Із сучасної угорської поезії

 

Жужа БЕНЕЙ

Не остання хвилина...

 
Не остання хвилина буде важкою, — а кроки
на останньому шляху. Самотність,
яка балансує поміж виправдань і усвідомлення
незворотних гріхів.
 
Та самота, в яку ніби
полонили невидимі тремтливі
привиди. Тепер вони вже далеко
кружляють у безкраїй далечі.
 
Я так і не навчилася любити.
Замерзає в мені холодним туманом шлюб,
бо в зимові, наповнені Богом, ночі
я пізнавала тільки глибінь сирої Землі.
 

Ґашпар НОДЬ

УСВІДОМЛЕННЯ

 
світ без Бога неможливо виховати
світ без Бога неможливо зрозуміти
світ без Бога неможливо розговорити
 
тобто можна
 
але це — тільки моя інтимна фікція нав’язана страхом
нею керує відчай
кінець якого надто сумнівний
 
 

ДЕСЯТОК РЯДКІВ НА МАРҐІНЕСАХ

 
На тому ж самому пилястому шляху…
та вже назад і значно повільніше…
— Йому присвячуєш свої втомлені кроки —
ти власними очима бачив великі декорації Світу:
і тобі досить.
 
Коли наближаєшся, уповільнюєш крок, дивуючись,
переставляєш наголоси...
ось ветеранська волосина притискається
до темної лінії долі твоєї долоні:
вже потім над цим помізкуєш
 
 

Лойош Порті НОДЬ

НАДГРОБОК ОТТО ОРБАНА

(Літня візія Форкошрейта)
 
Тепер, коли я пишу це, сорок градусів тепла, небо — ванна, світлом просякнута,
куди оком не кинь — бруківка й асфальт, сонця сліпуча емаль понад ними.
Потім стікає земля, вавилонський міраж, до цього ще повернуся,
я живу тут у кімнаті, незграбний верблюд, недоречний піт.
Як мені далі продовжити? Як належить урочисто відкривати надгробки?
Ти, наприклад, що робив би, милий Отто, якби тобі належало відкривати власний надгробок, якого ще не було б?
А для вас, квочко, що є пам’ятником?
На безглузді ґрунтується цей жанр? З безглуздя росте лірика.
Коли я це писав, припинилось постачання струму,
комп’ютер затріскотів, ховаючись
у власних крилах — заморожений янгол
у чорному озері — зникла high-tech.
 
Тому я писав від руки, як справжній поет
петлі, вузлики — на папері у клітинку,
нерозбірливому й водночас гарному, як сіточка для волосся.
Порожнина неба відлунювала асфальтом,
м’яко віддзеркалюючись сяйвом,
О-о — бурмотів я, — хіба можливо, щоб повітряний простір був
без’янгольний — як же тоді з віршами?!
У просторі двох грубих, наче цегла, томів,
схожих на цегляний завод, пульсує, височіє
військо янголів із логосу, з мови,
з угорської мови, навіть вкрадені у карла коралі
зіткані з рідної мови,
ба більше — ми, мовці, самі станемо мовою,
і паростками проросте золотавий пил
Вереша, Пілінскі, Орбана,
Велика поетеса — Лета, важкий надгробок,
великий Пан і всі вони гості в нього,
вони прагнуть його, живучи,
а там гнуться, працюючи веслами смерті.
Ну хто ж ви такий, і щу ви таке, надгробку?
Я розумію, що жарти недоречні,
хоча щу є доречним на березі живих —
ще не зрозуміло, чи краще сміятися
на цій гарячій долівці, скинути жалобу,
бо до його духовності, його недоторканної свободи
це навіть більше пасує, та хто знає, як належить
урочисто відкривати надгробок?
Згода, є одна матерія, одна варіація поезії,
лише одна, є контур кінцепочатку,
з тисячі складок повільно виділяєш
розмиту форму життя, вірша.
Один повітряний корабель або розгніваний ґумовий матрац,
на який лягати потрібно з повними легенями,
раптом вибухне — вгору, метафоро!
каменем надута, потім зануриться
в піну рухомих привидів, далі опуститься в неба ширінь.
Велика поетеса — Лета,
ну хто ж ви такий, адже цьому каменеві
після незміримого плетива мук важких, наче камінь,
і вага — не вага, зупиниться поблизу нього,
випромінює світло, аби без Сіґліґета,
без Балатона ніколи він не залишився.
 
