ВСЕСВІТ
 Український  журнал іноземної літератури
Заснований у січні 1925 р. Миколою Хвильовим, Василем Елланом-Блакитним та Олександром Довженком
Головна сторінка arrow Змісти чисел arrow БІЛЬҐЕ КАРАСУ.ОПОВІДАННЯ
02:42 24/04/2014
 
 
Представник "Всесвіту" у Великій Британії - п. Світлана Барнс: Svitlana Barnes, S.Barnes Media Ltd., Cambridge, UK. E-mail: sbarnes@sbarnesmedia.com
Очима культури Український книжковий портал «Буквоїд» ElVisti Незалежний культурологічний  часопис  Фонд УХП «ЛітАкцент» Культура і політика UABooks «Кульбіт» Українське життя в Севастополі Цибулько 
БІЛЬҐЕ КАРАСУ.ОПОВІДАННЯ Версія для друку

Більге Карасу, далебі, можна вважати одним із зачинателів турецького постмодернізму. Критики зараховують його до п’ятірки провідних авторів цієї течії в себе на батьківщині. Есе та романи письменника перекладені основними європейськими мовами. І, як не парадоксально, набувають дедалі ширшої популярності за кордоном уже після смерті самого автора. Скажімо, 2004 року англомовне видання роману Карасу «Сад спочилих котів» відзначено в США престижною перекладацькою премією «National translation award» Асоціації американських тлумачів художньої літератури. Твір, що не раз перевидавався, актуальний і нині; часто-густо викликаючи в літературознавців порівняння Б. Карасу з Х. Л. Борхесом.

Власне, «Сад спочилих котів» можна наректи романом лише умовно, у контексті тодішньої трансформації жанрів. За тих часів, епохи 60-70-их минулого сторіччя, тим паче для Туреччини, це таки мало звучати доволі дивно й оригінально: називати романом низку на перший позір непов’язаних між собою есе-казок, до яких належить і початкова з них — «Вилов», що друкується нижче. Зрештою, те, що ці есе-міти-казки можуть прочитуватись і цілком самостійно, і в певній структурі, дають можливість ознайомити читача «Сучасності» з цією родзинкою турецького письма кінця 60-их., котре отримало визнання й удома, і за межами країни.

Карасу — безугавний гравець із формою письма, що дозволяло йому сполучати та зводити докупи тексти, написані на відстані щонайменше кількох років. Текстуальна гра присутня заледве чи не в кожному його творі, як і в оповіді «Вилов». Унаслідок цієї гри твори Карасу часто стають схожими на нескінченне плетиво з підтекстів, урвати яке під силу тільки самому авторові. Оповідь нашаровується на оповідь, рядки мислеоповідей переплітаються в сюрреалістичному конструкті; читач мимохіть стає свідком виникнення та перебігу нарації — ці всі елементи письма Карасу вочевидь можна простежити навіть на прикладі невеликого тексту.

Таке захоплення має свої пояснення. Випускник філософського факультету Бількентського університету, Карасу — не просто літератор, його можна назвати й одним із найпомітніших сучасних турецьких філософів, що знайшли своє вираження в літературі. На жаль, нам уже не розпитати детальніше в самого автора, чим були й що важили для нього категорії форми та змісту. Більге Карасу помер од раку. Спочив 1995 року, по суті, чи не на початку розквіту своєї письменницької кар’єри, що могла б затьмарити не одного сучасного віртуоза пера.



Більге Карасу

ВИЛОВ

З турецької переклав Олесь Кульчинський

 

Перекладено за виданням: "Göçmüş Kediler Bahçesi", Istanbul: Metis Yayınları, 2008.

 

На межі зими стояла та ясна й тепла днина, що пахне ранньою весною, але через чотири дні опісля знову завиє хуртовина, намете по коліна снігу... От я й гадаю: у який із таких днів помістити мою казку.

