Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

"ВСЕСВІТ", №5-6, 2004

 ( Післямову авторки й перекладача читайте  наприкінці)


 Росиця ТАШЕВА

ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

Іронічні хроніки

З болгарської переклав Олексій Зарицький

(За редакцією Олени КОЦЕВОЇ
) 

 

І. АЛІ-БАБА І ДЕСЯТЕРО ДИПЛОМАТІВ

 

Зображені персонажі та події, які не мають нічого спільного з дійсністю, належать до часів, коли один високоповажний політичний діяч виголосив ось таку історичну фразу: “Чи потрібно бути дипломатом, щоб бути дипломатом?” Унікальний характер цього славетного запитання полягав у тому, що воно в собі самому містило негативну відповідь. Інколи таке буває.

Зображені персонажі діяли, а події відбувалися не будь-де, а в самому Парижі. Але, напевно, могли відбутися й в іншому місці.

 Близнюк, коли був маленьким, украв велосипед, через який батько йому “всипав”. Маринко Странський став костюмером у театрі, хоча вчився зовсім на інше. Йому не “всипали”. Спільне між цими двома випадками є те, що батьки їм казали: “Цією стежкою далеко не дістанешся”. Вони цією стежкою дісталися до Парижа. Це не так-то й далеко, однак там гарно!

Інколи таке буває.

І посольство виявилося гарним, як і Париж. Інакше й не могло бути, адже це Париж. Лише здавалося стареньким. Однак то вже інша історія. Воно містилось у чудовому будинку, з усіх вікон відкривався чарівний вигляд, а трохи далі видніла Сена. Кайф! Коли дипломати йшли у відпустку, їх подекуди охоплювала ностальгія по рідній Сені.

——

Переклад здійснено за виданням: Росиця Ташева. За дипломатите и хората. — ИК “Колибри”. София. — 1998 р.

© Росиця Ташева, 1998.

© Олексій Зарицкий, 2004, переклад.

 

Дипломатів було десятеро. Дрібниця проти тих часів, коли їх нараховувалося сто двадцять. Такіото справи — манія величі. Sic transit gloria mundi1.

——

1 Так минає світова слава (лат.).

 

У дусі цитованого в першому абзаці запитання дипломати мали різноманітні професії. Серед них були архітектор, режисер, біолог, лікар, навіть один гомосексуаліст. Ой, ні, гомосексуаліста начебто не було!

Однак зайве вточнювати, хто з дипломатів ким був раніше. Важливо, що архітектор не займавсь архітектурою, біолог... що не робив? І так далі. Не знаю, чим не займався гомосексуаліст.

Але були й дипломати з відповідною освітою для відповідної країни. Вони також не дипломатcтвували. Були й сексоти. Ото було життя!

 

Пан Посол опановує ситуацію

 

Над дипломатами владарював пан Посол. І не просто владарював. Пан Посол володів ситуацією. Він прибув до Парижа з твердим наміром опанувати ту ситуацію в усіх аспектах. З цією метою мусив звідкись розпочати. Й він розпочав з чиношанування.

Не минуло й двох днів, як пан Посол уже помітив, що члени його “команди” виказують нездорову схильність звертатись одне до одного на “ти”. Ця обставина була несумісною з його уявою про дипломатію, тому він наказав підтримувати в колективі суто офіційні взаємини. Пан Посол був переконаний, що офіційні взаємини — це запорука доброї роботи, а приятельські — зовсім навпаки. Однак Близнюк уважав по-іншому.

Але пан Посол не тільки давав розпорядження. Він був особистим прикладом, оскільки до всіх без винятку звертався на “ви” й цілеспрямовано “забув” їхні імена. Він і вві сні звертався до співрозмовника на “ви”. Пан Посол був вихована людина.

Одного разу він зателефонував своїй дружині й звернувся до неї на “ви”. Настільки ним оволоділо виховання. “Гей, ти вже зовсім з глузду з’їхав!” Його дружина інколи дозволяла собі такі висловлювання. Вона з ним не панькалася.

Ще за місяць пан Посол із сумом помітив, що за його спиною дипломати один до одного на “ви” не звертаються. Чекали, поки він вийде, й починали безсоромно фамільярничати поміж собою. Одного разу він навіть почув краєчком свого можновладного вуха, як його особистий водій звертається до віце-консула в образливий спосіб: “Дорочко, сонечко...” Геть по-панібратськи. Вельмишановному Послу так заболіло, що він навіть не став чекати продовження розмови. По суті, яке значення мало продовження за такого скандального початку.

Тоді він вирішив ужити заходів. Зібрав дипломатів та ознайомив їх із основами дипломатичної гідности й з безоднею, яка розділяє дипломата з обслуговуючим персоналом. Після цього наказав, щоб під час його мандату дипломати не дозволяли персоналові поводитися з ними як з рівними. “З якої речі?!” — закінчив він свій виступ.

Пан Посол уважав: цього разу влучив просто в ціль. Він знав напевно, що на суєтність завжди можна покластись. Однак недооцінив глибину безодні, яка розділяє колектив од начальника.

Пан Посол був мудра людина. Він хотів об’єднати високовідповідальних підлеглих проти низьковідповідальних. Однак йому й на думку на спало, що існує й інший спосіб об’єднання. Отже, як сказав з цього приводу Близнюк, — кожен мудрець трохи дурнуватий.