Чуєш, червоний надгробку, стань тінявим сяйвом на світлі,
темряву його освіти, якщо впаде на нього небесне пальто,
будь на його небокраї зіркою опуклою, молодиком будь,
аби він бачив, і, коли він прикриє свої очі, будь рукою.
Бережи йому вершечок пагорба, вершину цього пагорба-цвинтаря.
Але як мені далі продовжити? Як би ти сам відкривав  урочисто надгробок?
Мабуть, милий Отто,
на цьому місці, ти б сам, як камінь, замовк.
 

Іштван Бадьоні САБО

Випічка

гойда-гойдалка
люлька-діжка-клітка
 
Ось жінки тримають піднятими до неба
свої вимиті в замісі долоні
і між їхніми пальцями зникає полонена танцем
дівочість
величезна журба якій надокучило власне лігво
причаїлася в їхньому волоссі
а ось дехто тягнеться по свою ложку
аби з боків діжок
зібрати
тісто для закваски:
я бачу аж з неба вони зішкрябують…
жадібно
з інстинктами які зберігають маленькі народи
тільки ж додати борошна
їм не вистачає
 
І буде їм непереливки
якщо випрасуваними скатертинами
довкола розжарених
печей
накриють порожні діжки
 
 
 

Кристіна ТОВТ

КИЦЬ!

 
На підлозі засяяв зоряний світ,
Кружляючи в танку своїм.
Пішов і цей рік за іншими вслід.
Аж навесні я знайду голочку хвої.
Ми розв’язали цей зоряний ряд
Лампочок блискітливих.
Мали б горіти, а не горять
Наші гірлянди-сливи.
Тобто, горять, але не всі,
І наша ялинка мертва.
Вогник бенгальський палає, і
Треба сказати відверто,
Що Різдва не в тому суть,
Аби блискавиці ширяли.
Ангел дивився на місяць. Тут
Видно сніг нерозталий
І заморожений сад. Туди
Вийшов ангел з тераси.
В кімнату шмигнув із зими
Кіт наш товстий і пухнастий.
Гірлянди погасли. Киць-киць!
Тихо. І падає хвоя.
Де ж ти, мурчику? Киць!
Щось мене в ноги коле.
  Переклав Андрій ЛЮБКА
 
 

Елемер ГОРВАТ

КОЖУШИНА, ШУКАЧКА СКАРБІВ

(з кількома німецькими словами)
 
не згадаю уже що шукав
та було це дуже важливо
бо дитинство шукає скарбів
ну а зрілість тільки бідніє
виринав звідкілясь океан
із русалчиними дарами —
то з короною крейцер старий
(Франца-Йосифа давніх часів)
то забутий образок церковний
(із лілеями Антал святий)
або ґудзик вояцький блискучий
який був у шифоньєрі
і з того часу звільнений
хоч би як ламав голову
я вже не пам’ятаю що я шукав
і не тямлю навіть чи знайшов
у комірчині став на кухонний табурет
і з найвищого стелажа
дістав волохатою мітлою
сітку своєї матері
в якій завжди був сюрприз
один маленький хвилюючий всесвіт
безкрайність межиріччя Раби і міста Чорни
 
 
 

У КАРМІНОВИХ ТОНАХ

 
Я торкнувся тебе біля фрески
І мовчазно здригнулася ти
Була голою вигнана пара
— там самої історії холод —
заглядали нам сумно у вічі
з безчасів’я опісля раю
у старій флорентійській церквиці
знали ще не прожите нами
щось не наше але щасливе
мов хтось першим вернув додому
із Бад-Годесберга і з Чорни
мила мила кохана фройляйн
Єва змерзла із давньої фрески
коли є ти де-небудь іще коли тільки ти є
спаси де би ти не була — спасибі
 

ВІРШ НА ВЛАСНУ СМЕРТЬ...

