Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

"ВСЕСВІТ", №5-6, 2004

 ( Післямову авторки й перекладача читайте  наприкінці)


 Росиця ТАШЕВА

ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

Іронічні хроніки

З болгарської переклав Олексій Зарицький

(За редакцією Олени КОЦЕВОЇ
) 

 

І. АЛІ-БАБА І ДЕСЯТЕРО ДИПЛОМАТІВ

 

Зображені персонажі та події, які не мають нічого спільного з дійсністю, належать до часів, коли один високоповажний політичний діяч виголосив ось таку історичну фразу: “Чи потрібно бути дипломатом, щоб бути дипломатом?” Унікальний характер цього славетного запитання полягав у тому, що воно в собі самому містило негативну відповідь. Інколи таке буває.

Зображені персонажі діяли, а події відбувалися не будь-де, а в самому Парижі. Але, напевно, могли відбутися й в іншому місці.

 Близнюк, коли був маленьким, украв велосипед, через який батько йому “всипав”. Маринко Странський став костюмером у театрі, хоча вчився зовсім на інше. Йому не “всипали”. Спільне між цими двома випадками є те, що батьки їм казали: “Цією стежкою далеко не дістанешся”. Вони цією стежкою дісталися до Парижа. Це не так-то й далеко, однак там гарно!

Інколи таке буває.

І посольство виявилося гарним, як і Париж. Інакше й не могло бути, адже це Париж. Лише здавалося стареньким. Однак то вже інша історія. Воно містилось у чудовому будинку, з усіх вікон відкривався чарівний вигляд, а трохи далі видніла Сена. Кайф! Коли дипломати йшли у відпустку, їх подекуди охоплювала ностальгія по рідній Сені.

——

Переклад здійснено за виданням: Росиця Ташева. За дипломатите и хората. — ИК “Колибри”. София. — 1998 р.

© Росиця Ташева, 1998.

© Олексій Зарицкий, 2004, переклад.

 

Дипломатів було десятеро. Дрібниця проти тих часів, коли їх нараховувалося сто двадцять. Такіото справи — манія величі. Sic transit gloria mundi1.

——

1 Так минає світова слава (лат.).

 

У дусі цитованого в першому абзаці запитання дипломати мали різноманітні професії. Серед них були архітектор, режисер, біолог, лікар, навіть один гомосексуаліст. Ой, ні, гомосексуаліста начебто не було!

Однак зайве вточнювати, хто з дипломатів ким був раніше. Важливо, що архітектор не займавсь архітектурою, біолог... що не робив? І так далі. Не знаю, чим не займався гомосексуаліст.

Але були й дипломати з відповідною освітою для відповідної країни. Вони також не дипломатcтвували. Були й сексоти. Ото було життя!

 

Пан Посол опановує ситуацію

 

Над дипломатами владарював пан Посол. І не просто владарював. Пан Посол володів ситуацією. Він прибув до Парижа з твердим наміром опанувати ту ситуацію в усіх аспектах. З цією метою мусив звідкись розпочати. Й він розпочав з чиношанування.

Не минуло й двох днів, як пан Посол уже помітив, що члени його “команди” виказують нездорову схильність звертатись одне до одного на “ти”. Ця обставина була несумісною з його уявою про дипломатію, тому він наказав підтримувати в колективі суто офіційні взаємини. Пан Посол був переконаний, що офіційні взаємини — це запорука доброї роботи, а приятельські — зовсім навпаки. Однак Близнюк уважав по-іншому.

Але пан Посол не тільки давав розпорядження. Він був особистим прикладом, оскільки до всіх без винятку звертався на “ви” й цілеспрямовано “забув” їхні імена. Він і вві сні звертався до співрозмовника на “ви”. Пан Посол був вихована людина.

Одного разу він зателефонував своїй дружині й звернувся до неї на “ви”. Настільки ним оволоділо виховання. “Гей, ти вже зовсім з глузду з’їхав!” Його дружина інколи дозволяла собі такі висловлювання. Вона з ним не панькалася.

Ще за місяць пан Посол із сумом помітив, що за його спиною дипломати один до одного на “ви” не звертаються. Чекали, поки він вийде, й починали безсоромно фамільярничати поміж собою. Одного разу він навіть почув краєчком свого можновладного вуха, як його особистий водій звертається до віце-консула в образливий спосіб: “Дорочко, сонечко...” Геть по-панібратськи. Вельмишановному Послу так заболіло, що він навіть не став чекати продовження розмови. По суті, яке значення мало продовження за такого скандального початку.

Тоді він вирішив ужити заходів. Зібрав дипломатів та ознайомив їх із основами дипломатичної гідности й з безоднею, яка розділяє дипломата з обслуговуючим персоналом. Після цього наказав, щоб під час його мандату дипломати не дозволяли персоналові поводитися з ними як з рівними. “З якої речі?!” — закінчив він свій виступ.

Пан Посол уважав: цього разу влучив просто в ціль. Він знав напевно, що на суєтність завжди можна покластись. Однак недооцінив глибину безодні, яка розділяє колектив од начальника.

Пан Посол був мудра людина. Він хотів об’єднати високовідповідальних підлеглих проти низьковідповідальних. Однак йому й на думку на спало, що існує й інший спосіб об’єднання. Отже, як сказав з цього приводу Близнюк, — кожен мудрець трохи дурнуватий.

Щоб довести авторитетність цієї нестаріючої істини, дипломати зі швидкістю світла поширили подробиці наради. Результат був ясніший від ясного. Обслуга образилася. Водій посла Драго підсумував усе це ось такою люб’язною фразою: “А чи не застрелився б ти?”

Розголосив подробиці наради, дипломати не хотіли скомпрометувати пана Посла. Де там: хотіли побачити, як відреагує обслуга. Їм було приємно, бачити, як хтось ображається. Що поробиш, ніхто не досконалий.

Поставши на суєтність, пан Посол схибив, але не зовсім. Посіяне ним зерно почало сходити. Несподівано воно проросло в пана культурного радника Странського саме 24 травня1. Чому несподівано? Бо пан Странський був не така людина. Пан культурний радник відзначив свято культури, попросивши обслугу подати під час дипломатичної наради каву з коньяком, аби пригостити колег. Зрозуміло, кого він заніс до категорії колег. Зрозуміло, кого й не заніс. За колег він не мав обслугу. Та обслуга складалася з водія, завгоспа, кухаря й дружин дипломатів, які допомагали обслузі в роботі.

——

1 День слов’янської писемности, державне свято Болгарії.

 

Пригощання затяглося, й коли дипломати почали виходити із зали для нарад, їхні очі по-зрадницькому виблискували. Найбільше сяяли в пані консула Заекової, до того ж не тільки очі, а й щоки. Пані консул полюбляла відзначати свята.

 Молоді пагони, що виросли в пана Странського, були того самого дня безжально зрізані одним із членів обслуги — його персональною жінкою. В пана Странського паростки не вибуяли: нікому було їх поливати. Та, власне, він був не такою людиною, еге ж?

Одразу після того, як свято було відзначено, персональна дружина пана Странського вхопила його за комір у переносному смислі. А в буквальному сказала йому:

— Може, ми неписьменні? Може, ми турки? Чи я пишу слово “ніч” з м’яким знаком?

Іще багато чого вона сказала.

Пан Странський відповів, що не второпав. Уторопав тільки щодо половини колег. Уперше до “колег” він відніс і обслугу. Це була велика перемога справедливости.

Пан Посол одного разу також дещо зметикував, можна сказати, на три чверті. Наступне свято він відзначив з білим вином для дипломатів увечері та з плодовим соком для всього складу посольства відразу після свята.

Тоді вже Дорочка Спасова не стрималась та в інтересах клімату в колективі розповіла йому, хто, коли та як саме висловився на його адресу. Пані заступниця консула дуже любила підтримувати належний клімат у колективі.

Пан Посол знітився.

— Я ж хотів як краще, — промурмотів він.

Пан Посол щирим серцем прагнув створити у довіреному йому посольстві атмосферу довіри та творчої праці. Він був упевнений, що трохи стриманости нікому не завадить. Але ти ба, що сталося! Його неправильно зрозуміли. Хибно сприйняли його слова. Перекрутили мотиви.

На зміну переживанню прийшло активне самоспівчуття інтелігентної людини, змушеної працювати у ворожому оточенні. Після того пан Посол страшенно розізлився. “Я їм покажу, — сказав він і вирішив: — Більше нічого подібного не буде. Які там свята!” Він кілька днів біснувався, потім махнув рукою: “Та пішли вони!..”

Вихований-вихований, але теж людина.

Махнувши рукою, пан Посол не здавсь, а по суті просто діяв у тому ж дусі.

 

Пан Посол умиває руки

 

   Однак, діючи в тому ж дусі, він знову згадав про вороже оточення. Це почуття переслідувало його протягом усього мандату й набувало різноманітних та неочікуваних форм. Подекуди воно виражалось у переконанні, що запеклий народ не виконує його розпоряджень.

Таким був випадок з розвідником, який побажав залишитись анонімним. Розвідник уважав, що повинен працювати на відомство, якому підлягає. Однак пан Посол уважав, що розвідник повинен працювати також і на його відомство. А як же інакше! Бо й так людей не вистачало! І пан Посол став давати розвідникові доручення, які не було кому виконувати. Доручав збирати в паризьких бібліотеках довідки з найдивніших питань, які цікавили його власних роботодавців. Наказував забезпечувати охорону кожної зустрічі, коктейлю та коктейльчика, які організовував то той, то той підлеглий. Терміново відправляв розвідника в аеропорт зустрічати кожного болгарського діяча, якому раптом спало на думку побувати в Парижі.

Насправді пан Посол тільки робив спроби доручити, наказати та терміново відправити, бо розвідник завжди відповідав, що в нього самого Важливе Побачення. Пан Посол не міг запитати, “з ким та з якого приводу”, й навіть не міг виявити, чи взагалі той має оте побачення. Це було поза його компетенцією. Однак він був переконаний, що кількість контактів розвідника значно перевищує середні статистичні дані щодо цього виду діяльности. “Чи не дурить він мене?” — навіть така думка з’являлася в пана Посла. Вона остаточно пустила коріння після того, як одного разу — зовсім випадково — під час одного такого важливого контакту Дорочка Спасова зустріла розвідника з його сім’єю на прогулянці в Булонському Лісі. А що робила у той самий час сама Дорочка Спасова в Булонському Лісі, ніхто не знав.

Тоді пан Посол вирішив підійти до справи з іншого боку. Він попросив розвідника подавати тижневий план його анонімних зустрічей. Щоб знати — коли може й коли не може на нього розраховувати. А як же! Розвідник з радістю надав йому такий план — чому б і не надати, адже він міг написати все, що захоче, з поміткою, що план може зазнавати змін. План справді зазнавав змін, і по суті нічого не змінилось, тобто розвідник і далі працював (або не працював — піди перевір) на своїх людей. Але пану Послові якось полегшало. Адже зробив що міг для того, аби забезпечити дисципліну. Надалі він умивав руки.

 

Пан Посол гнівається

 

Подібну сутичку, породжену почуттям, ніби підлеглі вислизають з його поля зору, пан Посол мав також із завгоспом.

Завгосп Ґошо не був таким поступливим, як розвідник. Завгосп Ґошо відчував себе захищеним ореолом своєї перевантажености. Завдань, які мав виконувати, було так багато, що він спокійно міг не виконувати жодного. Коли починав їх перераховувати перед дипломатом, який зважувався попросити в нього ручку, той миттєво робив переоцінку своїх потреб, мовляв, та навіщо мені ручка, адже ж маю олівець.

Одним із завдань завгоспа Ґоша було піклуватись про підтримку в належному стані всіх неживих предметів. У цьому він не відрізнявсь од будь-якого іншого завгоспа на будь-якому іншому закладі. Однак зробив свій внесок у справу, власне ноу-хау. Воно полягало в тому, що не просто час від часу якась електрична лампочка перегоряла, а постійно все одночасно не працювало, руйнувалось, виходило з ладу, а люстри припадали пилюкою. Або ж тільки панові Послу так здавалось.

Одного разу, побачивши, скільки всього не працює, руйнується, виходить з ладу й укривається порохом, пан Посол викликав завгоспа Ґоша й наказав однести пилосос у ремонт, викликати механіка для трьох зіпсутих телевізорів і зробити все для того, щоб люстри не були в пилюці.

Завгосп Ґошо безрадісно подивився на люстру в кабінеті Посла, яка губилася десь у височині, й подумки стенув плечима, після чого всі люстри навкруги зникли з його напам’яти.

Іншу частину завдання він перевиконав, коли відвіз у ремонт спеціально замовленою для цього фурою три пилососи, чотири телевізори, велику й малу пральні машини, чотири настільні лампи, ще добрий десяток комп’ютерів. Викликав також техніка для ремонту телефонної мережі. Після цього став чекати на результат, гордо походжаючи спорожнілим посольством.

Пан Посол також став чекати, коли повернеться техніка, черговий раз усвідомлюючи, що його неправильно зрозуміли.

Не тільки вони двоє, але все посольство чекало — на чому ж працювати? Завгосп Ґошо чекав з почуттям виконаного обов’язку й заслуженого відпочинку. Пан Посол, навпаки, дедалі більше переконувався, ніби щось таки кульгає в тому, як його підлеглі підкоряються йому.

Після двомісячного очікування з Софії запитали — чи посольство бува не закрилося? Й нагадали, що Європа вже не дає політичного притулку. Нагадали по радіостанції, звісна річ, адже всі телефони посольства також були в ремонті.

Панові Послу, як то кажуть, увірвався терпець. Він викликав завгоспа Ґоша й, стримуючи гнів, запитав упрост, що сталося з технікою. Ґошо спочатку замислився, потім почухав потилицю.

— Та... треба буде сходити подивитися днями...

Отак він відповів, і ця відповідь зайняла у нього близько хвилини з чвертю.

Отоді пан Посол йому “всипав”. Так розійшовся, що стіни чудового будинку затремтіли, дипломати принишкли на своїх робочих місць, а зі старовинних люстр ніжно посипалася пилюка.

Але.... Але завгосп Ґошо вийшов із води сухим. Оскільки не лише тон пана Посла був високим, але стиль був ще вищим. Навіть коли пан Посол сварився, він не міг, та навіть і не хотів зраджувати своє глибоко вкорінене виховання. Його лайка була така витончена, окаліграфічена, щоб не сказати омаразматичена, так солідно доповнена ввічливими формами звертання, що коли завгосп Ґошо вийшов, то з радісним задоволенням сказав збентеженим дипломатам:

— Якби ви знали, як мене шеф похвалив!

А пан Посол сказав своїй дружині ввечері:

— Я з нього зробив одбивну!

Отак усе закінчилося добре, й усі були задоволені.

 

Пан Посол командує

 

Однак дуже швидко в пана Посла з’явилася нова підозра. Цього разу йому здалося, що завгосп Ґошо насправді взагалі не працює, а гайнує державний робочий час на особисті справи.

Одного разу, після того як Дорочка Спасова зустріла Ґоша з його болгарськими родичами в черзі перед Ейфелевою вежею, пан Посол зажадав од завгоспа письмових пояснень і графік його робочого дня з погодинним виконанням службових обов’язків. Пан Посол був не байдужий до письмових управ. Завгосп Ґошо — навпаки.

Однак йому нічого не залишалось, як сісти, поплювати на ручку й розпочати наступним чином:

 

Письмові погодинні й похвилинні пояснення панові Послу від завгоспа посольства Болгарії в Парижі. Пане Посол... і т.д.

 

Завгосп Ґошо писав і переписував, аж поки помітив, що, хоч як це дивно, але з семи годин робочого часу десь загубилося чотири. “Невже ми так довго були на Ейфелевій вежі?” — здивувався він. Йому здалося, що цей час промайнув непомітно, але... ти ба, яка неприємність.

Одначе Ґошо був не з тих, хто легко впадає в тугу. Він пішов до особистої секретарки пана Посла, Маї, якій уранці заніс новий телефонний апарат, оскільки трьох їй не вистачало, коротко виклав суть справи та запитав, чи не матиме вона нічого проти, якщо він продовжить час виконання цього завдання. Секретарка Мая розсіяно вислухала його й між двома телефонними розмовами сказала: “Та добре вже, добре”. По суті вона взагалі не зрозуміла, про що йдеться.

А завгосп Ґошо, отримавши її благословення, заніс до свого погодинного і похвилиного графіка такий рядок:

 

“З 9 до 13 години — встановлення телефону для панни секретарки пана Посла”.

 

Коротко і ясно.

Коли, прочитавши цей звіт, пана Посла трохи здивувала одіссея із встановленням телефону, однак він опанував нерви й утримався від будь-яких коментарів. Не провів і розслідування. Він же не поліцай! Пан Посол навіть не дуже уважно прочитав Ґошеве творіння. Було достатньо того, що має щось написане чорним по-білому, що можна, в разі чого, використати. Крім того, він показав, хто тут командує, а хто дає письмові пояснення.

Хоча, на думку Близнюка, цим пан Посол нічого не довів, зате звернув увагу на новий підступний прояв ворожої діяльности. Цей випадок був пов’язаний з виключно корисним винаходом, який називається телефоном.

 

Пан Посол стає недовірливим

 

Думка про те, що телефоністка Діді використовує цей винахід на благо свого чоловіка, осінила його раптово. Поява думки збіглася в часі з одним висловлюванням Дорочки Спасової. Але перше й друге, звичайно, не було жодним чином пов’язане одне з одним. Дорочка не була людиною, здатною “закласти” будь-кого. Й пан Посол нікому не дозволив би “закладати” когось.

Так от, чоловік телефоністки Діді належав до тих болгарських громадян, які за часів, коли посольство нараховувало 120 осіб, служив торговельним інтересам держави. Однак, оскільки держава вирішила, що може обійтися й без торгівлі, — що в цьому особливого, — його вигнали з посольства й надали йому можливість сушити голову в спільному підприємстві, яким він і раніше керував. Це тільки пішло йому на користь. Відтак телефоністка Діді могла, якщо хотіла та якщо не боялась, інколи направити місцевих бізнесменів, які шукали контактів, навпрошки своєму чоловікові.

Пан Посол знав про це. Він розумів, що, посадивши Діді на комутаторі, кладе їжака собі в штани, але що вдієш, коли обмаль людей. Отже, він посадив її на це місце через безвихідь, і відтоді той їжак раз у раз поколював його по найніжніших частинах тіла.

Згодом держава вирішила, що можна було б трохи й поторгувати, — що в цьому особливого, — й додала посольству відповідного працівника. Саме тоді Дорочці Спасовій, яка саме проходила повз телефонний вузол, почулося, ніби телефоністка Діді відповідає комусь, що в посольстві немає такого аташе. Чи вона відповіла “нема”, чи “його зараз нема” — не зовсім було зрозуміло. Але фактом є те, що коли ідея, яка (дивись вище) осінила пана Посла, то він одразу провів низку бесід з Діді, її чоловіком, Дорочкою Спасовою, дітьми Діді, усіма родичами Діді та іншими людьми, хто в посольстві або поза його межами мав бодай якесь відношення до торгівлі. Після цього словесного марафону пан Посол зробив висновок, що посольство не має потреби саме в телефоністці Діді.

Це породило нове запитання — якої телефоністки посольство потребує? Сказати, що існував натовп кандидатів, — це означає просто недооцінити нерозв’язані проблеми, з якими пан Посол зіштовхувався від першого до останнього дня свого мандату.

Пан Посол обмірковував дві-три можливості, але швидко їх відкинув. Спершу подумав про діловода. Отже, діловод міг піти на телефонну підстанцію, дружина культурного радника перейде з бухгалтерії в діловодство, дружина військового аташе — із секретаріату в бухгалтерію і т.д., аж поки плутанина стане тотальною. Діловод, однак, також була дружиною одного з вигнаних з посольства торговців, вимушених служити власним інтересам, тому й мови не було про те, щоб піддати її спокусі, на яку піддалася або не піддалась — немає значення — телефоністка Діді. Це було б негуманно. Інші можливості також відпали: друга кандидатура не знала французької мови, а третя — навіть болгарської.

Пан Посол тоді вчинив по-соломонівськи — відключив підстанцію. Звичайно, тимчасово, поки обдивиться. Поки він обдивлявся, із Софії знову запитали: чи не закрилося посольство? Вже їм увійшло у звичку запитувати, чи не закрилося посольство. У відповідь пан Посол відрядив на комутатор Дорочку Спасову. І йому одразу полегшало. Подивимось тепер, як вона буде слухати, підслуховувати, недочувати та роздувати. Дорочка Спасова сильно образилася й не приховувала цього ні від кого. А пан Посол відзначив про себе: те, що стосується телефону, він повернув на початкову позицію.

Однак це не зовсім так. Зрештою він таки вирішив проблему, призначивши телефоністкою одного з численних болгарських студентів у Парижі. Тим самим зробив добро й студентові, й посольству.

Пан Посол був людина шляхетна. Любив допомагати ближнім.

 

Пан Посол шукає вихід

 

Студент-телефоністка вивчав медицину і вважав, ніби знається на хворобах. Тому першим пов’язав деякі прояви в пана Посла із симптомами часткової амнезії.

Коли до пана Посла перейшли бразди правління посольством, він не мав у своєму розпорядженні й десяти розбійн... перепрошую, дипломатів. За винятком Дорочки Спасової та радника Славейкова, яких привіз разом із собою, інші сім або вже виїхали, або готувалися виїхати, а заміна досі не надходила. Це якось було пов’язано з демократією. Протягом першого року свого мандату пан Посол отримав тільки одне підкріплення в особі культурного аташе Странського. Зрозуміло, що в такій ситуації не було кому працювати. Однак пан Посол, крім його інших видатних якостей, мав ще й високу професійну сумлінність. Тому він вирішив: якщо нема кому, то треба самому.

І він став працювати як перший, другий, третій і п’ятий секретар, як торговельний, економічний та екологічний радник, як звичайний, незвичайний і військовий аташе. Ой, ні, як військовий аташе він не трудився. Трудився також і як Посол. Хіба дивно, що час від часу проявляв певну забудькуватість?

Першою помітила ознаки забудькуватости дружина пана Посла, яка не вивчала медицину, однак це не вадило їй задати собі риторичне запитання: “Чи не склероз уже почався в мого чоловіка?”

Вона поставила цей брутальний діагноз через суперечливі балачки пана Посла щодо його повернення з роботи додому. Коли обіцяв прийти в обід, але не приходив, то пізно ввечері здивовано вигукував: “Та хіба я тобі не казав, що в мене о першій годині зустріч?!” А коли їх разом запрошували в гості, то сердився, що дружина не бере до уваги його службові обов’язки. Заперечення типу “ти мені казав, що вільний” і “ти особисто з ними говорив по телефону” тільки спонукали запитати самого себе: “А чи в тої жінки не склероз часом?”

Отаке. Людина чомусь завжди думає про близьких погано.

Дружина пана Посла знайшла вихід — вона стала крадькома телефонувати секретарці Маї та цікавитись програмою чоловіка.

Однак для дипломатів та недипломатів виходу не було. Незначна забудькуватість пана Посла, причиною якої стала ота його надзвичайна завантаженість, по суті, підтримувала в них здорову напругу, яку вони, невідомо чому, не оцінювали належним чином.

Найчастіше пан Посол посилав когось, аби зробити щось поза межами посольства, й після того ремствував, що не знаходив цього співробітника на робочому місці. До пошуків безслідно зниклого залучався ввесь наявний склад посольства. Найперше пан Посол особисто телефонував до кабінету того співробітника, після чого організовував цілу акцію. Секретарка Мая “сідала на телефон”. Культурний радник Маринко Странський ішов до Близнюка. Дорочка Спасова прямувала до пані консула Заекової. Пані консул відвідувала радника Славейкова. Радник Славейков робив обшук у таємному відділі. Водій Драґо йшов спитати пана Посла, а той запитував, чи не насміхаються над ним. Розвідник, який забажав лишитись анонімним, казав, начебто в нього важливе побачення.

За півгодини коридори вирували, ніби вулик, а сходами з Великим Запитанням в очах бігали стурбовані дипломати. Тому всі кабінети були безлюдними.

Пан Посол, якого тим часом посідали інші клопоти, дарма намагався знайти хоч когось, аби перекласти на нього ці клопоти. “Куди подівалися люди?” — запитував він роздратовано. Йому навіть здалось, нібито вони десь ховаються.

Пошуки закінчувались, поки хтось додумувався перевірити в чергового. Тоді виявлялось, що особа, яку шукають, давно вийшла з посольства.

Для пана Посла було зрозуміло як білий день, що то не він забуває, а його підлеглі махлюють. Що, звичайно, також була правда. Для того щоб припинити будь-які спроби зловживання довірою інтелігентної людини з такою сильною пам’яттю, як у нього, пан Посол наказав дипломатам, щоб вони, ідучи туди, куди він їх посилає, інформували про це секретарку Маю. Дипломати повідомляли, коли не забували. Секретарка Мая, коли її повідомляли, забувала, що її повідомили. Секретарка Мая пам’ятала програму на день пана Посла, тобто не те, щоб пам’ятала, а мала її у записнику, однак ні за що в світі не могла запам’ятати, куди пішов той чи той дипломат. Тому, коли пан Посол запитував, де військовий аташе, вона відповідала, що уявлення не має, після чого оголошувались чергові всенародні пошуки. Коли військовий аташе повертавсь, пан Посол запитував у нього, чому не повідомив секретарку Маю. Військовий аташе ображено відповідав, що повідомив. Секретарка Мая нервово казала, ніби нічого подібного. Інколи відповідала, що її попередили, однак ніхто про це не запитував. Тоді пан Посол обурено нагадував, що він сам запитував у неї. Зрештою, ніяк не можна було розібрати: хто забув, хто пам’ятає, хто ухиляється, хто сваволить і чи взагалі хтось працює.

 

Пан Посол і далі шукає вихід

 

Невдовзі пан Посол змінив тактику. Якщо дипломати виходили поза межі посольства, то тепер мусили повідомляти також і чергового вахтера. Такий видав наказ. За подібної підстраховки виключалось, що він їх не “зловить”. Так він думав.

Однак нічого не змінилось. Ось що відбувалося, коли, наприклад, Маринко Странський ішов на виставку.

Насамперед він зазирав до секретарки Маї і казав їй, що йде на виставку. Думав, слово “виставка” з його інтелектуальним змістом заб’ється як гвіздок у її пам’ять. Мая люб’язно казала йому “добре” і миттю забувала й про Маринка, й про його виставку. Не тільки тому, що мала більш важливі справи. Але й тому, що явище “Маринко пішов на виставку” давно перетворилося на банальну щоденну справу, й хоч би яким глибоким змістом була наповнена ця фраза, вона не могла проникнути у звивини її мозку.

Після цього культурний радник повідомляв про те саме чергового. Черговий на варті, звичайно, розв’язував кросворд. Він робив це так зосереджено, що в пізніших його спогадах повідомлення про виставку перетворювалось на ім’я французького художника-імпресіоніста з чотирьох літер.

Так чи інакше, а пан культурний радник Маринко Странський з чистою совістю прямував на виставку. Але ще до того, як за ним зачинилися двері, пан Посол починав відчувати термінову потребу в його присутності. Він піднімав телефонну трубку і наказував секретарці Маї покликати пана культурного радника. Секретарка Мая телефонувала в кабінет пана культурного радника, де його не було. На варті також нічого не знали з цього приводу. Поінформований про цю подію, пан Посол, на всяк випадок, сам телефонував на варту. Звідти перевіряли в кабінеті пана культурного радника, у секретарки Маї та у пана Посла. Коло замикалося, й оголошувалися всенародні пошуки.

Ще заплутаніше ставало, коли особа, яку розшукували, не виходила з посольства, а просто зайшла побазікати з колегою. На перший погляд знайти її було нескладно. Телефонуєш підряд у сім-вісім кабінетів, і ось тобі, маєш цю особу. Однак на практиці виявлялось, що особа справді була в кабінеті, до якого дзвонили, однак щойно подалась до власного кабінету або пішла відвідати іншого колегу. А можливо, мала зустріч у якомусь із залів для переговорів. Однак, найімовірніше, в даний момент перебувала на сходах.

Отримавши таку безвідповідальну відповідь, пан Посол сердито підводився з-за столу та прудкою ходою йшов перевіряти сходи. Зайвим було б казати, що сходи завжди були порожніми та сумними.

Десь усередині свого мандату пан Посол зробив чергову спробу виявити місцеперебування своїх дипломатів. За допомогою радника Славейкова розробив складну систему оповіщення, яка відзначалася своєю диференційованістю.

Візьмімо, наприклад, Дорочку Спасову. Коли вона виходила з посольства, то повідомляла вартового та секретарку Маю. До цього моменту все було просто. Однак коли їй треба було пересуватися всередині будівлі, то все відбувалось наступним чином: якщо вона йшла до пані консула, то повідомляла діловода; якщо хотіла відвідати діловода, то інформувала загальний секретаріат; якщо мала зустріч у якомусь залі для переговорів, то інформувала студента-телефоністку. Зі свого боку, особи, яких було повідомлено, зобов’язувались повідомляти секретарку Маю, з якою пан Посол безпосередньо контактував. Таким чином, було абсолютно точно: про все, хоч би що забув пан Посол, йому буде своєчасно нагадано.

Еге, знов щось не те. Аби воно виходило так, як задумано, необхідно було подібні системи застосувати до всіх задіяних у тій каші осіб, що вже не було під силу навіть такій енергійній людині, як пан Посол, та навіть і за допомоги радника Славейкова.

Підводячи підсумки, можна зазначити, що по суті це були дрібниці. Авжеж, панове дипломати не оцінювали достойно оту легку напругу, що створювалась навколо їхнього пересування у паризькому та посольському просторі, але це було ніщо у порівнянні з ударом струму, який вразив їх під час візиту одного із заступників міністра.

 

Пан Посол зустрічає

 

Пан заступник міністра прибував з неофіційним візитом, а це означало, що він їде розвіятись. Але не означало, що його не треба зустрічати як годиться. А саме це сталося через отой занадто переоцінений діагноз студента-телефоністки.

Пан заступник міністра належним чином повідомив про свій візит радіограмою, які в дипломатичному середовищі любовно називають “грами”. Радист передав повідомлення секретарці Маї, та передала його панові Послу для того, щоб він зробив відповідні розпорядження. Пан Посол прочитав “ґраму”, насупив брови, а насупив їх тому, що, звичайно, заступник міністра прибував того ж дня після обіду. І його треба було терміново зустрічати, приймати, вигулювати, упадати навколо нього, адже як він без цього? І треба було дати відповідні розпорядження щодо зустрічі, прийому, доглядання і т.д., але в той момент секретарка Мая оголосила ще одного відвідувача. Пан Посол полегшено відсунув у бік досадний папірець, нашвидкуруч навів на столі порядок, тобто звільнив простір десять на десять сантиметрів — саме стільки треба було для записника — і підвівся, щоб зустріти гостя.

Робочий стіл пана Посла — це місце, куди якщо щось потрапляло, то вже ніколи звідти не з’являлося на світ божий, хоч би як його шукали потім на інших столах. Але для “ґрами” заступника міністра це не мало ніякого значення, адже пан Посол і так знав, про що в ній ідеться. Напам’ять знав оті всі “ґрами”.

Він зустрів свого гостя й став обговорювати можливе налагодження контактів із медичним керівництвом міста Благоєвграда з огляду на запровадження в місцевій лікарні комп’ютерної діагностики захворювань середнього вуха. Наступна його зустріч була присвячена вже домовленій закупівлі в паризької мерії контейнерів повторного використання сміття, не придатного для болгарських відер. Після цього він прийняв представників двох гуманітарних організацій, які захотіли подарувати болгарським інвалідам три французькі візочки, що були в ужитку, ще й вісімнадцять кошиків старого одягу для болгарських дітей, зібраних французькими дітьми. Десь над обід перед посольством “висипала” сотня школярів з однієї старозагорської гімназії-побратима, а о 13 годині пан Посол був запрошений на два прийоми. Найбільш напруженою була програма о 15 годині, коли він мав одночасно вести переговори з делегацією французької взуттєвої фабрики у рожевому залі, з Великим Майстром Масонської ложі — в синьому та з одним нахабою в себе у кабінеті. Саме тоді студент-телефоністка повідомив його про те, що заступник міністра скаженіє в аеропорту.

У пана Посла помліли ноги. Він підняв телефонну трубку і з громоподібними нотками у голосі запитав секретарку Маю, чому йому не доповіли про приїзд заступника міністра і чому в цьому посольстві він завжди про все дізнається останнім. Поки секретарка Мая, яка не могла згадати про “ґраму”, пояснювала, що не знає про візит заступника міністра, істина промайнула у свідомості пана Посла, у зв’язку з чим він нервово кинув телефонну трубку, щоб подумати.

Першою думкою було: “А чого той кретин не взяв таксі?” Стрілка годинника показувала, що пан заступник міністра “товчеться” в аеропорту вже годину з чвертю. Пан заступник міністра волів би “товктися” там, якщо на це воля божа, аж до вечора, але не міг же він повернутися до Болгарії без ще однієї пари взуття для дружини. Це була наступна думка, після якої пан Посол зітхнув, промимрив щось на адресу того незрячого, до якого раптом повернувся зір, і зробив те, що думав зробити ще перед тим, як забути, — дав необхідні розпорядження.

Звідси й надалі все розвивалося так, як і мало бути. Пана заступника міністра зустрів пан радник, а в посольстві на нього чекали пан Посол з кавою і коньяком, апартамент для високих гостей з ванною і Дорочка Спасова, готова одразу показати йому визначні пам’ятки Парижа.

Однак у пана заступника міністра ще не минув гнів. Тільки-но розмістивсь у посольстві, він одразу наказав зібрати ввесь особовий склад на чолі з паном Послом і виголосив видатну промову, в якій слово “відкликання” прозвучало тридцять вісім разів. Час від часу згадувалось і про звільнення. Крім того, він наполегливо прагнув з’ясувати, хто ж винен у тому, що сталося, хоча й не відкидав думку про колективну провину. Після цього випив кави з коньяком.

Поки пан заступник міністра різав правду-матку, присутні дипломати й обслуговуючий персонал зніяковіло нишкли на стільцях, оскільки їм погрожували відкликанням, а пан Посол дивився своєму катові просто у вічі й запитував себе, чи натовкти йому пику, а чи запросити на вечерю. Запросив на вечерю.

На цьому інцидент з заступником міністра вичерпався. Та не закінчилась епічна боротьба, яку вів пан Посол із метою зберегти статус-кво, боротьба, пов’язана саме з сакраментальним терміном “відкликання”.

 

Пан Посол комплектується

 

Коли мандат пана Посла перетнув середину, посольство вже було вкомплектовано. Але це не сталося так легко, як хтось міг би подумати.

Аби бути впевненим, що володіє ситуацією в усіх аспектах, пан Посол хотів бути впевненим у своїх людях. А це могло статися тільки тоді, коли він знав би їх змалечку. Звичайно, міг дізнатися про кожну людину, яку йому пропонували зі столиці, абсолютно все починаючи з самого дитинства. Тому опирався кожній новій кандидатурі. Мав спочатку її вивчити. Не хотів поспішати. Не хотів підгодовувати вороже середовище новими елементами. Шоразу, коли начальство повідомляло йому нове ім’я, він найперше казав, що не хоче цю людину. “І чого вони його питають?” — дивувався Близнюк.

Зрештою, після численних телефонних розмов із Софією, від яких з бухгалтеркою посольства щомісячно траплявся нервовий криз та під час яких пан Посол довідувався від когось про особисті, професійні, моральні й сексуальні якості кандидата, а головне, “щоб не був задиракою”. Аж тоді він з болем у серці погоджувався прийняти його у ввірене йому лоно.

Пан Посол цінував вищезазначені якості, але найбільше йому подобалось, коли людина була згідлива. Щоб не сварилася через дрібниці та виконувала його розпорядження без жодних заперечень. А втім, з часом він став давати згоду й щодо недосконалих типів, якими був оточений. “Про цих принаймні все знаю”, — бурмотів пан Посол.

Наприклад, він ні за що в світі не хотів розлучатись ані із завгоспом Гошом, всупереч тому, що Ґошо не був його ідеалом завгоспа, ані з анонімним розвідником, який бодай складав плани своїх побачень. Хоча ніхто навіть і не намагавсь отих двох у нього забрати.

Так чи так, нарешті закінчивши укомплектовуватись, пан Посол вирішив, що з цими людьми, добрі вони чи погані, він приречений жити в Парижі, та всіляко боровся за те, щоб уберегти свій колектив від справжніх професіоналів.

Найгероїчніші бої пан Посол витримав за радника Славейкова й пані консула Заекову.

Пан Посол був людина з широкою душею, тому при доборі кадрів застосовував цілу палітру критеріїв. У випадку з радником Славейковим перемогла дружба, яка зв’язувала матір Славейкова з дружиною пана Посла. Адже неможливо, щоб при такій дружбі син приятельки не був гідною людиною. При цьому — о диво! — він не був чужий дипломатії. І пан Посол вибрав його ще в Софії з внутрішнім почуттям, ніби призначив радником власного сина.

 Але не встигли вони прибути до Парижа, й пана радника почали відкликати як людину, непричетну до дипломатії! Радника Славейкова відкликали, скажімо так, постійно. Й місяця не минало — гоп — надходило розпорядження про відкликання. Однак пан Посол не чекав склавши руки. Він парирував будь-яке розпорядження арґументованим контраналізом, у якому зупинявся на цілому комплексі видатних якостей, що їх радник Славейков чи мав, чи не мав. Телефонував усім можливим і неможливим пов’язаним і не пов’язаним з цим випадком особам до управлінь, відділів, секторів та всіх інших підрозділів свого міністерства, не забуваючи самого міністра та його заступників, а також інших міністрів. Не обминав, звичайно, й Верховного Головнокомандувача.

Бій закінчувався повною перемогою пана Посла. Сторона супротивника капітулювала, примирливо казала, що, можливо, ця людина справді варта уваги. Як побачимо далі, вона того не була варта, й сам пан Посол це розумів. Однак він утвердив статус-кво як неперехідну дипломатичну цінність. І панові Послові ніщо людське не було чужим. Хіба він гірший за давніх римлян? Еге, як же він міг зізнатися, що помиливсь, навіть коли всі все розуміли?

Але це, звичайно, не мало нічого спільного з відкликаннями, що ґрунтувалися зовсім на інших, суто державницьких інтересах.

 

Пан Посол не припиняє комплектуватися

 

Трохи іншим був випадок із пані консулом Заековою. Вона була, так би мовити, не “приведеною”, а “прийнятою” дочкою пана Посла. Крім того, її мандат не розпочинавсь, а закінчувався. Однак на відміну від інших “прийнятих”, у кого мандат закінчувався, пані Заекова було згідливою та не бурчала. Через це пан Посол поплював собі на руки й кинувсь у бій. І цього разу застосував усю свою стратегію воєначальника. Він, природно, не нехтував класичними прийомами писання й телефонування, але додав до них нові прийоми бойового мистецтва, а саме: розпочав підвищувати ранг консула Заекової.

Спочатку з другого перевів її в перші секретарі. Тобто, вніс таку пропозицію, супроводжував це атакою по всіх флангах та не припиняв атакувати, поки роботодавець упав на коліна. Після цього використав цю незручну позу супротивника, щоб переконати його, що, нібито, отримавши новий ранг, пані Заекова не тільки не доходить кінця свого мандату, але щойно розпочинає кар’єру. Що думало міністерство з цього питання — було не зовсім зрозуміло, але воно сором’язливо замовкло, що цілком улаштовувало й пана Посла, й пані Заекову.

За рік роботодавець знову згадав, що в Парижі є якась пані Заекова з простроченим мандатом, а пан Посол згадав, наскільки вона зговірлива, та підвищив її в ранг радника, чим розпочав новий мандат.

Усі ці початки та кінці дали пані Заековій підстави скаржитися, що після семи років перебування в Парижі вона не могла добути до кінця жодного мандату. А було б добре. Наприклад, двадцять років у Парижі! Та як їх здобути!

Однак пан Посол заступився не тільки за цих двох елітних представників дипломатичної флори. Він намагався подовжити мандат і для дрібніших паростків підлеглого йому парника. Адже, крім усього іншого, пан Посол був людиною з Великим Серцем. Він звикав до своїх дипломатів. Прив’язувався до них, ніби до старих капців.

Крім того, дуже боявся не повторити того, що сталося з радником Петком. Тремтів від однієї думки про нового Петка, якого невідомо чи пощастить позбутися. Здригався вночі від голосу Петка. Снилися жахи, в яких Петко гнівно на нього дивився. Петка давно вже не було, а пан Посол відчував приплив ніжних почуттів до дипломатів та членів персоналу лише при одній згадці про Петка.

Випадок з Петком був пов’язаний також з демократією. Але оскільки демократія не була зачата непорочно, то перед тим, як дійдемо до неї, не зайвим було б згадати про її генетичного попередника в дипломатії, а саме: Нашу Людину за кордоном, без значення де, — цього разу — в Парижі.

 

 {mospagebreak}

ІІ. НАША ЛЮДИНА В ПАРИЖІ

 

 

Послом бути нелегко. Потрібно, щоб тобі хтось радив. Через те посольством вештаються всілякі радники. Найважливішим з них є політичний радник. Він радить йому політично. Його називають просто “радник”. Чи не тому, що в самому слові “політичний” міститься щось ганебне? Не знаю.

