Джорджо ЩЕРБАНЕНКО

МІКРООПОВІДАННЯ

З італійської переклав Юрій ПЕДАН

 

ЗНАВЕЦЬ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ

Видатний італійський письменник українського походження Джорджо Щербаненко народився 1911 року в Києві й помер 1969 року в Мілані.

Син італійки та українця, розстріляного під час більшовицької революції, він був змушений в юному віці залишити батьківщину й шукати долі на чужині, працюючи чорноробом, вантажником, токарем, бухга­лтером, а згодом співробітником жіночих журналів та їх головним редак­тором. Живе спілкування з читачками на журнальних сторінках, тисячі емоційних листів з усіх куточків Італії збагачували його життєвий досвід, сприяли розквіту літературного таланту.

Дебютувавши книжками для жіноцтва, а згодом звернувшись до дете­ктиву, Джорджо Щербаненко працював у цих жанрах усе життя й здобув широке визнання як тонкий психолог, удатний стиліст і побутописець. Його творча спадщина налічує понад шістдесят романів і тисячі опові­дань, які й сьогодні мають великий успіх в Італії і всій Європі.

 

ДЕ ЗНАХОДИТЬСЯ ЛИТВА? 

Близько першої години паркої римської ночі Лайма завернула у вузеньку, просмерділу котами вулицю, відчинила двері дешевого пансіону і ступила навшпиньках до темної кімнати, боячися збудити Магду. В голові ще трохи шуміло від півпляшки “Фраскаті”, але вона цілком во­лоділа собою.

У цю мить пролунав захриплий від сну голос Маґди, огорнувши Лайму теплою хвилею, бо це були перші литовські слова, почуті нею протягом дня: “Ну, як ти гульнула з тим італійським бугайчиком?”

——

Перекладено за виданням: Giorgio Scerbanenco. Cinquecentodelitti — Edizioni Frassinelli, 1994.

© Юрій Педан, 2006, переклад.

 

Лайма посміхнулася й сіла на своє ліжко, тобто на сінник — звичайну постіль біженців. Легкий шум у голові був не лише од вина, а й від гомону фонтану Треві, де вона провела цей вечір зі своїм залицяльником.

— Ніяк, — відповіла дівчина.

Маґда вислизнула з-під ковдри, яка теж тхнула котами.

— Слухай мене! Біда в тому, що ти не вмієш поводитися з чолові­ками. Знуджуєш їх дурним базіканням, от вони й тікають від тебе.

— Неправда! — заперечила Лайма. — Він хотів повести мене до го­телю, та я відмовилась.

Вона раптом ударила рукою по сіннику й скрикнула з відчаєм:

— Він навіть не знав, де знаходиться Литва і що це таке: місто, острів чи річка! Про що розмовляти з людиною, котра не відає, де твоя країна і чи вона взагалі існує?

Романтична дівчина захлиналася словами, втрачаючи над со­бою контроль.

— Бідна наша Литва, нещасний наш народ, а він не знає нічого, нічого! Хіба можна гуляти з таким?

 

СТАРА ОДЕСИТКА

Хоча гострий профіль цього чоловіка одразу їй не сподобався, вона впустила його до свого дому, бо мала добру душу, а він розмовляв по-російськи. Крім того, відрекомендувався сином друга її батька, й вона, синьйора Лідзанті, в дівоцтві Машкова, не могла відмовити такому гостеві, вірячи, що сказане ним — щира правда.

Після довгих словесних викрутасів добродій з гострим профілем спитав:

— Чи не хотіли б ви, синьйоро, повернутися до Одеси? Хоча ви вже сорок років живете в Італії, але чоловік ваш помер, дочка тиждень тому одружилась і поїхала кудись далеко, здається, до Сицилії (як, як усе це стало йому відомо? — слухаючи, міркувала вона), й тепер ви залишились самі в цьому домі. Чому б вам не повернутися до своєї старої Одеси, побачити рідну домівку, де в дитинстві жили з татом і мамою? Там у мене є друзі, які допомагатимуть вам, і ви щасливо житимете на землі, де народилися, бо тут, в Італії, вас уже ніщо не тримає.

Стара синьйора Лідзанті, колишня Машкова, не запитала, чому відвідувач з гострим профілем зробив їй таку пропозицію. У нього, мабуть, були на це певні причини, але вони її не цікавили. Вона підвелась і сказала йому врочистою італійською мовою, де все ще відчувалась російська:

— Дякую вам! Звичайно, мені хотілося б знову побачити Одесу. Але я не лише сорок років тому вийшла замуж за італійця і живу весь цей час в Італії, а й поховала тут мого чоловіка і його брата, мою старшу дочку, багатьох італійських друзів, яких мені зараз бракує. Хіба можна кинути стільки могил? Мабуть, вам не відомо, як ми, живі, міцно пов’язані з мертвими”.

 

СІМ СМЕРТЕЙ

Одного ранку командир підводного човна USS—474, який плив у Тихому океані, дізнався від заступника, що на борту субмарини виявили кота. Його приніс матрос Томпсон перед виходом у море.

