Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

ІІ. НАША ЛЮДИНА В ПАРИЖІ

 

 

Послом бути нелегко. Потрібно, щоб тобі хтось радив. Через те посольством вештаються всілякі радники. Найважливішим з них є політичний радник. Він радить йому політично. Його називають просто “радник”. Чи не тому, що в самому слові “політичний” міститься щось ганебне? Не знаю.

Панові Послу Болгарії в Парижі радили два радники послідовно, а певний час — обидва разом. Спочатку пан Посол отримував поради від радника Славейкова, якого привіз із собою та який був йому за рідного сина. В цьому плані з погляду пана Посла радник Славейков був “нашою людиною”. Принаймні спочатку. Отримавши благословення для призначення радником, він, очевидно, був нашою людиною й з погляду міністерства. Правда, після цього саме міністерство робило багаторазові спроби його відкликати, але невже хтось здатен проникнути в дипломатичні містерії? Істина ж полягала в тому, що радник Славейков був “нашою людиною”. Це читалося в його очах. На лобі в нього було написано. На найближчій стіні з’являвся напис про це вогняними буквами.

Але не будемо розпорошуватись. Важливо, що, як ми вже мали честь відзначити, радник Славейков радив панові Послу Болгарії у Парижі.

Ніхто в посольстві не мав щонайменшої уяви про сутність цих порад. Близнюк навіть підозрював, що насправді цих порад узагалі не існувало. Однак усі знали про три пристрасті радника Славейкова.

Перша з них була пов’язана з наказами.

 

Р.С. пише накази

 

Радник Славейков полюбляв накази. Йому подобалось їх вигадувати, обдумувати, писати, реєструвати та доводити до відома. Такою він був людиною. Кожному своє.

Радник Славейков, коротко Р.С., використовував будь-який привід, щоб створити черговий прекрасний наказ. Коли приводу не було, він його знаходив. Бо був творцем від природи. Це стало внутрішньою потребою. Просто не міг утриматись, щоб не створювати накази.

Накази Р.С. були справжніми витворами мистецтва.

Коли наставав час для наказу, Р.С. із нетерпінням очікував на закінчення робочого дня й зачинявся в Своєму кабінеті разом зі Своїм комп’ютером. Для певности замикав двері на ключ. Для ще більшої певности задраював їх. Опускав штори. Вимикав телефон. Не бажав, щоб його турбували, коли він творить. Знімав піджак, розпростував плечі й ще раз перевіряв, чи достатньо він ізольований від навколишнього світу. Кивав, щоб підбадьорити себе самого, казав собі “о’кей”, оскільки був англофіл, і тільки після цього брався до роботи.

За дві години наказ було обдумано, ще за дві — складено, ще дві години він правився, а ще за дві години дружина зателефонувала в поліцію та оголосила про зникнення чоловіка. Але ані сімейний скандал, який розігрався після того, як дружина зрозуміла, що, на жаль, він не зник, ані втома від понаднормованої праці, якій Славейков безкорисливо віддавався, не могли затьмарити вдоволення від щойно народженого наказу, готового посісти достойне місце в адміністративному житті посольства Болгарії в Парижі. Уф!

Радник Славейков по суті був поетом. Але чому його ніхто не визнавав? Хіба не сповнені поезії ось такі рядки, присвячені користуванню двома входами до посольства?

 

Починаючи з понеділка, 22 квітня, парадними входами, які забезпечують доступ до кабінету Посла, можуть користуватися виключно його гості.

Дипломати, після відповідного запиту про зустріч через секретарку пана Посла, отримують доступ до його кабінету, проходячи “чорними” сходами. Код задіювання механізму для відкриття проміжних дверей змінюється щотижня наказом пана Посла.

 

(Чи хтось сумнівається у здібностях дипломатів запам’ятовувати щотижня новий восьмизначний код?)

 

Або візьмімо інший шедевр, який стосується телефонного комутатора.

 

1. Забороняю доступ зовнішніх осіб до телефонного комутатора.

2. Забороняю доступ також внутрішніх осіб до телефонного комутатора.

3. З огляду на неухильне дотримання вищезазначених заборон, наказую при невикористанні телефонного комутатора ключ від телефонного комутатора зберігати в радиста. Телефоністка приймає ключ від радиста приходячи на роботу, а здає ключ радистові по закінченні робочого дня. Перед тим, як здати ключ, телефоністка замикає телефонний комутатор.

