Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

V. СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ДРУГОГО ЧЛЕНА

 

 

За часів, про які йдеться, дружина болгарського дипломата у Парижі або чоловік болгарської дипломатки не могли обіймати штатну посаду, хоча й мали право працювати. Отже, одна родина могла мати тільки одного штатного дипломата (або члена обслуговуючого персоналу), призначеного міністерством. Ця ганебна дискримінація не була болгарським винаходом. Тут майже всі країни світу були солідарними. Болгарська держава тільки внесла до цього винаходу свою раціоналізацію, адже платила нещасним позаштатникам мізерну суму. Зрозуміло, за стовідсоткову працю в стовідсотковий робочий час. Через цю кричущу несправедливість подружжя поділялися на дипломата (або члена обслуги), з одного боку, та так званого другого члена.

Другий член, як правило, виконував технічну роботу, тобто таку, яка не потребувала видатної кваліфікації. Іншими словами, він ставав додатковим членом.

Але це не означало, що він був другорядним членом. Ані найменшою мірою! В посольстві Болгарії була багата добірка першокласних других членів, які цілодобово страждали від своєї лихої долі.

Таким виявився випадок з однією дружиною, яка на батьківщині була доцентом і ні за що у світі не могла змиритися з дрібною (але все ж таки потрібною — sic!) працею, яку виконувала (хоча всього лише виконувала, казав Близнюк) і за будь-якої нагоди підкреслювала те, що вона — доцент. Так і хотілося запитати в неї, чи “Доцент” є її ім’я (sic!)? Sic означає, що ми цитуємо когось, хоча й не уточнюємо, кого саме. Розумний зрозуміє.

Дружина-доцент страждала доти, поки відкликали її першого члена, і вона повернулася до Болгарії, щоб доценствувати на волі.

Страждання другого члена у своєрідний спосіб привласнювались жінками, які були матерями. Вони не стільки страждали від свого деградованого становища, скільки їх роздирала непевність — чи їм працювати на посольство, чи доглядати дітей. Коли пан Посол доручав жінкам-матерям щось зробити, то вони не вважали, що саме повинні це робити, та кивали на своїх перших членів:

— Досить з мене, залишаюся вдома. Ще чого не вистачало! Працювати за так!

Знаючи про те, що не існує роботи, про яку хтось думав, нібито повинен її виконати саме він, а не колега, то зрозуміло, з якими труднощами стикався пан Посол стосовно представників другого членства. Й дня не минало без того, щоб хтось із них не погрожував “піти й сидіти з дітьми”.

Особливі труднощі мав пан Посол з молодим паном Близнаковим, якого досі й надалі називаємо Близнюк. А мав їх, бо, не зважаючи на те що був молодий, у Болгарії він упевнено ходив у рангу директора.

Отже, чи може директор отак собі добровільно перетворитися на другого члена? Не може. Крім того, чоловічий другий член є значно більш делікатним, ніж жіночий. Він вимагає підвищеної уваги та особливої турботи.

 

Близнюк дратується

 

На відміну від жіночого другого члена, Близнюк не погрожував піти з роботи. Він же не божевільний, щоб сидіти з дітьми! Близнюк просто відмовлявсь працювати. Пан Посол певний час дивувався: “Що Близнюк робить, і як його взагалі можна використати?” Раз чи двічі пан Посол намагався покласти на Близнюка виконання деяких завдань, які виконував, тобто, не виконував анонімний розвідник. Ось як відбувалися ці спроби.

Пан Посол піднімав телефонну трубку і виховано (чи ви не забули, яким вихованим був пан Посол?) запитував:

— Пане Близнаков, ви ж знаєте, де розташоване міністерство з питань соціальної політики?

Пан Посол хотів цим запитанням підготувати Близнюка, щоб доручити йому написати необхідну довідку.

— Це знає Петко, — миттєво відповідав Близнюк.

— Ось воно що, — розгублено мовив пан Посол. — Ну, добре.

На таку відповідь пан Посол завжди казав “добре”. А що він іще міг сказати? Після цього, поплювавши на руки, він сам виконував необхідну роботу. Адже не міг довірити її Петкові.

Іншого разу пан Посол знову піднімав телефонну трубку й починав ось таким чином:

— Пане Близнаков, чи не могли б ви...

— Ні, не міг би... — коротко і ясно відповідав Близнюк.

Такі запитання дуже його дратували.