А ще міркую про таке:

Чи то образно кажучи, чи й справді так, але любов нічим не відрізняється від смачного обіду...

Море або переливатиметься на сонці, або лякатиме грізними хвилями свинцево-оливкового кольору, які надвечір утихомиряться разом із метелицею.

Насамперед є море. На його плесі — рибалка, у воді — риба. Ніби тисячами щупалець розтягує воно рибалок та риб у різні боки, куди самому заманеться; показує свою прихильність то до тих, то до тих.

Відтак — орфінози. Вони — ніби міст між морем та рибалками, хоч і мають людей за ворогів. Водночас навіть не здогадуються, як море їх використовуватиме. Риба. Тільки-но припече сонце, вона, незважаючи на своє дрібне потомство, змусить пітніти рибалок; коли ж ударить мороз і сніг забиватиметься у вуха, тоді, знесилена від крижаної води, буде вириватися на поверхню.

Насамкінець є рибалка. Йому невідомо нічого, крім морських епідемій та свого вилову; людський син спроможний пізнати любов тільки в рибі...

 

 

Припустімо, що ми почали із сонячного дня. (Тут варто додати, що це, мабуть, сподобається й багатьом читачам...)

Коли рибалка вийшов у море, можемо, наприклад, сказати, що води були тихі-тихі, і течія легенько неслась поміж берегом та островами...

Море, здебільшого, піклується про рибалку, допомагає йому. Натомість той дякує за свої успіхи не морю, а долі, приписує їх власному моряцькому хисту, пишається собою. Море знає, що син людський з упертості не хоче зрозуміти деяких речей; знає, що серед люду кмітливістю вважається те, що насправді — безглуздя. А хто це втямив, той мовчить.

Отаке хай буде становище... Додаймо сюди ще:

— Море любило цього рибалку. Серед людей він був одним із тих його улюбленців, яких знають під чужим іменем через «нещасливе кохання». Оскільки людському розуму не під силу збагнути таку безмежну любов, як у моря, то й рибалка спромігся тільки на те, що заглядав йому у вічі та дивився на нього як на місце роботи (а вночі — і як на смертне ложе). Вряди-годи це становище зауважували сторонні. Людей, які попадали в нього, кожен брався напучувати, давати їм поради та співчувати за безглузді вчинки, забуваючи головне: розгледіти стан справ у такій ситуації можна тільки зсередини...

Зрештою, хіба ми не знаємо: з одного боку, безліч людей бояться й подумати про смерть заради кохання, а з іншого — жадають будь-що, аби почути таку історію. Та якогось дня ці люди всім своїм єством відчують, що не тільки вистачило б духу на злочин заради кохання, а вже навіть скоїли його в душі; іноді вони й ідуть на цей злочин. Тоді настає черга інших жадати того ж...

Тихо-тихо плине морська течія поміж берегом та островами; уявімо тепер, як вона занесе дитя орфіноза, яке збилося з дороги, попало під човен рибалки, де жадібно нишпоритиме в пошуках їжі. Орфіноз безперешкодно проковтне гачка, затим щосили пручатиметься на волосіні, змушуючи чоловіка пітніти. Згодом переможена рибина потрапить у човен — рибалці до рук.

Вудкареві доведеться добряче натомитися, аби піймати орфіноза — рибу, яку він навіть не знав, нітрохи не схожу на всіх, що досі бачив та тримав у руках. Те, що станеться потім, з одного боку, може вважатися відплатою за цей труд...  

 

 

Якби ж ми перемістили цю подію в хуртовинний день, і потрібна риба знову втомила потрібного рибалку, то завдячували б морю ще дужче. Людський син не натішиться вилову в сутужну зимову годину. Він вірить, що впіймав рибу завдяки своїм міцним рукам та гострому розуму, самотужки здолав усі труднощі. Утім, є людські діти й зі значно тоншими уподобаннями: вони не обожнюють свої руки, проте не люблять показувати, як наполегливо здобувають те, чого шукають та прагнуть, — навіть у найскладнішій ситуації вони вдають, що їм усе байдуже, і чекають, коли припиняться лови або те, що мають за лови, коли те, чого добиваються, саме приплине до рук. Після цього отримують ще сильніше задоволення. Тільки не питайте: «Чи бувають такі несусвітні лови?» Ще й як бувають!

