Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

ІІІ. БІЙ НА ШЛЯХУ ДО ДЕМОКРАТІЇ

 

 

Нарешті, дісталися демократії.

У зв’язку з цим пригадую один президентський візит до прекрасного болгарського міста Шумена, де болгарського Главу держави запитали, що таке демократія. Питав звичайний громадянин на зустрічі, яку організував шуменський мер. Так от, почав верховний державний муж відповідати — що він відповідав або хотів відповісти, не пригадую, та й що там можна було сказати — але під час однієї паузи, коли він переводив подих між двома дуже розумними дефініціями, мер оголосив: “Час президента вичерпався”. Після цього дав указівку перейти до іншого запитання. Отак громадянин раз і назавжди зрозумів, що таке демократія. “Демократія, — сказав він собі, — це коли мер каже своєму Президентові, що його час вичерпався, і меру за це не відривають голову”.

Інший мер — не менш прекрасного міста Пловдива — щоб не доводити до подібного й не позбавляти Президента слова, просто заборонив йому приїжджати. І це теж демократія. На думку Близнюка, це зовсім не демократія, а Велика дурість. Не будемо сперечатися.

Радник Петко розумів демократію по-іншому. До речі, він мав ще й прізвище. Але не дотримувався принципів пана Посла й радника Славейкова: наполягав, щоб його звали просто Петком і зверталися до нього на “ти”. В такий спосіб до нього й зверталися — то й що з того? Так він розумів демократію.

Друга відмінність радника Петка полягала в тому, що він не був “приведений” паном Послом, а був “направлений” до пана Посла. Тобто, не лише вписувавсь у вороже оточення, але й перетворювався на ватажка ворожих елементів.

Тут варто зазначити, що в той час як пан Посол боявся ворожих елементів, а радник Славейков вів війну з диверсантами, то параноя, пардон, пара з радника Петка виходила іншим шляхом — він усюди бачив комуністів.

 

Петко переслідує комуністів

 

Не те щоб їх не було, — вони були стовпами на шляху демократії. Наріжним каменем, бруківкою, початком і кінцем болгарського населення. Або, за словами Близнюка, кінця-краю їм не було.

Натомість радник Петко бачив їхній кінець і був переконаний, що це настане за його особистої фундаментальної участи. Радник Петко почував себе Термінатором. “Мене відрядили сюди, щоб я став Термінатором”, — отаке говорив. Це, серед іншого, означало, що його направили не працювати, ясна річ. Іншого разу Петко заявляв, ніби він підмітайло, а подекуди називав себе просто мітлою.

  

Не було зрозуміло, й що привабливого він знайшов у мітлі. Важливо те, що Петко відразу після прибуття вирішив мести з пристрастю термінатора.

Першою його справою було обійти кабінети посольства й пояснити всім наявним та уявним комуністам, що вони комуністи. Він зробив це з такою завзятістю та глибокою переконаністю, що навіть найнекомуністичніший дипломат і обслуга винувато опускали голови й думали: “А чи справді я не комуніст?”

Важке відчуття провини охопило все посольство. Дипломати й помічники ходили навшпиньки, говорили пошепки, постійно озиралися, очікуючи, що Петко ось-ось вискочить із-за рогу, й усіляко намагалися стати нижчими від паризької трави. Марно. Петко застигав їх на сходах, проникав у кабінети, наздоганяв у коридорах, дивився нищівним поглядом і тицяв пальцем.

 

(Пальці та дирижаблі)

 

Петків Палець нагадував Маринкові Странському про похорони, на які його водила бабуся, коли був маленьким. Маринкова бабуся, царство їй небесне, вважала, що похорон — то є частина життя, і переконливо вписувала його в систему виховання. Однак Маринко запам’ятав лише багаторазово повторювані слова про якийсь перст, й оскільки граматика в тому віці була для нього чужою (граматика в будь-якому віці була для нього чужою), то він уявив собі величезний указівний палець, який піднімається над цвинтарем, немов дирижабль.

Образ дирижабля повністю не стирався в його свідомості. Навіть коли він став культурним радником у Парижі й бачив звинувальний палець радника Петка, то йому постійно здавалося, що він бачить Петка на дирижаблі. Заходячи в кабінет якогось колеги, він найперше пересвідчувався, чи не висить він, Петко, десь нагорі поміж люстрами. Тільки після цього сідав та спокійно починав свої балачки.

 

Петко радить

 

Складнішим було становище пана Посла, якому не личило ні озиратись, ні ходити навшпиньки, ані витріщатися на стелю. На відміну від інших співробітників, які обмежувалися звірячим зирканням та кількома звинуваченнями на свою адресу в комунізмі, Петко, крім усього іншого, ще й давав панові Послові поради.