— Віднесіть кота лікареві, хай зробить йому відповідний укол, — наказав командир. — Підводний човен не притулок для тварин.

Лікар узяв кота з рук матроса Томпсона, який мало не плакав.

— Шкода, Томпмон, але зрозумій, іншого виходу немає.

Він як міг заспокоїв хлопця, а коли той пішов, приготував отруту для ін’єкції.

Через три дні заступник доповів командирові, що кіт і досі живий. Лікар не знайшов сил убити його й тепер переховує в лазареті. Командир затулив обличчя руками.

— Ми не можемо тримати на борту кота, ви мене розумієте? Звертаюсь до вас: порішіть його з пістолета. Це наказ.

— Буде виконано! — відповів помічник і клацнув підборами.

За два дні командир почув нявкання в офіцерській каюті. Помічник теж не наважився вбити тварину. Не зробили цього ні сержант Френкі, який сховав його в торпедному апараті, ні бортовий кок, ні взірцевий моряк Тіппер. Усі вдавали, ніби підкорились наказові, а потім ховали кота.

— Дайте мені цього звіра, бо я збожеволію, — сказав командир.

Він поніс його до лазарету, попросив шприц з отрутою, довго дивився на кота, врешті сумно похитав головою:

— Ні, не можу. Сховайте його куди-небудь, Рейнольс.

 

ПОВЕРНЕННЯ ЛУКІНИ

— Розумієте, я була два місяці в Римі й нічого не знаю про цю подію. Якось мені подзвонила Матильда й сказала, нібито зникла Лукіна, оце й усе, — мовила Елізабета, наймолоша серед жінок, що зібра­лися в невеликій, по-святковому прикрашеній залі палацу родини Леррарі.

— Авжеж, зникла, — зауважила синьйора Мараделлі, якій за схо­жість із відомим політичним діячем дали прізвисько Хрущов. — І два місяці ніхто не знав, куди вона поділась.

— Навіть поліція й журналісти, — додала Беатріче Урсі. — Про зникнення молодшої Леррарі добрий тиждень писала преса. Мабуть, ти не читаєш газет?

— Зрідка, — зізналась Елізабета. — У мене від них болять очі. То куди ж утекла Лукіна?

— До Колоньйо Монцезе, — сказала Хрущов, тобто синьйора Марадел­лі.

— До Ко..? — не зрозуміла Елізабета. — До Комо?

— Яка ти збіса міланка! — пирхнула Беатріче. — Навіть не знаєш, що таке Колоньйо Монцезе.

— Це одна з найвіддаленіших околиць Мілана, де мешкають бідняки та південці, — приязно пояснила Гульєльміна, п’ятдесятирічна стара діва.

— Чому вона потрапила саме до Колоньйо Монцезе? — доскіпувалась Елізабета, намагаючись щось зрозуміти.

— Бо її заманив туди один тамтешній, — мовила бай­дужим голосом Беатріче Урсі.

— Він калабрієць, муляр за фахом, — додала Хрущов. Певний час жінки сиділи мовчки, дослухаючись, як на веранді галдикають чоловіки, обговорюючи ту ж саму подію.

— Пробачте, — перервала мовчанку Елізабета, — ви хочете сказати, що Лукіна Леррарі втекла з якимось муляром?

— Саме це ми й хочемо сказати, — відповіла Гульєльміна — Вона закохалася в муляра і пішла жити до його маленької квартири, де він мешкає разом із матір’ю. Вони кохалися там, він хотів одружитися з нею, калабрійці — люди порядні, але вона зрештою схаменулась, подзвонила батькові і...

— Тобто, вона зараз тут? — здивовано скрикнула Елізабета.

— Звісно, тут, — сказала Беатріче Урсі. — Повернулась додому, і це перша вечірка, влаштована за її участи. Ніби нічого не трапилось.

Раптом у залі запанувала тиша. Чоловіки у смокінґах залишили терасу й попрямували до Лукіни Леррарі, яка з’явилась на порозі в супроводі батька. Вона позирала на чоловіків — увічливих, церемон­них, підлесливих. Дивилась у бік жінок, на обличчях яких грали адре­совані їй дружні, навіть ніжні усмішки. Знала все, що вони, ґречні й запобігливі, думали і говорили про неї, відчувала їхній убивчий сарказм, гострий осуд її божевільного вчинку. Але, поп­ри цю безглузду любовну пригоду, вона й після свого ганебного падіння залишалася представницею могутнього клану Леррарі.

—  Люба, іди в мої обійми! — скрикнула, підводячись, Хрущов.

—  Спочатку я сама обійму юнаків і милих дідуганчиків, — спокій­но відказала Лукіна. — А тоді вже таких жаб, як ти.

 

ТАНЕЦЬ З РЕНТГЕНОЛОГОМ

Тут, у просторій вітальні, звідки відкривався вид на темний ліс, над яким сходило ніжне, молочного кольору нічне світило, ніхто не знав, що він рентгенолог. Але він був ним і танцював з нею.

— Якщо ми скористаємось загальним безладом і підемо в якусь окрему кімнату, я покажу вам плівки, бо незабаром мені слід повернутися до лікарні, — сказав рентгенолог, лагідно притискаючи її до себе.

