Пропонуємо читачам „Всесвіту” найсвіжішу, цьогорічну добірку поезій виданої поетеси зі збірки „Досить”. Вона ж стала останньою в житті пані Віслави.
Віслава Шимборська
Зі збірки «Досить»2
З польської переклала Ірина Карівець
Хтось, кого я спостерігаю від певного часу
Не прибуває громадою.
Не збирається в юрми.
Не відвідує масово.
Не святкує бучно.
Не витискає з себе
хорового співу.
Не заявляє на всі боки.
Не стверджує від імені.
Не в його присутності
оце з’ясування –
хто за, а хто проти,
дякую, не бачу.
Нема його там голови,
де голова до голови,
де крок у крок, плече в плече
і уперед до цілі,
з листівками в кишенях
і продуктом з хмелю.
Де тільки на початку
усі святі та божі,
бо скоро один натовп
змішається із іншим,
і вже не розібрати,
чиї, ах, чиї
ці камені і квіти,
вівати і киї.
Незнаний.
Непомітний.
Працює в санітарній службі міста.
Як ледь благословляється на світ,
із місця, де це відбувалось,
згрібає, виносить, вкидає до причепа
те, що було прибите до напівживих дерев,
розтоптане у втомленій траві.
Подерті транспаранти,
розтовчені пляшки,
спалені опудала,
обгризені кістки,
вервиці, свистки, презервативи.
Якось знайшов клітку для голубів в кущах.
Cобі її забрав
й тримає лиш для того,
щоб зоставалася пустою.
Зізнання машини, що вміє читати
Я, Номер Три Плюс Чотири Поділене На Сім,
відома своїм знанням лінгвістики глибоким.
Вже встигла розпізнати тисячі я мов,
що людям вимерлим
у їхніх діях слугували.
Усе, що знаками своїми записали,
хоча й притрушене шарами катастроф,
видобуваю і відтворюю у первісному стані.
Це не хизування –
читаю навіть лаву
і облікую попіл.
Висвітлюю я на екрані
про кожну річ загадану:
коли її створили,
з чого і для чого.
І вже за власним імпульсом
вивчаю деякі листи
і виправляю в них
орфографічні помилки.
Я визнаю – певні слова
у мене викликають трудність.
Наприклад, станів, званих почуттями,
не можу й досі пояснити стисло.
Так само і з «душею», дивним словом.
Наразі встановила, що це вид імли,
триваліший, ймовірно, від смертних організмів.
Однак, найбільший клопіт маю зі словом «є».
Воно подібне на звичайну дію,
керується загально, та не збірно,
в теперішнім прачасі,
недоконаного виду,
хоч, як відомо, давно доконаного вже.
Та тільки чи для визначення цього досить?
У мене тріск на стиках і шурупів скрегіт.
Кнопка зв’язку із Центром – коптить, замість світитись.
Звернусь по допомогу, мабуть,
до побратима Нуля Дві П’яті Поламані Навпіл.
Щоправда, він безумець знаний,
але ідеї має геніальні.
Є такі, котрі
Є такі, котрі краще дають собі раду з життям.
Мають в собі й довкола себе лад.
На все в них слушна відповідь знайдеться.
Відгадують одразу: хто кого, хто з ким,
з якою ціллю, як.
Печатки прибивають до єдиних правд,
кидають в кошик непотрібні факти,
а осіб незнаних –
до наперед призначених їм папок.
Думають стільки, скільки слід,
ні миттю довше,
бо за тією миттю причаївся сумнів.
Коли ж дістануть звільнення з життя,
то покидають своє місце
дверима, вказаними з вище.
Часами заздрю їм –
та це мина, на щастя.
Ланцюги
Спекотний день, собача буда і пес на ланцюгу.
За кілька кроків – наповнена водою миска.
Але ланцюг короткий надто і пес не дістає до неї.
Додаймо до цього образу іще одну деталь:
наші – довші набагато
та не такі помітні – ланцюги,
що дозволяють нам спокійно пройти повз.
На летовищі
Біжать одне до одного з розкритими обіймами,
і сміючись кричать: Нарешті! Нарешті!
Обоє у важкому зимовому вбранні,
у грубих шапках,
шаликах,
у рукавичках,
черевиках,
але лише для нас.
Адже одне для одного – нагі.
Примус
З’їдаємо чуже життя, щоб жити.
Свинячий труп з небіжкою капустою.
Меню – це некролог.
Навіть найкращі люди
мусять щось вбите гризти і травити,
аби їхні серця делікатні
не перестали битись.
Навіть найліричніші поети,
навіть найсуворіші аскети
жують і поглинають щось,
що і далі б собі росло.
Мені непросто це узгодити із добрими богами.
Хіба що легковірні,
хіба що наївні.
над світом усю владу природі віддали.
І то вона, шалена, нам накидає голод,
а там, де голод,
там невинності кінець.
До голоду одразу ж додаються відчуття:
смак, нюх і дотик, зір,
бо нам не все одно, які їмо ми страви,
і на яких тарелях.
І навіть слух задіяний
у тім, що відбувається,
адже нерідко за столами
веселі точаться розмови.
