Акріві Папалександрату-Лімберопулу. ГОЛІ З РУКАМИ В КИШЕНЯХ

Акріві Папалександрату-Лімберопулу 

ГОЛІ З РУКАМИ В КИШЕНЯХ  

РОМАН  

З новогрецької переклала Ольга Мартишева

 

Спека й злива

Image Всі сказали: “Інтроверт”.

І оскільки сказали, то й по всьому — інтроверт1. Оця річ, скажімо, була чимось на зразок  релігії, тож може мати й відхилення. Не з тих відомих відхилень, біс їх знає, тих, що в педераста, вони були якимись іншими, цілковито божевільними. Нормальна людина, а з такими дивними відхиленнями!

Так говорили.

 

І я ходила, й ходила туди-сюди широкою вулицею й думала: моя мати носила хустку, як у старі часи, ну то й що з того, адже й сучасні матері можуть при  бажанні носити хустку.

Тротуар був розпечений, а люд повсюди — галасливий та строкатий,  одно швендяв туди-сюди. Широка вулиця була довга, й мені спало на думку, що  вона дещо інтровертивна, теж сповнена невідомих відхилень, утоптаних і второваних у неї. І в неї відчуття ніби в якогось інтроверта, й вона стрибає всередину себе, викидаючи пагорбки та ями, і з першою зливою вивергає свій асфальт і щебінь. Вулиця — довга й широка. Непарні номери — з правого боку, а парні — з лівого, є світлофори для впорядкування руху автомобілів і пішоходів; їй нічого не бракує, нормальна вулиця. Ми не вміщуємося, ну то й що... ми, пішоходи, занурюємось у потоки, автомобілі ж піднімаються над потоками, і так усе впорядковується, і місто витримує нас усіх.

————

1 Інтроверт — лат. — повернутий усередину, у психології — особистість, занурена у внутрішній світ думок.

2 Слова з грецької пісні

 

Гарячий, розпечений тротуар, безликі фасади, і сонце, яке збирається заходити. Сонце заходить, коли гине. Воно знає, що захід — це загибель, але сонце знає так багато, неймовірно багато, і, як тільки з часом це все назбирається, то перетворюється на вогонь і  передається блискавками зі швидкістю світла. А ми не здогадуємось. У нас в усіх безлика зовнішність, і до того ж ми поспішаємо, біжимо, щоб прийняти освіжливий душ, випити чогось охолодженого, простягтися в хаті, щоб нейтралізувати сонце.

Я справді не хотіла, клянуся, що це правда: не хотіла нікого бачити, та на тобі, на кожному перехресті мені здавалося, що побачу одну людину, давно-давно забуту, забуту в гаморі; і так я раптово набиралася сміливости: вона може з’явитися на будь-якому розі. Але нікого, і я ніби вже якось шкодувала, наче людина була зобов’язана мені зустрітися без жодного приводу, наче ми поверталися назад однією стежиною часу. Господи, помилуй! Дурниця. Настала пора навалити на неї й відповідальність; я спускалася в спеку. І бурмотіла до-мажорну гаму, не тому, що вона мені сподобалася більше за інші, я завжди віддавала перевагу мінорним, але вона була єдиною, яку я пам’ятала, в ній не було діезів, ані бемолів.

Перехожі проходили переді мною з якимсь співчуттям. Я дивилася їм в обличчя, не знаючи їх, бурмочучи до-мажорну гаму й фальшивлячи. Я відчувала якусь таку зненависть до них, тих, що по-варварському  топтали  дорогу,  що були квапливі й незнайомі, що байдуже виснажували  листя. Опале серпневе листя, спокійне, покірне долі, листя надзвичайно гарного, незрівнянного кольору, як усе опале листя, листя із напруженими жилами, сухе листя із підсмаженою плоттю, таке гарне у своїй смерті! Листя, яке має історію, схоже на маленькі сухі золоті серця. Кожен з них — ніщо, безмежне ніщо, отак розкидане, ніби сухий пташиний послід, ніби нікчемні трупи якогось непокараного злочину.

Я кричу мимоволі: “Зберіть опале листя, складіть його десь і не топчіть, йому, може, боляче, а ви не чуєте...” І раптом я зрозуміла, що вже певний час у мене болить голова, не знаю, чому. Головний біль — це ніщо інше, як біль у голові, нічого більше. Просто він змушує тебе згадати, що маєш голову і що тобі потрібна ця голова хоча б для того, щоб звідкись виходив біль. Інакше ти, маючи велику довбню, навіть не згадаєш, що вона існує, звичайно, коли йдеш і думаєш тільки про свої ноги, голова — високо, і тобі здається, що її немає, так вона сидить, мов баня, на твоєму тілі.

Це смішно, однак моя макітра поліпшила мені настрій, і, гадаю, так йому й треба, цьому сухому листю. Послухай, що мені розповіло оте дерево, отам, скраю. Воно каже, ніби порядно годує листя потом землі, і всі його зелені діти — це брати. А вони маніряться з усіма на своїй гілці, кокетують і чинять кровозмішення з іншим листям, крайнім, і з батьківськими гілками, але гідність матері-кореня уражена, і вона вирішує розрідити листя й покарати декількох із них; доходить до того, що дивиться, роздивляється й викидає їх усіх напризволяще, коли настає зима, жадаючи народити наступного разу інше, більш моральне. Поглянь, що роблять ці байстрюки, а я за ними жалкувала! Досі жалкую.

Головний біль посилився, стискаючи мені скроні. Інша непотрібна річ — скроні. Мені здається, що найпотрібнішим нашим органом є сідниці, якими сидиш і відпочиваєш. І вони ніколи не болять, навіть коли їх гризуть несправедливо. Я ходжу від перехрестя до перехрестя, чекаю на людину з минулого, майже незнайому, з далекого минулого, коли мені минало десь  шістнадцятий, а їй вісімнадцятий, коли ми позичали одне в одного позаторішні книжки. І тепер, коли втекли, ніби переслідувані, роки, і я досягла... тридцять першого року, а вона — тридцять третього, гадаю, принесе мені гарні дні, старі й свіжі. А вона вперто відмовляється; як прикро, адже багато втратить, я бачу стільки народу на широкій вулиці, бачу листя, те, що хочу, — бачу, й мене не хвилюють оті такі сухі й такі начитані зі своїм “інтровертом”. Я правильно роблю, це — моя справа, і куди мені подобається, туди й повертаю: і всередину, й назовні.

— What time is it? — питає мене якийсь незнайомець, пан із грецькою вимовою, товстим перснем і мізинцем з довгим нігтем.  Я дивлюсь на своє зап’ястя, але годинника там немає, й відповідаю йому грецькою:

— There is no time, немає, час минув, зник. Ви іноземець?

— Вибачте, — каже він, — я взяв вас за іноземку.

Не знаю, чому він узяв мене за іноземку, але спитав, чи випила б я з ним по чашці кави.

— Ні, — кажу я, — дякую, many thanks, кава шкодить вусам, і я її уникаю.

— Щось інше вип’єте? — питає він.

Знов кажу: Дякую, немає підстави, адже, пане, ви нічим мені не зобов’язані, бо я вам не сказала час, отже, чому ж вам мене пригощати!