Ці поради залишаються таємницею для широкої публіки, так само, як і поради пана Славейкова. Радник Славейков найбільше страждав від присутности Петка, оскільки це його принижувало в ранзі, чи не так? Залишилося загадкою, чому пан Посол не реалізував жодну їхню пораду. Він обрав щодо радника Петка тактику повної згоди.

— Так-так, — кивав він замислено, — це хороша ідея.

— Правильно, — додавав він, — це непогано.

Або:

— А що хіба? Давайте це зробимо.

Й знову:

— Чудово! Як я сам до того не додумався!

Або таке:

— Обов’язково це обмізкуємо.

Така згідливість задовольняла Петка, який у своєму прагненні з корінням вирвати комуністичний бур’ян так і не помітив, що за словами пана Посла не було дії.

Радник Петко все-таки вирішив дещо втяти самому. Закортіло зробити особистий внесок у викорінення бур’янів, щоб у майбутньому народ сказав ... і так далі. Тому він спрямував свою енергію на посольський сейф. Отож маємо історію про сейф.

 

Петко діє

 

Петко був переконаний, що, крім комуністів, яких можна побачити неозброєним оком, у посольстві мало місце ще щось комуністичне, приховане й законспіроване, а тому більш достойне його термінаторського пориву. Що це таке — він не мав уявлення, але йому здавалося, ніби він здогадується, що це десь у сейфі.

Одного ранку Петко вдерся до секретарки Рози, яка в силу посольських пертурбацій одного часу обслуговувала консульський відділ, а за десять хвилин після цього Роза сама вдерлась до секретарки Маї й провела з нею таку розмову.

— Маю, — розпочала вона засапано, — Петко!

— Що — Петко? — злякалася Мая, яка була по зав’язку сита Петком.

— Сейф! — “вистрелила” Роза й сіла на Маїн стіл.

— Не сідай на мій стіл, — розсердилася Мая й нашвидкуруч провела три телефонні розмови.

— Маєчко, Петко забрав сейфа!

— А навіщо йому сейф?

— Сказав, шукатиме документи ЦРУ... Ой, ні, КДБ... Ой, ні...

— А хіба вони там?

— Що?

— Документи.

— Які документи?

— Почекай-но, а що було в тому сейфі?

— Та хіба ж я знаю... Якісь старі квитанції... Маєчко, навіщо йому сейф?

Мая поняття не мала, для чого Петкові раптом знадобився сейф.

— Чи не хоче він складати туди різні речі? — припустилася вона.

— Але ж усередині вже є різні речі, — заперечила Роза.

У цей момент до Маї зайшов культурний радник Странський. Він ще не встиг і на стелю подивитися, як Роза “вистрелила”:

— Маринко... Петко ... Сейф...

— Яка каса? — поцікавився Маринко, а Роза відрізала:

— Хіба має значення, який сейф?

Аж ось на порозі кімнати з’явився Близнюк.

— Чи не бачили ви Термінатора з села Голо-Бердо? — запитав він.

Роза злорадо відказала:

— Термінатор забрав сейфа.

— Сейф із грошима? — уточнив Близнюк.

— Ні ж бо, — сказала Мая, — сейф з ЦРУ... Ой, ні...

І так далі.

Нарешті, двері з грюкотом відчинив пан Посол, спантеличений ґвалтом, який було вчинено в його особистої секретарки Маї. Він вважав, що подібний ґвалт може створити тільки радник Петко, коли звинувачує когось у тому, що той є комуніст, а співрозмовник виправдовується, що він не є комуністом. Виявилося, що це не так, хоча причиною галасу все ж таки був Петко. До того ж “був” — це чисте побажання щодо радника Петка з його енергією та ентузіазмом.

Отже, вислухавши пояснення присутніх про Петка й сейф, пан Посол задав тільки одне єдине запитання:

— Чи багато речей було в отому сейфі?

— Авжеж, повно, — відповіла Роза.

— Добре, — відказав пан Посол і повернувся до свого кабінету.

Пан Посол вирахував, що перегляд того, що було в сейфі, займе в Петка приблизно добу. Він особисто не заперечував, якби це заняття відняло в Петка двісті-триста років. Але оскільки на сьогоднішній день такого не буває, то пан Посол зрадів і кільком годинам спокійної роботи, які підлеглим йому дипломатам і недипломатам забезпечував сейф.

На жаль, у посольстві було не так багато сейфів, щоб радник Петко мав довготривале заняття. Однак він, якби навіть і напхав свою квартиру сейфами та перетрусив їх усіх до єдиного, не задовольнив би свій демократичний вогонь. Йому була потрібна драма.

А драма сталася, коли він вирішив ощасливити посольство комісією.