Прослизнувши крізь галасливу юрбу, вона квапливо провела його до своєї спальні. Дорогою він узяв у передпокої сумку, і тепер обоє, сівши на ліжко, передивлялися рентгенівські знімки. Він пояснив їй зрозумілою мовою, що означають плями на її легенях, відтак, не бажаючи даремно лякати, сказав:

— Якщо ви перебудете щонайменше два роки в горах, у місцевості, яку я вкажу, якщо перейдете на посилену дієту — макарони, м’ясо, яйця та всілякі жири, мені, можливо, пощастить вас урятувати. Якщо ж і далі робитимете все, аби схуднути, сидячи на шампанському та маслинах, за кілька місяців вас принесуть до мене на ношах і я не зможу нічим допомогти.

Вона не засміялася й не розгубилась, лише сказала, що пізніше зателефонує йому, а зараз слід повернутися до салону, бо їй, хазяйці, негоже залишати гостей самих. І знову поринувши в барвисту, шумливу й збудливу атмосферу веселощів, знай поглядала на себе у сяючі люстра. Схуднувши за шість місяців на тридцять кілограмів, гладка, відгодована баба стала стрункою красунею, й ніколи, ніколи, ніколи, навіть у думці, не їстиме клятих жирів, макаронів і м’яса!

Насамперед — ідеальна фігура, а лікарі хай зачекають.

 

НА БЕРЕЗІ

Він сидів над річкою й чекав, коли, за відомим прислів’ям, пропливе труп його ворога. Сидів сім років, пам’ятаючи, як батько Клелії люб’язно звернувся до нього з проханням дати спокій його доч­ці, що стояла поряд, але не прохопилася й словом на захист свого ка­валера. Причиною відмови було те, що він не мав освіти, а вся її ро­дина працювала і вчилася, зневажаючи таких невігласів, як він, хоч і не казала цього в очі. Відтоді його палке кохання до Клелії заступила не просто зненависть, а незгасна холодна лють.

Він сидів на березі річки й чекав рік за роком, радіючи бідам, що переслідували її, — смерті батька, продажу землі, потім будинку, нарешті втечі з розореного села до Мілана. Інколи й він їздив туди, спочатку для розваг, а після одруження — купувати з жінкою речі, які можна знайти тільки у великих містах. Тепер, забагатівши, він міг мати все, що хотів, але вперто сидів на березі річки, затаврований її відмовою, мов розпеченим залізом.

Так було й цієї суботи, коли він зупинився в одному з найкращих міланських готелів і пішов у справах, залишивши дружину в перукарні. Коли повернувся, вона все ще сиділа в кріслі, виставивши вперед нез­грабну голу ногу, а та, що сім років тому відштовхнула його, покір­ливо фарбувала їй нігті.

— Чао, Клеліє! — мовив він, сидячи на березі річки і позираючи, як повз нього пливе у голубому халатику труп його ворогині.

 

АНТИЧНИЙ ЛИЦАР

Коли священик запитав, чи хоче він узяти за дружину дівчину, що стоїть поруч, він саме думав про банківський чек і тому забарився на мить, перш ніж сказати “так”. Після вінчання молоді разом із роди­чами та друзями поїхали до готелю на весільний обід. Поки запрошені, гучно перемовляючись, займали місця за столом, мати молодої взяла його під лікоть.

— Мій зятику, — жартівливо сказала вона, бо він був двометро­вого зросту. — Я тебе заберу на хвилинку від цього наброду.

І потягла до порожнього холу й дістала з парчевої сумочки банківський чек.

— Ось візьми, дитино, поклади в гаманець, а то бозна-що казати­муть.

А що казатимуть? Хай кажуть, що хочуть, думав він, кидаючи мит­тєвий погляд на чек, перш ніж його сховати. Це був найбільший, найсолідніший чек, який йому доводилось бачити. Тепер він почував себе спокійно і впевнено. Минув страх, що по одруженні теща не дасть нічо­го або набагато менше, ніж обіцяла.

Вони повернулись до зали попідручки, зустрінуті оплесками. Він розцілував дружину з пристрастю і майже щирою ніжністю. Зовсім не так, як раніше, коли мордувався думкою, що вона старша за нього на дванадцять років, і, обіймаючи її, відчував, як гострі лікті дружини впинаються в його тіло. Він також звик до її кострубатої мови, коли вона затиналась, мов автомобільний мотор, що не хоче заводитись. Захищений банківським чеком, мов античний лицар залізним панцером, він лагідно позирав на дружину і вона видавалась йому красунею.

 

РЕКЛАМНІ ПЛАКАТИ

Сонцезахисні окуляри  були гарні й круглі, як вимагала мода, але значно більші за припустимі розміри. Можливо, вони привернули б увагу й стали приводом для жартів десь улітку на пляжі. Але стояла зима, за великими вікнами фотоательє блищав під холодним дощем схожий на цвинтар бульвар з рядами сухотних дерев. Її волосся неприродно низько падало на чоло, цілком закриваючи його до самих окулярів, і за цією машкарою дивної зачіски й темного скла обличчя видавалось украй миршавим, майже відсутнім.