Це точно, майнуло мені, якби я прагнула без жодного приводу, щоб хтось пригостив мене, він міг би вважати мою потребу як обстоювання прав пролетарів, і з цієї серйозної причини прибула б поліція на широку вулицю, пан міністр подбав би, й відбувся б якийсь мітинг, а потім мене б судили за аморальну поведінку, і хтозна що ще мені довелося б пережити іменем закону. Просити, щоб тебе пригостили — це погано, і взагалі, просити — це погано.

День добіг дванадцятої години ночі. В цей час іде геть наш день. І тільки-но він відходить, усі вікна безликих фасадів дають волю певній речі, яка називається інформацією. Те, що кожен видає, не завжди є пристойним, хіба що, коли запускає повітряного змія й намагається його підняти високо в небо, щоб мандрувати разом із ним, полегшити своє коріння, зустріти свої сни, а потім відпустити нитку!

Закінчився спекотний день, але навіть темрява палає. Якби зараз і з’явився той, на кого я чекаю, я б його не побачила, — та й чому я чекаю, якщо навіть забула обличчя? Я заплющую очі, чекаю сну; мільйони на нього чекають, а він не встигає прийти до всіх. Дивно, що нас стільки мільйонів на Землі, і всі ми чекаємо сну. Та на нього в половини з нас є ніч, а в другої половини — день. Отак! Я заспокоїлась хоча б тому, що мене гризли турботи, а зараз, ні про що не хвилюючись, я можу заснути, не чекаючи сну. Коли сон приходить, то тягне якесь блювання несвідомого і пригнічує тебе. Дуже рідко в ньому побачиш троянди, та якщо вже їх бачиш — це погана ознака. Я бачила м’ясо розкидане, як на бійні чи на війні,  а це віщує зустріч, і чула, як десь далеко співають “моя мати носить хустку”, але то був сон, брехня. Бо моя мати не носить хустки, хустку в неї зняли, коли ховали. Бачила я й чиєсь подвір’я, яке дедалі ширшало, наповнене грязюкою, смородом і величезними чорними хробаками, вони змішувалися й заповзали у плетиво павуків, яких було страшенно багато. Павуки збудували якусь халупу з павутиння, з неї вийшла балерина й станцювала Одетту. Посеред брудного, загидженого хробаками лісу, вкрита павутинням, повітряно танцювала  Одетта, коливаючись усім своїм тілом і пальцями, й зап'ястями, й ногами, Одетта, яка перетворилася на сиву бабу в хустці!

Усе це віщує зустріч! Та, дитинко моя, коли воно виходить з моєї власної підсвідомости, це не просто так, це — чистилище. Треба, кажуть, сказати тричі “Ісус Христос перемагає і все зло розганяє”, — й зразу мине страх, але я це сказала тричі по три й — марно. Одетта не зникла з кімнати. Доки я вирішила піти в туалет і ввімкнути світло.

До чого ж дивна історія, серденько моє! Якби в мене було якесь звірятко вдома, песик, канарейка, будь-хто хоч трохи невинніший за людину! Якби я сповідувала якусь релігію, я б зателефонувала комусь із одновірців, якби належала до чогось, пішла б у те “щось”, аби пережити ніч, побути у чиємусь товаристві й не боятись. Однак, коли б закінчилась ніч, якщо б закінчилася, я була б зв’язана тією релігією або цим “щось”, а потім пішла б на широку вулицю й дожидала свою людину. І все б вислуховувала “гей, ти”, “куди ідеш”, “чому ідеш” і “хто він”? Що ви сказали?

А, до біса все це, друже, що вдіємо? Я ще не ходила, її не бачила, з нею не говорила! Фу, краще ти сама собі танцюй і скільки хочеш стрибай, стрибання ніскілечки не шкодить.

 

 

Робота — важка. Краще — лежання, йому віддаєш перевагу навіть більше за сидіння; так мені сказав той, хто перепробував усе. Проте потрібно мати якості, щоб розпочати з продавання шпульок, стати власником шпулькової фабрики, з акціями ще десь, або розпочати, продаючи ідеали, й просунутись у ватажки, скажімо, профспілки і загалом  у лідери. Він каже, що звичайно, якби робота була хорошою, її б називали Цукерка, та хай отримає за заслугами Єва, яка змусила Бога приборкати її, обклавши нас прокляттями.

Ех, отак минає мій час і я не встигаю ні макіяж зробити, ані гімнастику. Біжу галопом до автобуса. Марні зусилля, я ніколи на нього не встигаю, сідаю на наступний і ввесь час подумки лаю водія, а водій лає ввесь люд поза автобусом і ледве стримується, аби не вийти з себе. А я на своїй хвилі. Повний інтроверт.

До речі, колись дуже давно ми називалися дітьми й хіба ж так пустували. Уявляли собі, як станемо дорослими й великими, будемо все знати, чудово працюватимем, і світ блищатиме чистотою й красою, мов наші пички після суботнього купання.

Я запізнилася на роботу, й світ не блищав. Мені не потрібна була догана, достатньо було погляду. Все приміщення наповнилося поглядами, поглядами суворих, сірих, чорних, карих, зелених очей, обернених в один бік, на винуватця, на мене. Я — провина людства, запізнення, непослідовність, я — проблема, поганий приклад, а очі — хлисти. Очі всього світу, звернені на винну із ненавистю, із пристрастю, зі страхом, із покорою обов’язку. Звикнувши до поглядів і піднявши ніби з болем свої плечі, я кажу подумки: „Уявімо, якими чудовими можуть бути ці очі”; й ніби з дива — всі полегшено відвернули свої суворі очі-вогні від моїх гріхів і ніби зняли з мене тягар.

Мені дуже подобається наша установа, я працюю механічно: “Говоріть, так, якщо ваша ласка — ваш підпис, гаразд, плюс податки, плюс Сільське страхове товариство, плюс марка фірми й ваше посвідчення, дякую”; і до вашого відома мене поза установою мучить якийсь зубний біль, і час минає безбарвно; “Чого бажаєте? Не зрозуміла. Урок? А, так, урок, зрозуміла, але не тут, У залі лекцій, сюди прийдете, коли вам потрібно буде зателефонувати, на все добре, пане, на все добре, приходьте”. Фу, я знову не змогла себе стримати.

Час для кави. Та я забула, що не п’ю кави, мене спокушали інші, які ввесь час п’ють каву. Все-таки настав час для моєї кави, бо мене вилаяв начальник. Начальник — це злобливий винахід установи. Він каже мені: “Куди ви послали пана?” — “Якого пана? — кажу. — А, пана, я його послала в... я гадаю, що він хоче дати урок, він навіть тримав якісь рукописи і, отже, через те, що в мене є досвід у рукописах нашвидкуруч...” — “Пані, будьте серйозною, — каже він одним поглядом, боже мій, одним поглядом. — Що ви таке кажете? Ви на роботі чи  на базарі? Знайшли з ким жартувати, з клієнтом, християнин хоче зателефонувати, а ви...”

— Але, пане начальнику, я не знаю, чи він християнин, я не перевіряла його переконань і була по можливості люб’язною, якщо розумієте, адже я, звісно, не хотіла...

Бідолашний клієнт був у захваті від мого красномовства і навіть попросив вибачення, хоча рацію мав він.  Отак почалася його мука, бо телефонна розмова відбулась після купи перешкод два дні потому, тобто він пішов дзвонити, але не... У будь-якому разі я йому постійно посміхалася, доки він геть розчулився, подякував мені й пішов, не збагнувши, чому не поговорив зі своїм селом, ніби соромлячись, що був із села; отак я не змусила червоніти свою установу.

