Микола ШАТИЛОВ. ЧЕСЬКІ МЕДАЛЬЙОНИ

Микола ШАТИЛОВ

ЧЕСЬКІ МЕДАЛЬЙОНИ


В’ЯЗНІ “СТАРОГО ПРОХАЗКИ”


Image “Віденський чех”, поет Йозеф Сватоплук Махар (1864—1942), помер страшної воєнної весни в піднімецькій Празі, мавши за плечима п’ятдесят три томи своїх творів та сімдесят вісім літ, хоча днів народження справив за ціле життя лише дев’ятнадцять: народився 29 лютого.
 
Поет, оповідач і полеміст, звиклий нещадно дотикати своїх опонентів.
Давній шановник Т. Ґ. Масарика і затятий його лайливець.
А до того ж генеральний інспектор чехословацької армії.
А до того ж півсотні томів!
Спогади Konfese literata (1901) написав, коли більшина не має чогось такого і в гадці. Можливо, поклав позмагатися з долею: ще не кінець... Не кінець безмаль два десятки поетичних книжок, кожна з яких ставала визначною подією.
А в юності снив еполетами.
До війська пішов самохіть, але, взявши шлюб, зажадав відставки, щоб стати чиновником одного з віденських банків.
Дебютна книжка поезій Tristium Vindobona  писалася тим самим пером, яке заповнювало банківські      книги.
Скептичне перо:
                                         
           Наш народ!.. Де мета? Де закон? Де права?
           Він, загледівши ворога, криється в хащі.
           У полон узяли його марні слова,
           а в полоні тих слів він і звівся нінащо*.
 
До сивого волосся мешкав чеський письменник у нечеській столиці, але неабияк впливав на мистецьке підсоння батьківщини.
Це ж бо він склав маніфест чеських модерністів, звідомивши, що його покоління поминає мистецтво віджилих метод і не погодиться, щоб мистецтво залежало від тих чи тих ідей; навіть від такої, якою є ідея національна.
 
*Там, де перекладача не названо, переклад мій. М. Ш.
 
Читачі газет човпли полемічні статті “віденського чеха”, в яких зачіпалися найзлободенніші питання політики, економіки, освіти... Одне слово, всього.
Уже не писав Ян Неруда, ще не писав Карел Чапек, і “віденський чех” зажив слави найуславленішого полеміста.
Прикладкою “Татечко” наділили Т. Ґ. Масарика не чехословацькі леґіонери, як і донині гадає загал, а Махар, чия особливо зла стаття мала заголовок “Татечко Масарик”.
Він не зносив “солодкої поезії”, втіленням якої, вважав, є поезійки Елішки Красногорської, а відтак і лаяв останню вельми, як висловлювалися тогочасники, неелеґантно.
Що іншого Петр Безруч або Віктор Дик: свій брат!
А під час війни влада Франца Йосифа І (“Старого Прохазки”, насміхали чехи) і зовсім зблизила поетів, кинувши всіх трьох за ґрати як “ворогів імперії”.
Коли війна скінчилася, з в’язниці вийшов чех, а за “віденським” і слід захолов.
У Празі 28 жовтня 1918-го Йозеф Сватоплук Махар, стоячи на сцені Національного театру, повідомив залу, що є така держава Чехословаччина!
Президент не взяв письменникові “татечка” за зле, і колишній військовик стає генеральним інспектором чехословацьких збройних сил.
Поета обсіли непоетичниі клопоти: “Все кинув під лаву література, політика, громадське життя... Бачив самісіньке військо, все чисто віддавав військові”.
Заходило на пенсійний вік, не клеїлося з “Татечком”, зводилися надії: “Довгий час снилося мені, що ось-ось і з’явиться нова чеська людина. Отямивсь (...) і вискіпав незмінний свій батіг”.
Не втерпів, щоб не вибатожити і Масарикову пам’ять.
Докоряв небіжчика славолюбством і люто кпив із тих, що пленталися за його кіннотницькою каскеткою (натяк на класичне “татечкове” поличчя).
Досконала, як і завше, поезійка, але ніяким світом не Поезія.
Махар занепадав на силі.
 
Image Дивовижність і поодинокість літературного життя Петра Безруча (1867—1958) спричинила одним-одна збірка віршів, яка, проте, залишається і до сьогодні однією з вершин чеського красного письменства. А починалося все, наче в детективній історії — крутенькою загадкою.
 
У середу, 17 січня 1899-го, читаючи свіжі листи, видавець тижневика “Час” Ян Гербен натрапив на п’ять геніальних поезій.
Невідомий поет писав, що чекатиме на відповідь у недільній “поштовій скриньці”. “Дамо все, запевнив очманілий від щастя видавець, але скажіть, хто ви й звідки”.
Наспів ще один лист.
Поет відповів, що він Петр Безруч, що мешкає там і там. Однак коли, схотівши познайомитись, Гербен завітав до нього, виявилося, що “там і там” такого не знають.
За два тижні “Час”, як обіцяно, “дає все”, але ідеологічні наглядачі дозволяють лише “Загибель”, поезію, якій пізніше сам поет знайде інше ім’я “Тільки раз”.
 
                Повз мене тільки раз пройшла любов.
                                                       (Переклав Григорій Кочур), —
 
зітхає вже невідь-яке покоління.
По весні та влітку поезії потаємного генія з’являлися з числа на число і знайшли безліч шанувальників, які й собі жадали бодай якихось життєписних деталей. 
Де в ката!
А Ян Гербен, вдивляючись у листи замаскованого під псевдонімом поета, впевнився, що не може його не знати. Десь таки бачив він те письмо! Але де саме? (У гімназії! Письмо вчителя Антоніна Вашека. Це його син став потаємним генієм.)
А втім, пам’ять підвела колишнього гімназиста, не підказала повищих асоціацій.
Скільки світ світом, не стикалася чеська поезія з такою соціальною наснагою:
 
Звертай з дороги!
Брудні в мене руки і одяг пропочений;
Живеш ти в палаці, я — в хижі убогій,
Ти пан вельможний, а я робочий.
Над хмурим чолом — фрігійський ковпак,
У грудях — ненависть до посіпак.
 
