Дмитро Дроздовський. Історія одного життя крізь поетичні переклади

Дмитро Дроздовський

Історія одного життя крізь поетичні переклади  

Розмисли над книжкою: Тарнавський О. Поетичні переклади [Передм. М. Тарнавської]. — К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2006. — 184 с.

 

Книжка, про яку зараз ітиметься, — делікатна й елегантна, емоційна і раціональна водночас. Це “Поетичні переклади” Остапа Тарнавського, що з’явилися друком 2006 року в університетському видавництві “Пульсари” тисячним накладом. На превеликий жаль, поки що ця книжка не набула в Україні резонансу, про неї не йшлося в загальнонаціональних виданнях, про неї взагалі майже не згадували… Майже…

І знову в Україні з’явилася ще одна книжка унікальної у своєму таланті людини, якою б пишалася будь-яка цивілізована країна. А в нас, на жаль, не до літераторів. Що ж, мабуть, і досі для когось базис є важливішим, ніж надбудова. Хай так, але чому ті інтелігенти, до рук яких потрапляють такі книжки, не озиваються? Часто доводиться чути, що інтелігенція — основа національного й державного розвитку. То чому ж тоді на екранах постійно бачиш ті самі вже до болю в серці неприємні маски “політичної” та “бізнесової” еліти? І ніхто не зробить простої речі: не підготує програми на телебаченні про Остапа Тарнавського, про якого в Україні не так уже й багато відомо, чи це буде “не формат”?! У нас зараз стало модно говорити про “культурне лихо” (гаразд, але дайте “помацати” лихо некультурне!). І замість зайвих хвилювань і хвиль — варто зробити щось корисніше, змінивши вектор українських медіа. Даруйте, що слово про цю навдивовижу гарну книжку доводиться розпочинати з такої преамбули, але вся проблема сьогодення, в яке мала нещастя з’явитися книжка, — інертність духу українського суспільства. Замість духу Фауста в нас повселюдно — дух Малахія Стаканчика, який хоче змінити світ і, мабуть, вийти зі стану “культурного лиха”, написавши кілька декретів… і баста.

 “Поетичні переклади” О. Тарнавського з’явилися в українському інформаційному просторі, так і не зчинивши інфоприводу для опроявлення себе на радіо чи на шпальтах. А книжка, безперечно, вартує уваги ширших кіл, ніж кількох сотень (дай Боже!) гуманітаріїв. Річ у тому, що в цьому виданні зібрано майже всі поетичні переклади фрагментів світової літератури, які виконав Остап Тарнавський, крім хіба що Шекспіра, переклади з якого побачили світ раніше. Побачити одразу кілька десятків імен — Бачинські, Бодлер, Валері, Вітмен, Гессе, Дікінсон, Єйтс, Буонарроті, Неруда, Паунд, Рільке, Шеллі… — явище унікальне. Парфенон світової поезії в українському перекладі. Посвячений у таїну перекладу і психології творчості розум одразу хапається за те, що у свідомості Остапа Тарнавського як письменника неодмінно мали існувати на психологічному рівні уламки з цих фрагментів світової культури, адже, по суті, перераховані імена, до яких звертався митець, можуть слугувати маяком, що допоможе встановити художні методи, стилістичні засоби, літературні стратегії і способи висловлення “літературності” в самій письменницькій творчості, що, безперечно, має високий ступінь естетичної якості та художньої майстерності.

