ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Завше шукаєш паралелі між чужою літературою та своєю. Й хоч усяке порівняння приблизне, все-таки напрочуд подібні життєва й духовна біографія Райнера Марії Рільке(1875—1926 рр.) та Ольги(Марії) Кобилянської, котра теж виросла на здобутках австрійського та німецького модерну, її визнавали найкращою авторкою тодішньої німецькомовної прози. Рільке також віршував французькою мовою, інколи навіть російською. Обоє — нащадки старовинних аристократичних родин, народжені в Австро-Угорщині. Обоє були зачаровані на Схід, ідеалізували Росію та Велику Україну, вважали їх чи не одним цілим. Так само, природно, й розчарувалися дещо в ідилічній великій селянській спільноті, що жила лише за християнськими звичаями.Побували обоє воднораз, 1899 року, в Києві, в Каневі на могилі Великого Кобзаря, на Полтавщині. З Полтавщини О. Кобилянська пише до батька-москвофіла на рідну Буковину: “Тут, в Києві, кожний може переконатися, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому — на кожному кроці стільки історії, дуже багато! То фантазія, ніби українське і російське — одне і те ж; навіть і в мові є величезна різниця, — звичайно, якщо говорити правильно по-російському!”
Для Райнера Рільке Україна та Росія так і залишилися лише таємничою Руссю, але саме життя внесло корективи в його ідеалізацію Руси, зокрема Перша світова війна.Символічно, що й Кобилянська, й Рільке боготворили Льва Толстого, Тараса Шевченка, Іллю Рєпіна, Остапа Вересая, українських кобзарів.Письменники-модерністи, натхнені природою й людьми східного краю, створили чудові оповідання, власне вірші в прозі. О. Кобилянська описала Полтавщину, р. Псло в новелі “Там звізди пробивалися”, а Рільке залишив нам чудову збірку “Розповідей про Бога Всеблагого”, переклад з неї стилізованих новел ми й пропонуємо читачеві. Звісно, Рільке відомий у світі насамперед як великий поет, автор “Сонетів до Орфея”, “Дуїнянських елегій”, “Книги годин” (ліричний герой останнього циклу віршів київський чернець, котрий мандрує світом і в усьому пізнає Бога).
Проза Рільке, та ще й відносно рання, не така поліфонічна, як його елегії, сонети, а все ж розкриває значною мірою ідеали Богошукання молодого поета, його діткливу ніжну душу, дивовижний дар спостерігати й проникатися таїнами чужого життя. У “Розповідях про Бога Всеблагого” відбилися не лише українські та російські враження поета, деякі з них натхнені італійськими та австрійськими враженнями. Хоча правомірно чи не найкращими постають із них образи народних співців, українців Єгора та Олекси, старого Тимофія, що не міг умерти, не передавши секретів творчости своїм наступникам.
Та ми бачимо серед героїв “Розповідей” і могутню постать скульптора Мікеланджело, й витончену постать австрійської жінки Клари, яка “добре зрозуміла сенс життя”. Таж і в “Легендах Старокиївських” Наталени Королеви, теж стилізованих під розповіді кобзарів, ми подибуємо по-європейськи екзотичних Сен-Жермена, Свангільду та ін. у товаристві київських ченців, князів, княжни Людмили, Кирила Кожум’яки... Українська література завжди розвивалась у контексті світової культури.
Але об’єднавчим моментом для кожної новели циклу “Розповідей про Бога Всеблагого” є пристрасне рільківське Богошукання. Цим австрійський поет дуже наближається до Григорія Сковороди та Льва Толстого.(З Толстим Рільке двічі зустрічавсь у мандрівках по Україні та Росії.) Новели цього циклу засвідчили становлення Рільке як зрілого поета, викінченої особистости. Він сам так пише в листі до шанувальниці його таланту: “Італію я знав і любив ще з восьми років, — вона у своїй чіткій розмаїтості й рясноті форм була, так би мовити, букварем мого мандрівного життя. Вирішальний же вплив справила Росія (власне — Русь): бо в роки 1899 і 1900 вона не лише відкрила мені незрівнянний світ, світ нечуваних масштабів, а й завдяки рисам російських людей я відчув себе допущеним у людське братерство... Росія (Ви можете зробити про це висновок з моїх творів, насамперед з “Книги годин”) стала в певному розумінні основою мого життєвого сприйняття й досвіду, як Париж — незрівнянний! — з 1902 року став підмурком мого творчого розвитку”.
Підтвердженням цих думок і є цикл оповідань, два з яких ми подаємо вашій увазі.
Пилип КИСЛИЦЯ (Прилуки)
Райнер Марія Рільке
ОПОВІДАННЯ
З німецької переклав Пилип КИСЛИЦЯ
ЯК НА РУСІ ЗРАДА З’ЯВИЛАСЬ
Маю друга тут по сусідству. Це білявий кульгавий чоловік, змушений взимку і влітку сидіти на стільці біля вікна. Він має таки дуже молодий вигляд, іноді в його привітному обличчі з’являється навіть щось дитинне. Та бува настають дні, коли він дуже підупадає, хвилини роками переходять крізь нього, й раптово з нього прозирає старець, із бляклих очей котрого зникає життєва снага. Ми давно знаємо один одного. Спершу просто бачилися частенько, потім стали посміхатись навзаєм, за рік почали вітатись і вже бозна-відколи розповідаємо те чи те один одному, не вельми добираючи тему, — що на думку спаде.
— Добридень! — гукає він, як проходжу повз його хату, а вікно відчинено в золоту тиху осінь.
— Так довго не бачив вас.
— Добридень, Евальде... — Підступаю ближче до вікна, як і завше. — Був у від’їзді.
— Де ж ви були? — спитав він, нетерпеливлячись.
— На Русі.
— О, так далеко... — Він відхилився назад, а відтак:
— Що це за країна — Русь? Певно, дуже велика, еге ж?
— Так, — кажу, — велика і, крім того...
— Моє запитання дурне? — усміхнувся Евальд і почервонів.
— Ні, якраз навпаки, Евальде. Як ви спитали: що це за країна, то мені все воно проясніло якось розмаїто. От, наприклад, де Русь кінчається.
— На Сході? — кинув мій друг.
— Ні.
— На Півночі? — здогадався кульгавець.
— Бачите, — спало мені на думку.
————© Пилип Кислиця, переклад, 2007.
— Вивчення країни за картою спантеличує людину. Там усе так рівненько та гладенько, й коли позначимо чотири сторони світу, то вже гадаємо, що Бога за бороду взяли. Але країна — це не атлас. Бо має гори й безодні. І мусить угорі та внизу на щось опертися.
— Гм... — загадався мій друг.
— Ви маєте рацію.І на що ж опирається Русь із тих двох кінців?
