Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

VI.  ПОБУТ І ДУХОВНІСТЬ БОЛГАРСЬКОГО ДИПЛОМАТА В ПАРИЖІ

 

Дипломат подорожує

 

Щойно прибувши до Парижа, болгарський дипломат одразу починає їздити за кордон. Ще не бачив Лувр, а вже прагне подивитися Нідерланди.

Щойно він увійшов до посольства Болгарії, Близнюка запитали, чи бував він у Бельгії. Близнюк дуже здивувався. “Я ще й у Франції фактично не був”, — майнуло йому. Але він ухилився від прямої відповіді.

Та ж ні, адже не те, що болгарський дипломат не бачив Лувр. Навпаки, відвідував його, переважно в неділю, коли вхід безплатний, захоплювався богинею Ніке, Джокондою, плотом Медузи та єгипетськими саркофагами. Й настільки втрачав сили від вражень, що йому ставало погано від туристів. “Великий натовп у неділю, треба буде прийти серед тижня”, — думав він і казав собі прийти іншим разом, щоб завершити огляд.

Однак після відвідання Лувру та кількох музеїв плюс палацу у Версалі й ще якогось замку в Луарі дипломат вирішив, що він уже вивчив Францію, об’їздив її вздовж і впоперек і встиг полюбити. Франція вже не здавалася йому далеким закордоном, тому він намагався зганяти до Нідерландів, щоб подивитися на тюльпани. Близнюк дуже швидко зрозумів, що це справа чести, поки ти у Франції, прогулятись узбережжям Женевського озера або провести декілька днів у Швейцарських Альпах. Нібито у Франції немає Альп. Дорочка Спасова дуже пишалася тим, що проскочила аж до Мадрида й насолоджувалась музеєм Прадо. А пані консул Заекова протягом своїх незакінчених мандатів устигла побувати в самому Нью-Йорку.

Усвідомивши, про що йдеться, Близнюк почав відповідати “Я там був” ще до того, як його запитували “Чи ви були?” Більше того, він дуже часто брав ініціативу на себе і казав: “Коли я був у Люксембурзі...” А як вертавсь до Болгарії, то ділився враженнями від усіх столиць і великих міст Європейської спільноти.

Подорожуючи до інших країн, болгарський дипломат намагався зупинитись у тамтешньому посольстві, а не в готелі “Гілтон”. У цьому плані болгарські посольства Болгарії засвідчують велику солідарність. Завжди знаходять якусь вільну кімнату для докучливого дипломата, який приїхав розважитись до якоїсь обридливої країни.

На свої подорожі за кордон болгарський дипломат реагує подвійним чином:

— Париж нічого не вартий проти Лондона, — сказав прес-аташе після триденного перебування на підступному Альбіоні. — Аби ви тільки побачили, які в них “паби”!

Прес-аташе мав на увазі відомі англійські пивнички, в яких випив через економію коштів лише чашечку кави, бо було незручно взагалі нічого не замовити.

А пані консул Заекова розвіялась до Нью-Йорка тільки для того, щоб з’ясувати, наскільки Нью-Йорк брудний.

 

(Значення чистоти)

 

Це мені нагадує одну знайому Маринка Странського (вона не була дипломатом), яка, повернувшись із Парижа, гидливо згадала про собачий послід на паризьких вулицях. Була схожа на інших наших знайомих, які не можуть нарадуватись чепурною Німеччиною.

Такі заяви свідчать про те, що ані хмарочоси, ані Ейфелева вежа не здатні заволодіти людською уявою настільки, наскільки це здатний зробити собачий послід. Звичайно, чистота відіграє першочергове значення для деяких індивідуумів, які й на Місяці, якщо їх туди відправити, дивитимуться собі під ноги, щоб не дай боже не вступити в “щось”.

А взагалі дипломати визнавали, що Париж — гарне місто. Так чи так, а саме в Парижі минало їхнє повсякденне життя.

То що ж робив, коли не працював, болгарський дипломат у Парижі? Так само, як і не дипломат.

Насамперед куховарив. Щосили куховарив. Чому? Бо напівготові, майже готові та зовсім готові продукти не задовольняли його творчу природу. Крім того, такі продукти були дорожчі. Він особисто чистив картоплю й кришив цибулю. Обгризав кістки, витрачаючи перед цим цілий день на пошуки в Парижі м’яса з кісткою.