Море обиратиме собі колір між свинцевим та оливковим; буря лютуватиме разом із віхолою, разом із віхолою — ущухатиме. А через кілька годин почнеться епідемія. І берег, і прив’язані до нього човни поволі замете снігом. Вода на морській поверхні, поступово охолоджуючись, шар за шаром прослизатиме в затишні місця, де причаяться косяки риб. Натомість ослабла риба, дедалі замерзаючи, напівжива-напівнепритомна випливатиме на поверхню, перевертатиметься то на спину, то на бік — і понесеться мертва, підхоплена течією. Незабаром ця риба пристане до берега, а всі любителі легкої наживи, хоч би вони патякали про те, що покладаються на власну силу, наповнять нею свої сачки з відрами...

 

***

Кінь шарпнувся і погнав галопом, залишаючи позаду і воронів, і соколів, і господареву булаву. Бей помчав услід за козулею (леопардом, сарною) до скель.

 

***

Епідемія ще попереду, до неї кілька годин. Орфіноз — не окунь і не тунець; рибалка ніколи не відав про цю рибу, не чув про неї й не бачив її; донині вона ніколи не попадалася йому на гачок, хоча він, щоразу закидаючи вудку, і сподівався на щось таке — упіймати юне, зелене, незграбне, недосвідчене створіння, що збилося на манівці. Воно ще не знало ні епідемій, ні снігу, ні непритомності. Та й не треба йому цього знати.

Потрібно тільки потрапити в човен — до рибалчиних рук.

 

Проте може статися й так: дві пори року зійдуться водночас. Море не леліє, погода кепська, ранішній снігопад ущух, сонце зимно виглядає з-за сірих хмар. Скажімо про це: «Насувається шторм». А втім, навіть ці кілька сонячних промінчиків зігрівають людям закоцюблі душі, утішають їхні звужені до краю прожилки, даючи надію, що ніхто не застудиться, не замерзне; та якби знаття, що й це тепло от-от зникне, — здійметься буря, почнеться епідемія…

Риба висить на волосіні, рука рибалки вже в крові. Він милується рибою. А в серці щось ворухнулося.

 

***

Кінь — не казковий. Він лежить роздертий. Бей зорить, припавши до гриви. Леопард стікає кров’ю. Бей не міг полюбити цього леопарда… Він нізащо його не полюбив би…

 

***

Якщо ця величезна, ця прекрасна рибина і проковтнула гачок, то аж ніяк не через те, що хотіла спробувати його на смак. Потрапивши в човен, вона роззявляє рота, ніби показуючи, як туди впився гачок. «Вийми його, тільки не роздирай, не завдавай болю», — благає вона. І рибалка вчинив, як ніхто: обійнявши рибу лівою рукою, притулив її до себе, а праву просунув їй у рот, щоб обережно дістати цей загнутий металевий стрижень. Орфіноз хутко зімкнув уста.

Рибалка відчув, як гачок слизнув йому по зап’ястку й далі — по руці. Він не міг висмикнути її; вона дедалі глибше опинялася в роті орфіноза. Рибалка не відчував болю. Орфіноз не покусав руки, не відірвав її, тільки заковтував і заковтував. Десь біля ліктя рибина принишкла. Вона дивилася на нього витріщеними очима, не звивалася, не билася, лише повисла на руці.