Раптом кульгавий чоловік зробився хлоп’ям.
— Ви зрозуміли, — вигукнув я.
— Може, на Бога?
— Так, — підтвердив я. — На Бога.
— Отак-то, — додав мій друг цілком певно. Відтак набіг йому якийсь сумнів.
— То Бог — це країна?
— Гадаю, ні, — заперечив я, — але в примітивних мовах різні речі мають те саме ймення. Буває так, що багатство зветься Бог, а той, що ним володіє, також є Бог. Прості люди не вміють розрізняти, де в них країна, а де король:обоє ж мають велич і плідність.
— Розумію, — звільна мовив чоловік у вікні.
— Чи свідомі люди на Русі свого святого сусідства?
— З усіх боків свідомі. Сила Бога в них могутня. От що можна з Європи винести, то це речі, що є на Заході лиш камінням, поки вони не перетнуть кордон із Руссю. Подекуди ці камені коштовні, але саме для багачів, для так званих “освічених”, тоді як там багатством є хліб, з якого живе народ Руси.
— Той народ має його в достатку?
— Я завагався:
— Ні, не від того приходить до них Бог, благодать од Бога має перепони через деякі обставини... — Намагався відволікти мого друга од таких думок. — Але можна багато взяти з того обширного сусідства . Наприклад, величні церемоніали. От до царя вдаються, як і до Бога.
— То вони не кажуть “Ваша Величносте”?
— Ні, обох називають “батюшкою”.
— Й колінкують перед обома?
— Падають ницьма, б’ють чолом об землю, плачуть і примовляють: “Грішний, батюшко, прости мені!” Німець, бачивши таке, каже: цілком дикунське рабство. Проте я думаю інакше. Щу означає падати на коліна? В цьому такий зміст: “Благоговію!” В такому разі досить зняти шапку, гадає німець. Запевне, вітання, уклін — вони також виявляють шану в скупих формах, що спричинено браком обширу в наших краях, браком такого простору, аби всі тут могли розплатитися долі на повен зріст. Але скупі форми вшанування хутко стають механічними і втрачають свій, колись такий глибокий, зміст..Тим-то благословенні ті, що мають доволі простору й часу, щоб виразити величні жести.Таке прекрасне і значуще слово: “Благововію!”
— О, якби я міг, я б теж упав на коліна...— розмріявся мій кульгавець.
— Але від Бога дано Русі ще багато чого, — озвався по паузі. — Маю таке відчуття, ніби все нове в них іде від Нього, кожна одежина, кожна страва, кожна чеснота й навіть кожен гріх мусить розпочинатися від Його волі.
Каліка подивився на мене майже перестрашено.
— То лише казка, до якої я веду, — поспішив я його заспокоїти, — до так званої “билини”, що по-німецьки значить “бувальщина”. Хочу вам коротко переповісти одну билину. Називається вона “Як на Русі зрада з’явилася”. Я схилився до вікна, а мій кульгавець заплющив очі, як то він завше звик слухати цікаві історії.
“Той лютий цар Іван захтів обкласти даниною князів-сусідів, погрожуючи їм жорстокою війною, якщо не пришлють до Москви, до його білого міста, стільки-то й стільки-то золота. Князі ж, порадившись, мовили: “Загадаємо тобі три загадки. Прийдеш у призначений день до білого каменя на Сході, де ми зберемося, і скажеш тоді розгадки. Якщо будуть правильні, дамо тобі дванадцять бочок золота, як ти од нас і вимагаєш”. Став цар Іван спершу сам розгадувати їх, та заваджали йому дзвони його білого міста Москви. Гукнув він тоді своїх любомудрів та радників і кожного, хто розгадки не знав, негайно посилав на страшну Красну площу, де якраз будували храм Василя Блаженного, там і голови стинали безталанним. За таким-то заняттям хутко збіг йому час, і незчувся цар, як уже він подорожує на Схід, до білого каменя, де на нього чекають князі. Не знав цар відповіді на жодне з трьох запитань, але їзда тривала довго — і все ще була можливість зустріти мудреця: бо вони всі перебували тоді в дорозі, рятуючись утечею, тому що царі любили стинати голови мудрецям, скоро ті не здавалися їм дуже розумними. Але жодного такого мудреця не спіткав цар. Та ось одного чудового ранку бачить він старого бородатого селянина, котрий будує церкву. Селюкові вже вдалося звести крокви на бані й він приладновує до них маленькі бантини. Дивно, одначе, що старий селюк злазив щоразу драбиною вниз, аби взяти одну вузеньку бантину, а не забрав їх одразу всі. Тож мусив отак у своєму довгому бурнусі раз у раз спускатись і підійматися знов, адже внизу було розкидано кількасот отих дрібних бантин. Цар не витерпів: “Дурню! — гукнув він (так здебільша називають на Русі селян), — ти б ліпше набрав тих дров більше, а тоді ліз на церкву”. Селянин, котрий був саме внизу, спинився, приклав руку до очей і мовив: “То вже залиш ти мені вирішувати, царю Іване Васильовичу. Всяк сам ліпше знає своє ремесло; тимчасом як ти вже сюди заїхав, то хочу я тобі відкрити ті три розгадки, на які чекають од тебе біля білого каменя — недалечко звідси”. І одну по одній виклав йому три розгадки. Цар був такий приголомшений, що навіть подякувати забув. “Що я повинен тобі дати в нагороду?” — спитав він нарешті. “Нічого”, — відповів селянин, підняв одну бантину і вже хотів підійматись нагору. “Стій, — наказав цар, — так не годиться, ти мусиш у мене щось попрохати”. — “Ну, батюшко, як ти вже наказуєш мені, то дай мені одну з тих бочок золота, що дістануться тобі од князів зі Сходу”. — “Добре, — кивнув цар. — Я дам тобі бочку золота”. Тоді хутенько поїхав, аби не забути розгадок.
Пізніше, як цар повернувся із дванадцятьма бочками зі Сходу, замкнувся він у своїм палаці в п’ятибаштовому Кремлі і спорожнив одну за одною всі бочки на дорогу долівку зали, так що утворилася з золота ціла гора, що відкинула велику чорну тінь. Забув навіть лишити дванадцяту бочку. Хотів був знов наповнити її, аж зробилося шкода з такої гарної гори золота забирати хоч частину. Поночі вийшов він надвір, на три чверті наповнив бочку гарним піском, повернувся до палацу, прикрив пісок дещицею золота й послав ту бочку рано-вранці до того віддаленого кутка Русі, де селянин будував свою церкву. Коли той помітив посланця, то зліз із даху, все ще не скінченого, і мовив: “Можеш не під’їздити сюди, друже, вертай назад зі своєю бочкою, на три чверті заповненою піском і дещицею золота; мені того не треба. Скажи своєму панові, що досі не було ніякої зради на Русі. Та він сам завинив, а відтепер каятиметься, як на Русі ні на кого буде покластися. Бо ж він сам отсим показав, як можна ошукувати, і од віку до віку буде тепер на Русі безліч ошуканців. Мені не треба того золота, я й без нього проживу. Та й не золота чекав я од нього, а правди й справедливости. А він мене обманув.Так і скажи твоєму панові, цареві Івану Лютому, що сидить у своїм білім місті Москві з нечистим сумлінням та в золотій одежі”.
