Олена КУЧЕРЯВА. СИНЯ БОРОДА

КІМНАТА ДРУГА

Анатоль Франс (1844—1924) — письменник, творчість якого розвивалася в реалістичному напрямку навіть у ті роки, коли вплив натуралізму і декадансу у французькій літературі був досить сильний. Батько його був видавцем і книготорговцем, і його книжкова крамниця на набережній Сени була своєрідним клубом паризької інтелігенції. В юні роки Франс допомагав батькові, складаючи каталоги, анотації, бібліографічні довідки. Саме серед книжок, літературних, історичних, філософських бесід і суперечок минули його підліткові роки. Протягом життя Франс займався питаннями історії мистецтв, релігій, філософських вчень. Однією з характерних рис письменника була широка ерудиція, що дозволяла йому вільно почуватися в найрізноманітніших історичних епохах, чітко уявляти собі і психологію людей, і побутові риси далекого минулого.

Франс почав друкуватися як автор літературно-критичних статей, передмов, нарисів, рецензій, продовжуючи працювати в цій області й тоді, коли став відомим письменником. У критичних роботах Франса багато уваги приділено французькому фольклору — старовинним легендам, казкам, пісням. Характеризуючи творчість письменників різних літературних епох — Рабле, Расіна, Мольєра, Лесажа, Вольтера, Бальзака, Мопассана та інших, Франс виділяв реалістичні й народні елементи як основу їхньої художньої майстерності, що тепер спробуємо зробити й ми. “Сім дружин Синьої Бороди (за вірогідними документами1)” — своєрідна спроба реабілітації головного героя: “Надто вже прагнули, — пише Франс, — змусити мене повірити в жорстокість цього дворянина, щоб я не взяв її під сумнів”. Хоча й зазначає, що цю спробу реабілітації зустрінуть мовчки, вона піде в непам’ять. Але що може вдіяти холодна гола правда проти осяйних чарів вигадки?” (Не знав він, мабуть, романтичної вигадки польського дворянина Пасеки, яку в подальшому використав Байрон.) Франс робить своєрідний історичний огляд інформації про Синю Бороду. “Серед них (суджень. — О. К.) найхисткіше, мабуть, те, що визнає цього дворянина за уособлення сонця. На доведення такої сумнівної думки років сорок тому були звернені зусилля однієї школи порівняльної міфології. Та школа твердила, що сім дружин Синьої Бороди — то вранішні зорі, а двоє його шуряків — то ранковий і вечірній присмерки, тотожні з Діоскурами, що звільнили Єлену, викрадену Тезеєм. Тим, кого спокусить таке тлумачення, варто нагадати про вченого бібліотекаря з міста Ажена, Жана-Батіста Переса, який 1848 року хитромудро доводив, що Наполеон ніколи не існував і що вся історія так званого великого полководця — не що інше, як міф про сонце. Та, всупереч такій вигадливій грі фантазії, немає ніяких підстав сумніватися в тому, що Синя Борода й Наполеон справді існували”. Сумнівається Франс “коли не щодо сумлінності” Шарля Перро, який близько 1660 року склав перший життєпис “цього дворянина”, то принаймні щодо достовірності свідчень, якими він користувався (як і Байрон, між іншим...). “Можливо, він був упереджений проти свого героя”. Тут Франс наводить декілька подібних прикладів того, як письменницька вигадка перекреслює всі чесноти реальної людини, закарбовуючи в віках її як потвору, що не відповідало дійсності. “Коди образ Тіта здається прикрашеним, то, змальовуючи Тіберія, Таціт, навпаки, ужив фарб надто чорних. Макбет, якого легенди й Шекспір звинуватили в найтяжчих злочинах, насправді був мудрий і справедливий король”, і далі наводить реальні факти, які це доводять. Отже, подібні наклепи утвердили Франса в думці, що Синя Борода став жертвою такої ж фатальної випадковості. “Всі обставини життя цієї людини, що дійшли до мене в різних переказах, аж ніяк не задовольняли моєї допитливості й потягу до логічної ясності, який мучить мене повсякчас”. Далі Франс, як згодом Умберто Еко, відзначає, що якось він знайшов у одного каменяра в Сен-Жан-де-Буа документи, які стосувалися Синьої Бороди, зокрема книгу його щоденних записів про сімейні події і анонімну скаргу на його вбивць, за якою з невідомих авторові причин так і не порушили справи. Ці документи остаточно підтвердили його припущення, що Синя Борода був людиною доброю і нещасливою і що “пам’ять про нього затьмарилася під тягарем наклепів”. Франс визнав свій обов’язок написати правдиву історію його життя, не маючи ніяких ілюзій щодо успіху цієї справи.

