Янош САНТАЇ

АНТИЛОПА ГНУ  

ТРИ МАЛОЙМОВІРНІ ОПОВІДАННЯ  

З угорської переклав Іван МЕГЕЛА

 

Серед антилопоподібних найцікавішим представником є гну (Comnochaetes gnu), яка є надзвичайно своєрідною жуйною твариною, на вигляд така собі середніх розмірів істота, якщо можна так сказати, антилопа є чимось середнім поміж оленем і конем, вона є справжньою пародією на благородні і прекрасні створіння цього виду тварин. (Альфред Брем. Світ тварин, ІІ том, стор. 392)

 

ВТЕЧА ПЕРША 

Гну тікала. Гну мчала. Гну бігла вистрибом. Савана відкривалася перед нею, немов обійми матері. Гну треба було бігти. Гостра, як лезо, слонова трава залишала невидимі смуги на її змиленому боці. Гну дика, дивна тварина — шепотіла вона про себе. Гну треба було бігти. Щось залишити за собою, а щось наздогнати. Гостра, як лезо, слонова трава вирізала невидимі смуги на її змиленому боці. Вона хотіла цього, і з неї щось немовби спадало, спадало болісно те, що вона вважала своїм, але що насправді все ж їй не належало. Гну треба було підстрибувати. Стукіт двох копит:тітіті-татата-тітіті-татата-тітіті.

— А ми це знаємо, — сказала з насмішкою в голосі бородавчаста свиня. — Вона знову втікає.

— То, може, її зацькуємо? — запропонувала молода гієна.

— Навіщо? — знизала плечима гієнина мати. — Цькувати варто тільки того, хто тікає, а за ним хтось женеться. Але хто тікає просто так, за тим гнатися не варто.

 

САМЕЦЬ З КАЧАЧИМ ДЗЬОБОМ

Чоловік гну був активним громадським діячем, ссавцем з качачим дзьобом, членом багатьох місцевих, крайових, державних і світових організацій, їхним секретарем, головою. Рідко коли він сидів удома з дружиною, різні справи часто відволікали його від домашнього вогнища. Своєю славою, серед усього іншого, він міг завдячувати надзвичайно своєрідному, але сповненому гідності своєму зовнішньому вигляду; сам великий Лінней був настільки спантеличений, побачивши антилопу гну, що зарахував її до окремого класу. Дружина гну не кохала свого чоловіка, але після двадцятирічного спільного життя у неї виникла якась незбагненна, інстинктивна прив’язаність до нього, щось на зразок того стану, коли муха прилипає до липучки. Більшість мешканців савани дивилася, однак, зизим оком на непосидливого діяча.

————
Перекладено за виданням:
© Іван Мегела, переклад, 2006.
 

— Такої тварини насправді не існує, — обурювалася бородавчаста свиня.

— Твоє твердження в принципі помилкове, — докинула своє жирафа, яка дивилася на світ зверху ( і таким чином перед нею відкривалися деякі простори), та й до того вона любила міркувати над проблемами філософського характеру. — Тварину, про яку йде мова, можна побачити, її можна понюхати, помацати, більше того, її м’ясо можна скуштувати, якщо хтось цього бажає.

— Це ніякий не доказ! — вигукнула бородавчаста свиня. — Я піду до реєстратури мешканців Африканського континенту.

Службовець реєстратури, стара сова, після того як довго і поважно гортала грубезні фоліанти, заявила категорично: такої тварини, як самець з качачим дзьобом, у Африці не існує.

— Бачиш? — сказала потім бородавчаста свиня жирафі. — Я ж казала: даремно вважати, що вона існує, коли її насправді немає.

 

ЗБОРИ ПЕРШІ

— Мені завжди видавався підозрілим отой самець з качачим дзьобом, — заявив лев на загальних зборах звірів, після того як леопард повідомив йому про скаргу бородавчастої свині. Бородавчаста свиня,на жаль, не змогла особисто бути присутньою, адже цього дня на світанку леопард її з’ів. Останнє її бажання полягало в тому, щоб її думку довели до відома президії загальних зборів звірів. — Лапи у нього немов у крота, тіло немов у щура, клюв немов у качки, — продовжував король звірів.

— До того ж його немає у списку наших мешканців, — сказав добре поінформований леопард.

— Це, мабуть, якась міфічна істота, — докинула жирафа, хизуючись своїми знаннями предмета.

— Це якась нісенітниця! — пробурчав лев. — Нам треба якось вирішити цю справу.

Тоді гну підняла свою передню ногу. Лев застережливо спинив гієну, яка вже збиралася накинутися на гну, а тоді оголосив:

— Гну просить слова!