Після кількох подібних перемовин пан Посол зрозумів, що “з цієї нірки не вискочить мишка” і закріпив “колючу рослину” за культурним відділом. Цим мудрим рішенням він одночасно позбавився клопоти примушувати Близнюка працювати і “забив гвіздка” пану культурному раднику, доручивши йому про те піклуватися. Пан Посол дуже полюбляв “забивати гвіздки” панові культурному раднику.

Однак якось, у самий розпал телефонної епопеї, коли в посольстві не залишилося жодного потенційного телефоніста, а студенти були на сесії, панові Послові все ж таки пощастило домогтися, щоб Близнюк певний час “посидів” на телефонній централі — “зрозуміло, лише кілька годин, адже я знаю, який ви заклопотаний”.

 

Близнюк сидить

 

Отже, Близнюк пересів на телефонний вузол і почав там “сидіти”. Тобто, вимкнув звук, щоб його не нервував, і занурився в якусь незалежну болгарську газету місячної давнини. Однак хоча він і вимкнув звук, ситуація не стала спокійнішою, адже централь відтак подавала сигнали іншим робом: її лампочки наввипередки миготіли й аж ніяк не сприяли комфортному читанню старих газет. Навіть Близнюк став од солідарности з ними підморгувати, але потім припинив це інтелектуальне заняття і взявся обмізковувати ситуацію. Він не міг відімкнути станцію не тому, що не хотів, а тому, що не знав, як це зробити. З іншого боку, і мови не могло бути, щоб заохотити її працювати, піднімаючи трубку. Зрештою, його попросили “посидіти” на станції, а не “піднімати трубку”.

Близнюк “вирішив” проблему, згадавши, як він у дитинстві затуляв руками очі, щоб стати невидимкою. Він розіслав газету на охочу до роботи машину й сказав приблизно так: “Що не бачу — того немає”. Після цього вмостився на стільці й віддався своїй давній мрії про рантьєрство.

Поки Близнюк отак сидів на станції, посольством опанував дивний спокій. Не лунав жоден телефонний дзвінок. Навіть телефони в кабінетах мовчали з солідарности. Пан Посол використав відстрочку, аби завершити деякі відкладені справи, секретарка Мая навела порядок у канцелярії, а радник Славейков підготував черговий наказ у робочий час. Всі були трохи спантеличені, але дуже задоволені. Тільки Маринко Странський не був спантеличений. І оскільки йому бракувало ранкової кави й телефон не створював напруження, то, щойно з’ясувавши, де дівся Близнюк, він вирішив скласти йому компанію.

Маринко Странський так високо оцінив внесок Близнюка у справу уникнення напружености, що за кожної наступної телефонної кризи пропонував направити його на централь. Йому дуже хотілося, щоб один гарний чоловік навів трохи порядку на телефонному вузлі. Бо навіть пан культурний радник полюбляв порядок.

Після того, як Близнюка “закріпили” за його відділом, пан культурний радник, на відміну від пана Посла, навіть не намагався примусити його працювати. Йому навіть на думку не спадало вдатися до такого наднапруження. Він просто залишив речі на самоплин, або, іншими словами, відпустив Близнюка на “вільні хліби”.

Щодо самоплину, то пан культурний радник спостеріг: коли людина не втручається в розвиток подій, то все якось вирішується само собою.

Але подеколи все розвалюється само собою. Однак це вже наслідок невтручання.

 

(Правило невтручання)

 

Тут нагадаймо про випадок з телевізором “філіпс”. Прибувши до Парижа та оглянувши свою багато обставлену квартиру, надану в користування Болгарською державою, Близнюк сказав собі: якщо тут і бракує якогось приладу, то телевізора. Тому він вирушив купувати телевізор. Однак виявилося, серед безмежного океану аудіовізуальної техніки єдине, що міг купити собі Близнюк, аби не розраховуватися за це до кінця свого життя, був ледь помітний неозброєним оком портативний телевізор. (Не хочемо казати, ніби телевізори були настільки дорогими — зовсім інше маємо на увазі.) Близнюк не бажав псувати очі — вважав, що не заслуговує цього. Тому поміняв концепцію й за копійки купив на розпродажу телевізор “філіпс”. Хоч і на розпродажу, але ж “філіпс”! Було чим похвалитися перед колегами.

“Філіпс” був літнього віку, однак був схований у коробці зі справжнього дерева і мав певну кількість блискучих кнопочок і ручечок. Навіть мав по одній шухлядці для кожної програми з ручками для настроювання. Крім того, мав розміри серванта середніх розмірів. Крім того, й мови не могло бути, щоб сліпати над ним очима. Понад усе він ще й працював.