 

Петко викликає комісію

 

По суті комісія з’явилася саме після історії з сейфом, оскільки в таємному відділі, який називали “сектором”, стояли ще й інші сейфи, які Петко не міг віднести додому. І якщо в ошатному будинку на березі Сени існувало щось підступне, зловісне й комуністичне, то воно просто не могло в іншому місці сховатися. І, звичайно, коли щось там так пильно охороняють, то у цьому щось є.

Так розмірковував Петко. Тільки цього разу він хотів мати свідків. Прагнув, щоб усі знали, що саме він вимів сміття шпигунського минулого, щоб зміг сказати колись народ ... і так далі.

Отож Петко повідомив у Софію, що до посольства слід направити комісію, яка б при ньому відімкнула сейфи та перевірила їхній вміст. Зрештою, ніхто в посольстві не здивувався, що Петко написав у Софію про необхідність комісії. Однак здивувалися, що в Софії повірили таким дурницям. Тому коли Маринко Странський сказав панові Послу, дивлячись на люстру в його кабінеті: “Ненормальний той Петко, чи не так?” — пан Посол не поспішив підтвердити. Не був упевнений — хто ж саме божевільний.

 

(Різноплановість божевільних)

 

Коли йдеться про божевільних, то завжди можна сказати, що ненормальна людська фауна пропонує їх велике розмаїття. Деякі з божевільних просто схибнулися, втратили глузд або стали придурками. Вони пурхають по квітках життя своїми різнобарвними крильцями. Про них народ каже: “Цьому психу легко живеться”. Інші божевільні поведені на якійсь темі. Це, як правило, похмурі, мовчазні індивідууми, до яких розум повертається, коли їх відволікають від “теми”. Існує й третій вид психів, про яких говорять: “Аж казяться, щоб дали пенсію”. Такі психи по суті зовсім не настільки психи, наскільки мріють піти на пенсію. Як правило, їм у тому щастить. Інколи через те, що ощадили гроші, позбавляючи себе сніданків, а часом — як ото Р.С. — раптом — гоп — і поїхали до Страсбура.

Радник Петко не належав до жодного з цих основних видів. Він був закомплексова... перепрошую, комплексним божевільним. Був психом заради слави, заради подвигів, але найбільше заради дії. В народі про таких кажуть: “дурень утоми не знає”. Петко був з тих психів, які доводять до божевілля інших людей. “Я від нього здурію”, — втомлено казав один, кому доводилося спілкуватись із Петком якихось чверть години. Зі свого боку й Петко, коли комуніст виправдовувався, начебто не є комуністом, казав йому просто в очі: “Не роби з мене дурня!”

За місяць по тому як Петко викликав комісію, до посольства Болгарії в Парижі врочисто прибули три міністри, два генерали, певна кількість найвищих політичних кадрів та один кандидат у президенти. Пан Посол у супроводі радника Славейкова, радника Петка й пані консула Заекової, яку на той час підвищили до рангу першого секретаря, особисто зустрів їх в аеропорту. Після цього запропонував апартаменти й прогулянку Парижем з Дорочкою Спасовою. Гості, однак, відмовилися й наполягли на тому, щоб одразу взятися до роботи.

Отже, ввесь цей видатний набір високопоставлених осіб у супроводі вже тільки пана Посла й радника Петка подолали звивисті сходи та ввійшли до святая святих болгарських шпигунів у Парижі. Радник Петко затамував подих, пан Посол також трохи переживав, а комісія не відчула жодних емоцій. Чому? Бо всі знали: коли в святая святих є щось сховане від Петка, то воно не чекатиме, поки Петко його знайде.

Так і сталось. Нічого таємного не виявилося в царині розвідника, який забажав лишитись анонімним, і радистів, яким було все одно — чи залишаться вони анонімними, чи їхні імена будуть названі. Оте таємне давно вже було сховано там, де треба. В частини комісії виникло навіть старе бажання забрати куди треба й самого Петка. Але комісія притамувала цей порив до кращих часів.

Неуспіх не збентежив Петка. Навпаки: додав нових сил, якщо взагалі він потребував нових сил, щоб боротися, немов термінатор, за демократію. Потрібно було лише спокійно обдумати наступні тактичні ходи бою.

 

Петко заводить друзів

 

Петків оптимізм не завадив Близнюку й Маринкові поглузувати з нього, зустрічаючи щоразу, коли той бігав посольством, ніби ошпарений.

Тут не зайвим було б згадати, що Близнюк і Маринко на певний час подружилися з Петком. Кожен міг подружитись із Петком на два-три тижні. Навіть пані консул Заекова стала була йому близькою.

Отож у період гарних взаємин Близнюк і Маринко тільки хитали головами й запитували:

— Ну як справи, Петку? І де ж твої шпигуни?