Через якусь хвилину опісля озирнувся на ходу царський посланець — селянин зник разом зі своєю церквою. Навіть розкидані бантини як у воду канули. Лише порожня рівна місцина зосталась. Перелякано погнав посланець до Москви, захеканий опинився перед царем і плутано розказав йому, що сталося й що той селюк є не хто інший, як сам Бог”.
— Чи ж він те добре затямив? — замислився мій Евальд, коли я скінчив оповідь.
— Може... — мовив я, — але, знаєте, народ... забобонний...Тим часом я вже мушу йти, Евальде...
— Жаль, — щиро пошкодував кульгавець. — Ви б не розказали мені ще яку історію?
— Охоче, але іншим разом. — Я ще раз приступив ближче до вікна.
— Знов ту саму? — здивувався Евальд.
— Ви мусите все те переповісти сусідським дітям, — попрохав я його.
— О, діти тепер рідко приходять до мене.
Я почав його втішати:
— Вони неодмінно прийдуть. Очевидячки ви були тоді не в гуморі щось їм розказувати.Або не мали чого, або забагато було чого розказувати. Подбайте, щоб ця розповідь дійшла до слухачів, особливо до дітей. До побачення! — З тим я й пішов.
А діти ще того ж дня таки почули цю історію.
ОПОВІДЬ, ДОВІРЕНА ТЕМРЯВІ
Я хотів уже вдягти пальто й іти до свого друга Евальда. Та не знайшов однієї книги, між іншим, дуже старої книги, а заходив вечір, як ото на Русі настає раптово весна. Лише хвильку тому в кімнаті було ясно аж до віддалених кутків, а тут одразу всі речі набули якогось таємничого вигляду, мовби завжди були призвичаєні до сутінків. Всюди розпустилися великі тьмяні квіти, і, як на крильцях бабок, з’явився на них глянець довкола їхніх розквітлих чашечок.
Кульгавця, звісно, вже не було при вікні. А що, власне, я мав йому розказати? Вже забув. Та за хвилину відчув, що хтось вимагає од мене ту забуту історію, хтось, може, дуже дивний чоловік, що вдалеки стоїть біля темніючого вікна, чи, може, сама ця темрява, що облягла мене, Евальда і всі речі довкола. Тож вийшло так, що я цього разу розповідав темряві... І вона все нижче схилялася наді мною, так що я говорив усе тихіше, як воно й годилося для моєї оповіді. Втім, вона стосувалась теперішніх часів і починалась так:
“По довгих літах доктор Ґеорґ Ласман повернувся на батьківщину. Ніколи не володів там якимсь багатством. Мешкали тепер у його рідному містечку дві його сестри, обидві одружені й, на позір, були щасливі в сімейному житті. Побачитися з ними через дванадцять літ — це й було метою його поїздки. Так йому самому здавалося. Але вночі, як довго не міг заснути у переповненому купе, збагнув раптом, що він власне їде в країну свого дитинства і сподівається ще щось там віднайти — у тих старих завулках: ворота, вежу, криницю, якийсь привід до радощів чи суму, яких захотілося спізнати. Так багато тратиш у житті. Й от пригадається ж різне: маленьке помешкання в завулку Гайнріха з темно-синіми одвірками, фарбована темним мостина, зужиті меблі й тато з мамою, забуті світом люди, майже переполохані у своїй обстановці; затуркані будні та свята, які були неначе безлюдна зала, нечасті візити, які сприймалися з веселощами і розгубленістю, оніміле фортеп’яно, старенька клітка з канарейкою, успадкований фотель, на який ніхто не наважувався сісти, іменини, дядько, що приїздив з Гамбурґа, ляльковий театр, шарманка, дитяче товариство й чийсь голос гукає: “Кларо!”
Доктор уже майже засинав. Зупинилися на якійсь станції. Мимо замиготіли вогні, залізничник застукотів молотком по колесах. І то зазвучало як “Клара-Клара-Клара”. Задумався доктор, уже зовсім розбурканий, що ж це таке? І одразу якось виринуло з пам’ятку обличчя, дитяче личко з русявими, гладенькими косами. Не те щоб він міг її враз описати, але мав якесь відчуття тихого, слабкого, відданого створіннячка з вузенькими плечима, ще більше сором’язливого через стару запрану одежину. Й ось вимріював її обличчя... але, звісно, не міг чітко пригадати, яке воно є — чи радше яке воно було тоді. Отак згадував доктор Ласман свою єдину товаришку дитячих ігор Клару, не без зусиль... Доки вступив ледве десятилітньою дитиною до виховного закладу, він усім, що йому траплялось, ділився з нею, ділився дечим ( чи багато ж було чим?). Клара не мала ні сестри, ні брата, і він теж ріс самітником : його старші сестри зовсім не зважали на нього. Але відтоді він нікого не питав про неї. Та й чи це ж було можливо?.. Він одкинувся назад. Вона була радісним дівчатком, згадував Ласман далі, і раптом спитав себе: що тепер з нею? Деякий час його лякала думка: вона могла померти! Глибока туга охопила його в тому тісному захаращеному купе; все ніби підтверджувало цю гадку: Клара була хворобливою дитиною, та й дома їй не дуже велося, часто плакала — вона неминуче мусила померти. Доктор Ласман більше не витримав. Розштовхав сплячих попутників і пройшов поміж них до коридору. Там відчинив вікно й довго вдивлявся в темряву, серед якої де-не-де спалахували вогники. Це заспокоїло його. І коли він пізніше повернувся до купе, то одразу заснув, незважаючи на тверду полицю.
Побачення зі старшими одруженими сестрами пройшло не без ускладнень. Ці три душі встигли вже забути, які вони зроду були далекі між собою, всупереч своїй покревності, й спочатку всі спробували триматися, як рідні сестри з братом. Та невдовзі зайшли в ніякову мовчанку, як то буває з вихованими людьми, коли їм нема про що говорити. В гостині в молодшої сестри, чоловік якої зробив значну кар’єру фабриканта з титулом цісарського радника, вже після четвертої страви доктор спитав:
— Скажи мені, Софіє, що сталося з Кларою?
— З якою Кларою?