 

Дипломат куховарить

 

Коли ми говоримо “він”, то узагальнюємо. По суті масове приготування їжі було справою дружин дипломатів. Однак це не означає, що чоловіки не мали відношення до цього заняття. І це не однозначно. Пан Посол, наприклад, був нетямущим кухарем. Він волів, щоб йому хтось готував. Маринко Странський полюбляв готувати гарний “шопський салат” з великою кількістю бринзи. (“Ото як проминеш площу “Конкорд”, а після неї трохи прямо, то повернеш праворуч, а за сто метрів ліворуч — одразу за поворотом побачиш критий ринок. Ото там один вірменин продає справжню болгарську бринзу”.) А Близнюк любив відбивні. Робив різноманітні відбивні.

А прес-аташе взагалі не міг не куховарити. Просто йому несила було бачити продукти харчування й не відчути бажання перетворити їх на страву. Проблема прес-аташе полягала в тому, що він полюбляв жирніше. Точніше, це була не так його проблема, як проблема його сім’ї, для якої він куховарив. Прес-аташе просто терпіти не міг страв, що не плавали в лискучій жирній рідині, яку називав соусом. Він полюбляв умочати хліб у власноруч приготовлену страву й хапати кістку руками. Серйозним споживачем був прес-аташе. Відповідно до статури.

Щоб краще відчути ефект підливи, прес-аташе не жалів олії. А на заперечення дружини відповідав, що то м’ясо пустило стільки жиру. Одного разу він пояснив, що то пустив рис. Тоді дружина образилася і попросила її не розігрувати. Вважала, що рис — це не рослина, з якої чавлять олію. Вона такого не вивчала в школі.

Цікавою була залежність у стосунках між людьми, чиї смаки відрізнялися в тому, скільки жиру потрібно для здорової їжі. Що більше провегетаріанськи налаштована людина намагалась обмежити любителя масного, то більше готувалось соусу для “вмочування”. При цьому любитель масненького щиро намагався догодити вегетаріанцеві. Запитуємо — що було б, якби не таке намагання?

Подібну закономірність спостерігаємо у спробах дипломата купувати все якомога дешевше.

Може, слід нагадати, що ми говоримо про болгарських дипломатів у Парижі? Чи не тільки про них?

 

Дипломат ощадить

 

Отже, дипломат купує дешевий старий автомобіль. І починає його ремонтувати. Ремонтує, аж дим іде. Однак, оскільки він дипломат, то не може розлягтися під автомобілем у центрі Парижа. А оскільки не може під нього забратися, то платить за свою хитрість — ой, ні, за ремонт.

Або заходить у магазин, де продають — та навіть не продають, а по суті роздають “швейцарські” годинники Made in Hongkong. По п’ятаку за штуку. І купує десяток. Для подарунків. Але зрештою виходить наступна залежність: наскільки дешевою видається річ, настільки вона виявляється дорогою.

У зусиллях купити якомога дешевше, болгарський дипломат у Парижі умудрився віднайти низку бакалійних крамниць “Ед”. У дипломатичних крамницях “Ед” купують переважно болгарські дипломати та їхні співвітчизники-емігранти. Інколи можна зустріти й інших братів-слов’ян. “Справді, що обладнання в них скромне”, — казав військовий аташе. “Але чисте”, — додавав відомий еколог Заекова.

У бакалійних крамницях “Ед” є не тільки продукти харчування. Там продають, наприклад, бритви. Саме там Близнюк купив бритву “Шик”.Спеціальну бритву, яка гарантує ідеальне гоління та якою ніколи не можна врізатись. Навіть якщо захочеш, то все одно не зможеш урізатися. Гарантія Франції.

Отже, купив Близнюк бритву й побіг додому голитися. Довго голився, тобто натискував, дряпав та шкріб, однак жодного ефекту. Справді не врізавсь — але й не поголився. “Ти ба, які шахраї”, — мовив він, але про всяк випадок спробував ще раз. І як тільки її не вертів, але бритва не була придатною для гоління. “Невже французи її використовують для чогось іншого?” — подумав він. Йому навіть спало на думку, що її можна використовувати як мініатюрну косарку або для підрізання волосся у вухах. “Ось прочитаю, що написано на упаковці”.

 Прочитав, що було написано на упаковці, — та ж ні, таки бритва. Близнюк і далі вправлявся, допоки його щоки набули життєствердного кольору свіжого буряка. Тоді він здогадався, що не зняв запобіжник.

