Дмитро Дроздовський

Місто Ур Ольги Токарчук

Вересень в Україні традиційно багатий на літературні зустрічі. Спочатку до Києва завітав класик сучасної норвезької літератури Юстейн Ґордер і поїхав на Форум видавців до Львова. Потім на Форум видавців завітала знана польська письменниця Ольга Токарчук і на запрошення Центру досліджень сучасної літератури та інтернет-видання «Літакцент» вирушила в Київ, де мала доволі насичену програму: кілька зустрічей, круглих столів (у Могилянці, в книгарні «Є»). В Україні було опубліковано вже чимало романів пані Ольги, проте найулюбленіші романи ще чекають на свій переклад. Чому найулюбленіші? Як зізналася польська авторка, для неї найулюбленіший — це кожний останній роман. А отже, найцікавіше попереду…

Наталка Сняданко, яка тримала слово на зустрічі Ольги Токарчук зі своїми читачами в книгарні «Є», спробувала проаналізувати специфіку звичайної читацької (і також професійної критичної) рецепції творів польської письменниці. І хоча на загал виступ був занадто вже зібганий, проте одна з названих проблем така: літературним критикам важко визначити той суб’єкт чи об’єкт, із яким працює пані Ольга. Річ у тому, що кожний новий твір польської письменниці — це нова Душа. Не знаю, чи можна писати це слово в цьому разі з великої літери як щось символічне, монолітне, унікальне. Якщо врахувати те, що Ольга Токарчук за фахом — психолог, а за професійно-життєвими вподобаннями — шанувальниця Юнга, то, певно, можна. Душа — це й індивідуальна субстанція, наділена особливою вітальною силою, і Світова Душа, як у російських символістів. Проте сьогодні світ занадто вже прагматичний. Тож критики, не звертаючись до Душі, яка тепер видається архаїчним, застарілим поняттям (звичайно, яка ж душа в людини ХХІ сторіччя!?), пропонують слово свідомість. Принципової відмінності, як на мене, немає. Може, свідомість і справді звучить більше по-науковому, по-сучасному. Але свідомість — це, може, лише частинка з виявів Душі… Може, це лише та вітальна сила, що скеровує нас сприймати світ і перетворювати його в системі індивідуальних смислів на щось олюднене, своє. А може, Душа відповідає за щось значно більше?

У будь-якому разі сприйняття творів Ольги Токарчук у Європі неоднозначне, як намагалася показати пані Сняданко. І тому одразу ж надійшло запитання: а чому метр європейської критики Райх-Раніцький сказав, що з творами Ольги Токарчук європейська література йде назад? Запитання і справді нестандартне, знаючи, що і Райх-Раніцький не буде казати щось, аби сказати, і Ольга Токарчук не буде опускати планку літературного тексту до усереднених величин. Сама вона зізналася, що дуже боялася за останній роман «Бігуни», який іще не перекладено українською мовою. Річ у тому, що це доволі інтелектуальна річ, важка з формального боку, позаяк, як слушно зауважила Наталка Сняданко, одна з проблем сприйняття творів польської письменниці — це не-лінійність розгортання подій у тексті, уривчастість, перерваність, фрагментарність. Пані Токарчук боялася, що її читач не готовий до такого експерименту. Але все вийшло з точністю до навпаки. Книжка стала європейським бестселером, здобула відзнаку — польську «Ніку», що і справді говорить про визнання в Польщі серед різних кіл читачів. Деякі європейські критики навіть позаздрили: така вартісна річ, не комерційна, не одноденна, не розважально-інфантильна здобулася на високу відзнаку. Часто сьогодні на поличках книгарень можна побачити доволі спрощені літературні схеми. Це ще чарівний норвежець Ґордер може собі дозволити естетичний діалог із Достоєвським і Манном, а в Європі сьогодні в естетичному плані часом усе набагато простіше. Позаяк книжковий ринок орієнтовано на ринкові умови, на швидке споживання книжкової їжі.

Проте все ж таки проти чого виступив Райх-Раніцький?

Як пояснила пані Ольга, йшлося про твір, що відображає провінційне життя, а не простір урбанічний, не світ великого мегаполісу з усіма споживацькими принадами.

Як відомо, Ольга Токарчук починала із заснування маленького видавництва на початку 90-х років. Та з часом письменництво поглинуло її повністю. Тепер її твори виходять в іншому старому поважному польському видавничому домі. З іншого боку, Ольга Токарчук — психолог, який знається на горизонті очікування нинішньої публіки. Безперечно, я особисто часом не сприймаю деяких моментів у її письмі, але романні екскурси в минуле, коли історичний час перетворюється на міфологічний, коли людина зустрічає магів і алхіміків, які відкривають перед нею зовсім інший світ — непізнаванний, містичний… Це не може не вражати. На зустрічі в книгарні «Є» Володимир Панченко прочитав уривок із роману пані Токарчук, у якому ішлося саме про таку зустріч із алхіміком і чарівником, котрий витворив із власної крові людину, яку тепер мав підживлювати екстрактом із власної крові. Цей маленький чоловічок не мав статі, був беззахисним і, здавалося б, непотрібним. Але перша згадка про те, що на тілі чоловічка не було печаті статі, наводила на думку, що перед нами — химера, в будь-якому разі щось янгольське. Саме янголи не мають статі. Але ця людина створена іншою людиною, хоча і в неприродний спосіб. Усе це відкривало перед читачами грані магічного кристалу, грані магії світу. Часом сьогодні ми, поринаючи в епоху нової пост-постмодерної раціональності, забуваємо про непізнаваність світу і його безграниччя. Твори Ольги Токарчук часом підштовхують нас до саме такого бачення світу як казки. Пані Ольга не любить раціоналізму, позаяк розум занадто небезпечний і водночас замалий для пізнання. Потрібна Душа…