— Не можу пригадати її прізвища. Мала, знаєш, сусідська дівчинка, з якою я в дитинстві часто грався...
— Ах, Клару Зельнер ти маєш на увазі?
— Зельнер! Правильно, Зельнер. Тепер я пригадав. Той старий Зельнер, жахливий чоловік...але що з Кларою?
Сестра кинула недбало:
— Вона вийшла заміж. Втім, живе цілком замкнено.
— Так, — мовив і пан радник, і його ніж описав коло по тарілці, “цілком замкнено”.
— Ти її також знаєш? — звернувся доктор до свого шваґра.
— Та-а-ак...та втікачка — її тута добре знають.
Подружжя обмінялось порозумілим поглядом. Доктор помітив, що це їм чомусь неприємно, і більше не став розпитувати... Несподівано охоту до сеї теми виявив сам пан радник, коли господиня лишила чоловіків за чорною кавою.
— Ця Клара, — спитав він насмішкувато, видивившись на попіл цигарки, що сипався на срібну попільничку, — вона, певне, була тихою та невродливою і в дитинстві?
Доктор мовчав. Пан радник довірливо присунувся ближче:
— З нею трапилась історія!..Ти не чув?
— Та я й не міг нічого чути.
— Що там чути, — їдко посміхнувся радник, — про це навіть у газетах писалося.
— Про що? — нервово поспитав доктор.
— Таж вона його просто кинула, — видав фабрикант цю прикру репліку крізь хмару диму й чигав зловтішно на враження, яке справив. Але воно, здавалося, не потішило його. Радник напустив на себе гендлярську поважність, випростав спину й почав уже іншим, осудливим тоном, майже болісно: “Гм... Її одружили з вищим радником Лером. Ти його не міг знати. Нестарий чоловік, мого віку. Багатий, цілком самостійний, знаєш, цілковито самостійний. Вона ж не мала грошей і сама далеко не краля, без належного виховання і т.п. Радник і не хтів вельмиможної дами, а скромної господині. А та Клара... її всюди приймали в товаристві, всі забаганки виконували — справді... чоловік зі шкури вилазив... Вона ж могла здобути собі становище зовсім легко, розумієш?.. Але та Клара одного разу, через якісь два роки після одруження втікає...Куди? До Італії. Маленька мандрівка з задоволенням, ясно ж, не самотою. Останній рік ми вже, бувало, не запрошували її до себе: наче знали. Вищий радник, мій друг, достойник, людина...
— А Клара? — перебив його доктор і підвівся.
— Ах, вона... Її таки сягнула кара Божа. Отже, її обранець, якийсь митець, кажуть, розумієш, перелітна птаха...звісно, саме такий.. Отож, коли вони вернули з Італії до Мюнхена — він: аdieu* — і накивав п’ятами... Тепер вона сидить з його дитиною.
————* Adieu (франц.) — до побачення.
Доктор Ласман зовсім зворушився:
— У Мюнхені?
— Так, у Мюнхені, — відповів радник і нагло підвівся.
Вона мусить бути дуже вбога...
— Що значить “убога”?
— Ну, — радник подивився на свою цигарку, — живе на мідяки й загалом... Боже, таке існування...
Раптом він поклав свою пещену руку на плече шурина, голос його ячав од задоволення:
— Знаєш, між іншим, балакають, що вона живе на...
Доктор круто обернувся й вийшов з кімнати. Пан радник, рука якого впала з шуринового плеча, добрих десять хвилин не міг отямитися. Тоді зайшов до дружини й промовив люто:
—Я завжди казав, що твій брат — дивак!
А вона, що була задрімала, сумовито підтвердила:
— На Бога, так і є.
За два тижні доктор поїхав. Збагнув, що дитинство своє слід шукати деінде. В адресній книзі Мюнхена він виявив: Клара Зельнер, Швабінґ, такі-то вулиця й дім. Записавши, він рушив далі. Струнка жінка привітала його у кімнаті, повній світла й затишку.
— Ґеорґу, ви мене ще не забули?
Доктор здивувався. Нарешті мовив:
— То це ви, Кларо?
Вона стояла перед ним — таке миле обличчя й чисте чоло, — наче хотіла дати йому час, щоб упізнав її. Так тривало довго.
Потім, здавалось, доктор пересвідчився, що перед ним — товаришка його дитячих літ. Знову взяв її руку, потиснув і повільно відпустив. Оглянув кімнату. В ній не було нічого зайвого. Під вікном письмовий стіл з рукописами та книжками, з-за якого Клара, видно, щойно встала: стілець було відсунуто.
— Ви писали? — спитав доктор і відразу відчув, як це по-дурному звучить.
Але Клара невимушено мовила:
— Так, я роблю переклади.
— Для друку?
— Так, — сказала Клара просто, — для одного видання.
Ґеорґ помітив на стінах кілька краєвидів Італії. А ще — картину Джорджоне “Концерт”.
— Вам це подобається? — Він підійшов ближче до картини.
— А вам?
— Я ніколи не бачив оригіналу, він у Флоренції, еге ж?
— У Пітті. Ви мусите поїхати туди.
— Задля цього власне?
— Задля цього.
З Клари так і струменіли якісь радощі. Доктор мав замислений вигляд.
— Про що ви задумались, Ґеорґу? Та ви сідайте.
— Сумний я чомусь, — тяг доктор. — Я собі гадав... але ви зовсім не вбогі... — несподівано випалив він.
Клара всміхнулась:
— Ви чули мою історію?
— Так, себто...
— О, — перебила його Клара хутко, коли помітила, що його чоло спохмурніло. — То не провина людей, що вони інакше про це говорять. Те, що з нами відбувається, не піддається висловленню, й коли хтось про це розказує, то неодмінно припускається помилки... — Й замовкла.
— Що вас зробило такою доброю?
— Все, — відповіла вона тихо. — Але чому ви кажете: доброю?
— Бо...бо ви власне мусили стати суворою. Ви ж малою були такою слабкою, безпорадною, такі діти або загартовують своє серце, або...
— Або вмирають, хотіли ви сказати. О, я також помирала. Багато років я помирала. Відтоді, як востаннє бачила вас, дома, поки... — Вона щось узяла зі столу: —Бачите, це його портрет. Тут він трохи солодкавий. Його лице не таке світле... зате лагідніше, простіше. Я вам ще покажу наше дитя, наразі воно спить. Це хлопчисько. Зветься Анджело, як і він. Він зараз подорожує, далеко звідси.
— А ви зовсім сама? — спитав неуважно доктор, все ще не одриваючи погляду від портрета.
