Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

IV. ВПЕРЕД! КУЛЬТУРА — ЦЕ СВІТЛО!

 

 

Найбільше у світі радник з питань культури Маринко Странський полюбляв свої прізвище та посаду. Просто аж млів од бажання називати своє прізвище та посаду. Щойно бачив невідому людину, як простягав їй руку й промовляв: “Маринко Странський, радник з питань культури”.

Так було тому, що він усвідомлював відповідальність своєї місії, а не через те, ніби був метушливим, як стверджував Близнюк.

Крім цього, Маринко Странський любив і культуру, ясна річ. Тут виставка — там концерт, тут театр — там книжковий ярмарок, танцювальний ансамбль: ніщо культурне не було йому чужим. Й інші речі полюбляв Маринко, як побачимо далі.

 

Маринко ненавидить напруженість

 

Однак понад усе в світі він ненавидів напруження. По суті, йому не подобалися дві речі — коли його примушували працювати швидко та коли його взагалі примушували працювати. Усе його тоді єство повставало. Маринко Странський прагнув спокою та врівноважености. Щоб не було паніки. Хотів уранці сідати за робочий стіл і мудро обдумувати вчорашній день — підбивати підсумки. Після цього — переглядати кореспонденцію, щоб побачити, що з неї випливає, — тобто, що можна було викинути в кошик, а на що відповісти — це він відкладав на найближчі дні. Кореспонденцію, яка потребувала більш ґрунтовного обдумування, Маринко ховав у найдальшу шухляду. Закінчивши з кореспонденцією, йшов до Близнюка, щоб випити кави й поговорити про справи. Щойно побалакали — аж ось тобі, — обідня перерва. А після обіду він мав іти на виставку, де було повно незнайомих людей, яким він простягав руку й рекомендувався: “Маринко Странський, радник з питань культури”.

Ось так хотів працювати пан культурний радник.

Однак це йому не вдавалося. Не вдавалося з таким роботягою, яким був пан Посол. Бо хоч би скільки шухляд було в робочому столі Маринка Странського, вони були напхані повними напруги завданнями, які надходили до нього не через кореспонденцію, а безпосередньо від пана Посла. І були вони, як правило, такого характеру.

Ось, наприклад, дитячий танцювальний колектив з французького містечка, яке за розмірами подібне до болгарського містечка Ґорний Боґров. А керівник ансамблю — хтозна-чому — був закоханий у Болгарію. (До цього моменту все дуже подобалося панові культурному раднику, який казав, що любов сліпа.) Отже, керівник і ансамбль мріяли відвідати Болгарію на болгарському автобусі й на болгарські кошти. (Тут уже вся справа починала сильно пахнути напруженістю.) Й, отже, пан Посол доручав панові раднику зв’язатися з Болгарією та перевірити, яке відомство могло б узяти на себе витрати, яке — забезпечити автобус і яке — десь розмістити дітей. (На цьому етапі завдання вже сильно віддавало напруженістю.) На довершення всього ансамбль хотів використати весняні канікули, цебто виїхати за тиждень.

Маринко подібне завдання не міг виконати. Внутрішнє почуття підказувало йому, що це завдання із самого початку нездійсненне. Подібне відчуття мав і пан Посол, але його настільки влаштовувало, що проблема не стосується його сфери діяльности, тож просто не міг не підсунути її панові раднику.

Аналогічні завдання Маринко Странський отримував від рідного міністерства або ж безпосередньо від міністерства культури. (Як, наприклад, забезпечити французькою стипендією якогось молодого болгарського генія.) У першому випадку Маринко зітхав і брався за телефон. У другому випадку вдавався до іншої тактики. Передоручав міністерству культури звернутися до міністерства закордонних справ, лише вказівки якого він, Маринко Странський, мав право виконувати. А передоручав тому, що знав: поки обидва міністерства порозуміються, то навчальний рік давно вже закінчиться.

 

Маринко любить напруженість

 

У напружених взаєминах Маринка Странського з міністерствами були й деякі світлі проблиски. Наприклад, завдання, поставлене факсом видатною діячкою культурного фронту, дружиною високопоставленого болгарського політика і вченого, колишнього безпартійного комуніста й кандидата в президенти.

Коли повідомлення надійшло факсом, його згідно з Петковим розпорядком було передано секретарці Маї. Мая зиркнула в нього та з задоволенням підняла телефонну трубку.

— Маринку, біжи — терміновий факс, — сказала вона лаконічно.

Ідея бігти не сподобалася культурному радникові, який напевно відчував у цьому присмак напружености. Тому спокійно завершив поточні справи, цебто розклав деякі течки, випив каву, випалив сигарету, побалакав по службі і т. д. Після цього пішов до секретарки Маї. Прийшовши, він утупився в стелю, сів та втомлено мовив:

— У чому справа, Маю?