— Чи не побіжиш ти розповідати всьому посольству, що я не зняв запобіжник? — запитав він у дружини.

— Та ні ж бо, ні, — відповіла дружина й, дочекавшись, поки він увімкне душ, одразу взялася за телефон, щоб розповісти дружині Маринка Странського, як Близнюк забув зняти запобіжник. Отакою жінкою виявилася.

Болгарські дипломати й недипломати купували товари не тільки в бакалійних крамницях “Ед”. Вони дуже полюбляли робити покупки також в оптових магазинах. Точніше, любили купувати поштучно в оптових магазинах. Крім того, болгарський дипломат міг знайти ринки, де можна купити дешевші та кращі речі, ніж будь-де.

— Шикарний ринок я відкрив, — сказав якось радник Славейков. — Ось подивися на цей костюм. Справжнє “Версаче” (Радник Славейков був не байдужим щодо “Версаче”). Ану, здогадайся, скільки він коштує!

— Та невже “Версаче”? — недовірливо відказав радник Петко й згодом потайки побіг на отой ринок.

Це тільки так мовиться — “побіг”, оскільки оті страшні ринки звичайно кишіли десь у далеких паризьких закутках і знайти їх було дуже непросто.

Отже, “побіг”, але наступного дня зневажливо сказав:

— Саме сміття продається на отому твоєму ринку. Але ж подивися на оцю куртку! Чиста шкіра. Шикарний магазин відкрив! Задарма її взяв!

І гордо пижився в щойно придбаному піджачку.

Отак кожен дипломат мав своє “шикарне” місце для придбання товарів, а інші дипломати обпльовували те місце. Що вдієш — отакі звичаї в дипломатів!

На якомусь із таких ринків Близнюк купив собі ковдру. Тому що Болгарська держава не передбачала наявности ковдр у своїх багато обставлених апартаментах за кордоном.

“Розумію, коли треба викласти кругленьку суму за телевізор, — думав Близнюк (хоча сам її не виклав), але ж за ковдру! Хай пошукають дурнішого!”

Й подався в експедицію за чимось гарним і дешевим.

Та й знайшов. Справив собі чотири пухнасті темно-сині покривала, які коштували як кілограм м’яса з кістками.

Однак уранці після першої ж ночі з отими ковдрами він помітив, що не тільки простирадла посиніли, але і його сім’я має якийсь дивний темно-синій відтінок.

— Та нехай їм грець, тим фарбам! — розгнівався Близнюк.

Можливо, фарби і не трималися на ковдрах, але були винятково стійкі — фарбували все, що тільки потрапляло “під руку”. Хоч як прала їх пані фінансист, хоч як замочувала в оцті та різних маринадах, але ковдри й далі щедро все фарбували. Незабаром ціла квартира посиніла, а на спальній білизні з’явилися сині сонечка. А самі ковдри, хоча й не зберегли свій колір, однак набули полинялого та подертого вигляду. За місяць з’явилися й перші ознаки “виразки”.

Тоді пані фінансист викинула їх до сміттєвих баків. які теж стали темно-синіми.

— Нікчемними виявились оті ковдри, — похитав головою Близнюк, після чого пішов та купив такі ж самі нові, тільки не синього, а жовтого кольору.

 

(Випадок з першорідним сином)

 

У зв’язку з цим випадком ми згадали іншу історію, яка сталася з Близнюком та його другом Мишом Конґом.

Це було, коли в Конґа народився син. Тобто, дуже давно. Конґо дуже зрадів синові й охоче прийняв думку дружини купити синочкові ковдру. Дружина мала модернові погляди на життя й не визнавала дитячих ліжечок та колисочок. Вимагала справжню ковдру для справжнього ліжка, в якому спатиме її син.

Отже, Конґо рушив. Щоб йому було веселіше, запросив Близнюка скласти йому кумпанію. “Однак, — сказав він собі, — не можна спочатку не пригостити людину”.

Отже сіли вони в шинку “Дикі півні” пригощатися. Спочатку замовили по “маленькій”, потім ще по одній. На десятій “маленькій” вирішили їх не рахувати. Не було сенсу. Їм і так було добре. Погано тільки те, що хоч усе й було в оті часи дуже дешевим, але однаково гроші на ковдри швидко танули.