                                (Переклав Микола Лукаш)
 
Дивовижно!
Значення його вмить обчислили ті, що мали з поезії зиск. Власники великих видавництив поквапилися вловити невловимого на газетні оголошення, в яких підманювали новака всіма благами і запевняли, що не виявлять таємниці псевдоніма.
Поет ні на що не понадився.
А псевдоніма все ж таки не сховав.
Під осінь у “Часі” вже збагнули, що вісім місяців водив їх за ніс непомітний поштовик Владимир Вашек; так, син гімназійного вчителя.
Інколи “Час” виходив з підзаголовком “Сілезьке число”, а звідси, як гадають, походять і “Сілезькі пісні” до  цяти досліджена книжка Петра Безруча.
Ладнаючись перекласти вірші славетного чеха нашою мовою, Григорій Кочур ділився з колеґами: “Він досі [1956] живий, йому 89 років, а єдина класична його збірка “Сілезькі пісні” містить у собі 88 поезій. На мою думку, один вірш на рік життя це якраз норма. Інакше поезії стають дріб’язковими, одноманітними...”
 
Вінок із кропиви та будяків,
Терном і слізьми повитий:
Я ж був із Сілезії — сто чортів! —
Інакше не міг говорити.
 
                               (Переклав Григорій Кочур)
 
“Сілезькі пісні” це не лише “терни й сльози”, а ще й сльози невтіленого кохання, символом якого є “Лебідочка”. У житті Франтішка Томкова, дівчина, яка за віком могла бути поетовою дочкою, а тому й не стала його дружиною.
Здатний підважити основи Австро-Угорської імперії бентежний поет і здатний поважати всі закони непомітний поштовик постаті настільки несхожі, що навколо “Сілезьких пісень” — (чиї вони?!) — як точилися, так і точаться суперечки.
Усі антивашековські свідчення писано по воді вилами, а занотоване австрійськими слідчими свідчення про “державного злочинця” Владимира Вашека зостається осторонь.
На допитах він визнав, що написав “Сілезькі пісні”.
Обтяжливі обставини, зважаючи на те, що на нього чекала шибениця.
За “націоналістичні” чеські поезії!
Та він не зрікся.
Не зійшов зі своєї дороги.
А з уторованої письменницької зійшов, бо ніколи навіть і не намагався подолати антипатії до всякої людської спільноти.
Зневажав посади, почесні звання, газетний галас...
Жив самотою, кохався у книжках та квітах і за всякої доби нехай і соціалістичної! не таїв, що його ідеал міщанський.
До смерті не покидав містечка Костелець-на-Гані, залишаючись самим собою сором’язливим, обачним і незалежним.
 
ImageКоли Віктор Дик (1877—1931) помер, Ф. К. Шалда склав некролог, з якого випливало, що небіжчик — поет  не  великий, повістяр не видатний, драматург не визначний, есеїст пересічний: не сягав глибоко, не засвідчив належної людяности.
 
Обізнаний критик помилявся.
 
Життя Віктора Дика це самопосвята чеській нації, нескінченне і чесне політичне змагання, абсолютне невизнання лівої ідеології і повсякчасне повалення всіляких божків.
Дещо месіанське є в письменниковій долі. 
Дитинство збігло неподалік Мельника, де батько був каштеляном у князя Лобковича. Навчався в столичній гімназії. У тій на Житній, де чеської мови навчав витончений стиліст і знавець чеської давнини письменник Алоїз Їрасек.
Ще не діставши диплома вищої школи, пишався поетичною книжкою A porta inferi, яка а дальші так само! вабила доволі холодним інтелектом і вельми войовничими емоціями.
Десятиліття виснажливого двобою зі словом: поезії, п’єси, статті...
Хваління і лайка.
Ненависть вельможних.
У Дика шістдесят сім книжок. З-поміж них і в них є писання виїмкової мистецької сили. Такі, як п’єса “Дон Кіхот доходить до тями” (1914) або воєнна епопея “Легкий і важкий крок” (1915—22).
За епопею він сподобився Державної премії, за “Спогади і коментарі” ще однієї, але не міг сказати, що він “визнаний письменник”.
Причиною були незгоди з Томашем Масариком.
Початок їм поклала війна.
Дик, активний політичний діяч, мав еміґрувати і стати одним із вождів національного Опору. Цього не сталося. На еміґрації вистачало й двох вождів Масарика з Бенешем.
Віддає в газету Lidovй noviny свою повість “Таємничі пригоди Алєксєя Іванича Козулінова”. Газету заборонили, а Дика, який у повісті “закликає до повстання”, переслідує австрійська юстиція.
У листопаді 1916-го віденська, відома багатьом чеським борцям за незалежність, “вежа смерті”. Звідси він шле на волю поезію, яка западе в пам’ять чехів не менш глибоко, ніж чеський гімн.
Це “Земля говорить”:
 
Благаю тебе: борони мене, сину,
Іди, хоча й знаєш: на смерть ти ідеш.
Якщо ти залишиш мене — не загину.
Якщо ти залишиш мене — пропадеш.
                               (Переклав Володимир Житник)
 
Закликає не потенційних вигнанців. Закликає своїх земляків: не покидайте батьківщини політично!
У незалежній Чехословаччині Дик депутат нижньої палати, що ні в кого не викликає неґативного ставлення. Аж ось сенат, високооплачувана посада, і Карел Чапек закидає письменникові, що він, мовляв, гендлює політичними поглядами.
Нема нічого дивного: Чапек послідовник Масарика, а Дик його опонент.
Дик висвітлював свою позицію (є в нього такий есей): національний вождь оточив себе людцями, які віддалили його від більшости нації, залюбки вдається до ленінської лексики (влада робітників і селян), замість валити кумирів, сам пошився в ідоли.
Масарик не сподівався: “Та хай собі!” Син його, Ян, хвалився, що Дик, як і всі, завітає колись-таки до них у Ланський замок. А Чапек сподівався, що той і той здибаються в нього на “письменницьких п’ятницях”.
Однак ні в Ланах, ні в письменниковій віллі вони вже не зійшлися. “Жоден з нас, казав Дик, не має охоти здаватися”. Написав же він:
 
Усе — на пси. Замислитись, що далі?
Ні, ліпше сни, як досі, голубі.
А Чехію  — байдужі та оспалі —
Візьміть собі, візьміть собі.
 
Поголоска була така: втопився в Адріатиці.
Правда виглядає поетичніше: йшов понад самісінькою водою, заточився...
Ніхто з поетів не загинув так, як Віктор Дик.
Під шепотіння хвиль.
 