Панові Послу Болгарії в Парижі радили два радники послідовно, а певний час — обидва разом. Спочатку пан Посол отримував поради від радника Славейкова, якого привіз із собою та який був йому за рідного сина. В цьому плані з погляду пана Посла радник Славейков був “нашою людиною”. Принаймні спочатку. Отримавши благословення для призначення радником, він, очевидно, був нашою людиною й з погляду міністерства. Правда, після цього саме міністерство робило багаторазові спроби його відкликати, але невже хтось здатен проникнути в дипломатичні містерії? Істина ж полягала в тому, що радник Славейков був “нашою людиною”. Це читалося в його очах. На лобі в нього було написано. На найближчій стіні з’являвся напис про це вогняними буквами.

Але не будемо розпорошуватись. Важливо, що, як ми вже мали честь відзначити, радник Славейков радив панові Послу Болгарії у Парижі.

Ніхто в посольстві не мав щонайменшої уяви про сутність цих порад. Близнюк навіть підозрював, що насправді цих порад узагалі не існувало. Однак усі знали про три пристрасті радника Славейкова.

Перша з них була пов’язана з наказами.

 

Р.С. пише накази

 

Радник Славейков полюбляв накази. Йому подобалось їх вигадувати, обдумувати, писати, реєструвати та доводити до відома. Такою він був людиною. Кожному своє.

Радник Славейков, коротко Р.С., використовував будь-який привід, щоб створити черговий прекрасний наказ. Коли приводу не було, він його знаходив. Бо був творцем від природи. Це стало внутрішньою потребою. Просто не міг утриматись, щоб не створювати накази.

Накази Р.С. були справжніми витворами мистецтва.

Коли наставав час для наказу, Р.С. із нетерпінням очікував на закінчення робочого дня й зачинявся в Своєму кабінеті разом зі Своїм комп’ютером. Для певности замикав двері на ключ. Для ще більшої певности задраював їх. Опускав штори. Вимикав телефон. Не бажав, щоб його турбували, коли він творить. Знімав піджак, розпростував плечі й ще раз перевіряв, чи достатньо він ізольований від навколишнього світу. Кивав, щоб підбадьорити себе самого, казав собі “о’кей”, оскільки був англофіл, і тільки після цього брався до роботи.

За дві години наказ було обдумано, ще за дві — складено, ще дві години він правився, а ще за дві години дружина зателефонувала в поліцію та оголосила про зникнення чоловіка. Але ані сімейний скандал, який розігрався після того, як дружина зрозуміла, що, на жаль, він не зник, ані втома від понаднормованої праці, якій Славейков безкорисливо віддавався, не могли затьмарити вдоволення від щойно народженого наказу, готового посісти достойне місце в адміністративному житті посольства Болгарії в Парижі. Уф!

Радник Славейков по суті був поетом. Але чому його ніхто не визнавав? Хіба не сповнені поезії ось такі рядки, присвячені користуванню двома входами до посольства?

 

Починаючи з понеділка, 22 квітня, парадними входами, які забезпечують доступ до кабінету Посла, можуть користуватися виключно його гості.

Дипломати, після відповідного запиту про зустріч через секретарку пана Посла, отримують доступ до його кабінету, проходячи “чорними” сходами. Код задіювання механізму для відкриття проміжних дверей змінюється щотижня наказом пана Посла.

 

(Чи хтось сумнівається у здібностях дипломатів запам’ятовувати щотижня новий восьмизначний код?)

 

Або візьмімо інший шедевр, який стосується телефонного комутатора.

 

1. Забороняю доступ зовнішніх осіб до телефонного комутатора.

2. Забороняю доступ також внутрішніх осіб до телефонного комутатора.

3. З огляду на неухильне дотримання вищезазначених заборон, наказую при невикористанні телефонного комутатора ключ від телефонного комутатора зберігати в радиста. Телефоністка приймає ключ від радиста приходячи на роботу, а здає ключ радистові по закінченні робочого дня. Перед тим, як здати ключ, телефоністка замикає телефонний комутатор.

 

На думку Близнюка, простіше було б сказати телефоністці, щоб вона залишала ключ на варті, а найпростіше — лишати ключ під постілкою. Так кожен, хто забажає, може поговорити з рідними, які залишилися в Болгарії.

До речі, щодо рідних у Болгарії, то Р.С. і тут створив окремий наказ, який гласив:

 

Наказую, щоб прямі телефони, встановлені у кабінетах пана радника Славейкова, пана культурного радника Странського, в консульському відділі та в секретаріаті, використовувались виключно для службових цілей. Для домашніх потреб використовувати тільки домашні телефони. Відповідальність і плату за розмови, проведені під час прибирання кабінетів, несуть прибиральниці.

 

Отакі-то справи. Але найбільшу радість від творчости радник Славейков отримував, коли складав місячний графік чергувань.

 

Р.С. складає графік

 

Чергування були ще одним екзотичним витвором болгарської чиновницької думки. Чергування повинні були заповнити вільний час дипломатів і недипломатів та не дозволяли їм безвідповідально вештатися Парижем. В обідню перерву, після роботи та в святкові дні дипломати й недипломати по черзі дрімали на варті, вдаючи, ніби охороняють посольство. У такий спосіб міністерство одним пострілом убивало двох зайців. З одного боку, ощадило на утриманні озброєної охорони валюту, яку потім використовувало, звичайно, на суто державні потреби, а з іншого, — давало справжню поетичну насолоду радникові Славейкову.

В такий спосіб воно проявляло турботу про інтереси як колективу, так і окремого індивідууму.

Ось так розбудовується соціал-ліберальна держава!

Щоб скласти місячний графік чергувань, Р.С. не вистачало цілого робочого дня. О, ні! Місячний графік чергувань потребував кількаденної напруженої праці й поєднання літературного хисту, математичних здібностей та вродженого почуття справедливости. Радник Славейков, безумовно, мав цей триптих чеснот. До того ж він знав англійську мову.

Для складання місячного графіка чергувань необхідно було переглянути та проаналізувати всі попередні графіки з моменту працевлаштування кожної особи в посольстві з тим, щоб вирахувати кількість годин, які вона відчергувала, а також з’ясувати, скільки разів особа чергувала по дві години в обідню перерву, по чотири години ввечері та цілий день у суботу й неділю, а ще — скільки ночей згаяла в таємному відділі, який для конспірації називали “сектором” (той самий, до якого ведуть проміжні закодовані двері).

Далі узагальнені в такий спосіб дані зіставлялися з даними кожної окремої особи для того, щоб чергування були розподілені справедливо. Але не тільки це. О, ні! Було іще щось: треба було зробити прогноз на майбутнє для складання наступних графіків, щоб переконатися, що графік, який готується, не порушить рівновагу щодо навантаження співробітників та моральний клімат у колективі.

Радник Славейков робив усе це. Їй-богу, діяв рішуче. Якби знадобилося, міг би зробити все це й англійською мовою.

Але це було не потрібно. Посольство не було переобтяжено англофілами. Між іншим, як і прихильниками французької мови.

Замість цього воно просто репалося по швах від буркунів. З кожним наступним місяцем графік чергувань, підготовлений Р.С., був черговим кроком на шляху до досконалости. З упевненістю можна стверджувати, що якби мандат перебування Славейкова в посольстві тривав стільки, скільки семирічний “незавершений” мандат пані Заекової, то він досяг би отої досконалости. І все ж таки, всупереч прагненню пана Посла укомплектовуватися зговірливим складом та незважаючи на героїчні (сміливо можемо так сказати) зусилля Р.С., завжди хтось виявлявся незадоволеним. Одному здавалося, ніби він чергує щонеділі, іншому — буцімто від його призначення й до сьогоднішнього дня він не мав жодної вільної суботи, а третій був переконаний, що Р.С. його ненавидить. Тому й бурчали. Однак чергували.

А чергували тому, що всі накази, з такою любов’ю та натхненням підготовлені Р.С., були підписані паном Послом. Радник Славейков приносив їх панові Послу, а пан Посол підписував. А що мав робити? Пан Посол був готовий підписати будь-яку дурницю, яку йому підсовував радник Славейков, аби тільки не давати останньому можливости радити йому.

У зв’язку з цим Р.С. уже зовсім “дійшов до ручки” й сфабрикував один наказ, яким визначив порядок парковки службових автомобілів перед посольством та забороняв французьким громадянам користуватися вільними місцями на стоянці. Цей адміністративний шедевр пан Посол також підписав. Тільки подивувався, як радник Славейков доведе його до відома французьких громадян. Але завбачливо змовчав.

 

Р.С. упорядковує стоянку для автомобілів

 

Вищезгаданий наказ, крім свого узагальнюючого характеру, відзначався ще однією особливістю: це був прояв ще однієї пристрасти Р.С. — до ієрархії. По суті у згаданому наказі не визначався порядок, за яким французькі громадяни не могли користуватися вільними місцями на стоянці перед посольством, однак було чітко визначено, хто з дипломатів після кого, перед ким та поміж ким повинен примостити свій службовий автомобіль.

Панові Послу належала, скажімо так, королівська позиція — точно навпроти воріт посольства, що давало йому можливість у два кроки, а якщо трохи постаратися, то навіть одним опинитися на болгарській території. Безпосередньо за ним паркувався віце-король, тобто сам Р.С., якому доводилося робити на два кроки більше. І так далі — до дипломата, в якого був найнижчий ранг та якому не вадила й сотня кроків.

Раніше (до радника Славейкова) ніхто не використовував крок як одиницю виміру розміщення в ієрархічній системі. Р.С. слушно пишався оцим своїм винаходом. Складність полягала тільки у включенні в ієрархічну систему військового аташе, який, через свій особливий статус, ніяк не хотів уписуватись у неї. Але Р.С. упорався також і з цією проблемою. Він вирахував, якому дипломатичному рангу відповідає військовий аташе, та “втиснув” його одразу після культурного радника.

Отак усе було комільфо (або англійською — о’кей) до того моменту, поки Близнюкові стукало в голову окупувати місце пана Посла або Маринко Странський артистично розміщував своє авто відразу на двох місцях автостоянки. Тоді Радник Славейков терміново скликав нараду в рожевому салоні та зневажливо розставляв усі крапки над “і”. І так до наступного свавілля.

 

Р.С. упорядковує теки

 

Пристрасть Р.С. до ієрархії не мала нічого спільного зі спробами пана Посла встановити між підлеглими певне чиношанування. Пан Посол прагнув лише у загальному плані створити в посольстві атмосферу взаємної поваги. Іншими словами, він хотів, щоб обслуга поважала дипломатів. У той час як радник Славейков хотів, щоб кожна жаба знала своє болото. Хоча Близнюк сказав, ніби не бачить різниці між цими двома випадками. Але нехай Близнюк не суне свого писка в чужий город!

Радник Славейков дуже пишався своїм місцем. Однак місце місцем, але ж його посада була досить помітна в ієрархічному болоті. Він дуже наполягав на тому, щоб було відомо, що саме він, а не хтось інший, є другою особою в посольстві. Наполягав, щоб не тільки знали про це, але й виявляли пошану.

Один із засобів, якими ця визначна обставина демонструвалась, були особисті теки дипломатів. В особисті теки діловод складала їхню кореспонденцію, а також різні документи, які пан Посол давав їм для обробки. Особисті теки з давніх-давен лежали на етажерці в секретаріаті, й дипломати могли із заплющеними очима діставати з них кореспонденцію, нести до своїх кабінетів та обробляти скільки заманеться. Могли із заплющеними очима, аж поки втрутився Р.С., після чого їм доводилося добре блимати сліпаками.

Радник Славейков зробив те, що зробив, — підготував наказ про впорядкування особистих тек відповідно до дипломатичних рангів. Найвищому рангу відповідала найвища поличка на етажерці. А як же інакше! Це було абсолютно логічно. У цьому не було нічого особливого. Однак особливим було те, що пан Посол не мав полички. Він мав секретарку, яка займалася його кореспонденцією. Тому найвища поличка — особлива відповідно до свого місцерозташування — була зарезервована за ким? Авжеж, за Р.С. — це ж дуже просто.

Важко сказати, чи саме цей факт став для нього натхненням для написання наказу, але так або так згідно з етажеркою Р.С. був не другою, а першою особою в посольстві.

При визначенні місця течки на етажерці — кожному рангу по поличці — Р.С. передбачав, що знову виникнуть складнощі з військовим аташе, які вже знав, як усунути.    Але несподівано все сплутало втручання пані консула Заекової з її невротичними підвищеннями в рангах. Не минало й кількох місяців, як вона піднімалась на чергову полицю, що вимагало перетасовки у нижніх рядах. Однак оті ієрархічні викрутаси ані найменшим чином не заважали адміністративному генію радника Славейкова, дарма що й доводили до тихого божевілля колег. Хоч як пильнував позбавлений геніальности рядовий дипломат, усе одно тягся до чужої теки. Можливо, це траплялось тому, що діловод важко запам’ятовувала, кому яка тека належала, а можливо, в самих дипломатів звичка була сильнішою від бажання сперечатися. Але так чи так вони змушені були по півдня блукати з одного кабінету до іншого в пошуках власної кореспонденції. А вже коли пані консул почала підніматися своїми незавершеними до кінця мандатами, то не вистачало й цілого дня. Тоді тихе божевілля переростало в роздратовану жестикуляцію, яку в цілому байдужа до будь-якого дикунства пані фінансист висловила ось таким чином:

— Чорти б тебе відкликали, англофіл чокнутий!

Ці слова можуть здатися неввічливими, однак не треба забувати, що, крім поличок, біднесенький дипломат мусив пам’ятати, кого повідомити, коли виходить з посольства, та кого повідомляти, коли вертається. Не забуваймо й про “порядок” в автомобільній ієрархії, не враховуючи вже щотижневий новий код проміжних дверей на “чорних” сходах. Несолодко доводилося дипломату. Інколи навіть дуже несолодко.

Р.С., навпаки, у питанні “солодкого” не знав межі. Він міг набридати усім підряд та без будь-яких обмежень. І робив це. Особливо після свого капітального внеску в ієрархічну систематизацію відповідно до поличко-рангів, яку скорочено назвали “Пе-еР”.

 

Р.С. стає слідчим

 

Все, що стосувалося сфери течок, чий уміст, як це звичайно буває, не відповідав їхньому змісту, але хоча б закон епізодів ієрархічного серіалу вимагав щасливої розв’язки, особливо не збентежило Р.С. Він занепокоївся, коли в розповідь утрутився Deus ex machina1, який, на відміну від поширеного варіанту, не сприяв розв’язанню конфлікту, а навпаки — “заплутував” його. Що ж насправді сталось? А сталося те, що футбольний журнал, який передплачував пан прес-аташе, зникав, наче дим. Діловод дуже добре пам’ятала, що стромила журнал у теку прес-аташе або ж принаймні в якусь теку, після чого сліди журналу безслідно втрачалися. Випадково поінформований про цю подію Дорочкою Спасовою Р.С. одразу ж відчув тут перст Деуса й розпочав класичне поліційне розслідування.

——

1 Бог з машини.

 

Спочатку спробував виявити — хто цього ранку заходив до секретаріату. Всі заходили. Тоді він зібрав дипломатів і діловода й став їх розпитувати. Після того розпитав тільки діловода. Потім кожного дипломата поодинці. Не обминув увагою секретарок, які були серед головних підозрюваних. Розширив коло допитуваних на ввесь обслуговуючий персонал, особливо чоловічої частини — футбол все ж таки! Розпитав особовий склад по двоє, по троє тощо. Організував серію очних ставок. Записав усі розмови на диктофон, після чого вніс усю інформацію до комп’ютера, видрукував її у двох примірниках, які замкнув у сейфі. Зробив усе, як того вимагали класичні правила розслідування, однак журнал так і не з’явився.

Побачивши, що цього не досить, Р.С. удався до суворих заходів. Тобто, як неважко здогадатися, написав наказ. У наказі йшлося про те, що:

... дипломат стає володарем вмісту особистої теки в присутності іншого дипломата. Те саме стосується й того іншого дипломата.

 

Не уточнювалось, чи для другого дипломата була необхідна присутність першого або ж третього дипломата. Ніхто не забажав цього уточнення. Дипломатам тепер усе стало байдуже. На них уже навіть не справило б належного враження, якби їм наказали строєм ходити до течок. Вони б змогли ще й пісню затягти.

Радник Славейков і далі займавсь ієрархією — облишимо теки на полицях — застосовуючи її до таких позаслужбових та приємних речей, як дні народження.

 

Р.С. стає організатором

 

Найцікавішим у цьому плані став день народження пана Посла, оскільки через його високий ранг подія давала можливість ієрархічному мистецтву Р.С. блиснути досконалістю.

Перед тим як зайнятись організацією свята, Р.С. вирішив спершу забезпечити подарунок. Вибір подарунка для пана Посла був відповідальним завданням, виконання якого можна було покласти лише на дипломата з коефіцієнтом “Пе-еР 1”, тобто, на самого Р.С. Нічого не вдієш, ранг зобов’язує.

Отже, радник Славейков вирушив по паризьких магазинах. Звучить дуже приємно, але в цьому випадку було не так. В уяві такої досконалої людини, якою був радник Славейков, подарунок повинен був:

1. Відобразити любов до колеги, але водночас повагу до керівника.

2. Бути витонченим, але не претензійним.

3. Бути не дешевим, але й не дорогим.

Виходячи з цих передумов, які він з легкістю сформулював, Р.С. витріщався на вітрини й не міг вирішити, що ж це за подарунок має бути? З самого початку він відкинув традиційну краватку. Золота шпиль для краватки? Дуже дорого. Автоматична ручка? Банально. Гаманець? Не оригінально. Сорочка? Надто інтимно.

Після кількагодинного витріщання на вітрини радник Славейков втомлено сів на лавочку на шикарній вулиці Риморно і поринув у думки про те, що як важко бути “Пе-еР 1”. Відчував щире співчуття до себе самого й уже готовий був порушити закон і перекласти честь вибору подарунку для пана Посла на “Пе-еР 2”, аж коли вгледів у вітрині магазину напроти один предмет — але ж який! Він знайшов — ура! — знайшов складаний солдатський ножик! Удерся до магазину й попросив продавщицю показати річ.

Отой віськовий ножик не був звичайним військовим ножиком. Це був ніж-комбайн, тобто набір різнокаліберних ножичків, які лягали в одне спільне ложе, не кажучи вже про додаткові пристрої, скажімо, виделочка, ложечка, ножиці для нігтів на руках і ножиці для нігтів на ногах, відкривач для консервів, свердло для пробивання дірочок, кліщі для розкручування різних речей та викрутка для закручування різних речей, мішалка для майонезу, пінцети для вищипування брів, а також зубочистка багаторазового використання.

Щойно радник Славейков побачив оте диво сувенірної промисловости, як радник зрозумів, що подарунок готовий. Він сказав собі: “Кожен хлопець мріє про такий ножик-комбайн... Пан Посол хлопець. Отже він також мріє про такий ножик-комбайн”. І зрештою, так воно й було.

Після того як Р.С. знайшов отой зразковий подарунок, він повернувся до посольства й зануривсь в організацію свята. Насамперед попросив у пані фінансиста дати гроші на подарунок. Не дала — не мала відповідної видаткової статті. Р.С. відчував повагу до статей, тому не став сперечатись, а наказав секретарці Маї зібрати гроші з колег, але не порівно, а по справедливості. Тобто, пропорційно зарплати та кількости членів сім’ї. Секретарка Мая сказала “добре” і зібрала гроші з усіх порівно. Секретарка Мая завжди всім казала “добре”. Нікому не суперечила.

Наступне розпорядження Р.С. дав завгоспові Ґошу, якому вручив гроші й докладно пояснив, де знайти мрію кожного хлопця. Одразу після цього обдумав і переклав мовою наказу ввесь перебіг дня народження. Він був переконаний, що передбачив усі дрібниці, але так ніколи й не зрозумів, чому його ювелірний план з тріском провалився.

Спочатку все йшло добре: особистий склад посольства поступово зібрався в залі з піаніно. Повільніше, аніж цього хотілося Р.С., але все ж таки зібрався. Стіл з пригощанням також був готовий (він завжди був готовий). Радник Славейков пояснив кожному, де хто повинен стояти: найстарші за рангом точно напроти дверей, щоб їх першими побачив пан Посол. “Наймолодший” дипломат мав стояти ліворуч біля дверей, щоб узяти подарунок від завгоспа Ґоша й піднести його панові Послу, як того вимагали ієрархічні правила. Решта мала стояти півколом на певній відстані від столу й очікувати. Дорочка Спасова повинна була задати тональність у пісенному привітанні “З днем народження” англійською мовою, тільки-но до залу ввійде пан Посол.

Радник Славейков із задоволенням подивився на свою паству й побіг запрошувати пана Посла. Їх не було щонайбільше хвилини зо три. Коли вони врочисто ввійшли до зали, то побачили... що? Замість того щоб стояти півколом, люди розділилися на групки й стояли з келихами шампанського по кутках. Щоки пані консула Заекової, яка вже пригощалася, вилискували. Молодший дипломат сидів за піаніно й двома пальцями награвав собачий вальс. Стіл був наполовину порожній. Завгоспа Ґоша й сліду не було.

Радник Славейков подумав, що в нього трапиться удар. Натомість панові Послові сподобалася щира невимушена атмосфера. Він схопив келих шампанського й заспівав “З днем народження” англійською мовою. Радник Славейков відчайдушно став йому підспівувати. Решта не звернула на них жодної уваги.

Не звернули вони уваги й на завгоспа Ґоша, який улетів до салону і намагався всучити подарунок панові Послу. Радник Славейков отямився й почав аплодувати, щоб привернути увагу дипломатів — дехто з них також зааплодував, думаючи, що вже час аплодувати. Р.С. хотів бодай привернути увагу до власного внеску у свято — до подарунку, про який уже встиг усім стільки наговорити. Отже, він привернув увагу присутніх, і всі витріщилися на руки завгоспа. Ґошо розвернув подарунок і вручив пану Послові зовсім не той багатофункціональний слюсарський шедевр, за яким його послали, а якийсь вульгарний складаний ножик з пластмасовою колодочкою, прикрашеною трояндами. Саме з цього моменту датується гастрит радника Славейкова. Ще й легке затинання, що надає його англійській мові неповторної чарівности.

 

Р.С. переслідує шкідників

 

Радник Славейков дивувався, чому накази, які він творив заради спільного блага, а також ієрархія, яку бажав запровадити в інтересах усіх, не сприймалися колективом з радістю. Справді дивувавсь, але не дуже: він пояснював відсутність радости лінощами, недоумкуватістю, вродженою тупістю, а також загальною розбещеністю особового складу. Однак він ніколи не міг змиритись із злочинним ставленням деяких осіб до комп’ютерів. Тут уже йшлося не про дрібні недоліки нікчемних дипломатів, а про справжнє шкідництво.

Так ми підходимо до третьої пристрасти Славейкова, точніше, до його безкомпромісної боротьби зі шкідниками.

Радник Славейков не міг напевно стверджувати, що шкідництво стосується тільки комп’ютерів. Він відчував шкідництво й у випадку з телефоністкою Діді, і в несвоєчасній зустрічі в аеропорту пана заступника міністра, й у зниклому журналі прес-аташе про футбол, і в тенденції Маринка Странського паркувати автомобіль як і де завгодно. А також у багатьох інших випадках та обставинах.

Але безперечним було те, що шкідник уже геть розперезався щодо комп’ютера. Шкідник просто не міг устояти, щоб не нашкодити комп’ютерові. Цю прописну істину радник Славейков знав з дитинства. Через те добре розумів, чому посольські комп’ютери раптово почали поводитися по-хуліганському.

Перший сигнал про наближення катастрофи, Р.С. отримав, коли одного ранку попросив Дорочку Спасову зробити довідку про візи, видані протягом серпня. Дорочка Спасова ввімкнула комп’ютер, подала йому єдині три команди, які знала, і втупилася в екран з надією побачити необхідний список. Замість цього на екрані з’явилися якісь страшні ієрогліфи, подекуди для різноманітности з’являлися також і цифри. Дорочка Спасова зойкнула й у паніці покликала радника Славейкова. Радник Славейков дав комп’ютеру багато разів по три команди, оскільки вважав, що знається на комп’ютерах. Крім того, нібито знає англійську мову.

Однак лукава машина йому не піддалася. Відгукувалась на команди так, як їй заманеться, або ж взагалі не відгукувалася. Негідно викабренювалась і просто знущалася з Р.С., показуючи йому неймовірні літери, знаки та образи. Наприкінці навіть з’явився якийсь паяцик з парасолькою. Радник Славейков вже був готовий до того, що йому покажуть середній палець.   Щоб запобігти такому приниженню, він стер список і наказав Дорочці Спасовій створити його знову. Дорочка дуже образилась. Вона була дуже образлива людина, але новий список все ж таки створила.

Не відомо, чи й інші комп’ютери образились, але фактом було те, що вони приєдналися до свого колеги й почали цілеспрямовано бешкетувати — втрачали файли, створювали файли, руйнували списки та знищували таблиці.

Вони, звичайно, не могли робити це самі, а тим більше за допомогою напівосвічених дипломатів і секретарок, які ледве долали друкарську машинку. Спостерігаючи інформаційне безладдя, з якого вже неможливо було дістати ані найменшої корисної інформації, але головним чином після того, як собі нагадав, що крім нього самого, в посольстві немає людини, інтелектуально спроможної зробити таку “кашу”, радник Славейков став мислити логічно. Що це було? Шкідництво? Перед тим, як зрозуміти першопричину, Р.С. визначив діагноз. А діагноз був виключно зловісним, оскільки, на його глибоке переконання, йшлося не більше й не менше як про комп’ютерний Вірус.

Одразу постало запитання — хто запустив отой Вірус. І найважливіше — чому його запустили. Щоб з’ясувати все це, Р.С. підійшов до справи як справжній детектив, яким йому, можливо, й належало стати. Насамперед викреслив з кола підозрюваних найбільш неосвічених дипломатів та недипломатів, яким міністерство безвідповідально довірило супертехніку: вони не відрізняли файл від директорії, а про Norton Commander взагалі не чули. Зрештою в нього залишилося троє підозрюваних, які принаймні знали, як уставляти у комп’ютер дискету. Неважко було вирахувати, хто з них те зробив.

Після першого ж запитання секретарка Роза сама зізналася — вона вставила у комп’ютер дискету з лекцією, яку її дочка попросила роздрукувати. Зі свого боку, Пенка вміла роздруковувати. Однак ані Роза, ані Пенка поняття не мали, що таке вірус і як ним заражати комп’ютери. Тому щиро розповіли про дискету.

Але, незважаючи на чисту совість, після заходів, яких ужив радник Славейков (згодом розповімо й про них), їх обох ще довго переслідував один і той самий жах: їм снився Вірус.

  

(Віруси та інші комахи)

 

У жахливих кошмарах Рози й Пенки Вірус набував найрізноманітніших обрисів, які залежали як від глибинних площин їхньої підсвідомости, так і від того, що сталося з ними протягом дня. Про їхню підсвідомість нам нічого не відомо, але про оті дні щось чули. Тому не здивувалися, коли Вірус їм з’являвся у плащі пана Посла і то звертався до них на “Ви”, то тримав у руках складаний ножик з трояндочками і говорив з ними англійською мовою. Траплялося, що Вірус казав їм, буцімто йде на виставку. Але хай би що нагадував Вірус, на голові в нього завжди була корона. Звідки взялась ота корона? Звідки взявся сам Вірус, хоча б і з короною? І куди заведе нас отой коронований Вірус? Відповідей на ці запитання не було ані з огляду на підсвідомість, ані виходячи з того, що траплялося вдень.

А одного разу Роза і Пенка одночасно побачили уві сні Вірус у вигляді вершника без голови. Це вже ніяк не можна було пояснити, оскільки Вірус таки мав щось схоже на голову, яка могла бути чимось увінчана, але не мав коня. Вершник теж не мав його.

Разом з тим у посольстві існувало й інше сприйняття Віруса, хоча він нікому іншому не снився.

Маринко Странський, наприклад, уявляв собі погляд якогось художника з Вірусом замість голови, єдиною метою в житті якого було запрошувати на виставки культурного радника Болгарії в Парижі. Голова Віруса-художника вирувала. Не важко було зрозуміти, що, знаючи про видатні знання пана Странського з болгарської граматики, Вірус та Вир для нього мали один корінь. Більше того, за аналогією щодо однієї відомої картини “Народження Венери”, від оригіналу якої пан Странський нещодавно отримав насолоду, він навіть підозрював, що Вірус, який вирує, міг з’явитися також у річковому чорториї.

Близнюк попросив би не розігрувати Маринка Странського, який був його приятелем. Але ж хто розігрує того Маринка? То й що, що він його приятель?

Сам Близнюк уявляв собі Віруса у вигляді воші. Діти Близнюка, коли були маленькими, неодноразово десь чіпляли воші. Вони умудрилися підчепити воші і в Парижі, коли вже підросли, однак, як вважав батько, не стали розумнішими. Єдиним поясненням браку в них розуму була впертість чіпляти воші, хоч би в якій країні жили.

Уявивши вірус у вигляді воші, Близнюк по суті бозна-що собі навигадував, оскільки знав про воші тільки з описів своєї дружини — пані фінансистки посольства Болгарії у Парижі.

Пані фінансовий радник взагалі не мала уявлення про Вірус, однак воші становили для неї великий клопіт. У Болгарії вона боронилася від цієї напасти вибухонебезпечною сумішшю з оцту, гасу, смальцю та постійним виловлюванням так званих гнид. Але у цивілізованому Парижі вона так і не знайшла гасу, ще менше — смальцю, через що їй доводилося застосовувати всілякі шампуні та лосьйони з приємним запахом та ефемерним ефектом. Пані фінансовий радник мастила, втирала, мила, змивала і таке інше, вкладаючи у цю лікувальну діяльність всю добросовісність, властиву її професії, однак незважаючи на всі зусилля це не заважало дітям вже наступного дня скаржитися, мовляв, у мене свербить голова. Те, що Близнюк вважав вірусом, по суті не було вошею, а дитиною, яка ввесь час чухмариться.

Особливі складнощі мала пані фінансист, коли її діти усиновили з одного благодійного закладу кота, який мав якийсь грибок, а ще коли син надумав вирощувати волосся до пояса. У той період вона мала слідкувати, щоб кіт не спав з дітьми в ліжку та щоб діти не спали з котом; мастити облисілу пляму кота відповідним кремом, а неслухняне волосся сина — відповідним лосьйоном; вчасно давати ліки котові й не дозволяти своїй дочці годувати кота зі своєї тарілки; доводилось протирати сотні квадратних метрів паласу вологою ганчіркою, щоб вичистити спори грибка, ще й не дозволяти панові Послу надмірно говорити зі столицею, щоб бюджет посольства міг звести кінці з кінцями.

З приводу Віруса радник Славейков ужив ось яких заходів.

 

Р.С. вживає заходів

 

Спершу він написав доповідну записку панові Послу, яку супроводжувало що? Звичайно, наказ! Згідно з наказом мали бути безжально звільнені Роза та Пенка.

Наказ пан Посол не підписав. Він не любив звільняти людей. Вже звик до Рози й Пенки. Любив їх.

У записці доповідалося, що:

 — Роза є дружиною колишнього комерсанта, а нині співробітника спільного підприємства (а як же інакше!), з чого випливало (звичайно!), що вона була зацікавлена, щоб комп’ютери не працювали;

— Пенка також є дружиною, але справжнього француза (і то щирого), й ще старанніше дбає про фірму свого чоловіка, тому також дуже зацікавлена, щоб комп’ютери не працювали.

При загальній зацікавленості, уточнювалось у доповідній записці, Вірус був найменше, що могло статися з болгарською місією в Парижі.

Пан Посол спантеличено запитав сам себе, а що тоді було б “найбільше”, оскільки розміри комп’ютерного безладу не здавались йому надто загрозливими. Але нічого не запитав. Змовчав. На всяк випадок. Щоб не провокувати вороже оточення.

Однак все ж таки про всяк випадок перемістив Розу й Пенку із загального секретаріату до торговельного радника Кенчева, який уже давно скаржився на відсутність секретарки. Зараз він отримав одразу двох — аби вгамувався.    Однак той не вгамувавсь, як це побачимо далі.

Після доповідної та наказу Р.С. узявся до другої частини операції. Він радикально убезпечив комп’ютери — ввів єдиний пароль, відомий тільки йому та розвідникові.   Так апарати зовсім вийшли з ладу, але вже ніхто не знущався над ними.

Бачте, Вірус знущався, однак тут радник Славейков нічого не міг зробити. Не знав як. Тому розпочав третій етап операції — запросив фахівця з рідного міністерства.

Ну, боротьба з Вірусом забрала десь чотири-п’ять місяців, а тим часом посольські все писали від руки, аж губи пріли, а Роза й Пенка бачили в снах Вірус та ковтали заспокійливі пігулки.

Зрештою справи владналися, коли радникові Славейкову обридло, щоб йому постійно закінчували мандат та псували комп’ютери.

Це сталося тоді, коли радник Славейков ... зробив “гоп!”

— Як робиться оте “гоп”? — запитала Дорочка Спасова, але ніхто цього не знав.

Отож — гоп!.. І радник Славейков розпрощався з посольством у Парижі й став... Ким би ви думали? Європейським чиновником у Страсбурі.

І щойно він залишив посольство, як воно полегшено зітхнуло від наказів та диверсантів. Пан Посол, зі свого боку, також відітхнув. І подумав: “Може, якось і другого шалапута спекаюсь”. А потім у душі додав: “Дай Боже!”

І Бог дав, хоча не раніше ніж піддав випробуванню пана Посла й посольство Болгарії у Парижі ще одним радником: це випробування називалось “Петко”.

 

 {mospagebreak}

ІІІ. БІЙ НА ШЛЯХУ ДО ДЕМОКРАТІЇ

 

 

Нарешті, дісталися демократії.

У зв’язку з цим пригадую один президентський візит до прекрасного болгарського міста Шумена, де болгарського Главу держави запитали, що таке демократія. Питав звичайний громадянин на зустрічі, яку організував шуменський мер. Так от, почав верховний державний муж відповідати — що він відповідав або хотів відповісти, не пригадую, та й що там можна було сказати — але під час однієї паузи, коли він переводив подих між двома дуже розумними дефініціями, мер оголосив: “Час президента вичерпався”. Після цього дав указівку перейти до іншого запитання. Отак громадянин раз і назавжди зрозумів, що таке демократія. “Демократія, — сказав він собі, — це коли мер каже своєму Президентові, що його час вичерпався, і меру за це не відривають голову”.

Інший мер — не менш прекрасного міста Пловдива — щоб не доводити до подібного й не позбавляти Президента слова, просто заборонив йому приїжджати. І це теж демократія. На думку Близнюка, це зовсім не демократія, а Велика дурість. Не будемо сперечатися.

Радник Петко розумів демократію по-іншому. До речі, він мав ще й прізвище. Але не дотримувався принципів пана Посла й радника Славейкова: наполягав, щоб його звали просто Петком і зверталися до нього на “ти”. В такий спосіб до нього й зверталися — то й що з того? Так він розумів демократію.

Друга відмінність радника Петка полягала в тому, що він не був “приведений” паном Послом, а був “направлений” до пана Посла. Тобто, не лише вписувавсь у вороже оточення, але й перетворювався на ватажка ворожих елементів.

Тут варто зазначити, що в той час як пан Посол боявся ворожих елементів, а радник Славейков вів війну з диверсантами, то параноя, пардон, пара з радника Петка виходила іншим шляхом — він усюди бачив комуністів.

 

Петко переслідує комуністів

 

Не те щоб їх не було, — вони були стовпами на шляху демократії. Наріжним каменем, бруківкою, початком і кінцем болгарського населення. Або, за словами Близнюка, кінця-краю їм не було.

Натомість радник Петко бачив їхній кінець і був переконаний, що це настане за його особистої фундаментальної участи. Радник Петко почував себе Термінатором. “Мене відрядили сюди, щоб я став Термінатором”, — отаке говорив. Це, серед іншого, означало, що його направили не працювати, ясна річ. Іншого разу Петко заявляв, ніби він підмітайло, а подекуди називав себе просто мітлою.

  

Не було зрозуміло, й що привабливого він знайшов у мітлі. Важливо те, що Петко відразу після прибуття вирішив мести з пристрастю термінатора.

Першою його справою було обійти кабінети посольства й пояснити всім наявним та уявним комуністам, що вони комуністи. Він зробив це з такою завзятістю та глибокою переконаністю, що навіть найнекомуністичніший дипломат і обслуга винувато опускали голови й думали: “А чи справді я не комуніст?”

Важке відчуття провини охопило все посольство. Дипломати й помічники ходили навшпиньки, говорили пошепки, постійно озиралися, очікуючи, що Петко ось-ось вискочить із-за рогу, й усіляко намагалися стати нижчими від паризької трави. Марно. Петко застигав їх на сходах, проникав у кабінети, наздоганяв у коридорах, дивився нищівним поглядом і тицяв пальцем.

 

(Пальці та дирижаблі)

 

Петків Палець нагадував Маринкові Странському про похорони, на які його водила бабуся, коли був маленьким. Маринкова бабуся, царство їй небесне, вважала, що похорон — то є частина життя, і переконливо вписувала його в систему виховання. Однак Маринко запам’ятав лише багаторазово повторювані слова про якийсь перст, й оскільки граматика в тому віці була для нього чужою (граматика в будь-якому віці була для нього чужою), то він уявив собі величезний указівний палець, який піднімається над цвинтарем, немов дирижабль.

Образ дирижабля повністю не стирався в його свідомості. Навіть коли він став культурним радником у Парижі й бачив звинувальний палець радника Петка, то йому постійно здавалося, що він бачить Петка на дирижаблі. Заходячи в кабінет якогось колеги, він найперше пересвідчувався, чи не висить він, Петко, десь нагорі поміж люстрами. Тільки після цього сідав та спокійно починав свої балачки.

 

Петко радить

 

Складнішим було становище пана Посла, якому не личило ні озиратись, ні ходити навшпиньки, ані витріщатися на стелю. На відміну від інших співробітників, які обмежувалися звірячим зирканням та кількома звинуваченнями на свою адресу в комунізмі, Петко, крім усього іншого, ще й давав панові Послові поради.

Ці поради залишаються таємницею для широкої публіки, так само, як і поради пана Славейкова. Радник Славейков найбільше страждав від присутности Петка, оскільки це його принижувало в ранзі, чи не так? Залишилося загадкою, чому пан Посол не реалізував жодну їхню пораду. Він обрав щодо радника Петка тактику повної згоди.

— Так-так, — кивав він замислено, — це хороша ідея.

— Правильно, — додавав він, — це непогано.

Або:

— А що хіба? Давайте це зробимо.

Й знову:

— Чудово! Як я сам до того не додумався!

Або таке:

— Обов’язково це обмізкуємо.

Така згідливість задовольняла Петка, який у своєму прагненні з корінням вирвати комуністичний бур’ян так і не помітив, що за словами пана Посла не було дії.

Радник Петко все-таки вирішив дещо втяти самому. Закортіло зробити особистий внесок у викорінення бур’янів, щоб у майбутньому народ сказав ... і так далі. Тому він спрямував свою енергію на посольський сейф. Отож маємо історію про сейф.

 

Петко діє

 

Петко був переконаний, що, крім комуністів, яких можна побачити неозброєним оком, у посольстві мало місце ще щось комуністичне, приховане й законспіроване, а тому більш достойне його термінаторського пориву. Що це таке — він не мав уявлення, але йому здавалося, ніби він здогадується, що це десь у сейфі.

Одного ранку Петко вдерся до секретарки Рози, яка в силу посольських пертурбацій одного часу обслуговувала консульський відділ, а за десять хвилин після цього Роза сама вдерлась до секретарки Маї й провела з нею таку розмову.

— Маю, — розпочала вона засапано, — Петко!

— Що — Петко? — злякалася Мая, яка була по зав’язку сита Петком.

— Сейф! — “вистрелила” Роза й сіла на Маїн стіл.

— Не сідай на мій стіл, — розсердилася Мая й нашвидкуруч провела три телефонні розмови.

— Маєчко, Петко забрав сейфа!

— А навіщо йому сейф?

— Сказав, шукатиме документи ЦРУ... Ой, ні, КДБ... Ой, ні...

— А хіба вони там?

— Що?

— Документи.

— Які документи?

— Почекай-но, а що було в тому сейфі?

— Та хіба ж я знаю... Якісь старі квитанції... Маєчко, навіщо йому сейф?

Мая поняття не мала, для чого Петкові раптом знадобився сейф.

— Чи не хоче він складати туди різні речі? — припустилася вона.

— Але ж усередині вже є різні речі, — заперечила Роза.

У цей момент до Маї зайшов культурний радник Странський. Він ще не встиг і на стелю подивитися, як Роза “вистрелила”:

— Маринко... Петко ... Сейф...

— Яка каса? — поцікавився Маринко, а Роза відрізала:

— Хіба має значення, який сейф?

Аж ось на порозі кімнати з’явився Близнюк.

— Чи не бачили ви Термінатора з села Голо-Бердо? — запитав він.

Роза злорадо відказала:

— Термінатор забрав сейфа.

— Сейф із грошима? — уточнив Близнюк.

— Ні ж бо, — сказала Мая, — сейф з ЦРУ... Ой, ні...

І так далі.

Нарешті, двері з грюкотом відчинив пан Посол, спантеличений ґвалтом, який було вчинено в його особистої секретарки Маї. Він вважав, що подібний ґвалт може створити тільки радник Петко, коли звинувачує когось у тому, що той є комуніст, а співрозмовник виправдовується, що він не є комуністом. Виявилося, що це не так, хоча причиною галасу все ж таки був Петко. До того ж “був” — це чисте побажання щодо радника Петка з його енергією та ентузіазмом.