Звірі схвильовано загомоніли. Травоїдна тварина звикла просити слово на зборах тільки у виняткових випадках. Травоїдні тварини взагалі-то були задоволені своєю долею: самим жити і дозволяти жити іншим, як полюбляв казати слон. Йому,звичайно, було легко так казати, тому що йому не загрожували гострі, немов лезо, зуби хижаків. А крім того, хто ж наважиться суперечити поглядам такої великої тварини, як слон?

— Звідки ви знаєте, що тут не Африка? — запитала, затинаючися, гну.

Кругом залягла мертва тиша.

— Звідки ви знаєте, що тут не Австралія? — запитала вона знову, на цей раз голосніше.

— Цікава постановка питання, — озвалася жирафа, скориставшися загальним замішанням.

— Можливо, що ссавець з качачим дзьобом і є єдина існуюча тварина! — оголосила переможно гну.

— Але ж бо, — почала, прокашлявшись, жирафа, — немає жодних фактичних доказів стосовно того, що...

— Я знаю, що кажу! — перебила її гну. — Я ношу в собі мудрість багатьох поколінь гну. Я— це всі гну, отже, таким чином, як і будь-яка жива істота, яка впродовж років топтала траву савани. І я вам скажу, що ця земля...

— М’ясо м’ясоїдним! — заревів лев, і хор хижаків негайно підтримав його. — М’ясо м’ясоїдним!

— Трава травоїдним! — продовжував лев, але не дочекався того, щоб травоїдні повторили за ним. Він зразу закрив збори.

 

НІЧ ПЕРША

Ніч у савані спекотна, у теплій темряві антилопа гну сидить на кухні в помешканні на верхньому поверсі. Вона вкривалася потом, чуючи ревіння лева, що прорізало темряву, немов червона смуга. Перед нею на столі лежав шматок свинячого стегна і книга в чорній оправі. Гну уявила собі, що бойскаутує м’ясо до кінця, під вітром, щоб здобич не взялася запашком. А тоді настає вирішальний момент, коли вона несподівано накидається на жертву, яка нічого не підозрює, нижня щелепа вгризається в м’яку шию, корінні зуби відкусують шмат м’яса і гаряча кров заливає її рот. Вона ліниво, млосно потягується, потираючи передніми ногами поперек, монотонно муркочучи: гну дикий, дивний хижак. Вона відчуває себе героєм. Скрапуюча зі свинячого стегна сукровиця утворила на столі калюжку.

— Мені треба було б носити намордник! — сказала вона голосно, майже вигукнула. Тоді схопила книгу, розгорнула її і стала читати співучим голосом:

“І призначив Господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону. І Йона пробув у череві риби три дні і три ночі. І благав Йона Господа, свого Бога, з черева риби. І сказав бідолашний: коли в мені згасне моя душа, я згадаю про Господа і дійдуть мої благання до тебе, до храму Твоєї святості. Хто зважає на ідолів, той проґавить своє щастя. Але я словом вдячності приношу Тобі жертву; даю те, що зловив. Спасіння за Господом”.

 

ЗБОРИ ДРУГІ

На загальних зборах звірів, як зазвичай, головував лев.. Праворуч від скелі зібралися м’ясоїдні, ліворуч — травоїдні. На гілках навколишніх дерев розташувалися птахи, а плазуни та членистоногі товпилися на вільному майданчику перед скелею. Навпроти скелі смуга, місце для риб, воно вже давно порожнє, їх і так виключили зі зборів під загальні схвальні вигуки за часту невиправдану відсутність. Лев,позіхаючи, роззирнувся довкола, затим відкрив збори.

— М’ясо м’ясоїдним! — прогримів він.

— М’ясо м’ясоїдним! — повторив за ним хор хижаків. Травоїдні стривожились, хоча вони вже могли б і звикнути, що під час зборів хапати здобич заборонено. Лев продовжував:

— Трава травоїдним! — ліва сторона тут же прогриміла. — Трава травоїдним!

Лев хотів щось сказати, як тут гну підняла передню ногу.

— Що, знову вона? — перешіптувалися звірі. — Чого вона хоче?

— Гну просить слова! — заревів лев. У повітрі затріпотів неспокій. Гну відкашлялася, затим сказала таке: — А чому б це м’ясо не належало і травоїдним?

З правого боку почулося невдоволене бурчання.

— Все-таки, що вона собі думає? — прогуділи м’ясоїдні.

— Подейкують, що ти тікаєш, хоча за тобою ніхто й не женеться, — прогудів леопард, видно, що він знав усе про справи гну. Гну вперто підняла роги.

— Тепер мова не про це! — вигукнула вона.