Ледве вздрівши її на порозі, Джарротті вмить зрозумів, що це во­на, скоріше вгадав, наче номер лотереї, і поквапився їй назуст­річ, як завжди метушливо нещирий: “Моя Трістано! Моя Трістанелло!..”

Він обійняв гостю, намагаючись не зсунути окуляри і не скуйовди­ти зачіску. Останнього разу бачив її в лікарні смертельно бліду, з чолом, посіченим глибокими червоними ранами після жахливої автока­тастрофи.

Ввічливо, але рішуче вона вивільнилась із його показних обіймів, блукаючи поглядом по стінах ательє, обвішаних старими рекламними пла­катами з чарівним жіночим обличчям, її обличчям до катастрофи, візит­ною карткою манекенниці, завдяки якій були продані мільйони шматків мила й тюбиків зубної пасти. З того дорожнього інциденту Джарротті вийшов живим і неушкодженим. Трістана ж утратила все. Вони їхали до готельчика над озером — фотограф хотів саме цього як винагороду за свої світлини.

— Мені треба кілька таких плакатів, — сказала вона тепер. Нічого іншого, лише кілька реклам тих часів, коли вона була кра­сунею. Ні милостині, ні слизьких слів розради, ні ілюзій. Лише ці такати — свідоцтва того, що колись вона була фантастично гарна.

 

НІЧНА ГУЛЯНКА

Він вийшов на балкон узяти віник і побачив, що вже розвиднюєть­ся. Повернувшись до кімнати, почав замітати крихти розсипчастого тор­та, який їла дівчина, стрибаючи в трусиках з крісла на диван і знов на крісло. Тоді все було так гарно, а зараз кляті крихти валялися скрізь — на підлозі, під шафою, між подушок дивану. Якщо дружина після повернення з моря знайде хоча б одну, вона вивча­тиме її, як детектив Скотланд-ярду, й одразу ж усе зрозуміє.

Тут і там залишились недокурки, один із яких дівчина поклала, не загасивши, на край столу. І це було найгірше, бо на столі чорніла пляма. Доведеться дзвонити мебляреві, аби знищив горілий слід, інак­ше станеться непоправне. Ось обгортки цукерок, порожні пакетики від солоного мигдалю та інші докази. Все розкидане по паркеті, бо дівчину чомусь тягнуло на підлогу. Вони провели там понад годину, перенісши туди ж програвач, який вона примудрилась швиденько зламати.

Коли він усе поприбирав і поставив на місце, його охопив страх, що гостя могла залишити ще якісь ознаки своєї присутности. Й він, мов мисливський пес, почав кружляти кімнатою, стаючи на коліна, ширяючи очима в кутках — скрізь, де виникала підозра.

Знайденого цілком вистачило, щоб укритись холодним потом: зага­дковий, але безперечно жіночий ґудзик, паперова серветка зі слідами помади, напис “кохаю”, зроблений тією ж помадою на телевізійному ек­рані. Мабуть, було й щось інше, але починався день, до кімнати зазирало сонце, й він майже засинав на ходу. Знав, що завтра, і в наступні дні має приховати сліди нічної орґії, однак не відав, чи вдасться це зробити до кінця.

Скільки клопоту після жменьки розваг!

 

СТАРИЙ ПАРУБОК

Два чи три рази на рік до них приїздив дядько з Аріччо й приво­зив на сірій облупаній вантажівці виноград і сулії з вином. Зупиняв­ся на обід, і хоча насправді не був нічиїм дядьком, четверо хлопчиків і дівчаток кликали його саме так, бо він належав до старих батькових друзів.

— Чом не одружишся? — питав його їхній батько. — Тобі вже за тридцять. Поглянь, скільки я в твоєму віці наробив дітлахів!

— Куди поспішати? — викликаючи загальний сміх, ухильно відказував ви­сокий і ставний гість.

Дядько зберігав серйозний вираз обличчя, й годі було зрозуміти, чого він чекає. Але він чекав уже кілька років і ладен був робити це далі. Він чекав і тоді, коли повертався до свого обійстя в Аріччо, й тоді, коли знову їхав до Рима з вином і виноградом, аби дізнатися, скільки ще треба чекати, й розумів, що це триватиме довгі роки. Але він був терплячою людиною, і кожного разу, коли приїздив до Рима зі своїми дарунками, помічав, що Марчелла, старша дочка його друга, ще трішки подорослішала.

Його любов до неї була чиста й щира, й він волів одного: щоб дівчинка підросла настільки, аби він міг сказати своєму другові, що хоче побратися з нею. Та зараз, коли їй минало дванадцятий, розмова про це відкладалась надовго. Роками він стежив за її підростанням, як пильнував розвій виноградних лоз, і жив лише цим непогамовним чекан­ням, яке робило його щасливим.

— Чом не одружишся, дядьку? — спитала якось Марчелла.