Того дня так смажило, і, якщо я кажу смажило, маю на увазі саме це. Я не бачила нічого через сонце й піт, який заливав очі, й подумала, що маю право витратитися сьогодні на розкіш-таксі. А то був визначний день. Визначний, бо в однієї моєї подружки доспів день народження, і, отже, я зробила все, щоб піднімати  руку перед кожною машиною. “Таксі-і-і-і, — кричала я, — таксі-і...” — й відразу замовкла.

Багато людей кричали “таксі, таксі”, і, гадаю, що раптово всі разом почали шукати те саме. Треба було б скоординувати наші вимоги, справді бракує якогось координатора, точніше кажучи, певного координуючого органу, так, це — найточніший вираз. Не можна всім разом одночасно хотіти одного й того ж і наполягати на своїй перевазі, а от якийсь координатор, якби він був...

Якраз позаду, у вражаючій вітрині, кожен перехожий віддзеркалювався так поспішно, так байдуже, і мені здалося ніби до шибок приклеїлися всі пики, всі поспіхи, всі очікування, і їх потроху змочує якась краплина-сльоза згори, з якогось безликого ока. Я зайшла в автобус, тобто мені пощастило влізти, й це можна було б назвати щастям. Блаженні ті, що штовхаються, бо знайдуть собі місце.

Беззубий дід із сільською торбою між ногами, розсипбв сміх між молоддю навколо через свою сільську нетямущість: “Ну, хлопчики, звідкіля ви є самі, всі з Афін? От коли б ви були у мене в селі, та коли б збирали оливки, доїли кіз, як би то було добре. А де тут, дорогенькі, зупинка на площу, чи бува не оця?” — “Ні, дядьку, тут — Соня”. — “Яка Соня, чортенята, що воно таке ця Соня?” — “Це, дядьку, одна вродлива танцівниця і вертихвістка.” Й старий, у якого біжить слина ніби від думки про вертихвістку, крутить свої вуса, розкриває порожнього рота і починає по-азіатському гойдатись у тисняві, і розсипається настрій, поширюється запах поту, і автобус їде у гарному настрої через дрібницю, через якогось діда й декількох дітей.

 

 

Не треба було мені  лягати спати, бо ціла купа справ накопичилась, а я їх знехтувала. Дивно, коли ігноруєш щось необхідне й потрібне. Це правда, що так я не допомагаю людству прогресувати, але мені бракне часу, бо я розмірковую.

Наприклад, згадую одну сільську історію, яку мені розповідав мій свекор і яка минула-забулася, та хай не забувається нічого відтоді. Відтоді, коли одного дня померли його батько й мати. Вона — від пологів, а він — без причини, раптово його взяв грець — і по всьому. Новонароджене померло за три дні, ще одне немічне — наступного року, залишилося п’ятеро дітей, одне від одного на три роки старші. Свекор не знав, чому його мати народжувала кожні три роки; вона не встигла йому розказати, що два роки вона годувала грудьми своїх малих, щоб ощадити хліб і щоб уберегтися таким чином від нової вагітности. Не встигла бідолаха ні дати їм настанови на життя, ані визначити з-поміж них одного, щоб той піклувався про інших. Так вони розбіглися, крали й жебрачили в поневіряннях подорослішали, довідались, де раки зимують, пройшли крізь сито й решето, поки їх одного по одному забрали в армію. Зрештою, знайшовся дехто вольовий, який узяв їх у руки, покровитель, якого їм досі бракувало.

Отже, я доходжу висновку, що не це називається щастям. Щастя має бути рум’яним, товстозадим, довговолосим, золотосердим із такими соковитими грудьми, як моя тітка Нерадзо, яку всі називали тітка Фтихія1. От, якби в мене була фотографія тітки Нерадзо, велика й кольорова, я б упевнено показувала щастя дітям і дорослим.

І я заснула.

————

[1] Від грец. ευτυχία — щастя.

 

 

***

 

Вона спить! Тс-с-с... не треба будити, сон — дивовижна річ. Це така ж істина, як і смерть. Можливо, це — астральне життя істот, це якась потреба, як і всі істини природи, і він такий корисний для оточення; це — мовчання-золото. Всередині звичайно існують крики та хвилювання, існує дія, безладна, божевільна, існує якась ціла переплутана історія, переплутана, як буття, й загибель, і надії, але зовні — мовчання.

Зараз вона спить й іноді неспокійно ворушиться. Принаймні, вона не розмірковує, лише бачить сон. Може, про зад Нерадзо, може, про дрібне сухе листя, яке розсипається безладно, без покровительства, без настанов і знаходить свій власний шлях.

Увечері вона кудись піде. Має бути вродливою, відпочилою, бо кудись піде. Вийде зі свого дому, сяде в автомобіль, вийде звідти й зайде в інший дім, а потім там, можливо, вийде на веранду, можливо, вигляне й місяць, можливо, він принесе їй погану славу, якщо вона віддасть перевагу тому чи тому. Все-таки вона це вирішила на сьогоднішній вечір, її не втримає кімната.

Вона ходить, зігнувшись, і слідкує за своєю тінню, яка то скорочується, стає така малесенька, то видовжується, і, ламаючись у кутку, піднімається на стіну. “Якби тут зараз була дитина, —  думає вона. — Була б десь тут, пустувала б, утікала б зі школи та з дому, я б її лаяла,  була б суворою, примушувала б силою купатися й перевдягатись”. “Дитинко моя, замазуро, чи ти цього не розумієш? Як же ти вляжешся на простирадло? Ти не хочеш простирадла, та чому... чому... чому...” Вона ледве вже не починає плакати, ледве не кричить. Ні, вона піде сьогодні ввечері, вона житиме на зло часові, на зло ночі.

Проте іншого краю світу сягає її думка, чуття провини. Година за годиною, хвилина за хвилиною їй торочили, що вона винна. Коли минув час, слова розради відгонили отрутою, очі розради мали в своєму ядрі безбарвне сталеве жало. Ядерний вибух поширився й знищив її маленький всесвіт шепотом провини. Він вислизнув з її руки. Це — все, і нічого більше. Він вислизнув з її руки. І чому йому було не вислизнути, він робив те, що хотів, чи мав навести причину? Справді? Причину? Вона витримає його втечу, вона, а не інший. Не існує інший. Він існував, він забутий, він зник... більше не існує.

Проте мав рацію той інший, якого вже нема. Всі знали, що він має рацію! Така холодна, безслізна й безжальна жінка. Така сувора, мов убивця. Як біля неї будеш, як зігрієшся? Неможливо, абсолютно неможливо більше — він і вона. Ліжко виганяло їх, тобто її, холодну, асексуальну, без вогню, вона ніяк не заводилася, холоднокровний хаос — її стегна. Непристойні виточені стегна, вона так і не зрозуміла чому. Він так і не зрозумів, у нього було все. Природа його включила в число тих двох щасливців з десяти самців, яким нічого не бракує в дітородних органах. “Досконалояйций” вкрай.

І тепер його немає. Він забутий, викреслений, зник...

