Ґабріель Ґарсія МАРКЕС

ЗАПИСНИК З МОЇМИ СУМНИМИ КУРВАМИ

З іспанської переклала Галина ГРАБОВСЬКА

 

— Тільки не робіть ніяких лихих витівок. І пальця в рот сплячій дівчині теж не стромляйте, — остерегла старого Егуці жінка в готельчику.

Ясунарі Кавабата,

«Сплячі красуні»¹

 

1

Коли мені виповнювалось дев’яносто, я захотів подарувати собі ніч божевільного кохання з юною незайманкою. Згадав про Розу Кабаркас, господиню підпільного закладу, яка мала звичай сповіщати найкращих своїх клієнтів, коли у неї з’являлося щось свіженьке. Жодного разу не піддавсь я на цю чи якусь іншу з багатьох її непристойних спокус, та вона не вірила у чистоту моїх принципів. «Моральність — це також питання часу, — казала з єхидною посмішкою, — от побачиш». Вона була не набагато молодша за мене, і я не чув про неї купу літ, цілком можливо, що вона вже померла. Утім при першому ж дзвінку я впізнав у телефоні її голос і без жодних вступних слів випалив:

— Сьогодні — так.

——

[1] Переклад з японської Мирона Федоришина.

© Gabriel Garcia Marquez, 2004

© Галина Грабовська, 2005, переклад.

 

Вона зітхнула: «Ох, ти бідний мій мудрецю, щезаєш десь на двадцять років і повертаєшся лише для того, щоби просити про неможливе». Ремесло відразу ж взяло гору, і вона запропонувала мені на вибір з півдюжини чудесних варіантів, але так, — усі вони були вживані. Я напосівся, що ні, це має бути цнотлива дівчина і  цієї ж ночі. Вона стривожено запитала: «Що ти хочеш перевірити?» «Нічого, — відповів я, поцілений туди, де найбільше боліло, — я добре знаю, що можу, а що ні». «Мудреці, — сказала вона незворушно, — знають усе, але не зовсім: єдині Діви, які лишилися на світі, це ви, народжені у серпні. Чом ти не замовив це у мене загодя?» «Натхнення не попереджає наперед», — відказав я. «То зачекай», — мовила вона, завжди розпусніша за будь-кого з чоловіків, і попросила дати їй два дні на те, аби перетрусити увесь ринок. Я всерйоз заперечив, що в такому ділі, як оце, в моєму віці кожна година дорівнює рокові «Тоді нічого не вийде, — сказала вона безапеляційно, — але пусте, це навіть збуджує, чортяко. Я подзвоню тобі за годину».

Нема потреби цього говорити, бо по мені це видно за милю: я бридкий, сором’язливий і анахронічний. Але постійне небажання бути таким спонукало мене вдавати протилежне. Аж до сьогоднішнього дня, коли я з власної волі вирішив оповісти собі, яким я є насправді, бодай лише для того, аби заспокоїти свою совість. Розпочав я з дзвінка до Рози Кабаркас, бо тепер розумію, що то був початок нового життя в такому віці, коли більшість смертних уже мертві.

Я живу в будинку колоніального стилю на сонячній стороні парку Сан Ніколяс, в якому провів увесь свій вік без жінки, без грошей, в якому жили і померли мої батьки і де мав намір безболісно померти я сам, якогось далекого дня, коли  мені самому цього схочеться, у тому ж ліжкові, в якому народився. Мій батько купив цей дім на відкритому аукціоні наприкінці XIX cтоліття, перший поверх віддав в оренду під розкішні крамниці консорціуму італійців, а другий лишив собі, аби жити там в мирі та злагоді з донькою одного з них, Флоріною де Діос Каргамантос, видатною виконавицею Моцарта, поліглоткою і прихильницею  Ґарібальді, найвродливішою і найталановитішою жінкою, яка жила коли-небудь в нашому місті — моєю матір’ю.  