— Яка справа? — здригнулася Мая.

— Чи був для мене факс? — уточнив Маринко, і в його запитанні відчувалася погано прихована надія, що для нього не було факсу.

— А... так, — згадала Мая, вручила йому папірець і докинула. — Й зверни увагу на правопис.

 

Маринко Странський пережив миттєвості непідробної радости. Чи треба казати, що він захотів її розділити з колегами в посольстві, зі знайомими в Парижі, з друзями в Софії та з рідними у Лондоні?

Отак і зробив. І зробив це дуже спритно, бо проти напруження в радості він не мав жодних заперечень. Невже треба казати, як зраділи втаємничені? До того ж які симпатичні речі вони промовили на адресу видатної діячки, її чоловіка, її сім’ї та всього їхнього оточення?! Запитання риторичне — не треба. Відзначмо все ж таки рекомендацію, зроблену радником Славейковим, яка звучала так:

— Хтось повинен пояснити отій дамі, що Сорбонна пишеться через “о”, а Колумбійський університет розташований не в Колумбії.

Радник Славейков добре тямився на тих питаннях. Знав, де розташований Колумбійський університет.

 

Маринко стає винахідником

 

Серед усіх засобів, які винайшов Маринко Странський, щоб уникати напруження, найдоречнішим виявилося доречне запитання: “Якою є ваша ідея?” Ось як він поставив це запитання, коли панові Гі Шевальє після третього листа пощастило штурмом взяти кабінет Странського.

Пан Шевальє був одружений з болгаркою. Маринко так і не збагнув, чи кохає пан Шевальє болгарку, але швидко зрозумів, що той любить Болгарію. Й оскільки любить Болгарію, то хоче видавати французькі книжки в Болгарії, а болгарські — у Франції. Звичайно, в оригіналі. Не розумів, чому це неможливо, адже Болгарія, мовляв, належить до країн франкофільських, до того ж і Франція може піднятися до болгарофільської височини.

Маринко спочатку подумав, що його розігрують. Згодом пересвідчився, що пан Шевальє цілком серйозний, — і заспокоївсь. Однак потім по-справжньому розхвилювався. Він уявив собі, як оцей сповнений ентузіазму болгарофіл зустрічається з паном Послом і як той доручає йому, Маринкові Странському, здійснити видання французьких книжок у Болгарії й болгарських — у Франції. Ані на мить не засумнівався, що отримає таке доручення. Тому вдав, нібито задум пана Шевальє — це найкраще, що він почув останнім часом.

— Я сам часто думав, наскільки чудовим був би такий культурний обмін.

Отаке сказав. Не мигнувши оком.

Пан Шевальє просяяв і завалив Маринка ще більш цікавими подробицями. Наприклад, як він відкриє болгарську книгарню в Парижі, як вона стане центром болгарської колонії та як після того при ній він відкриє школу, в якій французи вивчатимуть болгарську мову.

Маринкові запаморочилася голова. Він дочекався миті, коли його співрозмовник переведе подих, і заявив:

— Пишатимусь, якщо зможу вам допомогти. Тільки треба вточнити як. Якою є ваша ідея?

Пан Шевальє, звичайно, не мав жодної ідеї. Або, скорше, його ідея полягала в тому, що посольство здійснить його ідею. Тому він скромно замовк. Отож обидва зрозуміли, що коли в пана Шевальє з’явиться ідея, вони знову зустрінуться. Француз пішов задоволений, що зустрів таке чуйне ставлення, а болгарин привітав себе з ідеєю ставити запитання: “Якою є ваша ідея?”

Однак номер із запитанням не щоразу вдавався. Наприклад, абсолютно не проходив з паном Послом та ще менше — з міністерством. Посол і міністерство вимагали дії, а не запитань. Тому Маринко застосовував свій трюк тільки до тих придуркуватих французів, які безпосередньо звертались до нього, що все ж таки зменшувало йому напруженість удвічі.

Можливо, Маринко й не любив напруженість, але це зовсім не означало, що він не усвідомлював, як ми вже зазначали, високу відповідальність своєї роботи та свою власну значимість як культурного радника. Йому хотілося, щоб ця авантюра залишила свій слід. Щоб десь щось було відзначено, записано, викарбувано. Тому наприкінці робочого дня, коли виснажений прямував додому, він часто думав:

“Ех, як добре було б, якби я мав час сказати собі: з усього, що зробив сьогодні, — оце є найважливішим, і його було внесено до комп’ютера”. Отак мріяв.