Або:

— Вляпався ти добре, еге ж?

На що Петко добродушно відказував:

— Та то дурниці!

Подекуди відповідав більш жорстко:

— А мені до дупи все!

Після чого додавав:

— Ось побачите, яку прочуханку я їм улаштую!

Не влаштував. Річ у тім, що Петко, про якого народ мав сказати своє слово, міг палко любити й ненавидіти: любив демократію й ненавидів комунізм. Однак хоч як нахвалявся, ніяк не міг упоратися з комуністами: по суті не знав, як це зробити. Цим він відрізнявсь од радника Славейкова, який ані найменшою мірою не ненавидів демократію, проте разом з тим намагався, якщо міг, загнати демократів у мишачу нору. Знав, як це зробити.

Так тривала битва за демократію в болгарському посольстві. Радник Петко розмахував мітлою — мало сам не сідав на неї верхи. Єдиною його перемогою над темними комуністичними силами було виметення радиста Монча. Але оскільки Мончо служив у важкодоступному для демократії відомстві, то відразу після “чистки” його замінили радистом Тончем, який підлягав цьому ж відомству. Згодом радист Мончо замінив радиста Тонча в посольстві Болгарії в іншій європейській столиці, де також велася битва за демократію з таким же результатом.

 

Петко владарює

 

Більшого успіху для Петка, а відтак і для демократії, обіцяв час, коли пан Посол мав взяти відпустку й поїхати до рідної країни на місячний заслужений відпочинок. Ах, як Петко чекав того дня! Це був період тимчасового повіреного або по-французькому шарже-д’афер (charge d’affaires). Період Петкового незадоволення. О часе, зупинися!.. То був місяць, коли мала б збутися заповітна мрія Петка мести й вимітати, щоб упровадити демократію й випроводити комуністів. Однак не будемо вдаватись у деталі. Можем узагальнити Петкові амбіції, перефразувавши один відомий революційний девіз: “Уся влада Петкам!”

Пан Посол довго сумнівався — коли й чи взагалі він піде у відпустку. З одного боку, напевно, мав потребу у відпочинку. Припускав, що рідна софійська атмосфера добре позначиться на його здоров’ї, а його дружина припускала, що добре позначиться також на його пам’яті. З іншого боку, він не міг собі уявити, що залишить плоди переможної боротьби проти ворожого оточення й своїх улюблених дипломатів та обслуговуючий персонал у руках отого прибиральника Петка. Уявив собі, як повертається за місяць і застає розбите в пух і прах усе, що було з такими зусиллями побудоване. Особливо його непокоїв пух — до пороху він уже звик.

Три тижні провів пан Посол у стані роздумів, коли, як кажуть у народі, “і хочеться, й колеться”. Дилему вирішила пані послиха, яка промовила:

— Та облиш його — нехай хоч в’язи собі скрутить!

А що хіба?

Ось і настав день “Ікс”. Здійснилася Петкова мрія. І якщо нам знову буде дозволено спертися на літературну спадщину, то ми навіть сказали б: “Збулася мрія ідіота”. Не тому, що вважаємо Петка ідіотом. (Дивись вище, як пан Посол не підтвердив Маринкове припущення, ніби Петко божевільний.) Втім, не гаймо часу. Одного чудового паризького ранку Петко зайняв крісло пана Посла й приступив до виконання його обов’язків. Ані на хвилину не затримався з обійманням функцій. Чудово знав, як їх обійняти та як здійснювати. Принаймні так думав. Знав також, що насамперед, аби розчистити собі поле дії, він повинен дати всьому лад.

Дивна річ з отим ладом. Щойно хтось сідав на місце пана Посла, або ж на місце шарже, або на будь-яке інше місце, — він одразу починав наводити лад. Мені здається, якби всі, хто збирався навести лад, дотримали б свого слова, то світ став би таким упорядкованим, що просто бракне слів... Слава Богу, що не дотримуються, адже що тоді робили б оті петки?

Петко під наведенням ладу розумів удосконалення структури тимчасово ввіреного йому посольства. Хотів так його вдосконалити, щоб коли повернеться пан Посол, то не зміг би його впізнати.

 

Петко вдосконалює

 

Під структурою Петко розумів насамперед розташування відділів у фізичному просторі. Був переконаний, що відділи розташовані якось по-комуністичному, тому й узявся внести до цієї справи необхідні демократичні корекції. Найбільше його дратувало перебування радиста на горищі. Чому саме на горищі? Він убачав тут очевидну змову й навіть, напевно, міг її розкрити, але залишив проблему на самий кінець. Виконання цього завдання ускладнювалось потребою переміщення радіостанції.