 

На думку Близнюка, простіше було б сказати телефоністці, щоб вона залишала ключ на варті, а найпростіше — лишати ключ під постілкою. Так кожен, хто забажає, може поговорити з рідними, які залишилися в Болгарії.

До речі, щодо рідних у Болгарії, то Р.С. і тут створив окремий наказ, який гласив:

 

Наказую, щоб прямі телефони, встановлені у кабінетах пана радника Славейкова, пана культурного радника Странського, в консульському відділі та в секретаріаті, використовувались виключно для службових цілей. Для домашніх потреб використовувати тільки домашні телефони. Відповідальність і плату за розмови, проведені під час прибирання кабінетів, несуть прибиральниці.

 

Отакі-то справи. Але найбільшу радість від творчости радник Славейков отримував, коли складав місячний графік чергувань.

 

Р.С. складає графік

 

Чергування були ще одним екзотичним витвором болгарської чиновницької думки. Чергування повинні були заповнити вільний час дипломатів і недипломатів та не дозволяли їм безвідповідально вештатися Парижем. В обідню перерву, після роботи та в святкові дні дипломати й недипломати по черзі дрімали на варті, вдаючи, ніби охороняють посольство. У такий спосіб міністерство одним пострілом убивало двох зайців. З одного боку, ощадило на утриманні озброєної охорони валюту, яку потім використовувало, звичайно, на суто державні потреби, а з іншого, — давало справжню поетичну насолоду радникові Славейкову.

В такий спосіб воно проявляло турботу про інтереси як колективу, так і окремого індивідууму.

Ось так розбудовується соціал-ліберальна держава!

Щоб скласти місячний графік чергувань, Р.С. не вистачало цілого робочого дня. О, ні! Місячний графік чергувань потребував кількаденної напруженої праці й поєднання літературного хисту, математичних здібностей та вродженого почуття справедливости. Радник Славейков, безумовно, мав цей триптих чеснот. До того ж він знав англійську мову.

Для складання місячного графіка чергувань необхідно було переглянути та проаналізувати всі попередні графіки з моменту працевлаштування кожної особи в посольстві з тим, щоб вирахувати кількість годин, які вона відчергувала, а також з’ясувати, скільки разів особа чергувала по дві години в обідню перерву, по чотири години ввечері та цілий день у суботу й неділю, а ще — скільки ночей згаяла в таємному відділі, який для конспірації називали “сектором” (той самий, до якого ведуть проміжні закодовані двері).

Далі узагальнені в такий спосіб дані зіставлялися з даними кожної окремої особи для того, щоб чергування були розподілені справедливо. Але не тільки це. О, ні! Було іще щось: треба було зробити прогноз на майбутнє для складання наступних графіків, щоб переконатися, що графік, який готується, не порушить рівновагу щодо навантаження співробітників та моральний клімат у колективі.

Радник Славейков робив усе це. Їй-богу, діяв рішуче. Якби знадобилося, міг би зробити все це й англійською мовою.

Але це було не потрібно. Посольство не було переобтяжено англофілами. Між іншим, як і прихильниками французької мови.

Замість цього воно просто репалося по швах від буркунів. З кожним наступним місяцем графік чергувань, підготовлений Р.С., був черговим кроком на шляху до досконалости. З упевненістю можна стверджувати, що якби мандат перебування Славейкова в посольстві тривав стільки, скільки семирічний “незавершений” мандат пані Заекової, то він досяг би отої досконалости. І все ж таки, всупереч прагненню пана Посла укомплектовуватися зговірливим складом та незважаючи на героїчні (сміливо можемо так сказати) зусилля Р.С., завжди хтось виявлявся незадоволеним. Одному здавалося, ніби він чергує щонеділі, іншому — буцімто від його призначення й до сьогоднішнього дня він не мав жодної вільної суботи, а третій був переконаний, що Р.С. його ненавидить. Тому й бурчали. Однак чергували.

А чергували тому, що всі накази, з такою любов’ю та натхненням підготовлені Р.С., були підписані паном Послом. Радник Славейков приносив їх панові Послу, а пан Посол підписував. А що мав робити? Пан Посол був готовий підписати будь-яку дурницю, яку йому підсовував радник Славейков, аби тільки не давати останньому можливости радити йому.