ЗАРУЧНИКИ БОГЕМИ

ImageМілена Єсенська (1896—1944) — найвідоміша в світі чешка. Дізнавшись про таке там — у засвітах, вона б сприйняла запаморочливе повідомлення з тією самою холодною байдужістю, з якою сприймала геть усе, що говорили про неї позаочі.
 
Батько світило чеської стоматології мав з нею клопіт, але нічим не дорікав, знаючи, що скажена вдача його, Яна Єсенського.
А  Мілена, юна гімназистка Мілена, жахала всіх неподобними вихватками.
На очах ошелешених обивателів пливла на той бік Влтави (між натовпом походжав він!).
На очах ошелешених поліцаїв тягала квіти з міських квітників, щоб влетіти з букетом до письменницької кав’ярні “Арко” (там винце попивав він!).
А скандал з векселями... А затаєна вагітність... А невдала, на щастя, втеча з життя...
Кінець-кінцем Ян Єсенський дозволив дочці віддатися за німецького письменника (це він!) Ернста Полака. Умова негайно виїхати з Праги, яка про молодят лихословила.
У Відні сімейне життя не в’яжеться.
Мілена дає лекції чеської, підносить на вокзалі валізи і поволі зводиться нінащо. Не звестися остаточно помогли статті для віденських газет і Франц Кафка.
Ознайомившись із чеськомовним осмисленням своїх німецьких оповідань, Кафка переконався, що дівчина, яка вчащала до “Арко”, осягла, як мало хто, підтекст ним мовленого.
У квітні 1920-го він написав їй листа.
Мілена відповіла і закохалася. Покохала письменника, чию геніальність помітила чи не сама вона.
Листи, листи, листи...
Сходини позбавили надії обох. Статечний, потайливий Кафка і... нестямна жінка! Кохання ниділо. А влітку 1924-го Кафки не стало.
“Листи до Мілени” найпопулярніше з його спадщини.
А в Мілени знов батьківська оселя, нове більш-менш благополучне заміжжя, донька Яна.
Столичні газети охоче замовляють статті.
Невдовзі свій томик, письменницьке ім’я, але щастя їй так і не усміхнулось.
Кульгавість (падіння на лижах), алкоголь і кокаїн (привчена ще в “Арко”), скандали з чоловіком, який уникав її, щоб одного дня піти назовсім.
Мілена не знаходить собі місця і розривається між “Капіталом” і кухарськими книгами. Нічого, крім канапок, вона готувати не вміла, але скомпоновані нею “Поради від Мілени” зацікавили чеських господарок.
А “Капітал” наслідок залюбленості.
У чільного словацького комуніста Евжена Клінґера, під впливом якого багато писала для комуністичних видань.
Вона отямилася взимку 1937-го, зрозумівши, що ленінський ідеал не має нічого спільного з ідеалом людським. А зрозумівши, кидається в інший бік: до Фердинанда Перовтки, який вів найелітніший і зовсім не лівий чеський місячник.
Повсюди тисячі втікачів із нацистської Німеччини. Їхня доля нікого не обходить. Мілена захоплена цією темою. Пише палко, пише несамовито. А висновок холодний, мов анатомічний аналіз: нацизм і сталінізм близнята.
Нагодований світ її висновки легковажить.
Ближчає доба, коли й чимало чехів тікатимуть до безпечніших земель. Батько наполягає, щоб і вона не гаялась.
Для годиться вона клопочеться про від’їзд. А коли втікати запізно, їй навіть легшає: не ставало вже відмовок, щоб заспокоювати батька.
Отже, нема незалежної Чехословаччини, а є піднімецька Чехія.
Ув’язнено Фердинанда Перовтку, а невдовзі закрито і його часопис.
Мілена видає інший, підпільний “В бій”.
Мілена Єсенська в підпіллі?! Нелеґалка?!
Не вміла куховарити так! Але ще більше не вміла вдавати “я не я...”. Аґенти швидко натрапили на слід, і восени 1940-го її схопили ґестапівці.
Дали дозвіл на побачення з дочкою, але без слів: обнялися от і все.
А далі Равенсбрюк.
Мілена писала і там. На клаптиках, які миттю й нищила. Жінці, яка жалкувала за тими клаптиками, відповіла із властивою їй безжурністю: “Все поновлю, як вийдемо звідси. Для мене щось написати так само легко, як висцятись”.
“Напитала собі лиха, казала потім та жінка, — за якийсь час не могла вже легко...”
Вона померла від запалення сечоводу.
Тіло спалили. А в попелі якась інша нещасна угледіла зуб. Заховала.
Для Мілениної дочки Яни.
Пекельна пам’ятка жити з нею тяжко, а не викинеш.
Кафкіанська колізія.
 
ImageСловак за місцем народження, єврей по крові, чеський поет, який писав німецькою; класичний представник літературної богеми, чиє життя — плетениця любовних, політичних і мистецьких пригод; ідеаліст, який палко бажав змінити світ; святотерпець, що вижив в Освєнцимі і загинув у найжахливішій ґотвальдівській в’язниці “Міров”... Гуґо Сонненшайн (1889—1953), більше знаний як Сонка. Такий він вподобав псевдонім.
 