— Так: я й дитина. Хіба цього не досить?.. Я вам розкажу, як усе вийшло. Анджело художник. Він ще не здобув визнання. Ви, певне, про нього й не чули. До останнього часу легковажив визнанням, своїми планами, собою та мною... Так, і мною; тим-то я й сказала йому торік: ти повинен подорожувати. Я відчула, як це було йому необхідно. Одного разу питає він жартома: “Я чи дитина?” — “Дитина”, — кажу, й тоді він поїхав.
— І коли він повернеться?
— Коли дитя навчиться вимовляти своє ім’я, — так було домовлено. — Доктор щось хотів додати, але Клара засміялась: — Та через те, що це ім’я важко вимовляти, то доведеться трохи почекати. Анджеліно влітку матиме два рочки.
— Дивовижно, — мовив доктор.
— Що, Ґеорґу?
— Те, як ви добре зрозуміли сенс життя.. Яка велична ви зараз, яка юна!.. Як ви випливли з того дитинства?.. Ми ж обоє були дітьми, такі немічні. Тож це не могло так собі само змінитися чи перейти якось непомітно.
— То ви гадаєте, що ми мусимо бідкатися над нашим дитинством?
— Так, саме це я маю на думці. Думаю про ту важку темряву над нами, з якою в нас були такі непевні, нетривкі зв’язки. Таж то якраз та пора, коли ми в усьому формуємося, всьому себе довіряємо, з чого відтак маємо зрости. Й ось раптово усвідомлюєм: усе те кануло в Лету, й виразно не знаєш, коли саме. Ми цього якось і не помічаємо. Як ніби чоловік зібрав усі свої кошти, купив собі за них пір’їну, пришпилив її до свого капелюха, а тут — ф’ю-у! — подувом вітру ту пір’їну кудись однесло, і вже йому нічого не залишається, як лише гадати, куди ж вона одлетіла?
— Ви так цим клопочетесь, Ґеорґу?
— Вже ні. Я щойно перехворів цим. Воно було розпочалося десь після десятирічного віку, відколи я перестав молитись. Але інших моментів не пригадаю.
— А коли ви згадали про мене?
— Я прибув саме до вас, бо ви єдиний свідок тієї пори. Подумав, що знайду в вас те, чого ніяк не віднайду в собі. Може, то якийсь рух, якесь слово, ймення, від яких таки щось залежить...якесь пояснення... — Доктор замовк і підпер голову своїми холодними невпокійними руками.
Пані Клара замислилась.
— Я так мало пригадую дитинство, ніби воно було тисячі літ тому. Але зараз, як ви в мені те розбуркали, щось пригадується мені. Один вечір. Ви прийшли зненацька до нас. Бо ваші батьки кудись там пішли, до театру чи що. В нас усюди світло горить. Тато чекав на гостя, якогось далекого багатого родича, коли мене не зраджує пам’ять. Він мав прибути з... з... не знаю звідки, чи з Гамбурґа, чи ще звідки, принаймні здалеку. Наші чекали на нього вже добрих дві години. Двері відчинено, всі лампи засвічено, мама ходить і раз по раз поправляє капу на дивані, тато стоїть біля вікна. Ніхто не зважується сісти, щоб не зрушити з місця стільців. Як ви надійшли, то теж стали хвилюватися разом з нами. Ми, малі, наслухали біля дверей. І що пізніше ставало, то таємничішого гостя ми вимріювали . Аж тремтіли. Він же міг прийти раніше, ніж набере, в нашій уяві, найвищої міри чудовности, котрої досягав Він усе більше й більше за той час, що ми на Нього чекали... Ми зовсім не боялися, що Він зовсім не прийде; ми напевне знали: Він прийде, але нам так хотілося дати Йому час, аби Він став таким величним та могутнім...
Раптом доктор підвів голову:
— Таж ми обоє знали, що Він не прийде. Я також не можу забути той вечір.
— Так, — мовила Клара. — Він не прийшов... — І додала згодом: — А все ж Він був прекрасний!
— Як?
— Ну, так...чекання, чотири лампи в домі...тиша, святковість.
Щось заворушилось у сусідній кімнаті. Пані Клара вибачилася, що на хвилинку вийде; й коли просвітлена й радісна повернулась, то мовила:
— Ви можете до нього зайти. Він щойно прокинувся, всміхається... Але ви щось наче хотіли сказати?
— Я думаю, що вам допомогло стати... самою собою, такою самодостатньою. Життя ж у вас було нелегке. Очевидячки вам щось допомогло — те, чого якраз бракує мені.
— Що ж це могло бути, Ґеорґу? — Клара сіла поруч нього.
— Дивно, як я вперше про вас згадав, — три тижні тому, вночі, в поїзді мені пригадалося: вона була така побожна дитина. Й оце зараз, як побачив вас, хоч ви тепер зовсім інша, ніж я сподівався... незважаючи на це, хочу вам сказати, я знаю це напевно: те, що провело вас крізь усі випроби, це ваша ... ваша побожність.
— Що ви називаєте побожністю?
— Ну, ваша ставлення до Бога, вашу любов до Нього, віру...
Пані Клара заплющила очі:
— Любов до Бога. Треба все зважити.
Доктор напружено споглядав її. Здавалося, вона поволі висловлює свої думки, як тільки вони зароджуються:
— Ще дитиною... Чи я любила Бога? Гадаю, ні. Так, я не раз... то було для мене мовби божевільне звільнення...ні, це не те слово.. мовби великий гріх спадає — думати: Він є. Як нібито я накинула це сама собі, тій немічній дитині з кумедно довгими руками. Бог у нашій бідній хаті, де все було несправжнє та фальшиве — від бронзових тарелей із пап’є-маше на стінах до дешевого вина у флягах з дорогими етикетками. І пізніше... — Пані Клара зробила рукою якийсь жест, ніби для самозахисту, і її очі заплющилися ще дужче, ніби боялась, що крізь повіки побачить щось жахливе: — Я мусила б Його витіснити із себе, якби тоді Він загніздився в мені.Але я нічого не знала про Нього.Я Його зовсім забула .Я все забула...Аж ось Флоренція: коли вперше в своєму житті дивилась, слухала, відчувала, пізнавала й воднораз училася думати про все це, аж тоді я згадала про Нього. Всюди були знаки од Нього. У всіх книжках я знаходила тінь Його усмішки, всюди ще жило відлуння Його голосу, і навіть у статуях я помічала відбитки Його рук.
— І тоді ви знайшли Його?
Клара дивилася на приятеля великими щасливими очима:
— Я відчувала, що Він є, хоч на якийсь час є...Чому я більше не можу Його відчувати? То було б таки понад міру.
Доктор підвівся й пішов до вікна. Видно було трохи вже темного поля й маленьку стару церковцю на Швабінгу, над нею клаптик неба, не більше — через темряву. І зненацька доктор Ласман спитав, не обертаючись:
— А тепер? — Та оскільки відповіді не було, він поволі обернувся до неї.