Щоб довести авторитетність цієї нестаріючої істини, дипломати зі швидкістю світла поширили подробиці наради. Результат був ясніший від ясного. Обслуга образилася. Водій посла Драго підсумував усе це ось такою люб’язною фразою: “А чи не застрелився б ти?”

Розголосив подробиці наради, дипломати не хотіли скомпрометувати пана Посла. Де там: хотіли побачити, як відреагує обслуга. Їм було приємно, бачити, як хтось ображається. Що поробиш, ніхто не досконалий.

Поставши на суєтність, пан Посол схибив, але не зовсім. Посіяне ним зерно почало сходити. Несподівано воно проросло в пана культурного радника Странського саме 24 травня1. Чому несподівано? Бо пан Странський був не така людина. Пан культурний радник відзначив свято культури, попросивши обслугу подати під час дипломатичної наради каву з коньяком, аби пригостити колег. Зрозуміло, кого він заніс до категорії колег. Зрозуміло, кого й не заніс. За колег він не мав обслугу. Та обслуга складалася з водія, завгоспа, кухаря й дружин дипломатів, які допомагали обслузі в роботі.

——

1 День слов’янської писемности, державне свято Болгарії.

 

Пригощання затяглося, й коли дипломати почали виходити із зали для нарад, їхні очі по-зрадницькому виблискували. Найбільше сяяли в пані консула Заекової, до того ж не тільки очі, а й щоки. Пані консул полюбляла відзначати свята.

 Молоді пагони, що виросли в пана Странського, були того самого дня безжально зрізані одним із членів обслуги — його персональною жінкою. В пана Странського паростки не вибуяли: нікому було їх поливати. Та, власне, він був не такою людиною, еге ж?

Одразу після того, як свято було відзначено, персональна дружина пана Странського вхопила його за комір у переносному смислі. А в буквальному сказала йому:

— Може, ми неписьменні? Може, ми турки? Чи я пишу слово “ніч” з м’яким знаком?

Іще багато чого вона сказала.

Пан Странський відповів, що не второпав. Уторопав тільки щодо половини колег. Уперше до “колег” він відніс і обслугу. Це була велика перемога справедливости.

Пан Посол одного разу також дещо зметикував, можна сказати, на три чверті. Наступне свято він відзначив з білим вином для дипломатів увечері та з плодовим соком для всього складу посольства відразу після свята.

Тоді вже Дорочка Спасова не стрималась та в інтересах клімату в колективі розповіла йому, хто, коли та як саме висловився на його адресу. Пані заступниця консула дуже любила підтримувати належний клімат у колективі.

Пан Посол знітився.

— Я ж хотів як краще, — промурмотів він.

Пан Посол щирим серцем прагнув створити у довіреному йому посольстві атмосферу довіри та творчої праці. Він був упевнений, що трохи стриманости нікому не завадить. Але ти ба, що сталося! Його неправильно зрозуміли. Хибно сприйняли його слова. Перекрутили мотиви.

На зміну переживанню прийшло активне самоспівчуття інтелігентної людини, змушеної працювати у ворожому оточенні. Після того пан Посол страшенно розізлився. “Я їм покажу, — сказав він і вирішив: — Більше нічого подібного не буде. Які там свята!” Він кілька днів біснувався, потім махнув рукою: “Та пішли вони!..”

Вихований-вихований, але теж людина.

Махнувши рукою, пан Посол не здавсь, а по суті просто діяв у тому ж дусі.

 

Пан Посол умиває руки

 

   Однак, діючи в тому ж дусі, він знову згадав про вороже оточення. Це почуття переслідувало його протягом усього мандату й набувало різноманітних та неочікуваних форм. Подекуди воно виражалось у переконанні, що запеклий народ не виконує його розпоряджень.

Таким був випадок з розвідником, який побажав залишитись анонімним. Розвідник уважав, що повинен працювати на відомство, якому підлягає. Однак пан Посол уважав, що розвідник повинен працювати також і на його відомство. А як же інакше! Бо й так людей не вистачало! І пан Посол став давати розвідникові доручення, які не було кому виконувати. Доручав збирати в паризьких бібліотеках довідки з найдивніших питань, які цікавили його власних роботодавців. Наказував забезпечувати охорону кожної зустрічі, коктейлю та коктейльчика, які організовував то той, то той підлеглий. Терміново відправляв розвідника в аеропорт зустрічати кожного болгарського діяча, якому раптом спало на думку побувати в Парижі.

Насправді пан Посол тільки робив спроби доручити, наказати та терміново відправити, бо розвідник завжди відповідав, що в нього самого Важливе Побачення. Пан Посол не міг запитати, “з ким та з якого приводу”, й навіть не міг виявити, чи взагалі той має оте побачення. Це було поза його компетенцією. Однак він був переконаний, що кількість контактів розвідника значно перевищує середні статистичні дані щодо цього виду діяльности. “Чи не дурить він мене?” — навіть така думка з’являлася в пана Посла. Вона остаточно пустила коріння після того, як одного разу — зовсім випадково — під час одного такого важливого контакту Дорочка Спасова зустріла розвідника з його сім’єю на прогулянці в Булонському Лісі. А що робила у той самий час сама Дорочка Спасова в Булонському Лісі, ніхто не знав.

