Сесілія Пальма (Чилі)
Із поетичної збірки “Тихий бар”
З іспанської переклав Дмитро Дроздовський
Взаємодіючи in situ1
(Францисці)І
Кольтран2 стоїть
у куточку бару,
мала далекобійниця
Мортісія3
з’являється на сцені,
і навколо тиша
анахронізм
неначе смерть
сама уже прийшла.
Червоні з поблиском,
дівчачі губи,
висмоктують,
калічать душі.
Я тут, очей навпроти,
поряд
аж страшно,
———
* Перекладено за виданням: Palma, Cecilia. Piano Bar (Subway Ediciones, 2007 ). Вірші надруковано в журналі з люб’язного дозволу авторки.
1 На місці — лат.
2 Кольтран — це прізвище Джона Кольтрана, неперевершеного джазового саксофоніста. — Прим. пер.
3 Мортісія — складова поетичної інтертекстуальності, адже це ім’я апелює до Мортісії Адамс із фільму “Божевільні Адамси”. Це ім’я вжито для підкреслення порівняння, до якого я вдаюся, щодо блідого кольору шкіри на обличчі та яскраво-червоних губів. Це вияв чилійської моди. Сьогодні в Чилі багато молодих жінок завдяки макіяжу вибліднюють обличчя, яскраво фарбують губи та люблять ґотичний стиль. — С.П.
що вони тепер
мої тримають
збиті рухи,
їсть шоколадку, там горіх,
й морозиво, якесь аж темне,
і покриває все
тінь сонця,
що після зливи осліпляє,
о очі,
о несамовиті,
втрачаю сили.
Його сміх, мене він вабить,
я сміюся для нього,
грає джаз,
й півсловом я згадаю
погляд той містичний,
наче магія, чарівність
Франциски.
Очі —
то сапфіри,
мене навіки ув’язнили,
і інше, іншого не бачу,
далеке,
що у горах, чи
десь-інде, де вдаряють бомби
на Сході.
II*
Навколо грають діти,
у війну, бажаючи
створити з п’єси,
з нонсенса
не нонсенс,
Франциско, радий я,
що ти не тут,
я ж не сховався
у якійсь криївці
десь під землею,
не знаючи де,
мене чекає дисципліна завтра,
тож підійди до мене зараз
і силою наповни руку,
я протираю скельця, чи
є ти.
О диво, у вузлі кордонів та крові
кажу я, що ти тут,
зі мною, правда, у іншому екрані
що ж, подякую красненько,
він — це я,
але не ти,
ти в інших епізодах,
ти ж від мене
кудись щодня втікаєш
у мріях,
у магічний край,
і так постійно,
чогось шукаєш,
так весь час,
і погляд твій все поспіша,
————
* Автор перекладу вдячний Галині Грабовській за слушні поради щодо відтворення українською цієї частини поезії.
шукає принца
з див примарних,
якого не спокусить сила гри.
Твій спільник із
невипитих ночей
прийшов
поговорити tкte-а-tкte,
але в будинку стрів
малого знайду,
що хоче попередити мене
про те, що ніч настала,
дуже радий, Франциско,
що ти тут і що не там.
Та річ у тім,
що люди не боги,
ми тільки теслі, що вмирають браво,
ми — щось середнє,
мова і ляльки,
життя — театр, ми ж весь час,
назад йдучи, крокуємо вперед,
та й суд всевишній,
він чекає,
суд для наших тіней,
які, закохані, шукають ружі
в якомусь барі, там, де відпочинок,
який знаходим,
граючи у бридж.
Погрузли в світі,
бомби, їхній подих
смертельний, наче вихор із вогню,
а діти, палестинські діти,
вони навколо,
тільки ви, Франциско,
в безпеці,
допоки лагідно спите,
але в цей час мені хтось робить зле,
моїх дітей хтось злісно викрадає,
і бачу я, що все іде туди,
де вже кінець,
фінал подій щоденних,
чи так?
Колись вже буде все одно,
я йтиму просто так,
безпосередньо,
вдягнувши світ
у поетичний тон,
ось це
історія.
III
В краю розсудливості:
лиш бедлам.
М’якеньке сіно — наче полотно,
робота рук да Вінчі,
тільки полотно
не для краси, воно сліди вкриває
холодних армій, що ішли болотом,
містерія, куди веде наш курс,
усе вирує в полохливім вирі,
містична розповідь про Стіни.