У зв’язку з цим Р.С. уже зовсім “дійшов до ручки” й сфабрикував один наказ, яким визначив порядок парковки службових автомобілів перед посольством та забороняв французьким громадянам користуватися вільними місцями на стоянці. Цей адміністративний шедевр пан Посол також підписав. Тільки подивувався, як радник Славейков доведе його до відома французьких громадян. Але завбачливо змовчав.

 

Р.С. упорядковує стоянку для автомобілів

 

Вищезгаданий наказ, крім свого узагальнюючого характеру, відзначався ще однією особливістю: це був прояв ще однієї пристрасти Р.С. — до ієрархії. По суті у згаданому наказі не визначався порядок, за яким французькі громадяни не могли користуватися вільними місцями на стоянці перед посольством, однак було чітко визначено, хто з дипломатів після кого, перед ким та поміж ким повинен примостити свій службовий автомобіль.

Панові Послу належала, скажімо так, королівська позиція — точно навпроти воріт посольства, що давало йому можливість у два кроки, а якщо трохи постаратися, то навіть одним опинитися на болгарській території. Безпосередньо за ним паркувався віце-король, тобто сам Р.С., якому доводилося робити на два кроки більше. І так далі — до дипломата, в якого був найнижчий ранг та якому не вадила й сотня кроків.

Раніше (до радника Славейкова) ніхто не використовував крок як одиницю виміру розміщення в ієрархічній системі. Р.С. слушно пишався оцим своїм винаходом. Складність полягала тільки у включенні в ієрархічну систему військового аташе, який, через свій особливий статус, ніяк не хотів уписуватись у неї. Але Р.С. упорався також і з цією проблемою. Він вирахував, якому дипломатичному рангу відповідає військовий аташе, та “втиснув” його одразу після культурного радника.

Отак усе було комільфо (або англійською — о’кей) до того моменту, поки Близнюкові стукало в голову окупувати місце пана Посла або Маринко Странський артистично розміщував своє авто відразу на двох місцях автостоянки. Тоді Радник Славейков терміново скликав нараду в рожевому салоні та зневажливо розставляв усі крапки над “і”. І так до наступного свавілля.

 

Р.С. упорядковує теки

 

Пристрасть Р.С. до ієрархії не мала нічого спільного зі спробами пана Посла встановити між підлеглими певне чиношанування. Пан Посол прагнув лише у загальному плані створити в посольстві атмосферу взаємної поваги. Іншими словами, він хотів, щоб обслуга поважала дипломатів. У той час як радник Славейков хотів, щоб кожна жаба знала своє болото. Хоча Близнюк сказав, ніби не бачить різниці між цими двома випадками. Але нехай Близнюк не суне свого писка в чужий город!

Радник Славейков дуже пишався своїм місцем. Однак місце місцем, але ж його посада була досить помітна в ієрархічному болоті. Він дуже наполягав на тому, щоб було відомо, що саме він, а не хтось інший, є другою особою в посольстві. Наполягав, щоб не тільки знали про це, але й виявляли пошану.

Один із засобів, якими ця визначна обставина демонструвалась, були особисті теки дипломатів. В особисті теки діловод складала їхню кореспонденцію, а також різні документи, які пан Посол давав їм для обробки. Особисті теки з давніх-давен лежали на етажерці в секретаріаті, й дипломати могли із заплющеними очима діставати з них кореспонденцію, нести до своїх кабінетів та обробляти скільки заманеться. Могли із заплющеними очима, аж поки втрутився Р.С., після чого їм доводилося добре блимати сліпаками.

Радник Славейков зробив те, що зробив, — підготував наказ про впорядкування особистих тек відповідно до дипломатичних рангів. Найвищому рангу відповідала найвища поличка на етажерці. А як же інакше! Це було абсолютно логічно. У цьому не було нічого особливого. Однак особливим було те, що пан Посол не мав полички. Він мав секретарку, яка займалася його кореспонденцією. Тому найвища поличка — особлива відповідно до свого місцерозташування — була зарезервована за ким? Авжеж, за Р.С. — це ж дуже просто.

Важко сказати, чи саме цей факт став для нього натхненням для написання наказу, але так або так згідно з етажеркою Р.С. був не другою, а першою особою в посольстві.