Тоді пан Посол вирішив підійти до справи з іншого боку. Він попросив розвідника подавати тижневий план його анонімних зустрічей. Щоб знати — коли може й коли не може на нього розраховувати. А як же! Розвідник з радістю надав йому такий план — чому б і не надати, адже він міг написати все, що захоче, з поміткою, що план може зазнавати змін. План справді зазнавав змін, і по суті нічого не змінилось, тобто розвідник і далі працював (або не працював — піди перевір) на своїх людей. Але пану Послові якось полегшало. Адже зробив що міг для того, аби забезпечити дисципліну. Надалі він умивав руки.

 

Пан Посол гнівається

 

Подібну сутичку, породжену почуттям, ніби підлеглі вислизають з його поля зору, пан Посол мав також із завгоспом.

Завгосп Ґошо не був таким поступливим, як розвідник. Завгосп Ґошо відчував себе захищеним ореолом своєї перевантажености. Завдань, які мав виконувати, було так багато, що він спокійно міг не виконувати жодного. Коли починав їх перераховувати перед дипломатом, який зважувався попросити в нього ручку, той миттєво робив переоцінку своїх потреб, мовляв, та навіщо мені ручка, адже ж маю олівець.

Одним із завдань завгоспа Ґоша було піклуватись про підтримку в належному стані всіх неживих предметів. У цьому він не відрізнявсь од будь-якого іншого завгоспа на будь-якому іншому закладі. Однак зробив свій внесок у справу, власне ноу-хау. Воно полягало в тому, що не просто час від часу якась електрична лампочка перегоряла, а постійно все одночасно не працювало, руйнувалось, виходило з ладу, а люстри припадали пилюкою. Або ж тільки панові Послу так здавалось.

Одного разу, побачивши, скільки всього не працює, руйнується, виходить з ладу й укривається порохом, пан Посол викликав завгоспа Ґоша й наказав однести пилосос у ремонт, викликати механіка для трьох зіпсутих телевізорів і зробити все для того, щоб люстри не були в пилюці.

Завгосп Ґошо безрадісно подивився на люстру в кабінеті Посла, яка губилася десь у височині, й подумки стенув плечима, після чого всі люстри навкруги зникли з його напам’яти.

Іншу частину завдання він перевиконав, коли відвіз у ремонт спеціально замовленою для цього фурою три пилососи, чотири телевізори, велику й малу пральні машини, чотири настільні лампи, ще добрий десяток комп’ютерів. Викликав також техніка для ремонту телефонної мережі. Після цього став чекати на результат, гордо походжаючи спорожнілим посольством.

Пан Посол також став чекати, коли повернеться техніка, черговий раз усвідомлюючи, що його неправильно зрозуміли.

Не тільки вони двоє, але все посольство чекало — на чому ж працювати? Завгосп Ґошо чекав з почуттям виконаного обов’язку й заслуженого відпочинку. Пан Посол, навпаки, дедалі більше переконувався, ніби щось таки кульгає в тому, як його підлеглі підкоряються йому.

Після двомісячного очікування з Софії запитали — чи посольство бува не закрилося? Й нагадали, що Європа вже не дає політичного притулку. Нагадали по радіостанції, звісна річ, адже всі телефони посольства також були в ремонті.

Панові Послу, як то кажуть, увірвався терпець. Він викликав завгоспа Ґоша й, стримуючи гнів, запитав упрост, що сталося з технікою. Ґошо спочатку замислився, потім почухав потилицю.

— Та... треба буде сходити подивитися днями...

Отак він відповів, і ця відповідь зайняла у нього близько хвилини з чвертю.

Отоді пан Посол йому “всипав”. Так розійшовся, що стіни чудового будинку затремтіли, дипломати принишкли на своїх робочих місць, а зі старовинних люстр ніжно посипалася пилюка.

Але.... Але завгосп Ґошо вийшов із води сухим. Оскільки не лише тон пана Посла був високим, але стиль був ще вищим. Навіть коли пан Посол сварився, він не міг, та навіть і не хотів зраджувати своє глибоко вкорінене виховання. Його лайка була така витончена, окаліграфічена, щоб не сказати омаразматичена, так солідно доповнена ввічливими формами звертання, що коли завгосп Ґошо вийшов, то з радісним задоволенням сказав збентеженим дипломатам:

— Якби ви знали, як мене шеф похвалив!

А пан Посол сказав своїй дружині ввечері:

— Я з нього зробив одбивну!

Отак усе закінчилося добре, й усі були задоволені.

 

Пан Посол командує

 

Однак дуже швидко в пана Посла з’явилася нова підозра. Цього разу йому здалося, що завгосп Ґошо насправді взагалі не працює, а гайнує державний робочий час на особисті справи.

Одного разу, після того як Дорочка Спасова зустріла Ґоша з його болгарськими родичами в черзі перед Ейфелевою вежею, пан Посол зажадав од завгоспа письмових пояснень і графік його робочого дня з погодинним виконанням службових обов’язків. Пан Посол був не байдужий до письмових управ. Завгосп Ґошо — навпаки.

Однак йому нічого не залишалось, як сісти, поплювати на ручку й розпочати наступним чином:

 

Письмові погодинні й похвилинні пояснення панові Послу від завгоспа посольства Болгарії в Парижі. Пане Посол... і т.д.