Працював, працював, але одного дня взяв і зіпсувався. Близнюк, який уже прив’язавсь до нього, відразу викликав майстра. Майстер не був прив’язаний до допотопної техніки, тому категорично відмовився ремонтувати телевізор. Однак не відмовивсь від оплати за перевірку телевізора та витрачений час і взяв суму грошей, яка була більшою за ввесь телевізор. Хоча й купив апарат майже задаром, однак за ремонт мав платити додатково (гадаю, ви добре розумієте, про що йдеться). Близнюк зітхнув, розвів руками, розкошелився і знову зітхнув. “Ех, гарний був телевізор”, — сказав він.

“Філіпс”, зрозумівши, що відтак ніхто йому не приділятиме уваги, не довго скімлив, а піднатужився й запрацював. Потім зробив ще кілька спроб вийти з ладу, аж поки остаточно впевнився, що ніхто його не ремонтуватиме. Після цього запрацював як навіжений. Нічого дивного немає в тому, що він і досі працює.

Близнюк не вперше був свідком подібних щасливих розв’язок. Практично все, що могло розвалитись, намагалося придурюватись, однак коли з’ясовувалося, що має справу з Близнюком, то починало працювати. Навіть перегорілі лампочки за день-два починали світитись. Єдиний випадок невтручання, який не дав результату, стався тоді, коли газова плита відмовилася працювати через відсутність газу. Тоді Близнюк зітхнув і пішов заправляти газовий балон. Але все-таки спробував.

Таким самим “самопливістом”, хоча й не таким яскравим, як Близнюк, був Маринко Странський. Тому він і відпустив Близнюка на “вільні хліби”. Зробивши це, на перший погляд він учинив дуже мудро й у відповідності до принципу “вдай ніби не дивишся, й молоко відразу закипить”. Але по суті великою істиною було те, що він просто не мав вибору. Близнюк міг відбити будь-які заміряння, спрямовані на те, щоб примусити його працювати. Душа спадкового орендодавця здалеку відчувала найменший натяк на працю й своєчасно ховалася на безпечну відстань.

(Напевно, ви відчули, що не один і не два болгарські дипломати й недипломати не люблять працювати. Правильно відчули. Більшість людей не люблять працювати. Але зовсім інша річ, якщо мусять.)

 

Близнюк працює

 

Однак Близнюка не просто звали Близнюком. Він народився під знаком Близнюків, через що розривався між... чим і чим? Між Плас-Пігалем і Пер-Лашезом? (sic!) Нічого подібного. Він розривався між вистражданим бажанням бути на “вільних хлібах” щонайдалі від будь-якої праці і вродженої схильности бути Головною Діючою Особою. Зрештою Близнюк не випадково став Директором. У цьому відношенні він відрізнявсь од Маринка Странського, який ні за що у світі не став би директором. Звання культурний радник його цілком влаштовувало.

Отже, Близнюк, оскільки не міг тихо й мирно залишатися в тіні свого першого члена, вирішив зайнятися чимось зовсім легким, але достатньо престижним, аби нікому більше не спадало на думку турбувати його телефонними вузлами й запитаннями “Чи не могли б ви?”. Отож, обдивишись посольство та відкинувши кілька ідей, він зупинився на занедбаній посольській бібліотеці.

“Чому б не навести лад у бібліотеці?” — подумав Близнюк.

Він бачив одного разу, як його дружина впорядковує бібліотеку. Це здавалося зовсім нескладним.

І він прийняв рішення. А прийнявши, насамперед подбав про всіх — якщо говоримо “про всіх”, то це означає “про всіх” — щоб усі зрозуміли, яке довготривале і важке завдання він узяв на себе.

Одного дня Близнюк пересвідчився, що особовий склад посольства, болгарська колонія в Парижі та французькі друзі Болгарії вже знають про його амбіційні наміри і він, відповідно, перебуває поза радіусом дії зловмисних намірів роботодавців. Тоді він замислився — за яким принципом треба впорядковувати бібліотеку. Близнюк знав: найважливіше в бібліотеці — це принцип. Він одразу відкинув принцип естетичного впорядкування за кольором, величиною, твердістю палітурки і особливостей шрифту — це здавалося йому бути вискочнем. Спочатку зупинився на утилітарному тематичному принципі, але згодом і його відкинув: “Тут не університет”, — сказав він. Одного разу його збило з пантелику змішане алфавітно-тематичне впорядкування — напевно, в цьому було щось класичне, але він раптом відчув наявність більш ніж допустимого обсягу роботи. Нарешті, залишився найпростіший принцип — згідно з алфавітом. Тоді Близнюк запитав себе, чи не віддасть перевагу цей порядок маленьким іменам для омани супротивника, але сказав собі: “Та ні, хоч раз піду второваною дорогою”.