 

 

Як змінюється місто вночі, як змінюється світ! Гадаю, спочатку зателефоную, не спускаючись і не чекаючи на вулиці. Здається, я набрала неправильний номер, кілька днів у мене непевна рука, я помилилась номером і чую якийсь жіночий голос, він мені здався дещо грубим. Я кажу: “Софію”. “Яка Софія, мадам, немає, в нас закінчилась, приходьте завтра...” — “Прийти завтра! Знайти софію1, бо вона щойно закінчилась ...  яке щастя, — думаю, — яке щастя, що я помилилася! Подумати тільки, якби я правильно додзвонилась, а вона закінчилася. Ні,  виключено... Я б такого не стерпіла, принаймні, цього вечора...”

————

[1] Гра слів: жіноче ім’я в першому випадку і з грец. σοφία — мудрість у другому випадку

 

Цього вечора, коли вже темно, і все здається загрозливим і величезним протягом багатьох годин аж до світанку, доки зменшаться тіні і розміри, доки освітиться й знов займе своє місце кімната...

Дзвінок! Я спізнилася! Вмиюся трохи... ні... я вмивалася двічі... так, трохи своє волосся, трохи помади, порядок... “Вітаю вас, я спізнилася, зі мною все добре, дуже добре, чудово! А ви як?” — “Чудово, чудово-дово-дово-во-во-о-о”. Ти дивись, які ми двоє щасливців народилися на світ. Говоримо зараз “чудово”, а воно таке нестерпне, а два “чудово” буде вдвічі нестерпніше. Тому все залежить від математики, що не візьмеш — усе математика. Числами вираховуються смерті, народження, кохання, вбивства, голод, числами — люди, тварини, тварини-люди; всілякі довгобразі й широколиці.

— Поверни краще ліворуч, праворуч — глухий кут, атож, там немає таблички, табличка буде далі.

— Так, справді я вам буду винна сьогодні ввечері. Якби залишилась, то задихнулася б!

Софія непередбачувана, сміється й цупиться через дрібниці. Людина проста, людина рівна. Наші товариства, зовсім прості, останнім часом ледь не псують  Софію. Потрібно, щоб вона не змінилася, потрібно, щоб збереглась, не залишиться навіть прикладу потім, і що ми скажемо нашим дітям, тобто вашим дітям. Лише фотографії і ніч, і величезні речі без кудкудакаючого сміху, без сильної долоні для гарячого привітання! Вирішено, Софія має бути збережена. Я зроблю уповноваженим відповідні пропозиції.

 

Я повернулася запаморочена. Здається, напилась, не пам’ятаю добре. Навколо мене вився якийсь красень, щось мені туркотів, замовив мені ще щось випити, мабуть то було віскі, бо пахло дорого і жахливо, і я поступилася сміючись. Якою чудовою стає музика, коли смієшся. Я хотіла поговорити про стільки чудових речей, таким чистим був мій розум, проте не повертався язик. Я спробувала сказати дуже гарні речі, які були в мене на думці, і, торкаючись того шикарного пана, я засміялась:

— О, мій друже, ти такий дурний і милий, це точно. — Так я сказала, а він зблиснув своїми очима, немов великим гострим мечем, простромив мене наскрізь і пішов геть. Щастя, подумала я, щастя — дурне і миле, тому і йде геть, але я хлопцеві не заважала піти, не сказала йому “мені шкода”, не кажуть “мені шкода” щастю навіть коли воно йде геть, йому дозволяють піти отак, з високо піднятою головою, з  ураженою гідністю.

Отже, здається, я повернулася запаморочена, бо якийсь красень щось мені говорив, щось хотів, не пам’ятаю що, лише пам’ятаю листя, листя, яке падало безшумно і зникало у темряві за балконом. Я його пам’ятаю, бо декілька листків упало мені в руки, у волосся, на піджак вродливого молодика, і я дивилася, як вони із легкістю падають, зникають.

Мій ключ був холодний, як метал, і не хотів уходити в двері. Я на нього тиснула, а він — ніяк, я наполягаю, а він відмовляється. “Ну, — кажу йому, — хоч би що тобі заманулося, хо би що ти зробив, ти ввійдеш, я наказую, я — господиня, тож ти мовчки відмикай”. А ключ мені говорить: “Та яка ти хазяйка, якщо ніякого біса не тямиш, ти мене ганьбиш, у яку дірку ти мене пхаєш? Як я ввійду в дзвінок, ти побудила всіх сусідів тим дзвоном!” — “Ну, — кажу я, — світ перекинувся, якщо ключі говорять отак запросто, зникли замкові шпарини, який безлад панує”. Я молотила ключами в руці довго, дуже довго. Через те, що на думці в мене було стільки гарних речей, я почала бурмотіти  їх у замкову шпаринку. На мить глянула на свій годинник, і оскільки не носила його, подумала вголос, що не поспішаю, що маю у своєму розпорядженні достатньо часу, й заплакала. Було так рано, лише починало сіріти, і я досхочу наплакалася, спокійно, крапля за краплею вийшло запаморочення з моїх очей. Я звільнилася там на сходах, взяла свою душу ніжно в руки й відімкнула важкі парадні двері. Я більше не була сама, я була в обіймах зі своєю душею й ключем, тепер нас троє. Тепер я сміялася, бо настав день, і мабуть зменшаться тіні й розміри. Тепер!..

Я впала на нього, отак спотикаючись і сміючись, я впала на людину, як корова.

— Вибачте, пані, я вас ударив?

— Ні, чому вам мене бити, що я вам зробила? Як ви мене вдарите, куди ви мене вдарите, я не думаю до того ж, що був привід, бо ви мене не знаєте.

Підійшов ліфт, я припинила словесний пронос і щойно відчинилися двері, побачила якогось чоловіка, що міцно тримав за руку якусь розпатлану, заплакану, п’яну жінку з одним черевичком під пахвою, ключами-чотками і посмішкою, безславно підвішеною на залишках помади. Я здивувалась і кажу:

— Що відбувається, хто ви, що ви робите отут у?..

Чоловік позаду мене розсміявся, невимушено, по-дитячому, по-людськи, й чоловік у ліфті сміявся також, тоді я дедалі менше могла втямити, що діється. Я забула своє щастя, свої чудові ідеї, не знаю, чому.

— Пані, — каже він, — ви кумедна, в кабіні ліфта немає абсолютно нікого, ви просто бачите дзеркало. Дозвольте я вам допоможу...

— І я дозволила. Я б раніше ніколи не дозволила, але тепер не знаю чому, дозволила.

Дозволила, бо отак, без думок, без зусиль я відчула, що думаю й намагаюся зрозуміти оту картину в дзеркалі. Точно то була не я, але тоді хто? Хто були оті двоє в дзеркалі? Отой чоловік який усміхався й тримав її руку, і ота неймовірна жінка. Який вигляд, боже мій! Та картина, мабуть, була намальована в неї всередині, ота картина, отой образ. Подумати лишень, якби такою була я. Колись, можливо, я стану такою, а чого ти сподіваєшся, я ж людина! І в її волоссі було два сухих листки, як дивно!

Він мені каже:

— Вип’єш кави? Треба випити, — і раптово хапає мої руки, дивиться на них із жахом. — Хто ти? — Він починає тремтіти. — Хто ти? — він стискає моє зап’ястя, мені боляче. — Хто ти? Все життя у мене в пам’яті оці руки, оцей рубець, оцей червоний слід, немов листок платана. Скажи мені, хто ти? Як ти опинилася тут? Це твої власні руки? — Він мене трясе, кава закипіла в кавоварці, збігає. — Хто ти?

