Словацька письменниця Єлена Іванкова (Elena Ivanková) народилася у місті Трнава 18 липня 1871 року. Навчалася у вищій школі для жінок та на педагогічних курсах у місті Лученці, пізніше закінчила педагогічний інститут у Братиславі. Викладала у різних містах Австро-Угорської монархії. З 1904 до 1915 р. працює вчителем та вихователем у одинах шляхти міста Трнава, з 1915 до 1918 р. живе у Відні та Братиславі, у 1939 р. переїжджає до Праги. Літературною діяльністю починає займатися під час Першої світової війни, протягом 1916–1918 рр. було опубліковано понад сто тридцять бесід, нарисів, розповідей, фаетонів Єлени Іванкової в журналі «Національні новини», а з 1918 р. зрідка друкується у виданнях: «Словацькі погляди» («Slovenské pohľady»), «Жівена» («Živenа»). Світ побачив такі збірки оповідань письменниці, як «Кохання» («Láska», 1923), «В криноліні» («V krinolíne», 1929), прозу «Дочка пана Карабіна» («Dcéra pána Karabína», 1932). Вибрані публіцистичні та прозові твори авторки увійшли до збірки «Дочка пана Карабіна» («Dcéra pána Karabína»), яка вийшла друком 1972 року. Померла Єлена Іванкова 26 жовтня 1941 року у Празі.
Єлена Іванкова
Цитрини
Оповідання
Зі словацької переклала Ірина Пушкар
Перекладено за виданням: Elena Ivanková. V krinolíne. Kníhtlačiarsky účastinársky spolok. Turčiansky Sv. Martin, 1929. — 210.
Пані була освічена, вродлива, молода, багата, але то стало її нещастям. Бо десять років тому вийшла заміж за пана. Мала б лиха зірка на небі засяяти, коли стояла перед вівтарем, огорнена в брюссельські мережива: нічого не отримала у тому шлюбі, натомість позбулася ілюзій та двох маєтків… Як то кажуть: в дівках сиділа — плакала, а заміж пішла — вити стала… Власне, так дорого заплатила.
Щоб не було їй сумно, кожні два роки народжувала сина; лиш раз помилилася, замість очікуваного хлопчика на світ з’явилася дівчинка. Це була її єдина провина в подружньому житті.
Пан був красивий, молодий, та мав серцеву ваду: чужі жінки подобалися йому більше, аніж власна… Ясна річ, пані про це не здогадувалася. Мала найпрекрасніші очі та найкращу шкіру на всьому Горному Угорску1. Не могла й уявити, що її чоловік має таку ваду!
Коли народився другий син — продали перший маєток; біля ліжка сиділа її тітка Клара, настановляючи пошепки: чому не слідкує за чоловіком? На що пані, відкривши свої славні очі, кволим голосом відповіла: «Але я так його кохаю…»
Поки хазяйнувала у хлівах та стайнях у Новій Всі2, чоловік у Відні стало відвідував кабаре «Nachtfalter».
Свині росли і жиріли, бордель «Kaviar-Mitzi» — також; поглинав усе, що пані надсилала у Відень на адресу чоловіка…
Росли і діти, і борги.
Коли народився третій син, тітка Клара знову сиділа біля неї, настановляючи: чому не дивиться уважніше за чоловіком? І знову пані, відкривши свої славні очі, лиш відповідала: «Але я так його кохаю…»
Був чарівною людиною — зі сторонніми. Як кажуть у народі: в людях Ілля, а вдома свиня. Завжди вдома снував по кімнатах, з одного поверху на інший, не знаходячи собі місця.
А коли бував у Новій Всі, пакував валізи до Відня. Чим займався у Відні, пані не знала, та й краще для неї ж самої… Але й там постійно переїжджав з місця на місце.
Дітей любив так само, як своїх псів; одного разу, приїхавши з Відня (а діти саме хворіли на скарлатину), зійшов з брички, яка привезла його зі станції, поплескав коней, пішов між стайнями, аж після того повільно підійнявся нагору, щоб подивитися на дітей… Тоді вперше наповнилися слізьми прекрасні очі пані, але все одно виправдовувала його: «Ну так, був холодним, але це тому, що не міг одразу йти до хворих дітей».
Усе його життя було одноманітним: або дискутував із паном Шварцом, або зустрічався із паном Вайсом. Обоє були його фатумом: Вайс приносив гроші — був орендатором, Шварц їх забирав — був лихварем. Обманювали його обоє, природна річ — для того й існують на світі.
Пані ґаздувала на стіл, а пан — під стіл; вважалося, що він голова у родині. Не було нікого, хто б відкрив її ясні очі: нічого не помічала або не хотіла помічати.
Як бував удома, на кухні діялася ціла революція: пеклося, варилося, шкварчало, їлося — кухарка виварювала, прислуга літала горі-долу. Коли від’їжджав, на щастя, часто від’їжджав — пані з дітьми їла кашу із капустою, зрідка шошку3 та варені яйця.
У його присутності на обід навіть одягала вбрання, куплене у Відні, коли його не було — із грубого полотна. Співала для нього найновіші віденські пісеньки: «So küsst nur eine Wie-ne-rin!» А як тільки від’їжджав, сама шила білі рукавички для прислуги, щоб потім усе було ідеально.
Та пан не таке вже й ледащо було: збирав усі старі картини — обов’язково під час свят — і заносив їх панові Шварцові, який продавав йому замість цих інші, саме так, якби за проданого коня отримав корову, а за корову — віслюка, а за віслюка — пса. Одним словом, пан брався за діло, як п’яний за тин… І байдуже, що на тих картинах були написи: «Для мого першого онука» (ще покійний свекор заповідав їх).