Ольга Токарчук розповіла про свою участь у дивовижному експерименті, до якого вдалося одне британське видавництво. Видавець попросив письменників із різних країн світу написати роман на основі реінтерпретації міфу. Пані Ольга взялася за шумерський міф. Як відомо, у 80-ті роки ХХ сторіччя на території нинішнього Іраку було віднайдено шумерські таблички, на яких було зафіксовано міфологічну оповідь. Цим табличкам майже 4,5 тисячі років. Але найцікавіше те, що, виявляється, текст завершується згадуванням імені автора. Так-от, саме цим автором виявилася… жінка. Все це змушує нас сьогодні по-іншому поглянути на історію розвитку світової цивілізації. Ці таблички були перекладені багатьма мовами світу, зокрема і польською. Для пані Токарчук така знахідка не могла не знайти відгуку в її феміністичному єстві: тож вона і взялася за конструювання постмодерного ритмізованого нелінійного роману на основі міфологічного субстрату. Володимир Панченко згадав, що древнє шумерське місто Ур знайшло своє відображення і в українській літературі, згадавши вірш Ліни Костенко:

...І жив народ. І звався він шумери.
Все пережив, і війни, й землетрус.
І древні воїни, що вмерли,
держали кубки біля вуст.

Страшно уявити, що на тому місці, де тисячоліття тому розпочиналася писемність, формувалася могутня освічена культурна цивілізація, нині — лише вибухи і кровопролиття. В такому разі розумієш, що задум британського видавництва сьогодні неймовірно актуальний: потрібно нагадати людству про те, що не зброю винайшла перша людина, а слово, одухотворене слово, щоб говорити до серця іншої людини. А ми сьогодні часом зазіхаємо на святе, на сакральне, яке існуватиме, зрештою, і без нас, людства. Тільки-от чого досягне людина, яка винищує перші цивілізаційні точки на планеті, приносячи туди атом і ненависть?

..Ідуть роки. Ідуть століття.
Хтось щось руйнує. Хтось і створює.
А місто Ур зсипає сміття,
зсипає сміття на свою історію.

Не секрет, що польська письменниця Ольга Токарчук має українське коріння. Її бабця (яка жила на Тернопільщині) свого часу вийшла заміж за поляка. З того періоду і розпочалася польська сторінка в історії цього роду. Тому нинішній візит для пані Ольги неймовірно цікавий (вона запланувала собі трохи помандрувати Поділлям). Якщо у Львові вона була ще 2004 року, то в Київ приїздила ще за радянської влади, тридцять років тому. Українська мова видається польській авторці неймовірно цікавою: це мова, в якій слово, яке позначає homo sapiens, належить до жіночого роду (мається на увазі слово «людина»). В багатьох мовах це слово ж навпаки — чоловічого роду. Для феміністичного єства пані Ольги і цей факт був надзвичайно цікавим. Правда, не все, як мені здалося, вдається розуміти Ользі Токарчук в українській мові. І йдеться не про рівень побутового спілкування.

Було згадано давніший діалог Наталки Сняданко та Ольги Токарчук, у якому польська авторка зізналася, що не проти багатомовності і двомовності в Україні, позаяк таке різнобарв’я мов і культур іде тільки на користь. Безперечно, багатство мов і культур у межах однієї території спричиняється до цікавих результатів. Взяти хоча б українське Закарпаття! Або дореволюційну Одесу! Але що робити, якщо в Україні відсоток української культури, мови, свідомості не досягає потрібного для самобутності України мінімуму? Добре було б казати в Польщі про полікультурність, якби в цій країні всі спілкувалися мовою чужої держави… Можна зрозуміти пані Токарчук: у Європі сьогодні — ренесанс діалектів, формується нова політика мирного співіснування багатьох культур у межах одного мегаполісу. Але ж в Україні двомовність — це повернення в минуле, це спосіб колонізації. Чудово, що у Львові на вулицях можна почути і польську, й їдиш, а в Ужгороді і угорську, й румунську, і словацьку… Але все це добре за умови панування однієї національної етнічної спільноти. Саме на цьому аспекті слушно наголосив Володимир Панченко. Для України розмаїття культур має позитивне значення, але в тому разі, якщо буде сформовано українське ядро. Наразі його не існує, про що свідчать передвиборчі опитування.

Попри все, 15 вересня відбулася дуже цікава і важлива зустріч із прекрасною письменницею, яка нарешті постала для українського читача не у формі книжок, а в живому спілкуванні. Для шанувальників літератури це завше дуже важливо. Пані Токарчук наголосила на важливому аспекті: її твори «комунікативні», тобто орієнтовані на те, щоб промовляти до сердець читачів. Вони не закриті споруди, не холодні структури, не вибрики і забаганки, а живі голоси, які повертають людину до себе. Як підсумував Володимир Панченко, твори Ольги Токарчук мають робити з кожного читача людину!