 

(????? ? ?????)

 

Однак Близнюк не любив ходити торованими дорогами. Не було несподіваних поворотів у большака. Отак уважав.

— Чому я повинен рухатися тими забитими автомагістралями? Там немає нічого цікавого, — говорив він, коли роздивлявся карту і планував звідки рухатись, аби привезти свою сім’ю до замку графа Монте Крісто. Але ж був такий замок, хоч хай там що.

— А давайте-но вирушимо звідси. Можливо, отак дістанемося швидше, — додадав він і спрямовував до дружини майже невидиму лінію, яка безнадійно перетворювалась на криву поміж французькими селами перед тим, як неохоче прямувати до роману Александра Дюма.

Його дружина чудово знала про велику різницю між концепцією Близнюка про швидкий результат і дійсність, тому не казала, що замок “Монте Крісто” вже давно на ремонті.

“Допоки ми дошкандибаємо, ремонт закінчиться”, — подумала вона.

Не закінчився. Тому вони здалеку роздивлялись графську обитель і фотографували її разом з риштованням. Після того, як здолали сто тридцять кілометрів за вісім годин сільськими манівцями замість тридцяти кілометрів за півтори години большаком.

Але нічого не вдієш. Близнюк просто ненавидів магістралі. Відмовлявся також від метро. “Чому я повинен ховатися, ніби кріт, під землею? Дивись, як сонечко пригріло”, — казав він і спрямовував палець у насуплене паризьке небо. Автомобілем також не любив їздити — у Парижі нема де припаркуватися. Не подобалося йому заїжджати у підземні гаражі, чекати перед світлофором, крутитися навколо Тріумфальної арки. Так, він полюбляв ходити пішки. Але ж чи багато пройдеш пішки? Париж — це не Коньовиця1! Отак мимрив. І йому було нелегко!

Отож огледів Близнюк стелажі бібліотеки й помітив, що буква “Ж”, а точніше букви “Жив”, особливо впадають у вічі. Рішення було елементарним: він витяг триста томів, що починались на “Жив”2 і запхав їх до однієї шафи з метою краще зберегти для наступних поколінь. По суті маємо на увазі, що, як побачимо далі, доручив Розі й Пенці діставати та запихати книжки, а сам зайнявся обдумуванням самого принципу впорядкування.

——

1 Один із робітничих кварталів Софії.

2 Твори Тодора Живкова.

 

Не можна сказати, що справа не рухалась. За три місяці він упорався з літерою “А” і був готовий перейти до літери “Б”, коли раптом засумував. Чи не вчинив він легковажно з бібліотекою? Чи не переборщив зі спрагою щодо суспільно-корисної праці? Усвідомивши, як багато книжок залишилося для впорядкування, Близнюк не міг повірити, що абетка має лише 30 літер. Якби хтось запитав, то він відповів би, що принаймні 65. Тоді він замріявся про азбуку з однієї літери. Або ж казав собі, що добре було б, якби всі слова починалися, скажімо, з літери “Б”. А що поганого в літері “Б”?

Однак минали місяці, а купи книжок на підлозі немов зростали. Заходячи вранці до бібліотеки, Близнюк косував на них і крадькома тусав ногами. Почав сприймати їх як особистих ворогів. Погрожував посписувати всі. Нахвалявся запхати до шафи з “Жив”. “Хто вас читатиме?” — запитував, але не очікував відповіді, бо знав її наперед.

 

Близнюк читає

 

Отак тривало, аж поки він надибав на одній антресолі декілька полиць із дитячими книжками. З того моменту зневажав інші книжки і вже не тусав їх ногами, а, щойно зайшовши до бібліотеки, розсідавсь у великому кріслі й заглиблювався в читання.

Близнюк перечитав усі дитячі книжки. Прочитав навіть деякі твори для дорослих, заповнивши тим самим прогалину в своїх знаннях з болгарської літератури. Велику радість доставила йому одна маленька збірочка з глибоким змістом, особливо ось такий чотиривірш:

 

Читав я цілий вечір Сталіна,

півні співали, аж сипіли.

Одна дитина з Сунґурларе1

дивилася на мене лагідно, з любов’ю.

——

1 Невелике містечко в Болгарії.

 

Близнюк не одразу зрозумів, що ж його найбільше захопило, — рима, ритм або поетичний гіпноз.