А вже як бував на Новій Всі, усе йшло шкереберть: під час обіду йшов стріляти горобців або забавлявся з дівками, які в саду гребли сіно… Пані усе вибачала та виправдовувала… Була щасливою, коли чоловік бував удома, мабуть, сама до кінця не усвідомлюючи чому саме, та, можливо, тому, що не отримувала тоді від нього телеграм: «Надішли мені три тисячі крон», «надішли дві тисячі крон» і так далі.
Діти росли здоровими, красивими, міцними; боліло пані лиш при думці, що втрачають маєтки…
Дім у Прешпорку4 в бароковому стилі вже не належав їм… Де таке бачено, щоб вставала о четвертій годині ранку, вела сама всі справи, замість десятьох служок мала п’ять, але ж колись, колись… Пояснити це могли б пани Шварц та Вайс, але вони мовчали; лиш низько вклонялися їй: добре знали чому! Не забуваймо й про борделі «Kaviar-Mitzi» тa «Spitzenpepi»…
Якось трапилося диво — пані поїхала у Відень до тітки Клари; природна річ, що пан залишився в маєтку один. Оскільки не було що і куди переносити, марудився, то взявся переодягатися кілька разів на день — без цього почувався хворим.
А тим часом, снідаючи у Відні, пані пила чай і було їй гірко від думки, що немає вдома навіть цитрин; але вони дорогі, а вони змушені заощаджувати…
Дарма ламала собі голову, як покращити їхнє матеріальне становище. А тітка Клара знову, як і раніше, вичитувала її, і вже не пошепки, чому нічого не робить з чоловіком!?
Зі слізьми на очах вона пила чай. Думала, що вже й не матиме цитрин, аби господарювати; хлопців віддала на навчання, бо не могла утримувати приватного вихователя; рахує кожне яйце, кожному служці платить, за всім слідкує — усе своє життя лиш господарює, та все одно все йшло, наче лист за водою; усе не так, як мало би бути…
Зібралася. Вже за півгодини сиділа в потязі, і під вечір була у Новій Всі.
Уперше зі станції йшла пішки, дорога тоді видалася їй безкінечною… Скучила за чоловіком, адже він такий милий, красивий, галантний — є її мужем, батьком їхніх дітей, любить його, що б там не казала тітка Клара, що нібито він нікудишній ґазда…
Запорошена і втомлена дісталася дому. До будинку ввійшла через бічні двері, де входить челядь. А на кухні сміх, крик, запах печені. Стала як вкопана. Тепер на пів на п’яту?!
Посміхнулася. За чотирнадцять днів уже й забула, що пан обідав, коли йому хотілося — не дотримувався годин. Навпроти кухні побачила відчинені двері комори, у коридорі нікого, лиш вглиб комори, здалося їй, побачила служника, вбраного у фрак зі срібними запонками на рукавах.
Увірвалася до комори. А там нікого. Але що це? Посеред кімнати стоїть величезна діжка, наповнена водою та цитринами. І було їх стільки, що пані не могла повірити власним очам. Раптом у кімнату вбігла служниця Ганка, та, побачивши пані, злякано зібралася втікати: «Свята Марія, пані!»
«Ганко, що це за цитрини?» — сердито закричала пані.
Дівча почервоніло, наче помідор.
«Ну!!» — очі в пані від гніву наче палали пекельним вогнем.
Нещасна Ганка перелякано, зі слізьми у голосі, пробелькотіла: «Це цитрини, які пан наказав приготувати для пані іспанки. Та в них купається…»
Наче грім серед ясного неба прозвучали ті слова для пані! Закрила очі бідолашна, притисла руку до серця, зблідла наче смерть, а з вуст вирвався стогін — біль зраненого серця дружини, матері…
***
Три дні не їла, не спала…
Зачинилася в кімнаті; даремно стукав пан. Здався, спакував валізи і вирушив до Відня.
Невтомно ходила по кімнаті, з одного кутка в інший… На четвертий день, поглянувши у дзеркало, побачила у темному волоссі сиве пасмо… Здвигнула плечем: «Байдуже!»
Здається, серце пані перетворилося на цитрину: таке ж гірке, холодне…
Наказала установити опіку над паном у вартості шести каракулевих пальт, які належали йому.
Борделі «Kaviar-Mitzi» тa «Spitzenpepi» відверто засмутилися — «такий був хороший клієнт»!
Пани Шварц та Вайс зникли; двері у комору наказала замурувати; «наче гробницю», подейкували люди. Мали правду: лежало там її мертве серце…
А найдивнішим у ній стало те, що не переносила ані запаху цитрин, ані саме слово!
Хлопці повернулися додому. Тітка Клара тріумфувала. «Бачиш, — повторювала, — я мала рацію, інколи кохання викидають на смітник!» Та це вже не зачіпало пані: адже замість серця мала цитрину.
Маєтки Полтівка тa Подгора їм уже не належали. Та все одно кожне дитя отримає в спадок маєток: пані вміє ґаздувати!
От тільки наближається річниця її весілля, зачиниться молода, красива пані у своїй кімнаті і гірко плаче. Адже жіноче серце все вибачить, забуде — тільки не зраджене кохання…
1 Horné Uhorsko (слов.) — у минулому так називалися північно-східні території Австро-Угорської імперії, території теперішньої Словаччини.
2 Spišská Nová Ves — словацьке місто у Кошіцкому регіоні.
3 šóška (слов.) — страва на зразок щавлю.
4 Prešporok (слов.) — до 1919 року Братислава (столиця сучасної Словаччини) називалася Прешпорок.
Далі читайте паперову версію журналу.