 
коли помру мої вірші
напевно відійдуть зі мною
і правильні сонети вкупі
з моїм затятим авангардом
і терми Лівії колишні
і на вокзалі в Единбурзі
стара збирає недопалки
і дятел в тиші лісовій
де безперервно вібрував
хор тополиний з межиріччя Раби —
усяк вітатиме мене із тим
що трапився колись на очі
й нагадував що я живий
тепер усе іде зі мною у ніщо безкрайнє
у неподільну вічність.
 

Густав БАГЕР

ПРАЩА

 
Нагорі пани унизу Давид
Пробують свої голоси
Напівкрило, напівкамінь
На цвинтарі лунає амінь
падає додолу Голіаф
світ починає вірити
 
нагорі Давид унизу пани
можеш побачити будь-кого
вічнозеленим не є ніхто
як у саду грецька земля
тільки є успіх
тільки є успіхи
оберемок світла в серцях
 

ВІСТРЯ ДЗЕРКАЛА

 
Ну навіщо казати мені. Я ж
Віри не йму.
Я ніколи не бачив таку красу,
Як я.
 
Твій настінний годинник
Тік-так
Окрім тебе ніхто не дивився
отак.
 
Я знайшов мантру часу
ачей
жоден день не минав так повільно
Як цей.
 

З ВІДСТАНІ ЧАСУ МАЖОРНО

 
В ущелинах що вилися віками
З великими пробігами закрутів
Він має правду і сюди треба було вторгнутися
Заблукалим вершником, до того ж
Торгуючись з богами й крадіями
 
Де стільки однакових і стародавніх пісень звучить
Хай повернеться пісня — він сказав би
Як зустрілися в нас перевал Верецький і Венеційський канал
На скелі західні до вівтаря Девень
Хай вибух звуковий перенесе
Рештки вибухлої душі
 
Не шкодуймо витих лабіринтів мозку
Полк тлумачів — чуй, Батьківщино! — кричить по-нашому
Європа на легені повні вдихає
Північну Америку, Японію й Індію.
 
І в сауні цій, як у Сахарі,
Набігає за хвилею хвиля гаряча
Обернеться сто разів, якщо треба, клепсидра
Лиш не треба себе обідняти.
 

Переклав Сергій ФЕДАКА

 
 

Йожеф УТОШІ

ЧОТИРИВІРШ

 
Я не вірив колись, зухвалим хлопчиськом,
Ба навіть сьогодні, вже батьком сумним!
Старію, і де він тепер, отой Бог,
Біля якого я прихилив би голову.
 
 

ВЕРОНІКОН

 
І
Ти мене руками звідусіль оточи,
Щоб із-за синьої вежі небес уночі,
Щоб з-під білих дверей далеких озер
 
II
Моя жіночко, хустко моя сліпуча,
Ти пробач, ти прости мені чорний хрест,
Ти забудь мої руки, що вівтар обіймали
Твого тіла. Ти іншого покохай.
 
Бо віддам свої тридцять три річні персні
За обруч Сатурна тому гендляреві —
Богу з самої вершини Віри.
 
Чи міняє пурпур? Хотів би кров?
У хрестовому ході я зміг не впасти.
 
Мій хрест височіє на місяці Пасхи.
 
 

Ласло ЛАТОР

ТІ, ЩО ЗАСТРЯГЛИ В ПІДВАЛІ

 
Приходять кожного вечора,
Униз падають завчено.
Тіла тільки із відчаю,
Мертві тільки за звичкою.
 
Ніколи вже змін не знаючи,
Мінливі, щоразу інші,
Чекають гріхів відпущення,
Живуть на мізерних надіях.
 
Забуті наполовину,
Ті, що застрягли в підвалі,
Я знаю, ці спини, вони
Усі проти мене повстали.
 
І доки тут ніч триває,
Вони себе угамовують
Кров'ю моєю і м'ясом,
Мозком моїм змореним.
 
Істоти створені богом,
З його свавільного задуму.
Зім'яті оденки хаосу.
Прийшлі на Страшнім суді.
 