Незабаром рибалка опанував себе. Спершу він хотів легенько зняти орфіноза, однак не зміг і поворухнути його. Щойно ж він спробував прикласти силу, на грубій риб’ячій шкірі проступили ґульки й шипи — ліва рука подряпалася, кров потекла цівкою. Рибалка натиснув рибині на рота. Тоді її гострі зуби вп’ялися йому в тіло. Усе марно. Треба було подумати. Водночас і діяти, і міркувати. Рибалка став веслувати однією рукою. Хоча й знав, що цим собі не зарадить. Невдовзі він зауважив, що виплив на течію, підняв весло й здався на ласку моря.

Здалека здавалося, буцім хтось сам із себе глузує, сам із себе насміхається.

 

***

У темряві вод морських — рибина, у темряві трав земних — змія. Два вісники царства мертвих.

У синяві неба загубилася птаха. Чайка? Можливо. Вона — посланець світу душ, що здійнялися до сонця. Яку вістку вона нам несе? Спостерігає згори за рибалкою?

А з-за пагорба люди в чалмах, у кюлахах[1], стежачи, придивляються до бея.

Під деревом скрутилася в клубок змія. Неподалік — нора, куди та ж таки змія заповзе. Вона принесе радісну звістку, що бей убив леопарда? Чи що бей ось-ось сам умре?

Скраю ж тече струмок, у ньому — рибина.

З-за пагорба летить стріла, пущена в бея. Угорі поміж двох гілок птаха вже напружила крила, щоб пурхнути в золотаву порожнечу.

 

***

Відтепер рибалка змушений тягати цю рибу. Більше він не міряється з нею силою, не може веслувати. Не може й убити рибу. Та й як він її вб’є, чим?

Щось ворушиться йому в пам’яті, щось із сонного минулого…

Дитина. Біжить піщаним пляжем. У неї в руці — змія, яку тримає за шию. Змія не звивається, їй стане й того, що покарала хлопчака: вигнувшись, мов канчук, закривавила йому всю руку. Зупинившись за кілька кроків від старшого брата, малий показує йому гадюку; востаннє поволі стискає її за шию та відпускає на волю. Змія звивається й погрозливо щезає з очей, навіть не торкнувшись хлопчика. Вона його вже покарала. А в того на обличчі не згасає усмішка.

— Де ти її знайшов? — запитує брат.

— У піску.

— Як спіймав?

— Схопив за шию, — відповідає хлопченя. Згодом додає від щирого серця: — Тепер ми з нею друзі.

Отаке згадується рибалці. Минуле ворушиться, прокидається в темряві затихлих вод.

– Тепер ми з нею друзі, — повторює він, чуючи свій голос радше в горлі, ніж у вухах. Він буцім намагається щось утовкмачити собі: — Тепер ми з нею друзі.

Риба збоку мовчки дивиться на нього велетенським оком. Скільки ж годин минуло відтоді, як він її впіймав. Її заледве відрізниш від земних тварин: досі дихає; видно неозброєним оком, що дихає.

Хто серед них полонений: рибалка чи риба? Можна сказати, що в цій таємній війні вони обоє полонили одне одного.

– Тепер ми з нею друзі.

Певна річ, риба хоче бути йому більше, ніж другом. Збігатимуть години, і між ними зародиться любов, яка обернеться на пристрасть; вже зароджується, вже обертається…

 

***

Стріли летять одна за одною, падають біля Великого Дерева, перегнивають, обертаються на траву. Вся трава довкола Великого Дерева — витвір стріл, що падають тут, мов дощі, або ж — дощів, які падають, мов стріли. У траві кублиться змій: і самець, і самка в одній особині.

Велике Дерево, Світове Дерево — опора космосу. Під цим Деревом зупиняються царі, поливають його священною водою з мідних глеків. Затим поборюють левів та леопардів, перетискають їм горлянки однією рукою, роздирають хижаків навпіл: то від пащеки, то від задніх ніг — душать змія, хапаючи його за шию, коли він обвиває їм ноги. Світ — їхній, Дерево дарує їм силу. Царі гнівають Велику Матір звірів, бо не відають любові; проте, поливаючи дерево водою, яка просякає у землю, посилають чоловікам їхніх дружин і спаровують усіх самотніх. Зупиняючись під Деревом, вони наче підтримують усесвіт, збирають докупи й небо над головою, і землю, і підземний світ зі своїми водами, що носить їхні ноги. Як їхні груди й живіт зливаються в одне ціле з Деревом, так і голови — живуть укупі з птахами, а ноги — з рибами.