Натомість він не мав жодних труднощів у переміщенні діловодства — згори вниз, а бухгалтерії — знизу вгору. Консульський відділ він перевів у південне крило, в відділ культури — на перший поверх. Військовий аташе його не цікавив, а розвідник сказав Петкові, щоб не ліз не в своє діло.

Після цього вдосконалення Петко продовжив свою справу шляхом переструктурування фізичних осіб. Цебто, зайнявся перегрупуванням особового складу. Став і людей переміщати туди-сюди. Ще як прибув до посольства, він помітив, що особовий склад розподілений по кімнатах дуже нераціонально. В одній кімнаті, наприклад, було три секретарки, а в іншій розкошувала одна-єдина жінка-діловод. Отже, що мав удіяти Петко в цьому випадку? Дуже просто — співвідношення 2:2 саме напрошувалось. І чого до цього ніхто раніше не додумався? Знову ж таки дуже просто — геніальні чинити завжди прості, а до Петка в болгарській дипломатії стовпотворіння геніїв не помічалося.

Однак тут з’явилася перепона в особі діловода Вери, яка ні за що у світі не хотіла прийняти до своєї кімнати секретарку. Мовляв, у неї багато роботи, високовідповідальної, тому вона не може терпіти в своїй кімнаті секретарку з телефоном. Отаке стверджувала.

“Ага, не можеш терпіти одну секретарку, — сказав собі Петко, — тоді терпітимеш дві секретарки з двома телефонами”. Отак хотів зробити. Але, як завжди, підійшов до вирішення цього питання по-своєму.

Діловод Вера ще довго згадувала радника Петка й бачила в нічних кошмарах і Петка, і його дії — подібно до того, як секретарки Роза й Пенка бачили у жахливих сновидіннях Вірус. Отже, дії Петка були такими.

 

Петко й далі вдосконалює

 

Одного ранку він не пішов до свого шарже-д’аферського кабінету, тобто до кабінету пана Посла, а ввійшов у кімнату діловода й спокійно всівся на стільці. Робочий день ще не розпочавсь, і коли за десять хвилин Вера відчинила двері діловодства, то, на превеликий подив, побачила не знайому їй ділову обстановку, а Петка.

— На мене чекаєш? — запитала Вера.

Ясно, коли рано-вранці побачиш когось на своєму робочому місці, тобі в принципі зрозуміло, що отой “хтось” чекає на тебе. В принципі — так. Однак ніхто не знав, що можна чекати від Петка. Можливо, із сьогоднішнього дня він вирішив у подальшому приймати відвідувачів у діловодстві. Або ж з метою вдосконалення надумався перетворити кімнату діловодства на кабінет пана Посла, а кабінет пана Посла — на кімнату діловодства. А можливо, прийшов по сейф. Або щоб віднайти якогось прихованого комуніста. Все можливо, коли мова йде про Петка. Саме тому Вера задала оте безглузде запитання, на яке Петко з повним правом не відповів, але мав кровожерливий вигляд. Ще трохи — й тицьне в неї пальцем.

Щоб запобігти черговому викриттю, Вера нічого більше не запитувала, сіла на свою ... на п’ять літер і взялася за роботу.

Треба сказати, що стосовно діловодства, то порядок, який тут існував, на Петкову думку, не був порядком. Тому він захотів навести новий лад, який був Дуже специфічним і Дуже суворим. Ось як розгорталися події.

Рано-вранці до посольства Болгарії прибував мішок з кореспонденцією. Інколи прибували два мішки, а подекуди й більше. Мішки складали в чергового, де ніхто не мав права їх торкатися, тобто кожен міг це зробити, але робити цього було не слід, поки приходила особиста секретарка пана Посла й забирала їх. Особиста секретарка пана Посла приходила, коли могла відірватись од телефону, а на думку тих, хто очікував листи з батьківщини, — коли зрештою надумала доповзти. Вона зачиняла мішки у спеціальній кімнаті зі спеціальною технікою, за допомогою якої перевіряли, чи немає в якомусь з конвертів пекельної машинки. Після цього брала мішки на плечі й несла їх до свого кабінету. Тут вона висипала їх на підлогу й розподіляла на купки за призначенням. У спогадах багатьох дипломатів і недипломатів тих часів секретарка Мая викарбувалася в пам’яті особою, яка, рачкуючи по підлозі, робить купки.

Однак після того, як було розподілено листи, газети, журнали, пакунки й усе інше, Мая ні в якому разі не могла їх роздати адресатам. О, ні! Вона повідомляла про закінчення свого чергового ранкового подвигу діловоду Вері.