Це просторий і світлий будинок, з потинькованими склепіннями і флорентійською мозаїчною підлогою, з чотирма скляними дверима, які виходять на відкриту галерею, де моя мати березневими вечорами сідала разом зі своїми італійськими кузинами співати любовні арії. Звідси відкривається панорама парку Сан Ніколяс з собором і пам’ятником Христофорові Колумбу, а ще далі — пакгаузи річкової пристані і безмежний обшир гирла ріки Магдалена завширшки двадцять миль. Єдиною невигодою будинку є те, що протягом дня сонце переходить від вікна до вікна, й тому треба заслоняти їх усі, якщо хочеш подрімати під час сієсти в гарячій сутіні. Коли у тридцять два роки я залишився один, то перебрався до кімнати, яка раніше була опочивальнею моїх батьків, пробив із неї вхід до бібліотеки і почав збувати з аукціону те, що вважав непотрібним для життя, і так зрештою спродав майже усе, за винятком книжок і механічної піаноли.

Упродовж сорока років я роздував телеграми в «Діаріо де ля Пас», іншими словами відтворював і викінчував місцевою прозою перехоплені нами у зоряному просторі світові новини, що передавались на коротких хвилях чи азбукою Морзе. Тепер на пенсію з тієї вимираючої професії я можу лише так-сяк прохарчуватися, ще менше дає на прожиток моя пенсія вчителя іспанської та латинської мов, майже нічого не дістаю я за недільний допис, який незмінно пишу ось уже понад півстоліття, і зовсім нічого — за музичну і театральну хроніку, яку публікують мені з ласки, коли приїздять відомі виконавці.

 Ніколи чогось іншого, відмінного від писання я не робив, але не маю ні покликання, ні здібностей письменника, зовсім не обізнаний із законами драматичної композиції, і якщо вплутався у цю справу, то лише тому, що вірю у світло безлічі книжок, які перечитав за своє життя. Відверто кажучи, я є уламком роду без слави і заслуг, якому нічого було би передати у спадок тим, хто його переживе, якби не сталося те, про що я маю намір розповісти як можу у цих нотатках про моє велике кохання.

У той день, коли мені виповнювалось дев’яносто, я прочуняв, як завше, о п’ятій ранку. Єдине, що мав зробити, позаяк то була п’ятниця, це написати свій допис, який публікувався щонеділі в «Діаріо де ля Пас». Симптоми світання були ідеальними для того, аби не почуватися щасливим: у мене цілу ніч нили кості, пекло у дупі, а надворі після тримісячної посухи гриміла гроза. Поки я купався, наспіла кава, я випив одне горнятко, підсолодивши її натуральним медом, з’їв дві оладки з маніоку і вбрався у домашню полотняну робу.

Темою моєї замітки того дня — чом би й ні —  були мої дев’яносто літ. Я ніколи не думав про вік як про течу з посудини, що вказує людині, скільки їй залишилося жити. Ще зовсім дитиною я почув, що коли хтось умирає, воші, які плодяться в чуприні, нажахано розбігаються подушками на сором родині умирущого. Це стало мені такою наукою, що, йдучи до школи, я дозволив обчикрижити себе «під нуль» та ще й досі ті кілька волосин, які у мене залишились, мию собачим милом. Це значить, кажу я собі тепер, що у мене відмалечку сильніше був розвинений страх соціального сорому, аніж смерті.

 Уже кілька місяців я готувався до того, аби замітка на мої роковини не була звичайним плачем за прожитими літами, а зовсім навпаки — хвалою старості. Почав із того, що запитав себе: коли я усвідомив, що вже старий, і гадаю, що сталося це нещодавно. Коли мені було сорок два, я звернувся до лікаря з болем у попереку, що заважав мені дихати. Він не надав цьому жодного значення, сказав: «У вашому віці такий біль є природним».

— В такому випадку, — сказав я, — чимось неприроднім є мій вік.