Запах підгорілої кави нас урятував. Послабшало напруження його рук і обличчя; послабшав мій страх, і тієї ж миті вдарила блискавка. Ми не знали, звідки вона вдарила, але блискавка точно була. Гадаю, вона вдарила в мене всередині.

— Це — я, — кажу йому. — Саме я. Ну, а ти — це ти?

Я була спокійна, вже абсолютно спокійна, наче щось мало статися вже давно й нарешті сталося. Спокійна до смерти, якимось спокоєм, що мені дав усю силу не заговорити знов і думати. Він дивився на мене, лише дивився й не вірив своїм очам, так спокійно не вірив, що здавалось, ніби він відчуває жах, якийсь жах, зібраний у його очах. Не дуже змінилися його очі, лише їхня зелень стала темнішою, в них було щось від глибокого бурхливого моря. Все інше в ньому змінилося, протягом останніх двадцяти років. Він був вищий, мав бороду, покошлатішали брови, лишились волосся, покремезніли плечі, змінився голос і одяг. Лише його очі були тими самими, схожими на блискучу доріжку просто в його душу, гарними, чоловічими, із дещо потемнілою зеленню, ніби трохи блакитною!

Здається, він нарешті повірив, бо розслабилося, посвітліло його обличчя, і він крутив туди-сюди головою якось розгублено, ніби сталося щось неймовірне. Несміливо взяв мене за руки зі страхом і довго дивився на них, а я думала, чого ж він хоче, чому прийшов, як сталося, що він прийшов, можливо, він — інший? Я навіть його не достатньо знала, чекала на нього купу часу, а коли прийшов, не впізнала його. “Чого ж він хоче?” — думаю собі.

  Я нічого не хочу, — каже він.

А я дивлюся на свої руки і відчуваю, що вони мокрі від морської води, і що його зелені очі, вже без колишньої блакиті, дивляться в кавову чашку, тільки в чашку. Він плаче!

Можливо, він ніколи не плакав у своєму житті. Можливо, його переконали, що чоловіки не плачуть. Я його не бачила майже двадцять два роки, коли ми ще запускали повітряних зміїв й уривали нитку...

Здається, вже ранок. Трохи тьмяного світла зайшло в шибки й зблякли тіні. Тіні постійно зменшувалися і змінювали місце.

Чому я стільки часу  чекала на нього? Там, навпроти, картина зображує матір, яка збирає садовину, й на спині в неї висить її маля. То абстрактний живопис, і ніколи, пам’ятаю, моя мати не могла збагнути цю картину. Казала, що бачить у ній якусь жінку, що йде, і якісь плями та смуги. Вона не розумілася на мистецтві. Я не можу збагнути, чому я його чекала. Чому саме його, а не когось іншого. Я не пригадую нічого особливого, що б нас зворушило коли-небудь, окрім шраму на моїй руці. Ми вдвох дивилися на шрам у світлі лампи, й в іншому світлі, який ішов від дня, з вікон.

— Я не хотів цього, — каже він мені. — Ти віриш, що я не хотів цього?

Та звичайно, чому ж не вірити, оскільки ми були дітьми, оскільки гралися й ніколи не зважали на те, з чим граємось. Кошик із овочами, ніж, лавка на подвір’ї. Я хотіла чистити зелень, а він мені сказав: “Ні, я сам почищу, дай сюди ніж”. Я не віддала ножа, кричала. Я ховала його в кошику, а він виривав. Жалів мене, хотів допомогти. Я не бажала жалощів, мені не подобалися жалощі, і я не піддавалася. Ніж полоснув мені руку, бо я спробувала була випручатись. Зелень стала червоною. Він поглянув на мене із болем і сказав: “Я не хотів”. Йому боліло більше, ніж мені, я побачила це в його очах. Лише в очах видно великий біль. Мені зашили руку. Я сказала, що через необачність порізалася сама. Він урятувавсь від дрючка, але не врятувався від чуття провини. І зараз він пересвідчується: “Ти віриш, що я не хотів цього? Ти віриш, що ця рана-листок платана зараз у мене всередині?”

Ось у чому справа! У мене був шрам, а в нього рана. Але мені не боляче. Минуло багато років, біль давно забувся. Дивно, що болить йому.

— Чому ти не наскаржилася тоді на мене? — каже він.

— Я не знаю, не хотіла, щоб тобі боліло дужче, ми завжди гралися разом, не знаю, чому. Та що ти говориш, ми ж не билися на ножах, як дорослі. Це вийшло випадково...

Ось у чому справа! Я не уявляла, що мій шрам має таку силу. Я ніколи не помічала цього. Та й навіщо мені це помічати. Стільки шрамів на нас, усередині нас, де знайти час за всіма ними вслідкувати, хто коли тобі їх залишив, а кому ти...

Хоч як я змінилася, він упізнав мене по руках, а я думала, невже ніщо в мені не залишилось тим самим?

— А, так, — каже він, — ти дуже змінилася, тобто ти стала набагато серйознішою, зовні, маю на увазі, ну, ти тепер справляєш враження, в той час як тоді...

Так, звісно, тоді я гралася радісно, чистила зелень, але враження — нуль. Тоді мене жаліли всі, я була ніби якимсь викиднем. Тому він відчуває провину. Однак тепер! Тепер я приваблива, тепер я точно справляю враження й з першого, й з другого погляду. Тепер я не для співчуття, я для... Хтозна насправді, для чого я тепер!

Я подумала перевдягтися. Була смішною на світанку в своїй вечірній сукні і на підборах. Так, звісно, треба було відразу перевдягтися, бо...

— Не перевдягайся, — каже він мені раптово, — твоя сукня дуже гарна й дуже проста. Тобі личить. Вибач, якщо ти не почуваєшся зручно...

Я остовпіла. Ніби відчула в повітрі ледь уловну загрозу. Щойно це усвідомила. Це вже втретє він відповідає мені, коли я не мовчу. Вже втретє відповідає на якусь мою думку, і так природно, ніби я до нього говорила, ніби... Мені лячно, я трохи відступаю назад, ховаю свої руки, його ясні очі потуплюються, й він каже:

— Боїшся? Чому ти боїшся?

Я певна, що не витримаю. Я досі пам’ятаю його нажахані очі, коли була врізалась, пам’ятаю, як йому боліло, ніби це він поранився, мені було його шкода, здається, я зраділа тоді власній крові, яка заляпала траву й стежку, й мою спідничку з порваним подолом. Я певна: щось тоді йому зробила, й тепер він мстить.

— Ні! — кричить він. — Ти помиляєшся, ти нічого мені не зробила, це я тобі зробив, а ти мені мстиш. Ціле життя мстиш, ціле життя я чую твій голос, бачу твою червону кров... Ні, винен я.

І я, зловлена в пастку тварина, приклеююсь до стіни, дивлюся на чоловіка й кажу:

— Все минуло, закінчилося, це — не я, я не маю права бути собою.

Я схопилася з відчаєм за щоки, як це робила моя мати, коли переживала нове нещастя й говорила приглушено “все вщент зруйновано”.

 

 

Увійшло досить світла. Розчинилася темрява. Вони розчахнули кватирки й вимкнули лампу. У  кімнаті було все перевернуто й все спокійно. Мовчання, якийсь острах, що помалу розчиняється, дзеркало з багатьма образами, пилюка на столику, розгорнена книжка, пожмаканий килимок. Два сухих листки, спогади.

Зблідлі залишки якогось кошмару. Здається, день прийшов на допомогу. Була неділя.