— Тепер, — тягла Клара далі, в той час як він стояв просто перед нею, й дивилась йому в вічі: — Тепер думаю я іноді: Він повинен бути.
Доктор узяв її руку, потримав якусь хвилину. Дивився не знати куди.
— Про що ви задумались, Ґеорґу?
— Я думаю, що все знову так, як того вечора: Ви чекаєте знов на чудо, на Бога, й знаєте, що Він іде... І я знову зненацька прийшов...
Пані Клара підвелася легко й радісно. Була така юна-юна.
— Але цього разу ми чекаємо, що він піде. — Сказала це так просто й радо, що доктор мимоволі всміхнувся. Тож вона повела його до сусідньої кімнати, до своєї дитини...”
У цій історії нема нічого, чого дітям не треба знати. А тим часом діти ніколи про неї не дізналися. Я ж розповів її лише темряві, власне нікому. Та й діти завше бояться темряви, тікають од неї, а якщо мусять залишатися у темряві, то міцно заплющують очі й затуляють вуха. Але й для них настане пора, коли вони полюблять темряву. Вони тоді почують од неї мою історію й ліпше її зрозуміють.
ПІСНЯ КОХАННЯ І СМЕРТИ КОРНЕТА ХРИСТОФА РІЛЬКЕ
... 24 падолиста 1663 року Отто фон Рільке вираховував пайову позику загиблого в Угорщині свого брата Христофа у маєтку Лінда у Греніці та Ціегрі, що в землі Лангенау, однак мусив виставити реверс, за яким сума його дорівняє нулю та дещиці, в разі повернення брата Христофа живим ( у доданому списку загиблих значився той як умерлий на коні корнет під час битви кайзерівського Гейстершенського полку Австрії, очолюваного бароном фон Піровано) ...
МЧАТИ, мчати, мчати — крізь день, крізь ніч, знову крізь день. Мчати, мчати, мчати.
А на душі така втома, така велика туга. Не видно вже ніяких гір, жодної деревини. Ніщо тут і не важиться звестися вгору. Далекі хатки бовваніють біля замулених колодязів. Жодної ратуші. І все та сама картина. Ні за що зачепитися оком.
Лише вночі іноді здається тобі, що шлях сей добре знайомий. Може, тим, що саме вночі ми все вертаємо одробину шляху назад, до чого легко може спричинитися се незнане сонце? Може бути. Сонце тут таке круте, як у нас улітку. Та ж саме влітку й було наше прощання. Тож сукні жіночі довго мерехтіли для нас на зеленому тлі. Отсе ми їдемо та й їдемо. Десь тепер осінь. Принаймні там, де знають нас покинуті жінки.
ТОЙ з Лангенау підсувається в сідлі та й промовля:
— Пане маркізе...
Його сусіда, невеличкий вродливий француз, уже три дні не розмовляє й не сміється. Воліє нічого й не знати . Наче те дитя, що хоче спати. Грубим шаром лежить на його мереживнім комірі пилюка, — не помічає нічого. Отак поволі і в’яне у своїм оксамитовім сідлі. Але той з Лангенау усміхається до нього та й мовить:
— Які у вас чудові очі, пане маркізе. Все мені нагадують вашу матір...
І французик наче розквітає знову, стріпнувши пил із себе, і ніби весь оновлюється.
ХТОСЬ розповідає про свою матір. Очевидячки німець. Голосно й ретельно нанизує слово на слово. Як ото дівчина сплітає квіти, — замислено тулить квітку до квітки і все ще не знає, що зрештою вийде з того... Отак нанизує він свої слова. На радощі? Чи на сум? — усі дослухаються. Перестають навіть спльовувати. Тому що всі вони великі панове, які знають вартість речей. А хто в гурті не розуміє по-німецьки, той уловлює суть у цілому . Долітають окремі слова — “увечері”..., “як я малий був...”
ТАКІ вони стали близькі один одному, ці панове, які походять із Франції та з Бургундії, з Нідерландів, з долин Каринтії, з богемських старовинних лісів і з володінь кайзера Леопольда. Бо що розповідає один, те пережив уже кожен із них, і точнісінько так само, як і оповідач. Ніби на світі є лише одна мати...
ОТАК в’їздять вони у вечір, в один вечір. Знов запала мовчанка, але у воїнів світяться тепер слова. Тут маркіз знімає шолом. Його темне волосся м’яке, і коли він схиляє голову, то воно розсипається по шиї якось по-жіночому. Тепер і той з Лангенау пізнає: там, далеко, щось вивищується, осяяне зсередини, — струнке, темне. Окремішня колона, напівповалена. А коли вони поволі минають її, перегодя доходить до нього думка, що то ж була Матір Божа.
ОГОНЬ сторожовий. Сидять довкола нього й чекають, Чекають, що хтось заспіває. Та всі такі стомлені. Червоне світло вносить неспокій. Одбивається на запорошенім взутті, повзе до колін, зазирає до складених рук. Світло безкриле. Обличчя темні. І все-таки спалахують очі французика власним світлом. Він поцілував маленьку троянду, і тепер вона все в’янутиме в його на грудях. Той з Лангенау бачив се, бо якраз не міг заснути. Загадався: а я не маю троянди, жодної!
Відтак співає він. І се давня сумовита пісня, яку вдома співали дівчата в полях, коли завершується збір урожаю.
КАЖЕ малий маркіз:
— Ви такий ще юний, пане?
А той з Лангенау — напівсумно, напівзадерикувато:
— Вісімнадцять літ!
Замовкають відтак.
Перегодя французик пита:
— І ви дома залишили наречену, пане юнкере?
— “Ви?” — відмовляє той з Лангенау.
— Моя русява, як от ви.
І вони знову мовчать, аж гукає німець:
— То якого ж біса вам усе стриміти в сідлі та мчати по цій нестерпній землі назустріч тим турецьким собакам?
Маркіз посміхається.
— Аби відтак повернутися.
І стає сумно тому з Лангенау. Думає про русяву дівчинку, з якою грався ще дітваком. Про ті свої дикунські витівки. І йому хочеться додому — лиш на мить, аби тільки сказати:
— Магдалено, за те, що я все був такий, — прости!
“Як се, я все був такий?” — загадався юний вельможа. А вже вони геть далеко звідти.
ОДНОГО разу, вранці, прибува один вершник, тоді другий, відтак чотири, десять. Всі у броні, важкі. Відтак тисяча за ними — цілий табір. Неминуча розлука.
— Щасливо повернутися вам, пане маркізе!
— Хай береже вас Діва Марія, пане юнкере!