Отже, вислухавши пояснення присутніх про Петка й сейф, пан Посол задав тільки одне єдине запитання:

— Чи багато речей було в отому сейфі?

— Авжеж, повно, — відповіла Роза.

— Добре, — відказав пан Посол і повернувся до свого кабінету.

Пан Посол вирахував, що перегляд того, що було в сейфі, займе в Петка приблизно добу. Він особисто не заперечував, якби це заняття відняло в Петка двісті-триста років. Але оскільки на сьогоднішній день такого не буває, то пан Посол зрадів і кільком годинам спокійної роботи, які підлеглим йому дипломатам і недипломатам забезпечував сейф.

На жаль, у посольстві було не так багато сейфів, щоб радник Петко мав довготривале заняття. Однак він, якби навіть і напхав свою квартиру сейфами та перетрусив їх усіх до єдиного, не задовольнив би свій демократичний вогонь. Йому була потрібна драма.

А драма сталася, коли він вирішив ощасливити посольство комісією.

 

Петко викликає комісію

 

По суті комісія з’явилася саме після історії з сейфом, оскільки в таємному відділі, який називали “сектором”, стояли ще й інші сейфи, які Петко не міг віднести додому. І якщо в ошатному будинку на березі Сени існувало щось підступне, зловісне й комуністичне, то воно просто не могло в іншому місці сховатися. І, звичайно, коли щось там так пильно охороняють, то у цьому щось є.

Так розмірковував Петко. Тільки цього разу він хотів мати свідків. Прагнув, щоб усі знали, що саме він вимів сміття шпигунського минулого, щоб зміг сказати колись народ ... і так далі.

Отож Петко повідомив у Софію, що до посольства слід направити комісію, яка б при ньому відімкнула сейфи та перевірила їхній вміст. Зрештою, ніхто в посольстві не здивувався, що Петко написав у Софію про необхідність комісії. Однак здивувалися, що в Софії повірили таким дурницям. Тому коли Маринко Странський сказав панові Послу, дивлячись на люстру в його кабінеті: “Ненормальний той Петко, чи не так?” — пан Посол не поспішив підтвердити. Не був упевнений — хто ж саме божевільний.

 

(Різноплановість божевільних)

 

Коли йдеться про божевільних, то завжди можна сказати, що ненормальна людська фауна пропонує їх велике розмаїття. Деякі з божевільних просто схибнулися, втратили глузд або стали придурками. Вони пурхають по квітках життя своїми різнобарвними крильцями. Про них народ каже: “Цьому психу легко живеться”. Інші божевільні поведені на якійсь темі. Це, як правило, похмурі, мовчазні індивідууми, до яких розум повертається, коли їх відволікають від “теми”. Існує й третій вид психів, про яких говорять: “Аж казяться, щоб дали пенсію”. Такі психи по суті зовсім не настільки психи, наскільки мріють піти на пенсію. Як правило, їм у тому щастить. Інколи через те, що ощадили гроші, позбавляючи себе сніданків, а часом — як ото Р.С. — раптом — гоп — і поїхали до Страсбура.

Радник Петко не належав до жодного з цих основних видів. Він був закомплексова... перепрошую, комплексним божевільним. Був психом заради слави, заради подвигів, але найбільше заради дії. В народі про таких кажуть: “дурень утоми не знає”. Петко був з тих психів, які доводять до божевілля інших людей. “Я від нього здурію”, — втомлено казав один, кому доводилося спілкуватись із Петком якихось чверть години. Зі свого боку й Петко, коли комуніст виправдовувався, начебто не є комуністом, казав йому просто в очі: “Не роби з мене дурня!”

За місяць по тому як Петко викликав комісію, до посольства Болгарії в Парижі врочисто прибули три міністри, два генерали, певна кількість найвищих політичних кадрів та один кандидат у президенти. Пан Посол у супроводі радника Славейкова, радника Петка й пані консула Заекової, яку на той час підвищили до рангу першого секретаря, особисто зустрів їх в аеропорту. Після цього запропонував апартаменти й прогулянку Парижем з Дорочкою Спасовою. Гості, однак, відмовилися й наполягли на тому, щоб одразу взятися до роботи.

Отже, ввесь цей видатний набір високопоставлених осіб у супроводі вже тільки пана Посла й радника Петка подолали звивисті сходи та ввійшли до святая святих болгарських шпигунів у Парижі. Радник Петко затамував подих, пан Посол також трохи переживав, а комісія не відчула жодних емоцій. Чому? Бо всі знали: коли в святая святих є щось сховане від Петка, то воно не чекатиме, поки Петко його знайде.

Так і сталось. Нічого таємного не виявилося в царині розвідника, який забажав лишитись анонімним, і радистів, яким було все одно — чи залишаться вони анонімними, чи їхні імена будуть названі. Оте таємне давно вже було сховано там, де треба. В частини комісії виникло навіть старе бажання забрати куди треба й самого Петка. Але комісія притамувала цей порив до кращих часів.

Неуспіх не збентежив Петка. Навпаки: додав нових сил, якщо взагалі він потребував нових сил, щоб боротися, немов термінатор, за демократію. Потрібно було лише спокійно обдумати наступні тактичні ходи бою.

 

Петко заводить друзів

 

Петків оптимізм не завадив Близнюку й Маринкові поглузувати з нього, зустрічаючи щоразу, коли той бігав посольством, ніби ошпарений.

Тут не зайвим було б згадати, що Близнюк і Маринко на певний час подружилися з Петком. Кожен міг подружитись із Петком на два-три тижні. Навіть пані консул Заекова стала була йому близькою.

Отож у період гарних взаємин Близнюк і Маринко тільки хитали головами й запитували:

— Ну як справи, Петку? І де ж твої шпигуни?

Або:

— Вляпався ти добре, еге ж?

На що Петко добродушно відказував:

— Та то дурниці!

Подекуди відповідав більш жорстко:

— А мені до дупи все!

Після чого додавав:

— Ось побачите, яку прочуханку я їм улаштую!

Не влаштував. Річ у тім, що Петко, про якого народ мав сказати своє слово, міг палко любити й ненавидіти: любив демократію й ненавидів комунізм. Однак хоч як нахвалявся, ніяк не міг упоратися з комуністами: по суті не знав, як це зробити. Цим він відрізнявсь од радника Славейкова, який ані найменшою мірою не ненавидів демократію, проте разом з тим намагався, якщо міг, загнати демократів у мишачу нору. Знав, як це зробити.

Так тривала битва за демократію в болгарському посольстві. Радник Петко розмахував мітлою — мало сам не сідав на неї верхи. Єдиною його перемогою над темними комуністичними силами було виметення радиста Монча. Але оскільки Мончо служив у важкодоступному для демократії відомстві, то відразу після “чистки” його замінили радистом Тончем, який підлягав цьому ж відомству. Згодом радист Мончо замінив радиста Тонча в посольстві Болгарії в іншій європейській столиці, де також велася битва за демократію з таким же результатом.

 

Петко владарює

 

Більшого успіху для Петка, а відтак і для демократії, обіцяв час, коли пан Посол мав взяти відпустку й поїхати до рідної країни на місячний заслужений відпочинок. Ах, як Петко чекав того дня! Це був період тимчасового повіреного або по-французькому шарже-д’афер (charge d’affaires). Період Петкового незадоволення. О часе, зупинися!.. То був місяць, коли мала б збутися заповітна мрія Петка мести й вимітати, щоб упровадити демократію й випроводити комуністів. Однак не будемо вдаватись у деталі. Можем узагальнити Петкові амбіції, перефразувавши один відомий революційний девіз: “Уся влада Петкам!”

Пан Посол довго сумнівався — коли й чи взагалі він піде у відпустку. З одного боку, напевно, мав потребу у відпочинку. Припускав, що рідна софійська атмосфера добре позначиться на його здоров’ї, а його дружина припускала, що добре позначиться також на його пам’яті. З іншого боку, він не міг собі уявити, що залишить плоди переможної боротьби проти ворожого оточення й своїх улюблених дипломатів та обслуговуючий персонал у руках отого прибиральника Петка. Уявив собі, як повертається за місяць і застає розбите в пух і прах усе, що було з такими зусиллями побудоване. Особливо його непокоїв пух — до пороху він уже звик.

Три тижні провів пан Посол у стані роздумів, коли, як кажуть у народі, “і хочеться, й колеться”. Дилему вирішила пані послиха, яка промовила:

— Та облиш його — нехай хоч в’язи собі скрутить!

А що хіба?

Ось і настав день “Ікс”. Здійснилася Петкова мрія. І якщо нам знову буде дозволено спертися на літературну спадщину, то ми навіть сказали б: “Збулася мрія ідіота”. Не тому, що вважаємо Петка ідіотом. (Дивись вище, як пан Посол не підтвердив Маринкове припущення, ніби Петко божевільний.) Втім, не гаймо часу. Одного чудового паризького ранку Петко зайняв крісло пана Посла й приступив до виконання його обов’язків. Ані на хвилину не затримався з обійманням функцій. Чудово знав, як їх обійняти та як здійснювати. Принаймні так думав. Знав також, що насамперед, аби розчистити собі поле дії, він повинен дати всьому лад.

Дивна річ з отим ладом. Щойно хтось сідав на місце пана Посла, або ж на місце шарже, або на будь-яке інше місце, — він одразу починав наводити лад. Мені здається, якби всі, хто збирався навести лад, дотримали б свого слова, то світ став би таким упорядкованим, що просто бракне слів... Слава Богу, що не дотримуються, адже що тоді робили б оті петки?

Петко під наведенням ладу розумів удосконалення структури тимчасово ввіреного йому посольства. Хотів так його вдосконалити, щоб коли повернеться пан Посол, то не зміг би його впізнати.

 

Петко вдосконалює

 

Під структурою Петко розумів насамперед розташування відділів у фізичному просторі. Був переконаний, що відділи розташовані якось по-комуністичному, тому й узявся внести до цієї справи необхідні демократичні корекції. Найбільше його дратувало перебування радиста на горищі. Чому саме на горищі? Він убачав тут очевидну змову й навіть, напевно, міг її розкрити, але залишив проблему на самий кінець. Виконання цього завдання ускладнювалось потребою переміщення радіостанції.

Натомість він не мав жодних труднощів у переміщенні діловодства — згори вниз, а бухгалтерії — знизу вгору. Консульський відділ він перевів у південне крило, в відділ культури — на перший поверх. Військовий аташе його не цікавив, а розвідник сказав Петкові, щоб не ліз не в своє діло.

Після цього вдосконалення Петко продовжив свою справу шляхом переструктурування фізичних осіб. Цебто, зайнявся перегрупуванням особового складу. Став і людей переміщати туди-сюди. Ще як прибув до посольства, він помітив, що особовий склад розподілений по кімнатах дуже нераціонально. В одній кімнаті, наприклад, було три секретарки, а в іншій розкошувала одна-єдина жінка-діловод. Отже, що мав удіяти Петко в цьому випадку? Дуже просто — співвідношення 2:2 саме напрошувалось. І чого до цього ніхто раніше не додумався? Знову ж таки дуже просто — геніальні чинити завжди прості, а до Петка в болгарській дипломатії стовпотворіння геніїв не помічалося.

Однак тут з’явилася перепона в особі діловода Вери, яка ні за що у світі не хотіла прийняти до своєї кімнати секретарку. Мовляв, у неї багато роботи, високовідповідальної, тому вона не може терпіти в своїй кімнаті секретарку з телефоном. Отаке стверджувала.

“Ага, не можеш терпіти одну секретарку, — сказав собі Петко, — тоді терпітимеш дві секретарки з двома телефонами”. Отак хотів зробити. Але, як завжди, підійшов до вирішення цього питання по-своєму.

Діловод Вера ще довго згадувала радника Петка й бачила в нічних кошмарах і Петка, і його дії — подібно до того, як секретарки Роза й Пенка бачили у жахливих сновидіннях Вірус. Отже, дії Петка були такими.

 

Петко й далі вдосконалює

 

Одного ранку він не пішов до свого шарже-д’аферського кабінету, тобто до кабінету пана Посла, а ввійшов у кімнату діловода й спокійно всівся на стільці. Робочий день ще не розпочавсь, і коли за десять хвилин Вера відчинила двері діловодства, то, на превеликий подив, побачила не знайому їй ділову обстановку, а Петка.

— На мене чекаєш? — запитала Вера.

Ясно, коли рано-вранці побачиш когось на своєму робочому місці, тобі в принципі зрозуміло, що отой “хтось” чекає на тебе. В принципі — так. Однак ніхто не знав, що можна чекати від Петка. Можливо, із сьогоднішнього дня він вирішив у подальшому приймати відвідувачів у діловодстві. Або ж з метою вдосконалення надумався перетворити кімнату діловодства на кабінет пана Посла, а кабінет пана Посла — на кімнату діловодства. А можливо, прийшов по сейф. Або щоб віднайти якогось прихованого комуніста. Все можливо, коли мова йде про Петка. Саме тому Вера задала оте безглузде запитання, на яке Петко з повним правом не відповів, але мав кровожерливий вигляд. Ще трохи — й тицьне в неї пальцем.

Щоб запобігти черговому викриттю, Вера нічого більше не запитувала, сіла на свою ... на п’ять літер і взялася за роботу.

Треба сказати, що стосовно діловодства, то порядок, який тут існував, на Петкову думку, не був порядком. Тому він захотів навести новий лад, який був Дуже специфічним і Дуже суворим. Ось як розгорталися події.

Рано-вранці до посольства Болгарії прибував мішок з кореспонденцією. Інколи прибували два мішки, а подекуди й більше. Мішки складали в чергового, де ніхто не мав права їх торкатися, тобто кожен міг це зробити, але робити цього було не слід, поки приходила особиста секретарка пана Посла й забирала їх. Особиста секретарка пана Посла приходила, коли могла відірватись од телефону, а на думку тих, хто очікував листи з батьківщини, — коли зрештою надумала доповзти. Вона зачиняла мішки у спеціальній кімнаті зі спеціальною технікою, за допомогою якої перевіряли, чи немає в якомусь з конвертів пекельної машинки. Після цього брала мішки на плечі й несла їх до свого кабінету. Тут вона висипала їх на підлогу й розподіляла на купки за призначенням. У спогадах багатьох дипломатів і недипломатів тих часів секретарка Мая викарбувалася в пам’яті особою, яка, рачкуючи по підлозі, робить купки.

Однак після того, як було розподілено листи, газети, журнали, пакунки й усе інше, Мая ні в якому разі не могла їх роздати адресатам. О, ні! Вона повідомляла про закінчення свого чергового ранкового подвигу діловоду Вері.

Діловод Вера, коли відривалась од роботи, а на думку секретарки Маї — надумала доповзти, спускалася на перший поверх, забирала купки й знову піднімалася на третій поверх. Тут уже починала обробляти кореспонденцію. Тобто, розподіляти купки на нові купки, одні з яких заводила, а інші не заводила. Так мовилось — “заводила”. Насправді ж записувала до однієї Спеціальної книги обліку, який лист звідки прийшов, хто його відправив, кому та з якої речі.

Лише після цього віддавала призначену для Посла кореспонденцію його особистій секретарці Маї й розподіляла по особистих теках дипломатів іншу кореспонденцію. Потім дипломати піднімалися на третій поверх, щоб отримати її. Чи варто казати про те, що жоден у посольстві не міг отримати до папери до обідньої перерви?

Отой Дуже суворий порядок Петко вважав Дуже ненормальним. Тому, крім мети, яку переслідував, коли сидів на стільці в діловодстві, обдумував у тому числі й новий порядок діловодства.

Діловод Вера, якій подобався звичний лад, почала все обробляти й записувати, намагаючись забути про те, що Петко сидить біля неї на стільці. До обіду вона майже впоралася з кореспонденцією й відповіла на десяток телефонних дзвінків особового складу, який збентежено довідувався, чи можна вже прийти й отримати те, що йому належить (звичайно, поставивши підпис, а як же інакше). Отже, діловод майже закінчила свою справу, однак чорні Петкові очі не переставали на неї дивитися, й вона була майже впевнена, що його палець готовий її присоромити. Оця впевненість урешті так її розстроїла, що, незважаючи на свою загартовану душу діловода, вона оголосила, що їй стало погано, й попросила дозволу піти на обід трохи раніше. Петко ствердно кивнув.

Діловод Вера по суті почувала себе добре, принаймні у фізичному відношенні, але зробила отой фокус, аби спекатися Петка й спокійно продовжити роботу після обіду. Однак Петко хоча й кивнув ствердно, але подумав: “Зі мною такі номери не проходять”. Тому, коли Вера бадьоро переступила поріг діловодства о третій годині після обіду, то із сумом помітила, що Петко досі сидить на тому самому місці.

Петко не відірвавсь од стільця до кінця робочого дня й увесь час дивився Вері на руки. Вера так і не зрозуміла мету цього його заняття, але саме від того дня у сновидіннях їй почав з’являтися Петко та його метод роботи.

А мета була дуже проста — Петко особисто хотів пересвідчитися, чи справді робота діловода Вери аж така відповідальна. Тобто, звичайно, навпаки, — зовсім не відповідальна. І він у цьому пересвідчився.

 

Петко революціонізує

 

Відтак він почав удосконалювати — й не просто вдосконалювати: дійшлось до революційних змін у цьому придуркуватому ладі, замість якого він запровадив новий, але не менш придуркуватий. Отже, мішки з посольською поштою повністю довіряли секретарці Маї, яка ставала володаркою Спеціальної книги обліку й на свій розсуд записувала, що було в мішку. Зрозуміло, що вона нічого не записувала, а швидко роздавала купки адресатам, аби ті самі обробляли кореспонденцію. Згідно з простою логікою, при цьому запровадженні діловод ставала зайвою, і Петко з радістю направив її на телефонний вузол. Досить уже з отим студентом, який ставить медичні діагнози!

Отак Петко раз і назавжди вирішив питання з телефонним вузлом і водночас довів — що? Те, що роботи в діловода Вери не так-то й багато, до того ж ця робота не аж така відповідальна.

Ось як рішуче й експедитивно діяв пан шарже, причому, звичайно, одночасно з революцією він виконував і свої обов’язки. А до його обов’язків входило й підслуховування. У цьому брали участь прес-аташе — той, у якого зник спортивний журнал, що було змусило Р.С. провести розслідування.

 

Петко викриває

 

Прес-аташе виказував зацікавленість насамперед тією пресою, яка мала спортивну рубрику. Таким-ото він удався — спортивним. Полюбляв і попоїсти. По суті це був такий собі стокілограмовий спортивний тип. Близнюк стверджував у цьому зв’язку, що відкрив новий тип природного закону, який свідчить, що кількість кілограмів прямо пропорційна любові до спорту.

Заради своєї любови до спорту прес-аташе ввесь час крутився навколо секретарки Маї, щоб першим дістатись до заповітних рубрик. Оце вертіння навколо Маї викликало в Петка підозру. “Чи справді воно пояснюється любов’ю до спорту? — запитував він себе. — А може, нездоровою цікавістю до телефонних розмов, які він, тимчасовий шарже, вів зі свого кабінету в безпосередній близькості?” Знаючи Петка, неважко було собі уявити, яка думка переважала під час зіткнення, що сталося між аташе й шарже.

Чому шарже вважав, що аташе його підслуховує, кому аташе міг передавати зміст підслуханого? І які таємниці містилися в тому підслуханому? Відповідей на ці запитання Петко не мав. Але хотів їх мати. Й оскільки прагнув перевіряти все на власні очі, то вчинив наступним чином.

Щоб підслуховувати, аташе не мав іншої можливости, крім однієї: притиснути своє допитливе вухо до внутрішніх дверей, які виходили з кабінету Посла до кімнати секретарки Маї. Однак у випадку, якщо, наприклад, Петко дивився через замкову шпарину на ці двері (адже треба було пересвідчитися на власні очі), то не бачив того, що сподівався побачити. Через вікно також не міг зазирнути, бо не мав балкона. Щойно йому спало на думку спробувати дістатися пожежною драбиною, але лазання по драбині та його раптова поява у вікні хоча й могли призвести до бажаного результату, однак не відповідали конфіденційному характерові, якого він прагнув надати цій акції. Адже яка користь у твоїй інформації, коли всі знають, що ти володієш нею?

Все ж таки Петко певний час потішавсь, уявляючи, як замість того щоб підслуховувати, що шарже говорить по телефону, аташе побачить, як шарже з’являється у вікні. От секретарку Маю він не міг собі уявити. Секретарка Мая, незалежно від того чи була вона особистою секретаркою пана Посла, чи особистою секретаркою шарже, не відривалася від телефону й на неї не могло справити належного враження не лише якщо Петко, але навіть якщо білий ведмідь промайнув би у вікні.

Відмовившись від ідеї з вікном, Петко вже не мав вибору. Йому залишались тільки другі двері кімнати Маї, які вели до загального коридору, — він з’єднував кабінети радника Славейкова, радника Петка, культурного радника, прес-аташе, першого секретаря, загального секретаріату та, звичайно, пана Посла, де в даний момент господарював Петко. А щоб бути точним — лишалася замкова шпарина у цих дверях, в якій, як правило, стримів ключ.

Та ключ не був проблемою. Петко просто обрав момент, коли в кімнаті перебувала тільки Мая, ввійшов до неї та витяг ключ без будь-яких пояснень. Чи треба казати, що Мая не помітила ані самого Петка, ані того, що він зробив?

Отже, Петко поклав ключ у кишеню та приготувався до наступного етапу операції з підслуховування. Однак тут виникли складнощі. Дипломати й секретарки, які населяли кімнати, що виходили у коридор, мали незручну для Петка звичку тримати двері відчиненими, через що неминуче повинні були почути, як Петко тупає мармуровою підлогою коридору. До того, як вони встануть подивитися, куди прямує Петко, був тільки один крок, який, Петко був упевнений у цьому (адже він знав клятих комуністів), буде зроблений ними без найменшого вагання.

Але ж був і позитивний момент — інші двері навпроти кімнати Маї були зачинені, оскільки вони вели до кабінету першого секретаря, а першим секретарем під час Петкової авантюри була пані Заекова й перебувала в своєму консульському кабінеті, тому кабінет першого секретаря, тобто пані консула Заекової, був зачинений в очікуванні першого секретаря. Хочу сказати, що Петко по суті був захищеним з тилу. Лишалося вирішити, як захиститися з обох флангів, цебто не привернути увагу з боку тих, хто був за відчиненими дверима, коли він ітиме повз них.

Для Петка не було складністю вирішити й цей казус. Довго не роздумуючи, він роззув черевики й приготувався прослизнути коридором у самих шкарпетках. Але щойно вийшов з власних дверей і повернув ліворуч, як побачив, що назустріч йому прямує Дорочка Спасова.

— Привіт, Петку, — сказала вона й удала, ніби не дивиться на його ноги, однак в її очах заблищав життєствердний вогник.

— Привіт, — відказав Петко, а про себе подумав: “Боже, пронеси...”

Й мав рацію, адже в посольстві були люди, які могли краще,аніж Дорочка Спасова, тримати язик за зубами. Одразу після Дорочки Спасової Петко зіткнувся з Маринком Странським, який повертався з виставки, і в той час, коли обмінювався з ним привітаннями, почув за спиною кроки Близнюка, який допіру балакав із секретаркою.

— Як ся маєш, Петку? — по дружньому запитав Маринко, а Близнюк по-панібратському поплескав Петка по плечах.

Хтозна-чому вони також зніяковіло відвели очі.

“Ну й велелюдно тут”, — подумав Петко. Але нічого не вдієш, треба довести справу до кінця. До того ж після ще кількох зустрічей коридор нарешті спорожнів. Петко підійшов до дверей, роззирнувся й, нікого не побачивши, зайняв класичну позу людини, яка підглядає у шпарину. Хотів напевно знати, що прес-аташе підслуховує його телефонні розмови.

Поки тривала ця коридорна епопея, сталося ще дещо.

Радник Славейков, який обдумував черговий наказ, прес-аташе, який читав спортивний журнал, а також секретарки, які гомоніли поміж собою й хоч і не чули Петкового шльопання, але краєчком ока побачили його. Те, що вони його побачили, але не почули, викликало в них законний інтерес, і вони, скажімо так, абсолютно спонтанно повиходили з кабінетів, аби подивитися, що діється. Зі свого боку, пані консул Заекова забула якусь течку в своєму колишньому кабінеті й щойно відчинила його двері.

Отож усі мешканці поверху одночасно з’явилися в коридорі й побачили, як Петко в шкарпетках підглядає в шпарину до секретарки Маї. Нікому й на думку не спало запитати його про шкарпетки, а ще менше їх цікавила дивна Петкова поза. Однак вони не могли стояти й мовчати, ніби води в рот набрали, тому задали кілька безневинних запитань.

— Як справи, пане раднику? — звернувся до нього радник Славейков.

— Як ся маєш, начальнику? — запитав прес-аташе.

— Чи ти щось часом не загубив? — здивувався ще хтось.

— Може, щось шукаєш? — поцікавилися секретарки Роза й Пенка.

Далі пані Заекова запитала, чи не стало йому погано.

Петко підскочив ніби вжалений, але відразу опанував себе, випростався й, навіть не удостоївши їх відповіддю, ввійшов до секретарки Маї, а вже з її кімнати безперешкодно сховавсь у своєму кабінеті.

Тут він узув черевики, зав’язав шнурки, промимрив щось, полютував, потім сів до столу й махнув рукою:

— Велике діло!

Отак Петко не встиг викрити прес-аташе, але доставив велику радість тимчасово підлеглим йому дипломатам та обслуговуючому персоналові. Таке з ним не часто траплялось, та й не входило до його обов’язків.

 

Петко підтримує вогонь

 

Його робота, як він сам образно висловлювався, полягала в тому, щоб підтримувати вогонь. Ця піротехнічна діяльність знаходила втілення в написанні “ґрам”. Еге ж, чимало було в посольстві грамотних людей!

Написання “грам” мало вигляд чогось цілком безневинного, однак не тоді, коли за це брався Петко. Петко був здатен навіть споживання кави перетворити на катастрофу.

“Грами”, що їх понаписував Петко як тимчасовий повірений, принципово не відрізнялись одна від одної. В них він звинувачував рідне міністерство в нікчемності, безвідповідальності та великій кількості “хворих на голову”. Він не звинувачував його в комунізмі, хоча був переконаний, що вищезгадані три ознаки характерні для комунізму, та чи варто повторюватись?!

“Ґрами” Петко писав тоді, коли міністерство вимагало від нього роботи. Писав їх також, коли міністерство не робило ніяких спроб. В обох випадках казав, що підтримує вогонь. Йому було зрозуміло: єдиним засобом примусити народ працювати було підтримувати вогонь.

Петко застосовував й інші засоби підтримання вогню. Викидав у кошик усі листи, запрошення та іншу кореспонденцію, що була адресована панові Послові, а отже, й тимчасовому повіреному. Відмовлявся вести переговори й не приймав жодних французьких контрагентів. Розділив місцеву колонію болгар на комуністів і колишніх комуністів та гнав від посольства й тих, і тих. З піротехнічною цілеспрямованістю посварився з ким тільки можна. І так далі. Старанно підтримував вогонь.

Однак у цей час пан Посол не “спав”, не думайте. Можливо, він і відпочивав, відновлюючи здоров’я й пам’ять, але головним чином діяв, щоб віддати належне радникові Петку, й уявляв це собі як підняття в ранзі. Отаке... Мабуть, бідною була фантазія в пана Посла — не міг придумати нічого іншого, крім підняття підлеглого в ранзі.

Пан Посол працював у цьому напрямі протягом усього місяця свого заслуженого відпочинку. Шалено працював. І повернувся до Парижа дуже обнадійливим. Ні з ким не поділився своїми надіями, оскільки всяке може трапитись у цьому ворожому оточенні... Але після всього раптом — гоп! По тому як належним чином відправив радника Славейкова до Страсбура, в нього на вустах чимраз частіше почала з’являтися якась утаємничена посмішка.

Й одного дня — не минуло й кількох місяців — ця посмішка розтяглася до самих вух. Раднику Петкові було надано новий ранг. Який ранг? Та вже ж Посла. Й куди ж його направили? Та-а-а... до іншої країни.

Отак Болгарська держава показала світові, що вміє цінувати власні кадри.

 

 {mospagebreak}

IV. ВПЕРЕД! КУЛЬТУРА — ЦЕ СВІТЛО!

 

 

Найбільше у світі радник з питань культури Маринко Странський полюбляв свої прізвище та посаду. Просто аж млів од бажання називати своє прізвище та посаду. Щойно бачив невідому людину, як простягав їй руку й промовляв: “Маринко Странський, радник з питань культури”.

Так було тому, що він усвідомлював відповідальність своєї місії, а не через те, ніби був метушливим, як стверджував Близнюк.

Крім цього, Маринко Странський любив і культуру, ясна річ. Тут виставка — там концерт, тут театр — там книжковий ярмарок, танцювальний ансамбль: ніщо культурне не було йому чужим. Й інші речі полюбляв Маринко, як побачимо далі.

 

Маринко ненавидить напруженість

 

Однак понад усе в світі він ненавидів напруження. По суті, йому не подобалися дві речі — коли його примушували працювати швидко та коли його взагалі примушували працювати. Усе його тоді єство повставало. Маринко Странський прагнув спокою та врівноважености. Щоб не було паніки. Хотів уранці сідати за робочий стіл і мудро обдумувати вчорашній день — підбивати підсумки. Після цього — переглядати кореспонденцію, щоб побачити, що з неї випливає, — тобто, що можна було викинути в кошик, а на що відповісти — це він відкладав на найближчі дні. Кореспонденцію, яка потребувала більш ґрунтовного обдумування, Маринко ховав у найдальшу шухляду. Закінчивши з кореспонденцією, йшов до Близнюка, щоб випити кави й поговорити про справи. Щойно побалакали — аж ось тобі, — обідня перерва. А після обіду він мав іти на виставку, де було повно незнайомих людей, яким він простягав руку й рекомендувався: “Маринко Странський, радник з питань культури”.

Ось так хотів працювати пан культурний радник.

Однак це йому не вдавалося. Не вдавалося з таким роботягою, яким був пан Посол. Бо хоч би скільки шухляд було в робочому столі Маринка Странського, вони були напхані повними напруги завданнями, які надходили до нього не через кореспонденцію, а безпосередньо від пана Посла. І були вони, як правило, такого характеру.

Ось, наприклад, дитячий танцювальний колектив з французького містечка, яке за розмірами подібне до болгарського містечка Ґорний Боґров. А керівник ансамблю — хтозна-чому — був закоханий у Болгарію. (До цього моменту все дуже подобалося панові культурному раднику, який казав, що любов сліпа.) Отже, керівник і ансамбль мріяли відвідати Болгарію на болгарському автобусі й на болгарські кошти. (Тут уже вся справа починала сильно пахнути напруженістю.) Й, отже, пан Посол доручав панові раднику зв’язатися з Болгарією та перевірити, яке відомство могло б узяти на себе витрати, яке — забезпечити автобус і яке — десь розмістити дітей. (На цьому етапі завдання вже сильно віддавало напруженістю.) На довершення всього ансамбль хотів використати весняні канікули, цебто виїхати за тиждень.

Маринко подібне завдання не міг виконати. Внутрішнє почуття підказувало йому, що це завдання із самого початку нездійсненне. Подібне відчуття мав і пан Посол, але його настільки влаштовувало, що проблема не стосується його сфери діяльности, тож просто не міг не підсунути її панові раднику.

Аналогічні завдання Маринко Странський отримував від рідного міністерства або ж безпосередньо від міністерства культури. (Як, наприклад, забезпечити французькою стипендією якогось молодого болгарського генія.) У першому випадку Маринко зітхав і брався за телефон. У другому випадку вдавався до іншої тактики. Передоручав міністерству культури звернутися до міністерства закордонних справ, лише вказівки якого він, Маринко Странський, мав право виконувати. А передоручав тому, що знав: поки обидва міністерства порозуміються, то навчальний рік давно вже закінчиться.

 

Маринко любить напруженість

 

У напружених взаєминах Маринка Странського з міністерствами були й деякі світлі проблиски. Наприклад, завдання, поставлене факсом видатною діячкою культурного фронту, дружиною високопоставленого болгарського політика і вченого, колишнього безпартійного комуніста й кандидата в президенти.

Коли повідомлення надійшло факсом, його згідно з Петковим розпорядком було передано секретарці Маї. Мая зиркнула в нього та з задоволенням підняла телефонну трубку.

— Маринку, біжи — терміновий факс, — сказала вона лаконічно.

Ідея бігти не сподобалася культурному радникові, який напевно відчував у цьому присмак напружености. Тому спокійно завершив поточні справи, цебто розклав деякі течки, випив каву, випалив сигарету, побалакав по службі і т. д. Після цього пішов до секретарки Маї. Прийшовши, він утупився в стелю, сів та втомлено мовив:

— У чому справа, Маю?

— Яка справа? — здригнулася Мая.

— Чи був для мене факс? — уточнив Маринко, і в його запитанні відчувалася погано прихована надія, що для нього не було факсу.

— А... так, — згадала Мая, вручила йому папірець і докинула. — Й зверни увагу на правопис.

 

Маринко Странський пережив миттєвості непідробної радости. Чи треба казати, що він захотів її розділити з колегами в посольстві, зі знайомими в Парижі, з друзями в Софії та з рідними у Лондоні?

Отак і зробив. І зробив це дуже спритно, бо проти напруження в радості він не мав жодних заперечень. Невже треба казати, як зраділи втаємничені? До того ж які симпатичні речі вони промовили на адресу видатної діячки, її чоловіка, її сім’ї та всього їхнього оточення?! Запитання риторичне — не треба. Відзначмо все ж таки рекомендацію, зроблену радником Славейковим, яка звучала так:

— Хтось повинен пояснити отій дамі, що Сорбонна пишеться через “о”, а Колумбійський університет розташований не в Колумбії.

Радник Славейков добре тямився на тих питаннях. Знав, де розташований Колумбійський університет.

 

Маринко стає винахідником

 

Серед усіх засобів, які винайшов Маринко Странський, щоб уникати напруження, найдоречнішим виявилося доречне запитання: “Якою є ваша ідея?” Ось як він поставив це запитання, коли панові Гі Шевальє після третього листа пощастило штурмом взяти кабінет Странського.

Пан Шевальє був одружений з болгаркою. Маринко так і не збагнув, чи кохає пан Шевальє болгарку, але швидко зрозумів, що той любить Болгарію. Й оскільки любить Болгарію, то хоче видавати французькі книжки в Болгарії, а болгарські — у Франції. Звичайно, в оригіналі. Не розумів, чому це неможливо, адже Болгарія, мовляв, належить до країн франкофільських, до того ж і Франція може піднятися до болгарофільської височини.

Маринко спочатку подумав, що його розігрують. Згодом пересвідчився, що пан Шевальє цілком серйозний, — і заспокоївсь. Однак потім по-справжньому розхвилювався. Він уявив собі, як оцей сповнений ентузіазму болгарофіл зустрічається з паном Послом і як той доручає йому, Маринкові Странському, здійснити видання французьких книжок у Болгарії й болгарських — у Франції. Ані на мить не засумнівався, що отримає таке доручення. Тому вдав, нібито задум пана Шевальє — це найкраще, що він почув останнім часом.

— Я сам часто думав, наскільки чудовим був би такий культурний обмін.

Отаке сказав. Не мигнувши оком.

Пан Шевальє просяяв і завалив Маринка ще більш цікавими подробицями. Наприклад, як він відкриє болгарську книгарню в Парижі, як вона стане центром болгарської колонії та як після того при ній він відкриє школу, в якій французи вивчатимуть болгарську мову.

Маринкові запаморочилася голова. Він дочекався миті, коли його співрозмовник переведе подих, і заявив:

— Пишатимусь, якщо зможу вам допомогти. Тільки треба вточнити як. Якою є ваша ідея?

Пан Шевальє, звичайно, не мав жодної ідеї. Або, скорше, його ідея полягала в тому, що посольство здійснить його ідею. Тому він скромно замовк. Отож обидва зрозуміли, що коли в пана Шевальє з’явиться ідея, вони знову зустрінуться. Француз пішов задоволений, що зустрів таке чуйне ставлення, а болгарин привітав себе з ідеєю ставити запитання: “Якою є ваша ідея?”

Однак номер із запитанням не щоразу вдавався. Наприклад, абсолютно не проходив з паном Послом та ще менше — з міністерством. Посол і міністерство вимагали дії, а не запитань. Тому Маринко застосовував свій трюк тільки до тих придуркуватих французів, які безпосередньо звертались до нього, що все ж таки зменшувало йому напруженість удвічі.

Можливо, Маринко й не любив напруженість, але це зовсім не означало, що він не усвідомлював, як ми вже зазначали, високу відповідальність своєї роботи та свою власну значимість як культурного радника. Йому хотілося, щоб ця авантюра залишила свій слід. Щоб десь щось було відзначено, записано, викарбувано. Тому наприкінці робочого дня, коли виснажений прямував додому, він часто думав:

“Ех, як добре було б, якби я мав час сказати собі: з усього, що зробив сьогодні, — оце є найважливішим, і його було внесено до комп’ютера”. Отак мріяв.

Відзначте безособове “було внесено” і побажання “якби я мав час”. Часу Маринко не мав, але якби й мав, то найважливіше ніколи само по собі не могло бути внесене до комп’ютера.

Тут по суті наявна інша мрія, пов’язана з асистентом або хоча б з секретаркою, які зблизька стежитимуть за трудовими подвигами культурного радника, щоб їх “просівати” та “вносити”. Але оскільки в оті кризові часи це було не менш неможливим, то Маринко Странський купив собі диктофон.      

 

Маринко думає про майбутнє

 

Ідея була — записувати на диктофон свої найкращі задуми та думки, щоб потім їх прослуховувати та в разі, коли щось забудеться, — мати можливість пригадати. Тому Маринко з сумом відзначив, скільки чудових проектів і мудрих думок викидається на вітер та остаточно втрачається для наступних поколінь через відсутність диктофона.

Отже, купив він собі диктофон і став носити з собою. Показував його всім та пояснював, що по суті це не диктофон, а інвестиція, яка згодом має принести великі прибутки. Багаторазово окупитись. Отоді він би хотів подивитися на Близнюка, який зараз глузує! І той дозріє до диктофона, але вже буде надто пізно.

У день придбання диктофона радника Странського, як завжди, було запрошено на виставку. Сповнений ентузіазму від цінного придбання, Маринко схопив його та подався на місце призначення. Мав намір поділитися враженням від інвестиції. Шепотіти у вушко диктофона хто є хто та що хто сказав, щоб потім спокійно все це прослухати. Єдиною проблемою було — де ту інвестицію тримати. У руці не можна — він був би схожий на журналіста, а Маринко більше прагнув бути схожим на культурного радника. У кишені штанів також не личило — він не міг розмовляти зі штаньми. Бігати в туалет після кожного знайомства було б зовсім некрасиво. Тоді Маринко вирішив засунути отой предмет до внутрішньої кишені піджака — тримати його біля самого серця. У такий спосіб одночасно був схожий і на культурного радника, і міг таємно записувати свої враження.

Так от, прийшов Маринко на виставку і став називати своє прізвище та посаду. Перекидався кількома фразами з незнайомцями, кількома зі знайомими, а коли переходив від групи до групи, від людини до людини, то легесенько схиляв голову та “записував” свої враження.

Все це мало приблизно такий вигляд:

— Маринко Странський, культурний радник. Приємно з вами познайомитись, — радісно казав Маринко.

— Марк Готьє, — відповідав його співрозмовник, сяючи від щастя.

— Ви також художник, пане Готьє?

— Ні, я приятель художника.

— А в якій галузі працюєте?

— У рибній.

— Ах, як цікаво! Чи ви торгуєте з Болгарією?

І так далі. Маринко переконував пана Готьє, наскільки зачарований новим знайомством і сподівається, що ця перша зустріч буде не останньою. Після цього він, немов пташечка, витягував голову вниз і трохи вліво, ніби ось-ось устромить свого дзьобика під крило й почухається, при цьому тихенько цвірінькав: “Познайомився з Марком Готьє, торгівцем рибою. Схожий на залежану білугу”. Після наступної розмови записував: “Поговорив з маститим художником Ґошом Бонкіним. Зовсім здав старий”. Після наступної: “Зустрів стару торбу Діді з новим чоловіком. І що в ній знаходять оті французи?”

Однак невдовзі він помітив, що поки ходив залами й поетично спілкувався зі своїм диктофоном, відвідувачі виставки майже не звертали уваги на картини, а дивилися насамперед на нього. В принципі Маринко був не проти подібної переваги, однак у поглядах відвідувачів було щось незвичне. Воно випливало з особливого вигляду пана радника. Деякі відвідувачі виставки, почувши, як він щось шепоче, казали собі, що цей культурний радник, очевидно, прийшов сюди не сам. В інших, які бачили його схилену голову й незграбне потирання серця, складалося враження, що цей культурний радник може ось-ось беркицьнутись. Треті відвідувачі втуплювались у його груди, а потім зиркали, чи не має він жіночих персів. Не мав.

Маринко Странський так і не зрозумів причину цього підвищеного інтересу. Не міг відчути його сутність. Тому знизував плечима й знову простягав комусь руку: “Маринко Странський, культурний радник. З ким маю честь?”