Лікар співчутливо усміхнувся. «Бачу, ви філософ», — мовив він. Тоді я вперше подумав про свій вік у термінах старості, але незабаром забув про це. Я звик прокидатися щодень з іншим болем, який змінював свій характер та місце в міру того, як минали роки. Іноді він був гострий як пазурі смерті, а назавтра по ньому не лишалося й сліду. Десь на ту пору я почув, що першою прикметою старості є те, що чоловік починає подобати на свого батька. Мабуть, я приречений на вічну молодість, подумалось мені тоді, тому що мій конячий профіль ніколи не стане таким, як у суворого кариба, яким був мій батько, чи схожим на величний римський профіль моєї матері. Насправді початкові зміни такі повільні, що їх ледве зауважуєш, людина й далі бачить себе зсередини такою, якою вона була завжди, зате інші помічають їх іззовні.

На п’ятому десятку я почав уявляти собі, що таке старість, коли постеріг за собою перші провали в пам’яті. Я нишпорив по цілій хаті за окулярами, аж доки виявляв їх у себе на носі, ставав у них під душ чи вдягав шкельця для читання, не знявши ті, що призначалися для далечини. Одного дня я поснідав другий раз, бо забув про перший, і навчився відчувати стурбованість моїх друзів, коли вони не наважувалися довести до мого відома, що я розповідаю їм ту ж історію, яку вони чули від мене минулого тижня. На той час у мене в пам’яті був список знайомих облич і список імен кожного з них, але в момент вітання у мене не виходило узгодити обличчя й імена.

Мій сексуальний вік ніколи мене не турбував, бо мої спроможності завжди залежали не стільки від мене, скільки від жінок, а вони знають, коли захочуть, як і чому. Тепер мені смішно з восьмидесятилітніх сисунців, які біжать до лікаря, налякані отими конфузами, не відаючи, що у дев’яносто літ вони бувають ще гірші, але вже не мають значення: це ризик, на який наражаєшся через те, що живий. Навпаки, тріумфом життя є те, що пам’ять старих губить усе, що є несуттєвим, але рідко підводить у тому, що нас і справді цікавить. Ціцерон роз’яснив це однією фразою: «Немає старця, який забув би, де заховав свій скарб».

Оцими та низкою інших міркувань завершив я першу чернетку свого допису, коли серпневе сонце спалахнуло серед мигдальних дерев у парку і поштове річкове судно, яке через посуху запізнилося на тиждень, сигналячи, увійшло в канал порту. «От і наближаються мої дев’яносто років». Я ніколи не знатиму, та й не хочу знати, чому, але саме тоді під магічною дією отої убивчої згадки я надумався подзвонити до Рози Кабаркас, аби вона помогла ушанувати мій ювілей содомською ніччю. Уже багато років я жив у святій злагоді із власним тілом, віддаючись безсистемному перечитуванню класиків і своїм домашнім концертам класичної музики, але бажання у той день було таким нагальним, що видалось мені Божим посланням. Після дзвінка я більше не міг писати. Підвісивши гамак у тому кутку бібліотеки, куди зранку не сягало сонце, я звалився в нього — груди мені стискало у тривожному чеканні.

Я був мазунчиком всебічно обдарованої матері, яку у п’ятдесят років звели в могилу сухоти, і формаліста батька, який ніколи не визнав за собою жодної помилки і вмер у своєму вдовому ліжку на світанні того дня, коли було підписано Нідерландcьку угоду¹, яка поклала край Тисячоденній війні і багатьом іншим громадянським війнам минулого століття. Мир змінив місто так, як це не передбачалося і не бажалось. Юрба жінок вільної поведінки заповнила ущерть старі корчми на вулиці Широкій, яка пізніше стала проспектом Абельйо, а тепер зветься пасео Колумб, у місті моєї душі, цінованому своїми і чужими за добру вдачу його мешканців й прозорість світла.

——

[1] Нідерландська угода, підписана генералом Урібе Урібе 24 жовтня 1902 р. в садибі «Нідерланди» (звідки й походить її назва), поклала край громадянському конфлікту в Колумбії, який розпочався 17 серпня 1899 р. і носить назву Тисячоденна війна. (Тут і далі — примітки перекладача.)