 

Завгосп Ґошо писав і переписував, аж поки помітив, що, хоч як це дивно, але з семи годин робочого часу десь загубилося чотири. “Невже ми так довго були на Ейфелевій вежі?” — здивувався він. Йому здалося, що цей час промайнув непомітно, але... ти ба, яка неприємність.

Одначе Ґошо був не з тих, хто легко впадає в тугу. Він пішов до особистої секретарки пана Посла, Маї, якій уранці заніс новий телефонний апарат, оскільки трьох їй не вистачало, коротко виклав суть справи та запитав, чи не матиме вона нічого проти, якщо він продовжить час виконання цього завдання. Секретарка Мая розсіяно вислухала його й між двома телефонними розмовами сказала: “Та добре вже, добре”. По суті вона взагалі не зрозуміла, про що йдеться.

А завгосп Ґошо, отримавши її благословення, заніс до свого погодинного і похвилиного графіка такий рядок:

 

“З 9 до 13 години — встановлення телефону для панни секретарки пана Посла”.

 

Коротко і ясно.

Коли, прочитавши цей звіт, пана Посла трохи здивувала одіссея із встановленням телефону, однак він опанував нерви й утримався від будь-яких коментарів. Не провів і розслідування. Він же не поліцай! Пан Посол навіть не дуже уважно прочитав Ґошеве творіння. Було достатньо того, що має щось написане чорним по-білому, що можна, в разі чого, використати. Крім того, він показав, хто тут командує, а хто дає письмові пояснення.

Хоча, на думку Близнюка, цим пан Посол нічого не довів, зате звернув увагу на новий підступний прояв ворожої діяльности. Цей випадок був пов’язаний з виключно корисним винаходом, який називається телефоном.

 

Пан Посол стає недовірливим

 

Думка про те, що телефоністка Діді використовує цей винахід на благо свого чоловіка, осінила його раптово. Поява думки збіглася в часі з одним висловлюванням Дорочки Спасової. Але перше й друге, звичайно, не було жодним чином пов’язане одне з одним. Дорочка не була людиною, здатною “закласти” будь-кого. Й пан Посол нікому не дозволив би “закладати” когось.

Так от, чоловік телефоністки Діді належав до тих болгарських громадян, які за часів, коли посольство нараховувало 120 осіб, служив торговельним інтересам держави. Однак, оскільки держава вирішила, що може обійтися й без торгівлі, — що в цьому особливого, — його вигнали з посольства й надали йому можливість сушити голову в спільному підприємстві, яким він і раніше керував. Це тільки пішло йому на користь. Відтак телефоністка Діді могла, якщо хотіла та якщо не боялась, інколи направити місцевих бізнесменів, які шукали контактів, навпрошки своєму чоловікові.

Пан Посол знав про це. Він розумів, що, посадивши Діді на комутаторі, кладе їжака собі в штани, але що вдієш, коли обмаль людей. Отже, він посадив її на це місце через безвихідь, і відтоді той їжак раз у раз поколював його по найніжніших частинах тіла.

Згодом держава вирішила, що можна було б трохи й поторгувати, — що в цьому особливого, — й додала посольству відповідного працівника. Саме тоді Дорочці Спасовій, яка саме проходила повз телефонний вузол, почулося, ніби телефоністка Діді відповідає комусь, що в посольстві немає такого аташе. Чи вона відповіла “нема”, чи “його зараз нема” — не зовсім було зрозуміло. Але фактом є те, що коли ідея, яка (дивись вище) осінила пана Посла, то він одразу провів низку бесід з Діді, її чоловіком, Дорочкою Спасовою, дітьми Діді, усіма родичами Діді та іншими людьми, хто в посольстві або поза його межами мав бодай якесь відношення до торгівлі. Після цього словесного марафону пан Посол зробив висновок, що посольство не має потреби саме в телефоністці Діді.

Це породило нове запитання — якої телефоністки посольство потребує? Сказати, що існував натовп кандидатів, — це означає просто недооцінити нерозв’язані проблеми, з якими пан Посол зіштовхувався від першого до останнього дня свого мандату.

Пан Посол обмірковував дві-три можливості, але швидко їх відкинув. Спершу подумав про діловода. Отже, діловод міг піти на телефонну підстанцію, дружина культурного радника перейде з бухгалтерії в діловодство, дружина військового аташе — із секретаріату в бухгалтерію і т.д., аж поки плутанина стане тотальною. Діловод, однак, також була дружиною одного з вигнаних з посольства торговців, вимушених служити власним інтересам, тому й мови не було про те, щоб піддати її спокусі, на яку піддалася або не піддалась — немає значення — телефоністка Діді. Це було б негуманно. Інші можливості також відпали: друга кандидатура не знала французької мови, а третя — навіть болгарської.

Пан Посол тоді вчинив по-соломонівськи — відключив підстанцію. Звичайно, тимчасово, поки обдивиться. Поки він обдивлявся, із Софії знову запитали: чи не закрилося посольство? Вже їм увійшло у звичку запитувати, чи не закрилося посольство. У відповідь пан Посол відрядив на комутатор Дорочку Спасову. І йому одразу полегшало. Подивимось тепер, як вона буде слухати, підслуховувати, недочувати та роздувати. Дорочка Спасова сильно образилася й не приховувала цього ні від кого. А пан Посол відзначив про себе: те, що стосується телефону, він повернув на початкову позицію.