Сонка мав двійника, але не в житті.
Двійник Ян Веселий, мальований молодик, завзятий залицяльник, знаний танцівник і демонічний заколотник, якого чеський класик Іван Ольбрахт списав з Гуґо Сонненшайна.
А ось і сам Сонка: “...казкова подоба: бездонно темні з довгими віями очища, соболині брови і вимисливо виліплені вуста”.
Таким пам’ятала його дружина поета Станіслава Костки Неймана. Одна з тих небагатьох, що не повабились на зальоти казкового спокусника.
А більшість була зваблена.
Не встояла й жінка Івана Ольбрахта, яка за свою слабкість заплатила сімейним щастям.
Найдивовижніше, що її чоловік нічого спокусникові не закидав і залишився з ним аж до кінця.
Аж до самісінького “Мірова”.
Коли Сончине ім’я лякало всіх, Іван Ольбрахт не боявся їздити на побачення з “демонічним заколотником”.
В юнацьких поезіях Сонки і “патлатий волоцюга” Христос  поводився як заколотник. За зневаження Бога пішла під ніж “Блазнівська книжка” (1910), а, між іншим, за неї клопотався Томаш Масарик.
Абсолютно не схожі політики мали схильність до Сончиних писань.
Книжкою “Брат Сонка й спільна справа, або Слова поза лавою” (1930) тішився, скажімо, Лев Троцький, якого в численних листах поет називав “любим дядечком”.
А чому б і ні?
Хіба не він, не Гуґо Сонненшайн, намагався збольшевичити Відень (1918)? Хіба не він був одним із засновників Комуністичної партії Чехословаччини?
“Дядечка” сталіністи, звісно, не відпустили, але в принципі поет гибів не за це.
За те, що злигався з німцями!
А хіба не палили Сончиних поезій на майданах Німеччини?!
“А хіба не його “Землю” вмістила нацистська Vцlkischer Beobachter?” відповідали сталіністи, запевняючи, що поета нехай він і єврей! до небес підносив Ґеббельс.
“Земля” це написана самим Сонкою апологія Леніна. Однак Vцlkischer Beobachter  подала її як апологію Гітлера, і за підписом любленого нацистами Ріхарда Біллінґера. Косметичні зміни та не свій підпис це Сончина помста: палите мої книжки, так ось вам... Містифікація!
Удаване злигання зачіпка.
Сидячи за німців в одній в’язниці з Юлою Фучіком, Сонка став свідком того, як цей “залізний большевик” виказав деяких підпільників.
Ґотвальдівські посіпаки хай там що мали спекатися небажаного свідка. Поетові, який вмів вив’язатися з тієї чи іншої халепи, виплутатись не пощастило.
А в Освєнцимі так!
Єврей і знаний антинацист вцілів. Небачений випадок в освєнцимських анналах.
З аптеки, в якій давав лад, він систематично виносив ліки для слабих в’язнів. Важив головою щодня. А все одно вцілів!
Подейкували, що затіяв складні й небезпечні комбінації з ґестапівцями, які на час вивозили його знов-таки небачений випадок! і за межі Польщі.
З якого дива?
Таємниця лежатиме з Сонкою в безіменній могилі.
А викопає її ще один “демонічний заколотник” і “небажаний свідок”. Той, у чиїх спогадах Сонка постає як чоловік, здатний обдурити самого диявола.
Звільнено Освєнцим, і поет довів совєтським ґестапівцям, що він знайомий із самим Сталіним.
Спеціальним літаком він відлетів до Москви.
Познайомився із Сталіним на Конґресі ІІІ Інтернаціоналу. Саме тоді, коли залицявся до дружини Івана Ольбрахта (теж делеґатки).
За Сонненшайна замовив слівце Клемент Ґотвальд, і в почті Бенеша Сонка виїхав із Москви.
Завітавши до нього, потомствений шахтар побачив: “...по-панськи лежить на канапі і спокійно пахкає цибухом”.
Богема!
Та не це головне.
Головне, що Сонка мовив. А мовив: “Бездольна година! Загинемо ні за цапову душу!”
Так і сталося.
 

ЧУЖІ СЕРЕД СВОЇХ 

ImageЇржі Волькер (1900—1924) —  поет з плеяди Костянтина Бібла, Франтішека Галаса, Вітєзслава Незвала і Ярослава Сайферта; поет, ім’ям якого названо вулиці; поет, зображений численними художниками, скульпторами і карикатуристами; поет, чиї вірші то підносили на щит, то виставляли на посміх. Проте завжди ними цікавились. Колись.
 
Отже, поетові портрети...
Роздивившись їх, інший поет, чиї писання тоді вже вивчали в школі, зазначив: родовитий юнак, який не спізнав, по чім ківш лиха.
Атестація, від якої і за півстоліття обсипало потом соціалістичних дослідників: вона не відповідала леґенді.
А леґенда, започаткована книжечкою хлопчачих поезій, впевняла, що Їржї Волькер “співець знедолених”. Дві дальші впевнили, що він іще й “надія чеської поезії”.
Однак сам поет вже ні на що не сподівався.
У листопаді 1923-го склав свою епітафію:
 
Спить під каменем цим Їржі Волькер — поет,
зачарований звуками бою — не ліри.
Він і серце хтів вигострить, мов багнет,
та не встиг. А було йому — двадцять чотири.
 
“...Найчистіший і найобдарованіший з покоління, позбавленого Світовою війною дитячих втіх, з покоління, приголомшеного й засліпленого революцією на Сході, з покоління, яке, почавши самостійне життя, дістало великий вільна людина й вільна держава шанс, а потім із молодечим запалом займалося дослідами, віддаючи той шанс за оманливий соціалізм об’єднаної і змосковленої Європи”.
Зводячи поета до спільного знаменника, Арно Новак (цитата з його некролога) дещо схибив. Війна не війна, а сина заможних батьків дитинство не обминало втіхами.
У гімназії він вагався, яким шляхом піти: музика (однаково добре грав хоч на скрипці, хоч на піаніно) чи поезія (віршував змалечку)?
Узяла гору поезія.
Дивним дивом її не зачепили ані воєнні події, ані події, пов’язані з постанням Чехословаччини, тобто те, що надихало чи не всіх тодішніх початківців.
З деякими Костянтин Бібл, Йозеф Гора, Вітезслав Незвал заприятелював, коли, полишивши свій Простєйов, вписався до Карлового університету.
Гадав, що стане адвокатом, але залюбки бігав і на лекції відомого большевицького естетика Зденека Неєдли.
Небавом Неєдли вже його наставник.
Без наставникового схвалення нічого не давав часописам, а віддаючи схвалене, не сумнівався, що став речником соціалістичного мистецтва.
Фердинанд Перовтка ще за поетового життя відзначив, що ці речники не здатні вивести мистецтво з безвиході, що спроби їхні це сценічні задники, що замість ткаль і ковалів мали б славити своїх коханих.
А Їржі Волькер?
Славив “Антоніна, кочегара з електровні”:
 
Затихли фабрики, ущухли вулиці
зірки круг місяця сонливо туляться,
а в місті цілому, де ніч все дужчає,
один будинок лиш очей не сплющує,
і очі ті блищать-кричать на дивні голоси,
що там, за ними, де машини, котли, підойми і паси,
робітники тугим залізом переплели собі тіла,
щоб їх очей і рук енергія веселим світлом процвіла.
 
                                                       (Переклав Микола Лукаш)
 
А якби прожив не двадцять чотири, а вісімдесят п’ять (стільки, скільки свідок його молодості, лівак із ліваків і салонний вітія Ярослав Сайферт)? Так само дійшов би до тями, так само став би Нобелівським лауреатом?
Питання без відповіді.
“Спить під каменем цим...”
 