 

Я жодного разу не злягався з жінкою, не заплативши їй, а тих небагатьох, для кого це не було ремеслом, змусив аргументами чи силою узяти гроші, навіть якщо потім їх могли викинути на смітник. У двадцять літ я почав вести реєстр, куди заносив ім’я, вік, місце і нотував обставини та стиль. До п’ятдесяти років назбиралося п’ятсот чотирнадцять жінок, з якими я перебув хоч би раз. Перервав я список, коли моє тіло вже не надавалося для стількох і я міг продовжувати вести лік без паперу. У мене була власна етика. Я ніколи не брав участі у групових оргіях, не чинив відкрито перелюбу, не ділився секретами, не оповідав пригоди тіла і душі, позаяк замолоду втямив, що усе це не минає безкарно.

Лише зв’язок з вірною Даміаною, який я підтримував довгі літа, був особливим. Це була зовсім юна дужа селючка з індіанськими рисами, яка говорила коротко й рішуче і ходила босоніж, аби не тривожити мене під час писання. Пригадую, я саме читав «Портрет андалузки»[1], лежачи у гамаку в коридорі, коли ненароком побачив її схиленою над пральною дошкою у коротенькій спідничині, що лишала неприкритими її лакомі підкоління. Охоплений нестримною гарячкою, я задер їй спідницю ззаду, спустив до колін штани і буцнув її з тилу. «Ох, пане,» — замогильно простогнала вона, але зробила це не тоді, коли я увійшов, а коли вийшов. Сильний дрож струсив її тіло, проте трималася вона твердо. Принижений тим, що принизив її, я хотів заплатити їй удвічі більше, аніж коштували тоді найдорожчі, але вона не взяла й гроша, і я змушений був підвищити їй платню із врахуванням того, що покривав її раз на місяць, завжди тоді, коли вона прала білизну і завжди з протилежного боку.

Одного разу мені подумалось, що той постільний облік міг би стати доброю підживкою для розповіді про злигодні мого загубленого життя, і заголовок немов упав мені з неба — «Записник з моїми сумними курвами». Натомість моє публічне життя було малоцікаве: сирота по матері й батькові, старий парубок без прийдешнього, посередній журналіст, чотириразовий фіналіст «Квіткових ігор»² у Картахені де Індіас і улюбленець карикатуристів з огляду на мою взірцеву потворність. Тобто життя змарноване, яке звернуло на погану стежку того пообіддя, коли у дев’ятнадцять років мати, взявши за руку, відвела мене в «Діаріо де ля Пас», аби подивитись, чи візьмуть там публікувати написану мною на уроці іспанської мови та риторики «Хроніку шкільного життя». Її надрукували в недільному номері з обнадійливою передмовою головного редактора. Коли через багато років я дізнався, що мати заплатила за цю і наступні сім публікацій,  соромитись мені було пізно, бо моя щотижнева колонка вже летіла на власних крилах, окрім того я був роздувачем телеграм і музичним критиком.

Одержавши диплом бакалавра з відзнакою, я став викладати іспанську мову і латину у трьох середніх школах нараз. Я був поганим вчителем, не мав ані вишколу, ані покликання чи хоч краплі жалю до тих нещасних дітей, які ходили до школи, бо так було найлегше втекти від тиранії батьків. Єдине, що я спромігся для них зробити, це змусив боятись моєї дерев’яної лінійки, аби вони принаймні перейняли від мене улюбленого мого вірша: «О горе, Фабіо, де зараз бачиш ти самотності поля й зів’ялі пагорки, була колись Італіка славетна»¹. І тільки коли постарів, я випадково довідався про негарне назвисько, яким учні прозивали мене за спиною — Зів’ялий Пагорок.

——

[1] Рядок з поеми  «Ода руїнам Італіки» іспанського барокового поета Родріґо Каро (1573—1647).