Поезія готує для висот,
яких не бачиш,
он, вона танцює, підвішена на нитці,
ти ж бачиш,
цей силует із Борхеса, напевно,
чи, може, це —
щось схоже з Гампрі Богарт4,
із ним, проте, вже більше не зустрітись.
Все тимчасово
погляд спорожнілий,
історія вважає, що ось так
все має бути,
ну хоча б ще трохи,
це справедливо,
ці години горя розрадять нам,
візьмуть у свій полон.
Реальність укриває наші душі,
і, голі ми, немовбито в екзилі,
щоранку в шахи граємо
на вічність.
Бунтарство, що вселилось
у Франциску,
могло би стати їжею артистам.
Відводжу вас,
щоб спати сотню літ
і в іншім світі опинитись знов,
я інший доказ існування хочу,
щоб бути імпульсом для видатних осіб,
які цей світ збирають,
мов конструктор,
і змінюють цей світ, мов цей роман
поганий,
тож його переписати
вони беруться,
спіймані самі
у книзі, на якій
немає назви.
Тебе колись зустріну в звуках Міля5,
десь крапля впала з стелі
на підлогу,
злякавши тишу,
вам ще доведеться
зустріти (ну принаймні уві сні)
картини, вже інших юних партизанів.
Хай буде так.
———
4 Текстуальна алюзія до образу Гампрі Де Фореста Богарта (Humphrey DeForest Bogart) (25.12.1899—14.12.1957) — зірки американського кіно ХХ століття, втілення чоловічої краси та естетичної вишуканості, який, приміром, мав великий вплив на французького актора Жана-Поля Бельмондо. — Прим. пер.
5 Мається на увазі Девіс Мілес (Davis Miles) — віртуозний джазовий саксофоніст. — Прим. пер.
Єдиний фільм, якого нам не бачити
І тут ми подорожні,
немов виходимо із фільмів,
зимові подорожні
і наші кроки пристають
до снігу, ідем у світ,
блідий і сірий,
знесилений уже до краю,
і тільки в небі срібне листя
тремтить і в землю опадає.
Вони знаходять
нас удень
і в ніч,
але ж до нас
так не підійдуть,
наче смерть, аж, крадучись,
вони повзуть,
німі солдати,
закуті в пластик
ліквідацій.
Сказать
боїшся!
Ми ляльки,
з яких картеч
зробили буржуазну,
та й так лялькуємо,
а потім ховають знов
нас в ті самі коробки.
Вічне повторення
І
Щоранку
посадка на рейс
до Вальпараїсо,
холодні губи, самотні діти,
не такі, як усі, вони бавляться
тихо, поховавшись в куточках,
його присмак — це кров його,
він ніби щойно з бару,
де грає танґо, він розкаже
про пристрасть,
так, земну таку пристрасть,
як кохаються двоє, обійнявшись у такт.
Сонце — речник і свідок,
дивний знак залишає на стіні,
мов тато, аромат насолоди.
Дім у Вальпараїсо на горбочку тихенькім
пам’ятає про радість із минулих часів,
а тепер тільки тіні в тому домі блукають,
тільки тіні ілюзій,
що неначе зі снів,
що лякають туристів;
дім душею пульсує,
це його кольори.
ІІ
Час по-іншому плине,
і щодня новий запах,
і боюся до себе
наближать образ твій,
у Сінсано6
хтось висмоктує пиво,
чоловік там співає
давні пісні кохання,
і не знаючи навіть,
що роки вже пустили вглиб у землю
коріння, що мене віддаляє
від обличчя, немов я —
це жінка, що тихо все стоїть на причалі
і не знає, чи Гардел7 ще прошепоче
ім’я, чи залишить у спадок
для історій майбутніх,
що на шкірі, у мові, наче сивий туман,
і щоночі, щоночі
буде Вальпараїсо,
буде тільки з тобою.
А вони ж бо не знають, хто на кого чекає,
вимальовують губи
поцілунком твоїм.
——
6 Сінсано (CINZANO) — богемний бар у Вальпараїсо, давній і дуже популярний. Музика в цьому барі — суміш класики та латиноамериканських мотивів. Одним із експонатів у цьому барі є фігура Гардела. — С.П.