ImageДещо з творчої спадщини Костянтина Бібла (1898—1951) лишилося на золотих сторінках чеської поезії, а дещо — на засмічених ідеологічно-словесним мотлохом (по-людськи сказавши — брехнею). Поетів, які брехали своїм читачам, не злічити. Та вбила брехня одного — Костянтина Бібла.
 
Празька Витонь закляте місце чеської поезії.
На Витоні, не схотівши животіти під німецькою окупацією, кинувся під колеса автомобіля Їржі Ортен; і на Витоні, мордуючись під окупацією большевицькою, викинувся з вікна високої кам’яниці Костянтин Бібл.
На його письмовому столі, як запевняли газети, недочитаною лишилася стаття Сталіна.
“Співця соціалістичної батьківщини” ховали з помпою, а мешкання тим часом “чистили” чекісти.
А це ж їхнього найголовнішого начальника, Вацлава Носека, ще зовсім недавно вихваляв поет як натхненника винищення заокеанських шпигів:
 
Мати сина вже не має,
вбито сина без війни.
Наш товариш Носек дбає,
 щоб не гинули сини.
 
Вихваляв не лише Носека, але, хай як принижувався, не запобіг ласки можновладців. Можливо, позначалось і те, що ніхто (навіть сам Бібл) ніколи не пояснив, як він замішався до ленінсько-сталінських лав.
Поетове дитинство це нескінченна славетінська ідилія.
Славетін напівсело-напівмістечко, що лежить там, де “золотом стільникових медів тече Огржа”. Поет знаємо з його мальовничих шкіців обожнював її золотавий плин, обожнював поблизькі шпилі, а ще любий дім та його мешканців.
 “До сьогодні не годен сказати, чим більше займався мій батько: своїми пацієнтами чи малюванням; полотнами, які виходили з-під його пензля і на яких найчастіше усміхалися біляві пані, він оздоблював темні покої нашої шістсотлітньої оселі”.
Гасала тими покоями мавпа, сокотіло в них екзотичне птаство... Славетінський лікар сподівався, що поїде колись в Індонезію, а поїхав війна, мобілізація в Галичину.
Поліг не від російської кулі.
Підняв на себе свій пістоль.
Вчинок, од якого ніколи не стямився його син.
Воював і Костянтин Бібл, а відвоювавши, двічі (й двічі невдало) починав навчання. Лекції, конспекти, іспити це він ненавидів ще в гімназії. Запах школи знаємо з його поезій душив, наче тютюновий дим.
Пам’ятаючи завітне батькове бажання, від’їхав до Індонезії, звідки привіз десятки сенсаційних поезій (“З корабля, навантаженого чаєм і кавою”). Геть-то більшою сенсацією став його “Новий Ікар” книжка, яка й донині важить чимало.
А потім мовчанка.
Жив до своєї вподоби, тинявся по шинках, тринькав великий посаг, який дістав за жінкою, і з такими, як і сам, задивленими на схід інтеліґентами підхвалював совєтський лад.
Мюнхен... Німці!
Накладає на себе руки, щоб не опинитися в ґетто, тесть.
Не останнє самогубство в оточенні поета.
Завбачаючи, що так чи так, а ґестапо ним поцікавиться, усамітнюється у Славетіні, де на довгий час єдиним його співбесідником стає німець і завзятий нацист, який посів колись місце поетового батька.
Влітку 1945-го, коли чеські люмпени мстилися навіть на німецьких дітях, цей славетінський німець покінчив із собою.
А славетінський самітник через наклепи земляків ще довго доводив підлеглим Вацлава Носека, що він — не нацистський прислужник.
Повоєнна епоха вимагала аґіток і гімнів.
Поет щосили опирався.
Епоха лютішала: еліта чеської нації зникала в катівнях.
Державна безпека дивиться на Бібла скоса: є і в його родині політичні втікачі. Зацькований, він завалює часописи сотнями вимушених поезійок.
А большевицькі боси похвалювали.
А похвалений намагався запевнити їх, що не покине бойової тонації, що й далі битиме по капіталістах.
Бібл не помітив, як опинився в полоні свого давнього рядка: “...Б’є барабанщик в пітьмі й порожнечі”.
Порожнеча його і поглине.
Та за вікном високої кам’яниці на Витоні.
 
ImageОдин із героїв “Перестрілки” Яна Прохазки (1929—1971) каже: “Інколи це найважче — бути комуністом серед  комуністів”. Сам письменник міг  би й додати: якщо ти книжний, зведений на манівці болотяними вогниками комуніст. Таким був і Ян Прохазка.
 
Син бідних селян, він починав як ватажок сільських комсомолят.
Запальний ватажок.
За що невдовзі сподобився посади в ЦК чехословацьких комсомольців.
Од інших молодіжних кабінетників відрізнявся тим, що писав оповідання.
Непогані, а головне чесні.
Близькість до большевицьких сановників не позначила його астигматизмом; навпаки, витончила спостережливість, а згодом і змусила відійти від політики.
У повісті “Зелені обрії”, написаній на підставі власних спогадів, він, тоді ще ідейний ленінець, з небаченою як на ті часи сміливістю показав жахіття колективізації. Показав, що називається, наочно, бо його сюжет миттєво виклав кіномовою постановник Іво Новак.
На “Зелені обрії” глядачі пливли плавом, й відтоді все написане завжди мало і свій кіновідповідник, а сам письменник ставав іконою чеського поетичного кіно (“Гризота”, “Високий мур”, “Запаморочення”).
“Перестрілка” з її доволі двозначним підзаголовком “маленька повість великої епохи” екранізації не дочекалася. Завадив не підзаголовок, хоча й від нього сатаніли ідеологи. Завадило те, що “маленька повість” зазіхала на підвалини “великої епохи” на військо, а ще ототожнювала його дебільний світ із совєтською спільнотою.
Невдоволення ідеологічних хазяїв не залякало письменника. Він і далі знаходив небезпечні, ніким ще не зачеплені теми: злочинне підваження засад сільського життя внаслідок совєтського “визволення” (“Хай живе республіка!”), відповідальність певної і не малої! частини чеської людности за акти мстивого і нестямного насильства (“Повіз до Відня”, “Ніч молодої”).
Останньою ланкою в ланцюзі небезпечних знахідок стала антиутопія “Вухо”, закінчення зйомок якої збіглося в часі з кінцем “празької весни”.
Це фільм на диво нищівної сили.
Нищівної щодо соціалістичної дійсності, змальованої у всій її божевільній наготі.
За чехословацької “відлиги” Прохазка, завдяки своїм повістям, новелам, а головне сценаріям, найпопулярніший вісник політичного оновлення, а коли надії на оновлення були розчавлені совєтськими танками, прислужники Москви затаврували його як речника декадентського мистецтва.
Він не мив, як інші “декаденти” і “аґенти”, вікон, не кочегарив по котельнях, не пас вівці, не писав “для себе”...
Не встиг.
Поховання виглядало, наче епізод з “Вуха”.
Обабіч алеї, яка вела на кладовище, стовбичили молодики в однакових плащах.
Дехто гадав, що це якісь новітні факельники.
Помилка, яка могла б потішити письменника, бо це ж він помітив: найсмішніше в людині небажання замислитись.
Аж до могили стежили за колишнім комсомольським ватажком чехословацькі чекісти.
 