Їй вже минуло чотирнадцятий, і він, високий і ставний, скинув на неї закоханим оком і сказав те, що не раз викликало загальний сміх: “Куди поспішати?”

НІМЕЦЬКІ ДІЄСЛОВА

Відчуваючи себе помолоділою, синьйора повернулася з перукарні  додому. До дзвінка Берто лишалася майже година, проте вона запитала покоївку:

— Ніхто не телефонував?

Покоївка відповіла, що ніхто. Синьйора попрямувала до ванної кімнати, але там милася дочка.

— Поквапся, Іларіє, мені треба прийняти душ, — мовила вона крізь
зачинені двері.

Тоді пішла до спальні й скинула зелений англійський костюм, який так пасував до її каштанового волосся. Коли Іларія звільнила ванну, вона прийняла душ і перевдяглася. Саме зараз мав подзвонити Берто.

— Ніхто не дзвонив, поки я купалась? — увійшовши до вітальні, запитала вона дочку.

— Ні, мамо.

Іларія студіювала німецьку й слухала записаний на платівці сороковий урок про сильні дієслова. Їй було майже тридцять. Негарна, вона подивилась на матір з прихованою заздрістю, бо та у свої п’ятдесят два роки мала вигляд квітучої жінки.

Слухаючи платівку, Іларія не припиняла слідкувати за матір’ю. Ось та мовби випадково сіла в крісло біля телефону, тоді підвелась, аби не зім’яти спідницю, знову сіла. В цю мить задзвонив телефон. Мати нервовим рухом взяла слухавку. Це був Берто, який сказав, що незабаром виїжджає.

— Я йду, люба, — кинула мати доньці. — Боюся, що не встигну на вечерю.

—  Чао! — відповіла Іларія.

Вона не відчувала злости, лише жаль, та й то до самої себе. Рік тому Берто почав був залицятися до неї, але погануля швидко йому набрид­ла. Тоді він звернув увагу на матір, гарну й багату вдовицю.

Іларія знову заглибилась у вивчення німецьких дієслів.

 

ПЕРША КРАСУНЯ

Шість претенденток на титул першої красуні села пройшли в купаль­них костюмах перед журі, що складалося з трьох чоловіків і однієї жінки. Претендентка під номером п’ять крокувала впевненіше за інших, жваво погойдуючи стегнами. Вона, без сумніву, була найгарнішою, знала про це й не виявила жодної радости, коли їй повісили через плече по­чесну стрічку переможниці. Єдиний фотограф на цьому скромному заході зробив кілька знімків і пішов разом із членами журі.

Тримаючи загорнуту в газету почесну стрічку, переможниця повер­нулась додому в супроводі матері й купки глузіїв, яких та марно нама­галась відігнати.

Ледь увійшовши в дім, дівчина відчула вже знайомий їй нудотний біль у шлунку. Зачинившись у своїй кімнаті й лігши, вона почала обмацувати живіт, а з кухні до неї долинав сердитий голос батька, який лаяв ці кляті конкурси й свою недолугу дочку. Було зарано, аби відчути ворушіння дитини.

Потім, коли вона готувалась до сну, а батько знай сипав прокльо­ни на її адресу, з сусідньої вулички почулось ревіння перегонової ма­шини, яка належала синові власника цементного заводу, батьку істоти, що мала народитись. Раффаеліно віз на прогулянку чергову дівчину, а вона в темній кімнаті з його дитиною в лоні не могла збагнути, чому гучні перемоги інколи обертаються поразками.

Найгарніша дівчина села, вона була подругою нащадка цементного короля, переможницею конкурсу краси, можливо, майбутньою “Міс Італія”, однак відчувала, що втратила все, що помилялась у всьому, й про це волав на кухні її рідний батько.

 

ПИЛЬНА ДРУЖИНА

Попервах він жив у постійному страху, що його спіймають, і два місяці переховувався в домі своєї нареченої. Вона здавалась йому де­далі дурнішою й поганішою, хоча у порівнянні з загрозою тридцятьох років ув’язнення була Мінервою й Венерою разом.

Пізніше у Флоренції, під час весільної подорожі, він дізнався з газет про арешт убивці вуличної повії. А незабаром почали з’явля­тися знімки цього лиходія. Суд тривав кілька місяців, і він зі своєю поганулею під боком читав промови суддів, заяви свідків, виступи пре­дставників обвинувачення. Поступово страх бути викритим перейшов у розгубленість, а відтак у якусь маячню: матеріали судового розгляду неспростовно свідчили, що обвинувачений жорстоко порішив ту жінку, а він знав, що це справа його рук і його п’яного бе­зумства. А може, того вечора він був такий п’яний, що просто уявив, ніби скоїв злочин?

Процес тривав, і з кожним днем він усе більше переконувався в своїй непричетності до вбивства. Підступник стоїть перед суддями, це його жертвою стала нещасна повія. А він з перепою забрав собі в го­лову химерну думку й тепер безпричинно страждає.

Сумніви стали твердою впевненістю,  коли підсудному було оголо­шено вирок.  Але того ж дня вбога дружина, яка теж пильно стежила за судовим процесом, укинула його в шок, сказавши: “Мене не переконує вирок. Убив не він, а хтось інший. Я відчуваю...”