 

Маринко розчулюється

 

Саме на тій виставці, де Маринко залишив у відвідувачів стільки різноманітних спогадів, він познайомився з японським художником. Японський художник мешкав у Парижі — де ж йому ще було мешкати? Однак любив не Париж, а Болгарію. Що з нього взяти — японець! Зворушений Маринко запросив його в гості, коли випаде нагода.

Не минуло й місяця, як Маринко геть забув про нового болгарофіла. Однак якогось дня, коли він трохи під чаркою повертався додому після ділового обіду, його дружина зустріла його на порозі та обурено прошепотіла:

— Біжи мерщій, Маринку, хата повна японців!

І справді, у вітальні на нього очікувала певна кількість представників цієї національности. На нього чекали японський художник і два маленьких япончики, котрих Маринко розконспірирував як його двох домашніх тінейджерів.

— Ласкаво просимо! — Маринко пригостив їх кавою з коньяком “Слънчев бряг” та побалакав про мистецтво. Після цього гості стали збиратися додому. Маринко провів їх до дверей і на прощання сказав художникові:

— Дуже приємно було познайомитися з вашими синами. Сподіваюся, знову матиму задоволення їх побачити.

   Він хотів ще більш переконливо висловити своє задоволення, але його дружину раптом охопив приступ кашлю. Так розбухикалась, аж Маринко терміново зачинив двері й став надавати їй першу допомогу.

— Ти повний ідіот, — одразу мовила дружина. — Одне з япончат була дівчина.

Це були не його діти. Крім того, вони одружені. А художник — старий парубок.

— Оце так! А з вигляду не скажеш! — знітився Маринко. — А я думав, що це близнюки.

Щоб якось виправити помилку, Маринко зателефонував до свого японського приятеля щось запитати й серед іншого переказав вітання молодому подружжю. Японець пообіцяв обов’язково передати їм вітання й докинув:

— Не переживайте. Ви, європейці, також схожі одне на одного.

— “Еге, як би не так!” — образився Маринко.

Ідея бути схожим на інші індивіди білої раси взагалі не спадала на думку панові культурному раднику. Він навіть був згоден бути більше схожим на японця, ніж, наприклад, на радника Петка. Ще менше його надихала думка про те, що його можуть сплутати з радником Славейковим. Маринко Странський мав богемну душу й романтичне серце. Йому були чужі й бюрократичне полум’я, й термінаторська пристрасть. Якщо й намагався навести порядок у своєму житті завдяки диктофонові, то це було лише ефемерним маревом, що минуло за тиждень.

Від усієї пригоди з диктофоном залишилось тільки одне речення, яке полюбляв Близнюк, коли хтось говорив сам із собою: “Розмовляє, як Маринко з диктофоном”. Але насправді він хотів сказати: “Розмовляє, як божевільний”. Ще й хотів використати слово, яке починається на “х”.

Крім диктофона та виставок, Маринко Странський, як пригадуєте, любив ще й інші речі. Особливо полюбляв побалакати.

 

Маринко бесідує

 

Бесіди були, звичайно, різні. Пан Посол також бесідував з підлеглими. На “ви”. Й радник Славейков бесідував. Коли проводив розслідування. А радник Петко? Хіба не розмовляв, коли хотів з’ясувати, хто є комуністом?

Маринко Странський не був прибічником високого штилю. Маринко Странський полюбляв повільну, задушевну бесіду, яка дозволяє розкрити душу й запастися новими силами для того, щоб знову її розкрити. Щоб можна було відверто сказати, що сам думаєш, та вислухати відверті думки співрозмовника. Отак полюбляв балакати пан культурний радник.

Наприклад, він ішов до Близнюка. Сідав у вільне крісло, клав перед собою на столик якусь течку для прикриття, брав запропоновану йому чашечку кави й починав:

— А скажи-но мені, Близнюк, чи переможемо ми на виборах?

— Ні, — чесно відповідав Близнюк.

Маринко замислювався. Після чого казав:

— Отже, так думаєш...

Відсьорбував кави й переконано заявляв:

— А на мою думку, переможемо.

І пояснював чому.

— Чи ти не божевільний? — нервував Близнюк. — Про що свідчать дослідження? Про що вони свідчать, га?

— Розумієш, оті дослідження... Чи ти не знаєш болгарина?

І викладав концепцію про болгарина.

Часом Маринко знову починав цю розмову, однак з іншого кінця.

— А скажи-но мені, Близнюк, за кого ти голосуватимеш?

Маринко прекрасно знав, за кого голосуватиме Близнюк. Але чому б не спитати?

— Аби побалакати, — казав з цього приводу Близнюк. І цитував класика: — “А скажи, сусіде, чи ще жива ота сліпа кобила, що здохла торік?”

Маринко не ображавсь, а спокійно пояснював, чому ми переможемо на виборах. Адже болгарин... Ти ж їх знаєш...

Минав якийсь час, і Маринко разом з Близнюком програвали на виборах. Після цього їхня ранкова розмова розпочиналася десь отак:

— Скажи мені, Близнюк, чому ми програли на виборах?

Близнюк знизував плечима та з відразою відказував:

— Болгари — це не народ.

— Справді? — сумно дивився на нього Маринко. — Ех, прикро...

Після цього в його очах спалахував оптимістичний вогник:

— Та ні, люди не винні.

І пояснював чому.

І так далі. Маринко проводив таку бесіду з Близнюком сотні разів. І завжди йому здавалося, ніби балакає про це вперше. Отак було цікаво.

Однак помилкою було б стверджувати, начебто Маринко Странський говорив тільки про політику. Нічого подібного. Він полюбляв побалакати на різні житейські теми.

Згадуючи ці теми, маємо на увазі ту частину життя, в якій замішані жінки. Любив Маринко жінок. У смислі як повноправну половину людства, а не в “отому” смислі. Особливо любив гарних жінок. Милувався ними здалеку, як затятий естет. А серед гарних жінок йому особливо подобалися молоді. По можливості — зблизька.

Можливість могла виникнути. А могла й не виникнути. Однак поговорити на цю житейську тему ніколи не шкодить.

 

(Красуня Даринка)

 

Одного разу через балаканину Маринко вґавив одне напевне милування. Гарну молоду жінку (назвемо її для практичности ГМЖ), звали Даринка, й була вона не стільки ГМЖ, скільки ЧМГ, тобто чокнута молода гуска. Перепрошую: це визначення Близнюка. Вона працювала в одній фірмі й вряди-годи бувала в посольстві.

— Ти диви, а вона нівроку, — промовляв Маринко за її спиною. — Але ні на що не здатна.

А говорив це тому, що краса Даринки блідла аж майже до повного змарніння перед її претензіями. Вона вимагала, щоб її називали не Дариною, а неодмінно Даринкою (через що Близнюк гукав її ось так: “Дарино-о-о!”). Крім того, ГМЖ була вегетаріанка, не курила (чи взагалі доречно згадувати про алкоголь?), ображалася від найменшого кривого погляду й червоніла, коли хтось висловлювався хоч трохи вільніше. Звідси до висновку, що вона не вганяла за чоловіками, не варто говорити.

Саме такі роздуми призвели Маринка до висновку, що вона “ні на що не здатна”. Звичайно, такий чолов’яга, як Маринко, з таким позитивним ставленням до жінки, не видавав своїх думок навіть перед об’єктом. Навпаки, тримав себе з отим об’єктом дуже люб’язно й навіть при необхідності був кавалером. Тобто, подавав пальто. Адже йшлося про даму. Але ніяк не міг позбутися переконання, що перед ним Абсолютна Досадна Молода Жінка без Краплі Почуття Гумору — АДМЖКПГ. Отак виходило. І саме такою вона видавалась. Хоча й була гарна.

Одного дня до Маринкового кабінету вдерся чоловік Даринки. Адже вона мала чоловіка. Мати охрестила його Минком.

Минко, хоч і вдерсь, але ані найменшим чином не мав вигляд завойовника, навпаки, від усього його вигляду віяло смутком. Маринко відразу заварив йому каву, оскільки вважав, що смуток може перетворитися на сердечну бесіду. Й не помилився. Після кількох загальних та підбадьорливих слів на кшталт “Як ся маєш?”, “Що нового?”, “Чим порадуєш?”, як і провокуючих “Життя є життя” Минко розговорився.

— Я розлучаюся — вона гуляє, — мовив Минко.

— Нічого собі! — витріщився на нього Маринко. — Даринка?

— А то хто ж? Усе життя мені зіпсувала, але цьому вже кінець.

Минко похмуро замовк, а після докинув:

— І на тебе кинула оком, щоб ти знав!

— Та ти що! — заціпенів Маринко.

Далі він жодного слова не вимовив, а тільки слухав. І в міру сповіді доведеного до відчаю чоловіка, якому Маринко поклявся мовчати, виявилося, що Даринка зраджувала його з кожним, хто підвертався. За його словами, зраджувала з тими, хто їй цього навіть не пропонував.

— Мені здається, він перебільшує, — сказав пізніше Маринко Близнюкові після того, як той поклявся мовчати. — Це все одно, що...

Він не закінчив, але його замріяний погляд говорив багато про що... Адже Даринка не тільки зраджувала, як висловився Минко, “де з ким доведеться” (він ще додав, вибачте на слові, “трахається наліво й направо”), але й мала постійного коханця. Цього вже Минко не міг проковтнути. Ну нехай там уже раз чи двічі з кимось переспала — те він розумів. Та навіть хай би собі все життя тих любасів міняла — ну то ще куди не йшло, та зрештою...

— Але ж навіщо їй постійний коханець? — запитав Маринко під час чергової кави в Близнюка, де були присутні радник Петко, прес-аташе, завгосп Ґошо, водій Драґо й повар Пешо. (Після того, як вони поклялися мовчати.)

Цим запитанням розпочалась пам’ятна розмова на житейську тему, яку не хочеться переказувати дослівно. Тільки скажемо, що виходячи з того, які відповіді давали на запитання та які вирази при цьому використовували, можна сказати, що співрозмовники були спантеличені власною сліпотою. Правда, Даринка не дуже часто приходила до посольства, однак настільки не бачити, що криється під її вегетаріанською зовнішністю! Це була велика помилка. Це зачіпало їхню чоловічу гідність. Вони просто не могли з цим змиритись.

Але змирилися. Куди дітись? Тільки Маринко вряди-годи ностальгічно шепотів:

— Навіть з тим, хто їй не пропонував, уявляєш собі?

Однак посольських жінок не приголомшила облудниця. Вони зневажливо зиркали на неї, але ніяк не коментували новину. Жінки давно знали все про Даринку. Тільки Дорочка Спасова одного разу із заздрістю мовила:

— І коли вона все встигає?

Історій про зраду — пардон — про “трахання” Маринко знав багато. В деяких він безперечно був головною діючою особою. Ось що сталось одного разу з його давнішньою приятелькою.

Однак тут ми трохи відхилимось, аби коротко передати взаємини Маринка Странського з автомобілем, оскільки історія з давнішньою приятелькою була тісно пов’язана з цим витвором людського генія.

 

(Автомобілі та любаски)

 

Маринко їздив старим “рено”, яке справно працювало лише по понеділках і вівторках. В інші дні “переводило подих”. Маринко мав до свого “рено” змішані почуття зневаги й страху, що характеризували його ставлення взагалі до техніки. Вважав, що єдиним призначенням техніки — завдавати йому клопоту. Принаймні його “рено” робило саме це.

Маринко платив тією ж монетою: нічого для цього не робив. Тобто, не дбав про авто. Коли дивився на нього, то в його погляді можна було прочитати одне коротке слово: “Хочеш — їдь, не хочеш — не їдь. Мене це взагалі не обходить. А якщо хочеш знати, то ти взагалі не дуже мені й потрібне. Он-но метро!”

Отак. Але все одно час від часу, принаймні понеділками та вівторками, автомобіль мусив би його повозити. Цього вимагала елементарна справедливість. Маринко ж не претендував роз’їжджати автом щодня, еге ж? Просто хотів домовитись зі своїм “рено” про мінімальну співпрацю, на яку мав право розраховувати. Не мав нічого проти того, щоб така співпраця відбувалася навіть хоча б у суботу чи неділю. Навіть не претендував на два дні підряд. Отакий був скромняга. Крім того, був переконаний, що на ці занижені вимоги навіть така побита французька тарадайка, як його “рено”, могла поставитися з розумінням. Тому він упевнено вирушив до кав’ярні, в якій домовився про зустріч зі своєю давньою любаскою.

Любаска була старою зовсім не за віком, а за давністю їхнього знайомства. Однак яке значення мав час для такого поцінувача жінок, як Маринко! Щойно він дізнався, що його приятелька перебуває в Парижі, він і на мить не завагався у своєму бажанні помилуватися нею.

Але ж це було не так легко. Давня — то давня, але ж він не відразу міг почати милування. Це було не в його вдачі. Він не вдавався до суворих заходів. Віддавав перевагу повільному та впевненому еволюційному просуванню вперед. Тому зателефонував і призначив побачення в затишній паризькій кав’ярні. (Не хочу сказати, буцімто є незатишні паризькі кав’ярні.) Отже, він думав, що вони побалакають за філіжанкою (й не обов’язково кави), згадають добрі минулі часи та спільних друзів, поплачуть у жилетку, згадуючи демократичну Болгарію, й тільки після цього він здійснить те, про що мріяв.

Добре, але ж ота кав’ярня на Монпарнасі, а не десь-інде. Щоб добратися до Манпарнасу від посольства Маринко мав обминути один ошатний будинок, а після цього вже знав, як треба їхати. Однак він був такий зосереджений на побаченні, що забув зосередитись на водінні автомобіля й потрапив у такий потік машин, з якого не міг вирватись ані ліворуч, ані праворуч. Маринко зітхнув і віддався потокові, який — гоп — і “виплюнув” його у справжню карусель біля Тріумфальної арки. Звичайно ж, у внутрішнє її коло.

Той, хто крутився навколо Тріумфальної арки, зрозуміє сумний погляд, яким Маринко розглядався навкруги. А для тих, хто не крутився, пояснимо, що Маринко мав “пробити” десять кіл автомобілів, які по суті рухалися не тільки по десятьох колах, але й по радіусах, діагоналях і дотичних — у всі можливі напрямки. І не просто їх “пробити”, але “пробити” саме в тому місці — точка в точку — де пролягав отой один-єдиний з дюжини бульварів, який був йому потрібен. З височини карусель біля Тріумфальної арки була схожою на... На що ж вона була схожа? Може, на хаос до винайдення автомобіля? Зблизька вона також не здавалася привабливішою. В кожному разі, складалось враження, нібито п’ятсот тисяч автомобілів зумисне зібралися навколо Маринка, щоб заважати йому.

Маринко п’ять разів об’їхав цей історичний пам’ятник, перш ніж переміститися до другого кола, й далі кружляв, ніби дзиґа, аж поки в середині мурашника його “рено”, мовивши “кюх”, зупинилося. Що тільки робив бідний культурний радник, щоб примусити автомобіль працювати! Ніжно звертався до нього, ніби до давньої любаски, мурмотів до нього, як до маленької дитини, сварив, навіть намагався побити, а після цього знову переходив на ніжні слова. Нічого не допомагало. Рішення “рено” було остаточним.

Тим часом, коли він отак стояв посеред Тріумфальної арки, рух навколо, ясна річ, зовсім “збився”. Не можна сказати, що перед цим він вражав своїм порядком, та це бодай б можна було назвати рухом. Але тільки до тієї миті, як “рено” зупинилося, причому впоперек, адже саме в той момент Маринко хотів утиснутися в інше коло. Достатньо було лише двом автомобілям зупинитись у подібній позиції, щоб ніхто вже нікуди не міг рушити далі. Й усі це зробили з готовністю. Після цього п’ятсот тисяч автомобілів так переплелися, що вже жодне диво не могло розплутати їх у найближчі чотири години. Звичайно, Маринко зі своїм “рено” був затиснений у самому епіцентрі цього тайфуну.

Завжди, коли спостерігаєш подібну “пробку” з висоти або зблизька, то пересвідчуєшся, ніби це вже назавжди. Й у даному випадку ми б могли присягтися, що Маринко зі своїм “рено” і сьогодні стоїть біля підніжжя арки. Однак водії змогли “вирватись”, вірніше, дорожня поліція їх “вирвала”. Не знаю — як. Просто не можу в це повірити.

Однак хоча вони й “вирвалися” звідти, але Маринко безнадійно запізнився на побачення зі своєю давньою приятелькою, яка чекала на нього у затишній кав’ярні на Монпарнасі, отож зникала будь-яка можливість обмінятися спогадами й поділитись журбою про Болгарію.

Давня приятелька, звичайно, трохи розсердилась. Та що за клопіт, коли на тебе розсердиться давня коханка! Маринко, однак, не втрачав час на переживання, а остаточно прийняв давно вже назріле рішення — назавжди розстатися зі своїм “рено”. І це було його щире вибачення перед давньою любаскою.

 

Маринко формує лобі

 

Коли говоримо про те, що Маринко розлучився з “рено”, то не маємо на увазі, нібито він його продав. Хто ж таке купить? Він просто поставив його на прикол перед посольством за великого осуду радника Славейкова, який не розумів, чому іржаве Маринкове “рено” має розкошувати на місці його “БМВ”.

Попрощавшись з “рено”, Маринко вирішив надалі не ризикувати й купив “гонду”. “Гонда”, разом зі знайомством з японським художником та його “синами”, утвердила за Маринком репутацію японського лобіста в посольстві Болгарії. А що хіба? Невже тільки в парламенті може існувати японське лобі?

“Гонда” — це вам не “рено”, а щось геть інше. Принаймні, попервах. Маринко дуже радів машині, й коли траплялася нагода, то шукав когось, щоб покатати та похвалитися.

 

Маринко їде на концерт

 

Одного разу, коли разом з Близнюком усіх було запрошено на концерт близько знайомої Маринкові піаністки, він запропонував, щоб дами взяли автомобіль Близнюка, а Близнюк сів до нього в “гонду”, аби захоплюватися нею. Перспектива їхати на концерт не сповнювала Близнюка ентузіазмом, особисто він волів би залишитись вдома з “Коломбо”, але перспектива поїздити на “гонді” його спокусила.

   Отже, розмістилися вони в автомобілі вдвох, Маринко повернув ключ, і рушили. Але не проїхали й десяти метрів, як Маринко вдарив по гальмах.

— Бачив, як умикається мотор? Бачив? Гарний автомобіль!

І знову повернув ключ запалення.

За деякий час знову сказав:

— А як тягне, як тягне! Молодчаги японці!

І знову повернув ключ.

— Та годі вже Маринку, рушаймо! — підбадьорив його Близнюк.

— Вже їдемо. Я тільки хотів тобі показати.

Отже, поїхали. Продемонструвавши незрівнянні якості японської автомобільної думки, Маринко подумав, що виконав свій обов’язок перед братами-японцями й став підтримувати одну з тих розмов, про які ми казали, що вони йому близькі та сповнені змістовними вигуками на кшталт: “Почекай, дай мені сказати!” і “Ти собі не уявляєш!” Подібні розмови, ясна річ, не можна вести, коли твій автомобіль рухається містом зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину. Тому Маринко стежив за тим, щоб не перевищувати двадцять.

Їхав собі, і йому було добре... Автомобіль новий, надійний, японський, приятель поруч. Балакають собі... Але він ніяк не міг зрозуміти, чому Близнюк трохи знервований. Ще більш дивним видавалось те, що водії навколо нього поводяться неврастенічно. Натискають на клаксони, вищать покришками, скрегочуть гальмами, навіть висовують голови з вікон та щось кричать по-французьки. Особливо тоді, коли захоплений розмовою Маринко забував про світлофор.

— Що цьому треба? — запитував Маринко, але не чекав відповіді, а спокійно вів далі розповідь. Нікому не дозволяв себе перебивати. Розповідав і навіть розмахував руками, — ясна річ, відпускаючи кермо. Заради компенсації натискав на газ.

Поганим було те, що маршрут аж ніяк не пасував ритмові його розповіді. Сталося так, що найцікавіше місце застало його посеред чергової паризької площі. Еге ж... що йому залишалося робити, як не загальмувати? Отже, він загальмував, а ззаду хтось як дасть йому в крило, а зліва ще хтось відбив дзеркало.

— Хай би тобі повилазило! — вигукнув Маринко. — І це називається водії!

Але він не гнівався. Не був здатен гніватися через автомобіль. Навіть якщо був японський.

Допоки Маринко отак життєрадісно перетинав паризький простір, Близнюк не лишався байдужим до подій. Він усвідомлював, що є свідком чогось схожого на “Формулу 1”, тому поводився як справжній пілот. Краєм вуха слухав Маринка, але пильно стежив за ситуацією й спрямовував дії водія:

— Увага — ліворуч!

— Хтось перерізає праворуч!

— Стій у колоні!

— Додай трохи газу!

— Давай, Маринку, нас же заарештують! Ми блокуємо рух!

І справді заблокували, коли Маринко в черговий раз загальмував, щоб показати Близнюку одну дуже привабливу ГМЖ з великими Ц.

Зрештою вони дісталися до концертного залу, перед яким, звичайно, навіть п’яти сантиметрів не було, щоб припаркувати автомобіль. Але це було останнім з того, що могло розхвилювати Маринка.

— Ось там, унизу, є одне вільне місце, — мовив він і спробував втиснути свою “гонду” в продухвину між двома автомобілями, в яку не вліз би навіть самокат. У результаті він розбив фару одному “пежо”, а собі обідрав праві дверцята.

— Тіснувато тут, — констатував Маринко і додав: — Краще зупинюся перед самим залом. Ми ж ненадовго.

І припаркувався посеред вулиці, хитро залишивши “гонду” мигати.

Хитро — то хитро, але ж і поліцаї не були лопухами. Вони почекали, поки обидва пасажири ввійдуть до залу, й щойно побачили їхні спини, як одразу схопили “гонду” та відвели її в те місце за Парижем, поїздка до якого разом зі штрафом становила щось близько однієї середньої зарплати.

Коли за тиждень-другий Маринко забрав своє новеньке японське диво, то воно до болю було схоже на його старий французький брухт. За кількістю подряпин, зім’ятих місць, ударів та поламок “гонда” могла конкурувати з будь-якою жертвою стихійного лиха.

Маринко, який і без цього не вважав автомобіль достойною уваги річчю, мовив тільки одне:

— Шкода, гарний був автомобіль.

І почав обдумувати угоду про періодичне дводенне користування свого старого авта.

А радник Славейков, побачивши перед посольством два автомобілі пана культурного радника, розпачливо вигукнув:

— Наша стоянка стала схожою на звалище.

Щось у цьому справді було.

Маринко Странський пережив ще багато пригод зі своєю “гондою”, але ми не зупинятимемось на них. Зрештою, він був культурний радник посольства Болгарії в Парижі, а не учасник автомобільних змагань, еге ж? Та й метро поряд.

 {mospagebreak}

V. СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ДРУГОГО ЧЛЕНА

 

 

За часів, про які йдеться, дружина болгарського дипломата у Парижі або чоловік болгарської дипломатки не могли обіймати штатну посаду, хоча й мали право працювати. Отже, одна родина могла мати тільки одного штатного дипломата (або члена обслуговуючого персоналу), призначеного міністерством. Ця ганебна дискримінація не була болгарським винаходом. Тут майже всі країни світу були солідарними. Болгарська держава тільки внесла до цього винаходу свою раціоналізацію, адже платила нещасним позаштатникам мізерну суму. Зрозуміло, за стовідсоткову працю в стовідсотковий робочий час. Через цю кричущу несправедливість подружжя поділялися на дипломата (або члена обслуги), з одного боку, та так званого другого члена.

Другий член, як правило, виконував технічну роботу, тобто таку, яка не потребувала видатної кваліфікації. Іншими словами, він ставав додатковим членом.

Але це не означало, що він був другорядним членом. Ані найменшою мірою! В посольстві Болгарії була багата добірка першокласних других членів, які цілодобово страждали від своєї лихої долі.

Таким виявився випадок з однією дружиною, яка на батьківщині була доцентом і ні за що у світі не могла змиритися з дрібною (але все ж таки потрібною — sic!) працею, яку виконувала (хоча всього лише виконувала, казав Близнюк) і за будь-якої нагоди підкреслювала те, що вона — доцент. Так і хотілося запитати в неї, чи “Доцент” є її ім’я (sic!)? Sic означає, що ми цитуємо когось, хоча й не уточнюємо, кого саме. Розумний зрозуміє.

Дружина-доцент страждала доти, поки відкликали її першого члена, і вона повернулася до Болгарії, щоб доценствувати на волі.

Страждання другого члена у своєрідний спосіб привласнювались жінками, які були матерями. Вони не стільки страждали від свого деградованого становища, скільки їх роздирала непевність — чи їм працювати на посольство, чи доглядати дітей. Коли пан Посол доручав жінкам-матерям щось зробити, то вони не вважали, що саме повинні це робити, та кивали на своїх перших членів:

— Досить з мене, залишаюся вдома. Ще чого не вистачало! Працювати за так!

Знаючи про те, що не існує роботи, про яку хтось думав, нібито повинен її виконати саме він, а не колега, то зрозуміло, з якими труднощами стикався пан Посол стосовно представників другого членства. Й дня не минало без того, щоб хтось із них не погрожував “піти й сидіти з дітьми”.

Особливі труднощі мав пан Посол з молодим паном Близнаковим, якого досі й надалі називаємо Близнюк. А мав їх, бо, не зважаючи на те що був молодий, у Болгарії він упевнено ходив у рангу директора.

Отже, чи може директор отак собі добровільно перетворитися на другого члена? Не може. Крім того, чоловічий другий член є значно більш делікатним, ніж жіночий. Він вимагає підвищеної уваги та особливої турботи.

 

Близнюк дратується

 

На відміну від жіночого другого члена, Близнюк не погрожував піти з роботи. Він же не божевільний, щоб сидіти з дітьми! Близнюк просто відмовлявсь працювати. Пан Посол певний час дивувався: “Що Близнюк робить, і як його взагалі можна використати?” Раз чи двічі пан Посол намагався покласти на Близнюка виконання деяких завдань, які виконував, тобто, не виконував анонімний розвідник. Ось як відбувалися ці спроби.

Пан Посол піднімав телефонну трубку і виховано (чи ви не забули, яким вихованим був пан Посол?) запитував:

— Пане Близнаков, ви ж знаєте, де розташоване міністерство з питань соціальної політики?

Пан Посол хотів цим запитанням підготувати Близнюка, щоб доручити йому написати необхідну довідку.

— Це знає Петко, — миттєво відповідав Близнюк.

— Ось воно що, — розгублено мовив пан Посол. — Ну, добре.

На таку відповідь пан Посол завжди казав “добре”. А що він іще міг сказати? Після цього, поплювавши на руки, він сам виконував необхідну роботу. Адже не міг довірити її Петкові.

Іншого разу пан Посол знову піднімав телефонну трубку й починав ось таким чином:

— Пане Близнаков, чи не могли б ви...

— Ні, не міг би... — коротко і ясно відповідав Близнюк.

Такі запитання дуже його дратували.

Після кількох подібних перемовин пан Посол зрозумів, що “з цієї нірки не вискочить мишка” і закріпив “колючу рослину” за культурним відділом. Цим мудрим рішенням він одночасно позбавився клопоти примушувати Близнюка працювати і “забив гвіздка” пану культурному раднику, доручивши йому про те піклуватися. Пан Посол дуже полюбляв “забивати гвіздки” панові культурному раднику.

Однак якось, у самий розпал телефонної епопеї, коли в посольстві не залишилося жодного потенційного телефоніста, а студенти були на сесії, панові Послові все ж таки пощастило домогтися, щоб Близнюк певний час “посидів” на телефонній централі — “зрозуміло, лише кілька годин, адже я знаю, який ви заклопотаний”.

 

Близнюк сидить

 

Отже, Близнюк пересів на телефонний вузол і почав там “сидіти”. Тобто, вимкнув звук, щоб його не нервував, і занурився в якусь незалежну болгарську газету місячної давнини. Однак хоча він і вимкнув звук, ситуація не стала спокійнішою, адже централь відтак подавала сигнали іншим робом: її лампочки наввипередки миготіли й аж ніяк не сприяли комфортному читанню старих газет. Навіть Близнюк став од солідарности з ними підморгувати, але потім припинив це інтелектуальне заняття і взявся обмізковувати ситуацію. Він не міг відімкнути станцію не тому, що не хотів, а тому, що не знав, як це зробити. З іншого боку, і мови не могло бути, щоб заохотити її працювати, піднімаючи трубку. Зрештою, його попросили “посидіти” на станції, а не “піднімати трубку”.

Близнюк “вирішив” проблему, згадавши, як він у дитинстві затуляв руками очі, щоб стати невидимкою. Він розіслав газету на охочу до роботи машину й сказав приблизно так: “Що не бачу — того немає”. Після цього вмостився на стільці й віддався своїй давній мрії про рантьєрство.

Поки Близнюк отак сидів на станції, посольством опанував дивний спокій. Не лунав жоден телефонний дзвінок. Навіть телефони в кабінетах мовчали з солідарности. Пан Посол використав відстрочку, аби завершити деякі відкладені справи, секретарка Мая навела порядок у канцелярії, а радник Славейков підготував черговий наказ у робочий час. Всі були трохи спантеличені, але дуже задоволені. Тільки Маринко Странський не був спантеличений. І оскільки йому бракувало ранкової кави й телефон не створював напруження, то, щойно з’ясувавши, де дівся Близнюк, він вирішив скласти йому компанію.

Маринко Странський так високо оцінив внесок Близнюка у справу уникнення напружености, що за кожної наступної телефонної кризи пропонував направити його на централь. Йому дуже хотілося, щоб один гарний чоловік навів трохи порядку на телефонному вузлі. Бо навіть пан культурний радник полюбляв порядок.

Після того, як Близнюка “закріпили” за його відділом, пан культурний радник, на відміну від пана Посла, навіть не намагався примусити його працювати. Йому навіть на думку не спадало вдатися до такого наднапруження. Він просто залишив речі на самоплин, або, іншими словами, відпустив Близнюка на “вільні хліби”.

Щодо самоплину, то пан культурний радник спостеріг: коли людина не втручається в розвиток подій, то все якось вирішується само собою.

Але подеколи все розвалюється само собою. Однак це вже наслідок невтручання.

 

(Правило невтручання)

 

Тут нагадаймо про випадок з телевізором “філіпс”. Прибувши до Парижа та оглянувши свою багато обставлену квартиру, надану в користування Болгарською державою, Близнюк сказав собі: якщо тут і бракує якогось приладу, то телевізора. Тому він вирушив купувати телевізор. Однак виявилося, серед безмежного океану аудіовізуальної техніки єдине, що міг купити собі Близнюк, аби не розраховуватися за це до кінця свого життя, був ледь помітний неозброєним оком портативний телевізор. (Не хочемо казати, ніби телевізори були настільки дорогими — зовсім інше маємо на увазі.) Близнюк не бажав псувати очі — вважав, що не заслуговує цього. Тому поміняв концепцію й за копійки купив на розпродажу телевізор “філіпс”. Хоч і на розпродажу, але ж “філіпс”! Було чим похвалитися перед колегами.

“Філіпс” був літнього віку, однак був схований у коробці зі справжнього дерева і мав певну кількість блискучих кнопочок і ручечок. Навіть мав по одній шухлядці для кожної програми з ручками для настроювання. Крім того, мав розміри серванта середніх розмірів. Крім того, й мови не могло бути, щоб сліпати над ним очима. Понад усе він ще й працював.

Працював, працював, але одного дня взяв і зіпсувався. Близнюк, який уже прив’язавсь до нього, відразу викликав майстра. Майстер не був прив’язаний до допотопної техніки, тому категорично відмовився ремонтувати телевізор. Однак не відмовивсь від оплати за перевірку телевізора та витрачений час і взяв суму грошей, яка була більшою за ввесь телевізор. Хоча й купив апарат майже задаром, однак за ремонт мав платити додатково (гадаю, ви добре розумієте, про що йдеться). Близнюк зітхнув, розвів руками, розкошелився і знову зітхнув. “Ех, гарний був телевізор”, — сказав він.

“Філіпс”, зрозумівши, що відтак ніхто йому не приділятиме уваги, не довго скімлив, а піднатужився й запрацював. Потім зробив ще кілька спроб вийти з ладу, аж поки остаточно впевнився, що ніхто його не ремонтуватиме. Після цього запрацював як навіжений. Нічого дивного немає в тому, що він і досі працює.

Близнюк не вперше був свідком подібних щасливих розв’язок. Практично все, що могло розвалитись, намагалося придурюватись, однак коли з’ясовувалося, що має справу з Близнюком, то починало працювати. Навіть перегорілі лампочки за день-два починали світитись. Єдиний випадок невтручання, який не дав результату, стався тоді, коли газова плита відмовилася працювати через відсутність газу. Тоді Близнюк зітхнув і пішов заправляти газовий балон. Але все-таки спробував.

Таким самим “самопливістом”, хоча й не таким яскравим, як Близнюк, був Маринко Странський. Тому він і відпустив Близнюка на “вільні хліби”. Зробивши це, на перший погляд він учинив дуже мудро й у відповідності до принципу “вдай ніби не дивишся, й молоко відразу закипить”. Але по суті великою істиною було те, що він просто не мав вибору. Близнюк міг відбити будь-які заміряння, спрямовані на те, щоб примусити його працювати. Душа спадкового орендодавця здалеку відчувала найменший натяк на працю й своєчасно ховалася на безпечну відстань.

(Напевно, ви відчули, що не один і не два болгарські дипломати й недипломати не люблять працювати. Правильно відчули. Більшість людей не люблять працювати. Але зовсім інша річ, якщо мусять.)

 

Близнюк працює

 

Однак Близнюка не просто звали Близнюком. Він народився під знаком Близнюків, через що розривався між... чим і чим? Між Плас-Пігалем і Пер-Лашезом? (sic!) Нічого подібного. Він розривався між вистражданим бажанням бути на “вільних хлібах” щонайдалі від будь-якої праці і вродженої схильности бути Головною Діючою Особою. Зрештою Близнюк не випадково став Директором. У цьому відношенні він відрізнявсь од Маринка Странського, який ні за що у світі не став би директором. Звання культурний радник його цілком влаштовувало.

Отже, Близнюк, оскільки не міг тихо й мирно залишатися в тіні свого першого члена, вирішив зайнятися чимось зовсім легким, але достатньо престижним, аби нікому більше не спадало на думку турбувати його телефонними вузлами й запитаннями “Чи не могли б ви?”. Отож, обдивишись посольство та відкинувши кілька ідей, він зупинився на занедбаній посольській бібліотеці.

“Чому б не навести лад у бібліотеці?” — подумав Близнюк.

Він бачив одного разу, як його дружина впорядковує бібліотеку. Це здавалося зовсім нескладним.

І він прийняв рішення. А прийнявши, насамперед подбав про всіх — якщо говоримо “про всіх”, то це означає “про всіх” — щоб усі зрозуміли, яке довготривале і важке завдання він узяв на себе.

Одного дня Близнюк пересвідчився, що особовий склад посольства, болгарська колонія в Парижі та французькі друзі Болгарії вже знають про його амбіційні наміри і він, відповідно, перебуває поза радіусом дії зловмисних намірів роботодавців. Тоді він замислився — за яким принципом треба впорядковувати бібліотеку. Близнюк знав: найважливіше в бібліотеці — це принцип. Він одразу відкинув принцип естетичного впорядкування за кольором, величиною, твердістю палітурки і особливостей шрифту — це здавалося йому бути вискочнем. Спочатку зупинився на утилітарному тематичному принципі, але згодом і його відкинув: “Тут не університет”, — сказав він. Одного разу його збило з пантелику змішане алфавітно-тематичне впорядкування — напевно, в цьому було щось класичне, але він раптом відчув наявність більш ніж допустимого обсягу роботи. Нарешті, залишився найпростіший принцип — згідно з алфавітом. Тоді Близнюк запитав себе, чи не віддасть перевагу цей порядок маленьким іменам для омани супротивника, але сказав собі: “Та ні, хоч раз піду второваною дорогою”.

 

(????? ? ?????)

 

Однак Близнюк не любив ходити торованими дорогами. Не було несподіваних поворотів у большака. Отак уважав.

— Чому я повинен рухатися тими забитими автомагістралями? Там немає нічого цікавого, — говорив він, коли роздивлявся карту і планував звідки рухатись, аби привезти свою сім’ю до замку графа Монте Крісто. Але ж був такий замок, хоч хай там що.

— А давайте-но вирушимо звідси. Можливо, отак дістанемося швидше, — додадав він і спрямовував до дружини майже невидиму лінію, яка безнадійно перетворювалась на криву поміж французькими селами перед тим, як неохоче прямувати до роману Александра Дюма.

Його дружина чудово знала про велику різницю між концепцією Близнюка про швидкий результат і дійсність, тому не казала, що замок “Монте Крісто” вже давно на ремонті.

“Допоки ми дошкандибаємо, ремонт закінчиться”, — подумала вона.

Не закінчився. Тому вони здалеку роздивлялись графську обитель і фотографували її разом з риштованням. Після того, як здолали сто тридцять кілометрів за вісім годин сільськими манівцями замість тридцяти кілометрів за півтори години большаком.

Але нічого не вдієш. Близнюк просто ненавидів магістралі. Відмовлявся також від метро. “Чому я повинен ховатися, ніби кріт, під землею? Дивись, як сонечко пригріло”, — казав він і спрямовував палець у насуплене паризьке небо. Автомобілем також не любив їздити — у Парижі нема де припаркуватися. Не подобалося йому заїжджати у підземні гаражі, чекати перед світлофором, крутитися навколо Тріумфальної арки. Так, він полюбляв ходити пішки. Але ж чи багато пройдеш пішки? Париж — це не Коньовиця1! Отак мимрив. І йому було нелегко!

Отож огледів Близнюк стелажі бібліотеки й помітив, що буква “Ж”, а точніше букви “Жив”, особливо впадають у вічі. Рішення було елементарним: він витяг триста томів, що починались на “Жив”2 і запхав їх до однієї шафи з метою краще зберегти для наступних поколінь. По суті маємо на увазі, що, як побачимо далі, доручив Розі й Пенці діставати та запихати книжки, а сам зайнявся обдумуванням самого принципу впорядкування.

——

1 Один із робітничих кварталів Софії.

2 Твори Тодора Живкова.

 

Не можна сказати, що справа не рухалась. За три місяці він упорався з літерою “А” і був готовий перейти до літери “Б”, коли раптом засумував. Чи не вчинив він легковажно з бібліотекою? Чи не переборщив зі спрагою щодо суспільно-корисної праці? Усвідомивши, як багато книжок залишилося для впорядкування, Близнюк не міг повірити, що абетка має лише 30 літер. Якби хтось запитав, то він відповів би, що принаймні 65. Тоді він замріявся про азбуку з однієї літери. Або ж казав собі, що добре було б, якби всі слова починалися, скажімо, з літери “Б”. А що поганого в літері “Б”?

Однак минали місяці, а купи книжок на підлозі немов зростали. Заходячи вранці до бібліотеки, Близнюк косував на них і крадькома тусав ногами. Почав сприймати їх як особистих ворогів. Погрожував посписувати всі. Нахвалявся запхати до шафи з “Жив”. “Хто вас читатиме?” — запитував, але не очікував відповіді, бо знав її наперед.

 

Близнюк читає

 

Отак тривало, аж поки він надибав на одній антресолі декілька полиць із дитячими книжками. З того моменту зневажав інші книжки і вже не тусав їх ногами, а, щойно зайшовши до бібліотеки, розсідавсь у великому кріслі й заглиблювався в читання.

Близнюк перечитав усі дитячі книжки. Прочитав навіть деякі твори для дорослих, заповнивши тим самим прогалину в своїх знаннях з болгарської літератури. Велику радість доставила йому одна маленька збірочка з глибоким змістом, особливо ось такий чотиривірш:

 

Читав я цілий вечір Сталіна,

півні співали, аж сипіли.

Одна дитина з Сунґурларе1

дивилася на мене лагідно, з любов’ю.

——

1 Невелике містечко в Болгарії.

 

Близнюк не одразу зрозумів, що ж його найбільше захопило, — рима, ритм або поетичний гіпноз.

Однак незабаром помітив, що хоч би скільки він читав, а бібліотека все не впорядковувалась. Навпаки, безлад почав набувати загрозливих розмірів. У цей критичний момент проявилася ще одна риса суперечливої природи Близнюка. Якщо бути більш точним, то дві його якості, що взаємно виключали одна одну.

Отже, з одного боку, Близнюк мав негативне ставлення до будь-яких спроб примусити його працювати, а з другого, однак, — полюбляв дивитись, як кипить робота. Він прагнув стати Головною Діючою Особою, але й мав колективістську закалку. Тому з бібліотекою він вчини, мов справжній Організатор, яким також полюбляв бути.

 

Близнюк організовує

 

Він закликав посольство впорядковувати бібліотеку. Розподілив купи книжок на дві частини й довірив їхнє сортування Розі та Пенці. Мобілізував двох студентів протерти пилюку з книжок й стелажів. Попросив Дорочку Спасову написати на комп’ютері абетку, а радника Славейкова — роздрукувати її. Доручив завгоспові Ґошу принести клей і наклеїти букви туди, де їм належить. Навіть пана Посла підключив до спільної літературної справи, попросивши його особисто показати, які книги слід списати, а які треба приєднати до “Жив”.

Поки посольство отак працювало, Близнюк з легким серцем і чистою совістю давав методичні вказівки. Після цього запрошував до себе Маринка Странського “побалакати про справи”.