При визначенні місця течки на етажерці — кожному рангу по поличці — Р.С. передбачав, що знову виникнуть складнощі з військовим аташе, які вже знав, як усунути.    Але несподівано все сплутало втручання пані консула Заекової з її невротичними підвищеннями в рангах. Не минало й кількох місяців, як вона піднімалась на чергову полицю, що вимагало перетасовки у нижніх рядах. Однак оті ієрархічні викрутаси ані найменшим чином не заважали адміністративному генію радника Славейкова, дарма що й доводили до тихого божевілля колег. Хоч як пильнував позбавлений геніальности рядовий дипломат, усе одно тягся до чужої теки. Можливо, це траплялось тому, що діловод важко запам’ятовувала, кому яка тека належала, а можливо, в самих дипломатів звичка була сильнішою від бажання сперечатися. Але так чи так вони змушені були по півдня блукати з одного кабінету до іншого в пошуках власної кореспонденції. А вже коли пані консул почала підніматися своїми незавершеними до кінця мандатами, то не вистачало й цілого дня. Тоді тихе божевілля переростало в роздратовану жестикуляцію, яку в цілому байдужа до будь-якого дикунства пані фінансист висловила ось таким чином:

— Чорти б тебе відкликали, англофіл чокнутий!

Ці слова можуть здатися неввічливими, однак не треба забувати, що, крім поличок, біднесенький дипломат мусив пам’ятати, кого повідомити, коли виходить з посольства, та кого повідомляти, коли вертається. Не забуваймо й про “порядок” в автомобільній ієрархії, не враховуючи вже щотижневий новий код проміжних дверей на “чорних” сходах. Несолодко доводилося дипломату. Інколи навіть дуже несолодко.

Р.С., навпаки, у питанні “солодкого” не знав межі. Він міг набридати усім підряд та без будь-яких обмежень. І робив це. Особливо після свого капітального внеску в ієрархічну систематизацію відповідно до поличко-рангів, яку скорочено назвали “Пе-еР”.

 

Р.С. стає слідчим

 

Все, що стосувалося сфери течок, чий уміст, як це звичайно буває, не відповідав їхньому змісту, але хоча б закон епізодів ієрархічного серіалу вимагав щасливої розв’язки, особливо не збентежило Р.С. Він занепокоївся, коли в розповідь утрутився Deus ex machina1, який, на відміну від поширеного варіанту, не сприяв розв’язанню конфлікту, а навпаки — “заплутував” його. Що ж насправді сталось? А сталося те, що футбольний журнал, який передплачував пан прес-аташе, зникав, наче дим. Діловод дуже добре пам’ятала, що стромила журнал у теку прес-аташе або ж принаймні в якусь теку, після чого сліди журналу безслідно втрачалися. Випадково поінформований про цю подію Дорочкою Спасовою Р.С. одразу ж відчув тут перст Деуса й розпочав класичне поліційне розслідування.

——

1 Бог з машини.

 

Спочатку спробував виявити — хто цього ранку заходив до секретаріату. Всі заходили. Тоді він зібрав дипломатів і діловода й став їх розпитувати. Після того розпитав тільки діловода. Потім кожного дипломата поодинці. Не обминув увагою секретарок, які були серед головних підозрюваних. Розширив коло допитуваних на ввесь обслуговуючий персонал, особливо чоловічої частини — футбол все ж таки! Розпитав особовий склад по двоє, по троє тощо. Організував серію очних ставок. Записав усі розмови на диктофон, після чого вніс усю інформацію до комп’ютера, видрукував її у двох примірниках, які замкнув у сейфі. Зробив усе, як того вимагали класичні правила розслідування, однак журнал так і не з’явився.

Побачивши, що цього не досить, Р.С. удався до суворих заходів. Тобто, як неважко здогадатися, написав наказ. У наказі йшлося про те, що:

... дипломат стає володарем вмісту особистої теки в присутності іншого дипломата. Те саме стосується й того іншого дипломата.

 

Не уточнювалось, чи для другого дипломата була необхідна присутність першого або ж третього дипломата. Ніхто не забажав цього уточнення. Дипломатам тепер усе стало байдуже. На них уже навіть не справило б належного враження, якби їм наказали строєм ходити до течок. Вони б змогли ще й пісню затягти.

Радник Славейков і далі займавсь ієрархією — облишимо теки на полицях — застосовуючи її до таких позаслужбових та приємних речей, як дні народження.

 

Р.С. стає організатором

 

Найцікавішим у цьому плані став день народження пана Посла, оскільки через його високий ранг подія давала можливість ієрархічному мистецтву Р.С. блиснути досконалістю.