Відзначте безособове “було внесено” і побажання “якби я мав час”. Часу Маринко не мав, але якби й мав, то найважливіше ніколи само по собі не могло бути внесене до комп’ютера.

Тут по суті наявна інша мрія, пов’язана з асистентом або хоча б з секретаркою, які зблизька стежитимуть за трудовими подвигами культурного радника, щоб їх “просівати” та “вносити”. Але оскільки в оті кризові часи це було не менш неможливим, то Маринко Странський купив собі диктофон.      

 

Маринко думає про майбутнє

 

Ідея була — записувати на диктофон свої найкращі задуми та думки, щоб потім їх прослуховувати та в разі, коли щось забудеться, — мати можливість пригадати. Тому Маринко з сумом відзначив, скільки чудових проектів і мудрих думок викидається на вітер та остаточно втрачається для наступних поколінь через відсутність диктофона.

Отже, купив він собі диктофон і став носити з собою. Показував його всім та пояснював, що по суті це не диктофон, а інвестиція, яка згодом має принести великі прибутки. Багаторазово окупитись. Отоді він би хотів подивитися на Близнюка, який зараз глузує! І той дозріє до диктофона, але вже буде надто пізно.

У день придбання диктофона радника Странського, як завжди, було запрошено на виставку. Сповнений ентузіазму від цінного придбання, Маринко схопив його та подався на місце призначення. Мав намір поділитися враженням від інвестиції. Шепотіти у вушко диктофона хто є хто та що хто сказав, щоб потім спокійно все це прослухати. Єдиною проблемою було — де ту інвестицію тримати. У руці не можна — він був би схожий на журналіста, а Маринко більше прагнув бути схожим на культурного радника. У кишені штанів також не личило — він не міг розмовляти зі штаньми. Бігати в туалет після кожного знайомства було б зовсім некрасиво. Тоді Маринко вирішив засунути отой предмет до внутрішньої кишені піджака — тримати його біля самого серця. У такий спосіб одночасно був схожий і на культурного радника, і міг таємно записувати свої враження.

Так от, прийшов Маринко на виставку і став називати своє прізвище та посаду. Перекидався кількома фразами з незнайомцями, кількома зі знайомими, а коли переходив від групи до групи, від людини до людини, то легесенько схиляв голову та “записував” свої враження.

Все це мало приблизно такий вигляд:

— Маринко Странський, культурний радник. Приємно з вами познайомитись, — радісно казав Маринко.

— Марк Готьє, — відповідав його співрозмовник, сяючи від щастя.

— Ви також художник, пане Готьє?

— Ні, я приятель художника.

— А в якій галузі працюєте?

— У рибній.

— Ах, як цікаво! Чи ви торгуєте з Болгарією?

І так далі. Маринко переконував пана Готьє, наскільки зачарований новим знайомством і сподівається, що ця перша зустріч буде не останньою. Після цього він, немов пташечка, витягував голову вниз і трохи вліво, ніби ось-ось устромить свого дзьобика під крило й почухається, при цьому тихенько цвірінькав: “Познайомився з Марком Готьє, торгівцем рибою. Схожий на залежану білугу”. Після наступної розмови записував: “Поговорив з маститим художником Ґошом Бонкіним. Зовсім здав старий”. Після наступної: “Зустрів стару торбу Діді з новим чоловіком. І що в ній знаходять оті французи?”

Однак невдовзі він помітив, що поки ходив залами й поетично спілкувався зі своїм диктофоном, відвідувачі виставки майже не звертали уваги на картини, а дивилися насамперед на нього. В принципі Маринко був не проти подібної переваги, однак у поглядах відвідувачів було щось незвичне. Воно випливало з особливого вигляду пана радника. Деякі відвідувачі виставки, почувши, як він щось шепоче, казали собі, що цей культурний радник, очевидно, прийшов сюди не сам. В інших, які бачили його схилену голову й незграбне потирання серця, складалося враження, що цей культурний радник може ось-ось беркицьнутись. Треті відвідувачі втуплювались у його груди, а потім зиркали, чи не має він жіночих персів. Не мав.

Маринко Странський так і не зрозумів причину цього підвищеного інтересу. Не міг відчути його сутність. Тому знизував плечима й знову простягав комусь руку: “Маринко Странський, культурний радник. З ким маю честь?”

 

Маринко розчулюється

 

Саме на тій виставці, де Маринко залишив у відвідувачів стільки різноманітних спогадів, він познайомився з японським художником. Японський художник мешкав у Парижі — де ж йому ще було мешкати? Однак любив не Париж, а Болгарію. Що з нього взяти — японець! Зворушений Маринко запросив його в гості, коли випаде нагода.

