Леопольд фон Захер-Мазох. ДВАНАДЦЯТИЙ СНІДАНОК

Леопольд фон Захер-Мазох (1836—1895)

ДВАНАДЦЯТИЙ СНІДАНОК

З німецької переклад Петро РИХЛО

 

Image Ермоґен Курилович ще ніжився під периною, коли верховий гонець приніс йому напарфумованого листа від його нареченої, панянки Ірени Борисовко. Сам зміст цього послання також був ароматним, щоправда, в той спосіб, який більше лоскоче піднебіння. Миле дитятко сповіщало, що її батько придумав новий рецепт паштету і дав йому кулінарне втілення. На пробу цього паштету й запрошували Куриловича. Він оцінив цей жест, позаяк пан Борисовко був великим любителем смачно поїсти, що вів свою кухню за знаменитим альманахом Ґурмана і, крім того, завжди мав у голові нові ідеї кулінарних шедеврів. Оскільки Курилович добре знав галицьку гостинність у всій її жорстокості, ту гостинність, яка ладна викласти на стіл усе, що тільки може запропонувати дім, проте й від гостя вимагає, щоб він їв і пив усе, чим його пригощають, то він вирішив вдатися до певних превентивних засобів. Найперше він стягнув свій пасок так туго, як це лиш було можливо, обмежив сніданок філіжанкою кави й сів у бричку, яка через осяяну весняним промінням містину мала привезти його у Волосянку, до нареченої та багатообіцяючого паштету. Бричка вже виїжджала з воріт, коли батько гукнув йому вслід, аби при цій нагоді він глянув у панотця Зепохова на овес.

— І на корову у Войцеха, — нагадала йому мати. — І не забудь спитати у Зеґеріца, як почуває себе його дружина, — попросила тітка, — вона була дуже хвора.

————

© Петро Рихло, 2006, переклад.

Перекладено за виданням: Leopold von Sacher-Masoch. Das zwцlfte Frьhstьck. In: Karl-Markus GauЯ, Martin Pollack (Hg.) Das reiche Land der armen Leute: Literarische Wanderungen durch Galizien. — Wien: Edition Wien — Dachs Verlag GmbH, 1992.

 

Курилович кивнув і від’їхав. Він щасливо прибув до сусіднього села, але тут раптом почув, як його хтось окликає і, обернувшись, побачив чоловіка, що біг навздогін. Це був заможний селянин, який мав великий вплив на виборах.

— Ні, — мовив той, відсапуючись, — отак просто проїхати мимо — це ж нікуди не годиться, адже пан благодійник не відмовиться від маленького сніданку в моїй господі.

Йому не залишалося нічого іншого, як повернути назад, злізти з брички і віддати належне ковбасі й горілці, якими пригостив його впливовий ґазда. Позаяк Курилович ще не мав у роті ані тріски, то поснідав з неабияким апетитом, відтак міцно потис гостинному господареві руку й продовжив свій шлях.

Однак невдовзі його спіткала невдача — перед наступною садибою один з коней загубив підкову, і поки сільський коваль прилаштовував йому нову, Куриловича помітив дідич Бачинський. Бачинський був відомий як скупердяй, отож коли він вимушено запросив сусіду на сніданок, Курилович гадав відкараскатися від цього запрошення рішучою відмовою, однак це йому не вдалося, тому що гостинність взяла все-таки гору над скнарістю. Він був змушений ввійти до обійстя і пригоститися. Пригощання було не надто щедрим, але ним не можна було знехтувати, незважаючи на всі відмовки.

Так весело він доїхав до Зепохова, де зупинився перед плебанією й оглянув овес, який хотів купити старий пан Курилович. Після того, як справу було залагоджено, з’явилася пані попадя зі звісткою, що сніданок вже на столі.

— Дякую,— перелякано запротестував Курилович, думаючи про паштет і свою наречену, — але я вже поснідав, справді, дуже дякую.

— Але ж, ваша високородність, невже ви образите нас у такий спосіб?

— Крім того, у мене розлад шлунку.

