У 1991 р. “Всесвіт” уже знайомив читачів з оповіданнями цього видатного майстра світової літератури.

Адольфо Біой Касарес (1914—1999) — аргентинський прозаїк, один з найвизначніших латиноамериканських письменників ХХ ст. Поряд з Борхесом, Маркесом і Кортасаром вважається класиком світової літератури. Всесвітню славу Касаресу приніс роман “Винахід Мореля”. Оповідання “Справа перелітних старців”, “Обличчя жінки” і “Незвичайний приятель” увійшли до збірки “Скромна магія”, яка побачила світ у 1997 р.

---

Адольфо Біой Касарес

ОПОВІДАННЯ

 З іспанської переклала Галина Грабовська

 

Справа ПЕРЕЛІТНИХ старців

Один депутат, який останніми роками часто їздив за кордон, звернувся до парламенту з проханням створити слідчу комісію.

Законодавець зауважив — спочатку зі смутком, та потім із тривогою, — що літаками різних авіакомпаній повітряні простори в усіх напрямах майже регулярно перетинає жменя старезних, мало що не вмирущих, чоловіків. Одного з них, поміченого під час травневого рейсу, він знову зустрів на борту літака у червні. За словами депутата, він упізнав його, “бо так судилось долею”.

Старий виглядав настільки підупалим, аж здавалося, що це хтось інший:  блідіший, слабший, немічніший. Ця обставина наштовхнула депутата на  припущення: “А чи не стоїть за такими загадковими повітряними переміщеннями певна організація, яка добуває і продає органи старців? Це видається неймовірним, проте немислимо й те, щоб існувала інша, яка добуває і продає органи молодих людей. Органи молодих бажаніші та дорожчі? Згода. Проте й добути їх, либонь, значно важче. А зі старими можна якось влагодити справу за сприянням рідні...

Двопалатна комісія, на превеликий жаль, виявилася занадто численною, аби діяти з належною швидкістю та ефективністю. Депутат, який наполегливо вимагав її рішення, домігся, аби комісія доручила дослідити цю справу професійному детективу. Таким чином “Справа перелітних старців” потрапила до нашої контори.

Перше, що я зробив, це запитав у депутата, літаками яких авіаліній він подорожував у травні та червні.

— Португальськими аеролініями та Повітряними лініями Португалії,  —відповів він. Я навідався до обидвох компаній, перевірив списки пасажирів і відразу ідентифікував старигана, про якого йшлося. Це мав бути один із двох пасажирів, які фігурували в обидвох списках; іншим був депутат.

Я продовжив розслідування, спочатку з не надто переконливими результатами (відповіді варіювались від “Про такого немає ніяких даних” до “Здається, цього суб’єкта десь бачили”), але нарешті один учень середньої школи сказав: “Та це ж світило нашої літератури”. Дивні діла Твої, Господи. Достатньо було отримати відповідь від підлітка, й усі опитувані почали відповідати: “Ви й досі не знаєте? Це ж світило нашої літератури”. 

Я подався у Спілку письменників, де один молодик підтвердив дану інформацію. Він запитав:

— Ви археолог?

— Ні, а чому ви питаєте?

— Хочете сказати, що ви письменник?

— Також ні.

— Тоді я нічого не розумію. Для більшості смертних той сеньйор, яким ви цікавитесь, становить суто археологічний інтерес. А для письменників він і такі, як він, є напрочуд звичними постатями, і навіть більше — осоружними.

— Схоже, ви не відчуваєте до нього симпатії.

— Як можна відчувати симпатію до гальма? Бо сеньйор, про якого йдеться,  є нічим іншим, як гальмом. Нездоланною перепоною для кожного молодого письменника. Коли ми приносимо оповідання, вірш чи есей у будь-який часопис,  нам кажуть: “Стривайте і ждіть”, бо усі сторінки зайняті творіннями цього суб’єкта або таких, як він. Нікому з молодих не дають премій, не роблять про них репортажів, бо усі премії та репортажі існують тільки для цього сеньйора і йому подібних.

Я вирішив поговорити зі старим. Це виявилося непросто. У нього вдома мені незмінно казали, що його немає. Одного дня мене спитали, чого мені треба. “Хотів би його дещо запитати”,  —пояснив я.  “Ну, добре”,  —сказали мені і з’єднали зі старцем. Він перепитав, чи не є я, бува,  журналістом. Я відповів, що ні.

— Ви певні?

— Авжеж, — відказав я.

Він призначив мені зустріч того ж дня у себе вдома.

 —Якщо дозволите, то хотів би вас запитати, чому ви так багато подорожуєте?

 —Ви лікар? — поцікавився старий.  — Так, роз’їжджаю  я понад міру і знаю, що це мені вадить, докторе.

 —А чому ви подорожуєте? Тому що вам десь пообіцяли зробити операцію, яка допоможе поліпшити здоров’я?

 —Про яку операцію ви говорите?

 —Хірургічну.

 —Як вам таке могло впасти на думку? Я б радше подорожував, щоб уникнути того, аби мені її зробили.

 —Тоді чому ви подорожуєте?

 —Тому що мені присуджують премії.

 —Один молодий письменник уже казав мені, що вам дістаються усі відзнаки.

 —Так. Це доказ, що люди жадають діяти стереотипно. Якщо хтось один присуджує премію, тоді решта відчувають, що вони також повинні присудити тобі премію. 

 — Ви не вважаєте, що це несправедливо по відношенню до молоді?

 —Якби премії давали тим, хто добре пише, було б несправедливо нагороджувати молодих. Вони ж бо не вміють писати добре. Але мене нагороджують не за те, що я добре пишу, а за те, що мене нагородили інші.

 —Така ситуація, мабуть, дуже болісна для молоді.

 —Болісна? Чому? Після того, як нас нагородили, ми кілька днів б’ємо байдики. Потім стомлюємося. Довший час нічого не пишемо. Якби молодь  уміла відчувати момент, то під час нашої відсутності несла би свої творіння у часописи і, хоч би якими поганими вони є, мала бодай мінімальний шанс, що їх візьмуть.

Це ще не все. Через оті премії наша робота затримується, і ми не приносимо вчасно рукопис видавцеві. Ще один просвіток, яким меткий молодик може скористатися, аби прилаштувати свою книженцію. Утім, у мене в рукаві є ще один подарунок для молодих, але краще мовчатиму, аби їх не гризла нетерплячка.

— Мені можете повідати будь-що.

— Гаразд, вам я скажу: мені вже присудили п’ять чи шість премій. Якщо продовжуватимуть у такому ж темпі, гадаєте, я виживу? Відразу вам зізнаюся, що ні. Чи знаєте ви, як кожен поривається ущипнути нагородженого? Гадаю, в мене вже немає сили, щоб витримати ще одну відзнаку.

Далі читайте у паперовій версії часопису