 

Ото було й усе, що вділило мені життя, і я не зробив нічого, аби взяти від нього більше. Обідав я в перерві між уроками і о шостій вечора приходив до редакції газети ловити сигнали зоряного простору. Об одинадцятій вечора, коли випуск був готовий, починалося моє справжнє життя. Двічі або й тричі на тиждень я ночував у Китайському кварталі і в такому строкатому товаристві, що два рази був проголошений «клієнтом року». Після вечері у поблизькому кафе «Рома» я вибирав навмання перший-ліпший бордель і крадькома заходив через задні двері. Робив це задля власної утіхи, але закінчилося тим, що це стало частиною мого ремесла — завдяки легковажності язиків великих цабе в політиці, які звітували державні секрети своїм коханкам на одну ніч, і гадки не маючи, що через картонні перетинки їх чує громадська думка. Таким же робом довідавсь я і про те, що мою безутішну безшлюбність приписують педерастії, яку я вдовольняю ночами з хлопцями-сиротами на вулиці Злочинів. Мені пощастило про це забути, не в останню чергу тому, що дізнався я також і те добре, що говорилося про мене, і оцінив його по достоїнству.

Я не мав ніколи щирих друзів, а ті кілька, з ким я зблизився, уже в Нью-Йорку. Тобто померли, бо саме туди, гадаю, прямують стражденні душі, аби не перетравлювати правду про своє минуле життя. Після виходу на пенсію, я мало що маю до роботи, хіба от віднести у п’ятницю пообіді до газети свій рукопис чи якісь інші досить важливі повинності — концерти у філармонії, художні виставки у Мистецькому центрі, співзасновником якого я є, та чи інша конференція з цивільного права у Товаристві суспільного поступу або якась значуща подія, як от сезон Фабреґас¹ у театрі «Аполон». Замолоду я ходив на кіносеанси під відкритим небом, де нас однаково могли вразити як місячне затемнення, так і двостороння пневмонія через заблудлу зливу. Проте більше, ніж фільми, мене цікавили нічні пташки, що злягалися за ціну вхідного квитка чи давали задарма або на виплат. Бо кіно — то не мій жанр. Непристойне поклоніння Шерлі Темпл² стало останньою краплею, яка переповнила чашу.

——

[1] Елісенда Фабреґас (нар. у 1955 р.), іспанська піаністка і композитор. Живе і працює у США.

[2] Шерлі Темпл (нар. у 1928 р.), американська кінозірка, найзнаменитіша дитина-актриса, знімалась з трирічного віку; пік її популярності прийшовся на 1935—937 рр.

 

Єдиними моїми мандрівками були чотири поїздки у Картахену де Індіас на «Квіткові ігри» ще до того, як мені сповнилося тридцять, і жахлива ніч на моторному човні, коли Сакраменто Монтьєль запросив мене на відкриття свого борделю в Санта Марті. Що стосується мого побуту, то їм я мало і смаки маю прості. Коли Даміана зістарілась, то вдома більше не варилося і єдиною моєю регулярною їжею відтоді став омлет з картоплею в кафе «Рома» після закриття газети.

Так що напередодні свого дев’яностоліття я залишився без обіду і не міг зосередитися на читанні, дожидаючи новин від Рози Кабаркас. Знавісніло сюркотіли цикади в задусі другої години дня, і сонце, переходячи від одного відчиненого вікна до іншого, тричі примушувало мене перечепити гамак. Мені завжди здавалося, що у дні моїх уродин стоїть найбільша за увесь рік спека, і я навчився її терпіти, але у той день не мав на це гумору. О четвертій я спробував  заспокоїти себе шістьма сольними сюїтами для віолончелі Йогана-Себастіана Баха у виконанні Пабло Касальса¹. Я вважаю їх наймудрішим, що існує в музиці, але замість того, аби, як звикло, умиротворити мене, вони залишили по собі стан ще більшої пригніченості. На другій, яка видається мені дещо млявою, я задрімав, і уві сні квиління віолончелі обернулося сумним ячанням корабля, що відпливає. Майже у ту ж мить мене розбудив телефон, й заіржавілий голос Рози Кабаркас повернув до життя. «Тобі щастить, як дурневі, — мовила вона. — Я знайшла одну горличку, навіть кращу, ніж ти хотів, але є одна перечіпка — їй усього-на-всього чотирнадцять». «Я не проти міняти пелюшки», — пожартував я, не розуміючи її мотивів. «Річ не в тобі, — сказала Роза, — а хто замість мене буде розплачуватися трьома роками тюрми?»