Не минуло й місяця, як Маринко геть забув про нового болгарофіла. Однак якогось дня, коли він трохи під чаркою повертався додому після ділового обіду, його дружина зустріла його на порозі та обурено прошепотіла:

— Біжи мерщій, Маринку, хата повна японців!

І справді, у вітальні на нього очікувала певна кількість представників цієї національности. На нього чекали японський художник і два маленьких япончики, котрих Маринко розконспірирував як його двох домашніх тінейджерів.

— Ласкаво просимо! — Маринко пригостив їх кавою з коньяком “Слънчев бряг” та побалакав про мистецтво. Після цього гості стали збиратися додому. Маринко провів їх до дверей і на прощання сказав художникові:

— Дуже приємно було познайомитися з вашими синами. Сподіваюся, знову матиму задоволення їх побачити.

   Він хотів ще більш переконливо висловити своє задоволення, але його дружину раптом охопив приступ кашлю. Так розбухикалась, аж Маринко терміново зачинив двері й став надавати їй першу допомогу.

— Ти повний ідіот, — одразу мовила дружина. — Одне з япончат була дівчина.

Це були не його діти. Крім того, вони одружені. А художник — старий парубок.

— Оце так! А з вигляду не скажеш! — знітився Маринко. — А я думав, що це близнюки.

Щоб якось виправити помилку, Маринко зателефонував до свого японського приятеля щось запитати й серед іншого переказав вітання молодому подружжю. Японець пообіцяв обов’язково передати їм вітання й докинув:

— Не переживайте. Ви, європейці, також схожі одне на одного.

— “Еге, як би не так!” — образився Маринко.

Ідея бути схожим на інші індивіди білої раси взагалі не спадала на думку панові культурному раднику. Він навіть був згоден бути більше схожим на японця, ніж, наприклад, на радника Петка. Ще менше його надихала думка про те, що його можуть сплутати з радником Славейковим. Маринко Странський мав богемну душу й романтичне серце. Йому були чужі й бюрократичне полум’я, й термінаторська пристрасть. Якщо й намагався навести порядок у своєму житті завдяки диктофонові, то це було лише ефемерним маревом, що минуло за тиждень.

Від усієї пригоди з диктофоном залишилось тільки одне речення, яке полюбляв Близнюк, коли хтось говорив сам із собою: “Розмовляє, як Маринко з диктофоном”. Але насправді він хотів сказати: “Розмовляє, як божевільний”. Ще й хотів використати слово, яке починається на “х”.

Крім диктофона та виставок, Маринко Странський, як пригадуєте, любив ще й інші речі. Особливо полюбляв побалакати.

 

Маринко бесідує

 

Бесіди були, звичайно, різні. Пан Посол також бесідував з підлеглими. На “ви”. Й радник Славейков бесідував. Коли проводив розслідування. А радник Петко? Хіба не розмовляв, коли хотів з’ясувати, хто є комуністом?

Маринко Странський не був прибічником високого штилю. Маринко Странський полюбляв повільну, задушевну бесіду, яка дозволяє розкрити душу й запастися новими силами для того, щоб знову її розкрити. Щоб можна було відверто сказати, що сам думаєш, та вислухати відверті думки співрозмовника. Отак полюбляв балакати пан культурний радник.

Наприклад, він ішов до Близнюка. Сідав у вільне крісло, клав перед собою на столик якусь течку для прикриття, брав запропоновану йому чашечку кави й починав:

— А скажи-но мені, Близнюк, чи переможемо ми на виборах?

— Ні, — чесно відповідав Близнюк.

Маринко замислювався. Після чого казав:

— Отже, так думаєш...

Відсьорбував кави й переконано заявляв:

— А на мою думку, переможемо.

І пояснював чому.

— Чи ти не божевільний? — нервував Близнюк. — Про що свідчать дослідження? Про що вони свідчать, га?

— Розумієш, оті дослідження... Чи ти не знаєш болгарина?

І викладав концепцію про болгарина.

Часом Маринко знову починав цю розмову, однак з іншого кінця.

— А скажи-но мені, Близнюк, за кого ти голосуватимеш?

Маринко прекрасно знав, за кого голосуватиме Близнюк. Але чому б не спитати?

— Аби побалакати, — казав з цього приводу Близнюк. І цитував класика: — “А скажи, сусіде, чи ще жива ота сліпа кобила, що здохла торік?”

Маринко не ображавсь, а спокійно пояснював, чому ми переможемо на виборах. Адже болгарин... Ти ж їх знаєш...

Минав якийсь час, і Маринко разом з Близнюком програвали на виборах. Після цього їхня ранкова розмова розпочиналася десь отак:

— Скажи мені, Близнюк, чому ми програли на виборах?