ЛОВЦІ АБСОЛЮТУ

ImageСкільки писав, — а писав до скону, — стільки все написане (історичні романи, поезії, п’єси, есеї) не вкладалося в береги загальновизнаних течій. Ярослав Дюрих (1886—1962) завше плив проти течії. Викликав подив глибиною свого бачення, а ще більше — тим, як наполегливо і з якою покорою шукав опертя в Бозі.
 
Літ доходив без батьків, і хоч під опікою любої бабці Жозефіни, але з повсякчасною свідомістю своєї самотности. Сім’я назавше лишилася для нього святинею, а постаті батьків час від часу та й оживали в його книжках.
Бабця Жозефіна, побожна і владна, зажадала, щоб він учився на ксьондза. Вволив її волю, але священиком не став: вигнали за читання Ренанових “Апостолів”.
Далі вчився там, де давали стипендію, а відтак із початком світової війни почепив погони військового лікаря.
Воював у Галичині.
На власні очі бачив жахи людської бійні, що й змальовано в багатьох його батальних сценах.
Після війни поневірявся по дальніх залогах.
Переломний у житті момент знайомство з вислідами апологета злиденности й непохитного католика Леона Блуа.
Злиденність, яка й давніше вабила Дюриха (погляньмо бодай на назви оповідань: “Будяк”, “Смітник”, “Шолудивий пес”, “Злидарка з квітами”), стає в його невпинній гонитві за абсолютом провідною зіркою, світло якої, відзначав письменник, наділяє німбом потаємної слави і величі все те, що здавалося жалюгідним і вбогим.
У гонитві за абсолютом Дюрих не міг не знайти себе в добі, яка щонайліпше відповідала його завданню, в добі Тридцятилітньої війни (1618—1648), події якої живлять сюжет двох його вальдштайнівських епопей малої (“Реквієм”) і великої (“Блукання”).
Обидві є мистецьким аналізом як “ганьби та слави” Альбрехта з Вальдштайну, так і любовних взаємин іспанки-католички з некатоликом-чехом, і в обох письменник ламає одвічно чеські канони, подаючи всі колізії з погляду виключно католицького. Винятковість вальдштайнівських епопей полягала і в тому, що дії всіх персонажів визначалися єдино авжеж не як! промислом Божим.
За межі ХVІІ століття письменник не вийшов і тоді, коли знайомив читачів з діяльністю католицьких місій у Японії (“Служителі не потрібні”). Це ще одна   найбільша за обсягом: понад тисяча сторінок кількатомна епопея, яка є і синтезом його стильових особливостей: піднесеність, поетична мова, зворушливі інтонації.
Уславили Дюриха все ж таки не книжки з вічною тематикою, а злободенні статті, в яких він нападав на прагматиків Чапекового кшталту, на лівих інтеліґентів, на речників “нового мистецтва”.
Не щадив нікого.
Лаяв на всі заставки Томаша Масарика, шпетив Едварда Бенеша, скидав з п’єдесталу Ярослава Гашека.
За німецької окупації відставний полковник Ярослав Дюрих допомагав підпільникам обставина, яка не мала жодної ваги для окупантів сталінських, — і вони католицького письменника не видавали.
Лише наприкінці 60-х дійшов до читачів його містичний роман “Душа та зірка”.
А загалом виглядало, що Дюрихове слово западає в непам’ять. Аж ні! Знадобилось!
Знадобилось як “поштовх до виявлення певности, без якої нидіє наша атеїстична спільнота, де оманливої мети не годна замінити метою достеменною і найдосконаліша техніка” (Ярослав Мед).
 
ImageПисьменник, який не мав шансів вижити в соціалістичній країні; письменник, який втратив свій чеський дім і не знайшов нового на чужині; письменник, якого читачі довгий час знали виключно з його голосу. Цей письменник — Ян Чеп (1902—1974).
 