В передмові до іншої книжки, “Крейзі”, що з’явилася в Україні 2005 року, ще сам Остап Тарнавський говорить про те, що на початку літературної творчості психологічно й, відповідно, літературно залежав від творчості Миколи Хвильового та Стефана Цвейґа. Якщо зазирнути у світ прози О. Тарнавського, то ці впливи вловити можна, зокрема якщо перечитати оповідання “Хлоня”, згадавши відомий твір Хвильового “Повість про санаторійну зону”. “Я вже раніше пробував своїх сил у прозі, зачитувався оповіданнями Стефана Цвайґа і Миколи Хвильового і намагав­ся наслідувати тих двох письменників, надумуючи таємни­чі оповідання про розбите кохання чи самітню монахи­ню”1. Звісно, йдеться не про епігонство, а про спільність літературних стратегій, ціннісних художніх орієнтирів, а тому читачу, ясна річ, не доведеться натрапити на той самий сюжет та персонажів, проте гурман зможе встановити, що стилістика нагадує Хвильового. Подібне маємо і з кількома оповіданнями Цвейґа. Проте, безперечно, це не всі “вчителі” (в Г. Блума можна запозичити прекрасне слово “precursors” для такого випадку). І саме книжка “Поетичні переклади” допоможе дослідникам установити через ці переклади психологічний діалог українського письменника зі світовою традицією, а це дасть можливість розібратися: в чому новаторство О. Тарнавського й коли письменник звільняється від “дарів” минулого, щоби створити своє теперішнє?

————
1 Тарнавський О. “Крейзі” та інші оповідання. — К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2005. — С. 8.
 

Як відомо, новаторство можливе лише після того, як автор (сильний автор!) перемагає свого вчителя (знову-таки повертаюся до теорії “страху впливу” єльського професора Г. Блума). Торжествуючи перемогу, народжується щось абсолютно нове і дивовижне. Так, приміром, іще в “Річарді ІІІ” великий В. Шекспір був психологічно залежний від стилю Марлоу. Але вже “Отелло” — вершинний твір англійського драматурга, який спромігся витворити новий стиль для всієї англомовної літературної традиції надалі.

Безперечно, стиль Тарнавського — інший: камерний, елегантний, психологічно глибокий, але без надривів, без галасу. Це спокійна праця, що виявляє неоромантичну, неореалістичну, експресіоністичну й подекуди імпресіоністичну традицію. Почасти ця традиція різниться від материкової, а тому для декого може видатися неприродною. Помітні і впливи американської літератури. Проте все це можна простежити, якщо вдатися до “Крейзі”. Думаю, ця книжка мала б за умови вдалої промоції успіх в Україні.

Щодо “Поетичних перекладів”, то це видання етапне, знакове. Його підготувала Марта Тарнавська; підготувала, щоби донести до українського читача і дослідника творчість цього цікавого й маловивченого майстра. “Книжка Поетичні переклади виходить друком напере­додні 90-річчя Остапа Тарнавського, що припадатиме на 3 травня 2007 року. Вона охоплює друковані раніше в періодиці й не дру­ковані досі, знайдені в архіві переклади з різних мов, за винятком сонетів Шекспіра, які появилися вже раніше окремою книжкою з паралельними англійськими та українськими текстами (Вільям Шекспір. Сонети. З англійської переклав Остап Тарнавський. — Філядельфія: Мости, 1997. — 321 cтop).

“Готуючи до друку Поетичні переклади, я не робила жодних редакційних змін, — пише в передмові Марта Тарнавська. — При наявності різних варіянтів вибирала тексти, друковані в періодиці найпізніше, але ще за життя Остапа Тарнавського — останні варіянти, що віддзеркалювали зміни, внесе­ні, правдоподібно, ще самим перекладачем. Поза збіркою лишило­ся тільки кілька менш важливих, на мою думку, ранніх перекладів з білоруської, російської, польської, німецької та єврейської мов”.

Що ж, подібні посмертні видання — річ невимовно тяжка. По-перше, вже немає самого автора, який би міг щось підправити, чимось допомогти. По-друге, важливо нічого не пропустити, все паспортизувати і впорядкувати, а, як відомо, часто автор доопрацьовує свої тексти, з’являється кілька версій. Тож упорядникові доводиться обирати з кількох варіантів, а це накладає величезну відповідальність. Проблема полягає ще й у тому, що доводиться опрацьовувати старі газетні і журнальні матеріали, збирати крупиці в архівах. Безперечно, подібні видання заслуговують на вдячність від читачів. Тому й важливо, щоби ця книжка увійшла в гуманітарний простір сьогодення. З одного боку, це книжка перекладів. Але з іншого — можна за кілька хвилин перегорнути в пам’яті вершинну творчість різних століть, епох, різних стилів. Хочеться читати і перечитувати переклади, адже в цій книжці зібрано подекуди взірцеві фрагменти світової літератури, речі маловідомі, але вельми привабливі з естетичного погляду.