Однак незабаром помітив, що хоч би скільки він читав, а бібліотека все не впорядковувалась. Навпаки, безлад почав набувати загрозливих розмірів. У цей критичний момент проявилася ще одна риса суперечливої природи Близнюка. Якщо бути більш точним, то дві його якості, що взаємно виключали одна одну.

Отже, з одного боку, Близнюк мав негативне ставлення до будь-яких спроб примусити його працювати, а з другого, однак, — полюбляв дивитись, як кипить робота. Він прагнув стати Головною Діючою Особою, але й мав колективістську закалку. Тому з бібліотекою він вчини, мов справжній Організатор, яким також полюбляв бути.

 

Близнюк організовує

 

Він закликав посольство впорядковувати бібліотеку. Розподілив купи книжок на дві частини й довірив їхнє сортування Розі та Пенці. Мобілізував двох студентів протерти пилюку з книжок й стелажів. Попросив Дорочку Спасову написати на комп’ютері абетку, а радника Славейкова — роздрукувати її. Доручив завгоспові Ґошу принести клей і наклеїти букви туди, де їм належить. Навіть пана Посла підключив до спільної літературної справи, попросивши його особисто показати, які книги слід списати, а які треба приєднати до “Жив”.

Поки посольство отак працювало, Близнюк з легким серцем і чистою совістю давав методичні вказівки. Після цього запрошував до себе Маринка Странського “побалакати про справи”.

Близнюк лишився дуже задоволеним собою й ладом у бібліотеці. Посольство також зраділо, що Близнюк упорядкував бібліотеку. Така радість охопила всіх, аж відтоді й до сьогоднішнього дня, коли новоприбулий або необізнаний співробітник казав “Давайте попросимо Близнюка ...”, то його відразу ставили на місце реплікою, зміст якої в загальних рисах зводився до слів: “Не стріляйте в Близнюка”.

 Як організатор за покликанням Близнюк не міг обійтися без крісла, з висоти якого міг би реорганізувати посольство. Тому він перетворив найбільшу кімнату, бібліотеку, на свій кабінет та обладнав її (перепрошую: йому обладнали) величезним старовинним столом, двома кріслами, двома столиками, кількома стільцями та повісив на кожній стіні по картині. Після цього він перетворив свій кабінет на місце для світських контактів, куди Маринко Странський та інші трудолюбці ходили вранці пити каву. Саме тут вони з Маринком обговорювали менталітет болгарського народу і саме тут Маринко заприсягав колег мовчати про лукаву жінку Даринку. Після чого, однак, виявилося, що сам Минко один за одним заприсягав їх усіх щодо цього. “Могила”, — відказував кожен, хто присягав.

 

Близнюк приймає

 

Розповімо про один типовий ранок у кабінеті Близнюка. Типові герої за типових обставин — чи не так? Отож...

Того ранку до кабінету Близнюка першим, як завжди, з’явився військовий аташе. Аташе уславився тим, що не міг проминути щось надруковане й не прочитати його. І написаний від руки текст не міг проминути. Пристрасть військового аташе до читання штовхала його ходити по кабінетах дипломатів і недипломатів та роздивлятися наявні в них друковані матеріали, гортати книжки, переглядати журнали, а якщо текст був набраний, наприклад, на екрані комп’ютера, то він читав через плече колеги, який нервово совався на стільці. Аташе вмів читати навіть ззаду наперед. Але найсильнішим було його бажання знайомитися з болгарською пресою, яка випадково потрапляла до посольства. Тут не допомагало ні приховування номера, ні невиховані реакції особового складу. І якби навіть йому вчинили озброєний спротив, військовий аташе все одно дістався б до чергового шедевра світової журналістики.

Отже, щойно Близнюк розташувався за своїм столом і розгорнув газету, як за ним виник військовий аташе й вирвав її з рук зі словами: “Я тільки подивлюся”.

У подібних випадках Близнюк вів себе залежно від того, як спав цієї ночі. Інколи змирювався, інколи негарно сварився, а подекуди й виставляв аташе з кабінету. Цього разу він учинив більш хитро:

— Добре, — сказав він, — але спершу завариш каву.

Ось так за якихось десять хвилин величезна кавоварка була готова, й постійні клієнти почали відгукуватись на її пахощі. Незабаром у кафе, вибачте, в кабінеті вже сиділи Маринко Странський, завгосп Ґошо й кавовар, які скромно обговорювали розвиток демократії в Болгарії. Військовий аташе скористався ситуацією й зник з газетою під пахвою. Його місце відразу зайняв прес-аташе, який підійшов, коли Маринко Странський уже переходив від політики до побутової тематики.