Близнюк лишився дуже задоволеним собою й ладом у бібліотеці. Посольство також зраділо, що Близнюк упорядкував бібліотеку. Така радість охопила всіх, аж відтоді й до сьогоднішнього дня, коли новоприбулий або необізнаний співробітник казав “Давайте попросимо Близнюка ...”, то його відразу ставили на місце реплікою, зміст якої в загальних рисах зводився до слів: “Не стріляйте в Близнюка”.

 Як організатор за покликанням Близнюк не міг обійтися без крісла, з висоти якого міг би реорганізувати посольство. Тому він перетворив найбільшу кімнату, бібліотеку, на свій кабінет та обладнав її (перепрошую: йому обладнали) величезним старовинним столом, двома кріслами, двома столиками, кількома стільцями та повісив на кожній стіні по картині. Після цього він перетворив свій кабінет на місце для світських контактів, куди Маринко Странський та інші трудолюбці ходили вранці пити каву. Саме тут вони з Маринком обговорювали менталітет болгарського народу і саме тут Маринко заприсягав колег мовчати про лукаву жінку Даринку. Після чого, однак, виявилося, що сам Минко один за одним заприсягав їх усіх щодо цього. “Могила”, — відказував кожен, хто присягав.

 

Близнюк приймає

 

Розповімо про один типовий ранок у кабінеті Близнюка. Типові герої за типових обставин — чи не так? Отож...

Того ранку до кабінету Близнюка першим, як завжди, з’явився військовий аташе. Аташе уславився тим, що не міг проминути щось надруковане й не прочитати його. І написаний від руки текст не міг проминути. Пристрасть військового аташе до читання штовхала його ходити по кабінетах дипломатів і недипломатів та роздивлятися наявні в них друковані матеріали, гортати книжки, переглядати журнали, а якщо текст був набраний, наприклад, на екрані комп’ютера, то він читав через плече колеги, який нервово совався на стільці. Аташе вмів читати навіть ззаду наперед. Але найсильнішим було його бажання знайомитися з болгарською пресою, яка випадково потрапляла до посольства. Тут не допомагало ні приховування номера, ні невиховані реакції особового складу. І якби навіть йому вчинили озброєний спротив, військовий аташе все одно дістався б до чергового шедевра світової журналістики.

Отже, щойно Близнюк розташувався за своїм столом і розгорнув газету, як за ним виник військовий аташе й вирвав її з рук зі словами: “Я тільки подивлюся”.

У подібних випадках Близнюк вів себе залежно від того, як спав цієї ночі. Інколи змирювався, інколи негарно сварився, а подекуди й виставляв аташе з кабінету. Цього разу він учинив більш хитро:

— Добре, — сказав він, — але спершу завариш каву.

Ось так за якихось десять хвилин величезна кавоварка була готова, й постійні клієнти почали відгукуватись на її пахощі. Незабаром у кафе, вибачте, в кабінеті вже сиділи Маринко Странський, завгосп Ґошо й кавовар, які скромно обговорювали розвиток демократії в Болгарії. Військовий аташе скористався ситуацією й зник з газетою під пахвою. Його місце відразу зайняв прес-аташе, який підійшов, коли Маринко Странський уже переходив від політики до побутової тематики.

Відтак героєм ранку став саме прес-аташе, який після того, як усі заприсяглися нічого не розповідати його дружині, повідав аудиторії, що затамувала подих, як одного разу він “завалив” одну мадам. Саме так він і висловився. Не ми це придумали.

 

(Розповідь прес-аташе)

 

Прес-аташе, як, між іншим, і військовий аташе, звичайно, мав ім’я, яке ми збережемо в таємниці.

Прес-аташе, ми вже про це казали, найбільше полюбляв пресу, спорт і попоїсти. (Зараз уже зрозуміло, ніхто інший, крім військового буквоїда, не міг поцупити його спортивний журнал.) За таких обставин, маємо на увазі спорт, він не міг не відвідати одну унікальну зустріч, яка навіки залишилася в аналогах європейських уболівальників: перемога Болгарії в матчі Франція — Болгарія. Саме на цьому матчі прес-аташе зустрів мадаму, яку вирішив “завалити”.

Мадам була болгарською студенткою в Парижі, її звали Валя, і, крім спорту, вона любила попоїсти. Принаймні отак згодом із задоволенням розповідав прес-аташе, який потайки спостерігав за дівчиною, котра з ентузіазмом верещала та разом з ним утверджувала болгарську ідею. Спільне національне коріння, спільні інтереси, до того ж очевидна схожість у сприйнятті їжі як головної радости в житті, а також збудження від видатного спортивного результату підштовхнули прес-аташе відразу після матчу, якщо не під час матчу, розбалакати мадаму, перейти з нею на “ти” та призначити побачення.

 Слід сказати, існують різні прес-аташе, серед яких переважають наполегливі, якщо не сказати нахабні. “Посада зобов’язує”, — як говорять французи. Наш добродій, однак, був сором’язливим аташе. Крім того, був товстуном.

Отже, коли за декілька днів він вирушив на побачення з мадамою, то від отієї його зухвалости, що була характерна для нього на стадіоні, не залишилося й сліду. Стокілограмовий аташе не випромінював нічого іншого, крім сорому. Великий був сором, важкий.

Аташе зайняв місце за маленьким столиком у кав’ярні на Монпарнасі (або десь там іще), подививсь у круглі очі круглої мадами та відчув, що ні про яку бесіду й мови не може йти. Він тільки промовив: “Добрий день, Валю, як ся маєш?” Але в його голосі бракувало ентузіазму, — це його остаточно вбило, й він замовк, як та рибина.

І не те, щоб не докладав зусиль. Навпаки. Валя з деяким подивом помітила, що відтоді, як вони сіли за стіл, огрядний симпатичний партнер не перестає кивати — ніби кінь над порожніми яслами. Але ж ні, це не було таке собі спокійне розкуте кивання, а дрібненьке підтрушування, що точно відповідає виразу “його голова тряслася від думок”. Тряслась, однак він не міг придумати, як підтримати розмову — та й взагалі, що тут скажеш. Різні думки розпирали зсередини. Наприклад, він хотів запитати: “Як там твоя мати?” або “Який твій улюблений колір?” Але втримався. Він ще не був знайомий з її матір’ю. Й інші подібні речі спадали йому на думку. Але тільки не ота єдина фраза, яка дає простір природженій інтелігентності й відкриває шлях для розвитку подій, що ведуть до “завалення” мадами.

Зрештою тиша за столом почала ставати загрозливою. Дівчина ніби води в рот набрала. Прес-аташе також не міг подолати себе й сказати щось на зразок “найбільше мені подобаються гладенькі дівчата” або хоча б “я полюбляю свинину”. Замість цього він ляпнув:

— Напевно, ти набрала пару кілограмів з часу нашої попередньої зустрічі.

Бовкнув отаке й потому ладен був відкусив собі язика. Не міг повірити, що сказав отаку дурницю молодій дівчині в епоху дієт. Він же не був таким дурнем! Згорнувся за столиком, наскільки це дозволяв його спортивний тулуб, і занурився в сором і скорботу. Подумки вдарив себе кулаком у пику, бився лобом об землю та посипав голову попелом.

Однак сталося щось зовсім несподіване! Валя мала оригінальні поняття про ідеальну фігуру, навіть більш оригінальну, ніж це допустимо. По суті вона вважала, ніби ще не досягла бажаної ваги, й за кожної нагоди з апетитом працювала над собою. Тому радо сприйняла зауваження співрозмовника. Вона знала, що не набрала жодного граму з часу їхньої попередньої зустрічі, але вміла цінувати добре до себе ставлення, яке відчула в кав’ярні на Монпарнасі.

Розмова тривала, й події потроху розвивались у напрямку “завалення”, про яке йдеться і яке відбулося на всі сто — сподіваємось, ми висловлюємося досить ясно, щоб не видатись вульгарними.

— Ось що означає сказати те, що треба і коли треба, — мовив прес-аташе, неначе вся та подія відбувалася за його планом.

— А тепер Я розповім випадок, як одного разу майже “завалив” мадаму, — втрутився Даринчин Митко.

— Я не назвав би це випадком, — озвався Близнюк, але Минко знехтував його зауваження.

 

(Розповідь Минка)

 

Минковою бідою було те, що він мав занадто багату уяву. Навіть можна сказати асоціативну. Все, що потрапляло йому на очі або врізалось у слух, перетворювалося в його асоціативній уяві на видовища того, як Даринка його зраджує. По суті всі п’ять органів світовідчуття в нього були скеровані на сприйняття того, що Даринка нібито його зраджує. Минко думав про це двадцять чотири години на добу, як кажуть у Європі.

В цьому плані Минко був схожий на отого божевільного, якому хоч би яку картинку показали, він усе одно бачить одне й те саме. Точніше, бачить двох. Не хочу вдвох грати в “дамку”, а хочу з дамою грати вдвох. Різниця була в тому, що божевільному це було “до лампочки”, а Минкові — ні. Тому він вирішив заради раціональности та економії (sic!), тобто заради різноманітности й доброї кулінарії, а ще щоб хоч якось помститися — повести пані консула Заекову в ресторан. І відразу після цього “завалити” її — це ж само собою зрозуміло.

Пані консул Заекова радо прийняла запрошення. Про “завалення” й “підіймання” вона й гадки не мала, оскільки на цих справах не вельми зналась. Однак завжди була готова оцінити гарну закуску, а ще більше — добру чарку. Це надавало її очам та щокам блиску, якого була позбавлена уява.

Якось пані консул Заекова розповіла, нібито одного разу в гостях господиня запропонувала чоловікам декілька видів напоїв — каталізаторів блиску, а до неї звернулася зі словами:

— А вам, пані, я б рекомендувала чудовий грушевий сік.

Це змусило пані консула подолати будь-які умовності та швидко відказати:

— Ні-ні, дружно “вдаримо” по віскі.

Вона не могла дозволити, щоб їй підсунули грушевий сік. Навіть грушевий лікер був поза питанням (“аут оф квесшен” по-англійськи).

Отже, пані консул Заекова з великим задоволенням прийняла запрошення до ресторану. Не думала, що Минко такий самий сноб, якою була ота господиня.

Й ось вони вдвох умостилися в Минковому автомобілі й попрямували до Монпарнасу. Куди ж іще! Минкові органи сприйняття світу Минко цього разу були повністю спрямовані праворуч, до пані консула, вірніше, до її лівого коліна, на яке він не вагаючись — і це підтверджує силу його рішучости (“Нехай знає Даринка!”) — поклав владну долоню. Пані консул від несподіванки здригнулася та з переляку не відразу зрозуміла, що ж їй робити з владною чоловічою долонею. Але сказала собі: “Чому б не поєднати приємне з іще приємнішим?” І приготувалася до потрійно приємної вечері — з закускою, випивкою й долонями. Можливо, пані консул і не мала уяви про ті речі, але була справжньою жінкою й досвіду їй не бракувало. Бажання також.

А Минко після того, як сказав собі “Нехай Даринка знає!”, враз утратив над собою контроль, і вони покотилися по похилій площині, яка привела їх безпосередньо до Даринчиної зради. Адже у той час він не уявляв нічого іншого, крім коліна Даринки з чужою чоловічою долонею. До того ж його пойняв такий біс, що він дав газу і понісся як вітер паризькими вулицями. Його намір змітати все на своєму шляху був такий очевидний, що світлофори горіли тільки зеленим, автомобілі вишикувалися в одну колону, а пішоходи позалазили на пальми, щоб згори спостерігати за отим цирком.

Коли нарешті вони приїхали до ресторану й Париж полегшено зітхнув, а пані консул сказала: “Уф!”, то Минкова уява трохи вгамувалася — щоб обрати стіл і замовити аперитив. Після цього він “побачив”, як Даринка п’є аперитив у чужій квартирі з чужим чоловіком, але вирішив усе ж таки це перевірити, і сказав пані консул:

— Я зараз повернуся, тільки дзенькну в одне місце.

І кинувся до телефону, який чітко засвідчив, що Даринки вдома немає. Тобто, “напевно” в чужій квартирі і т.д. Минкові навіть здалося, нібито вона — в постійного коханця. Але він не знав номера його телефону.

Протягом цього вечора Минко бігав до телефону близько вісімдесяти разів. Після вісімдесят першого не застав пані консула за столом. Що занадто — то не здрово, еге ж? (“тро с’е тро” — це по французьки.)

— А вона була готова. Справа була на мазі, — і Минко шморгнув носом.

При цьому Маринко Странський, зітхнувши, подумав, що в нього з Даринкою також “справа була на мазі”, однак не сказав цього вголос. Не мусив було цього казати.

Там же, в ресторанчиках, відбулось оте пиття кави, яке радник Петко перетворив на катастрофу. Катастрофа сталась одного не дуже типового ранку і була не стільки катастрофою глобального масштабу, скільки крахом у стосунках між Петком і Маринком.

 

(Петко знову звинувачує)

 

У той час Петко щойно став “шарже” і вже сидів за столом пана Посла, коли з Софії на шляху до Страсбура (знову отой Страсбур!) в Париж мала прибути Велика депутатська делегація, а Петко розпорядився її зустріти. Петкові дуже хотілося найняти одну великотонажну вантажівку для делегації, але бюджет був вичерпаний, і тому він вирішив відправити в аеропорт увесь особовий склад на чолі з собою.

Особовий склад, зрозуміло, перебував у кав’ярні, куди Петко влетів, розмахуючи пальцем, заблищав очима й розпорядився. У розпорядженні він пропустив, звичайно, Близнюка, стосовно якого діяла директива “Не стріляйте в Близнюка”. Але не пропустив Маринка, який, однак, з гідністю промовив:

— На жаль, Петку, якби ти сказав завчасно... Зараз мушу їхати на побачення.

— Брешеш! — кинув йому Петко просто у вічі й повів далі в тому ж дусі.

Маринкові заціпило від обурення. Звичайно, він брехав, але ж звідки про це дізнався Петко! І чому оцей термінатор у куцих шкарпетках дозволяє собі ображати Його — великого виставкового лева і друга японців! “Як зараз уріжу йому!” — сказав він собі, а вголос промовив невпевнено:

— Слово чести.

— Так я тобі й повірив, — сардонічно засміявся Петко і вихилив каву.

Після цього звинуватив Маринка в комунізмі.

По такій цікавій розмові Маринко волів бути схожим хай навіть на японця, але тільки не на Петка.

 

Близнюк розважається

 

А Близнюк... А що Близнюк? Він ніколи не переживав. Близнюк несамовито розважавсь. Особливо йому було весело, коли пан Посол шукав когось у посольстві. У таких випадках секретарський склад плюс чергова телефоністка одне за одним набирали номер телефону кабінету Близнюка, щоб перевірити, чи, випадково, особа, яку шукають, не перебуває в у нього. Так звичайно і траплялось, і в цьому не було нічого випадкового. Однак Близнюк не зізнавався, а відповідав:

— Військовий аташе вирушив до Швейцарії.

Або:

— Розвідник сидить на нараді в ЦРУ.

Або ж іще:

— Дорочку Спасову відкликали, хіба ви про це не знаєте? Ще вчора вилетіла до Софії.

Особливо симпатичні діалоги вів із симпатичною Розою.

— Близнюк, чи ти не бачив прес-аташе? — запитала вона його одного разу.

— О-о-о, його вже немає поміж нас, — сумно відповів Близнюк, розуміючи під тим, що прес-аташе вже випив каву та залишив кабінет.

— Як! — вигукнула Роза. — А від чого?

Іншого разу Роза зателефонувала до Близнюка з наміром виявити координати радника Петка.

— Ото маєш, — сказав Близнюк. — Хіба шеф не на комісії?

— На якій комісії? — здивувалася Роза.

— А ти й не знаєш? Перевірятимуть, чи є в посольстві незаймані дівчата.

Роза змовчала, а тоді сказала:

— Близнюк, а ти вважаєш, що в посольстві є незаймані дівчата?

— На мою думку, немає, — відрізав Близнюк. — Але ми повинні перевірити.

Отак Близнюк розважався між трудовим і світським життям. Одне слово, жив собі на втіху. І любив життя. Не скаржився. Мав себе за великого члена.

 

 {mospagebreak}

VI.  ПОБУТ І ДУХОВНІСТЬ БОЛГАРСЬКОГО ДИПЛОМАТА В ПАРИЖІ

 

Дипломат подорожує

 

Щойно прибувши до Парижа, болгарський дипломат одразу починає їздити за кордон. Ще не бачив Лувр, а вже прагне подивитися Нідерланди.

Щойно він увійшов до посольства Болгарії, Близнюка запитали, чи бував він у Бельгії. Близнюк дуже здивувався. “Я ще й у Франції фактично не був”, — майнуло йому. Але він ухилився від прямої відповіді.

Та ж ні, адже не те, що болгарський дипломат не бачив Лувр. Навпаки, відвідував його, переважно в неділю, коли вхід безплатний, захоплювався богинею Ніке, Джокондою, плотом Медузи та єгипетськими саркофагами. Й настільки втрачав сили від вражень, що йому ставало погано від туристів. “Великий натовп у неділю, треба буде прийти серед тижня”, — думав він і казав собі прийти іншим разом, щоб завершити огляд.

Однак після відвідання Лувру та кількох музеїв плюс палацу у Версалі й ще якогось замку в Луарі дипломат вирішив, що він уже вивчив Францію, об’їздив її вздовж і впоперек і встиг полюбити. Франція вже не здавалася йому далеким закордоном, тому він намагався зганяти до Нідерландів, щоб подивитися на тюльпани. Близнюк дуже швидко зрозумів, що це справа чести, поки ти у Франції, прогулятись узбережжям Женевського озера або провести декілька днів у Швейцарських Альпах. Нібито у Франції немає Альп. Дорочка Спасова дуже пишалася тим, що проскочила аж до Мадрида й насолоджувалась музеєм Прадо. А пані консул Заекова протягом своїх незакінчених мандатів устигла побувати в самому Нью-Йорку.

Усвідомивши, про що йдеться, Близнюк почав відповідати “Я там був” ще до того, як його запитували “Чи ви були?” Більше того, він дуже часто брав ініціативу на себе і казав: “Коли я був у Люксембурзі...” А як вертавсь до Болгарії, то ділився враженнями від усіх столиць і великих міст Європейської спільноти.

Подорожуючи до інших країн, болгарський дипломат намагався зупинитись у тамтешньому посольстві, а не в готелі “Гілтон”. У цьому плані болгарські посольства Болгарії засвідчують велику солідарність. Завжди знаходять якусь вільну кімнату для докучливого дипломата, який приїхав розважитись до якоїсь обридливої країни.

На свої подорожі за кордон болгарський дипломат реагує подвійним чином:

— Париж нічого не вартий проти Лондона, — сказав прес-аташе після триденного перебування на підступному Альбіоні. — Аби ви тільки побачили, які в них “паби”!

Прес-аташе мав на увазі відомі англійські пивнички, в яких випив через економію коштів лише чашечку кави, бо було незручно взагалі нічого не замовити.

А пані консул Заекова розвіялась до Нью-Йорка тільки для того, щоб з’ясувати, наскільки Нью-Йорк брудний.

 

(Значення чистоти)

 

Це мені нагадує одну знайому Маринка Странського (вона не була дипломатом), яка, повернувшись із Парижа, гидливо згадала про собачий послід на паризьких вулицях. Була схожа на інших наших знайомих, які не можуть нарадуватись чепурною Німеччиною.

Такі заяви свідчать про те, що ані хмарочоси, ані Ейфелева вежа не здатні заволодіти людською уявою настільки, наскільки це здатний зробити собачий послід. Звичайно, чистота відіграє першочергове значення для деяких індивідуумів, які й на Місяці, якщо їх туди відправити, дивитимуться собі під ноги, щоб не дай боже не вступити в “щось”.

А взагалі дипломати визнавали, що Париж — гарне місто. Так чи так, а саме в Парижі минало їхнє повсякденне життя.

То що ж робив, коли не працював, болгарський дипломат у Парижі? Так само, як і не дипломат.

Насамперед куховарив. Щосили куховарив. Чому? Бо напівготові, майже готові та зовсім готові продукти не задовольняли його творчу природу. Крім того, такі продукти були дорожчі. Він особисто чистив картоплю й кришив цибулю. Обгризав кістки, витрачаючи перед цим цілий день на пошуки в Парижі м’яса з кісткою.

 

Дипломат куховарить

 

Коли ми говоримо “він”, то узагальнюємо. По суті масове приготування їжі було справою дружин дипломатів. Однак це не означає, що чоловіки не мали відношення до цього заняття. І це не однозначно. Пан Посол, наприклад, був нетямущим кухарем. Він волів, щоб йому хтось готував. Маринко Странський полюбляв готувати гарний “шопський салат” з великою кількістю бринзи. (“Ото як проминеш площу “Конкорд”, а після неї трохи прямо, то повернеш праворуч, а за сто метрів ліворуч — одразу за поворотом побачиш критий ринок. Ото там один вірменин продає справжню болгарську бринзу”.) А Близнюк любив відбивні. Робив різноманітні відбивні.

А прес-аташе взагалі не міг не куховарити. Просто йому несила було бачити продукти харчування й не відчути бажання перетворити їх на страву. Проблема прес-аташе полягала в тому, що він полюбляв жирніше. Точніше, це була не так його проблема, як проблема його сім’ї, для якої він куховарив. Прес-аташе просто терпіти не міг страв, що не плавали в лискучій жирній рідині, яку називав соусом. Він полюбляв умочати хліб у власноруч приготовлену страву й хапати кістку руками. Серйозним споживачем був прес-аташе. Відповідно до статури.

Щоб краще відчути ефект підливи, прес-аташе не жалів олії. А на заперечення дружини відповідав, що то м’ясо пустило стільки жиру. Одного разу він пояснив, що то пустив рис. Тоді дружина образилася і попросила її не розігрувати. Вважала, що рис — це не рослина, з якої чавлять олію. Вона такого не вивчала в школі.

Цікавою була залежність у стосунках між людьми, чиї смаки відрізнялися в тому, скільки жиру потрібно для здорової їжі. Що більше провегетаріанськи налаштована людина намагалась обмежити любителя масного, то більше готувалось соусу для “вмочування”. При цьому любитель масненького щиро намагався догодити вегетаріанцеві. Запитуємо — що було б, якби не таке намагання?

Подібну закономірність спостерігаємо у спробах дипломата купувати все якомога дешевше.

Може, слід нагадати, що ми говоримо про болгарських дипломатів у Парижі? Чи не тільки про них?

 

Дипломат ощадить

 

Отже, дипломат купує дешевий старий автомобіль. І починає його ремонтувати. Ремонтує, аж дим іде. Однак, оскільки він дипломат, то не може розлягтися під автомобілем у центрі Парижа. А оскільки не може під нього забратися, то платить за свою хитрість — ой, ні, за ремонт.

Або заходить у магазин, де продають — та навіть не продають, а по суті роздають “швейцарські” годинники Made in Hongkong. По п’ятаку за штуку. І купує десяток. Для подарунків. Але зрештою виходить наступна залежність: наскільки дешевою видається річ, настільки вона виявляється дорогою.

У зусиллях купити якомога дешевше, болгарський дипломат у Парижі умудрився віднайти низку бакалійних крамниць “Ед”. У дипломатичних крамницях “Ед” купують переважно болгарські дипломати та їхні співвітчизники-емігранти. Інколи можна зустріти й інших братів-слов’ян. “Справді, що обладнання в них скромне”, — казав військовий аташе. “Але чисте”, — додавав відомий еколог Заекова.

У бакалійних крамницях “Ед” є не тільки продукти харчування. Там продають, наприклад, бритви. Саме там Близнюк купив бритву “Шик”.Спеціальну бритву, яка гарантує ідеальне гоління та якою ніколи не можна врізатись. Навіть якщо захочеш, то все одно не зможеш урізатися. Гарантія Франції.

Отже, купив Близнюк бритву й побіг додому голитися. Довго голився, тобто натискував, дряпав та шкріб, однак жодного ефекту. Справді не врізавсь — але й не поголився. “Ти ба, які шахраї”, — мовив він, але про всяк випадок спробував ще раз. І як тільки її не вертів, але бритва не була придатною для гоління. “Невже французи її використовують для чогось іншого?” — подумав він. Йому навіть спало на думку, що її можна використовувати як мініатюрну косарку або для підрізання волосся у вухах. “Ось прочитаю, що написано на упаковці”.

 Прочитав, що було написано на упаковці, — та ж ні, таки бритва. Близнюк і далі вправлявся, допоки його щоки набули життєствердного кольору свіжого буряка. Тоді він здогадався, що не зняв запобіжник.

— Чи не побіжиш ти розповідати всьому посольству, що я не зняв запобіжник? — запитав він у дружини.

— Та ні ж бо, ні, — відповіла дружина й, дочекавшись, поки він увімкне душ, одразу взялася за телефон, щоб розповісти дружині Маринка Странського, як Близнюк забув зняти запобіжник. Отакою жінкою виявилася.

Болгарські дипломати й недипломати купували товари не тільки в бакалійних крамницях “Ед”. Вони дуже полюбляли робити покупки також в оптових магазинах. Точніше, любили купувати поштучно в оптових магазинах. Крім того, болгарський дипломат міг знайти ринки, де можна купити дешевші та кращі речі, ніж будь-де.

— Шикарний ринок я відкрив, — сказав якось радник Славейков. — Ось подивися на цей костюм. Справжнє “Версаче” (Радник Славейков був не байдужим щодо “Версаче”). Ану, здогадайся, скільки він коштує!

— Та невже “Версаче”? — недовірливо відказав радник Петко й згодом потайки побіг на отой ринок.

Це тільки так мовиться — “побіг”, оскільки оті страшні ринки звичайно кишіли десь у далеких паризьких закутках і знайти їх було дуже непросто.

Отже, “побіг”, але наступного дня зневажливо сказав:

— Саме сміття продається на отому твоєму ринку. Але ж подивися на оцю куртку! Чиста шкіра. Шикарний магазин відкрив! Задарма її взяв!

І гордо пижився в щойно придбаному піджачку.

Отак кожен дипломат мав своє “шикарне” місце для придбання товарів, а інші дипломати обпльовували те місце. Що вдієш — отакі звичаї в дипломатів!

На якомусь із таких ринків Близнюк купив собі ковдру. Тому що Болгарська держава не передбачала наявности ковдр у своїх багато обставлених апартаментах за кордоном.

“Розумію, коли треба викласти кругленьку суму за телевізор, — думав Близнюк (хоча сам її не виклав), але ж за ковдру! Хай пошукають дурнішого!”

Й подався в експедицію за чимось гарним і дешевим.

Та й знайшов. Справив собі чотири пухнасті темно-сині покривала, які коштували як кілограм м’яса з кістками.

Однак уранці після першої ж ночі з отими ковдрами він помітив, що не тільки простирадла посиніли, але і його сім’я має якийсь дивний темно-синій відтінок.

— Та нехай їм грець, тим фарбам! — розгнівався Близнюк.

Можливо, фарби і не трималися на ковдрах, але були винятково стійкі — фарбували все, що тільки потрапляло “під руку”. Хоч як прала їх пані фінансист, хоч як замочувала в оцті та різних маринадах, але ковдри й далі щедро все фарбували. Незабаром ціла квартира посиніла, а на спальній білизні з’явилися сині сонечка. А самі ковдри, хоча й не зберегли свій колір, однак набули полинялого та подертого вигляду. За місяць з’явилися й перші ознаки “виразки”.

Тоді пані фінансист викинула їх до сміттєвих баків. які теж стали темно-синіми.

— Нікчемними виявились оті ковдри, — похитав головою Близнюк, після чого пішов та купив такі ж самі нові, тільки не синього, а жовтого кольору.

 

(Випадок з першорідним сином)

 

У зв’язку з цим випадком ми згадали іншу історію, яка сталася з Близнюком та його другом Мишом Конґом.

Це було, коли в Конґа народився син. Тобто, дуже давно. Конґо дуже зрадів синові й охоче прийняв думку дружини купити синочкові ковдру. Дружина мала модернові погляди на життя й не визнавала дитячих ліжечок та колисочок. Вимагала справжню ковдру для справжнього ліжка, в якому спатиме її син.

Отже, Конґо рушив. Щоб йому було веселіше, запросив Близнюка скласти йому кумпанію. “Однак, — сказав він собі, — не можна спочатку не пригостити людину”.

Отже сіли вони в шинку “Дикі півні” пригощатися. Спочатку замовили по “маленькій”, потім ще по одній. На десятій “маленькій” вирішили їх не рахувати. Не було сенсу. Їм і так було добре. Погано тільки те, що хоч усе й було в оті часи дуже дешевим, але однаково гроші на ковдри швидко танули.

— Близнюк, а навіщо моєму малюкові велика ковдра? — запитав Конґо.

— Якщо хочеш знати мою думку, то ціла ковдра йому не потрібна. — відказав Близнюк. — Чому б тобі не купити одну з отих ковдр для підлітків? Авже ж знаєш, про що я кажу?

Після деякого обмізкування та ще кількох “маленьких” Конґо підхопив:

— А навіщо йому ковдра для підлітків, га, Близнюк?

— Вірно, — погодився Близнюк. — Купи йому дитячу ковдрочку.

— Отак і зроблю, — відрубав Конґо. — Заміть ковдри для підлітків куплю йому дві дитячі. Й жінка буде задоволена.

Однак йому здалося, що по словах “жінка” легка хмарина затьмарила “Диких півнів”, але те він відніс на рахунок алкогольних випаровувань. Конґо почухав потилицю і замовив по останній “маленькій” на честь отрока.

Після дюжини “останніх маленьких” уже не можна було купити навіть ковдру для ляльки Барбі, а ще за півгодини їх виставили з шинку, оскільки його вже мали зачиняти. Оце їх наштовхнуло на думку про те, що вже й магазини зачинено, тому на останні гроші вони купили пляшку та пішли до Близнюка випити.

Цим, однак, історія не закінчилась, оскільки наступного дня Конґо, мов справжній стоїк, витримав бурю, яку віщувала ота хмаринка у “Диких півнях”, та взяв у жінки гроші для нової ковдри. Але сталося так, що того дня була неділя, а в неділю, як відомо, в оті часи магазини не працювали. Зате працювали шинки. Отже, і друга ковдра пішла у “встановленому порядку”.

Не пригадую, чи зрештою пощастило Конґові купити бодай пелюшки для свого першорідного сина. Напевно. Але Маринко Странський чудово пам’ятав, як залишився без ковдри, коли служив в армії.

 

(Випадок на кукурудзищі)

 

Маринка Странського ще солдатом дуже хвилювала життєва тематика, й він увесь час удивлявся, чи немає навколо чогось для милування. Ну, в самій казармі не було, однак у найближчому селі було. Одного разу Маринко разом з приятелем знайшов одне ГД — гарну дівчину, тобто, яка не мала нічого проти того, щоб оті двоє нею помилувались. І призначила їм побачення наступного дня у кукурудзах.

Маринко з приятелем від нетерпіння не могли дочекатися наступного дня. Щойно зайнялася зоря, як вони вже були на ногах. Ледь-ледь змогли дочекатися того побачення. А коли час побачення настав і вони побігли до визначеного місця, то приятель раптом помітив, що Маринко прихопив військову ковдру.

— Щоб не було мулько, — пояснив Маринко.

Уже тоді він був кавалером ордена “Лицарське Серце”.

Добре, але ж кукурудзи починалися за п’ять хвилин від сільського шинку, який був у них по дорозі та який вони відвідали з метою “хряснути по одній” для куражу та блиску в очах.

Надалі все було ясно. “Вдарили” так, що ледь трималися на ногах, ще й пропили ковдру, яку Маринко продав за пляшку рому циганам. Після цього вони хряснули не в кукурудзах, а на гауптвахті.

Оці дві історії про ковдри мають протилежне закінчення — одна увінчана купівлею ковдри (принаймні так здається), а друга — реалізацією оної. Але уважний читач не міг не помітити червону нитку, яка робить з них скоріше історії про пиятику, ніж про ковдру.

Однак якщо розпочнемо з історій про чаркування, то вже ніколи не повернемось до душевности болгарського дипломата в Парижі, який протягом дня ходив за покупками та готував обід, а ввечері дивився телевізор.

 

Дипломат розважається

 

Кожен дипломат дививсь телевізор по-своєму.

Пан Посол цікавився переважно новинами. На решту програм він не мав часу. Пан Посол навіть коли не працював, то все одно працював, тому аж ніяк не міг розважатися вдома біля телевізора.

Ну, а радник Славейков міг. Хоча також зосереджувався головним чином на новинах, однак визнавав тільки новини по Бі-Бі-Сі. Хотів знати, яка погода в Індії. Радник Славейков у душі був аристократом. Його ввесь час тягло до Британської імперії.

Радник Петко телевізор не дивився. Він слухав радіо. Однак не французьке — навіщо? Радник Петко був патріотом і слухав радіо Софії. Намагався бути в курсі подій, що відбуваються на батьківщині. Крім того, дуже боявся, щоб, бува, комуністи знову не прийшли до влади. А коли прийшли, то слухав, коли підуть. Однак вони нікуди ніколи не ходили.

Інші дипломати й обслуговуючий персонал дивилися фільми. Близнюк умощувався зі своєю сім’єю перед “філіпсом” із шухлядками й казав:

— Ану, пошукаймо щось для душі.

Малося на увазі, що він знайде щось цікаве, клацаючи кнопочками, — це завдання він не довіряв нікому.

Клацав, аж поки знаходив щось цікавеньке, тобто американський фільм, у якому найбільше стріляли. Тоді він угамовувався. Але за якихось п’ять хвилин фільм закінчувавсь, і Близнюк знову починав клацати.

Завдяки невмирущій амбіції Близнюка знайти щось привабливе, його сім’я спеціалізувалася на щасливих кінцях. Стільки щасливих кінців вони передивились під час перебування в Парижі, що коли повернулись до Болгарії, то стали вірними прихильниками італійського неореалізму й навіть почали відчувати нездоровий потяг до індійського кіномистецтва. Всі, але тільки не Близнюк. Життєрадісна Близнюкова душа могла ціле життя тремтіти в очікуванні, коли добро переможе зло, подібно до того, як це відбувалося на екрані його античного “філіпса”.

— Якби ж хоч одного разу обманулись, щоб фільм мав поганий кінець, — мурмотіла пані фінансовий радник.

Не обманювались. Помилок не робили.

У святкові дні Близнюк дивився мультфільми. Цілу суботу та неділю міг радіти “Томові й Джеррі”. Одного разу після різдва на екрані з’явився несподіваний заголовок — “Маленька продавщиця сірників”. “Оце так!” — сказав Близнюк та гукнув жінку.

— Ну, зараз побачимо, чи перекрутять вони навіть Андерсена, — злорадо підхопила пані фінансовий радник.

Перекрутили, ще й як. Справді, продавщиця сірників померла, коли це їй належало, — відійшла в рай до своєї бабусі, де їй уже не було холодно й де вона була щаслива. Особливо хвилюючою була фінальна сцена, в якій дівчинка сидить на руках своєї бабусі, а навколо буяють квіти, щебечуть птахи та чується гарна музика.

— Тьху, — пхикнула пані фінансистка й пішла чистити килим вологою ганчіркою (спори грибка, якщо пригадуєте).

 

Дипломат — людина гостинна

 

Серед різних речей, з яких складався побут болгарського дипломата в Парижі, почесне місце займало приймання гостей. Не маємо на увазі тих гостей, які приходять надвечір на келишок та сидять до третьої годин ночі. Ні. Йдеться по гостей з Батьківщини.

Гості з Батьківщини — то подекуди батьки або друзі, може бути й рідня (це погіршує справи), а частіше за все — просто знайомі, яким хочеться заощадити на готелі. Отоді справи дійсно стають нестерпними.

До категорії знайомих уходять ті, хто проходив різноманітні спеціалізації, а також запрошені на конференції. Найбільше потерпали від тих, хто проходив спеціалізацію, Близнюк та його пані фінансистка. Якось так виходило, що ті, хто вирішував пройти спеціалізацію у Парижі, обов’язково виявлялись їхніми знайомими.

— Слухай, Близнюк, — казав спеціалізант з телефону. — На готель мені дають по 300 франків на добу, але треба бути божевільним, щоб зупинятися в готелі, коли у Парижі є ти.

І це, якщо подумати, було саме так. Тому Близнюк сердечно відказував:

— Авжеж, авжеж, зрозуміло, ласкаво просимо.

І отой спеціалізатор, зрозуміло, приїжджав.

Одного разу в такий спосіб до них завітала Даночка Пудра. Це була жінка, яка звикла до гарного поводження. До гарного поводження входили й послуги водія. Вона просто не могла собі уявити, що може поїхати кудись і повернутися звідкись, щоб її не повозили автомобілем.

…………………….

Щойно це речення стало його улюбленим, як одного разу після Даночки Пудри з’явився Венці Ґудзик. Венці уславився тим, що не любив пити сам, однак любив пити довго. Під час його спеціалізації Близнюк і пані фінансовий радник ходили на роботу просто з-за столу. При цьому в обох складалось враження, ніби кількість співробітників посольства подвоїлась.

 Ну, та ось, от і Венці Ґудзик поїхав, а Близнюк і далі торочив свої улюблені слова, додаючи при цьому лише одне: “Ех, нарешті відісплюсь!” Але щойно він відсипався, як троє інших знайомих прибували на конференцію. Вони йому казали, що нехай, мовляв, не турбується, вони можуть спати навіть на підлозі. Тільки щоб дав їм по ковдрі. Зрозуміло, вони не спали на підлозі. Й не їхню відлежалу спину розтирала на ранок пані фінансистка (після того, як протирала палас мокрою ганчіркою). Близнюк знову торочив свою улюблену фразу, а його пані вперше жаліла, що викинула оті давні ковдри. Могла їх дати гостям, щоб ті в них загорталися. Це додало б їй настрою.

Щойно ті три учасники конференції від’їжджали, як після них з’являлись одразу три Близнюкових тітки. Тітці Міні минало вісімдесят другий, тітці Скарлет (ні-ні, прошу вас) сімдесят дев’ятий, а тітці Кеті — сімдесят п’ятий. Три тітки приїжджали з чотирма великими валізами та ручним багажем у кількості восьми місць. Одна валіза була повна соління. Що було в інших, Близнюк не цікавився. Тітка Скарлет командувала парадом і сестрами, крім того командувала Близнюком та його сім’єю, примушуючи їсти на сніданок баклажанну ікру з часником, оскільки це “корисно від застуди”. Протягом дня тітки гуляли кварталом, а ввечері сиділи на кухні, гомоніли та готували дивні страви з соління. Вони не рушили з Парижа доти, доки не з’їли всі свої запаси червоного перцю, ротунди та квашених огірків.

Гості, які ощасливлювали Маринка Странського, були трохи іншого кшталту. Вони рекомендували себе друзями його батька. Пізніше Маринко навіть не міг згадати, скільки татових друзів зупинялося в його паризькій квартирі. Вони з’являлися як по одному, так і групами — троє-четверо. Просто проїжджали через Париж або їхали на відпочинок. Приїжджали насамперед з Болгарії, але були й громадяни інших європейських країн. Одного разу з’явився пан з абсолютно білим волоссям і абсолютно коричневою шкірою, який сказав Маринкові, що він сам з Мартиніки й що знав його батька ще дитиною.

До того як стати радником з питань культури, Маринко навіть не підозрював, наскільки компанійською людиною був його батько. Особисто він мав батька за стриману, сувору та замкнену людину, яка в принципі не схвалювала його поведінку. Маринко не припускав у нього таку подвійність, а після восьмого приятеля, який з’явився на його порозі в Парижі, він почав підозрювати свого батька у дволикості. Особливо ставало прикро, коли бачив, що приятелі його батька не байдужі до жінок та чарки. А це, зрозуміло, були дві половинки одного цілого, через які його батько дивився на нього косо. Отже, якщо Маринко міг судити з його друзів — міг, а що хіба? — то його батько мав би бути з того ж тіста, й це означало, що яблуко від яблуні далеко не впало й категорично підтверджувало його підозри в дволикості.

Встановивши цей факт раз і назавжди, Маринко Странський перестав ображатись, а переповнився повагою до батька. Навіть став зустрічати з розкритими обіймами дідуганів, які облягали його оселю, і відкрив у них якості, необхідні для ведення задушевної бесіди.

Вийшло так, що вищезгадана халепа, яка має назву “гості”, мала також свої позитивні сторони. Вона помирила його з батьком, оскільки батькові друзі стали також його друзями. Особливо зблизився Маринко з коричневим чоловіком з Мартиніки, який знав його батька ще дитиною. Хронічна засмага мартиніканця не дозволяла визначити його вік, і хоча Маринко так і не зрозумів, хто кого доглядав, до його японських симпатій рішуче додалось і ваблення до заморських територій Французької Республіки, і в посольстві Болгарії у Парижі з’явилося ще одне лобі.

Про подібні речі говорять, що це “мінливості долі”.

 

(Проблема прізвиськ)

 

Одна така мінливість сталася з Маринковим приятелем Тодором Ткалею на його сорокарічний день народження, коли вирішив був організувати Велику Гулянку. Тоді Тодора Ткалю ще звали Тодор Кенгуру, й, можливо, він носив би це скакливе прізвисько до самої могили, якби його дочка не привела на оту гулянку свого нового приятеля.