“В одному кінці галереї була кімната, яку звичайно називали “малий кабінет”. Шарль Перро згадує її тільки під цією назвою. Однак не завадить знати, що її називали також “кабінетом нещасливих принцес” (тут автор полегшує нам справу і прямо вказує на той первісний текст, — крім “справжніх” документів, — від якого він відштовхується). Але не через те, що там чинилося щось недобре, цей кабінет має таку назву. Просто “невідомий флорентійський художник зобразив на її стінах трагічні історії Діркй, дочки Сонця, прив’язаної синами Антіопи до рогів бика; Ніоби, що ридає на горі Сіпіл над своїми дітьми, Прокріди, що підставляє груди під дротик Кефала. Ці постаті були наче живі, а порфірові плити підлоги, здавалось, забарвила кров цих нещасних жінок”. Таким чином автор розвінчує міф про ту саму заборонену кімнату, хоча всі дружини Синьої Бороди і справді закінчили своє життя там, але не з його вини. Треба сказати, що дворянинові Бернару де Монрагэ (тобто Синій Бороді; а чому йому дали таке прізвисько — трохи далі) просто не щастило з дружинами. Першою була дівчина Колетта Пасаж, яка мандрувала “по містах і селах королівства з ученим ведмедем, що танцював на майданах. Автор вважає, що Бернара згубила сором’язливість: “Жінки невідпорно вабили його до себе і водночас навіювали йому нездоланний страх. Наскільки він любив їх, настільки ж і боявся... Побачивши вперше якусь жінку, він волів умерти, ніж звернутися до неї, і хоч би в якому захваті був, поруч неї він зберігав похмуре мовчання, і його почуття виказували тільки очі, якими він грізно поводив. Через свою боязкість він раз у раз потрапляв у біду, а головне — вона перешкоджала йому зав’язати пристойні стосунки з жінками порядними й скромними, і, навпаки, проти зазіхань найсміливіших і найзухваліших жінок він був беззахисний”. Справді, Колетта від нього втекла, п’яничка Жанна втопилася у ставку, Жігонна померла від жовтяниці, зрадливу Бланш убив один з її коханців, Анжель назавжди зникла в лісі з підступним ченчиком, Аліса ухилилася від подружніх обов’язків, і він розірвав з нею шлюб.

Фатальним для Синьої Бороди став шлюб із Жанною де Леспуас. Одружившись заради грошей, вона продовжувала зустрічатися в “кабінеті” зі своїм коханцем шевальє де ла Мерлюсом.

У час відсутності чоловіка Жанна з де Мерлюсом вирішили вбити його, що й зробили. А оскільки у Синьої Бороди не було спадкоємців, все його майно дісталося вдові, яка й вийшла заміж за Мерлюса, який, відколи забагатів, “став дуже статечною людиною”. За частину грошей вона купила братам капітанські чини, а сестру видала заміж, — так само як і у Шарля Перро. В народному ж варіанті всі багатства Синьої Бороди відійшли пастушці, яка одружилася з молодшим братом вдови (вона в казці безіменна).

Що ж до того, чому Бернара де Монрагу прозвали Синьою Бородою, авто зазначає, що “справді, борода в нього була синя, чи, краще сказати, чорна з синім полиском, і саме через густу чорноту вона здавалась синьою. Не треба уявляти собі пана де Монрагу у вигляді триголового чудовиська Тифона, що його можна бачити в Афінах, як він усміхається в свою потрійну бороду індигового кольору. Ми будемо куди ближчі до істини, коли порівняємо власника замку Гійєт з тими авторами або священиками, у яких свіжопоголені обличчя мають синюватий відтінок”.

Отже, в оповіданні Анатоля Франса ми бачимо таку собі іронічну переробку казки саме Шарля Перро в дусі пізніших прийомів У. Еко. Власне, тут не доводиться говорити про визначальний вплив фольклору: французька казка була радше допоміжним літературним матеріалом для інтелектуально-іронічного сина власника книжкової крамниці.

Цікаво, що оповідання Анатоля Франса “Синя Борода” надихнуло Валерія Татаринцева, який, не відступаючи від першотвору, виклав у віршах те, що було написано прозою (текст — в Інтернеті).