Однак це не зовсім так. Зрештою він таки вирішив проблему, призначивши телефоністкою одного з численних болгарських студентів у Парижі. Тим самим зробив добро й студентові, й посольству.

Пан Посол був людина шляхетна. Любив допомагати ближнім.

 

Пан Посол шукає вихід

 

Студент-телефоністка вивчав медицину і вважав, ніби знається на хворобах. Тому першим пов’язав деякі прояви в пана Посла із симптомами часткової амнезії.

Коли до пана Посла перейшли бразди правління посольством, він не мав у своєму розпорядженні й десяти розбійн... перепрошую, дипломатів. За винятком Дорочки Спасової та радника Славейкова, яких привіз разом із собою, інші сім або вже виїхали, або готувалися виїхати, а заміна досі не надходила. Це якось було пов’язано з демократією. Протягом першого року свого мандату пан Посол отримав тільки одне підкріплення в особі культурного аташе Странського. Зрозуміло, що в такій ситуації не було кому працювати. Однак пан Посол, крім його інших видатних якостей, мав ще й високу професійну сумлінність. Тому він вирішив: якщо нема кому, то треба самому.

І він став працювати як перший, другий, третій і п’ятий секретар, як торговельний, економічний та екологічний радник, як звичайний, незвичайний і військовий аташе. Ой, ні, як військовий аташе він не трудився. Трудився також і як Посол. Хіба дивно, що час від часу проявляв певну забудькуватість?

Першою помітила ознаки забудькуватости дружина пана Посла, яка не вивчала медицину, однак це не вадило їй задати собі риторичне запитання: “Чи не склероз уже почався в мого чоловіка?”

Вона поставила цей брутальний діагноз через суперечливі балачки пана Посла щодо його повернення з роботи додому. Коли обіцяв прийти в обід, але не приходив, то пізно ввечері здивовано вигукував: “Та хіба я тобі не казав, що в мене о першій годині зустріч?!” А коли їх разом запрошували в гості, то сердився, що дружина не бере до уваги його службові обов’язки. Заперечення типу “ти мені казав, що вільний” і “ти особисто з ними говорив по телефону” тільки спонукали запитати самого себе: “А чи в тої жінки не склероз часом?”

Отаке. Людина чомусь завжди думає про близьких погано.

Дружина пана Посла знайшла вихід — вона стала крадькома телефонувати секретарці Маї та цікавитись програмою чоловіка.

Однак для дипломатів та недипломатів виходу не було. Незначна забудькуватість пана Посла, причиною якої стала ота його надзвичайна завантаженість, по суті, підтримувала в них здорову напругу, яку вони, невідомо чому, не оцінювали належним чином.

Найчастіше пан Посол посилав когось, аби зробити щось поза межами посольства, й після того ремствував, що не знаходив цього співробітника на робочому місці. До пошуків безслідно зниклого залучався ввесь наявний склад посольства. Найперше пан Посол особисто телефонував до кабінету того співробітника, після чого організовував цілу акцію. Секретарка Мая “сідала на телефон”. Культурний радник Маринко Странський ішов до Близнюка. Дорочка Спасова прямувала до пані консула Заекової. Пані консул відвідувала радника Славейкова. Радник Славейков робив обшук у таємному відділі. Водій Драґо йшов спитати пана Посла, а той запитував, чи не насміхаються над ним. Розвідник, який забажав лишитись анонімним, казав, начебто в нього важливе побачення.

За півгодини коридори вирували, ніби вулик, а сходами з Великим Запитанням в очах бігали стурбовані дипломати. Тому всі кабінети були безлюдними.

Пан Посол, якого тим часом посідали інші клопоти, дарма намагався знайти хоч когось, аби перекласти на нього ці клопоти. “Куди подівалися люди?” — запитував він роздратовано. Йому навіть здалось, нібито вони десь ховаються.

Пошуки закінчувались, поки хтось додумувався перевірити в чергового. Тоді виявлялось, що особа, яку шукають, давно вийшла з посольства.

Для пана Посла було зрозуміло як білий день, що то не він забуває, а його підлеглі махлюють. Що, звичайно, також була правда. Для того щоб припинити будь-які спроби зловживання довірою інтелігентної людини з такою сильною пам’яттю, як у нього, пан Посол наказав дипломатам, щоб вони, ідучи туди, куди він їх посилає, інформували про це секретарку Маю. Дипломати повідомляли, коли не забували. Секретарка Мая, коли її повідомляли, забувала, що її повідомили. Секретарка Мая пам’ятала програму на день пана Посла, тобто не те, щоб пам’ятала, а мала її у записнику, однак ні за що в світі не могла запам’ятати, куди пішов той чи той дипломат. Тому, коли пан Посол запитував, де військовий аташе, вона відповідала, що уявлення не має, після чого оголошувались чергові всенародні пошуки. Коли військовий аташе повертавсь, пан Посол запитував у нього, чому не повідомив секретарку Маю. Військовий аташе ображено відповідав, що повідомив. Секретарка Мая нервово казала, ніби нічого подібного. Інколи відповідала, що її попередили, однак ніхто про це не запитував. Тоді пан Посол обурено нагадував, що він сам запитував у неї. Зрештою, ніяк не можна було розібрати: хто забув, хто пам’ятає, хто ухиляється, хто сваволить і чи взагалі хтось працює.