Перед тим як зайнятись організацією свята, Р.С. вирішив спершу забезпечити подарунок. Вибір подарунка для пана Посла був відповідальним завданням, виконання якого можна було покласти лише на дипломата з коефіцієнтом “Пе-еР 1”, тобто, на самого Р.С. Нічого не вдієш, ранг зобов’язує.

Отже, радник Славейков вирушив по паризьких магазинах. Звучить дуже приємно, але в цьому випадку було не так. В уяві такої досконалої людини, якою був радник Славейков, подарунок повинен був:

1. Відобразити любов до колеги, але водночас повагу до керівника.

2. Бути витонченим, але не претензійним.

3. Бути не дешевим, але й не дорогим.

Виходячи з цих передумов, які він з легкістю сформулював, Р.С. витріщався на вітрини й не міг вирішити, що ж це за подарунок має бути? З самого початку він відкинув традиційну краватку. Золота шпиль для краватки? Дуже дорого. Автоматична ручка? Банально. Гаманець? Не оригінально. Сорочка? Надто інтимно.

Після кількагодинного витріщання на вітрини радник Славейков втомлено сів на лавочку на шикарній вулиці Риморно і поринув у думки про те, що як важко бути “Пе-еР 1”. Відчував щире співчуття до себе самого й уже готовий був порушити закон і перекласти честь вибору подарунку для пана Посла на “Пе-еР 2”, аж коли вгледів у вітрині магазину напроти один предмет — але ж який! Він знайшов — ура! — знайшов складаний солдатський ножик! Удерся до магазину й попросив продавщицю показати річ.

Отой віськовий ножик не був звичайним військовим ножиком. Це був ніж-комбайн, тобто набір різнокаліберних ножичків, які лягали в одне спільне ложе, не кажучи вже про додаткові пристрої, скажімо, виделочка, ложечка, ножиці для нігтів на руках і ножиці для нігтів на ногах, відкривач для консервів, свердло для пробивання дірочок, кліщі для розкручування різних речей та викрутка для закручування різних речей, мішалка для майонезу, пінцети для вищипування брів, а також зубочистка багаторазового використання.

Щойно радник Славейков побачив оте диво сувенірної промисловости, як радник зрозумів, що подарунок готовий. Він сказав собі: “Кожен хлопець мріє про такий ножик-комбайн... Пан Посол хлопець. Отже він також мріє про такий ножик-комбайн”. І зрештою, так воно й було.

Після того як Р.С. знайшов отой зразковий подарунок, він повернувся до посольства й зануривсь в організацію свята. Насамперед попросив у пані фінансиста дати гроші на подарунок. Не дала — не мала відповідної видаткової статті. Р.С. відчував повагу до статей, тому не став сперечатись, а наказав секретарці Маї зібрати гроші з колег, але не порівно, а по справедливості. Тобто, пропорційно зарплати та кількости членів сім’ї. Секретарка Мая сказала “добре” і зібрала гроші з усіх порівно. Секретарка Мая завжди всім казала “добре”. Нікому не суперечила.

Наступне розпорядження Р.С. дав завгоспові Ґошу, якому вручив гроші й докладно пояснив, де знайти мрію кожного хлопця. Одразу після цього обдумав і переклав мовою наказу ввесь перебіг дня народження. Він був переконаний, що передбачив усі дрібниці, але так ніколи й не зрозумів, чому його ювелірний план з тріском провалився.

Спочатку все йшло добре: особистий склад посольства поступово зібрався в залі з піаніно. Повільніше, аніж цього хотілося Р.С., але все ж таки зібрався. Стіл з пригощанням також був готовий (він завжди був готовий). Радник Славейков пояснив кожному, де хто повинен стояти: найстарші за рангом точно напроти дверей, щоб їх першими побачив пан Посол. “Наймолодший” дипломат мав стояти ліворуч біля дверей, щоб узяти подарунок від завгоспа Ґоша й піднести його панові Послу, як того вимагали ієрархічні правила. Решта мала стояти півколом на певній відстані від столу й очікувати. Дорочка Спасова повинна була задати тональність у пісенному привітанні “З днем народження” англійською мовою, тільки-но до залу ввійде пан Посол.

Радник Славейков із задоволенням подивився на свою паству й побіг запрошувати пана Посла. Їх не було щонайбільше хвилини зо три. Коли вони врочисто ввійшли до зали, то побачили... що? Замість того щоб стояти півколом, люди розділилися на групки й стояли з келихами шампанського по кутках. Щоки пані консула Заекової, яка вже пригощалася, вилискували. Молодший дипломат сидів за піаніно й двома пальцями награвав собачий вальс. Стіл був наполовину порожній. Завгоспа Ґоша й сліду не було.