 

***

Тепер рибалка витає в іншому сні. Він уже зовсім не відчуває ваги в руці. Рибина дивним чином полишила його руку й немов проковтнула ціле тіло, починаючи з ніг. Уже й незрозуміло: чи рибалчина голова зосталася назовні чи злилася з риб’ячою?

Тепер він разом із рибиною опускається — чи то з його хати, чи то з човна, що теж неясно, — у темінь холодних вод. Він усередині риби. Настає ніч. Сніг більше не сипле, але й сонце, яке на мить обігріло душу, також змеркло. Удвох вони проникають дедалі глибше й глибше в сутність невичерпної жіночності, у сутність незмірного чоловічого єства.

Поки змерзла під час епідемії риба, долаючи свою останню путь, поволі спливає на холодну поверхню, вони з орфінозом, злившись воєдино, опускаються на дно серед міст минулого, небачених кольорів, давніх і нинішніх мерців, що тихо пропливають у чудному сяйві. Але рибалка нітрохи не боїться ні кольору, ні сяйва, ні кам’яних скель, обліплених зотлілими трупами; він буцім давно приготувався до всіх веселощів зеленої товщі. «Досить», — каже він. «Досить», — думає він, гадаючи, що орфіноз його зрозуміє. «Досить, — каже-думає він. — Я не готовий зустрітися із Султаном Смерті».

Проте риба наче не розуміє таких речей і не здогадується про них. Тепер вона зачепила хвостом скелю, до якої вони так довго пливли. Скеля починає тріскатися. Рибалка знає, що тільки людина, яка приятелює з рибами та зміями й розмовляє з чайками, зуміє шанобливо вклонитися Смерті — зможе пробратися вглиб скелі через тріщину, яка ось-ось утвориться. Він зробить так, щоб Султан Темряви зачекав із появою на поверхні. Якщо рибалка загається й одразу не проникне в цю тріщину, скеля знову зімкнеться навіки. Тоді згасне надія сина людського й більше не оживе.

– Я не готовий, — повторює рибалка.

Кінець цієї зустрічі завжди невідомий. Син людський може вибратися звідси на морське плесо, чимось заволодівши, щось дізнавшись, а може й не вибратися.

– Я не готовий, — повторює рибалка; тріщина, ураз стулившись, прищемила рибі плавника — відірвавши його; він рятується. Знемагаючи від болю, знову відчуваючи важкість у руці й здогадуючись, що її роздер його гачок, він прокидається. Плавник у риби роздертий і стікає кров’ю. Здається, на її очах бринить сльоза.

Човен і досі, мабуть, несе течія; угорі, удалині... Залишаючи у воді кривавий слід, дорогу зі сліз, рибалка з орфінозом, ніби риба під час епідемії, спливають угору. «Кесонна хвороба. Я помираю від кесонної хвороби, — говорить про себе рибалка, — я мусив передбачити, що так станеться», — думає він, або ж іще може знайти час, щоб поміркувати… Йому й на гадку не спадає, що вбило його — море.

 

***

Колись вони з тією змією, яку вважав своєю подругою, провели кілька хвилин нарівні. Він полонив її, вона за свій полон — помстилася. Тоді рибалка звільнив змію, начебто нічого й не сталося, щоб продемонструвати свою силу, — та ж у відповідь не зачепила його. Натомість риба тривалий час прагнула стосунків ще міцніших за дружбу: поволі заковтувала в себе його руку, сягала аж до плеча; а поглинаючи, важчала та збільшувалася.