 

Пан Посол і далі шукає вихід

 

Невдовзі пан Посол змінив тактику. Якщо дипломати виходили поза межі посольства, то тепер мусили повідомляти також і чергового вахтера. Такий видав наказ. За подібної підстраховки виключалось, що він їх не “зловить”. Так він думав.

Однак нічого не змінилось. Ось що відбувалося, коли, наприклад, Маринко Странський ішов на виставку.

Насамперед він зазирав до секретарки Маї і казав їй, що йде на виставку. Думав, слово “виставка” з його інтелектуальним змістом заб’ється як гвіздок у її пам’ять. Мая люб’язно казала йому “добре” і миттю забувала й про Маринка, й про його виставку. Не тільки тому, що мала більш важливі справи. Але й тому, що явище “Маринко пішов на виставку” давно перетворилося на банальну щоденну справу, й хоч би яким глибоким змістом була наповнена ця фраза, вона не могла проникнути у звивини її мозку.

Після цього культурний радник повідомляв про те саме чергового. Черговий на варті, звичайно, розв’язував кросворд. Він робив це так зосереджено, що в пізніших його спогадах повідомлення про виставку перетворювалось на ім’я французького художника-імпресіоніста з чотирьох літер.

Так чи інакше, а пан культурний радник Маринко Странський з чистою совістю прямував на виставку. Але ще до того, як за ним зачинилися двері, пан Посол починав відчувати термінову потребу в його присутності. Він піднімав телефонну трубку і наказував секретарці Маї покликати пана культурного радника. Секретарка Мая телефонувала в кабінет пана культурного радника, де його не було. На варті також нічого не знали з цього приводу. Поінформований про цю подію, пан Посол, на всяк випадок, сам телефонував на варту. Звідти перевіряли в кабінеті пана культурного радника, у секретарки Маї та у пана Посла. Коло замикалося, й оголошувалися всенародні пошуки.

Ще заплутаніше ставало, коли особа, яку розшукували, не виходила з посольства, а просто зайшла побазікати з колегою. На перший погляд знайти її було нескладно. Телефонуєш підряд у сім-вісім кабінетів, і ось тобі, маєш цю особу. Однак на практиці виявлялось, що особа справді була в кабінеті, до якого дзвонили, однак щойно подалась до власного кабінету або пішла відвідати іншого колегу. А можливо, мала зустріч у якомусь із залів для переговорів. Однак, найімовірніше, в даний момент перебувала на сходах.

Отримавши таку безвідповідальну відповідь, пан Посол сердито підводився з-за столу та прудкою ходою йшов перевіряти сходи. Зайвим було б казати, що сходи завжди були порожніми та сумними.

Десь усередині свого мандату пан Посол зробив чергову спробу виявити місцеперебування своїх дипломатів. За допомогою радника Славейкова розробив складну систему оповіщення, яка відзначалася своєю диференційованістю.

Візьмімо, наприклад, Дорочку Спасову. Коли вона виходила з посольства, то повідомляла вартового та секретарку Маю. До цього моменту все було просто. Однак коли їй треба було пересуватися всередині будівлі, то все відбувалось наступним чином: якщо вона йшла до пані консула, то повідомляла діловода; якщо хотіла відвідати діловода, то інформувала загальний секретаріат; якщо мала зустріч у якомусь залі для переговорів, то інформувала студента-телефоністку. Зі свого боку, особи, яких було повідомлено, зобов’язувались повідомляти секретарку Маю, з якою пан Посол безпосередньо контактував. Таким чином, було абсолютно точно: про все, хоч би що забув пан Посол, йому буде своєчасно нагадано.

Еге, знов щось не те. Аби воно виходило так, як задумано, необхідно було подібні системи застосувати до всіх задіяних у тій каші осіб, що вже не було під силу навіть такій енергійній людині, як пан Посол, та навіть і за допомоги радника Славейкова.

Підводячи підсумки, можна зазначити, що по суті це були дрібниці. Авжеж, панове дипломати не оцінювали достойно оту легку напругу, що створювалась навколо їхнього пересування у паризькому та посольському просторі, але це було ніщо у порівнянні з ударом струму, який вразив їх під час візиту одного із заступників міністра.

 

Пан Посол зустрічає

 

Пан заступник міністра прибував з неофіційним візитом, а це означало, що він їде розвіятись. Але не означало, що його не треба зустрічати як годиться. А саме це сталося через отой занадто переоцінений діагноз студента-телефоністки.

Пан заступник міністра належним чином повідомив про свій візит радіограмою, які в дипломатичному середовищі любовно називають “грами”. Радист передав повідомлення секретарці Маї, та передала його панові Послу для того, щоб він зробив відповідні розпорядження. Пан Посол прочитав “ґраму”, насупив брови, а насупив їх тому, що, звичайно, заступник міністра прибував того ж дня після обіду. І його треба було терміново зустрічати, приймати, вигулювати, упадати навколо нього, адже як він без цього? І треба було дати відповідні розпорядження щодо зустрічі, прийому, доглядання і т.д., але в той момент секретарка Мая оголосила ще одного відвідувача. Пан Посол полегшено відсунув у бік досадний папірець, нашвидкуруч навів на столі порядок, тобто звільнив простір десять на десять сантиметрів — саме стільки треба було для записника — і підвівся, щоб зустріти гостя.

