Ганна РУДИК

Рецензія

[Ю. М. Кочубей, Е. Г. Циганкова. Орієнтальне мистецтвознавство в Україні в 20—30 рр. ХХ ст. В. М. Зуммер (1885—1970). Київ: Вид-во “Стилос”, 2005. — 316 с. — (Наук. спадщина сходознавців). ]

 

Останні півтора десятиліття увійшли в історію як перехідний період в розвитку української наукової гуманітаристики, як час перегляду її основ та утвердження незаангажованості та своєзаконності. В цьому контексті все більший інтерес викликають дослідження, присвячені подіям 1920—1930 років — періоду вітчизняної гуманітарної думки, що, у певному розумінні, був подібним до нинішнього, оскільки також позначився процесами становлення і самоорганізації наукової роботи, формулювання актуальної проблематики досліджень та, в результаті, — вагомими здобутками, що не втратили своєї цінності й по сьогодні.

Цей напрям сучасних досліджень, що його можна назвати “ad fontes” (“до витоків”), — учергове продемонстрував актуальність та високу наукову продуктивність на прикладі книги “Орієнтальне мистецтвознавство в Україні в 20—30 рр. ХХ ст. В. М. Зуммер (1885—1970)”, написаної українськими вченими-сходознавцями Ю. М. Кочубеєм та Е. Г. Циганковою.

Відкриває книгу історичний нарис “Орієнтальне мистецтвознавство в Україні в 20—30 рр. ХХ століття”. Автор цього розділу, провідний науковий співробітник Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського, кандидат філологічних наук Ю. М. Кочубей, є першим з науковців, хто сформулював проблему вивчення історії східного мистецтвознавства в Україні — історії фундаментальних та прикладних досліджень мистецтв Сходу, та поклав початок її розробці.

Як показало дослідження Ю. М. Кочубея, орієнтальне мистецтвознавство існувало як окремий та вельми значущий напрям в українській гуманітарній науці 1920-х — початку 1930-х рр. Своїм активним розгортанням у зазначений період цей науковий напрям, не в останню чергу, завдячує наявності на території тогочасної України цілого ряду вартісних колекцій східного мистецтва, насамперед таких зібрань, як збірка Музею мистецтв ВУАН (Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), Харківського художньо-промислового музею (Харківський обласний художній музей), Київського археологічного інституту (Інститут археології НАНУ), та низки інших націоналізованих (колишніх приватних) збірок художніх пам’яток Сходу. Саме навколо цих колекцій у 1920—30 рр. і гуртувалися кращі мистецтвознавчі сили та сформувався потужний сходознавчий дискурс.

————
© Ганна Рудик, 2007.

 

Відтворення в тематичному історичному огляді складної “тканини” процесу розбудови напряму орієнтального мистецтвознавства в Україні стало можливим завдяки здійсненому Ю. М. Кочубеєм ретельному пошуку та узагальненню численних розрізнених та фрагментарних даних, головним чином з архівних джерел, а також його публікацій, присвячених окремим дотичним до теми питанням. Розділ дає уявлення про ключових діячів цього наукового руху, на чолі якого стояли вчителі — професори Ф. І. Шміт, Г. Г. Павлуцький, М. О. Макаренко, С. О. Гіляров, В. М. Зуммер, Д. П. Гордєєв, під прямим чи опосередкованим впливом яких сформувалася яскрава плеяда дослідників молодшого покоління: М. І. Вязьмітіна, К. І. Берладіна, О. О. Нікольської, П. О. Гудалова-Кульженко, Т. І. Іванівська, Є. Ю. Спаська, О. О. Потапов та ін. Автором встановлено й викладено найбільш значущі факти життя та професійної діяльності українських мистецтвознавців “східного” спрямування, більше того — в динаміці історичних змін простежено взаємозв’язки всередині цього руху, зображеного автором на тлі політично зумовлених подій історії української науки. Матеріал, зібраний і опрацьований Ю. М. Кочубеєм, створює серйозне підґрунтя для поглиблених спеціалізованих досліджень окремих аспектів та складових цієї широкої теми.