——

[1] Пабло Касальс (1876-1973), знаменитиЙ іспанський віолончеліст, диригент і композитор.

 

Ніхто не буде, а вона то вже менше, ніж будь-хто. Роза збирала свій урожай серед недоліток, які купували в її крамниці провізію, прилучала їх до ремесла і вичавлювала до решти, поки вони не переходили на гірші хліби дипломованих курв у бордель Чорної Евфемії, який уже став історією. Вона жодного разу не заплатила штрафу, бо її господа була аркадією для місцевих можновладців, від губернатора і до останнього трутня муніциналітету, і було немислимим, щоби її господині забракло повноважень порушити закон так, як їй цього захочеться. Отож ці її муки сумління в останню мить призначались лише для того, аби дістати зі своїх милостей більший зиск — чим суворіше за них можуть покарати, тим вони дорожчі. Конфлікт сторін було залагоджено підняттям ціни за послуги на два песо, і ми домовилися, що о десятій я буду у неї з готовими п’ятьма песо, які заплачу наперед. І ні хвилиною раніше, бо дівчина мала нагодувати і приспати своїх молодших братів-сестер та вкласти до ліжка матір, скручену ревматизмом.

——

Будь ласка, читайте продовження в паперовій версії "Всесвіту"

Від перекладача

Новий роман Маркеса побачив світ наприкінці жовтня 2004 р. і його з’ява супроводилась величезним ажіотажем. По-перше, це був перший художній твір Ґабо, як його ніжно називають у Колумбії, після десятирічної паузи. По-друге, колумбійські пірати за кілька тижнів до офіційного виходу новинки спромоглися випустити контрафактний тираж довгожданої книги свого славетного співвітчизника, чим спровокували низку різких публічних заяв Маркесових літературних агентів. В результаті авторові довелося поспіхом вносити деякі зміни в останній розділ роману. І нарешті, до величезного збурення читацької аудиторії спричинилася сама назва нового творіння нобелівського лауреата — «Memoria de mis putas tristes».

Власне, одне слово у цій назві — puta (курва). Слово, яке в іспаномовних країнах виводять на парканах чи стінах будинків, яке можна почути з уст п’яненьких дядьків або й підлітків, які хочуть здаватися дорослими, яке часто-густо лунає під час сварок та колотнечі. Слово вульгарне, точніше — обсенне (бо стосується виключно сексуальної сфери), заборонене культурною традицією і практикою мовного етикету. Воно фігурує в багатьох малоцензурних словосполученнях, на кшталт hijo de puta (курвий син) чи puta  madre (курва мама). Тобто почути його можна часто, а от побачити на обкладинці книжки!..  Для багатьох це було шоком.

«Непристойна» назва нової книги Ґабо стала на заваді поширенню інформації про неї в інтернеті, навіть спричинила певні ускладнення в спілкуванні Маркеса з літагентами — його електронні листи до них чомусь не доходили. Як виявилося, фільтри деяких серверів не пропускають нецензурщини, і очевидно просто блокували слово putas .

Та попри все, нова книга Маркеса вийшла мільйонним тиражем, рекордним для іспаномовних країн, і відразу очолила списки бестселлерів.  Майже половина накладу розійшлася у перший же тиждень. Чи посприяло цьому перчене слово на обкладинці? Можливо. Синонімічний ряд слова «повія» в іспанській мові не менш розлогий, аніж в українській, проте Ґабо вжив найбрутальніше. Маестро красного письма вкотре пожартував, «непристойною» є лише назва. Насправді його «записник з курвами» — це щемлива й іронічна оповідь про перше кохання, про старість, про життя... 

Про перекладача

Галина Грабовська (нар.1971 р.) — перекладає з англійської та іспанської мов. Автор опублікованих в часописах перекладів Хуліо Кортасара, Хав’єра Маріаса та Ґабріеля Ґарсія Маркеса. Після закінчення Львівського державного університету працювала вчителем у школі. У 2000-2003 рр. навчалася у Колумбійському національному університеті (м. Богота, Колумбія). З січня 2005 р. мешкає  в Чилі.

{mos_sb_discuss:5}