— Для такого випадку в нас є чудові огірочки з перцем і горілочка — перший клас! Цей рецепт дістався нам ще від нашого діда. Ви тільки скуштуйте!

Отож Курилович куштував доти, аж поки, сідаючи знов у свою бричку, йому не довелося попустити свій ремінець на одну дірочку.

— Але тепер ми вже ніде не зупиняємось! — мовив він кучерові.

— Я гадав, що до пана Войцеха ще.

— Так, так, але більше ніде.

Пан Войцех, дідич з Пилипківців, був рідкісним марнотратником, який продавав свій урожай на пні і вже протринькав зі своїми дружками два хуторці, кілька лісочків, пасовиськ і черід. Побачивши свого молодого сусіду, він з невимовною радістю підбіг до нього, обняв і поцілував його й одразу розпорядився зносити все, що було в домі їстівного.

— Перепрошую, — мовив Курилович, — я хотів лише принагідно глянути на швейцарську корову й мушу відразу їхати далі, оскільки мене чекають у Волосянці.

— Але ж невеличкий сніданок en passant не завадить.

— Перепрошую, але я вже тричі снідав.

— Лише тричі? У вашому віці я без зайвих розумувань снідав по шість разів.

Змагатися з красномовством пана Войцеха було неможливо. Після того як вони оглянули корову й зійшлися у ціні, належало зайти до хати й поснідати. Всі спроби нещасної жертви відмовитись від пригощання зазнали фіаско. “Як? Вам не подобаються зрази? За цим рецептом їх любив їсти король Станіслав Август”. Отож слід було скуштувати зраз.

— Як? Хіба ця салямі несмачна? Молодий чоловіче, цей сорт салямі вперше подав до столу кухар Наполеона І під час його перебування у Варшаві 1806 року. Вона вимагає до себе поваги.

Курилович попробував.

— Справді, дуже смачна.

— Отож пригощайтеся, не церемоньтеся, — і при цьому йому поклали в тарілку порцію, якої б вистачило на трьох.

Коли Курилович, зітхаючи й натужно всміхаючись, знову сів у свою бричку, він мусив попустити свій ремінець ще на дві дірочки.

— А тепер уперед, і якщо хтось наважиться зупиняти нас, їдь в ім’я Господа просто на нього.

Бричка рвонула з місця і миттю домчала до містечка Бабинці, проте тут дорогу перекривав шлаґбаум, і поки Курилович платив мито, з’явилися гусари, що саме поверталися зі свого щоденного муштрування. Офіцери сердечно привіталися з Куриловичем.

— Куди? — До прекрасної нареченої? — Щасливчик! — лунало з усіх боків.

Відтак слово взяв ротмістр Ґрайф.

— Ми вже давно в боргу перед вами за чудовий званий обід у вашого батька, а тут якраз надійшов пакунок від нашого придворного ліферанта зі столиці, отож я запрошую вас від імені офіцерського корпусу.

— Це для мене велика честь, — відповів Курилович, — проте мене чекають у Волосянці, до того ж я вже чотири рази поснідав, чи не могли б ми відкласти це на завтра...

— Ніяких завтра, — почулося з усіх боків. Офіцери силою вийняли нещасного з його брички й припровадили в казино, яке вони влаштували в купця Назенрота. Весь комфорт цього прикрашеного двома кольоровими літографіями приміщення, що складався з оббитого квітковими узорами дивана, був наданий у розпорядження Куриловича, а відтак почалася вакханалія. До закусок жертву більше не спонукали, чого не скажеш про напої, і коли поїздку знову було продовжено. навколишній світ мав уже веселіші, рожевіші барви — такі веселі, як піна шампанського й такі рожеві, як Sillery mousseux.

— Ну все, я вже контентний, — засміявся Курилович.

— Я також, — мовив кучер.

— Ти що, також святкував?

— Аякже, надворі з офіцерськими ординарцями.

Обидва зареготали радісним дуетом, мовби хтось їх полоскотав.

— Скажи мені, невже небо й справді рожеве?

— Мені здається, що воно зараз цитринове — справжнісіньке золото, — відповів кучер.

— Тоді ви, сучі сини, без сумніву пили токайське.