Близнюк знизував плечима та з відразою відказував:

— Болгари — це не народ.

— Справді? — сумно дивився на нього Маринко. — Ех, прикро...

Після цього в його очах спалахував оптимістичний вогник:

— Та ні, люди не винні.

І пояснював чому.

І так далі. Маринко проводив таку бесіду з Близнюком сотні разів. І завжди йому здавалося, ніби балакає про це вперше. Отак було цікаво.

Однак помилкою було б стверджувати, начебто Маринко Странський говорив тільки про політику. Нічого подібного. Він полюбляв побалакати на різні житейські теми.

Згадуючи ці теми, маємо на увазі ту частину життя, в якій замішані жінки. Любив Маринко жінок. У смислі як повноправну половину людства, а не в “отому” смислі. Особливо любив гарних жінок. Милувався ними здалеку, як затятий естет. А серед гарних жінок йому особливо подобалися молоді. По можливості — зблизька.

Можливість могла виникнути. А могла й не виникнути. Однак поговорити на цю житейську тему ніколи не шкодить.

 

(Красуня Даринка)

 

Одного разу через балаканину Маринко вґавив одне напевне милування. Гарну молоду жінку (назвемо її для практичности ГМЖ), звали Даринка, й була вона не стільки ГМЖ, скільки ЧМГ, тобто чокнута молода гуска. Перепрошую: це визначення Близнюка. Вона працювала в одній фірмі й вряди-годи бувала в посольстві.

— Ти диви, а вона нівроку, — промовляв Маринко за її спиною. — Але ні на що не здатна.

А говорив це тому, що краса Даринки блідла аж майже до повного змарніння перед її претензіями. Вона вимагала, щоб її називали не Дариною, а неодмінно Даринкою (через що Близнюк гукав її ось так: “Дарино-о-о!”). Крім того, ГМЖ була вегетаріанка, не курила (чи взагалі доречно згадувати про алкоголь?), ображалася від найменшого кривого погляду й червоніла, коли хтось висловлювався хоч трохи вільніше. Звідси до висновку, що вона не вганяла за чоловіками, не варто говорити.

Саме такі роздуми призвели Маринка до висновку, що вона “ні на що не здатна”. Звичайно, такий чолов’яга, як Маринко, з таким позитивним ставленням до жінки, не видавав своїх думок навіть перед об’єктом. Навпаки, тримав себе з отим об’єктом дуже люб’язно й навіть при необхідності був кавалером. Тобто, подавав пальто. Адже йшлося про даму. Але ніяк не міг позбутися переконання, що перед ним Абсолютна Досадна Молода Жінка без Краплі Почуття Гумору — АДМЖКПГ. Отак виходило. І саме такою вона видавалась. Хоча й була гарна.

Одного дня до Маринкового кабінету вдерся чоловік Даринки. Адже вона мала чоловіка. Мати охрестила його Минком.

Минко, хоч і вдерсь, але ані найменшим чином не мав вигляд завойовника, навпаки, від усього його вигляду віяло смутком. Маринко відразу заварив йому каву, оскільки вважав, що смуток може перетворитися на сердечну бесіду. Й не помилився. Після кількох загальних та підбадьорливих слів на кшталт “Як ся маєш?”, “Що нового?”, “Чим порадуєш?”, як і провокуючих “Життя є життя” Минко розговорився.

— Я розлучаюся — вона гуляє, — мовив Минко.

— Нічого собі! — витріщився на нього Маринко. — Даринка?

— А то хто ж? Усе життя мені зіпсувала, але цьому вже кінець.

Минко похмуро замовк, а після докинув:

— І на тебе кинула оком, щоб ти знав!

— Та ти що! — заціпенів Маринко.

Далі він жодного слова не вимовив, а тільки слухав. І в міру сповіді доведеного до відчаю чоловіка, якому Маринко поклявся мовчати, виявилося, що Даринка зраджувала його з кожним, хто підвертався. За його словами, зраджувала з тими, хто їй цього навіть не пропонував.

— Мені здається, він перебільшує, — сказав пізніше Маринко Близнюкові після того, як той поклявся мовчати. — Це все одно, що...

Він не закінчив, але його замріяний погляд говорив багато про що... Адже Даринка не тільки зраджувала, як висловився Минко, “де з ким доведеться” (він ще додав, вибачте на слові, “трахається наліво й направо”), але й мала постійного коханця. Цього вже Минко не міг проковтнути. Ну нехай там уже раз чи двічі з кимось переспала — те він розумів. Та навіть хай би собі все життя тих любасів міняла — ну то ще куди не йшло, та зрештою...