Відтак героєм ранку став саме прес-аташе, який після того, як усі заприсяглися нічого не розповідати його дружині, повідав аудиторії, що затамувала подих, як одного разу він “завалив” одну мадам. Саме так він і висловився. Не ми це придумали.

 

(Розповідь прес-аташе)

 

Прес-аташе, як, між іншим, і військовий аташе, звичайно, мав ім’я, яке ми збережемо в таємниці.

Прес-аташе, ми вже про це казали, найбільше полюбляв пресу, спорт і попоїсти. (Зараз уже зрозуміло, ніхто інший, крім військового буквоїда, не міг поцупити його спортивний журнал.) За таких обставин, маємо на увазі спорт, він не міг не відвідати одну унікальну зустріч, яка навіки залишилася в аналогах європейських уболівальників: перемога Болгарії в матчі Франція — Болгарія. Саме на цьому матчі прес-аташе зустрів мадаму, яку вирішив “завалити”.

Мадам була болгарською студенткою в Парижі, її звали Валя, і, крім спорту, вона любила попоїсти. Принаймні отак згодом із задоволенням розповідав прес-аташе, який потайки спостерігав за дівчиною, котра з ентузіазмом верещала та разом з ним утверджувала болгарську ідею. Спільне національне коріння, спільні інтереси, до того ж очевидна схожість у сприйнятті їжі як головної радости в житті, а також збудження від видатного спортивного результату підштовхнули прес-аташе відразу після матчу, якщо не під час матчу, розбалакати мадаму, перейти з нею на “ти” та призначити побачення.

 Слід сказати, існують різні прес-аташе, серед яких переважають наполегливі, якщо не сказати нахабні. “Посада зобов’язує”, — як говорять французи. Наш добродій, однак, був сором’язливим аташе. Крім того, був товстуном.

Отже, коли за декілька днів він вирушив на побачення з мадамою, то від отієї його зухвалости, що була характерна для нього на стадіоні, не залишилося й сліду. Стокілограмовий аташе не випромінював нічого іншого, крім сорому. Великий був сором, важкий.

Аташе зайняв місце за маленьким столиком у кав’ярні на Монпарнасі (або десь там іще), подививсь у круглі очі круглої мадами та відчув, що ні про яку бесіду й мови не може йти. Він тільки промовив: “Добрий день, Валю, як ся маєш?” Але в його голосі бракувало ентузіазму, — це його остаточно вбило, й він замовк, як та рибина.

І не те, щоб не докладав зусиль. Навпаки. Валя з деяким подивом помітила, що відтоді, як вони сіли за стіл, огрядний симпатичний партнер не перестає кивати — ніби кінь над порожніми яслами. Але ж ні, це не було таке собі спокійне розкуте кивання, а дрібненьке підтрушування, що точно відповідає виразу “його голова тряслася від думок”. Тряслась, однак він не міг придумати, як підтримати розмову — та й взагалі, що тут скажеш. Різні думки розпирали зсередини. Наприклад, він хотів запитати: “Як там твоя мати?” або “Який твій улюблений колір?” Але втримався. Він ще не був знайомий з її матір’ю. Й інші подібні речі спадали йому на думку. Але тільки не ота єдина фраза, яка дає простір природженій інтелігентності й відкриває шлях для розвитку подій, що ведуть до “завалення” мадами.

Зрештою тиша за столом почала ставати загрозливою. Дівчина ніби води в рот набрала. Прес-аташе також не міг подолати себе й сказати щось на зразок “найбільше мені подобаються гладенькі дівчата” або хоча б “я полюбляю свинину”. Замість цього він ляпнув:

— Напевно, ти набрала пару кілограмів з часу нашої попередньої зустрічі.

Бовкнув отаке й потому ладен був відкусив собі язика. Не міг повірити, що сказав отаку дурницю молодій дівчині в епоху дієт. Він же не був таким дурнем! Згорнувся за столиком, наскільки це дозволяв його спортивний тулуб, і занурився в сором і скорботу. Подумки вдарив себе кулаком у пику, бився лобом об землю та посипав голову попелом.

Однак сталося щось зовсім несподіване! Валя мала оригінальні поняття про ідеальну фігуру, навіть більш оригінальну, ніж це допустимо. По суті вона вважала, ніби ще не досягла бажаної ваги, й за кожної нагоди з апетитом працювала над собою. Тому радо сприйняла зауваження співрозмовника. Вона знала, що не набрала жодного граму з часу їхньої попередньої зустрічі, але вміла цінувати добре до себе ставлення, яке відчула в кав’ярні на Монпарнасі.