Чим важчала рибина, тим дужче відчував рибалка, як любить цю ношу; чим дужче він відчував її вагу, тим легше ставало на серці. Чим холодніше робилося довкола, тим більшало тепла в його душі, щоб обігріти й себе, і рибу. Він відчув, що потроху починає розуміти мову цієї риби. Але хтозна: може, це риба перша відкрила для себе мову рибалки. Словом, вони обоє потроху починали розуміти одне одного.

– Поспи знову, — казала йому риба. — Ми не змогли пробратися в темряву, бо ти мовив, що не готовий. Ти злякався смерті. Проте твоє серце ніколи не оживе, а сам ти — не народишся вдруге, якщо не зустрінешся з нею, не стежиш болю покраяного тіла.

– Я попливу з тобою всюди, — відповідав їй рибалка. — Але якщо я до чогось не готовий, чи буде із цього пуття, хоч і попливу?

Утім, навіть його власне серце не вірило цим словам.

 

***

Свою першу здобич хлопчик приносить показати дорослим. Він чекає, потупивши очі. Старійшина племені розтинає тварину, змазує кров’ю дев’яте місце на тілі малого, потім, спритно витягнувши з правої ноги звіра найкращу кістку, вручає її йому.

– Відтепер кожен буде кликати тебе на ім’я, яке зараз дам, — мовить він. — Твоє ім’я…

Тієї ж миті гримить грім — довго, довго. Хлопчик залишається без імені.

Рибалка давно не знає, де він: на воді чи під водою, на дні. Він шукає назву: можливо, для себе, можливо, для риби, а можливо, для тієї істоти, яку вони обоє породили. Здається, буцім довкола безліч дзеркал; він дивиться, розглядає, бачить десятки, сотні, тисячі істот, які йому досі ніколи не траплялися: людина з рибою замість руки; риба з людською головою, яка стирчить у неї з рота; людина, на якій розпласталася риба — від шиї до ніг; риба, яка парується з людиною; людина, яка злилася в одне ціле з рибою; риба, яка парується сама з собою; людина, яка сама з собою парується… Цьому немає краю. Довкола тисячі, сотні тисяч створінь, що нестямно в’ються, здригаються від насолод, тремтять і витягуються, звужуються й розширюються; кожна істота — творіння котроїсь з утіх, яка доводить до безмежного екстазу. Їм нема кінця-краю.

Крім того, риб, які паруються, можна побачити хіба що на людських малюнках, створених задля розваги.

Хтось здалека ніби шепче рибалці ту назву, яку він шукає, однак не може її розчути — вона ні на що не схожа.

Вряди-годи довкола світліє. Мабуть, проминає сонячний день, а можливо, розступаються хмари. Єдине, у чому він упевнений: світліє дедалі частіше, світло стає все яскравішим.

Рибалка намагається мислити: «Я вийшов у море й змінився, ставши нерозлучним із власною здобиччю». Він знає, що це нісенітниця. «Але це не здобич, — міркує рибалка. — Ані я не гнався за нею, ні вона не почувалася загнаною; наша зустріч випадкова. Нас навіть не назвеш нерозлучними: все буде так, як захоче вона… Та й чи змінився? Коли, як? У мене чудне плавання, незвичайна мандрівка. А втім, очевидно, те, що я змушений жити разом із нею — орфінозом, рибою, яка дала себе впіймати, а потім проковтнула мене. Чому я так кажу? Мені це не подобається? Достатньо було сказати, що ми разом. Єдине, у чому можна бути певним».

Рибалка відмовляється від роздумів. Адже зараз вони пливуть до сонця.