 

ТЮБИК ПОМАДИ

Мешканці селища знали, що в озері, на двадцятиметровій глибині, лежить авто — свідоцтво нещасного випадку, який стався кілька років тому. Почувши про це, молодий аквалангіст вирішив пірнути туди. Справа була нелегка, однак він уже мав певний досвід і, попри холод і темряву, швидко дістався мети.

Авто застрягло між скель, тому його не могли підняти. Підводні течії ввесь час обмивали машину, й вона блищала, немов опинилась тут зовсім недавно.  Одні дверцята були відчинені, в салоні колихалися довгі стеблини трави. Хлопець застиг, схвильований видивом давньої драми,  тоді зазирнув усередину. Його увагу привернула якась дрібна річ на підлозі, й він підібрав її. Лише виринувши з гли­бини на поверхню озера, побачив, що тримає в руці тюбик помади. Він відкрив його. На денці залишилося трохи масної речовини темно-червоного кольору.

Можливо, та жінка дістала з торбинки помаду за кілька секунд до загибелі. Чоловік, що сидів за кермом, палко цілував її перед тим у відлюдній місцині, й тепер вона збиралася підфарбувати вуста.

Аквалангіст уявив її з тюбиком у руці, готовою піднести його до вуст попри тряску в машині. Напевно, вона сказала другові: “Їдь тихіше, хочу намазати губи”, але не встигла скінчити фразу, бо авто, втративши управління, впало в озеро. Мабуть, поринаючи на дно, вона, ще жива, підсвідомо намагалася зняти кришечку. Але в ту мить уже ні­чого не варті були ні червоні вуста, ні всі інші речі на світі.

Сидячи на великому камені, що височів над озером, аквалангіст закрив тюбик і пожбурив його у воду. Він був вразливим хлопцем, і ко­жного разу, коли бачив жінку, яка фарбує губи, думав про ту, загиблу, і про тюбик помади, що не торкнувсь її вуст.

 

ЗАБУДЬКУВАТА МАТИ

Перед дверима пансіону водій і покоївка врочисто вивели хлопчи­ка з машини, а черниця супроводила всіх трьох до ігумені. Тут, у невеликій залі, стояв такий різкий дух карболки, що хлопчик двічі по­спіль чхнув. Водій попросив ув ігумені вибачення за те, що мати хлопчика не змогла сама припровадити його, бо в неї сьогодні репетиція.

Новачок чхнув утретє. Нічого не сказавши на це, ігуменя попрощалась із тими двома, взяла його, покірного й сумного, за руку й повела з собою.

... Репетиція комедії почалась о третій пополудні й закінчилась об одинадцятій вечора, після чого всі пішли до ресторану. Маленький тосканський ресторанчик зазнав навали театральної трупи й наповнився незграйним гомоном. До першої години ночі провідна актриса робила ге­ройські спроби не накидатись на їжу, споживши лише п’ять пакетиків хрумкої соломки і випивши літр білого вина. Тоді не встояла проти спо­куси й замовила тарілку локшини. О пів на третю, після курки по-мис­ливськи, торта й морозива, почала крутитись на стільці. Маючи п’ятдесят років, вона видавалася на всі шістдесят, однак поводилась так, ні­би їй двадцять п’ять. За кожним нападом обжерливости прима поринала в чорну меланхолію.

— Хіба це життя? Справжня клоунада! — скаржилася вона акторові, який не був батьком її дитини, а тільки одним із них. — Єдине щастя на світі — це мій синочок. Ось і зараз чекаю не дочекаюся, коли повернусь додому, піду до його кімнатки й подивлюсь, як він спить у своєму ліжечку.

— Ха-ха-ха! — розреготався актор. — Ти навіть не пам’ятаєш, що віддала його сьогодні до пансіону. Приходь до моєї кімнатки й поди­вись, як я сплю в своєму ліжечку!

 

КАВ’ЯРНЯ ЗАКОХАНИХ

Повертаючись із цвинтаря, він зупинив авто на майдані, перед кав’ярнею, де вони призначали побачення по понеділках, середах і су­ботах рівно о третій годині, коли добрі люди містечка поринали в по­обідній сон у непоказних дідівських будиночках. Це давало змогу побу­ти на самоті в кутку маленької зали, за вікнами якої сяяло літнє сонце чи грався снігом зимовий вітер.

І цього разу за п’ять хвилин до третьої він підійшов до їхнього столика в супроводі офіціанта й мовив йому, не замислюючись, те, що повторював протягом двох років: “Як завжди”. Незабаром офіціант при­ніс два високі кришталеві келихи трояндового лікеру, й він утупився нерухомим поглядом у келих, призначений мертвій. Його обличчя не від­бивало жодних почуттів, і лише в глибині душі жеврів смуток, закипали незримі сльози, які не могли пролитися тут, хіба що вночі у ліжку.