Вони не можуть один без одного. Відразу стали друзями, побраталися. Мали що довірити один одному, адже так довго були разом. Відтягують час розлуки. А навколо кипить-вирує, чутно стукіт копит. Тута зриває маркіз свою велику праву рукавицю. Дістає з неї маленьку троянду. Одрива з троянди пелюстку. Ніби розламує облатку*.
——
* Облатка — обрядовий млинець із прісного тіста у католиків та протестантів.
— Се вас оберігатиме. Бувайте здорові!
Той із Лангенау вражений. Довго дивиться услід французові. Тоді засовує пелюстку із чужої троянди собі під мундир. І вона колишеться у ритмі його серця.
Грає ріжок. Він іде до табору, юний такий юнкер. Сумно осміхається: його оберігає чужа жінка.
ОДИН день в обозі. Лайка, барви, сміх — там буяє село. Надбігають якісь хлоп’ята. Штовханина і веселий галас. Йдуть служниці в пурпурових капелюшках на розмаяних косах. Підморгують. Йдуть вояки, засмаглі та грубі, мов ніч-циганка. Хапають служниць так міцно, аж рвуться на них сукні. Притискають їх до барабанів. І від дикого опору невпокійних рук прокидаються ті барабани, наче від сну, і гримлять, гримлять. А ввечері під світлом ліхтарень виявляється диво — вино знати на їхніх залізних шоломах. Вино? Чи кров?.. Хто зараз скаже напевне.
НАРЕШТІ він опинився перед Шпорком*. З численної свити Шпорка вивищується граф. Його довге волосся вилискує металом. Той з Лангенау не питає нічого. Зразу впізнає генерала, зсовується з коня і падає у хмару пилу. Має з собою послання, з яким його й повинен прийняти граф.
——* Генерал кавалерії Йоган Шпорк, реальна особа, учасник описуваної війни народів Європи проти турків у ХVІ ст.
А той віддає короткий наказ:
— Зачитай мені ту шпаргалку.
А його вуста не зворухнуться. Розучились вимовляти слова, радше до прокльонів годні такі вуста. Що там написано, вимовляє інший, вправно мовить. Вимовляє точно. Дивиться на інших. Юний вельможа давно перебуває на грані зриву. Вже й не знає, де він. Перед ним лише Шпорк. Навіть небо одлетіло геть вдалеки. І мовить Шпорк, великий генерал:
— Корнете.
І вже й цього занадто.
БАТАВУ розташовано по той бік річки Раби. Той з Лангенау їде туди, самотою. Рівнина. Вечір. Оббивка спереду сідла блистить крізь пил. І сходить місяць. Він бачить відблиски його на своїх руках.
І сниться сон йому:
Аж ось
ніби окликує його хтось.
Криком, і ще раз криком
дрімоту його розриває, жене.
Ні, се не сова. Се дерево ніби одне
його кличе:
— Милостивий будь, чоловіче!
І він бачить: в гущавині, де корч,
тіло жіноче, здиблене сторч,
од мотуззя рубців уже кров’яне,
а жінка до нього:
— Визволь мене!
І він стрибає в зелень густу;
і розрубує пута, що жінку давлять до згуби, і помічає погляду його жаготу
і гострі кусючі зуби.
Вона сміється.
Жаху чує він у серці стук,
і стрибає на огиря, і мчить опівнічно,
шнури криваві затиснувши міцно
у п’ястук...
ТОЙ з Лангенау пише листа, з головою потонувши в думах. Поволі виводить великі, поважні, прямі літери:
“Добра моя Матір,
будьте горді: Несу я прапор,
облиште суми: Несу я прапор,
любіте мене: Несу я прапор...”
Відтак засовує листа собі в уніформу, у потаємне місце біля трояндової пелюстки. І думає, хутко він пропахне трояндою. Самота... І загадавсь... бо ворог близько.
Вони проїздять повз убитого селюка. Очі його розкриті, і в них щось одбивається — але не небо. Відтак виють вовки. Показується село, нарешті. А над хатинами вивищується камінний замок. Широко стелиться їм міст. Високо відкрились ворота. Високим голосом вітає їх ріжок. Прислухайся: стукіт , дзеленчання та виття псів! Іржуть коні у дворі, стукотять підкови, чутно лемент.
ПРИВАЛ! Раз гостем бути. Не все ж притлумлювати свої бажання із завзяттям скнари. Не все вбачати в кожній речі ворожі прояви; раз попустити всю напругу і сказати собі: все, що не зробиться, йде на добре. Й душа повинна колись розкрилитись і сягнути поза межі своїх крил. Не все ж бути солдатом. Раз розмаяти кучері, носити білі широкі комірці, сидіти у фотелях, оббитих шовком, аж поринути в розкоші після ванни. І заново одкрити, що то є жінка. І як діють ті рученьки білі й очі волошкові; що то є в тих рученятах, як виспівує сміх їхній, коли біляві хлопці приносять їм розмальовані полумиски, повні соковитих плодів.
АЖ ось почався бенкет. І сталося свято не знати як. Палахкотіло високе полум’я, дзвеніли голоси, кострубаті пісні оддавали шклом і глянцем, а врешті з дозрілого ритму — випливає танець. І всіх пориває за собою. То був якийсь приплив у залах — зустрічі й обрання, розставання й спіткання заново, блискуче єднання й осліплення, самозаколисування в літніх вітрах, що сховалися у фалдах теплих жінок.
Чути шелест часу, як витікає він із троянд і темного вина у сонну ніч.
ОДНОМУ ж всі ці розкоші на повну втіху. Стоїть такий зачудований, що, здається йому, от-от сей сон увірветься. Бо лише вві сні можна бачити таку країну, і таких жінок, що найдрібніший їх жест є пасткою, котра так і заманює оксамитом.
Що розбудовують час із сріблистих розмов, а інколи вони так підносять долоні, аж ти мусиш думати, що десь там, куди не сягає твоя думка, розкриваються троянди, невидимі тобі. І ти вимріюєш .. Ось ти. прикрашений ними, і так незвичайно щасливий, і вони слугують короною на твоїм чолі, що так довго було неувінчане.
ОДИН, зодягнений у білі шовки, усвідомлює, що не може збудитися: не спавши, він розбуджений дійсністю. Так тужливо тікає він у світ мрій і стоїть у парку, самотою у темряві парку. А свято там, вдалеки. І примарне світло. І ніч щільно огортає його, аж холоне тіло. І питає він жінку, що горнеться до нього:
— Ти Ніч?
Вона усміхається.
І вже йому соромно за свої білі шати. І хтів би бути далеко звідси, й на самоті, в уніформі і при зброї.
Цілком озброєним.
— ЧИ ти забув, що Єси моїм пажем сей вечір? Від мене йдеш Ти? Куди ж Ти?
Твої білі шати дають мені право Тебе...
....................................................................................................................................
— Ти ніяк не можеш без того сірого мундира?