Немає ні тепла, ні світла, ні блиску. Довкола тільки «борошнисте» сяйво. Вони ніби відірвалися від землі. «Ми обоє мусили померти, — говорить рибалка, або ж одна з його думок, що досі має його за рибалку. — Риба така сама важка, однак ми неначе летимо…»

Вони померли, роздерті на шматки; їхні серця, селезінки, кишки, мабуть, оновилися, а можливо, вони народилися знову…

Небіжчики знають усе; шлях пізнання — також смерть. Лиш той, хто щез, змішався з мертвими, спустився під землю, під воду, щоб почути їхні вістки, затим піднявся до неба, де нарвав собі променів, світла та мудрості, ніби — квітів, відтак знову зібрав докупи частини свого роздертого тіла та, ніби народжений удруге, повернувся на землю до людей — тільки той знає все.

«Я помер, але воскресну й знатиму все», — утішає себе рибалка.

Зуби орфіноза впиваються йому в плече. Про рибу забувати не треба. І насамперед — у жодному разі не загордитися.

Угорі розпростерла крила чайка, мов крона дерева. Сам рибалка — те дерево. А риба — ні на мить не відірвавшись від його плеча — розкинулася внизу, вдалині, мов земна чи морська поверхня. Небо, земля й підводний світ немов зійшлися докупи в цьому Великому Дереві. Об’єднались у всесвіт. Рибалка знає, що риба прилипла до нього, і внизу насправді розкинулася не вона, а — море. Та досі він не бачив моря, усі його помисли були пов’язані з рибою. Тепер же він несподівано…

Потім здалека долинув гул — він хутко наростав і наближався, проте линув здалека. У вухах немов загриміли вибухи. Поки вони разом із чайкою стрімголов падали донизу, він помітив, як море розлилося, простягнувши безліч своїх щупалець. Рибалка відчув, як риба щосили прилипла до нього. Затим усе довкола огорнула темрява.

 

***

Бей верхи на коні, без угаву стискаючи остроги, гнався за козулею. Кінь.

Однорогий ласий до незайманих дівчат. Бігає, бігає за ними, падає в мчить, мов вітер, ось-ось накриє своєю тінню козулю. Та ж раптом заклякла, обійми та в ліжко. Про це знає кожен. Єдиний спосіб показати свою відвагу мов укопана. Усі зіткнулися на божевільній швидкості. Зламавши карка, Бей та зловити Однорогого — це перерядитися дівчиною, якщо ти вродливий обливається кров’ю, та якийсь красень із красенів, вродливий юнак із хлопець, і вийти на гульбу. Юнак іде звабливою ходою; однорогий, заледве довгими пальцями й волоссям намагається оживити його своїми слізьми; хто взрівши його, біжить за ними, кидається в обійми й тягне в ліжко. Тоді після цього знатиме, хто збагне, як він опинився на місці козулі, що вродливий юнак дістає свої списи, заховані під купою одягу, та здірявлює зненацька зникла?

однорогому здухвину.

 

***

Сховавши уривки своїх невиразних спогадів у потаємному закутку пам’яті, людський син знову прагне злетіти ввись. Але скільки людей — бодай і мала частинка, бодай і дещиця — можуть цього досягти? Колись давно, дуже давно, таке завдання, либонь, було не зі складних. Зараз же важко й повірити, що все, закінчившись, почнеться знову, і вони з рибою повернуться до того польоту достоту, як за старим роком — приходить новий. Не може людина повірити, що ще раз, ще раз померши, ще раз і ще раз — і ще раз воскресне. Скажімо, скільки людей зауважать, що ви показали неабияку майстерність, коли на своєму морському шляху тягли рибу, яка проковтнула вашу руку? Насамперед, людина, у якої проковтнули руку, завдячує тут не майстерності, а палкій любові; з власного вибору ставши жертвою в неминучій катастрофі, вона намагається обернути частину стерпілого горя собі на похвалу.