— Але ж навіщо їй постійний коханець? — запитав Маринко під час чергової кави в Близнюка, де були присутні радник Петко, прес-аташе, завгосп Ґошо, водій Драґо й повар Пешо. (Після того, як вони поклялися мовчати.)

Цим запитанням розпочалась пам’ятна розмова на житейську тему, яку не хочеться переказувати дослівно. Тільки скажемо, що виходячи з того, які відповіді давали на запитання та які вирази при цьому використовували, можна сказати, що співрозмовники були спантеличені власною сліпотою. Правда, Даринка не дуже часто приходила до посольства, однак настільки не бачити, що криється під її вегетаріанською зовнішністю! Це була велика помилка. Це зачіпало їхню чоловічу гідність. Вони просто не могли з цим змиритись.

Але змирилися. Куди дітись? Тільки Маринко вряди-годи ностальгічно шепотів:

— Навіть з тим, хто їй не пропонував, уявляєш собі?

Однак посольських жінок не приголомшила облудниця. Вони зневажливо зиркали на неї, але ніяк не коментували новину. Жінки давно знали все про Даринку. Тільки Дорочка Спасова одного разу із заздрістю мовила:

— І коли вона все встигає?

Історій про зраду — пардон — про “трахання” Маринко знав багато. В деяких він безперечно був головною діючою особою. Ось що сталось одного разу з його давнішньою приятелькою.

Однак тут ми трохи відхилимось, аби коротко передати взаємини Маринка Странського з автомобілем, оскільки історія з давнішньою приятелькою була тісно пов’язана з цим витвором людського генія.

 

(Автомобілі та любаски)

 

Маринко їздив старим “рено”, яке справно працювало лише по понеділках і вівторках. В інші дні “переводило подих”. Маринко мав до свого “рено” змішані почуття зневаги й страху, що характеризували його ставлення взагалі до техніки. Вважав, що єдиним призначенням техніки — завдавати йому клопоту. Принаймні його “рено” робило саме це.

Маринко платив тією ж монетою: нічого для цього не робив. Тобто, не дбав про авто. Коли дивився на нього, то в його погляді можна було прочитати одне коротке слово: “Хочеш — їдь, не хочеш — не їдь. Мене це взагалі не обходить. А якщо хочеш знати, то ти взагалі не дуже мені й потрібне. Он-но метро!”

Отак. Але все одно час від часу, принаймні понеділками та вівторками, автомобіль мусив би його повозити. Цього вимагала елементарна справедливість. Маринко ж не претендував роз’їжджати автом щодня, еге ж? Просто хотів домовитись зі своїм “рено” про мінімальну співпрацю, на яку мав право розраховувати. Не мав нічого проти того, щоб така співпраця відбувалася навіть хоча б у суботу чи неділю. Навіть не претендував на два дні підряд. Отакий був скромняга. Крім того, був переконаний, що на ці занижені вимоги навіть така побита французька тарадайка, як його “рено”, могла поставитися з розумінням. Тому він упевнено вирушив до кав’ярні, в якій домовився про зустріч зі своєю давньою любаскою.

Любаска була старою зовсім не за віком, а за давністю їхнього знайомства. Однак яке значення мав час для такого поцінувача жінок, як Маринко! Щойно він дізнався, що його приятелька перебуває в Парижі, він і на мить не завагався у своєму бажанні помилуватися нею.

Але ж це було не так легко. Давня — то давня, але ж він не відразу міг почати милування. Це було не в його вдачі. Він не вдавався до суворих заходів. Віддавав перевагу повільному та впевненому еволюційному просуванню вперед. Тому зателефонував і призначив побачення в затишній паризькій кав’ярні. (Не хочу сказати, буцімто є незатишні паризькі кав’ярні.) Отже, він думав, що вони побалакають за філіжанкою (й не обов’язково кави), згадають добрі минулі часи та спільних друзів, поплачуть у жилетку, згадуючи демократичну Болгарію, й тільки після цього він здійснить те, про що мріяв.

Добре, але ж ота кав’ярня на Монпарнасі, а не десь-інде. Щоб добратися до Манпарнасу від посольства Маринко мав обминути один ошатний будинок, а після цього вже знав, як треба їхати. Однак він був такий зосереджений на побаченні, що забув зосередитись на водінні автомобіля й потрапив у такий потік машин, з якого не міг вирватись ані ліворуч, ані праворуч. Маринко зітхнув і віддався потокові, який — гоп — і “виплюнув” його у справжню карусель біля Тріумфальної арки. Звичайно ж, у внутрішнє її коло.