Тодор Кенгуру мимоволі притерпівся до друзів своєї дочки й спокійно зносив усіляких оригіналів — з довгим волоссям, без волосся, із зеленим волоссям, у шкірянках на мотоциклах та на велосипеді. На перший погляд у новому доньчиному дружкові не було нічого шокуючого, — того, чого б Тодор іще не бачив. Хлопець навіть мав ніби цілком пристойний вигляд. Однак коли Тодор Кенґуру придивився, то виявив, що на погляд, а можливо, й на дотик джинси на хлопцеві були з тих, які ніколи не бачили мила, відколи їх пошито. При ще більш уважному придивлянні було ясно, що й картата сорочка в тому ж стані, а хлопець, певно, народився та виріс у цьому одязі.

Тодор Кенґуру, звичайно, хотів відреагувати в якийсь спосіб, але подумав, що в хлопцеві немає нічого особливого. А раптом він “трясун”? І не стримався, щоб не промимрити фразу, яку чув ще від своєї бабусі:

— Відколи зіткали — відтоді не прали.

Коли ми не хочемо, щоб нас почули, то нас завжди всі чують. Хлопець з достоїнством заявив, що він не переймається таким і що дбає насамперед про духовність. Дочка не відривала захопленого погляду від його губів, а Тодора назвали новим прізвиськом, про яке ми вже згадували.

Однак прізвиська змінюють рідко. Якщо вас прозвали Петьом Самохідна Палиця через те, що ви були дуже хирявеньким у дитинстві, то ви практично не маєте жодного шансу, щоб вас перейменували на Петя Свинське Черево, коли ви наберете сто кілограмів у зрілому віці.

Подекуди ви самі винні у прізвиську, як отой однокласник Близнюка, котрий увесь час тримав руки в кишенях, через що його прозвали Чочко Кишеньковий Більярд. Інший однокласник Близнюка також мав цю звичку, однак усі його звали дуже просто — Жоро Онаніст. Або скорочено просто Дрочило.

Мишо Конґо дивувався своєму прізвиську, оскільки не мав нічого спільного з далекою африканською країною. Насправді його звали Михаїл Конґолієв. Не Панделієв, не Капудалієв, навіть не Ваґенштайн, а саме Конґолієв. Отож як не прозвати його Мишом Конґом!

Однак хоч як це було б важко, ми все ж таки спробуємо дотримувати теми, заявленої в назві цієї книжки.

Отже, повернімось до дипломата та його побуту й духовности. У цьому зв’язку заявляємо: хоч би що він робив, хоч би куди ходив і хоч би хто до нього приїздив, але болгарський дипломат у Парижі насамперед був батьком.

 

Дипломат готовий до самопожертви

 

Головним його клопотом було навчання дітей. Навіть якщо вітер змін вимете його з Парижа за рік, то він уже був задоволений тим, що його дитина “вивчила мову”. При цьому, відзначте, не іноземну мову, а мову взагалі. Чи не була його дитина досі глухонімою? Ні, просто йдеться про будь-яку мову, крім рідної. Бідні американці — так і не здатні вивчити мову! Можна їм поспівчувати.

Подібним чином наші батьки казали — “це товар європейський”, що означало, що не болгарський. Ми пнемося до Європи, нібито Болгарія розташована десь у Середній Азії. Авжеж!

Але, зрештою, ми добрі люди. Працьовиті.

Після вивчення мови дітей дипломатів влаштовували у найкращі школи. Це відбувалося, звичайно, після довгих порад та консультацій з пані Заековою, а також з іншими особами, які “пустили коріння” в Парижі. В принципі дипломати та недипломати записували дітей до французьких шкіл. Це їм здавалося логічним. Тільки радник Славейков обрав для своїх нащадків англійську школу. Йому це здавалося логічним. Як же інакше? Адже коли його діти виростуть, то як вони будуть дивитися новини по Бі-Бі-Сі?

Інший виняток становили сини пана культурного радника Маринка Странського. Пан Маринко чесно й порядно бажав записати їх до французької школи, щоб вони вивчили мову та стали людьми. Однак цей його похвальний намір зустрів категоричну відмову. Не тому, що його сини бажали вивчати мову Шекспіра та приятелювати з дітьми радника Славейкова. Зовсім ні. Вони просто не хотіли жити у Франції, а про Маринкові, та ще й у Парижі, й мови не могло бути.

Старший Маринків син витримав у цій європейській столиці якихось три тижні, після чого спакував валізи та й поїхав до рідного діда, в якого щасливо жив аж до самого повернення батьківського корабля, адже батько Маринко не мав нічого спільного з дідом свого сина. Цим лише хочемо сказати, що батько й дід — це не одне й те саме, хіба ні?

Молодший син не був настільки твердим у небажанні жити в Парижі, прожив там цілих шість місяців та заледве не вивчив мову, після чого на знак протесту став гикати. Цілими днями гикав. Навіть уночі будив батьків гикавкою, у якій відчувався розпач та протест проти батьківської тиранії. “Випий трохи води”, — радив йому Маринко й ніяк не міг зрозуміти — звідки взялось оте дивне явище. Особисто він гикав лише після четвертої чарки, й то не завжди. Припускав, що це якась молодіжна мода — а що хіба? Дехто носить сережки в носі, а хтось гикає — що ж тут дивного?

Однак після місячного впертого гикання та за наполяганням дружини Маринко звернувся до лікаря. Лікар розпитав хлопця, послухав його, а потім сказав Маринкові, що в його сина труднощі з адаптацією.

— Уявляєш, — бідкався Маринко Близнюкові після того, як відправив молодшого сина до старшого, де молодший перестав гикати, — ти його привіз до Парижа, а він тобі гикає!

— Атож, атож, — співчутливо мовив Близнюк, хоча не так співчував Маринкові, як заздрив йому.

А заздрив, бо мріяв не тільки про гроші, а й про те, щоб його діти жили в якійсь в іншій країні, по можливості далекій, й без телефону.

Отже, дипломати створювали гарну школу. Це виявлялося нескладно. Складніше було, коли їхні діти закінчували гімназію й доводилося — це навіть не викликало сумніву — просто також обов’язково влаштувати їх до університету. Тут уже дипломати наражалися на підступне підводне каміння французької бюрократії. Справді, в багатьох випадках майбутньому студентові не доводилося ходити на іспити, але він мусив довести, що має, де жити, зараз і в далекому майбутньому. Крім того, є хтось, хто його утримує й утримуватиме хоч до самої пенсії; що не збирається лишатися в їхній країні назавжди та навіть не має наміру працювати тут, поки навчається.

А якщо (не дай боже!) майбутній студент закінчить гімназію не у Франції, а в Болгарії, то йому треба довести, що він не верблюд — не більше й не менше.

Отаке придумали кляті французи. Боялися, щоб наші діти не витіснили їхніх дітей.

Не будемо зупинятись ані на хитрощах, до яких удавався болгарський дипломат і недипломат, щоб упихнути своє чадо до французького вузу, ані на отих дифірамбах, якими вихваляв французів та їхню освіту. Важливо, що не було жодного випадку, коли перешкоди не було б здолано й дитина не отримала б заповітний формуляр, який гарантував їй вступ до університету.

Однак гарантував тільки в разі, якщо формуляр з двадцяти сторінок найприскіпливіших запитань буде заповнено відповідно до зробленого на першій сторінці внизу ліворуч застереження, від якого всі одразу ціпеніли. Там було сказано, що формуляр обробляється комп’ютером, тож не повинен мати жодної помилки.

Отже, коли вам скажуть, що не можна зробити жодної помилки, то ви, так само, як і ми, зробите помилку вже у своєму імені, еге ж?

Ну, а після цього доводилося просити другий комплект формуляра, який у принципі видається в одному примірнику.

Ото такі справи.

Авжеж, було складно, але справжня проблема з’являлася тоді, коли мандат батьків закінчувавсь, а мандат студента щойно розпочинався. Отоді в дію вступала болгарська уява. І якщо судити за кількістю студентів, які лишились у Парижі після завершення мандату батьків, то це була багата уява. Деякі представники молодої зміни підпрацьовували таємно від французької влади. Інші гляділи чужих дітей. (Дивні речі — ми їх глядимо, французи їх охороняють, англійці з ними сидять — чи є взагалі у світі нація, яка сама дбає про своїх дітей?) Одна студентка з маркетингу мила підлоги в посольстві Болгарії, а один майбутній лікар обслуговував телекомутатор та ставив діагнози. Рекорд побили два студенти-правники, чиї батьки залишили Париж іще в шістдесяті роки. Хлопці вже давно тут прижились та самі шукали найкращу школу для своїх дітей.

Ніщо не могло зупинити дипломата-батька дати освіту своєму чадові. Щоб досягти цієї потаємної мети, він був здатний на все. Був готовий навіть стати депутатом. І ставав, якщо виникала потреба. Якщо було необхідно, то міг навіть поїхати до Страсбура. Отакий був дипломат-батько. Готовий до самопожертви.

 {mospagebreak}

VIІ. ЇХНЄ ПОСОЛЬСТВО ТА ІНШІ ТВАРИНИ

 

На цьому етапі вважаємо за потрібне трохи впорядкувати нашу розповідь, яка стає дедалі більш розкиданою, та представимо героїв і ввірене їм посольство в завершеному вигляді — тоді, коли пан Посол уже вважав його вкомплектованим.

(Якщо когось обминемо, нехай не гнівається. По суті мав би радіти.)

У той час радник Славейков трудився міжнародно у Страсбурі, радник Петко зі свого окопу підтримував вогонь Посла в іншій країні, а пані консул Заекова замінила їх обох. У такий спосіб пан Посол нарешті отримав зговірливого радника. Це означає, що пані Заековій і на думку не спадало йому щось радити.

 

Пані Заекова та безпека

 

Нестримний злет болгарського консула в Парижі й титанічні зусилля пана Посла в цьому напрямі сильно спантеличували дипломатичний склад посольства. Маринко Странський одного разу із сумом висловив колективу таку думку:

— Ех, аби він хоч трахав її, чи що!

За цією короткою фразою приховувалися щонайменше три складні міркування, а саме: тільки справжнє трахання могло б виправдати невиправдане. Тобто, пан Посол не мав жодного виправдання. І було зрозуміло, що цей випадок залишається абсолютно загадковим.

Виникало справедливе запитання — звідки пан культурний радник знав, кого трахає й кого не трахає пан Посол. Але ж знав! Розумівся на таких речах.

Треба віддати належне пані Заековій, яка протягом свого семирічного мандату, який багато разів переривався, пережила чотирьох міністрів, забарвлених у всі головні фарби веселки, і перетворилася на непохитний стовп і національний прапор болгарського посольства в Парижі. Цим своїм досягненням вона була зобов’язана як флагманові, котрий високо оцінив її зговірливість, так і одному своєму високопоставленому дядькові, який не те щоб міняв фарби, але сяяв усіма барвами веселки за будь-яких обставин та підставляв, коли було потрібно, своє строкате плече улюбленій небозі. Дай таке, Боже, кожному!

Тим часом пані Заекова царювала в консульському відділі за допомогою всюдисущої Дорочки Спасової та двох дружин дипломатів. Крім своїх головних обов’язків, вона ще й мала себе за охоронця безпеки. Саме з безпекою була пов’язана спеціальна машина, через яку вона особисто перепускала вміст мішків з кореспонденцією перед тим, як передати їх у володіння секретарки Маї.

Ота машина була справжнім шедевром боротьби проти тероризму. Вона починала свистіти за найпершого ж натяку на дротинку й верещала, якщо траплялася скріпка. Не говорячи вже про шпильку чи, не дай боже, голку, від якої з машиною ставався істеричний припадок. Ще страшніше було тоді, коли в її поле зору потрапляла зв’язка ключів. Тоді вона справді могла перекричати цілий натовп! Іншими словами, машина була така досконала, що від неї не було жодної користи. І щоб перевірити, чи в пошті немає бомби, не зібравши при цьому всієї паризької поліції, пані Заекова вимикала звук — так само, як зробив Близнюк із телефонним комутатором.

У цьому посольстві звук не любили. Намагалися його вимкнути.

Звичайно, вимкнувши звук, пані Заекова взагалі не могла нічого з’ясувати про бомбу. “Та хто нам підкине бомбу? Ми ж не араби!” — говорила вона собі. По суті хотіла сказати щось інше, але й так усе було ясно.

До безпеки належали й чергування в святкові дні, графік яких виготовляв радник Славейков (до того, як — гоп!...) Після цього їх готувала пані Заекова. Але не так натхненно. Сенс чергувань полягав (крім охорони дипломатів від швендяння посольством — див. розділ ІІ) у тому, щоб не тільки допускати в посольство тих, хто в ньому жив, але й не впускати сторонніх осіб. Мешканці посольства й без цього мали ключі від вхідних дверей, а з незнайомцями вели себе наступним чином.

Черговий дипломат залазив у клаустрофобне приміщення розмірами з кухонну шафу, яку називали “перепустка”, й починав розв’язувати кросворд. Розв’язував його олівцем, щоб після цього можна було витерти, аби його міг розв’язувати наступний черговий (вони дбали один про одного).

Тут треба згадати про зошит, до якого черговий записував дату; з якої та до якої години він чергував; що під час чергування нічого не трапилося; коли щось і трапилось — то що це було; підпис; наступний черговий; з якої та до якої години чергування і т.д. Крім того, що зошит служив справі безпеки, сам по собі він був цікавим для читачів. У ньому були такі рядки:

“Чергування минуло спокійно. Нічого не трапилося. Лівий монітор не працює вже понад місяць”.

Або:

“Чергування пройшло без пригод. Прес-аташе пішов у гості до куховарки”.

І ще:

“Зателефонували з поліції — спіймали болгарина без документів. Запитали, що з ним робити”.

Й навіть таке:

“Дорочка Спасова застрягла в ліфті. В понеділок треба викликати техніка”.

 

Тому не питайте, що сталося б, якби він був підозрілою особою або мав кулемета за пазухою. Не знаю. Хочеться тільки сказати, що чергування гарантували безпеку посольства настільки, наскільки її гарантувала ота машина, що перевіряла пошту.

З безпекою був пов’язаний і випадок, який ознаменував одне суботнє чергування військового аташе.

 

Військовий аташе і генерал Шерман

 

Військовий аташе, на відміну від решти, полюбляв чергувати у вихідні. Тільки тоді він міг спокійно перечитати поцуплене протягом тижня.

У суботу до обіду аташе закінчував з наявною місцевою та рідною пресою і мав намір перейти до більш спеціального чтива, а саме до дослідження стратегії генерала Шермана, виданого 1920 р. Щойно він зручно вмостився та відкрив цінну книжку, як хтось подзвонив у двері. “Кого ще чорти принесли?” — незадоволено поморщився аташе та натиснув на кнопку.

Оте натискування на кнопочку призвело до низки подій, які навіки посварили його з пані консулом Заековою. Але не поспішаймо.

Після натискування кнопки відчинилися ворота, і в посольство увійшов Обдурений болгарський громадянин.

Обдурені болгарські громадяни не вперше приходили до посольства Болгарії в Парижі. Принцип обману був елементарний. Болгарський громадянин, добре пізнавши свою країну, настільки закохувався в неї, що, як і дипломат, вирішував одного разу тимчасово залишити її. Ну, років на двадцять-тридцять. З цією метою він звертався до відповідної болгарської фірми, яка чуйно забирала його гроші та відправляла працювати до спорідненої фірми в Парижі. Однак — дивна річ! Про ту фірму ніхто в Парижі й не чув. Замість Європи болгарський громадянин опинявся в пані Заекової, яка давала йому дрібні кошти для повернення на батьківщину, після чого він сплачував ці кошти Болгарській державі до кінця свого життя.

Саме це сталося з нашим громадянином, якому військовий аташе відчинив двері посольства. Аташе чудово знав, що хоч пані консул давала гроші, але не давала й словом обмовитись про притулок для болгарського громадянина. Не полюбляла отих ошуканих земляків. Шкідливі були вони для безпеки посольства. Отож виганяла їх не мигнувши й оком і без жодного жалю в серці.

Незважаючи на це військовий аташе прийняв співгромадянина, розмістив його в кімнаті для гостей і навіть зварив йому каву, щоб хоч чимось його зайняти. Точно оцінив, що таким чином він забезпечить необхідний для спілкування з генералом Шерманом спокій. Випроваджування болгарського громадянина видавалося йому трудомістким заняттям, ще й потребувало більше часу.

Отак вони двоє мирно співіснували, аж поки знову почувся дзвінок та з’явився другий Ошуканий болгарський громадянин. Аташе й щодо нього застосував прийом з кавою, а після третього громадянина залишив їх самих варити собі каву.

До кінця свого суботнього чергування військовий аташе став трохи освіченішим, а в кімнаті для гостей дрімав цілий автобус болгарських громадян, яких обманом привезли до Парижа. Аташе їх оглянув, побажав на добраніч, після чого водрузив окуляри на ніс та й записав у зошит:

“Пригод немає. Завгосп приніс ковдри в кімнату для гостей”.

Прийшовши в понеділок на роботу, пані Заекова не повірила своїм очам! Їй здалося, ніби вона не в посольстві Болгарії в Парижі, а на Софійському вокзалі. Пані Заекова терміново викликала поліцію і за мить звільнила кімнату від гостей. Отакою вона була. Полюбляла французьку поліцію. Але після цього вже ніколи не розмовляла з військовим аташе.

От як надмірне прагнення знань призводить до зайвих клопотів.

 

Торговий радник Кенчев і прогрес

 

До такого самого висновку дійшов і торговельний радник Кенчев, подавшись купувати собі кросівки. Це було після того, коли Болгарська держава знову вирішила поторгувати та направила до Парижа пана Кенчева, аби зробив цю справу. Пан Кенчев робив її, а одного дня сказав собі, що добре було б купити кросівки. Справді. Хоч як добре працювала б людина, але одного дня в неї виникає бажання купити кросівки.

Однак він не міг просто ввійти до магазину та купити собі кросівки з пористим верхом (щоб без пористого верху — про це взагалі не йшлося). Солідне вивчення ринку було само собою зрозумілим. Комерційна душа пана Кенчева мала потребу з’ясувати всі варіанти перед тим, як обрати кращий.

Оця жага знань примусила пана комерційного радника звернутися до відповідних контрагентів з проханням надіслати йому пропозиції щодо різновидностей кросівок та їхньої наявности у Франції. Не минуло й тижня, а він вже гірко каявся. І все посольство каялось. Ще й як! Скубало собі на голові волосся! Бо не тільки пошта наповнювалась пропозиціями щодо кросівок, але й телефоном люб’язно давали необхідну інформацію. Телефоністка Вера й усі дипломати, які мали “прямі” телефони, марно силкувались перевести розмови на пана Кенчева. Не могли. Пан Кенчев також приймав інформацію. Намагалися дипломати пояснити співрозмовникам, що ті помилились номером. Не виходило. Не було прецеденту, щоб хтось обманув рекламних агентів! Зрештою просто кидали трубку, але й від цього не було користи, адже телефон за кілька хвилин знову дзвонив і на тому кінці дроту говорили, що, очевидно, їх перервали.

Після другого тижня пан Посол пригрозив панові Кенчеву звільненням, а решта особового складу посольства задумала відтворити “Вбивство в Східному Експресі”. Та це не допомогло. Рекламна компанія, поштовх для якої мимоволі зробив торговельний радник, тривала добрих шість місяців, після чого брошури й реклама стали надходити чимраз рідше, але час від часу надходять і досі.

Під час усього того періоду пан Кенчев відчував себе трохи ніяково, але все казав собі: “Хіба я винний?” І справді, таким не був. Хотів лише отримати інформацію, а не викликати вселенський потоп.

Пан Кенчев удався спокійною людиною — нелегко було вивести його з рівноваги.

І все ж таки це сталося, коли він прочитав усю отриману посольством рекламну літературу. Бо виявилося, варіантів було так багато, що не було жодної можливості виявити найкращий.

Отже, існувало майже шістдесят видів кросівок, а з пористим верхом — понад двадцять. Були кросівки для прогулянки, швидкого ходіння, помірно швидкого бігу, спринтерського бігу та плавання під водою. Зі свого боку, кросівки для прогулянки ділилися на кілька підвидів — в одних можна було гуляти на асфальті, в інших — зернистому піску, в третіх — на сосновій глиці. Деякі кросівки були інтимно пов’язані з ходою — вони або пружинили, або стимулювали плавний рух, а в одній пропозиції навіть ішлося про легку балетну ходу. Інтерес становили і спеціальні кросівки, призначені для людей з коротшою лівою ногою, як і кросівки, що коригували дефекти мовлення.

Однак найбільш вражаючими були кросівки, які не мали запаху. Відповідно до реклами, ніщо у світі не могло примусити їх мати запах. Клієнтам навіть пропонували всілякі знущання над кросівками, наприклад, носити їх на босу ногу та не знімати протягом усього серпня. Після цього їх можна було спокійно зняти під час щорічних зборів директорів. Ніхто нічого не відчув би. Для дам пропонувались кросівки, які за таких же обставин самі по собі пахли гірськими ягодами.

— Та ну, — сказав пан Кенчев, — отут вони вже “перегнули”, хто їм повірить?

Після цього й далі збирав інформацію.

На біду, однак, серед цього океану артикулів не було отих універсальних кросівок, про які мріяв торговельний радник. Пан Кенчев хотів придбати кросівки, так би мовити, на щодня. Щоб у них можна було ходити отак просто — не пружинячи, а за потреби — й побігти до метро. Однак, — ні, таких не було. “Візьму та й куплю собі спортивні капці”, — сердився пан Кенчев. Не купив: у Парижі не було спортивних капців. Як, між іншим, не купив і кросівок — настільки був спантеличений.

 Але істина полягала в тому, що велика проблема пана Кенчева полягала не в кросівках, а в секретарках.

 

Секретарка Мая і медицина

 

Вже на другий місяць по прибутті до Парижа пан Кенчев збагнув, що не може сам упоратися з напливом французьких ділових людей, які прагнуть інвестувати свої вільні мільйони в Болгарію. Тож йому стала потрібна секретарка, щоб допомагала в роботі й щоб була його “правою рукою”.

Пан Посол задовольнив прохання пана Кенчева, але виявилося, що не в змозі задовольнити його претензії. На практиці всі представники “другого членства” пройшли через кабінет пана Кенчева, але жоден з них не затримався в нього більше, ніж на тиждень. Пан Кенчев у всіх знаходив ґандж. Одна вміла працювати на комп’ютері, зате не знала французької мови. Друга трохи нахваталася французької, але відчувала відразу до телефону. Третя могла годинами балакати по телефону, але не могла написати листа в п’ять рядочків. Четверта чітко виконувала всі його доручення, але їй бракувало ініціативи, а п’ята була занадто ініціативною.

Попри все пан Посол і далі відгукувався на прохання пана Кенчева. Одного разу навіть дав йому Розу з Пенкою в комплекті (які, однак, також йому не підійшли). Разом з тим він категорично відмовивсь оголосити конкурс, у якому могли б узяти участь і кандидатки з-поза меж посольства. Він потерпав на саму думки про те, що історія з секретарками може стати схожою на історію з кросівками.

І по суті між цими двома історіями було щось спільне, оскільки для пана Кенчева ідеальна секретарка була чимось подібним до універсальних кросівок. Саме через цю причину він так і не отримав необхідне для торговельної діяльности поповнення й кровожерливо поглядав на секретарку Маю.

Не хочемо нікого образити, але секретарка Мая виявилася якраз отими “універсальними кросівками”, які працюють за будь-яких обставин. Вона була доповненням, яке допомагало панові Послові трудитись як перший, другий і п’ятий секретар, економічний, екологічний та ін. радники (див. Розділ І) і яке завершувало незавершене іншими дипломатами та персоналом. По суті Мая була, якщо можна так висловитись, “правою рукою” всіх “лівих” у посольстві.

Чудово, але хоч скільки б вона говорила по трьох телефонах одночасно і скільки б помічала білого ведмедя за склом, після року посиленої праці секретарка Мая набрала замисленого вигляду. “Та невже я їм тут за жертовне ягня? — можна було прочитати в її спантеличеному погляді. — Отак ніколи й заміж не вийду, — читалося ще в її погляді. — А чи не зібрати мені свої манатки?” — навіть таке можна було прочитати.

Одразу скажімо, що до “збирання манатків” справа не дійшла. А все сталося наприкінці одного звичайного Маїного ранку, який перебігав отак: між дев’ятою й першою годиною Мая притягла мішок з поштою та розподілила її поміж адресатів; передала панові Послові те, що призначалося йому; написала вісім листів та відповіла на сім; надіслала чотири запрошення на обід, п’ять — на вечерю й тридцять п’ять — на коктейль; відповіла на десяток факсів болгарського міністерства та надіслала ще стільки ж французькому; чотирнадцять разів з’єднувала пана Посла з різними особами в Парижі і чотири рази — з різними особами в Софії; привела п’ять відвідувачів до пана Пасла й чотири рази замовляла каву; розважала чергових відвідувачів, поки попередні сьорбали з філіжанок; тричі шукала зниклих дипломатів і двічі — пана Посла; забронювала номери в трьох готелях для різних депутатів і міністрів; близько тридцяти разів її з’єднували з французькими громадянами, які бажали знати: скільки коштує віза до Болгарії, чому в болгар немає герба та в якому готелі їм зупинитися, коли вони приїдуть до болгарської столиці Бухареста.

Допоки вона все це робила, сталося наступне:

— о дев’ятій годині десять хвилин до її кімнати вдерся радник Петко й пояснив їй, хто в посольстві є комуністом і чому;

— о дев’ятій двадцять з’явився прес-аташе, щоб знайти спортивні рубрики, й заходився ритись у газетах;

— о дев’ятій тридцять приперся військовий аташе шукати ще там щось і почав ритися на її столі;

— близько десятої біля Маї крутилося декілька дипломатів і обслуговуючого персоналу, які обговорювали різні актуальні проблеми;

— о п’ятій хвилині на одинадцяту Маї ввірвався терпець, і вона всіх їх відправила до Близнюка;

— о десятій тридцять прийшов повар Пешо перевірити, чи немає чогось для нього в її записникові;

— між одинадцятою і дванадцятою через її кімнату пройшли торговельний радник Кенчев, який попросив Маю швиденько написати два листи, пані консул Заекова, яка попросила заповнити три формуляри, й Дорочка Спасова, яка запитала: “Як ся маєш?”;

— після Дорочки прийшов радник Славейков з проханням організувати йому важливу зустріч, розвідник, аби сказати, що їде на важливе побачення; Петко, щоб запитати, чи не бачила вона Дорочку Спасову, Розу та Пенку, аби поінформували його, де вони були вчора ввечері, військовий аташе — щоб сказати, що він виїжджає поза межі посольства, прес-аташе, аби поставити її до відома, що він повернувся до посольства, і завгосп Ґоша запитав, чи потрібні їй кулькові ручки.

Аж коли за десять до першої в дверях з’явився Маринко Странський та поцікавився, котра година, секретарка Мая зрозуміла, що життєрадісна Маринкова фізіономія по суті є отією краплею, яка підштовхує до збирання манаток. Вона навела лад на своєму столі й сказала:

— З мене досить. На своєму секретарстві я ставлю хрест.

Після цього пішла до пана Посла й заявила, що вертається на батьківщину.

Пан Посол дуже здивувався. Він високо цінував секретарку Маю, та в душі був переконаний, що така його оцінка мала б подвигнути її на ще більш наполегливу працю, а не на втечу. Секретарка Мая також високо цінила пана Посла і у душі була переконана, що не може розповісти йому про аргумент типу “Маринко — остання крапля”. Тому пояснила, що має проблеми зі здоров’ям, а точніше, крім інших банальних хвороб, страждає на серцево-судинну недостатність, каміння в нирках, воду в коліні, запалення верхніх дихальних шляхів та простати.

Так чи так, а секретарка Мая вдало розіграла фільм “Дівчина від’їжджає”, чим створила прецедент у посольстві Болгарії в Парижі.

Ви будете здивовані та спантеличені, але цей прецедент не мав послідовників.

Однак слово “прецедент” розбурхало нашу асоціативну уяву й ми згадали про зниклий чайний сервіз.

 

Завгосп Ґошо і китайці

 

Отож був у посольстві, виготовлений з найкращої порцеляни блідо-рожевого кольору, китайський сервіз із зображеними по вінцях павиними хвостами. Пані дружина Посла особисто придбала його для посольства на розпродажу в якомусь іншому посольстві. Полюбляли посольства розпродаватися.

Зникнення сервізу стало цілковитим відкриттям для пана Посла, коли один з його ранкових відвідувачів висловив забаганку та замовив чай замість кави. А все сталось так.

Пан Посол зателефонував секретарці Маї й замовив два чаї з солоним печивом. Секретарка Мая подзвонила повару Пешові й передала йому замовлення. Повар Пешо пішов на кухню й заварив чай. До цього моменту все йшло належним чином.

Допоки чай заварювався, Пешо відкрив шафу й поліз діставати філіжанки від отого сервізу. Ви думаєте, не знайшлось необхідних філіжанок, еге ж (щоб була інтрига)? Пешо, звичайно, не став панікувати. Він швиденько помив два бежеві шедеври з синіми вінцями, які Болгарська держава постачала в заводські їдальні та власні посольства. Після цього подав чай і солоні крекери.

Пан Посол здивувавсь, але змовчав. Однак коли відвідувач пішов, то пан Посол вирішив серйозно зайнятися цим питанням і наказав запросити до нього завгоспа Ґоша, який, крім люстр, відповідав також за сервізи.

— Сервіз?.. Повинен бути на кухні, — відказав Ґошо на руба поставлене перед ним запитання.

— Але ж його там немає, — відрубав пан Посол і суворо подивився на завгоспа.

— Можливо, хтось його позичив? — припустився думки завгосп Ґошо.

І як не припуститися цього, якщо його рідна дружина наливала вчора чай у китайські філіжанки гостям з Болгарії.

Панові Послові сто років снились оті філіжанки — він спокійно міг почекати на їхнє повернення, якби не згадав, що того ж дня його дружина запросила кілька дружин послів о третій годині на “файв-о’клок” до рожевого залу.

Думка про позбавлення витончених дам рожевої китайської порцеляни й після цього перспектива вислуховувати думку дружини з цього приводу на свою адресу не сподобалась панові Послові, який одразу проявив свою приховану схильність висловлюватись у високому штилі та проголосив ось таку коротку промову:

— Отож ви вважаєте резонним, щоб кожен користувався тут посольським посудом? Не можу погодитися з подібною точкою зору. Це створило б прецедент, який я не хочу допустити.

Та підсумував:

— Негайно знайдіть сервіз.

— Добре, — відповів Ґошо й пішов до посольського ерудита, щоб запитати, що означає слово “прецедент”: він перелякався, що це якось пов’язано з відкликанням.

— Прецедент, — пояснив йому військовий аташе, — це те, що краще, щоб не відбувалося, але якщо вже сталося, то не виключено, що станеться знову, оскільки вже сталось одного разу.

— Ага, — заспокоївся Ґошо. — А мені здалося, ніби це якась тарабарщина.

Дочекавшись обідньої перерви, коли посольство спорожніло, він спокійно повернув сервіз на його законне місце.

— Виявляється, він увесь час був тут! — радісно пояснив Ґошо панові Послові. — І куди лише дививсь отой Пешо!

А про себе подумав: “Нехай моя дурепа забере свої китайські філіжанки! Бо сама на китайку стане схожа!”

Отак пані дружина Посла не соромилася перед гістьми, а пані дружина завгоспа Ґоша одержала прочуханку. За те, що вчасно не повернула сервіз — за що ж іще!?

 

(Трохи лінґвістики)

 

Серед іншого, ми завжди дивуємось, як людина може вціліти після прочуханки. Бачте, намилювання шиї є кориснішим для здоров’я. Напевно, воно має схвалення поцінувачів чистоти в Німеччині. “Утерти носа” — також не є небезпечним для життя, хоча й залежить від того, чим будуть утирати. Не маю нічого проти “прочухана”. В цьому не відчувається нічого образливого. Однак я не хотіла б, щоб когось “розбивали в пух і прах”.

 

Кухар Пешо та студенти

 

Пешо не був людиною, про яку можна сказати “куди він дивився”. Саме йому не пасували визначення типу “роззява”, “гава” чи “мамула”. Навпаки. Він завжди пильнував. (Насправді, який садист видумав ці речі!) Але іншого виходу просто не було в тих інфарктних ситуаціях, у які його ставив пан Посол.

Пан Посол, крім того, що приймав гостей і сам інколи ходив у гості, щодня запрошував когось перекусити в посольстві Болгарії. Оті перекуси, суттю яких було створити атмосферу більш плідних контактів (хоча дехто вважав, що це лише викидання грошей на вітер), називалися як і належить: сніданок, обід, вечеря — це зрозуміло. Але були також аперитиви, коктейлі, кава з коньяком, вино з сиром. Крім того — легкі закуски й легкі пригощання, як і пообідній чай з пирогом. Пан Посол запрошував гостей також, з метою заволодіти французьким ринком, на різноманітні види дегустації — від питомо болгарського каберне-совінйона до консервованих голубців з капустою.

Все оце входило в обов’язки кухаря Пешо.

Пешо охоче виконував свої обов’язки. Насамперед він був “справним” та “швидким” кухарем. У принципі він займався своєю роботою із задоволенням. У чому відрізнявся від своїх колег з посольства, еге ж? Пешо міг би за день нагодувати ввесь Париж, якщо б це було необхідно. І якби його попереджали вчасно.

Але саме це ввесь час не виходило. Якщо йшлося про перекус, то тут деяка неуважність пана Посла проявлялася на повну силу. Здавалося, саме таким чином вона могла розквітнути в усій своїй красі. Пешо гострив вуха та вилупляв очі, щоб вловити натяк на майбутній коктейль і “помітити” на обрії якусь гала-вечерю. Це було нелегко. Якщо з обідом о 13 годині, про який він знав, та аперитивом о 18 годині, про який і гадки не мав, Пешо впорувався порівняно легко, то коли секретарка Мая повідомляла його о 10 годині ранку, що опівдні очікують на трьох високопоставлених дипломатів, один з яких не їсть свинини, другий є взагалі вегетаріанцем, а третій не зносить рибу, то йому було непереливки.

Найбільшим іспитом для здібностей кухаря Пеша стало святкування 8 грудня1, коли треба було приготувати обід для двадцяти бізнесменів, пообідній коктейль для двадцяти п’яти науковців та вечірнє пригощання для сотні студентів. Про обід пан Посол, як виняток, повідомив повара Пешо наперед за цілих 24 години. Про коктейль не згадав, але Пешо завбачливо довідався про нього із записника секретарки Маї, тому знав про нього вранці. Однак для студентів не знайшлося місця ані в нотатнику секретарки Маї, ані в пам’яті пана Посла, який поклав турботу про них на пана культурного радника Маринка Странського.

——

[1] День студентів та науковців.

 

Студенти та їхнє свято, звичайно, перебували у компетенції Маринка Странського, і, щойно розпорядившись про це, пан Посол навіть не встиг відчути задоволення від того, що “збувся” їх. Маринко Странський також прийняв завдання без особливого потрясіння, що додавало йому напружености. Чому ж тоді відбулося різночитання в організації свята?

Бо пан Посол подумав, ніби Маринко повинен подумати про свято в глобальному аспекті. Однак Маринко вирішив, що повинен подбати тільки про його культурну частину. Звичайно, що за такого стану речей про харчовий аспект мав подумати кухар Пешо. По суті різночитання проявилося тільки в тому — хто повідомить Пеша. Ніхто не повідомив.

Але десь під восьму годину вечора, щойно розчистивши рожевий зал від науковців, Пешо, висловлюючись його спеціальною термінологією, “відсервірувався”, як раптом помітив якийсь нездоровий рух у синьому залі. “Чи часом ще когось не принесло тріскати?” — подумав він. Не йняв віри, але все ж таки вирішив перевірити — і що ж побачив? До синього залу групами прибували зголоднілі болгарські студенти!

То був момент, коли Пешо хотів викинути геть свою кухарську корону та навіки зректися престолу. Бо було більш ніж ясно: за будь-що в світі він повинен нагодувати студентів. Навіщо було приходити студентам до посольства, якщо не попоїсти?

Пешо сховався в кухні й замисливсь. Але недовго думав — лише дві-три хвилинки були потрібні його винахідливому кухарському розумові, щоб урятувати свою корону.

Поки Маринко Странський рекомендувався студентам (“Маринко Странський, культурний радник”), а пан Посол розповідав про Альма-Матер, Пешо послав свого сина купити кілька десятків булочок, після чого спорожнив усі холодильники посольства й тих, хто в ньому мешкав, та розмістив їхній уміст на довгому столі залу. Після цього оголосив, що сьогодні “буфет” на самообслуговуванні.

Студенти ще ніколи не бачили такого самообслуговування, однак нововведення не розмагнітило їх, і вони взялися за ножі, щоб різати та мастити. Різали, мастили — й підкріпилися.

— Дуже задушевно все вийшло, еге ж, пане Посол? — сказав після свята Маринко.

— Сама ідея справді була оригінальною, — згодився пан Посол.

А кухар Пешо, після того як “відсервірувався” і прибрав збитки у вигляді розкиданих шматочків шинки та розмазаного скрізь паштету, взяв олівець і сів складати список продуктів, які мав намір купити задля поновлення статус-кво в холодильниках. Отаким був — не відкладав на завтра те, що належало зробити сьогодні.

 

(Усе має свою вартість)

 

А перенесення сьогоднішньої роботи на завтра має сенс. Особливо якщо ця робота тобі не до смаку. В таких випадках людина каже собі: “За що найперше хапатися сьогодні?” А от завтра закасає рукави (якщо в цьому буде потреба!) і покаже, на що здатна! І отак відкладає з сьогоднішнього дня на завтрашній, а там — дивись — і минулося!

У такий же спосіб полюбляв працювати, наприклад, культурний радник Маринко Странський, коли отримував доручення від міністерства культури. Але панові Послові були не чужі оті номери, коли доводилося зробити щось особливо неприємне.

Одним з таких особливо неприємних завдань був майбутній візит одного особливо неприємного міністра. Цей міністр вже відвідував Париж і, на думку пана Посла, йому не було що там робити вдруге. Коли отримав відповідний факс, в якому доручалось організувати для пана міністра “десяток зустрічей на його рівні”, пан Посол уперше й востаннє в житті позаздрив радникові Петкові. “Ех, якби я був Петком, — сказав він собі, — яку “граму” я їм надіслав би!” Але нічого не надіслав, а підняв слухавку й зателефонував до свого міністерства, аби дещо вточнити. Хотів дізнатися, що означає “на його рівні”. Особисто для нього це звучало як “над рівнем моря”. Але й цього не сказав, а поцікавився, з якими людьми і з яких сфер хотів би зустрітись пан міністр. На це з міністерства відповіли: “Та-а-а... розберіться самі”.

Така невизначеність дозволила панові Послу сказати, що “розбиратися” він буде із завтрашнього дня, а зараз на нього чекають більш термінові справи. Однак “термінові справи” зайняли майже місяць, протягом якого отого міністра змістили. “Слава богу, — сказав собі пан Посол, — одним придурком стало менше”.

Неприємних міністрів було не один і не два, але на них ми ще зупинимося далі. А зараз іще трохи розповімо про посольство та зізнаємося, що коли перераховували види перекусів, які пропонував пан Посол, то свідомо пропустили, так би мовити, найбільш калорійний.

А пропустили тому, що суть прийняття полягає не тільки в тому, щоб перекусити, і пов’язане воно не тільки з кухарем Пешом. Справа значно серйозніша.

 

Республіка і монархія

 

Повернімось трохи назад, у часи, коли в посольстві Болгарії у Парижі все ще існували радники Славейков і Петко, і розповімо про суперприйняття з нагоди Третього березня1. А обрали ми саме це третьоберезневе прийняття через конкуренцію, яка зненацька з’явилася в особі Його Царської Величности.

——

1 Головне національне свято Болгарії — День незалежности.

 

 

(Як готується прийняття)

 

Пояснимо, як це робиться. На відміну від будь-якого іншого вживання продуктів, яке можна організувати навіть в останню мить, третьоберезневий прийом вимагав довгої наполегливої праці. Першою проблемою було — кого запросити на нього. Це питання вирішував пан Посол начебто за допомогою радників Славейкова й Петка. Для цього секретарка Мая вручала йому копії численних списків, які зберігалися в її комп’ютері: там фігурували особи французького походження, розподілені відповідно до їхніх функцій та професій, а також особи болгарського походження, розподілені за таким же принципом. Крім офіційних осіб, були лікарі, художники, музиканти, письменники, науковці й студенти, бізнесмени, філантропи та інші особи, з якими пан Посол та його дипломати познайомились з приводу та без приводу. Існували також списки громадян болгарського походження, яких пан Посол знав особисто. Усього цих людей набиралося десь під десять тисяч, й усі, звичайно, не могли бути запрошені. Не було ані місця, ані грошей.

Отже, пан Посол позначав у списку — кого треба запросити, а кого — ні. Після цього наставав час надсилання запрошень.

Надсилання виявлялося більш легким завданням. Складніше було писати запрошення, до чого залучався ввесь особовий склад посольства. Чому? Тому, що хоч би як завчасно починалась організація, до запрошень справа все одно доходила в останній момент, і потрібні були зусилля всього колективу, щоб завершити цю справу до закінчення прийому.

Але при написанні, звичайно, Маринко Странський думав, що студентів візьме на себе секретарка Роза, секретарка Мая думала, що журналісти перебувають у віданні прес-аташе, а Р.С. думав, що офіційними особами займатиметься радник Петко. Через це певна кількість зазначених осіб взагалі не отримувала запрошень, а деякі отримували по два.