Розмова тривала, й події потроху розвивались у напрямку “завалення”, про яке йдеться і яке відбулося на всі сто — сподіваємось, ми висловлюємося досить ясно, щоб не видатись вульгарними.

— Ось що означає сказати те, що треба і коли треба, — мовив прес-аташе, неначе вся та подія відбувалася за його планом.

— А тепер Я розповім випадок, як одного разу майже “завалив” мадаму, — втрутився Даринчин Митко.

— Я не назвав би це випадком, — озвався Близнюк, але Минко знехтував його зауваження.

 

(Розповідь Минка)

 

Минковою бідою було те, що він мав занадто багату уяву. Навіть можна сказати асоціативну. Все, що потрапляло йому на очі або врізалось у слух, перетворювалося в його асоціативній уяві на видовища того, як Даринка його зраджує. По суті всі п’ять органів світовідчуття в нього були скеровані на сприйняття того, що Даринка нібито його зраджує. Минко думав про це двадцять чотири години на добу, як кажуть у Європі.

В цьому плані Минко був схожий на отого божевільного, якому хоч би яку картинку показали, він усе одно бачить одне й те саме. Точніше, бачить двох. Не хочу вдвох грати в “дамку”, а хочу з дамою грати вдвох. Різниця була в тому, що божевільному це було “до лампочки”, а Минкові — ні. Тому він вирішив заради раціональности та економії (sic!), тобто заради різноманітности й доброї кулінарії, а ще щоб хоч якось помститися — повести пані консула Заекову в ресторан. І відразу після цього “завалити” її — це ж само собою зрозуміло.

Пані консул Заекова радо прийняла запрошення. Про “завалення” й “підіймання” вона й гадки не мала, оскільки на цих справах не вельми зналась. Однак завжди була готова оцінити гарну закуску, а ще більше — добру чарку. Це надавало її очам та щокам блиску, якого була позбавлена уява.

Якось пані консул Заекова розповіла, нібито одного разу в гостях господиня запропонувала чоловікам декілька видів напоїв — каталізаторів блиску, а до неї звернулася зі словами:

— А вам, пані, я б рекомендувала чудовий грушевий сік.

Це змусило пані консула подолати будь-які умовності та швидко відказати:

— Ні-ні, дружно “вдаримо” по віскі.

Вона не могла дозволити, щоб їй підсунули грушевий сік. Навіть грушевий лікер був поза питанням (“аут оф квесшен” по-англійськи).

Отже, пані консул Заекова з великим задоволенням прийняла запрошення до ресторану. Не думала, що Минко такий самий сноб, якою була ота господиня.

Й ось вони вдвох умостилися в Минковому автомобілі й попрямували до Монпарнасу. Куди ж іще! Минкові органи сприйняття світу Минко цього разу були повністю спрямовані праворуч, до пані консула, вірніше, до її лівого коліна, на яке він не вагаючись — і це підтверджує силу його рішучости (“Нехай знає Даринка!”) — поклав владну долоню. Пані консул від несподіванки здригнулася та з переляку не відразу зрозуміла, що ж їй робити з владною чоловічою долонею. Але сказала собі: “Чому б не поєднати приємне з іще приємнішим?” І приготувалася до потрійно приємної вечері — з закускою, випивкою й долонями. Можливо, пані консул і не мала уяви про ті речі, але була справжньою жінкою й досвіду їй не бракувало. Бажання також.

А Минко після того, як сказав собі “Нехай Даринка знає!”, враз утратив над собою контроль, і вони покотилися по похилій площині, яка привела їх безпосередньо до Даринчиної зради. Адже у той час він не уявляв нічого іншого, крім коліна Даринки з чужою чоловічою долонею. До того ж його пойняв такий біс, що він дав газу і понісся як вітер паризькими вулицями. Його намір змітати все на своєму шляху був такий очевидний, що світлофори горіли тільки зеленим, автомобілі вишикувалися в одну колону, а пішоходи позалазили на пальми, щоб згори спостерігати за отим цирком.

Коли нарешті вони приїхали до ресторану й Париж полегшено зітхнув, а пані консул сказала: “Уф!”, то Минкова уява трохи вгамувалася — щоб обрати стіл і замовити аперитив. Після цього він “побачив”, як Даринка п’є аперитив у чужій квартирі з чужим чоловіком, але вирішив усе ж таки це перевірити, і сказав пані консул:

— Я зараз повернуся, тільки дзенькну в одне місце.

