Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ


ДЕКІЛЬКА СЛІВ ВІД АВТОРА

Коли я писала книжку “Про дипломатів та людей”, то мені й у голову не могло прийти, що її перекладатиме дипломат. При цьому український. Але з’явився Олексій Зарицький, який виявився обдарований не тільки почуттям гумору, але й рідкою здібністю вміти поглузувати над собою. Тому що, авжеж, і він належить до гільдії. І оскільки у книзі йдеться і про дипломатів, і про людей, то сміливо можу сказати, що перекладач належить до обох категорій. А оскільки він сам досвідчений літератор, то мені не залишається нічого іншого, як вивчити українську мову та повернути йому борг.

Говорячи про українську мову, я себе запитала, що я знаю про Україну. І запитавши, найперше подумала про Донбас і Одесу, Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького, Лесю Українку і запорожців, які пишуть лист до султана, навіть промайнуло звучне ім’я Петлюри. Однак жодним чином я не могла зрозуміти, що з усього відомого мені про колишній Радянський Союз належало власне до України. І чи, наприклад, Бабель, Олеша чи Катаєв, якщо вони народились в Одесі, є українці. І якщо ти народився в Одесі, але не пишеш українською, то чи ти українець? А якщо народився в Одесі, але не пишеш, а малюєш, то ти українець чи не українець? Але отакі каші заварила не тільки Росія. Адже бідненький Альберт Швейцер писав і німецькою, і французькою мовами, — то піди тепер розберись, — чи він німець, чи француз. А про Кирила і Мефодія й сьогодні ще знаходяться люди, які сперечаються, чи вони були болгарами, македонцями або навіть греками.

У зв’язку з цим я згадала, що по суті вже знала одного дійсного українця, тобто українського посла в одній арабській країні, який одночасно був і послом, і депутатом, і проклав стежину з арабської столиці до Києва. Як він міг носити такі два великі кавуни під однією пахвою — залишається однією з чергових загадок у період переходу до демократії, над якими ламають голову, звичайно, не тільки болгари.

Але я, здається, відійшла від теми. Адже збиралась написати кілька слів про почуття гумору українських дипломатів, що нагадало мені про оте саме у болгарських дипломатів. Останні також мають почуття гумору — за винятком деяких, зображених у книзі, які не те що не сміялися, але їхній сміх був позбавлений життєрадісности. Однак, говорячи “зображені”, маю на увазі не оте зображення, про яке йдеться при фотографуванні на згадку. Зрозумійте мене правильно. Жоден з героїв не є справжнім. Еге... не зовсім справжнім.

Чи я знову не відхилилась? Зараз знову повернуся до перекладача і скажу, що, якщо судити по Зарицькому, то маю всі підстави сподіватися, що його співвітчизники також усміхаються широко і щиро, як і він. Урешті-решт, сміх — це щось дуже корисне для здоров’я.

Оскільки я і сама перекладач, то з глибоким розумінням ставлюся до нелегкого завдання перекладача, який перекладає гумор, навіть якщо це такий дипломат, яким є Зарицький, який... Але ж я збиралася написати лише кілька слів, чи не так?

 

Росиця Ташева