33) В. Блейк. Божественний образ
 
В Жорстокості Людська Душа,
А в Ревнощів Людське Обличчя,
Людську Подобу має Жах,
Вбрання Людськеє — Таємничість.
 
Вбрання — то Ковані Оздоби,
Обличчя — полум’яний Горн,
Душа — то Міхи, а Подоба —
Та Кузня, де пала вогонь.
 
34) В. Блейк. Вічність
 
Радість прагнеш упіймати?
Лиш занапастиш крилату!
На льоту цілуй її —
Ущасливить дні твої!
 
35) В. Блейк. До мого миртового деревця
 
Квіт буяє навесні.
Любо всім, та не мені:
Я прив’язаний до мирта —
Тоскний, знуджений, сумирний.
То невже до скону літ
Зав’язав мені він світ?
 
36) В. Блейк. Епіграма
 
Для них я божевільний, ти дурний.
Кому з нас двох позаздрили вони?
 
B. Блейк. До королеви
 
У Смерті Золота є Брама,
В житті земнім незрима нами,
Але як Зір у тьмі потоне,
А Плоть застигне, охолоне,
Пробудиться Душа й узріє
В своїй Руці Ключі златії,
Могила – Брама та зі злата,
Де бідні юрмляться й багаті,
О Пастирко Овець англійських,
Поглянь: Небесна Брама близько!
 
Дозволь, Володарко країни,
Принести в дар мої Видіння,
Душі у безмірах відкриті
І винесені з Того Світу
На Крилах трепетно-урочих, 
Смиренно їх покласти хочу
До августійшого підніжжя:
„Зродила Смерть сі Квіти ніжні,
Де спокій, де тривог немає, 
Там Вічнеє Життя в розмаї!”
 
В. Блейк. ***
Ти поспіхом діяв, бо був нетерплячий, –
Поплачеш та згодом собі це пробачиш;
Ти втратив нагоду, бо був нерішучий, –
Повік буде жаль за нездійсненим мучить.
 
 
З англійської переклав Дмитро Дроздовський
 
 
Чередник
 
Благодатний чередника шлях,
З рано-вранці у вечір іде:
Череду він пасе Божий день
Славна доля його проведе.
 
Тож і агнців бо чує своїх.
І овечок думки знає він.
Його вівці у Бозі живуть,
Бо ж над’кола чередник один.
 
 
Хлопчик загубився
 
Тату, тату, куди ти від нас,
Почекай, не спіши.
Ну скажи щось малому, скажи,
Бо не чує душі,
 
Темна ніч, аж імла, татуся в ній нема,
Там хлопчина, мокрий, в росі.
Там глевкі болота, і хлопчина рида,
І у безвісти зникли вже всі.
 
 
Пісня радости
 
Як сміються ліси, сяють щастям вони,
І потічок всміхається їм,
Як повітря сміється, втішається світ,
І горбочок сміється усім.
 
Як радіють левади, сміється трава,
І цвіркунчик сміється-радіє, овва,
Як і Мері, і С’юзен, і Емілі,
Ніжно разом співають усі «Лю, Лю, Лі».
 
Як радіють птахи в тихім закуті тут,
де у затіні стіл, спілі вишні, горіх.
Всі єднаймось хутчіш в благодатній хвалі
і вставаймо на спів «Лю, Лю, Лі».