— Мені треба було б якось поміркувати над цією справою, — докинув лев. — Минулого разу та неприємна історія з частинами світу, а тепер...

— Друзі мої! — почала гну зі звертання, яке вона запозичила від свого чоловіка. — Господь Бог у безмежній мудрості створив рослину і м’ясо, але не для того, щоб ті чи інші могли ласувати ними, тобто не для всіх. Це бажання Господа, і той, хто йтиме наперекір йому, вчинить великий гріх. Я несу до вас послання нового світу, де згодом запанує мир і злагода: травоїдні можуть досхочу наїдатися м’ясом, а м’ясоїдні можуть насолоджуватися чудовим смаком рослин. Я попереджаю, проте, друзі мої, що шлях до нового світу буде нелегкий. На кожному кроці на вас чатуватимуть безкінечні небезпеки, багато хто з вас впаде, але не лякайтеся, тому що в кінці свого шляху ви знайдете великі скарби. Господь обрав мене для того, щоб я провела вас до цього нового світу. Дослухайтеся слів Господа: поступ праведних з усіх боків перепинятиме себелюбство егоїстів і зажерливість зловмисників. Благословенним є той, хто заради жалю і милосердя поборе свої слабкості, йдучи долиною темряви, тому, що він є справжнім стражем своїх братів і сестер і рятує тих, хто заблукав.

Збори не довелося розпускати. Вони розпустилися самі по собі.

 

НІЧ ДРУГА 

Ніч у савані спекотна, тепла темрява знову застала гну на кухні помешкання на верхньому поверсі. Свиняче стегно незмінно лежало в сукровиці на столі. Від тепла взявся легкий запашок. Гну вороже втупилася у м’ясо. Їй здавалося, що воно єхидно посміхається. Посміхається, шкіриться, сміється, регоче! Кого воно з себе корчить? Адже це всього тільки шматок м’яса, що розкладається. Здавалося, стегно промовляє: “Гну лютий хижак, хіба ні? Але ми добре знаємо, який він хвалькуватий. Задає тон, а коли доходить до діла, відразу стушовується, ха-ха!

— Ні! — викрикнула гну й одним помахом змела шматок м’яса зі столу. Шматок м’яса гупнув на підлогу. — І ще, хай буде Австралія! Вона, мабуть, казала правду, — чулося звіддаля, — адже вона існує для багатьох .

 

ВТЕЧА ДРУГА

Гну тікала. Море гострої, немов лезо слонової трави м’яко стелилося перед нею. Гну дикий, дивний хижак — шепотіла вона про себе. Гну треба тікати. Залишити все за собою, все наздогнати, що врешті-решт не належало їй, але яке вона все ж відчувала своїм. Довкола панувала тиша, лише тупотіння копит порушувало тишу савани: тітіті-татата, тітіті-татата-тітіті. А затим і його вже не стало чутно. Цього разу її ніхто не переслідував.

 

КУХОЛЬ ПИВА

Шостого вересня пополудні я зустрів диявола. Я прямував додому від храму Святого Віта. Щоб бути цілковито точним, у мене не було мети повертатися додому — чи може взагалі мати якусь земну мету людина, після того як вона провела півтори години у шедеврі християнської архітектури?. Я йшов прогулюючись звивистими вуличками замкової гори. Моя прогулянки мала єдиний напрямок, до певної міри визначальний щодо мого руху фактор.Я помітив затим, як на мене хтось поглянув з-під столика, що стояв у затіненому садовому закутку невеличкої корчми. Він мав точнісінько такий вигляд, як його малювали у свій час Дюрер, Леонардо чи Рубенс. Очевидно, я мимохіть зупинив на ньому свій погляд, бо наступної миті він уже махав мені як давньому знайомому. Я озирнувся через плече, проте позад мене не було нікого. Він знову махнув мені, і тоді в мене вже не залишилося й крихти сумніву, що в такий спосіб він запрошував мене до свого столика. Завагавшись якусь хвильку, — проведений у кафедральному соборі час все-таки зміцнив до якоїсь міри мою душу — я, однак, рушив до нього.

— А, доброго дня, — привітався він, широко усміхаючись,— сідайте. Як завжди?

Все ще вагаючись, я присів на край трохи розхитаного металевого стільця, навпроти нього, готовий до того, щоб у будь-який момент втекти звідси.

— Гарний сьогодні день, правда? — сказав він, простягаючи поверх столу випещену руку для дружнього стискання. Перед ним стояв порожній кухоль пива. На його стінках піна вже висохла. Я не міг устояти перед бездоганною елегантністю його манери, моя долоня мимоволі притиснулася до його долоні.