Вона пішла до ванної, викупалась і вдягла халат. Розчесала волосся, взула капці, і все було таким уранішнім, таким повсякденним, таким солодким. Це було якимось щастям. Він підвівся, щоб піти, засміявся. Щось хотів сказати — й не зважився. Попросив води та аспірину. Сказав: “Дякую, я маю йти”, — і простяг їй руку. Він щось у неї запитав очима, а вона так само відповіла: “Все гаразд, мені зараз набагато краще”.

— Мені зараз набагато краще, не хвилюйся. Звичайно я вірю, що це мало статися, ми мали зустрітися. Здається, ніби щось безглузде нас мучило. Відверто кажучи, зараз мені не заважає твоє співчуття; зараз кожен, мені здається, потребує трохи жалю. Таке, бачиш, життя. Ввесь час щось та й не іде надобре, ввесь час меншає сил.

— Ти щаслива?

— Коли так, коли ні.

І він засміявся. Засміявсь невимушено, щиро.

— Знаєш, — сказав він, — це дивно, але мені здається, що я тебе читаю. Здається, в твоєї думки є мегафон. Я не можу поки що усвідомити, чудово це чи жахливо, але це правда.

— Значить, — сказала я, — це не може називатися щастям; точно: це не є щастя. — Я з чуттям святобливости підняла з долу два сухих листки й поклала їх на стіл. — Отже, буде важко не бачитися знов, можливо, в нас є багато чого сказати одне одному.

Він дав мені свою адресу, а я йому свій телефон. Він мешкав не в нашому будинку, тут мешкав якийсь його приятель. Вони зустрілися, щоб погомоніти за келихом.

— Добре, — кажу, — я теж вийшла сьогодні ввечері задля невеличкої компанії, трохи випити, проте компанія була велика, а випивки багато. Ніхто ніколи не знає, куди він потрапить, вирушаючи з дому.

Він пішов. Ми майже нічого не сказали одне одному, й він пішов. Я стільки часу на кожному розі на нього чекала, просто так, без причини, я не бачила, чи існує причина. Моя вулиця мене причарувала, ота широка і довга вулиця. Він пішов, а я стояла нерухома й розгублена, остовпіла перед дзеркалом. Дзеркало засміялося прямо мені в очі: “Гей, ти, ідіотко, — каже воно мені, — чого дивишся? Де ти бачиш таємницю? Ти раптово наткнулася на людину вдвічі старшу за новобранця, що не згадує про сусідських дітей зі свого дитинства? Всі ви йдете назад, бо попереду є трохи ревматизму, трохи артриту, трохи клімаксу, сивого волосся, ха-ха...” — пихато сміялося дзеркало. — “Той, хто знущається, знущається над собою, — сказала я, — і, по-друге, немає більшого дурня, аніж дзеркало. Воно стоїть, нерухоме і блискуче, і не має обличчя й думки, окрім тих, що ти виляпуєш перед ним кожної миті. Я знаю й людей таких же; і, по-третє... зараз я — дурепа і базікаю з дзеркалом, тож, дай мені у спокій”.

І я провалююсь у сон, та ще який сон. Проспала півдня, не перевертаючись без сновидінь. Заснула, не встигши помолитися: “стримай силу страстей, погаси розпечені стріли лукавого...”, і, прокидаючись, я потяглася, привітала день і заварила шавлію, яка пахтіла по квартирі, а я божеволію від шавлії  недільними днями.

Я в дитинстві не мала можливости лягати пізно в суботу й прокидатися пізно в неділю. Через те, що моя мати, яка носила хустку — нехай земля їй буде пухом — не дарувала мені такої радости. Їй потрібно було рано-вранці поспішати до заутрені, а для цього належало позастеляти ліжка гарними покривалами, щоб здіймалися пухові перини, мов наречені. Через те ми всі мали бути на ногах так рано, що від холоду після теплої постелі клацали зубами і в нас постійно закисали очі. Я щосили намагаюсь відчути ностальгію за тими часами, але марно. Дуже суворою я стала, здається. Кожна ж людина відчуває ностальгію за дитячими роками. Я намагаюся заспівати. Дарма. Ввесь час плутаю мелодії із “Життя в могилі” та “Безсмертного духу античности сивої”1, принаймні, коли беруся за легку пісню. Якось іще спробую оперну арію. Що в біса діється, не знаю, та більшість жінок фальшивлять. Може, через пригнічення,  патріархат, може, через менструацію. Яке відношення зараз мають голосові зв’язки до всього цього, скажеш? Але чому ти мені це скажеш, хто ти такий і яке маєш право мені заперечувати у моєму власному домі. Зрештою, я тут господиня й роблю те, що мені до смаку; все мені підкоряється і я співатиму скільки хочу фальшиво собі на втіху.

————

[1] Релігійний гімн Страсної П’ятниці та початок „Олімпійського гімну” Костаса Ураніса.

 

Досить про це.

Сьогодні на роботу не йти. Не тому, що неділя — вихідний, а через те, що в неділю може попрацювати інший на твоєму місці. Людям потрібно телефонувати й у вихідні, так само як потрібно ходити, хворіти, розважатися тощо. Ну, як ми залишимо цих людей без обслуговування, хіба ми безсердечні? Ні. Отже, вихідні є робочими для богоугодних цілей, і майже завжди ми заробляємо більше на один-два п’ятаки, яких, щоб то не було, нам бракує, якщо лише „шість днів працюй і роби всякі справи твої”. Хоч би як їх бракувало, ми б створили ускладнення в системі, бо відмовилися б усі від праці в неробочий день, крім випадків, які супроводжуються температурою, і захотіли б, простіше кажучи, “вихідний”. Зараз алгебраїчним методом — плюс на дає плюс — упорядковуються робочі дні й зарплати, принаймні, для тих, хто працює. Ті, що не працюють, підпорядковуються іншому праву, це, по-науковому кажучи, вже інша пісня. Все це я констатую серйозно й з відповідними жестами, насолоджуючись шавлією й грінкою, за якою йде й друга, й третя. Я майже розв’язала соціальну проблему недільної праці. Якби просиджувала всі вихідні і мала час на дослідження, я б точно зайнялася й іншими проблемами й довела б їх до такої точки, що спитала б: “І чим ми станемо тепер без проблем?”

Чудова річ — говорити без зупинки, не має значення, чи ти сам; як раз коли говориш, ти не сам. Якщо припиняєш говорити, тоді ти це відчуваєш. Тоді ти сам і ніколи не знаєш, що може статися. Найвірогідніше, почнеш думати, почнеш мучитись, згадувати, боятися, найвірогідніше, тебе мучитиме самотність, а самотність катує безжально, й тоді це не називається щастям. Кажуть, щастя — це говорити, все знати, втручатися в усе й говорити, ігнорувати всіх, окрім самого себе, бути попереду, викликати повагу й говорити.

Подібне щастя відчуває в порожній аудиторії оратор із багатьма рукописами, виступаючи з промовою “шановна й численна аудиторіє...”, і якийсь голос з глибини: “Називай мене Міцо, я тут сам”.

Я сама. Я мну свої руки, щоб щось робити. Намагаюся робити щось, аби не зробити чогось іншого, гіршого. Намагаюся не закричати. Отак і тоді я спробувала не заплакати й пізніше, й завжди намагалася витримати, маючи завжди якусь жахливу силу, силу, яка трощить каміння, нещастя, невдачі, силу, здатну мене розтрощити вщент.