7 Арлос Гардел (Carlos Gardel) — найвидатніший аргентинський танцюрист і співак усіх часів, помер багато років тому. — С.П.
Методичний сумнів
Навіщо нам даровано шляхи,
як повернутись все одно не можна?
Ми пасажири дня, який помер,
і наші очі — це мости, не очі,
вони єднають нас
Ми у купе,
але хто знає,
може, хтось
покличе третій нас
колись в нове життя?
Кабала
Твоя гідність завойовника
залишилась на сході Стамбула
і впала в безодню,
припорошена сріблом дощів,
але ти з глибин
виходиш
червоних,
і йдеш у писання мої,
І тоді
вже не сам,
ти не сам.
C’est tout8
Не намагайся відділити
людськість від тіні,
що ніколи не бажала
лишити тіло,
з’їдене життям у тиші,
тільки це вже інша
історія, її вдача —
це таємниця
——
8 Це все — фр.
Церемонія
Я знаю, ти прийдеш узимку,
наприкінці нічного дня,
й побачиш,
що пишу про тебе,
про твою волю чарівну,
і в тиші чайних церемоній
почнеш пригадувати все,
що вже минуло, дуже близько
на церемонії
Твоя наполегливість
Я бачила тебе, немов чужа
сомнамбула, вві сні, в його реальності,
я бачила у дзеркалі твоїм
його, але до тебе
не могла торкнутись вже
лише півтіні, півсвітла тебе осявали,
твоє читання, твою мову,
я загубилась уві сні,
забувши, що проснутись маю
Прощання
Не бажаю ділити тебе
я від такту свого, і від тіла твого,
і від тіні, що так угризається
в м’ясо і тишу
Північ — Південь
Ти перетнув цю зону,
хотів знайти
мене.
Але ти мало знаєш
мене,
проте,
це регрес.
Дистанцій зміна,
пошук лише в межах
бару, і режисер
сюди вертає
завжди
з ім’ям твоїм,
мабуть, так легше
Опір
І кожний, ув’язнений колом
у центрі шукає
Квітку,
чарівну, неначе душа
у в’язня
Про те, на що здатен поет
Сяйво сонця, що вмирає
вікна й шибки спокушає
безвідрадне самовбивство
сотні тіней, сотні сяйв,
що
наповнювали місце
його світла із уяви,
з того світла зміст і форма
виривалися у вічність,
на які поет спроможний
в божевільнім заклинанні,
у своїй художній призмі
там
він вбивцям чинить опір,
їх — фаланги, він самотній,
звична смерть, яких мільйони,
всі терзають зір
поета,
входячи в художню призму
Він — це шляхтич,
що не грішми, а красою
наділяє божевільну справедливість
Черезніччя
Непотрібне просинання,
ти ж, напевно, вже утік
на край світу, на ту зірку,
де всі свідки — тільки скло,
але щойно ніч настане,
в самі вени проберуся для відродження тебе
Цап-відбувайло
Вночі великі екіпажі
із кров’ю їхали аж геть
у очерет, у божевільний,
туди, де танець,
ти забув про намір,
лиш черевик лишив, як втік.
Та мертва зірка бачила тебе,
зухвальця,
ховавсь під деревом собі,
якби могти намалювати твої
страждання
Заповіт
Втрата — це прірва
в голові моїй,
неначе соняшник, розквітлий взимку,
і вмить, немов свіча,
схилився той,
хто все життя втікав од себе.
Він спалює рукописи свої,
передчуваючи
останню ніч.
Спаситель
Щоб не поглинув світ душі моєї,
щоранку я вигадую світи
знак
несправедливості, який так підозріло
під час молитви бачив на мені
На що здатен поет
Палає сонце,
спокуша крізь вікна,
крізь занавіски, умираючи,
це
сплетіння всіх піщинок світла,
яке жадає слави самогубця,
і в тому шалі захисток зникає,
імпровізація — це ще не все,
а опір, опір, поетичний опір
там
на сторінках будь-якої форми
і в кожній миті муки і страждань,
в цій незбагненній
ніжності інтимній поета
і з його коштовних зречень,
фаланга, мов розстріляні сліди,
тут твориться самотній простір смерті,
що бачить розмаїття почуттів
поета
що реконструює простір
Ідальго вічний, він вкладає волю
в рапіру божевіллю правосуддя