Він глянув на годинник, ніби чекав на неї. А може, й справді че­кав, бо знову прийшов сюди, провівши її на цвинтар. Була середа. В понеділок вони ще сиділи тут разом, тому він міг кілька секунд сподіва­тися, що вона з’явиться рівно о третій, і майже вірив у це, дивлячись на той, другий келих, який вона вже ніколи не візьме своїми тонкими довгими пальцями.

 

МАБУТЬ, ЗАВТРА

“До цього додаємо наш щотижневий звіт. Понеділок. Синьйорина Л., за якою ми стежимо, перебувала ввечері вдома. Вівторок. Об 11 го­дині синьйорина Л. вийшла з дому й зайшла до бару, де зустрілася з людиною, чиї особисті дані містяться в додатку Б. Вони сіли в машину і поїхали на озеро Комо. Зупинка в готелі, кімната 24. Повернення до міста о 19 годині. Четвер. Об 11 годині синьйорина Л. вийшла з дому й зайшла до бару, де зустрілася з тією ж людиною. Поїздка на озеро Комо. Готель, кімната 22. П’ятниця. Синьйорина Л. перебувала вдома...”

— Не поспішай! — сказав він водієві, читаючи звіт приватного слідчого бюро. Хотілося закінчити читання до зустрічі з нею, аби зна­ти всю правду й зі спокійним сумлінням запхати їй у пельку ці папери, які рясніли номерами готельних кімнат.

Він жадав пошматувати її манто, розтоптати браслети й каблучку з великим смарагдом, розірвати контракт на оренду квартири, а тоді разом із ляпасом кинути їй в обличчя слово, що починається на літеру “п” і яке є її справжнім ім’ям.

Останні три сторінки звіту містили ту саму жуйку: вона їде на озеро зі своїм молодим коханцем, наступного дня сидить удома зі старим йолопом, відтак знову їде, не їде, їде, не їде...

Машина зупинилася біля під’їзду. Він вийшов і піднявся ліфтом на п’ятий поверх. Вона зустріла його на порозі в напівпрозорій туні­ці, привітна і звабна. Допомогла скинути пальто, вкрила його зморшку­вате обличчя розкішною рудою гривою.

— В тебе чомусь суворий вигляд, Додіно — здивовано мовила вона.

Мабуть, скажу про все завтра, подумав він, упокорений. Завтра запхну їй у пельку той звіт. Нащо робити це сьогодні? Завтра.

 

РЕМОНТ ТЕЛЕВІЗОРА

Жінка наближалась до сорокаліття, однак попри ледь помітні зморшки під очима мала свіже й звабне обличчя. На ній були легенька кофтина й темно-зелені штани, які виразно підкреслювали її стрункі ноги.

— Не працює другий канал, — сказала вона, простягаючи засмаглу руку в бік телевізора, що його він умикав і розгублено думав: от халепа, ледве встиг повернутися з весільної подорожі, як тебе ви­кликають у такий пізній час, прямо з вечері, бо в когось там не пра­цює нещасний другий канал.

— Такий молодий, а вже одружений, — мовила жінка, наближаючись у запашній хмарі парфумів і побачивши на його руці шлюбний перстень.

Чорти б тебе з’їли, досадував він, ставлячи нову електронну лампу, найвередливішу деталь телевізора. Однак запах парфумів був запа­морочливо міцний, а спокусливе декольте, здавалося, не мало меж.

— Усе в порядку, синьйоро. Перегоріла лампа.

Він зачинив сумку з інструментами і почав виписувати квитанцію, а вона, підійшовши майже впритул, звабно посміхалася, пасла його очима й смикала ґудзики кофти.

Спокушай когось іншого, лялечко, нещиро сказав він собі, намагаючись думати про Челестину і про медовий місяць, який тільки-но закінчився. А вона вже обіймала його, і не лишалось іншого виходу, хоч він усе ще не міг повірити, що виявиться таким слабким і зрадливим.

 

МОЛОДЬ НЕ КУПУЄ РУШНИКИ

Продавець махрових рушників і купальних халатів дибав під палю­чим сонцем між пляжними парасольками, пропонуючи свій крам гарячих кольорів. Здається, він був не дуже старий, але рухався, мов дідуган, поточуючись і загрузаючи в піску. Його завше мучила спрага вина. Му­чила влітку й узимку, вранці й увечері. Навіть обличчя було червонавого кольору, а зараз аж багрове від сонця. Засліплений полудневим світлом, він погано бачив людей у затінку парасольок, ледь відрізня­ючи жінок від чоловіків, навмання показував свої квітчасті рушники, повторював завчені слова й, почувши чергове “ні”, прямував далі.

Нарешті опинився коло неї. Вона лежала долілиць на піску зі ставним хлопцем, проте помітила його й подумала, що це якась помилка. Та ненависний з дитинства, згрубілий від вина голос нагадав їй, як він знущався з неї та матері, коли був п’яний і коли не був, і змусив її тікати з дому. Цей голос підказав їй, що це справді він, і вона не могла зрозуміти, як він опинився тут, на цьому пляжі, далеко від їх­ньої оселі. Але він насправді був тут і міг у будь-яку мить знищити її, запитавши: “Що, не впізнала рідного батька?” І П’єрантоніо, красень-наречений, якому вона стільки брехала про себе, очманів би, побачивши того, хто її народив.