Діловод Вера, коли відривалась од роботи, а на думку секретарки Маї — надумала доповзти, спускалася на перший поверх, забирала купки й знову піднімалася на третій поверх. Тут уже починала обробляти кореспонденцію. Тобто, розподіляти купки на нові купки, одні з яких заводила, а інші не заводила. Так мовилось — “заводила”. Насправді ж записувала до однієї Спеціальної книги обліку, який лист звідки прийшов, хто його відправив, кому та з якої речі.

Лише після цього віддавала призначену для Посла кореспонденцію його особистій секретарці Маї й розподіляла по особистих теках дипломатів іншу кореспонденцію. Потім дипломати піднімалися на третій поверх, щоб отримати її. Чи варто казати про те, що жоден у посольстві не міг отримати до папери до обідньої перерви?

Отой Дуже суворий порядок Петко вважав Дуже ненормальним. Тому, крім мети, яку переслідував, коли сидів на стільці в діловодстві, обдумував у тому числі й новий порядок діловодства.

Діловод Вера, якій подобався звичний лад, почала все обробляти й записувати, намагаючись забути про те, що Петко сидить біля неї на стільці. До обіду вона майже впоралася з кореспонденцією й відповіла на десяток телефонних дзвінків особового складу, який збентежено довідувався, чи можна вже прийти й отримати те, що йому належить (звичайно, поставивши підпис, а як же інакше). Отже, діловод майже закінчила свою справу, однак чорні Петкові очі не переставали на неї дивитися, й вона була майже впевнена, що його палець готовий її присоромити. Оця впевненість урешті так її розстроїла, що, незважаючи на свою загартовану душу діловода, вона оголосила, що їй стало погано, й попросила дозволу піти на обід трохи раніше. Петко ствердно кивнув.

Діловод Вера по суті почувала себе добре, принаймні у фізичному відношенні, але зробила отой фокус, аби спекатися Петка й спокійно продовжити роботу після обіду. Однак Петко хоча й кивнув ствердно, але подумав: “Зі мною такі номери не проходять”. Тому, коли Вера бадьоро переступила поріг діловодства о третій годині після обіду, то із сумом помітила, що Петко досі сидить на тому самому місці.

Петко не відірвавсь од стільця до кінця робочого дня й увесь час дивився Вері на руки. Вера так і не зрозуміла мету цього його заняття, але саме від того дня у сновидіннях їй почав з’являтися Петко та його метод роботи.

А мета була дуже проста — Петко особисто хотів пересвідчитися, чи справді робота діловода Вери аж така відповідальна. Тобто, звичайно, навпаки, — зовсім не відповідальна. І він у цьому пересвідчився.

 

Петко революціонізує

 

Відтак він почав удосконалювати — й не просто вдосконалювати: дійшлось до революційних змін у цьому придуркуватому ладі, замість якого він запровадив новий, але не менш придуркуватий. Отже, мішки з посольською поштою повністю довіряли секретарці Маї, яка ставала володаркою Спеціальної книги обліку й на свій розсуд записувала, що було в мішку. Зрозуміло, що вона нічого не записувала, а швидко роздавала купки адресатам, аби ті самі обробляли кореспонденцію. Згідно з простою логікою, при цьому запровадженні діловод ставала зайвою, і Петко з радістю направив її на телефонний вузол. Досить уже з отим студентом, який ставить медичні діагнози!

Отак Петко раз і назавжди вирішив питання з телефонним вузлом і водночас довів — що? Те, що роботи в діловода Вери не так-то й багато, до того ж ця робота не аж така відповідальна.

Ось як рішуче й експедитивно діяв пан шарже, причому, звичайно, одночасно з революцією він виконував і свої обов’язки. А до його обов’язків входило й підслуховування. У цьому брали участь прес-аташе — той, у якого зник спортивний журнал, що було змусило Р.С. провести розслідування.

 

Петко викриває

 

Прес-аташе виказував зацікавленість насамперед тією пресою, яка мала спортивну рубрику. Таким-ото він удався — спортивним. Полюбляв і попоїсти. По суті це був такий собі стокілограмовий спортивний тип. Близнюк стверджував у цьому зв’язку, що відкрив новий тип природного закону, який свідчить, що кількість кілограмів прямо пропорційна любові до спорту.

Заради своєї любови до спорту прес-аташе ввесь час крутився навколо секретарки Маї, щоб першим дістатись до заповітних рубрик. Оце вертіння навколо Маї викликало в Петка підозру. “Чи справді воно пояснюється любов’ю до спорту? — запитував він себе. — А може, нездоровою цікавістю до телефонних розмов, які він, тимчасовий шарже, вів зі свого кабінету в безпосередній близькості?” Знаючи Петка, неважко було собі уявити, яка думка переважала під час зіткнення, що сталося між аташе й шарже.