Дивак.
Спекотного літа 1948-го втікав з-під большевицької влади, взявши на себе зимове пальто і навантажившись кількома валізами.
Уже з німецької землі пішов назад, щоб знайти загубленого капелюха. Знайшов. Не уявляв, як це Єлісейські Поля, а він без капелюха.
Дивак.
Дістався таки до заповітного міста.
Жив, писав.
Одружився з донькою відомого критика Шарля дю Босе. Дочекався дітей, про що мріяв усе своє життя.
Щотижня голос його (читав щось із написаного) лунав на хвилях “Вільної Європи”.
Скнів.
За своїми Мислеховіцами, за селянською хатою, в якій минало дитинство.
Гірко тужив.
Колись він збагне той невгамовний біль і скаже, що домівка це колодязь, з якого ти маєш напитися.
Вилюднював поміж людей, чиє життєве коло щільно вкладалося в коло католицьких свят і костельних од весіль аж до поховань подій; поміж людей, для яких це все така сама очевидність, як хліб святий.
Побожна сім’я стала його університетом, а зовсім не столичний заклад, якого він до того ж і не скінчив.
Як письменник набував вишколу, перекладаючи з англійської (Дж. Конрад, Р. Стівенсон) та французької (Ш. Рамю, Ж. Бернанос), а невдовзі вже писав і своє.
Початківця палко вітав Ф. К. Шалда скупий на компліменти вершитель письменницьких доль.
Від 1926-го до 1938-го Чеп видав п’ять книжечок оповідань. Найщасливіший у його житті етап: не обсідали злидні, мав вигідне мешкання, багато їздив світами.
Однак щонайменша невдача вибивала наївного, мов дитина, письменника з колії.
Не стало мешкання і стає волоцюгою.
До незмоги потайливий, обтяжений ідеалом юнацького кохання, а відтак і жахливо самотній, вештається по знайомих.
За німців аж до кінця війни живе в батьківській хаті, водить хліб та сіль з домініканськими ченцями, коли-не-коли гостюють у нього Ян Заграднічек, Якуб Демл, Бедржіх Фучік.
Усі талановиті митці.
Усі чинами й помислами католики.
У Мислеховіцах написав чимало статей і ще в бенешівській, ще вільній Чехословаччині уклав з них книжку “Розсіяні промені”, яка остаточно узаконила його як письменника цілком католицького, а водночас і привернула до себе увагу Державної безпеки.
У підневільній Чехословаччині шпиги ходять біля Чепа невідступно: він з тих інтеліґентів, з якими слід квитатися не гаючись.
Залишитися з ґотвальдівськими лиходіями означало піти на шибеницю або сконати в копальнях.
Не мав між чим вибирати.
По його втечі вдома не знали, що з ним сталося: ні листів, ні поштівок, а він не знав, що вдома заборонено всі його книжки.
Дещо заходами відданого Бедржіха Фучіка знов з’явилося на полицях бібліотек аж за два десятиліття.
Друзі й побачились за два десятиліття, коли чехи сподівалися, що соціалізм може мати людське обличчя.
Ті чехи, які нікуди не втікали.
А вигнанець таких ілюзій ніколи мав.
У Парижі, змінивши письмовий стіл на інвалідний візочок (лікарі казали: інсульт, а він казав: ностальгія) закінчив спогади “Сестра моя печаль”.
Повернувся до земляків не бентежним голосом без обличчя, а як письменник високої чесности й незаплямованої чести, чиї книжки впливають на читача як молитва очищення.
 
Image“Того хлопця, дивіться мені, бережіть, бережіть, друзі мої, того хлопця”, — заклинав молодих письменників, відходячи у засвіти, винозорий Франтішек Ксаверій Шалда. Тим хлопцем був Ян Заграднічек (1905—1960) — найясніша зірка чеської духовної поезії.
 
Колись ділив із ним оселю інший славетний поет Франтішек Галас.
У нього висіла над ліжком Діва Марія, а в Галаса Ленін. Коли один з них ішов із хати, той, хто лишався, квапився здихатися несвоєї святині.
Казали, що Галас обходився з Дівою більш поштиво, ніж його співмешканець із Леніним.
Анекдот... А втім, озвалося в ньому дещо наївне католицтво, вміння поставити людські взаємини поза ідеологічними незгодами, озвалася весела вдача, без якої велося б поетові не з медом: горбань!
На Височині, він, гімназійний заводіяка, не помічав своєї вади, не помічали й однокашники, а в Празі на нього оглядалися.
Тим-то частіше ходив не на лекції, а по шинках.
А ще складав поезії.
То сповнені несамовитого бажання втекти з в’язниці власного тіла, то лагідні (це по часі, коли менше пив), у яких оживала олюднена його словами мила Височина.
Ф. К. Шалда ознайомився з ними в католицьких часописах, а ознайомившись, написав, що Ян Заграднічек найсильніший з чеських поетів.
Не лише написав, а ще й навідав (може, в кімнаті, де Ленін змагався з Дівою Марією), щоб висловити свій захват.
Захват такого світила багато важив, і поетові допомогло видавництво Melantrich. Немалої допомоги вистачило на малий час. Виглядало, що дав обітницю лишитися злидарем: платив за всіх і всім позичав.
Не особистість поета, а поезію визнавав за святая святих.
“... Вірш жарина, що відлітає від ковадла, коли виковується обладунок душі, от і все. Власний двобій точиться деінде, поза віршем, осяяним огнистими виблисками, точиться там, звідкіль тягне запахом крови, гною, падла і ще бозна-чого. Правдивий вірш лише виблиск, лише свідчення того, що діється щось досі незнане і гідне хвали. Це свідоцтво не має, однак, сталої чинности, чинність його миттєва, а потім... потім може з’явитися (він і з’являється) зовсім інший, ба навіть не схожий на натхнення стан, і людина (поет) знов та сама, що й давніш, а може, і жалюгідніша”.
Тихий і не завоїстий, втинав подеколи такого, що жахалися й завзяті шибайголови.
Обідав якось письменник Йозеф Мах із відомим чехословацьким дипломатом.
Коло них самотів з похмілля Заграднічек.
Помітивши, що він без копійки, Мах дозволив собі відважити солі: “Агов, Гонзо! Пляшка вина, коли скажеш, що Діва Марія шльоха”.
Поет пополотнів, підвівсь і, закликавши лакея, наказав: “Шампанського панам! За це вони заволають, що президент Масарик йолоп царя небесного!”
Пани подалися геть.
У половині 30-х Заграднічек оселився в Угржинові, в домі ксьондза і поета Яна Докуліла, де й писав книжку “Чолом сонцю”.
У ній відбилася його глибинна віра в те, що сенс людського життя це відданість заповітам життя селянського, поєднана з відданістю заповітам католицтва.
Католицькі письменники і в піднімецькій Чехії не вважали лояльність щодо таких антинацистських, але й атеїстичних діячів, як, скажімо, Бенеш, за свій обов’язок.
Тому, поки Бенеш стояв на чолі повоєнної Чехословаччини, їх вважали нелояльними.
За Ґотвальда вже не вважали, а свідомо нищили.
У липні 1952-го поета, який тікав із в’язниці власного тіла, запроторили не втечеш! до звичайнісінької.
Найлихішого “той хлопець” зазнав, коли його достроково звільнили поховати двох маленьких дочок. Поховав і потягли назад: досидіти.
Досидів і ще яких п’ять місяців подихав волею.
В останніх поезіях запевняв: “...Вже ні на кого не дивлюсь злим оком”.
А далі наголосив: “Вже не дивлюсь злим оком ні на кого”.
 

ВЕЛЕТНІ МАЛИХ СВІТІВ

Image“Муравлик Ферда? Та це ж бо дитячий граф Монте-Крісто!” — категорично заявив якось один із великих знавців усього, що написав і намалював Ондржей Секора (1899—1967) — “батько” заповзятливого муравлика. Ферда та його нерозлийвода жучок Питлік давно стали знаковими постатями. Такими, як Швейк або Гурвінек.
 