Радник Славейков подумав, що в нього трапиться удар. Натомість панові Послові сподобалася щира невимушена атмосфера. Він схопив келих шампанського й заспівав “З днем народження” англійською мовою. Радник Славейков відчайдушно став йому підспівувати. Решта не звернула на них жодної уваги.

Не звернули вони уваги й на завгоспа Ґоша, який улетів до салону і намагався всучити подарунок панові Послу. Радник Славейков отямився й почав аплодувати, щоб привернути увагу дипломатів — дехто з них також зааплодував, думаючи, що вже час аплодувати. Р.С. хотів бодай привернути увагу до власного внеску у свято — до подарунку, про який уже встиг усім стільки наговорити. Отже, він привернув увагу присутніх, і всі витріщилися на руки завгоспа. Ґошо розвернув подарунок і вручив пану Послові зовсім не той багатофункціональний слюсарський шедевр, за яким його послали, а якийсь вульгарний складаний ножик з пластмасовою колодочкою, прикрашеною трояндами. Саме з цього моменту датується гастрит радника Славейкова. Ще й легке затинання, що надає його англійській мові неповторної чарівности.

 

Р.С. переслідує шкідників

 

Радник Славейков дивувався, чому накази, які він творив заради спільного блага, а також ієрархія, яку бажав запровадити в інтересах усіх, не сприймалися колективом з радістю. Справді дивувавсь, але не дуже: він пояснював відсутність радости лінощами, недоумкуватістю, вродженою тупістю, а також загальною розбещеністю особового складу. Однак він ніколи не міг змиритись із злочинним ставленням деяких осіб до комп’ютерів. Тут уже йшлося не про дрібні недоліки нікчемних дипломатів, а про справжнє шкідництво.

Так ми підходимо до третьої пристрасти Славейкова, точніше, до його безкомпромісної боротьби зі шкідниками.

Радник Славейков не міг напевно стверджувати, що шкідництво стосується тільки комп’ютерів. Він відчував шкідництво й у випадку з телефоністкою Діді, і в несвоєчасній зустрічі в аеропорту пана заступника міністра, й у зниклому журналі прес-аташе про футбол, і в тенденції Маринка Странського паркувати автомобіль як і де завгодно. А також у багатьох інших випадках та обставинах.

Але безперечним було те, що шкідник уже геть розперезався щодо комп’ютера. Шкідник просто не міг устояти, щоб не нашкодити комп’ютерові. Цю прописну істину радник Славейков знав з дитинства. Через те добре розумів, чому посольські комп’ютери раптово почали поводитися по-хуліганському.

Перший сигнал про наближення катастрофи, Р.С. отримав, коли одного ранку попросив Дорочку Спасову зробити довідку про візи, видані протягом серпня. Дорочка Спасова ввімкнула комп’ютер, подала йому єдині три команди, які знала, і втупилася в екран з надією побачити необхідний список. Замість цього на екрані з’явилися якісь страшні ієрогліфи, подекуди для різноманітности з’являлися також і цифри. Дорочка Спасова зойкнула й у паніці покликала радника Славейкова. Радник Славейков дав комп’ютеру багато разів по три команди, оскільки вважав, що знається на комп’ютерах. Крім того, нібито знає англійську мову.

Однак лукава машина йому не піддалася. Відгукувалась на команди так, як їй заманеться, або ж взагалі не відгукувалася. Негідно викабренювалась і просто знущалася з Р.С., показуючи йому неймовірні літери, знаки та образи. Наприкінці навіть з’явився якийсь паяцик з парасолькою. Радник Славейков вже був готовий до того, що йому покажуть середній палець.   Щоб запобігти такому приниженню, він стер список і наказав Дорочці Спасовій створити його знову. Дорочка дуже образилась. Вона була дуже образлива людина, але новий список все ж таки створила.

Не відомо, чи й інші комп’ютери образились, але фактом було те, що вони приєдналися до свого колеги й почали цілеспрямовано бешкетувати — втрачали файли, створювали файли, руйнували списки та знищували таблиці.