Також варто звернути увагу й на “науковий апарат” видання. Після перекладів поміщено біографічний розділ, у якому зібрано коротку біографічну інформацію про авторів, яких перекладав Остап Тарнавський. Як зазначає сама Марта Тарнавська: “У “Примітках” до книжки, що містять зібрані з літера­турних довідників і енциклопедій дані про включених у книжку поетів, я використала коментарі самого Остапа Тарнавського, що стосуються перекладених творів. У “Примітках” також подано бібліо­графічні посилання на деякі його споріднені критичні статті, що мо­жуть бути цікавим доповненням для читача. До самих текстів додано оригінальні заголовки та перші рядки перекладених поезій”. Проте зауважу, що, як на мою суб’єктивну думку, все ж таки краще й доцільніше було б подати біографічні відомості одразу поряд із перекладами, тобто десь на початку, щоби читач зміг одразу ідентифікувати автора з епохою, з історичним часом. Це тільки сприятиме кращому сприйняттю інформації і глибшому і засвоєнню. Врешті, читач може й не знати абсолютно всіх імен тих авторів, яких переклав Тарнавський. Але вже наприкінці варто було б зробити коментарі: де вперше з’явився той чи той переклад, коли вперше і де було видано оригінал, в який час життя Остап Тарнавський підійшов до творчості того чи того письменника. Певно, подібний апарат — справа майбутніх упорядників, які візьмуться за ретельне вивчення перекладацького доробку письменника. А поле для діяльності після виходу цієї книжки — вельми широке. Думаю, що нікого не ображу, якщо скажу, що не всі переклади рівноцінні. І це природно, адже йдеться про переклади з різних мов, а отже, з різних типів культур і свідомості. Якісь є ближчими авторові, якісь не вдалося прочитати, якісь переклади, відчутно, недопрацьовані, як, приміром, В.Г. Одена, Джорджа Сантаяни, порушено правила еквіритмічності в перекладах Еліота2.

————
2 Сподіваюся, що також в інших виданнях перекладів О. Тарнавського (хоча це прекрасний матеріал для наукової розвідки експерта-перекладознавця) буде зазначено інші версії перекладів інших майстрів слова, що існують у нас, тих текстів, до яких звертається О. Тарнавський, принаймні вершинні, щоби можна було зіставити і відчути різницю. Цікаво було б із соціологічного боку здійснити дослідження сучасної читацької рецепції різних зразків перекладу того самого тексту, щоби вивчати специфіку сприйняття та інтерпретації сьогоденної дійсності, а також для розуміння того, яка стилістика, який літературний дух відповідає часу теперішньому і свідомості теперішнього читача.
 

Проте вельми цікавим композиційним ходом було подати перші рядки (чи початки, як у випадку з Сен-Жон Персом) з тих текстів, які перекладено. Вони допомагають вдумливому читачеві, який володіє іноземними мовами, відчути ауру твору-оригіналу і перекладу, наскільки він може оживити твір після перенесення в шати українського духу. Але знову-таки радив би подальшим упорядникам бути вельми уважними щодо підготовки уривків із оригінальних текстів. Щоби не припускатися помилок. Прикро було читати (с. 107) в оригінальному фрагменті з “Казки про Русалку і П’яниць” Пабло Неруди: “Todos estos se сores esteban dentro”, коли правильно треба було написати: “estаban dentro”, що відповідає оригіналові. Напевно, це лише друкарська недбалість. Проте не помиляється лише той, хто нічого не робить. А ця книжка — продукт титанічної праці і відповідальності, яку взяла на себе вдова Остапа Тарнавського.