— Ні, ні, в цьому немає потреби, — проказав він сміючись, видно було, що мої вуста були готові відкритися для того, аби щось сказати, — адже ми давно знаємо один одного.

Я звільнив свою правицю, поклавши край міцному потиску, і промовив:

— Вибачте, але я вас не знаю.

— Тисячу пробачень, любий друже, — сказав він, усе ще усміхаючись. — Знаєш, чудовий день і добре пиво примусили мене забути про ввічливість. Моє прізвище Ковач, звати Пал.

— Ви угорець? — запитав я.

І знову пролунав гучний сміх.

— Для вас назавжди. Кухоль пива?

Моє збентеження, можна сказати, посилювалося. З одного боку — у цьому не було нічого дивного, — я не мав звички тринькати гроші, а корчми на замковій горі, крім своєї приємної обстановки, славилися високими цінами. З іншого боку, можливо, те побожне почуття, яке охопило мене у храмі, застерігало, що не гоже приймати частування від злого духа. Я поглянув на годинника: він показував шість годин і шість хвилин.

— Та не будьте дитиною. Я частую. — Я був переконаний у тому, що він би поплескав мене по спині, якби я сидів ближче др нього. — Вальтер! — гукнув він і додав бездоганною англійською: — Two pints of light*. Ну так, я тут як турист, — продовжував він затим, повернувшись до мене. — Я видам вам одну таємницю.. Тут можна вибирати тільки світле. І тільки бочкове. Решта не варта уваги.

Ми сиділи мовчки, поки принесли пиво.

————
* Два кухлі світлого (англ.).
 

Я поглядав на його обличчя, мабуть, забувши про норми елементарної ввічливості. Але хоч як намагався, та не міг створити певний образ із тих рис, що постійно мінялися. Знайомі і незнайомі обличчя пробігали одне за одним по гладко виголеному його лиці.

— За здоров’я! — Кухлі задзвеніли... Ми зробили кілька ковтків, потім Пал Ковач, прицмокнувши, промовив:

— Здається, ви побували у храмі.

— Так! — вигукнув я мало не з пафосом, радіючи, що зрозумів його прихований план дій. — Здається, ви теж побували десь там, — продовжив я, набравшись сміливості, зручно відкинувся на спинку стільця і недбалим рухом дістав із своєї сумки сигарети і сірники.

— Атож, ви маєте рацію, — визнав Ковач, киваючи головою. Відтак ковтнув пива і витер чорно-білою картатою хустинкою піну, що прилипла до його вусів. — Вибачте, можна у вас сигарету? Мої щойно скінчилися.

Упевненим рухом я подав йому пачку. Він дістав з неї сигарету, покрутив її своїми тонкими пальцями, затим уклав собі поміж губи.

— Дякую, сірника не потребую. — Запалив великою бензиновою запальничкою, затягнувся і видихнув дим звивистими клубками.

— Ну так, храм, — замислено промовив він. — Ви знаєте, скільки разів я хотів зайти всередину храму? — Збуджено нахилився ближче до мене. — Тільки ж, перепрошую милостиво, вхід туди мені заборонений.

— Цьому, якщо дозволите, я не дивуюся, — зауважив я зверхнім тоном.

— Не знаю, чи ви завважили, — продовжував він, залишаючися зовні незворушним, —що біля дверей храму зазвичай повивішувано безліч невеличких оголошень, там є перелік предметів, з якими завжди заборонено заходити всередину: з морозивом, із собаками, щось у такому дусі. Перепрошую, але всі ці заборонені предмети — це і є я сам. До того ж у певних місцях за новими правилами не дозволено й фотографувати. Щоб гість випадково не створив собі належної картини про стан речей. Не треба й казати, — додав він скромно, — що й ця картина — теж я.

Я засміявся.

— Вибачайте, але, м’яко кажучи, це дешевий прийом. Віруючі здебільшого і так...

Ковач похитав головою.

— Я знаю, я знаю. Копніть-но ногою сплячого лева...

— Ви? Сплячого? — Я добряче потягнув пива і схвально постукав пальцем по кухлю. Справді, це світле пиво перша кляса. — Ну от, — продовжував я, запаливши й собі, — то ви є втіленням злого духа, і ви стверджуєте, що зло відмирає.

— Вибачте, —Ковач подивився на мене дуже серйозно, — але де тут мовиться про зло? Пане, ви помиляєтеся.

Ага, він уже обороняється. Готовий до нападу, я сперся ліктями на стіл.

— Це я помиляюся? Ну, так знайте ж, шановний Пале Ковач, відомий більше під іменем Сатани, Люцифера, Бельзевула чи, як хочете, ви, любий друже, ви причина того, що ми, люди, тисячоліттями страждаємо через вас.