ЛІС

 
Ця несподівана світлина,
Ця злива скла, ця тінь із ґнота,
Цей ліс, він каже мені: все,
Що вже розпалось, знов єдине.
І що безсило підкорилось,
Оте, що глибоко в землі,
Все раптом вирветься, засяє
Закрутить світлом звідусіль.
І не заселена, забувши
Дупло, матерія блукає.
І знов вигадуючи тіло
В якусь одну сліпучу мить.
 
Цей ліс, він каже, що нічого
Тут не минає, все спочатку,
І не забувши знов і знов
Ані єдиного коліна.
Але чи ліс про те говорить,
В чім має спрагу тільки дух?
Та як міг він отак могутньо
Засвідчити проти життя?
 
Ні, ліс, він каже: ні, нічого
Із радістю не воскресає,
Все розкладається, усе,
У м'язах, у твоїх клітинах.
Буде, що вже було, але
що буде, те вже буде іншим.
Можливо, шанс і є, можливо,
Та не тілесне воскресіння.
 
Цей ліс, він каже, — ні, не скаже
Нічого — так або інакше.
Цей ліс, він тільки тут тому,
Щоб часом спокушати бевзів.
Цей ліс — а що я знаю, хто він?
Та він вам скаже що завгодно.
 
Вбирає в себе, викидає.
Жене й тримає водночас.
 

Переклала Мар’яна НЕЙМЕТІ

 

Жужа ТАКАЧ

ЩОДЕННИК, 2004 р. (липень-листопад)

 
08.07
 
Наша скляна труна — форма — 
дозволяє бачити,
але стримує наш спротив собі,
наче шипучий напій. Чорняві,
лежимо за скляними стінами
і чекаємо на дотик.
 
10.07
Дорогами жил у мені
мандрує, спресована в капсулу,
небезпечна матерія.
І я завмираю від жаху,
бо вона хоче вирватися на волю,
показати, на що здатна.
— Чи пам’ятаєш іще кохання? —
запитує підступно, наче між іншим.
І оскільки я пам’ятаю ще дуже добре,
починаю співчувати
її дикій нестримності.
 
16.07
Дійти до вимикача,
прихиливши чоло
до співчутливих плечей одвірка,
пожалітися.
— Пильнуй! — вмикається лампа,
наче застерігає перед стрибком
скаженого звіра твоєї уяви.
Так порожньо, ніби ніколи
не було Божої присутності.
 
09.09
Якщо, заплющуючи очі,
ти вимушений конати разом з нами,
можеш залишитися
у бесланському спортзалі,
бо ми вже не побачимо
того, що бачиш ти:
букети і радянські стрічки,
якими дівчатка заплели коси.
Ми сидимо під шведською стінкою
і з однієї невидимої пляшки кока-коли
п’ємо час, який нам залишився.
 
02.11
Чому ти ховаєш своє обличчя?
Неймовірно, але я тебе впізнала.
Хоч грубий мазок — у моєму сні —
неначе пов’язка на пораненому чолі —
змінив твоє обличчя, намальоване
вугіллям на папері.
Ти не так зрозумів
мого вірша — пояснювала я —
ти не мусиш через мене
знову ставати видимим.
 
03.11
Я не хочу заважати тобі сконцентруватися.
Я відчуваю твою турботу
і вона додає мені сили,
щоб не робити необдуманих кроків,
адже я дуже хочу бути слухняною.
 
 

Ласло БОРБЕЛЬ

ТІНЬ МАРГІТИ ОРБАН

Будь ласка, зачекайте! Незабаром почнеться дощ. Я завжди відчуваю його прихід.

Я люблю дощ. Він відмиває речі від бруду.

Не думайте, що я п”яний! Мене не візьме й наступна пляшка.

Я молодий, мені щойно минуло тридцять два. А ви, напевно, вдвічі старший від мене.

Скажіть, це правда, що перший маршрут тролейбуса здали в експлуатацію в 50-х роках, до 70-річчя Сталіна?

Колись я щодня їздив 70-им маршрутом тролейбуса — через чотири райони міста від Парламенту до бульвару Гунґарія. На бульварі Дворжака  зупинки цього маршруту знаходяться якраз одна напроти другої — недалеко того хреста, який поставили на місці зруйнованої церкви Реґнум Маріянум.

Якраз перед Днем усіх святих.

 

Переклад з угорської Галини МАЛИК