Бричка летіла як вітер, кучер наспівував пісню, Курилович сміявся, аж сльози наверталися йому на очі.

Аж тут раптом показалася шляхетна садиба в Окопах, і на терасі якраз сиділа господиня, зваблива пані Жабська. Кучер почав підганяти коней, але вона підвелася й помахала Куриловичу своєю рожевою ручкою.

— Стій, — мовив той і вистрибнув з брички. Він раптом перебрав ініціативу на себе й відчув себе зобов’язаним поцілувати цю маленьку рожеву ручку, яка так мило махала йому. Швидко піднявся сходами на терасу, і коли пані Жабська, рожева від маківки до п’ят, мов олімпійська богиня, опинилася перед ним, він вигукнув, чи, точніше вино Sillery mousseux вигукнуло в ньому: “Ах, які ви сьогодні вродливі!”

Вдова, що звикла підкоряти чоловічі серця, всміхнулася, позаяк зазвичай він був надто скромним, і вона вже давно мріяла про те, аби він став з нею трохи розкутішим.

— Я рада, що до вподоби вам, — мовила вона, — але ви, напевно, ще не снідали.

— О, я поснідав уже кілька разів.

— Це нічого не значить, ви ж не можете відмовити мені!

— І не подумаю. Хіба можливо встояти перед вами?

Невдовзі вони вже сиділи у добре провітрених, прохолодних, напівтемних покоях. Пані Жабська старанно накладала йому на тарілку й раз у раз наливала, але він не помічав цього, оскільки був зайнятий тільки її ручкою, яку знову й знову пристрасно цілував.

— Пригощайтеся, — чулося час від часу так само вимогливо, як і люб’язно, — ось цим білим кремом.

— Вибачте, але він видається мені рожевим.

— Це ваш настрій забарвлений сьогодні в рожевий колір.

— У всьому винен чар вашої присутності.

— Не лукавте! Адже ви заручені.

— Тож хіба через це я маю бути сліпим до принад такої жінки, як ви?

Перш ніж рушити далі, він наробив чимало шкоди: розбив коштовний келих, облив вином обрус і нарешті зізнався вдові у коханні. На його щастя, вона не сприйняла це серйозно, а просто розсміялася і продовжувала сміятися ще й тоді, коли знову стояла на терасі й махала йому на прощання хусточкою. Відтак Курилович заснув і прокинувся лише на подвір’ї садиби в Олексинцях, коли пан Зеґеріц, давній друг родини, поздоровкався з ним.

— Перепрошую, — пробурмотіла жертва, — сьогодні вночі я дуже погано спав, тому на мене гейби напала якась летаргія.

— Навіщо так багато слів, син нашого дорогого Куриловича завжди буде у нас бажаним гостем.

Після того як жертва розпитала про стан здоров’я пані Зеґеріц, почали накривати на стіл.

— Заради Бога, пожалійте мене, я почуваю себе зовсім кепсько.

Однак це не допомогло, його не пожаліли, а знову нагодували, хоч як він боронився.

— О галицька гостинність, — мурмотів він, зітхаючи, коли щасливо покинув Олексинці, — ти вбиваєш нас своєю усмішкою. Якби я зараз здибався з нечистим, я б запродав йому свою безсмертну душу за другий, порожній шлунок.

Проте на цьому його страждання ще далеко не скінчилися. На Кайзерштрасе бідний Курилович зустрів графа Красіцького, який запросив його до себе на сніданок. Аж ніяк не випадало сказати “ні” магнатові, отож він поснідав восьмий раз і знову попустив ремінець. Відтак вони прибули до повітового міста. Як на зло, на лавочці перед своїм будинком сидів у шовковому кафтані той жахний Моріц Лібесман, який будь-якої миті готовий був позичити йому грошей під вексель і якому він знову заборгував п’ятсот ґульденів. Звичайно ж, нове запрошення і дев’ятий сніданок, десятий — в управителя повіту, який саме стояв біля вікна, коли бричка намагалася непомітно проторохтіти мимо, і якого за жодних обставин не можна було образити. Ремінь тримався вже на останній дірочці, але й повітове місто залишилося, слава Богу, позаду. Тепер треба було ще якось прошмигнути повз шинок у Тарнавці. Авжеж, бо там сиділи його друзяки й заливали за комір, у той час як мандрівні цигани терликали на скрипках і бренькали на цимбалах. Він хотів проїхати мимо й боронився що є сили, але вони перехопили віжки. Все марно, його на руках внесли у шинок, а коли він спробував утекти через відчинене вікно і, як на лихо, застряв у ньому, вони втягли його за ноги назад і відпустили тільки тоді, коли він поснідав одинадцятий раз.