Вони, звичайно, не могли робити це самі, а тим більше за допомогою напівосвічених дипломатів і секретарок, які ледве долали друкарську машинку. Спостерігаючи інформаційне безладдя, з якого вже неможливо було дістати ані найменшої корисної інформації, але головним чином після того, як собі нагадав, що крім нього самого, в посольстві немає людини, інтелектуально спроможної зробити таку “кашу”, радник Славейков став мислити логічно. Що це було? Шкідництво? Перед тим, як зрозуміти першопричину, Р.С. визначив діагноз. А діагноз був виключно зловісним, оскільки, на його глибоке переконання, йшлося не більше й не менше як про комп’ютерний Вірус.

Одразу постало запитання — хто запустив отой Вірус. І найважливіше — чому його запустили. Щоб з’ясувати все це, Р.С. підійшов до справи як справжній детектив, яким йому, можливо, й належало стати. Насамперед викреслив з кола підозрюваних найбільш неосвічених дипломатів та недипломатів, яким міністерство безвідповідально довірило супертехніку: вони не відрізняли файл від директорії, а про Norton Commander взагалі не чули. Зрештою в нього залишилося троє підозрюваних, які принаймні знали, як уставляти у комп’ютер дискету. Неважко було вирахувати, хто з них те зробив.

Після першого ж запитання секретарка Роза сама зізналася — вона вставила у комп’ютер дискету з лекцією, яку її дочка попросила роздрукувати. Зі свого боку, Пенка вміла роздруковувати. Однак ані Роза, ані Пенка поняття не мали, що таке вірус і як ним заражати комп’ютери. Тому щиро розповіли про дискету.

Але, незважаючи на чисту совість, після заходів, яких ужив радник Славейков (згодом розповімо й про них), їх обох ще довго переслідував один і той самий жах: їм снився Вірус.

  

(Віруси та інші комахи)

 

У жахливих кошмарах Рози й Пенки Вірус набував найрізноманітніших обрисів, які залежали як від глибинних площин їхньої підсвідомости, так і від того, що сталося з ними протягом дня. Про їхню підсвідомість нам нічого не відомо, але про оті дні щось чули. Тому не здивувалися, коли Вірус їм з’являвся у плащі пана Посла і то звертався до них на “Ви”, то тримав у руках складаний ножик з трояндочками і говорив з ними англійською мовою. Траплялося, що Вірус казав їм, буцімто йде на виставку. Але хай би що нагадував Вірус, на голові в нього завжди була корона. Звідки взялась ота корона? Звідки взявся сам Вірус, хоча б і з короною? І куди заведе нас отой коронований Вірус? Відповідей на ці запитання не було ані з огляду на підсвідомість, ані виходячи з того, що траплялося вдень.

А одного разу Роза і Пенка одночасно побачили уві сні Вірус у вигляді вершника без голови. Це вже ніяк не можна було пояснити, оскільки Вірус таки мав щось схоже на голову, яка могла бути чимось увінчана, але не мав коня. Вершник теж не мав його.

Разом з тим у посольстві існувало й інше сприйняття Віруса, хоча він нікому іншому не снився.

Маринко Странський, наприклад, уявляв собі погляд якогось художника з Вірусом замість голови, єдиною метою в житті якого було запрошувати на виставки культурного радника Болгарії в Парижі. Голова Віруса-художника вирувала. Не важко було зрозуміти, що, знаючи про видатні знання пана Странського з болгарської граматики, Вірус та Вир для нього мали один корінь. Більше того, за аналогією щодо однієї відомої картини “Народження Венери”, від оригіналу якої пан Странський нещодавно отримав насолоду, він навіть підозрював, що Вірус, який вирує, міг з’явитися також у річковому чорториї.

Близнюк попросив би не розігрувати Маринка Странського, який був його приятелем. Але ж хто розігрує того Маринка? То й що, що він його приятель?

Сам Близнюк уявляв собі Віруса у вигляді воші. Діти Близнюка, коли були маленькими, неодноразово десь чіпляли воші. Вони умудрилися підчепити воші і в Парижі, коли вже підросли, однак, як вважав батько, не стали розумнішими. Єдиним поясненням браку в них розуму була впертість чіпляти воші, хоч би в якій країні жили.

Уявивши вірус у вигляді воші, Близнюк по суті бозна-що собі навигадував, оскільки знав про воші тільки з описів своєї дружини — пані фінансистки посольства Болгарії у Парижі.