— Я?— скинув здивовано головою Ковач. — Я? Сподіваюся, ви це не гадаєте цілком серйозно.Тоді скажіть мені, хто ж був тим, хто у невігластві, названому Едемом, посадив для вас дерево пізнання? Га? Чи, скажімо, хто був тим Прометеєм, який приніс людям у Греції вогонь? Ну? Це був я, перепрошую милостиво. І ви це називаєте злом? Га? — збуджено жестикулював він, тримаючи в одній руці сигарету, а в другій майже порожній кухоль.

— Ну то й що? — наступав я знову. — Як пояснити появу страшенно привабливого зла, що його впродовж віків ви, шановний пане, насаджували в душі людей?  Відповідайте!

Ковач подивився на мене з утомленою посмішкою.

— Погоджуюся, — сказав він. — Тільки ж ви, любий друже, у запалі забуваєте, що зловмисники потрапляють до пекла. Точніше, я їх відправляю до пекла. Чи не так?. Не кажіть нічого, я знаю відповідь з перших рук. І якщо це правда, тоді про Бога — тут Ковач сором’язливо опустив очі додолу, — що поганого я роблю? Покладіть руку на серце. Ет,— махнув він рукою, —  облишмо це. Байдуже. От яка  шана мені за мої старання.

Переді мною сидів зневірений диявол. Він сумно дивився на свій порожній кухоль. Мені несподівано стало його шкода.

— Не хочете ще одного?

— Дякую, ні. — Він пригладив рідке, сиве волосся. — На жаль, мені треба йти. Час минув.

Я поглянув на свого годинника: він показував шість годин шість хвилин.

— Дуже приємно було зустрітися з вами.

Диявол підвівся, довго трусив мою правицю, а потім зник у корчмі, шибки якої з освинцьованого скла дружньо усміхалися до всіх навколо. Він не озирнувся на мене, не помахав мені рукою. Його постать, віддаляючись, ставала дедалі дрібнішою. Він рухався якось дивовижно. Його немовби сіпали за дротики. Хоч як я намагався, та, окрім жалю, не відчував до нього більш нічого.

Я випив залишки свого пива, викурив ще одну сигарету, а потім і сам зібрався йти. День сповнився якоюсь дивною меланхолією. Я вже був на вулиці, коли мене наздогнав офіціант.

— Пане, ваш рахунок.

Я з полегшеним зітханням заплатив, потім рішучою ходою попрямував до свого дому.

 

 

НОЇВ КОВЧЕГ

“Як крапля поту на чолі Альфельду”. Вдале, хоча й дещо ліричне порівняння, що його висловив журналіст, який став відомий після репортажу про одне село. „Село, куди веде тільки одна дорога. „Всі дороги ведуть у село”. ”Куди веде тільки одна дорога”. Він перебирав такі заголовки, поки одна відома столична щоденна газета не вирішила видрукувати у суботньому додатку його репортаж. Всі ці заголовки містили одне й те ж правдиве повідомлення: до села й справді вела лише одна дорога. А взимку вона просто зникала. Цю дорогу побудували свого часу завойовники, коли мудро спорудили за двісті метрів від села секретне летовище, щоб, коли  треба, їхні літаки могли швидко сідати і злітати. На площі близько гектара повністю висушили мочарі, що обступали село, і на осушену землю поклали бетон: таким чином злощасне летовище було готове. Ця справа не дуже турбувала селян, адже у них тепер з’явилася дорога, якою вони хоча й не користувалися, але її наявності все ж можна було порадіти. З іншого боку, вони отримали від будівельників згущене молоко і шоколад, а родини, в яких були дорослі дівчата, ще й якісь барвисті банкноти. До цього періоду можна віднести й те, що в селі, в якому мешкали, до речі, одні темноволосі люди,на світ з’явилося кілька русявих діточок.

 

У селі проживало близько вісімдесят родин, здебільшого хлібороби, вівчарі і свинопаси. Довгий час вони заробляли собі на хліб тим, що ловили рибу в мочарях та розставляли верші. Про цю історію старожили розповідали так, як вона збереглася у їхній пам’яті: як про панські часи, коли село ще не обступали так мочарі. Ото були гарні часи, розповідали вони. Була тут родюча земля, пасовисько та ще й ліс. Але часи помінялися, а разом з ними і місцевість навкруги, додавали вони при цьому й хитали головами. А затим до цього додалася ще й Перша світова війна, і в село поступово прокрався голод. А тоді трапилося диво. Один пастух, хоча в його батьків ніколи не було своєї власної худоби, виходив щодня зазвичай до мочарів й одного дня ранньої весни натрапив на військовий всюдихід, що застряв у болоті. Свинопас шанував, більше того, навіть любив завойовників, він був головою родини, в якій були дорослі дівчата — вдома він зібрав цілу колекцію барвистих банкнотів, хоча, як то кажуть, потреба— великий пан. Він оглянув всюдихід, який, засмоктаний трясовиною, випускав бульбашки, проте не виявив у ньому нічого особливого. Чолов’яга вже хотів вилізти з всюдихода, аж під одним сидінням виявив целофановий пакунок з дрібними зернятами. Свинопас свиснув від радості, обережно поклав пакунок у свою торбину і заспішив додому.