Той, хто крутився навколо Тріумфальної арки, зрозуміє сумний погляд, яким Маринко розглядався навкруги. А для тих, хто не крутився, пояснимо, що Маринко мав “пробити” десять кіл автомобілів, які по суті рухалися не тільки по десятьох колах, але й по радіусах, діагоналях і дотичних — у всі можливі напрямки. І не просто їх “пробити”, але “пробити” саме в тому місці — точка в точку — де пролягав отой один-єдиний з дюжини бульварів, який був йому потрібен. З височини карусель біля Тріумфальної арки була схожою на... На що ж вона була схожа? Може, на хаос до винайдення автомобіля? Зблизька вона також не здавалася привабливішою. В кожному разі, складалось враження, нібито п’ятсот тисяч автомобілів зумисне зібралися навколо Маринка, щоб заважати йому.

Маринко п’ять разів об’їхав цей історичний пам’ятник, перш ніж переміститися до другого кола, й далі кружляв, ніби дзиґа, аж поки в середині мурашника його “рено”, мовивши “кюх”, зупинилося. Що тільки робив бідний культурний радник, щоб примусити автомобіль працювати! Ніжно звертався до нього, ніби до давньої любаски, мурмотів до нього, як до маленької дитини, сварив, навіть намагався побити, а після цього знову переходив на ніжні слова. Нічого не допомагало. Рішення “рено” було остаточним.

Тим часом, коли він отак стояв посеред Тріумфальної арки, рух навколо, ясна річ, зовсім “збився”. Не можна сказати, що перед цим він вражав своїм порядком, та це бодай б можна було назвати рухом. Але тільки до тієї миті, як “рено” зупинилося, причому впоперек, адже саме в той момент Маринко хотів утиснутися в інше коло. Достатньо було лише двом автомобілям зупинитись у подібній позиції, щоб ніхто вже нікуди не міг рушити далі. Й усі це зробили з готовністю. Після цього п’ятсот тисяч автомобілів так переплелися, що вже жодне диво не могло розплутати їх у найближчі чотири години. Звичайно, Маринко зі своїм “рено” був затиснений у самому епіцентрі цього тайфуну.

Завжди, коли спостерігаєш подібну “пробку” з висоти або зблизька, то пересвідчуєшся, ніби це вже назавжди. Й у даному випадку ми б могли присягтися, що Маринко зі своїм “рено” і сьогодні стоїть біля підніжжя арки. Однак водії змогли “вирватись”, вірніше, дорожня поліція їх “вирвала”. Не знаю — як. Просто не можу в це повірити.

Однак хоча вони й “вирвалися” звідти, але Маринко безнадійно запізнився на побачення зі своєю давньою приятелькою, яка чекала на нього у затишній кав’ярні на Монпарнасі, отож зникала будь-яка можливість обмінятися спогадами й поділитись журбою про Болгарію.

Давня приятелька, звичайно, трохи розсердилась. Та що за клопіт, коли на тебе розсердиться давня коханка! Маринко, однак, не втрачав час на переживання, а остаточно прийняв давно вже назріле рішення — назавжди розстатися зі своїм “рено”. І це було його щире вибачення перед давньою любаскою.

 

Маринко формує лобі

 

Коли говоримо про те, що Маринко розлучився з “рено”, то не маємо на увазі, нібито він його продав. Хто ж таке купить? Він просто поставив його на прикол перед посольством за великого осуду радника Славейкова, який не розумів, чому іржаве Маринкове “рено” має розкошувати на місці його “БМВ”.

Попрощавшись з “рено”, Маринко вирішив надалі не ризикувати й купив “гонду”. “Гонда”, разом зі знайомством з японським художником та його “синами”, утвердила за Маринком репутацію японського лобіста в посольстві Болгарії. А що хіба? Невже тільки в парламенті може існувати японське лобі?

“Гонда” — це вам не “рено”, а щось геть інше. Принаймні, попервах. Маринко дуже радів машині, й коли траплялася нагода, то шукав когось, щоб покатати та похвалитися.

 

Маринко їде на концерт

 

Одного разу, коли разом з Близнюком усіх було запрошено на концерт близько знайомої Маринкові піаністки, він запропонував, щоб дами взяли автомобіль Близнюка, а Близнюк сів до нього в “гонду”, аби захоплюватися нею. Перспектива їхати на концерт не сповнювала Близнюка ентузіазмом, особисто він волів би залишитись вдома з “Коломбо”, але перспектива поїздити на “гонді” його спокусила.

   Отже, розмістилися вони в автомобілі вдвох, Маринко повернув ключ, і рушили. Але не проїхали й десяти метрів, як Маринко вдарив по гальмах.

— Бачив, як умикається мотор? Бачив? Гарний автомобіль!