Можливо, варто було додати до книжки світлини світових майстрів слова, з якими працював український майстер. Але найбільше моє зауваження, мабуть, стосуватиметься способу впорядкування. Як на мене, каталогізація авторів із різних часових вимірів за абеткою не є єдино вірною.  Цікаво було б або впорядкувати імена за абеткою, але в межах певної мовно-культурної традиції (німецькомовні автори, англомовні, франкомовні тощо), або ж зробити діахронічну модель, щоби показати часовий художній вимір, у якому працював Остап Тарнавський. Або ж можна було запропонувати якусь третю класифікацію: приміром, відповідно до появи перекладу у світ, тобто від найпершого перекладу до фінального, що  дасть змогу простежити художню еволюцію Остапа Тарнавського як перекладача, адже перекладачем не народжуються, цей “обранець” має тяжко працювати, щоби в результаті зробитися майстром свого ремесла. Так-от, саме компонування перекладів у такій системі дало б можливість допитливому читачеві звернути увагу на мовностилістичні засоби раннього й пізнього Тарнавського, простежити, як перекладач опрацьовує тексти, що належать до різних типів мовних систем, які українські засоби і стратегії він уживає. Вибірка перекладів за абеткою імен оригінальних автора всього цього позбавляє.

Але, попри все, я надіюся, що ця книжка потрапить до рук широкого читацького загалу, що вона знайде своїх прихильників, адже мої зауваги стосуються переважно методологічних і теоретичних позицій. І аж ніяк не стосуються естетичного рівня. Цю роботу мають гідно оцінити фахівці з теорії і практики перекладу, адже зібрано величезний матеріал для досліджень рівня якості українського перекладу. А решта — читачі, не посвячені в теорії тлумачення, — зможуть за короткий час насолодитися океаном світової літературної естетики, відчувши, наскільки чарівною подекуди є українська мова в руках майстра. Ось лише один маленький переклад із Езри Паунда:
 

НАД ДОКОМ
Above the dock
 
(Above the quiet dock in mid night)
 
Над тихим доком висить місяць,
заплутаний у щогли сіті.
Далекий був колись...
    Дивися:
це ж м’ячик, що згубили діти.
 

Або ще один не менш майстерний фрагмент:

 
ОСІНЬ
Autumn
(A touch of cold
in the Autumn night)
 
Війнуло холодом в осінню ніч —
як вийшов я в далекий світ.
Рум’яний місяць похиливсь на пліт —
червонопиский фармер. Але ні!
Я не пристанув на розмову.
Кругом в просторі —
вмовкли зорі,
обличчя білі в них,
мов у дітей міських.
 

Творчість Остапа Тарнавського — це вже матеріал для написання роману (також перевагою цього видання є невеличка біографія письменника, подана в передмові Марти Тарнавської). В одній письменницькій свідомості поєдналися різні літературні стратегії письма: для прози, поезії, перекладів. Все це засвідчує, наскільки дивовижною є свідомість митців. І розгадка цих дарів, які мають письменники, може полягати саме в дослідженні перекладів, адже, з одного боку, це вказує на належність автора до світової літературної спільноти (відбито психологічну потребу літературно-художньої афіліації), а також, із іншого боку, можна дослідити еволюцію художньої майстерності автора шляхом визначення цінних перекладацьких знахідок і здобутків.

Але все це буде можливим, лише якщо творчість О. Тарнавського повноцінно функціонуватиме в українському гуманітарному просторі. Тож доля майстра залежить від долі його книжки: наскільки вона буде затребуваною для українського чительника. Таки наважуся завершити ці розмисли словами самого майстра з передмови до книжки “Крейзі”, що була написана ще у Філадельфії в лютому 1979 року: “Тож і скажу на дорогу: Іди, моя книжко, між люди і забудь той довгий час, коли йшла за мною, як тінь, забудь отой протяжливий період народження, а вийди самостійно на власний шлях і жий у майбутньому...”