Чому шарже вважав, що аташе його підслуховує, кому аташе міг передавати зміст підслуханого? І які таємниці містилися в тому підслуханому? Відповідей на ці запитання Петко не мав. Але хотів їх мати. Й оскільки прагнув перевіряти все на власні очі, то вчинив наступним чином.

Щоб підслуховувати, аташе не мав іншої можливости, крім однієї: притиснути своє допитливе вухо до внутрішніх дверей, які виходили з кабінету Посла до кімнати секретарки Маї. Однак у випадку, якщо, наприклад, Петко дивився через замкову шпарину на ці двері (адже треба було пересвідчитися на власні очі), то не бачив того, що сподівався побачити. Через вікно також не міг зазирнути, бо не мав балкона. Щойно йому спало на думку спробувати дістатися пожежною драбиною, але лазання по драбині та його раптова поява у вікні хоча й могли призвести до бажаного результату, однак не відповідали конфіденційному характерові, якого він прагнув надати цій акції. Адже яка користь у твоїй інформації, коли всі знають, що ти володієш нею?

Все ж таки Петко певний час потішавсь, уявляючи, як замість того щоб підслуховувати, що шарже говорить по телефону, аташе побачить, як шарже з’являється у вікні. От секретарку Маю він не міг собі уявити. Секретарка Мая, незалежно від того чи була вона особистою секретаркою пана Посла, чи особистою секретаркою шарже, не відривалася від телефону й на неї не могло справити належного враження не лише якщо Петко, але навіть якщо білий ведмідь промайнув би у вікні.

Відмовившись від ідеї з вікном, Петко вже не мав вибору. Йому залишались тільки другі двері кімнати Маї, які вели до загального коридору, — він з’єднував кабінети радника Славейкова, радника Петка, культурного радника, прес-аташе, першого секретаря, загального секретаріату та, звичайно, пана Посла, де в даний момент господарював Петко. А щоб бути точним — лишалася замкова шпарина у цих дверях, в якій, як правило, стримів ключ.

Та ключ не був проблемою. Петко просто обрав момент, коли в кімнаті перебувала тільки Мая, ввійшов до неї та витяг ключ без будь-яких пояснень. Чи треба казати, що Мая не помітила ані самого Петка, ані того, що він зробив?

Отже, Петко поклав ключ у кишеню та приготувався до наступного етапу операції з підслуховування. Однак тут виникли складнощі. Дипломати й секретарки, які населяли кімнати, що виходили у коридор, мали незручну для Петка звичку тримати двері відчиненими, через що неминуче повинні були почути, як Петко тупає мармуровою підлогою коридору. До того, як вони встануть подивитися, куди прямує Петко, був тільки один крок, який, Петко був упевнений у цьому (адже він знав клятих комуністів), буде зроблений ними без найменшого вагання.

Але ж був і позитивний момент — інші двері навпроти кімнати Маї були зачинені, оскільки вони вели до кабінету першого секретаря, а першим секретарем під час Петкової авантюри була пані Заекова й перебувала в своєму консульському кабінеті, тому кабінет першого секретаря, тобто пані консула Заекової, був зачинений в очікуванні першого секретаря. Хочу сказати, що Петко по суті був захищеним з тилу. Лишалося вирішити, як захиститися з обох флангів, цебто не привернути увагу з боку тих, хто був за відчиненими дверима, коли він ітиме повз них.

Для Петка не було складністю вирішити й цей казус. Довго не роздумуючи, він роззув черевики й приготувався прослизнути коридором у самих шкарпетках. Але щойно вийшов з власних дверей і повернув ліворуч, як побачив, що назустріч йому прямує Дорочка Спасова.

— Привіт, Петку, — сказала вона й удала, ніби не дивиться на його ноги, однак в її очах заблищав життєствердний вогник.

— Привіт, — відказав Петко, а про себе подумав: “Боже, пронеси...”

Й мав рацію, адже в посольстві були люди, які могли краще,аніж Дорочка Спасова, тримати язик за зубами. Одразу після Дорочки Спасової Петко зіткнувся з Маринком Странським, який повертався з виставки, і в той час, коли обмінювався з ним привітаннями, почув за спиною кроки Близнюка, який допіру балакав із секретаркою.

— Як ся маєш, Петку? — по дружньому запитав Маринко, а Близнюк по-панібратському поплескав Петка по плечах.

Хтозна-чому вони також зніяковіло відвели очі.

“Ну й велелюдно тут”, — подумав Петко. Але нічого не вдієш, треба довести справу до кінця. До того ж після ще кількох зустрічей коридор нарешті спорожнів. Петко підійшов до дверей, роззирнувся й, нікого не побачивши, зайняв класичну позу людини, яка підглядає у шпарину. Хотів напевно знати, що прес-аташе підслуховує його телефонні розмови.