Але старий пішов далі не зупиняючись, лише поточуючись у купах піску. Він знав, що юні коханці не купують рушники.

 

ПРОВІНЦІАЛИ НА ВІА ВЕНЕТО

Молода пара швидко простувала богемною віа Венето. Рим був ос­таннім етапом їхньої весільної подорожі, що почалася в маленькому се­лі неподалік від Удіне, куди подружжя мало повернутися наступного дня.

Вони допізна сиділи в римському ресторанчику, поглинаючи все — аж до недоварених бобів, п’ючи без розбору різні трунки, а тепер квапились до готелю. Навколо була така сила людей, що йому до­велося тягти її за руку, рішуче таранячи натовп. Грубо штовхнули знаменитого сценариста, наступили на ногу п’яному як чіп, але люб’язному графові — той саме махав рукою модній співачці, що переходила вули­цю, відтак самі ледь не впали, відштовхнуті двома фотографами, котрі поспішали за скандально відомим плейбоєм, який у цю мить залишав ав­то в товаристві шістдесятирічної кінозірки, а трохи далі налетіли на столик, де сидів чомусь тверезий американський режисер.

— Поквапся, Маріетто, тут іще тісніше, ніж на ринку в Удіне, — з досадою мовив він.

Очманіла від наркотиків молода актриса подарувала йому закличну посмішку.

— Ти ба, тут навіть повії гуляють!

Роздягаючись у готелі, вона зчудовано мовила: “Якась дивна ву­лиця”.

Він кинув її на ліжко, й вона засміялася, збуджена вином і ко­ханням.

— Не хвилюйся, Маріетто, ми більш не підемо туди.

ЗНАВЕЦЬ МАРКСИЗМУ

Цього холодного зимового ранку стара баронеса знайшла на столи­ку біля вікна новий список тих, хто потребував допомоги. Її дові­рена особа постійно шукала в місті людей, що терпіли нужду, і повідомляла їй про випадки надзвичайної скрути. Баронеса допомагала не всім, але значними сумами грошей.

Баронеса наділа окуляри й почала переглядати список. “Жінка з трьома дітьми, чоловік у в’язниці”. Згодна, сто тисяч лір, напи­сала вона на березі аркуша. “Молодий спортсмен, який утратив ноги внаслідок автокатастрофи. Згодна, триста тисяч лір. «Старий хворий професор, якого збираються позбавити житла”. Вона ще раз прочитала його прізвище. Жодного сумніву — це той, кого вона добре знала.

Давним-давно він, молодий випускник університету, заманив її до готельчика в провінційній Стрезі, а два дні по тому, сидячи в прис­мерках на березі озера, дав зрозуміти, що вона йому остогидла. “Залишмо осторонь красу, але тобі бракує й жіночности. Ти вельми розум­на, і це єдине, що я можу тобі сказати”. Він мовив саме так, бо сповідував марксизм і класову боротьбу — речі, якими вона теж захоплювалась, не кажучи вже про його пишну чуприну. Того далекого дня ці слова смертельно вразили її, негарну й нежіночну, й вона ніколи в житті не пізнала родинного щастя.

Тримаючи ручку, мов нищівну зброю, баронеса без коливань накрес­лила поряд із прізвищем знавця марксизму велике “НІ” — жодної ліри! Відтак переглянула список до кінця, прагнучи витерти з пам’яті давню сумну подію.

 

САМОТНЯ ПОЛІГЛОТКА

Секретаркою великого акціонерного товариства була височезна, майже двометрова негритянка. У своєму блакитному одязі, схожому на однострій стюардеси, вона щодня зустрічала відомих промисловців та інженерів, які прибували з різних кінців світу, й виконувала функ­ції перекладача, бо досконало володіла шістьма іноземними мовами, а бувши родом з Нігерії, знала різні африканські говірки.

Маючи можливість вільно спілкуватися рідною мовою, поважні го­сті почували себе щиро вдячними, навіть щасливими, і під впливом цих почуттів признавалися міс Елен у своїй цілковитій самотності в незнайомій країні й ґречно, але настійно питали, чи не згодиться вона повечеряти разом із ними. Вона відхиляла ці пропозиції, бо не могла догодити всім, а головне через те, що її завданням, важливі­шим за роль перекладачки, було завжди казати “ні”, відмовлятися роз­віювати самоту промисловців, учених, інженерів. Вона казала їм “ні” понад два роки поспіль.

Цього ранку до офісу завітав молодий негр, такий же рослявий, як і вона, виходець із її племені, про що свідчила зовнішність їх обох. Він був щиро радий можливості побалакати рідною говіркою, а коли ділова розмова скінчилася, ввічливо, навіть соромливо попрощавсь і мовчки попрямував до дверей.

Секретарка зупинила його.

— Хвилинку! — промурмотіла вона, пильно дивлячись йому у вічі. — Ви перший із наших, кого я тут бачу. Чи не могли б ми разом повечеряти?

Вона теж була сама-самісінька.

{mos_sb_discuss:5}