 

У просторій залі контори бургомістра запанувала напружена тиша. Сільська знать — бургомістр, священик, перукар, нотар, міліціонер і вчитель — сиділи за широким дубовим столом. Посередині столу лежала купка зернят.

— Що б це могло бути? — запитав за якусь хвилю бургомістр.

— Постановка питання неправильна, — заявив нотар. — Необхідно насамперед з’ясувати, про які зернята йде мова.

Бургомістр підвівся, вибрав з купки шість зернин і розподілив їх поміж присутніми. Члени правління, наморщивши чола, розглядали зернята, що лежали на їхніх долонях.

— Ну, панове? — запитав бургомістр.

Дехто, нагнувшись над своєю долонею, вдавав, наче залучає до аналізу всі свої знання і свою пам’ять, але більшість безпорадно дивилася на бургомістра і тільки знизувала плечима. Бургомістр зневірено махнув рукою.

— Їх треба висіяти, а тоді побачимо, — заявив він рішуче.

— Воно то так, але де? — мудро зауважив учитель.

Тиша, що знову запанувала, ставала нестерпною.

— Та на летовищі, — заявив несподівано міліціонер.

Нотар став кричати, священик перехрестився, бургомістр пощипав виноград, що лежав перед ним, вчитель істерично засміявся, а перукар постукав себе багатозначним жестом по лобі.

— Ми можемо насипати на бетон ґрунту, — пояснив його міліціонер. Гамір немовби зрізало. Всі мовчки дивилися на того, хто промовляв.

— Це блюзнірство, — заявив священик. — Адже вони наші рятівники.

 

Селяни два тижні тягали землю з села на летовище, то підводами, то на плечах, хто як міг. І шар землі поволі, але впевнено покрив летовище. А тоді одного разу — й орати не потрібно було, адже земля стала немов пух – зернята висіяли. Час від часу землю поливали і чекали, що з того вийде. Піднесення сільського господарства спричинилося до того, що коли нарешті прилетіли літаки окупантів, то, помахавши злегка крилами, вони так і не знайшли летовища. Майор, який керував ланкою, підозрював, що об’єкт так засекретили, що навіть вони, окупанти, не знають, де він є. Він увійшов у контакт з місцевими мешканцями, пересвідчився у правильності координатів, проте на заданому місці, окрім зеленіючих посівів, нічого так і не виявив. Отож ланка літаків політала якийсь час над мочарями, немов зграйка ластівок, що збилася з дороги, пальне поступово вичерпалось, затим вишикувались гарненько у рядочок і, неначе підстрелені дикі птахи, попадали на землю. При цьому виявилося, що всього одна машина не згоріла при падінні. Однак ця знахідка щедро винагородила селян за їхні зусилля. Чотириста комплектів першокласних військових уніформ захисного кольору і стільки ж пар до блиску начищених черевиків приховувало в собі черево машини-птаха. Проблема одягу на деякий час у селі була вирішена.

 

Наближалася пора жнив. Село від малого до великого ходило до поля, всі в уніформах, і милувалися добре зрошеними, прополеними рослинами, як і колись, за спогадами старожилів. А тоді одного літнього дня летовище все побіліло. Копітка важка робота дала свої плоди. Море чудових ромашок зустріло людську юрбу, що прийшла подивитися на результати своєї роботи. Люди розчулено милувалися полем. “Хтось їде!” — вигукнув міліціонер. Дорогою котилася хмара куряви, з якої скоро вигулькнула колона військових всюдиходів та вантажівок. З машин повискакували високі, з різьбленими обличчями, у зеленій уніформі люди і, подавши зразок чудової організованості, блискавично оточили жителів села. Сонячне проміння зблиснуло на дулах автоматів, націлених на людей. Визволителі, звичайно, це були вони, швидко збагнули, що перед ними не окупанти, бо ті не можуть бути такі чорні. Загрозливу тишу швидко порушили дружні голоси та попліскування по спині. Правда, селяни не відбулися так легко. Юнакам трошки пом’яли боки, дівчат поганяли, чи то навпаки, згідно із смаками рятівників. Але затим невдовзі настав мир. Селяни отримали жуйку і рибні консерви, а родини з дорослими дівчатами ще й гроші, як і раніше. Правда, ці гроші мали інший колір, але що це важить? Село визволилося.