Поки тривала ця коридорна епопея, сталося ще дещо.

Радник Славейков, який обдумував черговий наказ, прес-аташе, який читав спортивний журнал, а також секретарки, які гомоніли поміж собою й хоч і не чули Петкового шльопання, але краєчком ока побачили його. Те, що вони його побачили, але не почули, викликало в них законний інтерес, і вони, скажімо так, абсолютно спонтанно повиходили з кабінетів, аби подивитися, що діється. Зі свого боку, пані консул Заекова забула якусь течку в своєму колишньому кабінеті й щойно відчинила його двері.

Отож усі мешканці поверху одночасно з’явилися в коридорі й побачили, як Петко в шкарпетках підглядає в шпарину до секретарки Маї. Нікому й на думку не спало запитати його про шкарпетки, а ще менше їх цікавила дивна Петкова поза. Однак вони не могли стояти й мовчати, ніби води в рот набрали, тому задали кілька безневинних запитань.

— Як справи, пане раднику? — звернувся до нього радник Славейков.

— Як ся маєш, начальнику? — запитав прес-аташе.

— Чи ти щось часом не загубив? — здивувався ще хтось.

— Може, щось шукаєш? — поцікавилися секретарки Роза й Пенка.

Далі пані Заекова запитала, чи не стало йому погано.

Петко підскочив ніби вжалений, але відразу опанував себе, випростався й, навіть не удостоївши їх відповіддю, ввійшов до секретарки Маї, а вже з її кімнати безперешкодно сховавсь у своєму кабінеті.

Тут він узув черевики, зав’язав шнурки, промимрив щось, полютував, потім сів до столу й махнув рукою:

— Велике діло!

Отак Петко не встиг викрити прес-аташе, але доставив велику радість тимчасово підлеглим йому дипломатам та обслуговуючому персоналові. Таке з ним не часто траплялось, та й не входило до його обов’язків.

 

Петко підтримує вогонь

 

Його робота, як він сам образно висловлювався, полягала в тому, щоб підтримувати вогонь. Ця піротехнічна діяльність знаходила втілення в написанні “ґрам”. Еге ж, чимало було в посольстві грамотних людей!

Написання “грам” мало вигляд чогось цілком безневинного, однак не тоді, коли за це брався Петко. Петко був здатен навіть споживання кави перетворити на катастрофу.

“Грами”, що їх понаписував Петко як тимчасовий повірений, принципово не відрізнялись одна від одної. В них він звинувачував рідне міністерство в нікчемності, безвідповідальності та великій кількості “хворих на голову”. Він не звинувачував його в комунізмі, хоча був переконаний, що вищезгадані три ознаки характерні для комунізму, та чи варто повторюватись?!

“Ґрами” Петко писав тоді, коли міністерство вимагало від нього роботи. Писав їх також, коли міністерство не робило ніяких спроб. В обох випадках казав, що підтримує вогонь. Йому було зрозуміло: єдиним засобом примусити народ працювати було підтримувати вогонь.

Петко застосовував й інші засоби підтримання вогню. Викидав у кошик усі листи, запрошення та іншу кореспонденцію, що була адресована панові Послові, а отже, й тимчасовому повіреному. Відмовлявся вести переговори й не приймав жодних французьких контрагентів. Розділив місцеву колонію болгар на комуністів і колишніх комуністів та гнав від посольства й тих, і тих. З піротехнічною цілеспрямованістю посварився з ким тільки можна. І так далі. Старанно підтримував вогонь.

Однак у цей час пан Посол не “спав”, не думайте. Можливо, він і відпочивав, відновлюючи здоров’я й пам’ять, але головним чином діяв, щоб віддати належне радникові Петку, й уявляв це собі як підняття в ранзі. Отаке... Мабуть, бідною була фантазія в пана Посла — не міг придумати нічого іншого, крім підняття підлеглого в ранзі.

Пан Посол працював у цьому напрямі протягом усього місяця свого заслуженого відпочинку. Шалено працював. І повернувся до Парижа дуже обнадійливим. Ні з ким не поділився своїми надіями, оскільки всяке може трапитись у цьому ворожому оточенні... Але після всього раптом — гоп! По тому як належним чином відправив радника Славейкова до Страсбура, в нього на вустах чимраз частіше почала з’являтися якась утаємничена посмішка.

Й одного дня — не минуло й кількох місяців — ця посмішка розтяглася до самих вух. Раднику Петкові було надано новий ранг. Який ранг? Та вже ж Посла. Й куди ж його направили? Та-а-а... до іншої країни.

Отак Болгарська держава показала світові, що вміє цінувати власні кадри.