У кожного колись
У кожного колись близький хтось помирає,
який між бути чи не бути
змушений вибрати те друге.
Нам важко визнати, що це банальний факт,
включений в хід подій
і відповідний процедурі;
раніше чи пізніше він на порядку денному,
вечірньому, нічному чи досвітньому стоїть;
і очевидним є, як символ в індексі,
як параграф у кодексі,
як перша-ліпша
дата у календарі.
Але таким є право і ліво природи.
Такі, навмання, її знамення і амінь.
Такі її аннали і всевладність.
І тільки коли-не-коли
з її боку маленька люб’язність –
близьких наших померлих
вона до снів нам повертає.
Долоня
Двадцять сім кісток,
тридцять п’ять м’язів,
близько двох тисяч клітин нервових
у кожній пучці наших п’яти пальців.
Цього цілком достатньо,
щоб написать «Mein Kampf»
або «Пригоди Вінні-Пуха».
Люстро
Так, я пам’ятаю ту стіну
у нашій збуреній місцині.
Стирчала до сьомого поверху майже.
а на четвертім мала люстро,
люстро неймовірне,
бо не розбите, прикріплене міцно.
Не відбивало вже обличчя нічийого,
нічиїх рук, які волосся укладають,
жодних дверей навпроти,
нічого, що б назвати можна
місцем.
Було, неначе у відпустці,
відображалось в ньому живе небо,
рухливі хмари у повітрі дикім,
румовищ пил, омиваний лискучими дощами,
птахи в польоті, зорі, сходи сонця.
І так, як кожен добре зроблений предмет,
служило люстро це без дорікань,
із професійним браком здивування.
У сні
Приснилося мені, що я шукала щось,
десь, мабуть, сховане або загублене
під ліжком, під сходами,
за старою адресою.
Копирсалась у шафах, коробках, шухлядах,
сповнених пусто речей не до речі.
Витягала з валізок
відбуті літа і мандрівки.
Витрясала з кишень
пожовклі листи і не до мене листя.
Пробігала задихана
крізь свої, не свої
неспокої, покої.
Грузла в тунелях снігу
й непам’яті.
Плуталась в корчах колючих
і домислах.
Розгортала повітря
й молоду травичку.
Намагалася встигнути,
перш ніж спуститься смерк предковічний,
курок і тиша.
У кінці і сама вже не знала,
що шукала так довго.
Збудилась.
Подивилась на годинник.
Сон тривав неповних дві з половиною хвилини.
Ось до яких викрутасів час змушений вдаватись,
відколи почав натрапляти
на голови сонні.
Взаємність
Є каталоги каталогів.
Є вірші про вірші.
Є про акторів фільми, в яких актори грають.
Листи із приводу листів.
Слова, що слугують поясненню слів.
Мізки, які вивчають мозок.
Є смутки, що заражають, наче сміх.
Папір новий із непотрібного паперу.
Підглянуті є погляди.
Випадки, у які вносить зміни випадковість.
Великі ріки з участю поважною малих.
Ліси, які межують із лісами.
Машини, що призначені для випуску машин.
Сни, котрі зненацька нас пробуджують зі сну.
Здоров’я, необхідне, щоб повернутись до здоров’я.
Сходи, настільки ж вниз, наскільки й вгору.
Є окуляри для шукання окулярів.
Вдих і видих подиху.
І хай би бодай час від часу була
ненависть ненависті.
Бо врешті-решт
незнання незнання
і руки, зайняті вмиванням рук.
До власного вірша
У найкращому разі
будеш, мій вірше, уважно читаний,
коментований і вивчений напам’ять.
У гіршому випадку –
тільки прочитаний.
Третя можливість –
справді написаний,
але за хвилю вкинутий в кошик.
Іще й четвертий маєш варіант застосування –
ти ненаписаний зникаєш,
вдоволено муркочучи щось сам до себе.
Карта
Пласка, як стіл,
на котрому лежить.
Ніщо під нею не здвигається
і виходу для себе не шукає.
Над нею – подих мій людський
не творить вихорів повітря,
її поверхню жодним чином
не тривожить.
Її низини, доли – завжди зелені,
височини, гори – жовті і брунатні,
а моря, океани – це приязна блакить
між берегів роздертих.
Усе тут маленьке, доступне й близьке.
Кінчиком нігтя вулкани можу притискати,
гладити полюси без грубих рукавиць,
Можу єдиним поглядом
кожну пустелю охопити,
разом з рікою, що із нею поруч.
Ліси позначені лиш декількома деревцями,
поміж якими важко заблукати.
На сході і на заході,
над і під екватором –
тиша, хоч маком сій,
а в кожнім чорнім зернятку
живуть собі люди.
Масові поховання і руїни наглі –
то не на цій картинці.
Країн кордони – ледь помітні,
немов вагаються: чи бути чи не бути.
Люблю я карти, бо вводять в оману,
не допускають напасливу правду.
Бо на столі великодушно, з гумором поштивим
переді мною розстилають світ,
що не від світу цього.
1 Нагородою Nike відзначається найкраща польська книга року. (Прим. перекладача)
2 Перекладено за виданням: Wisława Szymborska, “Wystarczy”. Kraków, A5, 2012, s.56