Робочий стіл пана Посла — це місце, куди якщо щось потрапляло, то вже ніколи звідти не з’являлося на світ божий, хоч би як його шукали потім на інших столах. Але для “ґрами” заступника міністра це не мало ніякого значення, адже пан Посол і так знав, про що в ній ідеться. Напам’ять знав оті всі “ґрами”.

Він зустрів свого гостя й став обговорювати можливе налагодження контактів із медичним керівництвом міста Благоєвграда з огляду на запровадження в місцевій лікарні комп’ютерної діагностики захворювань середнього вуха. Наступна його зустріч була присвячена вже домовленій закупівлі в паризької мерії контейнерів повторного використання сміття, не придатного для болгарських відер. Після цього він прийняв представників двох гуманітарних організацій, які захотіли подарувати болгарським інвалідам три французькі візочки, що були в ужитку, ще й вісімнадцять кошиків старого одягу для болгарських дітей, зібраних французькими дітьми. Десь над обід перед посольством “висипала” сотня школярів з однієї старозагорської гімназії-побратима, а о 13 годині пан Посол був запрошений на два прийоми. Найбільш напруженою була програма о 15 годині, коли він мав одночасно вести переговори з делегацією французької взуттєвої фабрики у рожевому залі, з Великим Майстром Масонської ложі — в синьому та з одним нахабою в себе у кабінеті. Саме тоді студент-телефоністка повідомив його про те, що заступник міністра скаженіє в аеропорту.

У пана Посла помліли ноги. Він підняв телефонну трубку і з громоподібними нотками у голосі запитав секретарку Маю, чому йому не доповіли про приїзд заступника міністра і чому в цьому посольстві він завжди про все дізнається останнім. Поки секретарка Мая, яка не могла згадати про “ґраму”, пояснювала, що не знає про візит заступника міністра, істина промайнула у свідомості пана Посла, у зв’язку з чим він нервово кинув телефонну трубку, щоб подумати.

Першою думкою було: “А чого той кретин не взяв таксі?” Стрілка годинника показувала, що пан заступник міністра “товчеться” в аеропорту вже годину з чвертю. Пан заступник міністра волів би “товктися” там, якщо на це воля божа, аж до вечора, але не міг же він повернутися до Болгарії без ще однієї пари взуття для дружини. Це була наступна думка, після якої пан Посол зітхнув, промимрив щось на адресу того незрячого, до якого раптом повернувся зір, і зробив те, що думав зробити ще перед тим, як забути, — дав необхідні розпорядження.

Звідси й надалі все розвивалося так, як і мало бути. Пана заступника міністра зустрів пан радник, а в посольстві на нього чекали пан Посол з кавою і коньяком, апартамент для високих гостей з ванною і Дорочка Спасова, готова одразу показати йому визначні пам’ятки Парижа.

Однак у пана заступника міністра ще не минув гнів. Тільки-но розмістивсь у посольстві, він одразу наказав зібрати ввесь особовий склад на чолі з паном Послом і виголосив видатну промову, в якій слово “відкликання” прозвучало тридцять вісім разів. Час від часу згадувалось і про звільнення. Крім того, він наполегливо прагнув з’ясувати, хто ж винен у тому, що сталося, хоча й не відкидав думку про колективну провину. Після цього випив кави з коньяком.

Поки пан заступник міністра різав правду-матку, присутні дипломати й обслуговуючий персонал зніяковіло нишкли на стільцях, оскільки їм погрожували відкликанням, а пан Посол дивився своєму катові просто у вічі й запитував себе, чи натовкти йому пику, а чи запросити на вечерю. Запросив на вечерю.

На цьому інцидент з заступником міністра вичерпався. Та не закінчилась епічна боротьба, яку вів пан Посол із метою зберегти статус-кво, боротьба, пов’язана саме з сакраментальним терміном “відкликання”.

 

Пан Посол комплектується

 

Коли мандат пана Посла перетнув середину, посольство вже було вкомплектовано. Але це не сталося так легко, як хтось міг би подумати.

Аби бути впевненим, що володіє ситуацією в усіх аспектах, пан Посол хотів бути впевненим у своїх людях. А це могло статися тільки тоді, коли він знав би їх змалечку. Звичайно, міг дізнатися про кожну людину, яку йому пропонували зі столиці, абсолютно все починаючи з самого дитинства. Тому опирався кожній новій кандидатурі. Мав спочатку її вивчити. Не хотів поспішати. Не хотів підгодовувати вороже середовище новими елементами. Шоразу, коли начальство повідомляло йому нове ім’я, він найперше казав, що не хоче цю людину. “І чого вони його питають?” — дивувався Близнюк.

Зрештою, після численних телефонних розмов із Софією, від яких з бухгалтеркою посольства щомісячно траплявся нервовий криз та під час яких пан Посол довідувався від когось про особисті, професійні, моральні й сексуальні якості кандидата, а головне, “щоб не був задиракою”. Аж тоді він з болем у серці погоджувався прийняти його у ввірене йому лоно.

Пан Посол цінував вищезазначені якості, але найбільше йому подобалось, коли людина була згідлива. Щоб не сварилася через дрібниці та виконувала його розпорядження без жодних заперечень. А втім, з часом він став давати згоду й щодо недосконалих типів, якими був оточений. “Про цих принаймні все знаю”, — бурмотів пан Посол.