Після розсилки запрошень починалися телефонні дзвінки. Телефонували насамперед громадяни болгарського походження, які хотіли знати (скромно), чи не можуть вони отримати запрошення, (обурено) чому ними гребують, адже вони регулярно їдять кебапче1 протягом останніх двадцяти років, та (зневажливо) яким взагалі є принцип добору? Замість того щоб пояснювати, яким є принцип, який відомий тільки самому пану Послові, секретарка Мая записувала їхні адреси та надсилала запрошення. Так само робили й інші залучені у цю плутанину співробітники посольства. Отак на прийом з’являлося вдвічі більше народу, ніж передбачено. Ображених також було чимало.

——

1 Підсмажені на решітці котлети.

 

Справді, пан Посол за допомогою своїх радників або самотуж замислювався над тим принципом. При цьому французькі кандидати на запрошення були поза питанням, оскільки в принципі з трьох завжди приходив тільки один. Викреслення зі списку стосувалося тільки співвітчизників. Отже, пан Посол зрештою віддав перевагу утилітаризмові й відзначав птичкою тільки осіб, яких знав та від яких була хоч якась користь.

Не будемо зупинятись на критеріях Посла щодо користи. Буде дуже складно.

Після списків і запрошень розпочиналася власне організація прийняття, про що радник Славейков писав наказ.

Однак давайте бодай раз дотримаємось хронології і розпочнемо з самого початку. Тобто, з того самого моменту, коли в посольстві Болгарії стало відомо, що до Парижа прибуває — хто? Його Величність Цар Симеон.

 

(Посольство пише цареві)

 

Одразу скажемо: ця обставина спантеличила пана Посла та його радників, оскільки поставила перед ними шекспірівську дилему: запросити чи не запросити Його Величність на прийняття з нагоди Третього березня. Пан Посол знову скористався “номером” з терміновими справами, який уже застосовував щодо неприємного міністра, сподіваючись, що якось усе минеться. Так і сталось. Величність сама запросила пана Посла взяти участь у прийнятті, яке давала з нагоди того ж самого Третього березня.

“Уф, слава Богу!” — з полегшею зітхнув пан Посол і наказав секретарці Маї відповісти з вдячністю “ні”, тому що “і я даю прийом”.

Однак тут з’явилася нова головоломка, пов’язана з адресатом. Кому адресувати листа? Якщо написати “Його Величності Цареві Симеону”, то це означало б визнати, ніби в нас є цар, а його в нас немає. У скороченому вигляді “Й. В. Симеону” можна було не згадувати про царя, але ж до кого іншого звертаються з Й. В., як не до царя? Не виходило і адресувати лист “Симеонові Борисову”, як пропонував радник Славейков.

— Болгарська традиція не передбачає можливість звернення до будь-кого по імені та по батькові, — відрізав радник Петко й запропонував написати “Симеонові Кобурґ-Ґотському”.

— І тим самим визнати і царя, і його династію? — заперечив радник Славейков.

Такою самою складною виявилася й проблема зі зверненням: “Ваша Величносте”, яке не сподобалось обом радникам. Дрож їх проймав на саму думку про те, що вони можуть побачити написаний чорним по-білому царський титул. Що тоді? “Пане Борисов?” і “Пане Кобурґ-Ґотський” було відкинуто (див. вище). “Пане Симеоне” і “Дорогий Симеоне” взагалі не були виходом із ситуації.

Зрештою радники досягли консенсусу щодо звернення “Шановний пане”, після чого знову стали сперечатися: що ж написати у верхньому правому ріжку аркуша, а що — на конверті.

Допоки сперечались, пан Посол розважався. Тому що вже придумав дуже хитрий фінт, завдяки якому уникав конфузу “по дотичній”. І зробив це. Залишив радників з’ясовувати стосунки поміж собою, а сам пішов до секретарки Маї та надиктував їй листа, адресованого керівникові царського кабінету. Він звучав таким чином:

 

Панові Бодуркову, начальнику кабінету

 

Сам текст був таким:

 

Шановний пане!

У відповідь на запрошення, надіслане мені у листі від 5 лютого, маю честь висловити свою глибоку подяку і повідомити, що, на жаль, не можу бути присутнім через прийняття, яке даю з нагоди національного свята Республіки Болгарія.

 

Отак пан Посол чи то викрутився з ситуації, пов’язаної з титулом, чи то згадав, що Болгарія є республіка. А радники й нігтя його не варті.

Отак він не відповів особисто відправникові запрошення, але знову ж таки посол не цар, щоб давати відповідь цареві. Навіть якщо цар для нього не цар.

Отакі справи.

 

(Свято починається)

 

Ми вже згадували про наказ радника Славейкова, який створив його зі звичайною для нього наснагою. Наказ регламентував кожен крок дипломата й усього обслуговуючого персоналу на рауті. Дами-недипломати були задіяні у гардеробі та з тацями. Тобто, повинні були роздягти, нагодувати й одягти — точно в цьому порядку — п’ять сотень запрошених і тисячу очікуваних дорогих гостей. Чоловіки-недипломати й поліцаї займались охороною. Вони мали пильно слідкувати за тим, щоб кожний новоприбулий прийшов із запрошенням, а якщо й без запрошення, то бодай без бомби.

Дипломатів радник Славейков організував зустрічати натовп — відповідно до рангу, зрозуміло. Найнижчий дипломат — знадвору, найвищий — зсередини.

Тобто, виходило ось таке:

Прес-аташе мерз на вулиці, Дорочка Спасова підстерігала гостей у внутрішньому дворику. Пані Заекова (на той час перший секретар) і пані Близнюк (протягом усього часу фінансист) організовували зустріч прибулих біля зовнішніх дверей посольства. На першому повороті на сходах гості проходили через іспит “культурного радника” (“Маринко Странський, культурний радник”) і військового аташе (“Чи не маєте часом болгарської газети?”) Після чого всі повертали праворуч до гардероба. На другому повороті на них очікував торговельний радник Кенчев, а перед залами — радники Славейков і Петко. Нарешті, біля дверей до залів їх перебирали пан Посол з дружиною.

Після врочистої зустрічі дипломати приходили в зали до своїх дружин, щоб побалакати поміж собою — звичай, який радник Славейков вирішив викорінити раз і назавжди, включивши до наказу наступне “нота-бене”:

 

Раут з нагоди Третього березня є робочим днем. Він повинен бути використаний для встановлення й підтримки контактів, а не для пустопорожньої балаканини. Відповідають усі дипломати. Строк: постійно.

 

Навряд чи хтось звернув увагу на оте “нота-бене”.

Але в загальних рисах усе отак і було. За такої досконалої організації просто неможливо було, щоб прийом не пройшов на високому рівні. І якщо хтось очікував, ніби на ньому станеться щось скандальне, то мусимо його розчарувати.

Єдине, що непокоїло Р.С., було пов’язано з радником Петком. Бо йому могло спасти на думку розлютуватися саме 3 Березня. Але не спало. Тільки гості дивувалися — хто ота людина, що дивиться на них так розлючено, нібито вони комуністи. Й не тільки дивувались, але й трохи лякалися. Та пан Посол у дверях усе “замазував”.

Отже, може читач згадає, що одного часу йшлося про царську конкуренцію. Так і є. Склад посольства дуже боявся, щоб Його раут не затьмарив Їхній прийом, при цьому суперечливим об’єктом була насамперед болгарська громада. Занепокоєння було зайвим: громада умудрилася відвідати обидва раути водночас. Отак змагання між монархією й республікою закінчилося без переможця і за всенародного тріумфу. Свято закінчилось, і знову настала проза життя. А як же інакше — не щодня ж буває Третє березня!

Однак для декого Третє березня буває щодня, як побачимо далі.

 {mospagebreak}

VIII. НЕСКІНЧЕННЕ ДЕПУТАТСЬКЕ СВЯТО

 

Тут ітиметься про депутатів, але не так про тих, що гризуться в Народних зборах як про панів і паній, які репрезентували Болгарію в Європейському парламенті.

 

Депутати розважаються

 

До посольства Болгарії в Парижі депутати прибували в п’ятницю. Якщо ж приїздили в неділю, то відразу мусили вирушати до Страсбура, куди вони по суті прямували. А саме цього вони намагались уникнути. Не те, щоб мали щось проти Страсбура — він і так належав їм по праву. Бачите, Париж не входив до розкладу. Що само собою вже розпалювало бажання. Роздивитись те й се зрозуміло. І п’ятниця, напевно, була найзручнішим моментом для огляду.

Пан Посол та його дипломати не поділяли цих поглядів. Їм здавалося, ніби це є порушеннмя режиму економії, якого вимагала демократія. До того ж відбирало в них вікенд. Через це всі одностайно бурчали. Найбільше бурчала дружина Посла. “Один раз випала вільна неділя, так несе лиха година отих набундючених вискочнів”. Отак відверто висловлювала вона свою думку панові Послові.

І справді вони були набундючені (про вискочнів змовчимо). Всі до одного. Їхнє забарвлення, можливо, й було різним, але за тим, як швидко оперились і вилетіли з гнізда, вони були схожі як дві краплі води.

Однієї п’ятниці прилетіла ціла зграя на розширене страсбурське засідання, тому була в розширеному складі. До неї входили, як звичайно, три менші зграї на чолі, відповідно, з Вільшанкою, Синицею та Алі Хюсейном1. Загалом близько п’ятнадцяти пташок.

——

1 Обігруються представники політичних партій у болгарському парламенті. Вільшанка (болг. — червеношийка) керівник фракції “червоних” (соціалістів — колишніх комуністів), Синиця — керівник фракції “синіх” (демократів) та Алі Хюсейн — партії етнічних турків.

 

За такої чисельности панові Послу було зрозуміло, що доводиться оголошувати загальну мобілізацію. Що він старанно й зробив, — чому б і не зробити, — перевівши в аеропорт свій дипломатичний корпус з його автомобільним парком. Звідси пернатих було виряджено до їхніх готельних гнізд, а після відпочинку від виснажливого перельоту пан Посол зібрав їх у посольстві на філіжаночку кави з метою підсунути їм Дорочку Спасову.

Отож вони розташувались у кріслах Рожевого залу, попиваючи каву з коньяком і розмовляючи з паном Послом та його дипломатами. Радник Славейков сидів праворуч від пана Посла і дивився гордо. Радник Петко стояв наче стовп і дивився суворо. Пані консул Заекова принишкла між Вільшанкою та Синицею, оскільки людина ніколи не знає, з якого дзьоба випаде новий мандатик. Маринко Странський примостився на стільчику біля самих дверей з наміром зникнути за першої ж нагоди.

— Якщо завтра бажаєте прогулятись, то пані Спасова могла б вас відвезти до Лувру і... — почав був пан Посол.

— Досить того Лувру, — почулося з депутатської ложі.

І справді — панове депутати й пані Спасову, й той Лувр уже знали напам’ять.

Тоді пан Посол запитав їх — де в такому разі вони хотіли б завтра прогулятись?

Даремно він двічі повторив “завтра”. Виявилося, що депутати, по-перше, хотіли розпочати прогулянку негайно. І, по-друге, й мови не могло бути про спільну прогулянку під керівництвом Дорочки Спасової. З’ясувалось, що “вільшанки” прагнули відвідати Версальські палаци, “синиці” воліли подивитися Луарські замки, а “хюсейнці” бажали роздивитися Париж бай-найт, цебто вночі. У суботу вони думали помінятись, а в неділю також помінятися, щоб бути впевненими, що ніхто і ні в чому не прогадав.

“Боже мій, — сказав собі пан Посол, — за що ж Дорочці хапатися в першу чергу?!”

— Тоді зробимо так, — сказав він уголос. — Сьогодні, якщо ніхто не хоче відпочити...

Тут у його голос закралася непевна надія, але вона швидко розтанула під промовистими поглядами, які депутати одностайно кинули на нього.

— Отже, пані Спасова супроводжуватиме вас до Лу..., тобто до Версалю. Можливо, пан Близ... пан Странський міг би...

— Не можу, я на виставці, — радісно озвався Маринко і підсунув свій стілець ще ближче до дверей. Навіть легесенько нахилився вбік, щоб показати, що якщо він однією ногою тут, то другою вже крокує на виставку.

Пан Посол замисливсь. Але не думав довго, оскільки з боку депутатів почулося декілька голосів.

— Отже, пан Странський не може. А пан Близ також не може? — сказав один улесливий голос із Великою Іронією.

— Може, нам не раді в цьому посольстві, га? — єхидно додав другий голос.

— Не бачимо чуйного ставлення, — підтримав його третій.

— І я маю таке враження, — підлив олії у вогонь четвертий.

— А отому настільки нудно в нашому товаристві, що він увесь час щось читає, — обурено пробубонів п’ятий.

— І отой, біля нього, визвірився на нас, — закінчив атаку шостий.

Панові Послові заціпило. Він озирнувся, щоб побачити, на кого вони кажуть “оті”, і побачив, звичайно ж, військового аташе, який сперся на камін і, глухий до всього, поринув у купу газет, які випросив у депутатів ще в аеропорту. Трохи збоку помітив радника Петка, визначеного, як “отой біля нього”. І те, що побачив, навіяло йому погані передчуття. Петкові очі кидали громи й блискавкки, його права рука стискала уявну мітл... уявний меч, а ліва нога була трохи зігнута в коліні, ніби ось-ось стрибне вгору і вперед. Загалом він мав вигляд бойлера перед вибухом. За секунду перед вибухом. Саме стільки часу було йому необхідно, щоб з’ясувати, хто з депутатів найбільший комуніст, щоб з нього й почати.

 

(Скандал успішно уникнуто)

 

Погані передчуття пана Посла почали перетворюватися в його уяві на картину рукопашного бою між депутатами й дипломатами. Не те, щоб це була нецікава картина, але подібна поведінка не вписувалась в уяві пана Посла в пристойну поведінку у Рожевому залі. Тому він спритно підхопився з крісла й став усе залагоджувати:

— Добре, добре, нічого страшного, ото зараз... давайте подумаємо... адже нічого особливого... — і т.д.

Намагався взяти ситуацію в руки. Навіть не хотів думати про те, що могло б трапитись, якби й решта десятеро депутатів сказали, що вони думають, а Петко, зі свого боку, скаже їм, що він про них думає. Тому пан Посол пішов від одного до другого і з дружнім поплескуванням по плечі пропонував випити ще коньяку. Тут підпряглась і пані Заекова. Вона запропонувала свої послуги — супроводжувати групу під час прогулянки. Третю групу пан Посол вирішив узяти на себе.

Тим часом Маринко Странський непомітно залишив поле брані, радник Петко наслідував його приклад, грюкнувши дверима, а військовий аташе з газетами сховався за завісою біля вікна, й товариство угамувалося.

— Будьмо, — сказав пан Посол і подумки витер спітніле чоло.

— Були на межі, — пояснив він увечері своїй дружині, перевдягаючись для нічного Парижа. — Ти б бачила, як настовбурчився Петко!

А Петко одразу вирушив до Близнюка й сказав:

— Ще трохи — і я показав би тим депутатам, де раки зимують. Якби ти знав, як Посол злякався! Ото б я їм показав!

 

Депутати працюють

 

Депутати їздили до Парижа не тільки на прогулянку. Їздили також і в справах. Це взагалі не полегшувало завдання пана Посла та його дипломатів. Чому? Бо, крім зграй, депутати поділялися також на два підвиди. Один складався з депутатів, які були депутатами з часів, відколи себе пам’ятали, тому посольство й паризькі околиці були для них рідним домом. З усіма наслідками, які з цього випливали. До другої категорії належали всі інші. Вони не були депутатами з часів, одколи себе пам’ятали, але дуже хотіли, щоб і посольство, і його паризькі бульвари стали для них рідним домом. А з цього також випливали наслідки. На яких не зупинятимемось, адже це не наша справа, еге ж?

 

(Хто хоче, той отримає)

 

Між іншим, в оті часи палке бажання нерідко призводило до великого одержання. Наприклад, коли одного високопоставленого політичного діяча запитали, чи не хочеться йому стати міністром, він без вагання відповів: “Дуже хочеться”. І став. Достеменно він пізніше проголосив оту фразу, з якої ми розпочали нашу розповідь, а саме: “Чи треба бути дипломатом, щоб бути дипломатом?”

Інший приклад палкого бажання надала нам дочка Миша Конґа, яка дуже хотіла, щоб батько купив їй автомобіль. Після того, як вона в тридцять шосте висловила своє бажання, Конґо сказав: “Добре, але спочатку отримай посвідчення водія, машина — не проблема”. Конґо ні за що в світі не промовив би такі легковажні слова, якби не був переконаний, що доччине посвідчення водія не забезпечує йому відстрочку десь на дві-три п’ятирічки, а тим часом не відомо, що буде далі. Однак цього, на жаль, не сталося. Дитинка отримала посвідчення водія після двох провалених спроб, після чого впевнено взяла кермо батьківського автомобіля в свої руки. Цей автомобіль був старим “шевроле”, а дитиною Конґо було дрібненьке дівча, яке дивилося на дорогу крізь кермо та ледве діставало до педалей, але полюбило “шевроле” як свого рідного брата й чути не хотіло про іншу марку автомобіля. Через це, а також аби назавжди не бути позбавленим засобу пересування, Конґо мусив купити ще одне “шевроле” — не таке старе, але таке ж громіздке.

Відтоді й до сьогодні Конґо та його дочка проводять свій час у ремонті свого автомобільного парку та не відкидають думку збагатити його ще одним засобом пересування, яке потребувало б меншого клопоту. На думку Близнюка, закоханість в одну марку автомобіля здатна повністю розорити і більш заможну людину, ніж Мишо Конґо, який, знову ж таки, на думку Близнюка, не заспокоїться, аж поки викупить усі наявні софійські “шевроле” й припаркує їх під своїми вікнами.

Подібним чином не вгамовувався і видатний поет Маріо С., який страшенно хотів стати Послом. Чомусь йому дуже подобалось бути Послом. Так сильно хотів стати Послом, що після того, як попрацював екологом, політологом, дієтологом і мавпою, нарешті, став. Послом у Нубії. Однак не був задоволений. Бо мріяв не саме про Нубію.

Приклади сильних бажань свідчать, що здебільша один хоче, а другий платить. А у випадку з поетом Маріо С. видається: коли дуже хочеш, то отримаєш, але не завжди те, чого тобі хочеться.

Подібним чином під час одного робочого візиту пан Голова болгарського парламенту захотів блиснути перед паном Головою французького парламенту з питань сільського господарства. Він пояснив співрозмовникові, що Болгарія має намір створити спеціалізовані кооперативи, які конкуруватимуть поміж собою. Сподівався цим прикладом переконати свого французького колегу, адже сміливо повів довірену йому країну шляхом ринкового сільського господарства.

Спантеличений француз чесно намагавсь уявити, як виробник помідорів конкуруватиме з вівчарем, але не зміг і змінив тему. Наш спікер, однак, помітив, що сяйнув не так яскраво, як хотілось, і знову перевів розмову на село, поклавши на лопатки їхнього спікера своїм головним козирем, а саме: що Болгарія по суті надаватиме перевагу приватному фермерству. Чим остаточно шокував представника найдержавнішої держави в Європі.

Але такі конфузи траплялись і в житті, коли люди говорили начебто про одне й те саме, але різними мовами.

 

(Про національну згоду)

 

Типову розмову в цьому дусі вели мати й теща Миша Конґа. (І більше не затримуватиму вашу увагу на Конґові.) Якщо мова йшла про спільного знайомого, то мати казала: “О, ти про нього? Знаю його, а як же, він з доброї сім’ї”. Хвилину по тому теща промовляла: “Отой? Знаю його, всі їхні родичі — сволота”. Цей діалог відбувся ще до настання демократії, стосувався спільного знайомого з буржуазної сім’ї ще за тоталітаризму. (Останнє слово дуже підходить для скоромовки, наприклад, “Тоталітаризм тиранізував Тотку — постривай, Тотко, ось позбудемось тоталітаризму, тоді він тебе не тиранізуватиме”.) В часи демократії діалоги про спільних знайомих звучали більш відверто. Мати: “Не кажи мені про отих клятих комуністів”. Теща: “Але все ж таки це наші люди”. Або мати: “І він був комуністом, але непогана людина”. Теща: “Не хочу й чути про того перевертня”.

Конґо аж млів од подібних діалогів. Вважав їх дуже повчальними. Особливо йому подобалося, що дами чудово розуміли одна одну й часто збиралися випити кави й побалакати. Хочеться сказати, що вони поважали думку одна одної й досягли такого бажаного для болгарських політичних діячів національного порозуміння на сімейному рівні. Хочеться, однак Конґо стверджував: вони говорили й навіть слухали, але не чули одна одну. Ех, прикро!

 

Міністри також розвіюються

 

У посольстві Болгарії дуже часто з’являлися й міністри.

Цікавим у цьому відношенні був візит міністра Антонова. Не знаємо, чи виконав міністр якусь роботу, але знаємо напевно, що загубив валізу — з єдиною метою створити напруження для Маринка Странського.

Цього міністра мав зустрічати Маринко, який, відомо ж, не був прибічником глобального підходу. Тобто, чесно зустрів міністра, відрекомендувався йому й навіть люб’язно дав свій домашній телефон, адже бува щось трапиться, та ще й у неділю. Але прозаїчна думка про те, що, крім міністра, існувала ще й валіза, навіть не осінила його.

Отак пан Антонов опинився в готелі належним чином розміщений, але геть обезвалізений. Охоплений міністерським сказом, він зняв слухавку, зв’язався з Маринком і розчавив його, ніби помідор. Після чого наказав терміново вирушити в аеропорт і не повертатися без валізи.

— Це марна справа, пане міністре, — сказав Маринко.

Не те, щоб Маринко Странський не шукав утрачену валізу, але мав інтуїцію в таких справах. Знав, які вони безперспективні. І не мав наміру провести залишок свого дня у біганині між багажним відділенням, кав’ярнями й туалетами паризького аеропорту. Тому отак розумно відповів пану Міністрові і дуже здивувався, коли той назвав його нікчемою і зробив прогноз про якнайшвидше звільнення з посади болгарського культурного радника в Парижі.

— Не треба мене лякати, — розсердився Маринко і поклав трубку.

Після цього, однак, подумав, зателефонував у “Балкан”1 і сказав: якщо не знайдуть валізу пана Міністра, то вони нікчеми й повинні звільнити свої місця. А ті йому відповіли, що валізу відправлено до Мадрида й вона має прибути сюди наступним рейсом.

——

1 Болгарське агентство авіаційних перевезень.

 

“Хай йому чорт, наступний літак можу бути й за півтора місяця”, — скис Маринко. Але це не так. Рейс був щодня, і Маринкові довелося лише позичити Міністрові бритву для гоління.

Та незалежно від цього дружнього жесту стосунки між ними лишилися напруженими. Міністр Антонов усім скаржився на культурного радника болгарського посольства в Парижі, а Маринко Странський, почувши про міністра Антонова, нервово згадував його матір. На щастя, Міністра незабаром послали у відставку, а Маринко ніколи так і не зустрів його матір — отак світ уник великої драми.

 

Міністри не завжди розважаються

 

Міністра Николаєва також звільнили, коли він відправив до посольства факс, у кому йшлося про те, що дружина пана Міністра, його старша дочка й друга, щойно народжена, вирушають до зятя в Америку і, отже, бажають “утилізувати” своє тригодинне перебування в Парижі, а від пана Посла вимагалося забезпечити оту “утилізацію”.

Пан Посол швидко збагнув: якщо існують завдання підвищеної трудности, то одне з них посміхається йому просто в очі. Йому було зрозуміло, що, по-перше, для привезення з аеропорту і прогулянки двох дам не вистачить одного автомобіля; по-друге, терміново необхідно мобілізувати спеціальний штат, який змінюватиме пелюшки — дурниці — памперси третьої дами й казатиме їй “у-тю-тю” та робитиме “козу”; і, по-третє, сім’я Николаєвих прибувала в аеропорт “Орлі”, а до Америки вилітала з “Руасі”.

Зверніть увагу на третє. Це поставило перед паном Послом серйозний математичний казус, а саме: знаючи, що “Руасі” міститься кілометрів за п’ятдесят від Парижа та якщо пригадати, скільки часу треба було Близнюкові, щоб привезти свою сім’ю до замку “Монте Крісто” магістраллю, то застосування гелікоптера було само собою зрозумілим.

— Таким чином, не треба задіювати автомобілі, і людей можна не турбувати, — радісно сказав пан Посол своїй дружині ввечері після одержання факсу.

— Яким чином? — недовірливо запитала вона.

— Та я пожартував, — заспокоїв її пан Посол.

Але не те, що сам пожартував: до цього його довели. Йому спало на думку випросити у французької влади гелікоптер для гуманітарної місії в рамках зростаючого співробітництва між двома дружніми країнами. Навіть обдумував варіант, щоб пані Заекова використала свої зв’язки з паризькою поліцією. Міг також доручити військовому аташе швиденько роздобути військовий гелікоптер. Або ж, ну, скажімо, доручити розвідникові десь позичити такий собі розвідницький ґвинтокрил.

Однак після ґрунтовного обдумування перемогла думка пані Послихи, яка полягала у наступному:

— Нехай з “Орлі” одразу їдуть у “Руасі”!

У цьому полягав і зміст факсу-відповіді, адресованого екс-міністрові Николаєву, який...

Та не будемо розбалакувати про реакцію міністра, адже спочатку міністри реагували як мутанти. Отже, міністр Антонов був вартий міністра Николаєва.

 

(Маринко не хоче бути міністром)

 

Але якщо подумати, то висока посада тільки видається нескінченним святом. По суті якщо ти депутат або міністр — це зайвий головний біль. Усім себе накидаєш, і ніхто тебе не любить. Якби Маринка Странського навіть благали — й то він не став би ані депутатом, ані міністром. (Ну, щонайбільше — заступником міністра.) Навіть Близнюк з притаманною йому схильністю керувати завагався б перед тим, як відгукнутися на подібне вмовляння. У мріях Маринка та Близнюка майбутнє уявлялося скоріш апетитною сумішшю загальної поваги, безтурботного байдикування та необмеженої можливости розтринькувати грошові знаки. Іншими словами — лафа. Ота лафа замайоріла на обрії, коли в посольстві з’явився Жіжі.

Це сталось одного похмурого весняного полудня в консульському відділі. Періщив традиційний паризький дощ. Пані Заекова застудилася, й оскільки в консульському відділі завжди було щось проти застуди, подароване вдячними клієнтами, то пані попивала коньячок з аспірином. Дорочка Спасова та дружини двох дипломатів також сьорбали превентивно. Погода навіювала смуток, і усі чотири дами були похмурі. Коли вони роздивлялися навкруги, в їхніх очах не було надії. Отже, атмосфера видавалася цілком підходящою для спільної зрошувальної профілактики. Відвідувачів зібралось мало, а колеги обмінювалися сумними думками за кавою в Близнюка. Лише одного разу вдерся військовий аташе, який нашвидкуруч оглянув відділ з метою поцупити щось почитати. Замість цього помітив аспірин і повідомив дам, що алкоголь з аспірином призводить до алергії.

— В мене не призводить, — кисло сказала пані Заекова.

Аташе знизав плечима, мовляв, “я вам сказав”, і вирушив у своїх справах, а дами й далі підливали в чарки з переконанням, що відтак життя вже не запропонує їм жодної радісної фарби.

І коли справа потихеньку наближалася до класичних жіночих пліток, раптом перед скляним віконечком з’явився Він — приємно посивілий пан, який промовив:

— Називайте мене Жіжі. — І додав: — Бажаю усиновити велику болгарську дитину.

— Наскільки велику?

— Якої статі? — такі два запитання було йому задано.

Після чого пані Заекова всталила порядок, запросивши пана Жіжі до себе в кабінет і турботливо зачинила двері.

Хвилину по тому, а може, й хвилини не минуло, як до консульського відділу прибігли Близнюк і Маринко, після них з’явився прес-аташе, по п’ятах за ними слідував завгосп Ґошо, а процесію замикав торговельний радник Кенчев.

Дами скосували на них, але все ж таки розповіли, що через свій літній вік пан Жіжі хоче усиновити байдуже яку дитину, упередивши ж запитання про чоловічу конкуренцію, сказали, що все одно якої статі. Дами не підслуховували, просто це, на їхню думку, само собою випливало з благородної статури пана Жіжі. Надто вже в нього була благородна статура. А що він був облагодіяний незліченною кількістю французьких франків, то це розумілося само собою.

Маринко та Близнюк здивувалися посиленою чоловічою присутністю в консульському відділі. У прагненні до лафи вони загалом не передбачали спортивну боротьбу з розлюченими кандидатами на всиновлення. Тому їм страшенно захотілось очистити поле брані від аташе, завгоспа й торгівця.

— Думаєш, варто всиновлювати когось, хто тебе об’їдатиме? — звернувся Близнюк до Маринка.

— Якогось ненажеру? З великим животом? Хто тільки тріскає, тріскає, тріскає? — уточнив Маринко.

— Саме так.

— Гм... навряд, — розмірковував Маринко. — Особисто я навіть якби мені заплатили, не всиновив би так.

— А когось, хто не може навіть завести собі секретарки чи купити кросівки?

— Нікчему, невдаху та волоцюгу? В жодному разі.

— А якогось пройдисвіта?..

Але щойно вони зібралися розтрощити й завгоспа, як сумовито озвалася Дорочка Спасова:

— До десяти років щонайбільше.

Аудиторія миттєво замовкла, а суперництво перетворилося на солідарність.

— І таку дитину він назвав “великою”?

— Ну... шахрай! А обіцяв!..

— Нехай той малий байстрюк зробить його життя нестерпним!

— Хай би йому стало непереливки!

— Нехай отримає!..

Отак бурмотіли, а потайки зиркали, чи не вештається поряд якийсь десятирічний, щоб відкрутити йому голову.

Не було нічого дивного, якби читач запитав, чому частина мешканців посольства не була присутньою на ратному полі. Хтозна. Передбачаємо, що просто не мріяли бути всиновленими. Про що ж вони мріяли? Про подвиги та славу? Про прекрасну даму? Бути неграми в Алабамі? Еге ж, це їхній клопіт.

Тому кандидатам, які не підійшли на роль синочків і донечок, не було прикро. Вони швидко подолали своє розчарування, коли дізналися, що Жіжі, хоча й рано посивів, але загалом не був старим. Чому швидко це зрозуміли? Бо в їхню арізонську мрію по праву вписувалась надія про спадщину — ось чому.

 

(Скільки вам років?)

 

Питання про вік, скільки людині років, на скільки вона видається й на скільки зізнається, є досить делікатним і часто призводить до цікавих непорозумінь. Найбільш хвилюючим з них є, коли запитуємо незнайому жінку в погано освітленому приміщенні: “Ви його мати?” — а вона відповідає: “Ні, його сестра”. У цьому разі зрозуміло: якщо перед вашим запитанням сестричка й гадки не мала про ваше існування, то після нього перетвориться на вашого довічного ворога. І всілякі спроби якось затушувати промах — “Напевно, ви пережили велике нещастя!?” або “Що вдієш, життя так може виснажити!” — тільки підтвердять ваш власний здогад, що ви повний ідіот.

Подібна підозра, хоча й з іншого приводу, охопила Даринчиного Минка, коли одного разу він повіз тещу до лікаря. Минкова теща вважала, що людина має стільки років, на скільки себе відчуває, а вона вже близько тридцяти років відчувала себе сорокадвохрічною. Минко не мав нічого проти, навіть потішався, коли уявляв собі, як Даринка випереджає свою матір.

— Однак перед лікарем не можна приховувати свій вік, — сказав він своїй тещі.

Шляхетна дама з неохотою погодилась, і коли лікар запитав, скільки їй років, тихо відповіла:

— Сімдесят два.

“Тю... дуже стара”, — сказав собі Минко, який уперше дізнався про справжній вік тещі.

 Лікар чемно сказав:

— А з вигляду вам не даси стільки.

Після цього поміряв їй тиск і виписав направлення на аналізи.

— Бачив? — раділа теща дорогою в лабораторію. — Могла б сказати, що й п’ятдесят два.

А перед тим як вийти з лабораторії, лаборант запитав даму, чи вона або її чоловік прийдуть по результати.

Минко озирнувся, щоб побачити тестя, однак навколо не було жодного немічного старця. Мова йшла про нього самого. Це було очевидним.

— Правду кажу, що мені сорок два роки, — переможно підсумувала теща. — Й не варто тебе слухати!

А Минко ще довго після цього крутився перед дзеркалом, намагаючись зрозуміти, чи викрутаси Даринки не залишили незворотних слідів на його мужньому обличчі.

Отаке... Однак від асоціацій нема куди дітися. Якщо згадаємо про подарунки проти застуди, які випивали у консульському відділі, або, якщо бути точними, заливали консульський відділ, то відразу в уяві виникне індичка, подарована військовому аташе.

 

(Військовий аташе не хоче отримувати подарунки)

 

Військовий аташе повертався з Марселя, де був на церемонії спуску на воду чергового шедевра французького кораблебудування, і дорогою наздогнав французького громадянина, якого взяв на буксир і довіз до місця його проживання. Доброю душею був військовий аташе! Француз пропонував заплатити, але, отримавши категоричну відмову, вручив свою візитівку і сказав, що віддячить по-іншому.

І за кілька днів дружина військового аташе зустріла його зі словами:

— Поштою надійшла пташечка.

— Якої породи? — поцікавився військовий аташе.

— Та... зовсім свіжа, — відповіла дружина, бо насправді її хвилювало, чи не протухла ота індичка.

І справді, якби індичка надійшла болгарською поштою, то просмерділа б увесь квартал. Французька пошта, однак, доправила до будинку військового аташе свіжого й рожевощокого птаха, який нібито сам просився, щоб його нашпигували та засунули в духовку.

Тим часом дружина військового аташе вже цілком засвоїла місцеву кухню й тріпотіла від однієї думки про нашпиговану індичку в духовці. При цьому мала сумніви не щодо духовки, а щодо наповнення індички. Не хотіла навіть чути про такі простяцькі речі, як гарнір з рису та потрушків. У крайньому разі погодилася б нашпигувати птаха горіхами чи гарніром з каштанів. Але її мрією було зробити індичку з помаранчами.

— Думаю приготувати її з помаранчами, — рішуче оголосила вона.

Отут військовий аташе здригнувся й не менш рішуче заявив, що це тхне підкупом.

— Дурниці, вона пахне щойно викупаним немовлям, — заперечила дружина.

— Я кажу не про індичку, — пояснив військовий аташе.

— А про що? — поцікавилася дружина.

Обидвоє ще довго отак розмовляли, аж поки збагнули, що поки не відомо, якої послуги попросить відправник за свій презент, а отже з цього випливало, що слід негайно відправити тушку назад.

Що й було зроблено, однак індичка вже наступного дня повернулась, позаяк адресат виявивсь у відпустці. Аташе знову її надіслав, але індичка знову благополучно повернулась, оскільки адресат поїхав до своїх батьків аж у Марсель, адресу яких також було вказано.

Однак цього разу аташе здався. Хоча й мав намір відправити впертого птаха до Марселя, коли б легкий душок, що з’явився після другої подорожі, не перетворився на отой сморід, котрий був би характерним ще на самому початку, якби його надіслали болгарською поштою. Впевнено смерділо падлом.

Отак ще до можливости бути звинуваченим, що робить спроби розчленити труп, військовий аташе вирішив не ризикувати з підкупом, а його дружина так і не приготувала індичку з помаранчами.

Що вдієш — таке життя. Досить суворе. Усипане труднощами. Вистелене нездійсненними мріями і нереалізованими намірами. Щойно вирішиш зробити добре діло — й одразу стикаєшся з чимось непередбаченим і непробивним. Непоступливим і дурним.

 

Свято триває

 

Отакі думки снувалися в голові отця Йоана, коли він зіткнувся з паном Послом. Але оскільки все полягає у точці зору, то пан Посол сказав з приводу цього зіткнення, яке сталось одразу після візиту чергового міністра та між двома депутатськими візитами: “Немає кінця-краю непрошеним гостям у цьому посольстві”.

Перед тим, як дійдемо до зіткнення, доводиться дати деякі, так би мовити, топографічні уточнення. Посольство Болгарії в Парижі розміщувалось по суті в двох будівлях. В одній — прекрасній — трудилися пан Посол та його дипломати. Друга, бетонне громаддя, позбавлене даху та ніби обезглавлене, дало притулок консульському відділові, бібліотеці й декільком оселям. Між двома будівлями був укритий бруківкою дворик, десять на десять метрів, що й показував другий монітор на “перепустці”.

Отож саме в цьому дворику отець Йоан забажав побудувати — що? Каплицю. Пан Посол отримав від нього лист, у якому йшлося про те, що через відродження віри в населення, що було пов’язано з наступом демократії, та з метою дати відсіч сектантам у Болгарії, отець був би щасливий, якби пан Посол сприяв йому в будівництві отого сховища віри у внутрішньому дворику посольства.

Пан Посол спочатку не повірив власним очам, потім розсердився й наказав секретарці Маї відповісти Йоану, що питання з вірою перебуває поза компетенцією держави. Секретарка Мая сіла за комп’ютер (по суті вона ввесь час за ним сиділа) і за звичкою написала “Шанований пане...”, однак відчула, що цього разу потрібне не таке звернення. (Цікаво відзначити, що форма звернення час від часу створювала проблеми в цьому посольстві.) “Може, треба звертатись “Ваше високопреосвященство”? — засумнівалась Мая та сказала собі: “Чи не запитати першоджерело?”

— Високопреосвященство — це кардинал, — пояснив їй військовий аташе. — А наш є благоговійством.

Чудово. Отже, вона написала “Ваше благоговійство” і оте саме про віру та державу. Пан Посол підписав листа і сказав собі: “Здається, вийшов сухим з води”.

Однак за кілька днів він отримав нове послання. У ньому пан отець наголошував, що за демократії держава потребує допомогти вірі, а не виходити сухою з води. І доповнив, що держава в Болгарії вже мала великий прогрес у цьому плані. “Днями відкрили з водосвяттям одну шляхово-транспортну споруду”. А ви, мовляв, противитесь щодо якоісь каплиці!

— Добре, — сказав пан Посол секретарці Маї. — Поясни йому, що у дворику немає місця.

На це отець Йоан заперечив, що він збирається будувати не храм, а лише капличку. Тільки щоб віруючі мали де спілкуватися з Богом. Але якщо панові Послу шкода дворика, то капличку можна організувати і в консульському відділі.

Пан Посол почав трохи нервувати. Не те, щоб мав щось проти віри за часів демократії, однак думка про віруючих, які спілкуватимуться з Богом у дворику посольства, чи, не дай Боже, в його консульському відділі, здавалася йому неприйнятною.

— Уяви собі, який базар буде! — поділився він з дружиною своїми думкми.

А панотцеві написав: якщо той побудує капличку, то завтра треба будувати мечетьку, після чого й синагогочку. Оскільки перед богом усі рівні, еге ж? На це слуга божий відповів: спочатку давайте владнаємо питання з капличкою, а вже після цього й про мечетьку подумаємо.

Відтак діалог ускладнився. Благоговійство наполягав на своєму, а пан Посол не відступав ані на йоту. Побачивши, що не можна дійти згоди шляхом листування, ті двоє почати зустрічатись. Не знаємо, як відбувалися їхні зустрічі й про що там ішлось, але все це було досить цікаво.

Після цього вони перестали зустрічатися, і отець застосував фінт із журналістами, тобто став прославляти пана Посла у болгарських газетах, а пан Посол застосував фінт із “ґрамами”, тобто став прославляти отця Йоана перед власним міністерством.

Нарешті, міністерство зволило відповісти, й пан Посол особисто вручив відповідь отцеві Йоану.

— Як це не дозволяють? — здивувався панотець.

— А як можуть дозволити? — запитав пан Посол.

Отак дилетантська держава перемогла релігію, однак тимчасово, бо отець Йоан і надалі вряди-годи з’являвся в посольстві й вигукував: “Дайош каплицю!” Чим дуже нагадував одного відомого крадія гусей.

Серед осіб, для яких життя в Парижі було нескінченним святом, треба згадати також д-ра Григорія, який нагадав іншу особу з новітньої болгарської історії, купив собі автомобіль за 100 000 франків, зекономлених на круасанах1. (Круасан — це хрумка булочка, пам’ятаєте?)

——

1 Натяк на одного болгарського депутата, який заявив журналістам, що 3 млн. левів, які він задекларував як прибуток за один рік депутатського мандату, він отримав внаслідок економії на пиріжках.

 

 

Свято триває далі

 

Доктор Григорій був бідним болгарським лікарем, його направили на спеціалізацію до Франції з військової лікарні, в якій він працював у Болгарії. Логічно доктор звернувся по допомогу до військового аташе, якому пояснив, ніби в нього мізерна стипендія, а це надалі означало, що, можливо, той йому знайде якусь дешеву квартиру.

Добряк військовий аташе не міг залишити земляка у важкому становищі, серце цього не дозволяло, тому він випросив у пана Посла дозвіл поселити доктора у посольстві безплатно. Пан Посол і сам любив допомагати людям, тож згодився.

Доктор Григорій мешкав у посольстві три роки, економлячи на булочках, обідав сандвічем, а вечеряв коли в повара Пеша, коли в Дорочки Спасової, а коли під час коктейлів у Рожевому залі. У результаті таких злиднів наприкінці спеціалізації він купив собі стотисячефранкове БМB.