 

На початку наступного літа для наглядачів нового порядку прибула партія товару. Це була вже друга партія. Перша була послана ще восени, щоб принести звістку про зміни, але через деякі обставини загубилася разом з машинами. Через те другу партію мудро вислано в дорогу після того, як було взято до уваги місцевий прогноз погоди. Виголосивши привітальну промову, члени делегації повідомили селянам, які вишикувалися перед ними, що вони зробили велику послугу батьківшині, оскільки завадили приземленню окупантів на секретному летовищі і таким чином врятували столицю від бомбового удару. Після того гості оглянули село, де вже вдруге розквітало поле з ромашками, а також хвіст літака, якого витягли з болота., затим пообіцяли, що невдовзі перетворять територію довкола села на родючі землі і вишлють сто дійних корів, а також видадуть селянам державні нагороди. Потім, притискуючи до грудей велетенські букети ромашок, посідали в автомобілі і виїхали, вигукуючи гасла, що закликали місцевий люд працювати невтомно.

 

Партія вантажу прибула ще цього літа. Замість землерийних машин відповідні організації надіслали зрошувальну установку – план меліорації мочарів застряв десь на столі якогось чиновника в столиці — до цього долучилися також фахівці. Замість обіцяних ста дійних корів на платформі вантажівки мекало п’ятдесят кіз. Це першокласна, невибаглива худоба, пояснили членам правління села, які прийшли подивитися на перспективних тварин. Державні відзнаки були в гарних коробочках з червоним оксамитом, до них додавався диплом на ім’я того, кого нагороджували. “З роздачею відзнак почекаємо до освячення зрошувальної системи”, — заявив державний чиновник, що відповідав за всю поставку.

 

Спеціалісти швидко змонтували зрошувальну установку. Тим часом інші члени делегації почувалися в селі дуже добре. Вони ловили рибу, ставили верші і по кілька разів навідувалися до родин з дорослими дівчатами, які після таких відвідин отримували від них замість банкнотів теплі дружні побажання. А затим настав великий день. Навпроти зрошувальної установки, що сполучалася з мочарями, стояла трибуна, збита з штахетника. На ній у два ряди стояли члени делегації та депутати сільради. Перед першим рядом простягалася стрічка з національних кольорів, яку тримали в руках з обох кінців русяві дівчата. Позаду трибуни півколом розташувалися селяни. Керівник делегації натхненно прославляв цивілізацію, яка дійшла до цього віддаленого занедбаного села, де, одначе, живуть справжні герої. Він довго малював дивовижні можливості установки, що уособлює досягнення цивілізації, хвалив патріотизм селян і, відповідно, корисність зрошування. Кілька місцевих жителів запитали, що ж нею зрошуватимуть, проте їхні голоси заглушили оплески, які пролунали після заключного слова промовця. “Люди, давайте вірити у світле майбутнє!” Після того він подав рукою знак фахівцям, які, трошки пововтузившись, все ж увімкнули установку і вже невдовзі її труби стали виливати брунатну, з огидним запахом воду.

 

Затим керівник делегації вийшов вперед, щоб урочисто перерізати стрічку. Члени правління нервово перешіптувалися. Ніхто не подбав про ножиці. Бургомістр швидко послав якогось хлопчика, аби той приніс ріжучий інструмент. Внаслідок затримки, урочистий акт вручення двісті п’ятдесяти державних нагород не відбувся. Бургомістр подав дівчатам знак, і ті граціозними рухами випустили стрічку з рук. Керівник делегації, проголосивши кілька тривіальних слів, поручкався з депутатами, затим усі покинули трибуну, яка поволі осідала.

 

Село добряче збагатіло зі столичного подарунка. Установку вмикали спочатку щодня і трошки поливали землю. За якийсь час поливати стали через кожні два дні, ще згодом через тиждень, аж поки одного дня у двигуні, який приводив у дію установку, закінчилося пальне. Що стосується кіз, то з’ясувалося, що то й насправді невибаглива скотина, ба, вона навіть дає молоко. Правда, розводити кіз не було як, оскільки ті, хто їх подарував, забули, що для діяльності такого характеру необхідно мати ще й цапів. Зате цієї ж осені на світ з’явилося декілька сатирів, яких священик прокляв, а селяни, навпаки, швидко їх полюбили за вдатні до танців ноженята і за музичність. Подарунки виявилися гарними і простенькими іграшками.