....................................................................................................................................
— Ти змерз?.. Ти стуживсь за домівкою?
Усміхнена графиня.
Ні.
Промайнула лишень гадка, що отсе дитинність його зсовується з його рамен — та дорогоцінна тьмяна кирея. Хто скинув її з нього?
— Ти?— спитав він її голосом, якого й сам не впізнає. — Ти!
І вже на нім нема нічого. І він оголений — як святий. Світлий та стрункий.
ПОВОЛІ гасло світло в замку. Всі виснажені — втомою, чи коханням, чи трунками. Після стількох безконечно порожніх ночей у походах — ліжка. Широкі дубові ложа. В них молишся інакше, ніж десь у дорозі на брилах борозни, яка стає могилою, коли западеш у сон.
— Господи, да буди воля Твоя!
Молитви коротші в ложах.
Та які ж задушевні.
КІМНАТА у вежі повита темрявою.
Та вони осявають свої лиця усмішками. Рухаються навпомацки, наче невидющі, і знаходять одне одного, як от намацують притьмом двері. Майже як діти, налякані темрявою, вони втискаються одне в одного. А однак їм нічого боятися.
Нема нічого, що стало б їм на заваді — ніякого “вчора”, ніякого “завтра”; час кудись провалився. І вони розквітають на уламках часу. Він не пита її:
— А що твій чоловік?
Вона не цікавиться:
— Яке ж ім’я твоє?
Вони спіткали одне одного, аби створився новий тип людини. Обдаровують щедро сотнями ймень одне одного, а тоді тихо одбирають їх, як от знімають сережки з вух.
НА фотелі в передпокої висить мундир, бандельєрка* й шинелька того з Лангенау. Його рукавички на підлозі. Стримить його прапор, спертий до хрестовини вікна. Темний та стрімкий.
——Ремінь сумки (з франц.).
В небі надворі панує негода . Рве ніч на біле й чорне шмаття. Все пронизує місячне сяйво, наче уповільнена блискавиця, — і спокійний прапор відкидає невпокійну тінь. Мріє стяг при вікні.
ЧИ вікно відчинено? Чи сягнула буря й кімнати? Ким замкнено двері? Хто йде кімнатою? Облишмо се. Хто б не прийшов туди — у вежевій залі нікого. Який глибокий сон за сотнями дверей, сон, що обійняв їх обох, такий таємничий, єдиний, як бува єдина Мати чи Смерть.
ХІБА вже настав ранок? Що за сонце здійнялось о цій порі? Чутно щебіт пташок. Голоси їхні заполонили увесь світ. Все залито світлом, а тим часом се ще не день.
Усе сповнене галасу, але се не пташине щебетання.
Се ж так горять балки! Се вікна кричать на сполох. І кричать вони червоною барвою. Досягають ворога, що стоїть посеред території, охопленої огнем, — і волають вікна:
— Пожежа!
З клаптями сну на лицях летять усі — напів у латах, напівголі, з кімнати до кімнати, з переходу в перехід у стримлінні до виходу.
А у дворі, задихаючись, недорікувато хрипить сурма:
— Збирайсь, збирайсь!
І стрясають повітря бубни.
АЛЕ — прапора немає тут.
Вигук: — Корнет!
Крики, молитви, піни із морд жеребцевих жмут прокляття: — Корнет!
Метал об метал, сигнал і наказ,
тиша — Корнет!
І потім ще раз:
— Корнет!
І знову з конячих тулубів скрут!
............................................................................
А прапора немає тут.
................................................................................................................................................
А прапора в них немає.
ВІН мчить наввипередки з палаючими мурами — крізь двері, які оточують його жарищем, юнак мчить по сходах, які печуть йому ноги, летить напролом, пробирається крізь рухомі руїни. На руках несе стяг, наче білу непритомну жінку. І надибає коня, а той наче наглий крик, крізь усе — туди, мимо всіх загроз — до своїх. І тута стрепенувся прапор, і ніколи ще не був він так царствено урочистий. І вже вони бачать оддалік його та впізнають свого світлого і простоволосого прапороносця, і вже бачать свій прапор...
Ось сяє стяг у всій пишноті, розкрилюється , величавий і багряний...
.......................................................................................................................................
Палає їхній стяг в оточенні ворога, і воїни пробиваються до нього.
ТОЙ з Лангенау на певній віддалі од супротивника, але ж цілком один. Страх описав довкола нього цілий круг, і він стоїть у його центрі під своїм поволі догораючим прапором.
Повільно, майже замріяно оглядається він довкола. Так багато перед ним недовідомого, розмаїтого. Сад — спадає йому на думку, і він усміхається. Та ось уже відчуває, що в нього впирається чийсь погляд, і він впізнає воїнів, і знає, що то ж язичеські пси... і кидається його кінь в саму ту гущу. Але коли все це вирує вже позад нього, то знову воно стає йому пишним садом, і шістнадцять кривих шабель, що підступили впритул до нього, все одно мають в собі щось святкове.
Сміється той пишний водограй.
УНІФОРМА згоріла у замку, а з нею й лист, і трояндова пелюстка невідомої жінки....
Наступної весни (вона сумна й холодна видалась) їде молодий кур’єр барона фон Піровано. Мусить вислухати, як ридатиме літня жінка.
ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Ранній прозовий твір Райнера Марії Рільке “Пісня кохання і смерти корнета Христофа Рільке” ще дуже тісно пов’язаний з його поетичною лексикою, поетичним світосприйняттям дійсности. Першу версію його створено 1899 року протягом однієї ночі, згадує поет, “... у потягу... при двох свічках, що палахкотіли од нічного вітру; його навіяли хмари, що налітали на місяць...”
Юний Райнер відтворив у нім сімейний переказ про свого далекого предка, що воював проти турків у ХVІІ ст. на теренах Угорщини. Рільке належав до старовинного лицарського роду, ймення якого (Ruelike) зустрічається уже в анналах ХІV ст. Ся генеалогічна стилізація фамільної хроніки допомагала Рільке відчути свій зв’язок з історичною традицією. Поет творить у бароковому стилі (відповідно дещо стилізується й мова перекладу), то пісня про юнака, який нагло розквітає й гине, встигаючи за прекрасні хвилини відчути свою причетність до буття, пережити, як “...його дитинність ізсовується з його рамен, ся дорогоцінна тьмяна кирея” і як “...негода рве ніч на біле й чорне шмаття” у ніч напередодні смерти він пізнав справжнє щастя кохання. Твір ще не має в собі тої могутньої поліфонії, якою відзначається пізніша проза Рільке, як, наприклад, “Рукопис Мальте — Лаурідса Бріге”. Зате вражає цілісність ліричної сповіді героя новели, далекого предка Райнера Марії Рільке.