Пані фінансовий радник взагалі не мала уявлення про Вірус, однак воші становили для неї великий клопіт. У Болгарії вона боронилася від цієї напасти вибухонебезпечною сумішшю з оцту, гасу, смальцю та постійним виловлюванням так званих гнид. Але у цивілізованому Парижі вона так і не знайшла гасу, ще менше — смальцю, через що їй доводилося застосовувати всілякі шампуні та лосьйони з приємним запахом та ефемерним ефектом. Пані фінансовий радник мастила, втирала, мила, змивала і таке інше, вкладаючи у цю лікувальну діяльність всю добросовісність, властиву її професії, однак незважаючи на всі зусилля це не заважало дітям вже наступного дня скаржитися, мовляв, у мене свербить голова. Те, що Близнюк вважав вірусом, по суті не було вошею, а дитиною, яка ввесь час чухмариться.

Особливі складнощі мала пані фінансист, коли її діти усиновили з одного благодійного закладу кота, який мав якийсь грибок, а ще коли син надумав вирощувати волосся до пояса. У той період вона мала слідкувати, щоб кіт не спав з дітьми в ліжку та щоб діти не спали з котом; мастити облисілу пляму кота відповідним кремом, а неслухняне волосся сина — відповідним лосьйоном; вчасно давати ліки котові й не дозволяти своїй дочці годувати кота зі своєї тарілки; доводилось протирати сотні квадратних метрів паласу вологою ганчіркою, щоб вичистити спори грибка, ще й не дозволяти панові Послу надмірно говорити зі столицею, щоб бюджет посольства міг звести кінці з кінцями.

З приводу Віруса радник Славейков ужив ось яких заходів.

 

Р.С. вживає заходів

 

Спершу він написав доповідну записку панові Послу, яку супроводжувало що? Звичайно, наказ! Згідно з наказом мали бути безжально звільнені Роза та Пенка.

Наказ пан Посол не підписав. Він не любив звільняти людей. Вже звик до Рози й Пенки. Любив їх.

У записці доповідалося, що:

 — Роза є дружиною колишнього комерсанта, а нині співробітника спільного підприємства (а як же інакше!), з чого випливало (звичайно!), що вона була зацікавлена, щоб комп’ютери не працювали;

— Пенка також є дружиною, але справжнього француза (і то щирого), й ще старанніше дбає про фірму свого чоловіка, тому також дуже зацікавлена, щоб комп’ютери не працювали.

При загальній зацікавленості, уточнювалось у доповідній записці, Вірус був найменше, що могло статися з болгарською місією в Парижі.

Пан Посол спантеличено запитав сам себе, а що тоді було б “найбільше”, оскільки розміри комп’ютерного безладу не здавались йому надто загрозливими. Але нічого не запитав. Змовчав. На всяк випадок. Щоб не провокувати вороже оточення.

Однак все ж таки про всяк випадок перемістив Розу й Пенку із загального секретаріату до торговельного радника Кенчева, який уже давно скаржився на відсутність секретарки. Зараз він отримав одразу двох — аби вгамувався.    Однак той не вгамувавсь, як це побачимо далі.

Після доповідної та наказу Р.С. узявся до другої частини операції. Він радикально убезпечив комп’ютери — ввів єдиний пароль, відомий тільки йому та розвідникові.   Так апарати зовсім вийшли з ладу, але вже ніхто не знущався над ними.

Бачте, Вірус знущався, однак тут радник Славейков нічого не міг зробити. Не знав як. Тому розпочав третій етап операції — запросив фахівця з рідного міністерства.

Ну, боротьба з Вірусом забрала десь чотири-п’ять місяців, а тим часом посольські все писали від руки, аж губи пріли, а Роза й Пенка бачили в снах Вірус та ковтали заспокійливі пігулки.

Зрештою справи владналися, коли радникові Славейкову обридло, щоб йому постійно закінчували мандат та псували комп’ютери.

Це сталося тоді, коли радник Славейков ... зробив “гоп!”

— Як робиться оте “гоп”? — запитала Дорочка Спасова, але ніхто цього не знав.

Отож — гоп!.. І радник Славейков розпрощався з посольством у Парижі й став... Ким би ви думали? Європейським чиновником у Страсбурі.

І щойно він залишив посольство, як воно полегшено зітхнуло від наказів та диверсантів. Пан Посол, зі свого боку, також відітхнув. І подумав: “Може, якось і другого шалапута спекаюсь”. А потім у душі додав: “Дай Боже!”

І Бог дав, хоча не раніше ніж піддав випробуванню пана Посла й посольство Болгарії у Парижі ще одним радником: це випробування називалось “Петко”.