Тільки тоді стало зрозуміло, що стипендія доктора дорівнювала середній французькій зарплаті й що, крім цього, він давав платні консультації. І що по суті вряди-годи дозволяв собі й круасани.

“Боже милий, який злодій!” — сказав військовий аташе, й так розгнівався, що цілий день ані рядочка не прочитав, а пан Посол одразу наказав злодієві звільнити болгарську територію. Наказав то наказав, але вже було запізно. БМВ виблискувало на стоянці під посольством. Спеціалізація закінчилась, і доктор Григорій рушив на батьківщину, де в нього викрали те БМB ще на митниці.

— Еге ж... є справедливість у світі, — полегшено зітхнув військовий аташе.

Добряк то добряк, але ж все має межі, еге ж?

Інше повернення на батьківщину мало суперечливі емоції і піддало патріота не одному випробовуванню, як побачимо в останньому розділі.

{mospagebreak} 

IX. ПОВЕРНЕННЯ ДО РАЮ

 

Як і всі трудящі, дипломати Його Превосходительства були облагодійствувані щорічною відпусткою. Але, на відміну від усіх інших, вони її використовували, щоб повернутись туди, звідки інші намагалися втекти. Йдеться про рідну домівку. До того мальовничого куточка, де вони жили перед тим, як согрішити та бути відправленими до Парижа. І де, як ми вже казали на початку, відчували грішну ностальгію за рідною Сеною.

Отаке. Не можна догодити людині. Їй завжди чогось бракує. Найчастіше —грошей.

Тут спокусімося зізнатись, що стосовно двох мудрих сентенцій “Час — це гроші” і “Гроші — це ще не все” віддаємо перевагу третій, за якою “Єдиною властивістю грошей є їхня кількість”. Одразу уточнімо, що ця думка належить французові Талейрану, а він знав, що каже.

 

(Випадок з квитком)

 

Здається, саме кількости бракувало Маринковому батькові, бо коли Маринко повернувсь у першу відпустку та запитав його, скільки зараз коштують квитки на трамвай, той промовив:

— Не знаю. В мене проїзний.

Насправді він не мав проїзного, а коли їздив трамваєм, то стискував у жмені квиток і пильнував контролера. Випробувана система. Якщо стати біля компостера, то це діє безвідмовно. Між іншим, Маринків батько застосовував цю систему дуже давно, а під час демократії — без каяття. Але й раніше не прокидавсь у холодному поті.

І справді, стара людина не була схожа на порушника. Скоріше мала безневинний вигляд людини, готової допомогти державі за будь-яких обставин. Тому контролери, як правило, обминали його, а він зберігав квиток для наступного разу.

Маринко Странський і взагалі не мав уяви про схильність батька до обману. Так, він відкрив у батька певне неузгодження між словами й ділом, але безпосередніх фактів не мав і гадки теж не мав, що справи зайшли аж так далеко. Тому пережив справжнє потрясіння, коли зустрів свого дядька Коля, який зі щасливою посмішкою розповів йому, як його брат зрештою попався.

Ось як це сталося. Взяв пан Странський-старший трамвай № 2 на площі Славейкова з метою поїхати на ринок під Римським муром і сказав собі: “Хто за дві зупинки компостує квиток?” Він завжди собі таке казав, коли вирушав базарювати під Римським муром. Став біля компостера й крадькома роздивлявся навкруги. Не побачив жодного обличчя, яке тишком-нишком просувалося поміж пасажирів і шепотіло: “Ваш квиток, будь ласка”. Не помітив і свого брата, Маринкового дядька Коля, в якого в цей момент перевіряли квиток. Неуважним був того дня. Можливо, тому, що допіру отримав пенсію і йому було добре. Й щойно він безтурботно задививсь у вікно, як під самим його носом почувся зловісний шепіт.

Пан Странський-старший не втратив самовладання, показав свій талон і мовив:

— Саме хотів його закомпостувати.

І закомпостував. З гідністю й певним жалем.

Але коли контролер узяв папірець, щоб його порвати, то з подивом помітив, що нагорі було написано “4 ст” і “63 р.”.

— Чотири стотинки? — здивувався пан Саранський-старший. — Шістдесят третій рік, кажете? Ти ба! Напевно, я помилився. — І додав. — Зачекайте, здається, в мене тут був новіший.

І сягнув у кишеню, з мукою згадуючи, чи раптом не знайдеться у нього квитка хоча б вісімдесятих років.

У цей час дядько Кольо посміхався по самі вуха та з цікавістю спостерігав, як брат крутиться, ніби ошуканий єврей, а подив на обличчі контролера змінився на недовіру та обурення й завмер на неприхованому бажанні вчинити самосуд. Пасажири спочатку байдуже спостерігали за випадком — це була не дивина — але чотири стотинки викликали в них інтерес, тому деякі з них рішуче встали на бік влади, а більшість — на захист літнього пана. Справа йшла до збройного конфлікту й могла перетворитися на криваву драму, якби, так би мовити, в найбільш урочистий момент , тобто, коли контролер схопив пана Странського за куртку, дядько Кольо не прошепотів йому щось на вухо. При цьому не перестаючи хіхікати. Контролер заспокоївся, махнув рукою і відпустив отих двох живими і здоровими.

— Що за непристойний був отой сміх! — поскаржився пан Странський панові Странському, поки вони чекали у черзі за помідорами. — І що ти йому сказав на вухо?

— Хі-хі-хі, — відказав дядько Кольо. — Познайомив його, хі-хі, з деякими особливостями літнього віку. Сказав йому, що ти... хі...

— Що я — “хі”? — підозріло запитав пан Странський.

— З глузду з’їхав. Старий дурень. Розуму стратився.

— Що-що? — поцікавився пан Странський, але вже вловив сутність справи, яка не викликала в нього братерської вдячности.

— Дуже тобі вдячний, — з іронією процідив він і з сумом замовк.

А дядько Кольо цілий день був у доброму гуморі.

Зрозуміло, що впертість пана Странського їздити без квитка скоріше було питанням принципу, а не походила від безгрошів’я, безперечно, було під час другого великого здивування, яке пережив Маринко Странський після першого повернення на батьківщину.

 

Маринко їздить трамваєм

 

Щось подібне сталося в трамваї, коли Маринко вирішив був чесно прокомпостувати чесно придбаний ним талон. Чудово, але коли спробував утиснути його в щілину компостера, то помітив, що клята щілина не попереду, до чого він звик, а ховається десь нагорі. Він спробував стромити квиток нагорі. Однак той або не входив, або входив занадто, що, на думку Маринка, могло призвести до того, що талон там і залишиться. Маринко перевернув його, потім покрутив, але той не хотів улазити, та й годі.

Пан культурний радник зніяковів. Не міг же він їхати без квитка. А оно й отой, з вусами. Якщо зараз дістане свій жетон і попросить квиток? Але це був не “отой”. Трамвай був повен підозрілих облич, ніби натоптаний контролерами. А дядька Коля не було.

Тоді Маринко Странський ще більше зніяковів і запитав одного симпатичного хлопця, “як компостують талони”. Хлопчина знизав плечима й сказав, що в нього проїзний. “Знайшов кого запитати”, — дорікнув собі Маринко Странський і звернувся до приємної дами середнього віку, яка також, виявилось, має проїзний.

Маринко обійшов увесь трамвай, запитуючи кожного: “Як компостувати талони?” Ті не мали уявлення: в усіх були проїзні. Однак Маринко знав оті “проїзні”, які були схожі на квитки 63-го року, тому вийшов на наступній зупинці і почимчикував далі пішки, запитуючи себе: “Що сталося з нашими людьми?”

Те саме запитав, потрапивши на свій перший “відпускний” мітинг. Щоб у самого не склалося враження, нібито повернувся на батьківщину, аби поїздити “зайцем”.

 

Маринко йде на мітинг

 

Треба нагадати, що пан культурний радник любив говорити про політику, і в цьому відношенні Болгарія дала йому повне задоволення. Здається, нічого, крім політики, в ній не залишилось. Але ми політикою безпосередньо не займатимемось, а розповімо про мітинг, на який потрапив Маринко Странський, і, говорячи “потрапив”, не маємо на увазі жодної випадковості. Навпаки. Маринко, йдучи Царським бульваром, — колишнім Російським — та радіючи відродженій столиці, побачив гурт із прапорами, який прямував до собору Олександра Невського, й пішов за ним із великим бажанням.

Тим часом радник Славейков опинився на тому сумнівному мітингу абсолютно випадково. Британському аристократові, яким був Р.С., і на думку не могло спасти навмисно змішатися з болгарським плебсом. Він просто проходив повз храм-пам’ятник і виявився втягнутим юрбою, серед якої зіткнувся з паном культурним радником. Вони відійшли вбік, щоб спокійно побалакати, немов не бачилися роки, кидаючи час від часу погляди на трибуну, щоб зрозуміти, про що ж там ідеться.

Й ось на трибуні з’явився в усій своїй розкоші один пан у довгій червоній сутані з усіма іншими атрибутами папського нунція, яким він виявився. Звідки взявся папський нунцій і що він робив у храмі Олександра Невського, панове радники так і не зрозуміли, хоча більшість бурхливо вітала високого гостя вигуками, які дуже нагадували популярну в ті часи люб’язність “червоне сміття”1.

——

1 Отак зневажливо називали комуністів у першій половині 1990-х років.

 

Радники реагували кожен по-своєму. Пан Славейков зневажливо подивився на натовп і з комун... перепрошую, з аристократичною зверхністю промовив:

— Покидьки.

А Маринко Странський похитав головою і промимрив:

— Боже милий, який сором!.. Знову ми стали посміховиськом. — І, звичайно, вигукнув: — І що сталося з нашими людьми?

Засмучений радник Славейков пішов з площі, а Маринко лишивсь, однак у його душі запанувала велика смута.

Звичайно, ця смута не могла порівнятися з конфузом перекладачки, в якої святий муж запитав, що вони вигукують:

— Вітають вас, Монсеньйоре, — сказала та.

Що вона ще могла сказати?

Однак Монсеньйор уже трохи нахватався болгарських слів, тому знову запитав:

— Червен? Роса?1

— Роса, роса, — підтвердила перекладачка і ледь не сказала “бандьєра роса”2, але відчула, що зараз це не актуально.

— Ке роса?3 — й далі розпитував допитливий гість.

— Та ж роса... — почала перекладачка.

— Роса бу?4 — не вгамовувався панотець.

——

1 Червоний (італ.).

2 Червоний прапор (італ.).

3 Який червоний? (Італ.)

4 Червоний що? (Італ.)

 

Перекладачка розгубилася. Не перекладати вона не могла. Пояснювати нунцієві болгарські політичні реальності просто не мала часу. Єдиним виходом було знайти необразливе слово з подібним звучанням та перекласти його. Гаразд, але яке необразливе слово звучить подібно до сміття? Непотріб? Бруд? Брухт? Лахміття?

— Лахміття! — радісно вигукнула перекладачка, пояснивши панові нунцію, що по-болгарськи кардинальську мантію називають лахміття.

— Ага, сі, — сказав нунцій, потім піддав ногою якийсь папірець і запитав: — Сміття?

Однак не мав ображеного вигляду. Все ж таки був італійцем. А якби був з Британської імперії?!

Мабуть, в оті часи болгарин дедалі більше ставав схожим на італійця. Наприклад, кажуть, ніби в Італії багато крадіїв. В одного вкрали велосипед разом зі стовпом, до якого він був прив’язаний. Еге ж, але ми цьому не дуже віримо, бо особисто в нас нічого не вкрали в Італії. Ми там не були. Але тут, удома, в Маринка за дуже загадкових обставин украли валізу.

 

Маринко спирається

 

Маринко мав побачення під годинником на Орловому мості, аби передати одному приятелю валізу, повну... Не має значення, чим повну. Чимось культурним, само собою зрозуміло. Приятеля ще не було, й Маринко опустив валізу додолу, щоб не важко було тримати, ще й поставив на неї ногу. Не те, що боявся, ніби її вкрадуть, а просто обперся на неї. Так йому було зручніше. Отже, обперся й став чекати.

Отут згадаймо про того шопа1, який говорив: “Сиджу й думаю, сиджу й думаю, а тоді дивлюсь — аж я просто сиджу”.

Отак і Маринко побачив, що ні на що не спирається ногою. Валізи не було. І людей навкруги не було, тільки Маринко стирчав, ніби рожевий фламінго під годинником на Орловому мості.

Саме ця безлюдність найбільше вразила його. “Розумію, якби я був біля Попа2, але ж під годинником на Орловому мості...” — розповідав він пізніше. Розповідав також, що відсутність натовпу мала й позитивний аспект. І справді, він аж ніяк не горів бажанням зустріти тут знайомих, яким довелося б довго пояснювати, на кого він оце чекає. Маринко тільки крадькома роззирнувся й прийшов до тями.

——

1 Так зневажливо називають селян, які мешкають переважно в столичній області.

2 Багатолюдне місце у Софії біля пам’ятника Патріархові Евтимію, де софіянці люблять призначати побачення.

 

Належить уточнити, що в його погляді не світилась інтелігентність. Але невже ви не відчули б себе титаном думки, якби ваша нога провалилась у невагомість, а валіза дематеріалізувалась під самим вашим носом?

Так чи так, але крадіжка валізи була ніщо у порівнянні з крадіжкою БМB доктора Григорія, що було викрадене абсолютно справедливо, тому не враховується. Але ж “лада” поліцая Жора!

 

(А ля Марк Твен)

 

Поліцай Жоро добрих тридцять років охороняв важливу національну інституцію під назвою БТА1. А протягом кількох останніх років успішно поєднував громадську охорону з індивідуальною, одночасно спостерігаючи, хто входить до БТА й хто крутиться біля його тут-таки припаркованої “лади”.

——

1 Болгарське телеграфне агентство.

 

Одного дня, щойно відправивши свого молодого колегу по пиво й спостерігаючи через шибку в очікуванні освіжаючої рідини, раптом відчув якийсь особливий рух у животі. “Чи не могла бути підробкою ота ракія?1” сказав собі Жоро з певним занепокоєнням, згадавши її солідну кількість, яку прийняв учора ввечері. Він посовався на стільці та витер рясні краплі поту, що виступили в нього на лобі.

А рух у животі тривав, перетворюючись із звичайного бурчання на грандіозне булькання. Нібито щось напирало, щоб вибратись на свіже повітря. Баба Близнюка в таких випадках казала, що має позиви. Військовий аташе назвав би це явище як прискорена перистальтика2. А поліцай Жоро з жахом запитав: “Чи не напав на мене пронос?”

——

1 Горілка.

2 Процес у кишках (мед.).

 

Справді, під незаперечним фактом шлункового розладу слова втрачають будь-який сенс. Тут час для дій, а не пустопорожньої балаканини. Тому Жоро не втрачав часу в спробах перекидати ногу за ногу та стискувати, — самі знаєте що, — а без вагання залишив свій пост і побіг в оте місце.

Скільки він там затримався — хвилину? Дві? Не більше. Зрештою в людини був розлад, а не запертя. Отже, одна-дві хвилини. Але коли він повернувся, його “лади” вже не було. Отак швидкісно діяли. Моторні хлопці. Ані сигналізація, ані замок — нічого їм не стало на заваді.

Жоро обдивився порожнє місце, на якому досі стояла “лада”, зробив коло навкруг БТА, щоб переконатись, що вона сама нікуди не перемістилась, потім підняв руки до неба й прокричав:

— А розтак вашу злодійську болгарську маму!

Нібито, сам він був народжений у Шропширі1.

——

1 Аристократичне місто в Англії.

 

Біснувався певний час, після чого знову забрався за вікно, куди його молодий колега вже повернувся з пивом.

— Чому б тобі не зателефонувати до поліції? — сказав він йому.

— Але ж я сам поліція, — відказав Жоро.

І так воно й було. Читач напевно читав оте оповідання Марка Твена, в якому одні симпатяги вкрали пічку в поліцейському відділку. Подібний випадок.

Але пічку вкрали в іншого поліцая...

 

(Пепі провітрюється)

 

Ні, цього разу не розпочинатимемо з розв’язки, пригадаймо жінку, яка розлучилася зі своїм чоловіком, бо він їй сказав, хто вбивця, ще на початку книжки. Й не просто розлучилась, а отримала значну компенсацію за нанесену їй моральну шкоду. Цей факт цікавий, бо є свідченням щодо розвитку прав людини в деяких країнах, а більш конкретно — її права тонути в невідомості й тремтіти від жаху до останньої сторінки роману.

Отож інший поліцай був приятелем Близнюка. Його ім’я було Петер, а всі звали його Пепі. Спочатку він був справжнім поліцаєм, однак через певний час, — після чергових революційних змін, — став охоронцем, але цього разу стеріг не державну установу, а банк. Пепі мав одну фізичну особливість. Він був не те щоб гладким чи великим, він був величезним — хоч би звідки на нього подивилися. Якщо скажемо, що він мав 220 см та 160 кг, то навряд чи помилимось. Крім того, був таким добродушним, яким можуть бути величезні люди. Але, пробачте, не всі. Я знаю одного злого і підлого товстуна. Підлість не вибирає людей за габаритами.

Отже, через свою фізичну особливість Пепі вдягався лише на замовлення. На практиці це означало, що він мав три костюми. Три, але на них пішов добрячий сувій тканини, на яку його мати та батько витратили всі гроші.

Отаке. Одного разу Пепі віддав два костюми в хімчистку, і саме в цей час хімчистку обікрали. Коли це сталось, то, звичайно, поцупили й костюми Пепі. А коли він дізнався про це, то відчув, що його охоплюють сильна мука та глибокий сум. Адже якщо він почне шити нові костюми, то на подібний сувій тканини вже підуть гроші всіх його рідних та родичів дружини разом узятих.

Аби провітритись, Пепі вирішив пройтись Борисовим садом, колишнім Парком свободи. Думав, чисте повітря й зелень сприятливо вплинуть на його поранену душу. Так і сталося. Йшов собі Пепі, гуляв, і тільки-но подумав, що це все дурниці, що головне бути живим і здоровим, бо все життя ще попереду і т.д., як із кущів вискочив розбійник зі смертоносним спреєм у руці й зажадав його гроші. Пепі знизав плечима та з провітреними думками дістав гаманець і вручив його розбійникові. Не хотів сперечатися. Розбійник перевірив уміст гаманця, який, напевно, його не влаштовував, бо сказав:

— Знімай костюма!

Сказати, що в Пепі ввірвався терпець, означає черговий раз визнати безсиль слів перед зловісною дійсністю. На думку про те, що в нього поцуплять його останній костюм і що має роздягтися до спідньої білизни, його мука, сум, провітрювання і все інше сплелись у великий гнів, який Пепі без вагання виплеснув на нещасного розбійника. Тобто, розтрощив його.

Однак, сподіваюсь, що ви не забули про добродушність Пепі? Розтрощивши, він відчув сильне каяття, тож піддав бідолаху на плечі й поніс до “Пирогова”1. І не просто поніс, а й дочекався, поки того підлатають, і не просто почекав, а заходився щодня носити йому лимони.

——

[1] Лікарня швидкої допомоги ім. Пирогова в Софії.

 

Отак ті двоє заприятелювали, і виявилось, що розбійник не був розбійником від народження, навіть не за покликанням, а за скороченням. Цебто, він був звільненим з роботи вчителем із Великою Сім’єю та Жодним Прибутком. Навіть спрей був, щоб освіжати повітря, а не щоб сіяти смерть і спустошення.

Пепі та учитель довго балакали:

— І як тобі спало на думку забажати мій останній костюм, га? — кричав Пепі на вчителя. — Уявляєш собі, що могло б статись?

— Оте й сталося, — відказав учитель.

Іншим разом він підхоплював:

— А ти мене питаєш, як мені було підстерігати тебе в кущах?

— Я тебе питаю, що ти хотів зробити з моїм костюмом? Подивись, який ти малий! — повертав Пепі розмову на болючу для того тему.

— Ех... — замріяно зітхав учитель, і було зрозуміло, що він уявляє декілька модних костюмів для себе і своєї роздягненої сім’ї.

Зрештою вчитель вийшов з Пирогова, але на цьому каяття Пепі не закінчилися.

— Світ переверну, але знайду для нього роботу, — сказав він Близнюкові.

І знайшов. А за шість місяців знову зустрів Близнюка:

— Здається, знайшов роботу і для його дружини.

Після цього, щойно Близнюк бачив якогось безробітного, то направляв його пограбувати поліцая Пепі.

— Це варте прочуханки, — пояснював він.

У самого Близнюка під час його першої відпустки нічого не вкрали (під час другої обчистили погріб), але, побачивши, що робиться навкруги, він вирішив обладнати свою квартиру сигналізацією.

 

Близнюк захищається

 

У ті часи у нашій столиці вже були різноманітні системи сигналізації. Їх пропонували й фірми, і приватні особи. Газети були повні оголошень про влаштування сигналізації. “Однак чи може людина їм довіритися? — запитував себе Близнюк. — Не може”, — відповідав він собі. Звідки знаєш, що згодом ця ж фірма сама тебе не обікраде? Приватні особи взагалі не бралися до уваги. Можливо, якщо б він звернувся до державної фірми або попросив поради в поліції... Однак і про поліцію дещо розповідали... еге ж? Та й про державні фірми... Очевидно, питання було складнішим, ніж здавалося на перший погляд.

Серед іншого, Близнюк помітив, що демократія — це щось дуже складне. Навіть занадто складне для розуміння. Нічого не втнеш, доводиться все серйозно обмізкувати.

А обмізкувавши, Близнюк вирішив удатися до випробуваного засобу — контактів. Цей засіб не зник за демократії. Отже, Близнюк звернувся до одних знайомих, вони його направили до інших знайомих, ті — до третіх, аж урешті, завдяки контактам його дочки, Близнюк з дочкою опинилися у пані Фані, яка вже мала сигналізацію й жила страшенно спокійно.

Пані Фані чуйно дала їм потрібний номер телефону, і за кілька днів приїхав молодик, потрудився дві-три години та сказав:

— Готово. Тільки треба ущільнити двері.

Подякував йому Близнюк, заплатив — а як же інакше, а про двері сказав: “Здається, не дуже й для них”.

Сигналізація вмикалася і вимикалася кодом. Коли була ввімкнена, ніщо не заважало спокійно відчинити двері й спокійно ввійти до квартиру. Однак — однак зараз читайте уважно. Від одмикання дверей іззовні та замикання зсередини не повинно було минути більше п’ятнадцяти секунд.

На думку Близнюка, то по суті не був спокійний вхід до квартири, а чистої води штурм, що йому аж ніяк не подобалося. Хоча це ніби й не полегшувало життя, однак на радощах він аж затанцював. Потім скликав усю родину й продемонстрував показовий штурм, після чого залишив домочадців тренуватися.

— Найважливіше — не тягти кота за хвіст, — порадив він. — І будьте уважні, щоб не впустити ключі. — І щоб комусь не заманулося побалакати з кимось із сусідів при відчинених дверях.

Чудово. Сім’я засвоїла урок, а Близнюк пішов прогулятися.

Проникливий читач уже зрозумів, що коли Близнюк повернувся та відчинив двері, то впустив ключі, й поки рачкував під дверима, його улюблений сусід Бончо поплескав його по плечі й сказав: “Ну, здоров був, Близнюк, коли ти повернувся?” А Близнюк відповів: “Здоров був, Бончо, коли вип’ємо по...” Само собою зрозуміло, він хотів сказати “по одній”, але його перервало таке пронизливе вищання, якого взагалі не чув у своєму житті.

Близнюк, звичайно, не став панікувати. Він спокійно хряснув дверима й навіть узяв їх на замок, після чого відімкнув і знову замкнув зсередини. Тоді ще раз вийшов, і отак туди-сюди, аж поки в його рухах з’явилася ревна нервозність.

Тим часом сусіди, замість того щоб сховатися по норах і кричати “пожежа”, повискакували на сходи й заходились давати поради. Які саме, Близнюк не чув, оскільки сигналізація вищала ще несамовитіше.

Аж ось урешті Близнюк додумався її вимкнути, гідно витримав недоречні зауваження на адресу своєї сім’ї, а наступного дня погода змінилась і знявся вітер. І коли знявся, то неущільнені двері почали потихеньку грюкати, а сигналізація — вищати. Такий же ефект стався й коли хтось кашляв на сходах. “Еге, ні”, — сказав собі Близнюк і навіки відімкнув сигналізацію.

Отак він не зміг жити спокійно, як ота пані Фані.

 

Близнюк знову розважається

 

Але й пані Фані не завжди жила спокійно. Ось що вона розповіла Близнюкові та його доньці, коли вони приходили попросити телефон того молодого майстра сигналізації.

Насамперед скажемо, що пані Фані була літня вдова, якій повернули, або, щоб іти в ногу з термінологією, реституювали невеликий магазин. (Як було не реституювати магазин для пані, яку звуть Фані.) З прибутку від цього магазину пані Фані купила мрію кожної вдови, а саме меблі “Марія Стоєва”.

Отже, пані Фані пригостила Близнюка та його доньку — не солодощами, а просто кавою з підсмаженого нуту, та й розповіла їм, що перед тим, як обладнала сигналізацію, в її квартиру вдерлося двоє крадіїв. По суті вони навіть не вдерлись, а спокійно відчинили двері та з неприхованим здивуванням виявили, що квартира не така порожня, якою мала б бути, а добре обжита самою пані Фані. Здивувались, але довго не думали, і щоб пані Фані не плуталась під ногами, прив’язали її до одного зі стільців гарнітуру “Марія Стоєва”. Після цього стали методично виносити її речі.

Саме тоді літня дама хворіла на грип і тому, хоча й дуже злякалася крадіїв, ще дужче боялась пропустити час прийому антибіотиків. Через це перемогла свій страх і попросила одного зі злодіїв принести їй ті ліки.

— У другій шухляді стінної шафи на кухні, — пояснила вона. — Й докинула: — Й кисле молоко принесіть, бо я антибіотик п’ю з кислим молоком.

Злодій приніс антибіотик, однак кисляка в холодильнику не знайшов, тож замінив його склянкою води. Але пані Фані категорично відмовилася запити антибіотик водою, оскільки її лікар велів запивати кислим молоком.

— Давай, давай, один раз можна, — став переконувати її молодший злодій.

— Я тільки з водою їх і п’ю, — докинув старший злодій.

— Так, але ви не маєте виразки, — заперечила пані Фані.

— Як це не маємо виразки, — образився той.

І справді мав. Дванадцятипалої кишки.

— А в мене виразка шлунку, — уточнила пані Фані, після чого попросила його вискочити до молочного магазину по кисляк. Не хотіла й чути про антибіотик без кислого молока.

Отже, ті злодії, як і всі інші злодії, були поганими людьми, але не могли встояти перед пані Фані. Тому молодший і далі трудивсь, а старший — той, що з виразкою, сходив до молочного магазину.

Запила пані Фані антибіотик кисляком, для чого довелося розв’язати їй руки, заспокоїлась і навіть з певним інтересом стала спостерігати за роботою злодіїв. І тут виявила, що не можливо винести всі меблі гарнітуру, щоб повністю її не розв’язати. Про це вона подумала з особливим задоволенням та почуттям доброчесної помсти.

— Уявляєте, як отой стілець знизив їм ціну? — сказала вона Близнюкові та його дочці.

Справа була в тім, що для пані Фані гарнітур “Марія Стоєва” був верхом світової думки в галузі сучасного салонного вмеблювання. Тому вона не могла навіть уявити собі ще більшої помсти від тієї, щоб злодії винесли “Марію Стоєву” без одного з дванадцяти стільців, якщо бути більш точним, то без одного з шести стільців біля розсувного столу. Сама думка про відчай злодія-продавача, якого примусять знизити ціну на 50—60 відсотків, повністю компенсувала втрачене добро. Тому вона жодним чином не наполягала, щоб її розв’язали, й хитро змовчала про підводний риф, який чекав на злодіїв.

— Залишила їх у невіданні! — гордо заявила вона гостям.

Слухаючи цю історію, Близнюк, з властивою йому несерйозністю, можна сказати, достатньо розваживсь, однак намагався якось це приховати. Але не так стояло питання з його дочкою, яка з самого початку хіхікала в найнепристойніший спосіб. Аж поки пані Фані промовила з законним обуренням:

— А чия це невихована дитина?

— Не знаю, — потиснув плечима Близнюк.

— А як вона сюди потрапила? — здивувалася пані Фані. — Невже вся Софія має ключі від моєї квартири?

— Ти чому зрікся мене? — запитала пізніше Близнюкова дочка.

— А ти чому хіхікала як дурненька? — відказав Близнюк.

 

Близнюк дивується

 

Але не хотілося б думати, що в оті часи в Болграії тільки крали. О, ні! В ній були й інші зміни на краще. Наприклад, дипломати-відпускники з подивом помічали на софійських вулицях велику кількості спортивних штанів. На думку прес-аташе, це свідчило про розвиток спорту за демократії. Маринко Странський уважав, що скорше йдеться про свободу моралі.

— Чи могла раніше людина вирушити в спортивних штанях вулицею Графа Іґнатьєва? Не могла, — задоволено казав він Петкові, з яким випадково зустрівся в перейменованому ресторані “Корона”.

— Ти вдаєш дурня, чи насправді став дурнем? — огризнувся Петко.

— Та ні, не вдаю дурня, — виправдовувався Маринко.

Одразу вточнимо, що Маринко ані не вдавав з себе дурня, ані був дурнем. Маринко був Великим Оптимістом.

— Все владнається, — казав він Близнюкові.

— Ніколи не владнається, — відказував Близнюк.

— Чому, Близнюк? Дивись, люди вже поспіль ходять у спортивних костюмах, — наполягав Маринко.

— Ти дурень, чи вдаєш із себе...

І так далі.

Не щастило Маринкові зі спортивними костюмами.

Крім спортивних костюмів, вулицями рухалися й чорні костюми з чорними окулярами. І ці костюми й окуляри були переважно в лімузинах, а ще — озброєні спеціальними приладами, щоб підтримувати зв’язок із зовнішнім світом і щоб їм не було самотньо.

Софійську фауну представляли й звичайні індивідууми: літні дами, які повискубували собі брови ще у 39-го року; молоді жінки, котрі здалеку показували, що вони, так би мовити, “займаються бізнесом”; тінейджери, тобто підлітки, в погляді яких читалося “тримайся подалі — я йду”. Прогулюючись одного дня своїм кварталом, Близнюк за якихось десять хвилин побачив п’ять спортивних костюмів і дві пари чорних окулярів з особливими пристроями, сім-вісім господинь з пластиковими пакетами, на яких було написано “Малборо”, й однією — із зображеними на ньому нудистами, одного молодика з зеленим волоссям, двох геть без волосся, трьох китайців й одного негра. Крім того, побачив кількох пенсіонерів, які лаялися мов останні цигани, й трьох циган, які тягли візочком бронзовий бюст Яворова1. Крім того, разів триста почув назву американської грошової одиниці. А ще п’ять разів його ледве не збив “мерседес”. А ще дуже часто завивали поліцейські сирени, припарковані ж розвалюхи в кварталі одна за одною вмикали сигналізацію, тож уся та божевільня ще й була озвучена.

——

1 П. Яворов — класик болгарської літератури, поет. У Болгарії широкого поширення набули крадіжки кольорових металів. В основному цим займаються цигани, які здають їх як металевий брухт. Крім пам’ятників, страждають лінії електропередач, телефонного зв’язку, навіть рейки та шляхові знаки.

 

Загалом у Близнюка з’явилося дивне відчуття нереальности, що підштовхувало його запитати, куди він потрапив, і кожної миті очікувати, що з-за рогу вискочить термінатор або шотландський бойовик. По суті відразу захотілося втекти, і він почав розуміти пристрасть радника Петка до вимітання.

— Звідки взявся ввесь оцей набрід, Бончо? — запитав Близнюк свого улюбленого сусіда, який сказав йому: “Здоров був, Близнюк!”

Близнюк порушував питання про наволоч перед ким тільки міг, але ніхто не дав йому путньої відповіді. Одному здавалося, що вони десь ховались, іншому, — що були зачаті просто так, непорочно, а треті були переконані: ринкова економіка імпортувала їх з-за кордону.

Близнюк і сам помітив, що ринкова економіка багато дечого імпортує з-за кордону, наприклад, французьку косметику турецького виробництва, грецькі апельсини врожаю ще до епохи демократії, як і кентукі-фрайд-чікен, гамбургери й гот-доги. Перепрошую: гот-дог існував і в доринковий період, і Близнюк завжди дивувався, як замовити дві порції. “Як буде множина отого самого?” — запитував він себе. Що попросити — два гот-дога, два гот-доги або ще якось? Зрештою він задовольнявся фразою “двічі гот-дог”.

 

(Чому не падають літаки?)

 

Але й без тієї граматичної загадки на білому світі існувало ще чимало речей, які дивували Близнюка. Він, наприклад, не переставав дивуватися літакам. Щойно сідав у літак, як запитував свого сусіда: “Чи тобі не здається, що лівий мотор гуде якось особливо?” І додавав: “Як на мене, немає причини, щоб ця купа заліза трималась у повітрі”. Іншим разом мурмотів: “Якби літак був схожий на птаха!.. А скільки важить птах? Якихось п’ятсот грамів? Кілограмчик?”

Подібні апокаліптичні думки мав Близнюк і стосовно пароплавів. “Не можеш мене переконати, ніби він не потоне тільки тому, що це сказав Архімед. І хто такий Архімед?” І якщо літаком все ж таки погоджувався літати, то про подорож пароплавом і мови не могло бути.

 

Маринко та Близнюк дивуються

 

Еге, знову відійшли од теми. По суті хочемо сказати, що схильність до подиву, яку спочатку виказували Близнюк і Маринко Странський, знаходила велике поле дії в земному раї, назва якій “рідна Батьківщина”. Більше того. Голячись уранці перед дзеркалом, Близнюк помічав, що його ніс довшає, а ліва брова піднімається вгору й набуває гармонійно заокругленого вигляду. Не минало й двох тижнів перебування на батьківщині, як його фізіономія ставала схожою на знак запитання. Слово чести! Хто бреше, тому смерть. “Лишається тільки нюні розпустити”, — занепокоївся Близнюк і потелефонував Маринкові, щоб спитати, як той ся має. Маринко скаржився, що коли голиться вранці перед дзеркалом, то помічає, як його фізіономія поступово стає схожою на знак запитання.

— А ти не розкис?

— А чи треба? — спитав Маринко.

— Та ні, просто питаю.

— Краще я тебе спитаю, чи ти вдоволений сигналізацією?

— Ох, і не питай, — вимовив Близнюк. — Щось не пішла мені ця відпустка.

— А чого ж мене запитуєш?

Зрештою вони перестали розпитувати один одного й перевели балачку на інше, а перед тим як закінчити, Близнюк сказав Маринкові:

— Слухай, гайда назад до Парижа.

Зазначмо, що подібне спадало на думку всім дипломатам десь усередині відпустки незалежно від їхнього політичного кольору і глибини патріотизму. Що ж до повернення вони досягали повного консенсусу. Жалісливий військовий аташе навіть висловлював бажання, щоб уся Болгарія повернулася до Парижа. Натомість радники Петко й Славейков хотіли, щоб повернулася тільки якась друга половина Болгарії. “Та хоча б нам самим повернутись!” — реалістично відзначав пан Посол.

Повернулися. Принаймні на певний час. І тоді пан Посол запрацював ще самовідданіше, Маринко Странський з іще більшою пристрастю почав ходити на виставки, а Близнюк поновлював душевну рівновагу та природну життєрадісність.

А де по суті був рай — залишмо читачеві самому визначитись. Це питання фактично є суперечливим.

 

{mospagebreak}

ПІСЛЯСЛОВО ПЕРЕКЛАДАЧА

Якось мені в руки потрапила книжка, що відразу привернула особливу увагу, — вона була присвячена дипломатам. Гортаючи сторінки видання невідомої мені болгарської авторки, я так захопився, що не міг відірватись, аж поки повністю “проковтнув” оту невелику книжечку.

Давно вже не пригадую, щоб отримував таку велику насолоду — сміявся до сліз. Дружина перелякано дивилась на мене, ніби перевіряючи, чи не стратився її чоловік розуму. Зазирала через плече й просила розповісти — над чим можна несамовито реготати о першій годині ночі.

Прочитавши в силу своєї освіти та професійної діяльности кілька десятків книжок про дипломатію, я вперше натрапив на видання, в якому у дотепній та легкій формі, у найкращих традиціях відомого у всьому світі тонкого габровського гумору, розповідається про діяльність та життя болгарських дипломатів у Парижі. Там кипить самовіддана праця, однак справи чомусь йдуть не так, як треба...

Незабаром я пішов у відпустку, але не знаходив собі місця, аж поки взявся перекладати ту книжечку. Замість того щоб під час довгоочікуваної відпустки відлежуватись на пляжі, я вже з самого ранку псував собі очі за комп’ютером. Аж поки над вечір дружина виштовхувала мене у двір погуляти з дитиною. Однак, повертаючись із прогулянки, я відчував, що всі мої думки тільки про те, як уранці наступного дня знову візьмуся за роботу.

Отак і з’явивсь український переклад книжки “Про дипломатів та людей”. Зображені в ній події та обставини більшою чи меншою мірою характерні для будь-якого посольства будь-якої країни світу.

Для книжки “Про дипломатів та людей” характерні не лише гумор, й гротеск та пародія на живу дійсність. Уважний читач помітить, що в ній порушуються досить серйозні проблеми професіоналізму, патріотизму, чести та порядности... У книзі порушується також проблема влади як такої. Розкриваються деякі характерні риси людей, які приходять до влади, наголошується на ролі особистости в сучасному світі.

Досвід країн Центральної, Південної та Східної Європи переконує в тому, що найбільшим нещастям для України стала відсутність своїх “гавелів”, “гьонців”, “валенс”, “желєвих”. Такі люди є серед нас, але в силу різних причин до реальної влади у нас, на жаль, приходять зовсім інші. Коріння цієї помилки добре відоме — воно в підкоренні у ХХ столітті українського народу комуністичним режимом, у політичних репресіях та голодоморах, під час яких загинули найбільш свідомі, розумні та працьовиті люди. Страшні помилки історії й досі даються взнаки.

Впевнений, що твір “Про дипломатів та людей” стане в пригоді не тільки дипломатам, але всім, хто здатен замислитись над проблемами влади, професіоналізму, чести, порядности, реальної та дієвої політичної реформи, іншими важливими та актуальними питаннями сьогодення...

  

Олексій Зарицький

 {mospagebreak}

ДЕКІЛЬКА СЛІВ ВІД АВТОРА

Коли я писала книжку “Про дипломатів та людей”, то мені й у голову не могло прийти, що її перекладатиме дипломат. При цьому український. Але з’явився Олексій Зарицький, який виявився обдарований не тільки почуттям гумору, але й рідкою здібністю вміти поглузувати над собою. Тому що, авжеж, і він належить до гільдії. І оскільки у книзі йдеться і про дипломатів, і про людей, то сміливо можу сказати, що перекладач належить до обох категорій. А оскільки він сам досвідчений літератор, то мені не залишається нічого іншого, як вивчити українську мову та повернути йому борг.

Говорячи про українську мову, я себе запитала, що я знаю про Україну. І запитавши, найперше подумала про Донбас і Одесу, Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького, Лесю Українку і запорожців, які пишуть лист до султана, навіть промайнуло звучне ім’я Петлюри. Однак жодним чином я не могла зрозуміти, що з усього відомого мені про колишній Радянський Союз належало власне до України. І чи, наприклад, Бабель, Олеша чи Катаєв, якщо вони народились в Одесі, є українці. І якщо ти народився в Одесі, але не пишеш українською, то чи ти українець? А якщо народився в Одесі, але не пишеш, а малюєш, то ти українець чи не українець? Але отакі каші заварила не тільки Росія. Адже бідненький Альберт Швейцер писав і німецькою, і французькою мовами, — то піди тепер розберись, — чи він німець, чи француз. А про Кирила і Мефодія й сьогодні ще знаходяться люди, які сперечаються, чи вони були болгарами, македонцями або навіть греками.

У зв’язку з цим я згадала, що по суті вже знала одного дійсного українця, тобто українського посла в одній арабській країні, який одночасно був і послом, і депутатом, і проклав стежину з арабської столиці до Києва. Як він міг носити такі два великі кавуни під однією пахвою — залишається однією з чергових загадок у період переходу до демократії, над якими ламають голову, звичайно, не тільки болгари.

Але я, здається, відійшла від теми. Адже збиралась написати кілька слів про почуття гумору українських дипломатів, що нагадало мені про оте саме у болгарських дипломатів. Останні також мають почуття гумору — за винятком деяких, зображених у книзі, які не те що не сміялися, але їхній сміх був позбавлений життєрадісности. Однак, говорячи “зображені”, маю на увазі не оте зображення, про яке йдеться при фотографуванні на згадку. Зрозумійте мене правильно. Жоден з героїв не є справжнім. Еге... не зовсім справжнім.

Чи я знову не відхилилась? Зараз знову повернуся до перекладача і скажу, що, якщо судити по Зарицькому, то маю всі підстави сподіватися, що його співвітчизники також усміхаються широко і щиро, як і він. Урешті-решт, сміх — це щось дуже корисне для здоров’я.

Оскільки я і сама перекладач, то з глибоким розумінням ставлюся до нелегкого завдання перекладача, який перекладає гумор, навіть якщо це такий дипломат, яким є Зарицький, який... Але ж я збиралася написати лише кілька слів, чи не так?

 

Росиця Ташева