Тієї миті рибалка бачить себе поміж друзів у кав’ярні. Вони обступили його з усіх боків, на їхніх обличчях проступає зажура. Певна річ, друзі не бачили риби, але й не бачать руки, яку проковтнула риба. Вони розпитують його, де пропадав цілісінькими днями, розповідають, як непокоїлися, чи не потрапив у біду. Ніхто не наважується запитати його, як зостався без руки. Та й не сміє… Якщо людині відірвало або відтяло руку, то за кілька днів вона не одужає. Зрештою, якби потрапила в біду чи лікарню — далося б чути та знати. Рибалка ж не зронить і пари з уст. Йому тільки прикро, що друзі не побачать риби. Що тепер брехати? Йому хочеться закричати:«Хіба ви не бачили величезної риби, яка проковтнула мою руку?» Проте він не наважується, боїться зачепити цю тему. Він прагнув довести свою палку любов усім, хто й не уявляв її, але хотів побачити — невже це стало поштовхом до такої хоробрості, до такої незламності серця? Гребуючи самим собою, він повертається додому. Тепер рибалка вдома. Наче це й не він спускався з рибою на морське дно, не він злітав із нею увись. Риба тоді проковтнула не лише його руку, вона немов огорнула його з усіх боків. «Вони не бачили тебе й не могли бачити, — тихо-тихо шепоче він. — Що мені потрібно було зробити, аби вони побачили тебе? Сказати, розповісти… Обізвали б мене божевільним. Переконати доторкнутися… Як би вони торкнулися риби на місці відсутньої руки? Або ж… Було б знаття; я не ризикнув, от і все. Либонь, і не зміг би без тебе; мабуть, я тривожився за тебе; боявся, що вони відірвуть тебе від мене… Рибалка вгомонився. Насамперед він думав та говорив про отакі речі. Його палка любов передовсім убиралася в такі слова. Відтепер я попливу з тобою хоч на край світу, навіть по смерть на морське дно… Я готовий, відтепер я готовий, бодай — і до зустрічі зі смертю.

Зненацька рибалка бачить себе в човні. Сизіє небо, і насувається темінь, довкола — ні промінчика. Човен і досі пливе за течією. Руці значно легше, і спочатку рибалка приписує це своєму стійкому серцю, проте незабаром він усвідомлює, що риба зменшується: вона всихає, відвалюється м’ясо й починає йти сморід. Зуби й досі ятрять плече, одначе риба швидко перетворюється на суцільний скелет. Рибалці здається, що ось-ось збожеволіє, якщо вже не збожеволів. Він анічого не розуміє, та й розуміти не хоче. Риба, розпадаючись, тане на очах; ось видно й кістку від його руки — тіло з неї пощезло услід за риб’ячим. Услід за її кістками розлітаються і власні. Коли ж разом із рештками риб’ячої голови від його тіла відвалюється плечова кістка, рибалка остаточно вирішує, що робити. Він розвертає човна, так ніби його вдарило об берег, затим кидається у воду. «Нашим іменем мала стати Любов, — думає він. — Проте я вчасно його не підібрав, не знайшов. Я без потреби вслухався в гул, натомість слід було розчути те, що він від мене ховав».

Море розпростерло обійми рибалці, який з’явився до нього з доброї волі. Хто тепер покаже дорогу цьому бідоласі, що й не відав, яким убивчим буває невмируща любов? Хто заведе до смерті, до якої він, як сам казав, був готовий? Це завдання судилося морю. Хто розповість вудкареві, що орфіноз, ця риба, кохала його, поки мала за сильного, щойно ж розгледіла в ньому неміч — та не в порівнянні з людьми, хай їм грець, а з собою — розпалася, розлетілася на шматки. Хтось повинен розповісти. Але це завдання не для моря. Адже сила смерті, яка заглушить усякий біль, переважає для нього будь-чию силу. Море пізнає силу у вимірах простору, хай де на неї натрапила б.

Тепер скеля смерті внизу поволі розламується, щоб зустріти рибалку, який нечутно до неї опускається. Море назавжди сховає, затримає його у своїй глибині, неначе мати — у матці, аби більше ніколи не народити.

 

        1968–1972–1976–77

 

 

Далі читайте паперову версію журналу.


< Попередн.   Наст. >
 
Top! Top!