Я беру розгорнену книгу. В мене вона завжди розгорнена, мені не подобається загинати аркуші, а закладку я завжди гублю. Книга, яка розповідає про чужі краї, про чужі пристрасті, про інших людей, простих і трагічних, які розтрощуються й розтрощують своєю силою та безсиллям. Життя, згідно із давнім філософом, це — любов і зненависть, закон природи, потреба віддавати і брати, боротьба за виживання, за розмноження, за найкращий вибір, за розвиток.

Моя книга, яка вчить усього цього й багато іншого, відправляє мене у мандрівку, веде екскурсію, змінює мій настрій і, що найважливіше, — зупиняє словесний пронос, розповідаючи мені безперервно, сторінка за сторінкою, глава за главою. Єдиний капітал, який не шкодить, не “капіталізує” вартість і надвартість праці. Всі інші капітали нехай ідуть до біса...

Раптово смерклося. Свинець-небо після такої спеки. Буде буря й дуже скоро. Падають перші краплі, і яке полегшення, який спокій я відчуваю. Як я люблю зливу. Мені здається, ніби вона відмиває всесвіт, ніби чистить свідомість міста.

Телефон, дзвонить телефон! Хтось буде говорити зі мною, якась людина пришле мені свій голос. Благословенний пристрій, благословенний дощ, маленьке щастя! Одна рука збирає краплі з вікна, а друга підіймає слухавку, підіймає мовчання.

— Ти, точно, щаслива, зливі завжди це вдавалося!

— Так, зливі і телефону. Хоч би хто ти був — добридень, друже.

Це був мій нічний друг. Він не спав зовсім. Гуляв подорожніми недільними вулицями і відпочивав на лавочках. Зараз гуляє під дощем. Він умився і покупавсь у зливі й згадав, що я колись  відчувала спокій і щастя, коли небо виливало свій гнів водою і громом. Тоді моє мокре волосся, мов намащені маслом хвости, пасмами звисали на моє обличчя і потилицю. В такі чудові випадки, якщо я не підхоплювала застуду, отримувала добру прочуханку від матері. Його сміх, чистий і зелений, сягав моїх вух. Здавалося, що дощ вибиває барабанами марш.

Стоячи під бризками з обома зайнятими руками я не змогла застебнути халат і ось раптово чхнула гучно й щиро. “Привіт”, — каже він мені, “Привіт”, — кажу я й кладу слухавку. Потім я подумала, що “привіт” приглушилося чханням, та що вдієш? Я поклала слухавку.

Скільки разів я не скористалася вдалим моментом отак необачно, а потім гірко каялась. Але не бувало, щоб я повелася інакше, бо мій знак зодіаку  говорив, що я спочатку дію, а потім думаю. Годі вже, я сказала “привіт” і поклала слухавку.

Радіо передавало старі пісні, можливо, це була піратська радіостанція. Із численними перешкодами вона приносила пісню в дар дощеві, який розгулявся, мов шалена тропічна злива, що здіймалася страшними ночами в незайманих джунглях у світі Тарзана. І...

 „Мотив дощу з хвилини на хвилину вже почнеться,

Й мабуть ти знов згадаєш ту пору, що не вернеться,

Мотив дощу тоді лунав, почутий нами,

На східцях дому він обернеться сльозами... ”

— щемкий глибокий голос, із якимось тремтінням зсередини, з отих голосів, які мене перемагали, які змінювали вмить мою душу. „Мотив дощу з хвилини на хвилину вже почнеться”. Була тоді весна. І в роках наших була весна. Коли ми торкнулись одне одного, відчули електричний розряд. І йшов дощ і миготіли блискавки. Миготіли блискавками й наш сміх, і погляди, й тіла. Коли вдаряє блискавка, все-таки не бачиш добре, ніби сліпнеш. Це було під якимось балконом, і ми прилипли до стіни, щоб не намокнути, та не тільки намокли, але й набралися мокрої землі з квіткових горщиків, які були на балконі в хазяйки. Це був один з тих двоповерхових старих будинків, які нам здавалися палацами з їхніми важкими дерев’яними дверима, із равликоподібними залізячками для зміцнення віконниць, із вражаюче пишними балконами, часто трухлявими і небезпечними. Подібні будинки тепер побачиш хіба що на фотографіях і в книжках. Іноді їх, оповитих ностальгією, знайдеш у своїх спогадах і серці.

Ми намокли під балконом, і я аж підскочила. Ми доторкнулись рук одне одного й відчули електричний розряд. „Тобі холодно? — засміявся він і обернувся, щоб подивитись на мене. Здається, я зашарілася, ніби соромлячись, а він сказав: „Хочеш прогуляємося разом? Так гарно!” І знов засміявся. Була мабуть якась загроза в пісні дощу, і ми прогулювались разом, сміючись, наелектризовані зливою, відтак прогулювались разом й окремо п’ятнадцять років!

Закінчився день, закінчився дощ, і тоді ми потисли руки. Він жив он там, на розі, і звали його Фемос. Тобто мого чоловіка звали Фемос.

Уночі в мене піднялась температура, і я ніби відтворювала вві сні своє дощове щастя, Фемос постав серйозним, вродливим, великим. Так, я віддавала перевагу повній формі його імені — „Фемістокліс”. Це було так чудово — Фемістокліс і я під дощем. Злива наповнилась історією, наповнилася величчю, а моя температура наповнила термометр. Мене мати більше не била, я була доросла. Мати тільки сердилася й кричала, ввесь час кричала, що я „зухвала жінка, як і Тасо, і що я погано закінчу”. Моя мама завжди підбирала дошкульні слова.

 

Я шукала його в його будинку. Він не знав, де живу я. „Будь ласка, — сказала я, — мені потрібен пан Фемістокліс... у мене лишилася його книга”, — кажу я, тримаючи якогось зошита.

— Гей, гей! — чується з глибини темного коридору. — Ти Лені?

— Ні, — кажу я, — ви мене не знаєте, — і дуже голосно, — є тут пан Фемістокліс?

— Ви помилилися, в нас тут немає такої речі.

Я пішла розлючена, бачили такого турка: “річ”... Фемістокліс — річ... він не річ, пане, а особа. Це ім’я, людина... і яка!.. Й нараз освітилося моє обличчя, ніби я все згадала. Я майже сміялася; як гарно відчувати сміх усередині, яким чудовим здавалося довкілля! Проте його не знали в його будинку. Може, він мені збрехав? Якого біса йому брехати? Людина не дочула, була глухою... і ось — він сам. Я простягла йому руку, а він мені. Дві двадцятирічні руки, спалахнула електрична іскра й спалила все навкруг.

Він так шкодував, що я захворіла, що не знає, де я живу. „Як ти сказала, — говорить він мені, — Фемістокліс? Ха, ха, ха! — покотився він зі сміху. — Але звідки ти взяла це „Фемістокліс”? Авжеж,  я не Фемістокліс. Ха, ха, ха!” Та що з ним, чому він так регоче, я занервувала, я не знаю його імені. „Ні, моя маленька, — (ти тільки послухай, „його маленька”) — ні, моя гарнюня, — (знаєш, усі двадцятирічні гарні), — мене звуть не так. Ім’я Фемос знаєш звідки походить?”

Я не знала, звідки мені знати. Як я могла уявити, що воно походить від „Феофілогерасимос”, хай їй грець отій кефалонійській забаганці з’єднувати два-три імені разом. І як вони до них призвичаїлися, безсовісні. Спірояніс, Панаганґелос.