І кинувся до телефону, який чітко засвідчив, що Даринки вдома немає. Тобто, “напевно” в чужій квартирі і т.д. Минкові навіть здалося, нібито вона — в постійного коханця. Але він не знав номера його телефону.

Протягом цього вечора Минко бігав до телефону близько вісімдесяти разів. Після вісімдесят першого не застав пані консула за столом. Що занадто — то не здрово, еге ж? (“тро с’е тро” — це по французьки.)

— А вона була готова. Справа була на мазі, — і Минко шморгнув носом.

При цьому Маринко Странський, зітхнувши, подумав, що в нього з Даринкою також “справа була на мазі”, однак не сказав цього вголос. Не мусив було цього казати.

Там же, в ресторанчиках, відбулось оте пиття кави, яке радник Петко перетворив на катастрофу. Катастрофа сталась одного не дуже типового ранку і була не стільки катастрофою глобального масштабу, скільки крахом у стосунках між Петком і Маринком.

 

(Петко знову звинувачує)

 

У той час Петко щойно став “шарже” і вже сидів за столом пана Посла, коли з Софії на шляху до Страсбура (знову отой Страсбур!) в Париж мала прибути Велика депутатська делегація, а Петко розпорядився її зустріти. Петкові дуже хотілося найняти одну великотонажну вантажівку для делегації, але бюджет був вичерпаний, і тому він вирішив відправити в аеропорт увесь особовий склад на чолі з собою.

Особовий склад, зрозуміло, перебував у кав’ярні, куди Петко влетів, розмахуючи пальцем, заблищав очима й розпорядився. У розпорядженні він пропустив, звичайно, Близнюка, стосовно якого діяла директива “Не стріляйте в Близнюка”. Але не пропустив Маринка, який, однак, з гідністю промовив:

— На жаль, Петку, якби ти сказав завчасно... Зараз мушу їхати на побачення.

— Брешеш! — кинув йому Петко просто у вічі й повів далі в тому ж дусі.

Маринкові заціпило від обурення. Звичайно, він брехав, але ж звідки про це дізнався Петко! І чому оцей термінатор у куцих шкарпетках дозволяє собі ображати Його — великого виставкового лева і друга японців! “Як зараз уріжу йому!” — сказав він собі, а вголос промовив невпевнено:

— Слово чести.

— Так я тобі й повірив, — сардонічно засміявся Петко і вихилив каву.

Після цього звинуватив Маринка в комунізмі.

По такій цікавій розмові Маринко волів бути схожим хай навіть на японця, але тільки не на Петка.

 

Близнюк розважається

 

А Близнюк... А що Близнюк? Він ніколи не переживав. Близнюк несамовито розважавсь. Особливо йому було весело, коли пан Посол шукав когось у посольстві. У таких випадках секретарський склад плюс чергова телефоністка одне за одним набирали номер телефону кабінету Близнюка, щоб перевірити, чи, випадково, особа, яку шукають, не перебуває в у нього. Так звичайно і траплялось, і в цьому не було нічого випадкового. Однак Близнюк не зізнавався, а відповідав:

— Військовий аташе вирушив до Швейцарії.

Або:

— Розвідник сидить на нараді в ЦРУ.

Або ж іще:

— Дорочку Спасову відкликали, хіба ви про це не знаєте? Ще вчора вилетіла до Софії.

Особливо симпатичні діалоги вів із симпатичною Розою.

— Близнюк, чи ти не бачив прес-аташе? — запитала вона його одного разу.

— О-о-о, його вже немає поміж нас, — сумно відповів Близнюк, розуміючи під тим, що прес-аташе вже випив каву та залишив кабінет.

— Як! — вигукнула Роза. — А від чого?

Іншого разу Роза зателефонувала до Близнюка з наміром виявити координати радника Петка.

— Ото маєш, — сказав Близнюк. — Хіба шеф не на комісії?

— На якій комісії? — здивувалася Роза.

— А ти й не знаєш? Перевірятимуть, чи є в посольстві незаймані дівчата.

Роза змовчала, а тоді сказала:

— Близнюк, а ти вважаєш, що в посольстві є незаймані дівчата?

— На мою думку, немає, — відрізав Близнюк. — Але ми повинні перевірити.

Отак Близнюк розважався між трудовим і світським життям. Одне слово, жив собі на втіху. І любив життя. Не скаржився. Мав себе за великого члена.