Наприклад, він ні за що в світі не хотів розлучатись ані із завгоспом Гошом, всупереч тому, що Ґошо не був його ідеалом завгоспа, ані з анонімним розвідником, який бодай складав плани своїх побачень. Хоча ніхто навіть і не намагавсь отих двох у нього забрати.

Так чи так, нарешті закінчивши укомплектовуватись, пан Посол вирішив, що з цими людьми, добрі вони чи погані, він приречений жити в Парижі, та всіляко боровся за те, щоб уберегти свій колектив від справжніх професіоналів.

Найгероїчніші бої пан Посол витримав за радника Славейкова й пані консула Заекову.

Пан Посол був людина з широкою душею, тому при доборі кадрів застосовував цілу палітру критеріїв. У випадку з радником Славейковим перемогла дружба, яка зв’язувала матір Славейкова з дружиною пана Посла. Адже неможливо, щоб при такій дружбі син приятельки не був гідною людиною. При цьому — о диво! — він не був чужий дипломатії. І пан Посол вибрав його ще в Софії з внутрішнім почуттям, ніби призначив радником власного сина.

 Але не встигли вони прибути до Парижа, й пана радника почали відкликати як людину, непричетну до дипломатії! Радника Славейкова відкликали, скажімо так, постійно. Й місяця не минало — гоп — надходило розпорядження про відкликання. Однак пан Посол не чекав склавши руки. Він парирував будь-яке розпорядження арґументованим контраналізом, у якому зупинявся на цілому комплексі видатних якостей, що їх радник Славейков чи мав, чи не мав. Телефонував усім можливим і неможливим пов’язаним і не пов’язаним з цим випадком особам до управлінь, відділів, секторів та всіх інших підрозділів свого міністерства, не забуваючи самого міністра та його заступників, а також інших міністрів. Не обминав, звичайно, й Верховного Головнокомандувача.

Бій закінчувався повною перемогою пана Посла. Сторона супротивника капітулювала, примирливо казала, що, можливо, ця людина справді варта уваги. Як побачимо далі, вона того не була варта, й сам пан Посол це розумів. Однак він утвердив статус-кво як неперехідну дипломатичну цінність. І панові Послові ніщо людське не було чужим. Хіба він гірший за давніх римлян? Еге, як же він міг зізнатися, що помиливсь, навіть коли всі все розуміли?

Але це, звичайно, не мало нічого спільного з відкликаннями, що ґрунтувалися зовсім на інших, суто державницьких інтересах.

 

Пан Посол не припиняє комплектуватися

 

Трохи іншим був випадок із пані консулом Заековою. Вона була, так би мовити, не “приведеною”, а “прийнятою” дочкою пана Посла. Крім того, її мандат не розпочинавсь, а закінчувався. Однак на відміну від інших “прийнятих”, у кого мандат закінчувався, пані Заекова було згідливою та не бурчала. Через це пан Посол поплював собі на руки й кинувсь у бій. І цього разу застосував усю свою стратегію воєначальника. Він, природно, не нехтував класичними прийомами писання й телефонування, але додав до них нові прийоми бойового мистецтва, а саме: розпочав підвищувати ранг консула Заекової.

Спочатку з другого перевів її в перші секретарі. Тобто, вніс таку пропозицію, супроводжував це атакою по всіх флангах та не припиняв атакувати, поки роботодавець упав на коліна. Після цього використав цю незручну позу супротивника, щоб переконати його, що, нібито, отримавши новий ранг, пані Заекова не тільки не доходить кінця свого мандату, але щойно розпочинає кар’єру. Що думало міністерство з цього питання — було не зовсім зрозуміло, але воно сором’язливо замовкло, що цілком улаштовувало й пана Посла, й пані Заекову.

За рік роботодавець знову згадав, що в Парижі є якась пані Заекова з простроченим мандатом, а пан Посол згадав, наскільки вона зговірлива, та підвищив її в ранг радника, чим розпочав новий мандат.

Усі ці початки та кінці дали пані Заековій підстави скаржитися, що після семи років перебування в Парижі вона не могла добути до кінця жодного мандату. А було б добре. Наприклад, двадцять років у Парижі! Та як їх здобути!

Однак пан Посол заступився не тільки за цих двох елітних представників дипломатичної флори. Він намагався подовжити мандат і для дрібніших паростків підлеглого йому парника. Адже, крім усього іншого, пан Посол був людиною з Великим Серцем. Він звикав до своїх дипломатів. Прив’язувався до них, ніби до старих капців.

Крім того, дуже боявся не повторити того, що сталося з радником Петком. Тремтів від однієї думки про нового Петка, якого невідомо чи пощастить позбутися. Здригався вночі від голосу Петка. Снилися жахи, в яких Петко гнівно на нього дивився. Петка давно вже не було, а пан Посол відчував приплив ніжних почуттів до дипломатів та членів персоналу лише при одній згадці про Петка.

Випадок з Петком був пов’язаний також з демократією. Але оскільки демократія не була зачата непорочно, то перед тим, як дійдемо до неї, не зайвим було б згадати про її генетичного попередника в дипломатії, а саме: Нашу Людину за кордоном, без значення де, — цього разу — в Парижі.