 

На початку наступного літа одному русявому юнакові спало на думку (русяві селяни чомусь охочіше виявляли ініціативу, ніж їхні чорноволосі односельчани), що він з’їздить до міста. Раз городяни змогли приїхати сюди, то чому б він не зміг поїхати до них. Члени правління не знали, що й відповісти на його аргументацію. Порадившись між собою, вони навантажили парубка ромашками,печеними раками і смаженою кролятиною. Від батьків він отримав різнокольорові барвисті банкноти. Все село стояло на дорозі, коли юнак зі сльозами на очах прощався із своєю родиною. Бургомістр потиснув йому по-чоловічому руку, затим подорожній рушив ґрунтовою дорогою. Наприкінці літа хлопець повернувся додому. На ньому були картата сорочка, сукняні штани, під пахвою шинка, кулінарні спеції, фен, щоб сушити волосся, та ліхтарик на батарейках. Село влаштувало свято з цієї нагоди, закололи одну з кіз, правління сільради виголосило урочисту промову, сатири заграли бадьору музику на своїх сопілках. Той, що повернувся додому, прозвітував про свої пригоди і переживання, серед іншого про те, що за барвисті банкноти у місті можна придбати різноманітні речі. Родини, в яких були дорослі дочки, аж запалали від радості. Вони подіставали гроші, отримані від окупантів та рятівників села, і стали вихвалятися одна перед одною. Більшість селян хотіла негайно вирушити в дорогу, але через ранню осінь дорога була непрохідною.

 

Наступного року село розквітло. Родини з дорослими доньками перші витратили банкноти, що їх зберігали у скринях, на різноманітні предмети, головним чином на харчі та горілку. Тим, кому менше пощастило, вирушили до столиці за згущеним молоком, шоколадом, жуйкою, рибними консервами. А затим одного гарного дня якийсь винахідливий юнак зняв двигун із зрошувальної установки. Невдовзі до столиці перемандрували труби і розприскувачі. Селяни запаніли. Давно не бачений гість — задоволена усмішка осяяла їхні обличчя. Та через короткий час нерухомість закінчилася, було продане все, що можна було продати, а до кінця літа залишалося ще далеко. Один бізнесмен подав гарний приклад. Він розібрав і повантажив на підводу хату з саману і поїхав. Селяни з хвилюванням чекали, чим усе це закінчиться. Не минуло й двох тижнів, чоловік швидко освоїв торгове діло — він повернувся щасливий і повідомив, що його поїздка увінчалася успіхом. Отож селяни й узялися за роботу. Правда, знайшлися такі, що говорили про божу кару, але розумніші змусили їх замовчати: адже коли розібрати хати, вивільниться родюча земля і вони швидко можуть повернутися до професії своїх пращурів. Протягом місяця село розпродали. Останньою на черзі опинилася стара дерев’яна церква. Від неї залишився тільки хрест, його увіткнули на порожньому місці там, де стояв божий храм. Та все ж її транспортування не увінчалося успіхом. Повернувшись додому, продавці повідомили, що торгівля деревом занепадає, церква тепер нікому не потрібна.

 

Настала осінь. Селяни сиділи на місці, де колись було їхнє село, і мокли. Правління мокло менше, оскільки його члени ще в часи добробуту приховали кілька парасольок від сонця.

— Що ж нам робити? — запитав бургомістр з усвідомленням повної своєї відповідальності. У відповідь на нього поглянули безпорадні запалі обличчя.

— Збудуймо пліт, — запропонував міліціонер. Ніхто не заперечив. Люди звикли до того, що у кризових ситуаціях саме міліціонер є тією особою, яка виступає з рятівними ідеями. Бургомістр підхопив цю думку.

— Люди, давайте будувати пліт.

Священик поблагословив таке починання, селяни взялися до роботи, і за кілька днів ковчег із матеріалу розібраної церкви був готовий. Селяни вишикувалися родинами на краю мочарів. Біля трапу, що вів на ковчег, стояло правління. Трохи посперечалися щодо того, чи варто брати з собою сатирів, але більшість заявила, що без музики і танців поїздка нічого не варта. Священик тяжко зітхнув і поблагословив цю справу. Посадка в ковчег пройшла без будь-яких проблем. Священик ступив на палубу з хрестом на плечах. Вчитель узяв із собою символічної вартості пригорщу насіння ромашок . Люди якусь хвилю розглядали місцевість, де колись стояло їхнє село, але священик пристрасною молитвою повернув їхні погляди в бік світлого майбутнього. Плотарі занурили свої дрючки у мочарі, і ковчег рушив у дорогу.