У газеті Lidovй noviny малював комікси, а більше писав звіти з легкоатлетичних, гімнастичних, одне слово, всяких змагань.
Далеке від його мистецької діяльности заняття саме на неї і мало доленосний вплив: малюнки ставали, як ні в кого, динамічними, й читачі впізнавали, чиї вони, не дивлячись на підпис.
У коміксах повчав без повчань хист, який спав на нього від батька, шкільного вчителя; вмів змалитись без поблажливості властивість, закодована багатодітною сім’єю; а що знався на ентомології, залюбки малював комах.
Поява ще однієї нікого не заскочила.
Не заскочило й те, що невдовзі ця весела комаха постала і в книжковій (“Муравлик Ферда”) подобі.
Та всіх заскочив успіх. Шалений успіх! І то не лише в маленького читача, і то не лише в чеського...
Ферда, звісно, дитя любови: письменник любитель метеликів, бабок, сонечок. Але самої любови замало для того, щоб це дитя запало в око мільйонам.
Хотів Секора чи ні (коли й хотів, то несвідомо), а комашиний ватажок виявився ідеальним виплодом селекції, започаткованої “Життям бджіл” Моріса Метерлінка.
Уславлений бельгієць мав своїх шанувальників і поміж чехів від Карела та Йозефа Чапеків, чия комедія “З життя комах” стягала глядачів, аж до Йозефа Лади з його кумедним альбомом “Жуки та комахи”.
Селекція мала на меті змінити людський погляд на світ найменших живих істот, і в її кінцевій стадії знайшовся саме муравлик Ферда.
Повсюдне визнання заохотило письменника на дальші вигадки. Комашиний молодик об’явився ще в кількох книжках, зажив ще чимало знегод і наче нічого й не сталося. Усі його злигодні мали щасливий кінець, але ні під яким оглядом тим-то і пам’ятають мільйони! не happy end.
За німців Lidovй noviny звільнили “батька” найславніших чеських коміксів.
Чим завинив? Єврейством своєї дружини (загине в освєнцимських печах).
Не вберігся і сам від німецької в’язниці.
Виніс звідти оздоблений шибенично веселими малюнками щоденник, що його спеціалісти вважають “...чи не найбільш значним, чи не найбільш автентичним з тих, що маємо”.
Очолював часопис “Дикобраз”.
Посада вимагала виконання “соціальних замовлень”, і муравлик Ферда точив двобій із колорадським жуком (модне тоді пропаґандивне страховисько).
Чистісінька тобі аґітація, але Секора ніде ні в тексті, ні в малюнках не зганьбив себе аґіткою.
До судної дошки уникав посад, а з ними й замовлень.
Поховано письменника там, де він спізнався з великим світом маленьких істот.
У селі Кралове Поле.
 
ImageОдин-єдиний письменник, із власного імені якого постало нове ім’я — загальне. Книжки Ярослава Фоґлара (1907—1999) та всі, що схожі на них, називають “фоґларовки”. Схожі — це багаті на витівки, дотепні, сповнені загадковости, а часом і страховитої потаємности. Такі, як “Хлопці з Бобрової річки”...
 
Згадуючи своє дитинство, повідав, як лякала його сама гадка, що з дітей вийти колись таки доведеться.
Серед скаутів опинився ще й завдяки бажанню залишитися якомога довше в дитинстві.
Залишився аж на п’ять десятиліть.
Скаутський загоновий.
Псевдонім мав Шуліка.
Дошкільнятком за мідяки, які діставав од тітоньки, купував олівці і щось нишком писав. По школі, коли навколо лежали стоси олівців (обліковець на складі), знеохотився.
А знов писати заохотив його, як він сам визнавав, “пишний світ дітваків та юні”.
Навесні 1934-го “Чеське Слово” вділяє місце “Хлопцям з Бобрової річки”. За кілька місяців виходить і повість “Пристань кличе”. Та, б л а к и т­ н и м  ж и т т я м  якої жили згодом тисячі маленьких чехів. “На засади б л а­ к и т н о г о  ж и т т я  й нині зважають тисячі”, пишався вже сивий, мов голуб, Шуліка.
А в той час, ще не маститий і не маєтний, все, що заплатили видавці, безжурно віддав за нездалий влтавський пароплавчик, щоб віддати його своїм скаутам.
Наклад “Молодого Вісника” “фоґларовки” піднесли аж до двохсот десяти тисяч, і письменник закликав читачів закладати “вісниківські” клуби.
З багатьма клубами знався, а один п’ять на диво відважних хлопчаків особливо вподобав. Аж так, що описав незліченні витівки п’ятьох сміливців (“Швидкі стріли”).
Усі знають хлопчаків на лице: мальовано їх з наданих письменником світлин. Але хто вони й звідки...
Хоч скільки питали, він ніколи й нікого не втаємничив.
У соціалістичній Чехословаччині паплюжили все скаутське, а значить і книжки Ярослава Фоґлара; насідали на п’яти і смикали за поли, щоб доносив на “замаскованих скаутів”.
А що донощиком не став, почалося “невільницьке десятиліття” доба напівлеґальних контактів із дітьми.
Напівлеґально читались і “фоґларовки”.
Заяложені томики люди позичали на ніч.
Не всім, а тим, на кого покладалися.
За “празької весни” щойно написаними розділами “Швидких стріл” потішив підлітків відновлений скаутський часопис “Юнак”, та незабаром і його вже позичали “на ніч”.
То вже ж ішло за водою “Братство Котячої Лапи”. Так в одній з Фоґларових повістей називалася ватага ницих людців (можна назвати їх і большевиками).
У гавелівській Чехії давні “фоґларовки” видали величезними накладами, нещодавні не меншими.
Жодної не лишилося “в столі”, й кожна швидко, як і колись, заялозилася.
Щасна доля! Книжкова.
А людська?
Фоґлар не без жалю зазначав, що скаутський загін і книжки позбавили його сім’ї.
Жив сам як палець, жив життям невибагливим, мало не аскетичним.
Віку доживав, казали, з однісіньким бажанням: побачити ще вік ХХІ-й.
Не виповнилося.
Може, далося таки взнаки оте “невільницьке десятиліття”.
  

Прага

  {mos_sb_discuss:5}