І знову повернув ключ запалення.

За деякий час знову сказав:

— А як тягне, як тягне! Молодчаги японці!

І знову повернув ключ.

— Та годі вже Маринку, рушаймо! — підбадьорив його Близнюк.

— Вже їдемо. Я тільки хотів тобі показати.

Отже, поїхали. Продемонструвавши незрівнянні якості японської автомобільної думки, Маринко подумав, що виконав свій обов’язок перед братами-японцями й став підтримувати одну з тих розмов, про які ми казали, що вони йому близькі та сповнені змістовними вигуками на кшталт: “Почекай, дай мені сказати!” і “Ти собі не уявляєш!” Подібні розмови, ясна річ, не можна вести, коли твій автомобіль рухається містом зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину. Тому Маринко стежив за тим, щоб не перевищувати двадцять.

Їхав собі, і йому було добре... Автомобіль новий, надійний, японський, приятель поруч. Балакають собі... Але він ніяк не міг зрозуміти, чому Близнюк трохи знервований. Ще більш дивним видавалось те, що водії навколо нього поводяться неврастенічно. Натискають на клаксони, вищать покришками, скрегочуть гальмами, навіть висовують голови з вікон та щось кричать по-французьки. Особливо тоді, коли захоплений розмовою Маринко забував про світлофор.

— Що цьому треба? — запитував Маринко, але не чекав відповіді, а спокійно вів далі розповідь. Нікому не дозволяв себе перебивати. Розповідав і навіть розмахував руками, — ясна річ, відпускаючи кермо. Заради компенсації натискав на газ.

Поганим було те, що маршрут аж ніяк не пасував ритмові його розповіді. Сталося так, що найцікавіше місце застало його посеред чергової паризької площі. Еге ж... що йому залишалося робити, як не загальмувати? Отже, він загальмував, а ззаду хтось як дасть йому в крило, а зліва ще хтось відбив дзеркало.

— Хай би тобі повилазило! — вигукнув Маринко. — І це називається водії!

Але він не гнівався. Не був здатен гніватися через автомобіль. Навіть якщо був японський.

Допоки Маринко отак життєрадісно перетинав паризький простір, Близнюк не лишався байдужим до подій. Він усвідомлював, що є свідком чогось схожого на “Формулу 1”, тому поводився як справжній пілот. Краєм вуха слухав Маринка, але пильно стежив за ситуацією й спрямовував дії водія:

— Увага — ліворуч!

— Хтось перерізає праворуч!

— Стій у колоні!

— Додай трохи газу!

— Давай, Маринку, нас же заарештують! Ми блокуємо рух!

І справді заблокували, коли Маринко в черговий раз загальмував, щоб показати Близнюку одну дуже привабливу ГМЖ з великими Ц.

Зрештою вони дісталися до концертного залу, перед яким, звичайно, навіть п’яти сантиметрів не було, щоб припаркувати автомобіль. Але це було останнім з того, що могло розхвилювати Маринка.

— Ось там, унизу, є одне вільне місце, — мовив він і спробував втиснути свою “гонду” в продухвину між двома автомобілями, в яку не вліз би навіть самокат. У результаті він розбив фару одному “пежо”, а собі обідрав праві дверцята.

— Тіснувато тут, — констатував Маринко і додав: — Краще зупинюся перед самим залом. Ми ж ненадовго.

І припаркувався посеред вулиці, хитро залишивши “гонду” мигати.

Хитро — то хитро, але ж і поліцаї не були лопухами. Вони почекали, поки обидва пасажири ввійдуть до залу, й щойно побачили їхні спини, як одразу схопили “гонду” та відвели її в те місце за Парижем, поїздка до якого разом зі штрафом становила щось близько однієї середньої зарплати.

Коли за тиждень-другий Маринко забрав своє новеньке японське диво, то воно до болю було схоже на його старий французький брухт. За кількістю подряпин, зім’ятих місць, ударів та поламок “гонда” могла конкурувати з будь-якою жертвою стихійного лиха.

Маринко, який і без цього не вважав автомобіль достойною уваги річчю, мовив тільки одне:

— Шкода, гарний був автомобіль.

І почав обдумувати угоду про періодичне дводенне користування свого старого авта.

А радник Славейков, побачивши перед посольством два автомобілі пана культурного радника, розпачливо вигукнув:

— Наша стоянка стала схожою на звалище.

Щось у цьому справді було.

Маринко Странський пережив ще багато пригод зі своєю “гондою”, але ми не зупинятимемось на них. Зрештою, він був культурний радник посольства Болгарії в Парижі, а не учасник автомобільних змагань, еге ж? Та й метро поряд.