Ну і ну. Я надулася. Не знаю, чому, але мені стало прикро. Стільки мрій і стільки високотемпературних планів щодо Фемістокліса, і все зійшло на пси! Ну, тепер спробуй ще раз із Феофілогерасимосом. Неможливо. Доки я промовлю його ім’я, настане ніч, та й воно мені зовсім не подобається, не подобається його вимовляти. Та чому, чому назвали так дитину? Каже, в нього було два хрещених, а уяви, якби їх був десяток.

Я не захотіла гуляти того дня. Сказала, що ще хвора. Фемос засмутився. „Називай мене, як хочеш, — каже він, — називай мене так, як тобі подобається, але я не бачу ніякої проблеми в іменах. Проблеми — у самих людях”.

Ми домовилися зустрітись наступного дня.

Відсунулися проблеми всього світу, й залишився Фемос і його повне ім’я. Фемос! Ім’я цілого життя.

„Мотив дощу з хвилини на хвилину вже почнеться,

Й, мабуть, ти знов згадаєш ту пору, що не вернеться...”

І йде дощ, без угаву дощ. Помалу настала тиша. Стільки років — і настала тиша. Ціле життя попереду і позаду, і одна велика кумедна проблема, одна проблема заради сміху, двадцятирічного сміху: Феофілогерасимос...

Коли йдемо з минулого, ми йдемо з наших тодішніх стосунків, а вони, ці стосунки, йдуть також геть, отже, не залишається нічого, крім спогаду. Спогаду, який робить чудовим те, що вже дуже далеко, те, що вже далеко позаду, бо саме його не можна торкнутись, бо саме він — не є сьогоднішня матерія, не є сьогоднішній подразник очей, вух, пальців. Проте він завжди є подразником язика й піднебіння. Здається, ніби п’єш отруту із маленькими крапельками глюкози.

Все-таки доля зробила неочікуваний сюрприз, повернувши мені з минулого  одні з утрачених стосунків. Один друг дитинства знову повернувся в мої очі,  мої вуха, мою пам’ять. Проте він мене лякає. Не знаю, чому саме лякає. Щось мені підказує, що  й він боїться... Та які дурниці в мене в голові. Я боюся згадати своє минуле, бо... Про що ще з минулого я можу побалакати з ним, а, може, дізнаюся і щось нове про його життя. Ми побачимося, згадаємо, посміємося і, можливо, питимемо удвох оту отруту із крапельками глюкози.

Дощ припинився. Все пахне мокрим, пахне земля і опале листя. Ціла купа опалого листя, мокрющого, покінченого, пливла підземними стоками міста, там, де немає світла.

Треба щось приготувати на вечерю. Надмірна кількість думок їдять людину, навіть якщо людина нічого не їсть, її їсть біль у шлунку. Моя кухня жахливо простора для однієї особи, і я сиділа і їла там, у повному комфорті, простягшись на два сидіння. Для двох людей вона була затісна, щомиті один торкався б другого, наступав би на нього, коротше кажучи, „плутались би їхні стегна”, як кажуть діти. Діти... Тому я живу одсамотоюна. Тому я розмовляю сама, скільки хочу розмовляю і коли хочу зупиняюся, якщо взагалі зупиняюсь.

Отже, що ми їмо сьогодні ввечері? Я заглядаю в холодильник і бачу тільки кубики льоду. Вони завжди є. Я їх бережу про гарний день, на випадок загострення апендициту або божевілля. Проте зараз вони непотрібні, бо в мене немає навіть віскі.

Зрештою... чого б попоїсти, чого поїсти. Колись давно ми це називали „папанара”; це були сухарики, намочені гарячою водою, і зверху — олія, оцет, орегано, сіль. Царство небесне моїй матері, вона була незрівнянна в таких приготуваннях їжі в період худих корів. Оскільки в наш час корови ніколи не жиріли, моя мати отримала патент на всі ці рецепти.

————

[1] Голод.

 

Тоді дуже добре, попоїмо сьогодні папанари, найсмачнішої й найпоживнішої. Чи додати й часнику? Та навряд, він знижує тиск, а останнім часом мій тиск був не дуже високий. Проста папанара або гаряча ореганада, як ми її поетично були назвали.

Добре попоїли, добре випили, якби ще в нас було... ”Знищи тиск страстей!” Тиша, абсолютна тиша. Боже мій, хоч би не прийшов відчай ночі!

 Я не хочу виходити, не хочу нікуди йти. В мене є моя кімната, моє радіо,  книжка, газети. Сьогодні ввечері помер Тіто. Що я читатиму! Померла людина так далеко і так близько від нас. Умирають і великі особистості. Руйнування плоті...старість...страх!

Всі думки приносять руйнування. Сьогодні ввечері хтось помирає, а хтось народжується, плоть зношується і змінює форму. Кімната змінює форму, темнішає й зменшується, стискає речі якимось повільним безумством... О, так! Цього вечора, коли все запахло дощем, я повернуся назад. Мені непотрібно боятись думок про минуле. Нерозумно ховати його так зопалу, бо воно знову відроджуватиметься. Я повернусь назад і дозволю своєму розумові побачити все чистим, правильним. Удамся до критики й самокритики. Ввесь вечір я це прибираю геть під виправданнями, а треба одного разу побачити свою силу та безсиль. Дрібницями, безглуздими дрібницями обріс кожен мій день, укрився павутинням, ніби я єдиний такий випадок у світі. Ніби інші люди купаються в щасті.

Не зважусь ніколи сказати все це вголос. Ніколи цього не почує жодна людина, бо я не маю права. Воно не стосується лише мене, а той, хто мене позбавив цього права — мертвий, і не має й мови про те, що я його десь знайду, щоб віддав назад право, якого мене позбавив.

Мертвий. У спальню повертаються привиди. Всі тіні — мерці, що лежать, і мерці, що стоять. О! Якби я могла його зараз побачити, все ж таки друг... Друг! У мене є величезна потреба в другові, який би пам’ятав моїх сусідів, дитячі ігри-хованки. У другові, який би слухав і дивився гаряче й зелено. Якби я могла заплакати!.. Зрештою, маю потребу в якійсь живій істоті посеред такої мертвої тиші, задухи.

І я знову починаю фальшивити до-мажорну гаму без діезів і бемолів. Проте я люблю мінор. Неможливо сьогодні ввечері нічого, я не засну, я знаю це, я тинятимуся безцільно всю ніч і рахуватиму злочини. Багато злочинів, що я бачила й скоїла, окрім того, якого не робила. Бідолаха беззахисний слимак! І ми, невинні чортенята, які лише зло коїли, із сіллю в руці. Бідолашна тваринка, якій ми посипбли потроху сіллю голе тіло, що тануло і залишало якусь глевку зелену лінію, просуваючись лише своєю голівкою доти, доки ми посипали та розтоплювали і її. Він не кричав, слимак ніколи не кричить, лише терпляче тяг свою муку до смерти заради розваги безневинних дітей, які потребують любови й турботи. Слимаки — всі ті, хто безжально посипає сіллю одне одного й наповнює простір розталими глевкими рештками!

 
 
Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії журналу

 Роман друкується з люб’язно  наданого дозволу видавництва "Сінхроні Епохі" (Афіни, Греція) та письменниці

{mos_sb_discuss:5}