Власне, саме таке дослідження пропонує нам автор другого розділу книги, старший науковий співробітник Інституту сходознавства, кандидат історичних наук Е. Г. Циганкова. На матеріалах значного корпусу архівних джерел, в об’ємному історико-політичному контексті автор подає історію життя та наукової діяльності одного із чільних діячів східного, “мусульманського”, мистецтвознавства 1920—30-х рр. , провідного вітчизняного дослідника Всеволода Михайловича Зуммера. Нові, невідомі доти сторінки особистої історії В. М. Зуммера доповнюють докладну картину його активного, наповненого невтомною працею, пошуком, блискучими здобутками та нереалізованими планами драматичного творчого шляху. У докладному хронологічному викладі автор висвітлив увесь діапазон напрямів дослідницької роботи Зуммера — від його “московського” та першого “київського” мистецтвознавчих періодів — до вже суто сходознавчих прикладних досліджень мусульманського мистецтва в Азербайджанському університеті в Баку, згодом, знову в Києві, далі, після звільнення з таборів — у Ташкентському університеті, і знову в Україні, де у невеличкому містечку Остер В. М. Зуммер провів останні роки свого життя. Науковий доробок вченого представлено в розділі у всьому комплексі його теоретичної та прикладної дослідницької, викладацької та науково-організаційної діяльності, його праці як наставника молодих учених та популяризатора мистецтва, громадського діяча. Важливою заслугою автора є те, що в ході послідовного, деталізованого викладу Е. Г. Циганкова подає дані, що заповнюють ряд менших, утім вельми суттєвих лакун в наших знаннях про історію означеного періоду.

Третій розділ книги містить укладену Ю. М. Кочубеєм вичерпну бібліографію сходознавчих публікацій В. М. Зуммера (близько 40 положень), а відтак, має важливе довідкове, та не менш вагоме меморіальне значення.

Колосальний евристичний ресурс закладено у другій складовій цього видання під назвою “В. М. Зуммер. Тексти”. Близько 30 текстів наукових доповідей, лекцій, конспектів, статей, звітів, рецензій, а також публіцистичних творів В. М. Зуммера, зібраних авторами книги з найрізноманітніших, здебільшого малодоступних для нас джерел, представляють основний сходознавчий доробок вченого. Підбірка дає безпосереднє уявлення про широту творчого діапазону Зуммера; серед опублікованого — загальнотеоретичні розвідки з проблематики тюркського мистецтва: “Проблемы изучения искусства тюркских народов СССР” (1927), “Основні риси мистецтва турецьких народів”(1930); матеріали прикладних досліджень окремих видів мистецтва Азербайджану, а також тексти виступів, у яких вчений узагальнив своє бачення розвитку цієї художньої культури: “Художественные памятники Азербайджана” (1926), “Современные кубинские ковры” (1926), “Азербайджанські кахлі” (1928), “Мистецтво турків-азері”(1928), “Вехи развития искусства Азербайджана”(1931), “Искусство Азербайджана” (1925); публікації, що відбили особливий інтерес дослідника до історії розвитку мусульманської мініатюри: “Живописная традиция Востока по данным миниатюры”(1930), “Стили восточной миниатюры”(1927); ряд невеликих текстів, присвячених поїздці вченого до Туреччини у 1929 р. : “Музеи Стамбула”, “Турецкие музеи” та ін. Близьке знайомство з цими текстами справляє сильне враження не лише від розмаїття тем, проблем і аспектів, до яких звертався у своїх дослідженнях В. М. Зуммер, а й від його незмінно високих особистих рис як автора і дослідника: ґрунтовна обізнаність в історії мусульманських і немусульманських культур, широта бачення проблем, науково точна й водночас чутлива та стилістично досконала мова, ясна структурованість викладу, бездоганна логіка висновків. 

На завершення слід зауважити, що поряд із своєю безсумнівною науковою значимістю, книга Ю. М. Кочубея та Е. Г. Циганкової має чималу загальнопізнавальну привабливість, особливо в світлі відчутного браку поінформованості суспільства про здобутки (а не лише втрати) української культури в історичний період 1920—1930 рр.