Був уже полудень, коли він добрався до Волосянки. Йому коштувало певних зусиль злізти з брички і потрапити до їдальні. Він почував себе, наче вовк із казки, якому замість козеняти напхали живіт камінням. Пан Борисовко зустрів його докірливим поглядом, чарівна наречена найприємнішою усмішкою.

— Оскільки ви спізнилися, — сказав господар дому, — то ми вже пообідали, і в цьому, безумовно, ваша вина. Однак паштетом ми ще можемо вас почастувати.

Тут внесли шедевр пана Борисовка, і він почав розрізати його тремтячими руками, почуваючи себе, мовби честолюбний актор, який вперше грає нову роль.

— Ось, прошу вас, пригощайтеся.

Кожен з присутніх урочисто поклав собі шматочок на тарілку, куштував його, схвально кивав, а відтак з усіх боків посипалися компліменти. Борисовко вклонявся, задоволено усміхаючись, мовби відповідав на оплески публіки.

— А що скажете ви, пане Курилович?

— Незрівнянно, я ніколи не їв нічого подібного.

— Ну, тоді прошу пригощатися.

Курилович знову поклав собі в рот дрібку паштету.

— Ви й справді майстер кулінарного мистецтва.

— Дивлячись на вас, цього не скажеш, адже ви їсте мій паштет, наче канарейка.

— Річ у тому, що я вже...

— Ні, Ви кажете так лише з люб’язності. Невже паштет і справді такий нікудишній?

Присутні гості дивилися на Куриловича з докором.

— Навпаки, він перевершує всі паштети з альманаху Ґурмана.

— Будь ласка, не богохульствуйте, — відповів Борисовко. — Автор альманаху, якого я шаную не менше, ніж Вольтера, Шиллера або Пушкіна, є класиком, а я тільки скромний романтик кулінарного мистецтва. Але пригощайтесь.

— Дорогий пане Борисовко, я не можу, навіть при найщирішому бажанні.

— Але чому? — спитала тепер Ірена з палючим поглядом.

— Тому що — тому що я поснідав по дорозі до вас вже одинадцять разів.

— Якщо ви поснідали одинадцять разів, то могли б це зробити ще й дванадцятий раз.

— Цю логіку можна спростувати.

— Не екзаменуйте мою логіку, екзаменуйте мій паштет.

— Я не можу.

— Бог любить число дванадцять.

— Я чув, що Бог любить трійцю.

— Будь ласка, ось вам приклади — дванадцять місяців, дванадцять апостолів і так далі.

— Пожалійте мене, я більше не можу. Я вже радше мертвий, ніж живий.

— Ви зневажаєте моє мистецтво, а значить ви зневажаєте мене, — сказав пан Борисовко з міною Юпітера, що метає блискавки. — ви ображаєте мене.

— Тепер я бачу, що ви мене зовсім не кохаєте, — тихо мовила прекрасна Ірена.

Курилович зробив останню спробу й запхав собі в рот шматочок паштету, але в ту ж мить підвівся і, похитуючись, вибіг у сад, до трояндових кущів.

Наступного дня нещасний Курилович отримав листа такого змісту: “Після того як я дійшов переконання, що ви не підходите мені в зяті, і моя донька Ірена, яка готувала паштет, також дотримується думки, що чоловік, який не вміє цінувати домашніх чеснот жінки, ніколи не стане добрим сім’янином, вважаємо вас віднині вільним від даного нам слова. З повагою — Никифор Борисовко”.

{mos_sb_discuss:5}