— Близнюк, а навіщо моєму малюкові велика ковдра? — запитав Конґо.

— Якщо хочеш знати мою думку, то ціла ковдра йому не потрібна. — відказав Близнюк. — Чому б тобі не купити одну з отих ковдр для підлітків? Авже ж знаєш, про що я кажу?

Після деякого обмізкування та ще кількох “маленьких” Конґо підхопив:

— А навіщо йому ковдра для підлітків, га, Близнюк?

— Вірно, — погодився Близнюк. — Купи йому дитячу ковдрочку.

— Отак і зроблю, — відрубав Конґо. — Заміть ковдри для підлітків куплю йому дві дитячі. Й жінка буде задоволена.

Однак йому здалося, що по словах “жінка” легка хмарина затьмарила “Диких півнів”, але те він відніс на рахунок алкогольних випаровувань. Конґо почухав потилицю і замовив по останній “маленькій” на честь отрока.

Після дюжини “останніх маленьких” уже не можна було купити навіть ковдру для ляльки Барбі, а ще за півгодини їх виставили з шинку, оскільки його вже мали зачиняти. Оце їх наштовхнуло на думку про те, що вже й магазини зачинено, тому на останні гроші вони купили пляшку та пішли до Близнюка випити.

Цим, однак, історія не закінчилась, оскільки наступного дня Конґо, мов справжній стоїк, витримав бурю, яку віщувала ота хмаринка у “Диких півнях”, та взяв у жінки гроші для нової ковдри. Але сталося так, що того дня була неділя, а в неділю, як відомо, в оті часи магазини не працювали. Зате працювали шинки. Отже, і друга ковдра пішла у “встановленому порядку”.

Не пригадую, чи зрештою пощастило Конґові купити бодай пелюшки для свого першорідного сина. Напевно. Але Маринко Странський чудово пам’ятав, як залишився без ковдри, коли служив в армії.

 

(Випадок на кукурудзищі)

 

Маринка Странського ще солдатом дуже хвилювала життєва тематика, й він увесь час удивлявся, чи немає навколо чогось для милування. Ну, в самій казармі не було, однак у найближчому селі було. Одного разу Маринко разом з приятелем знайшов одне ГД — гарну дівчину, тобто, яка не мала нічого проти того, щоб оті двоє нею помилувались. І призначила їм побачення наступного дня у кукурудзах.

Маринко з приятелем від нетерпіння не могли дочекатися наступного дня. Щойно зайнялася зоря, як вони вже були на ногах. Ледь-ледь змогли дочекатися того побачення. А коли час побачення настав і вони побігли до визначеного місця, то приятель раптом помітив, що Маринко прихопив військову ковдру.

— Щоб не було мулько, — пояснив Маринко.

Уже тоді він був кавалером ордена “Лицарське Серце”.

Добре, але ж кукурудзи починалися за п’ять хвилин від сільського шинку, який був у них по дорозі та який вони відвідали з метою “хряснути по одній” для куражу та блиску в очах.

Надалі все було ясно. “Вдарили” так, що ледь трималися на ногах, ще й пропили ковдру, яку Маринко продав за пляшку рому циганам. Після цього вони хряснули не в кукурудзах, а на гауптвахті.

Оці дві історії про ковдри мають протилежне закінчення — одна увінчана купівлею ковдри (принаймні так здається), а друга — реалізацією оної. Але уважний читач не міг не помітити червону нитку, яка робить з них скоріше історії про пиятику, ніж про ковдру.

Однак якщо розпочнемо з історій про чаркування, то вже ніколи не повернемось до душевности болгарського дипломата в Парижі, який протягом дня ходив за покупками та готував обід, а ввечері дивився телевізор.

 

Дипломат розважається

 

Кожен дипломат дививсь телевізор по-своєму.

Пан Посол цікавився переважно новинами. На решту програм він не мав часу. Пан Посол навіть коли не працював, то все одно працював, тому аж ніяк не міг розважатися вдома біля телевізора.

Ну, а радник Славейков міг. Хоча також зосереджувався головним чином на новинах, однак визнавав тільки новини по Бі-Бі-Сі. Хотів знати, яка погода в Індії. Радник Славейков у душі був аристократом. Його ввесь час тягло до Британської імперії.

Радник Петко телевізор не дивився. Він слухав радіо. Однак не французьке — навіщо? Радник Петко був патріотом і слухав радіо Софії. Намагався бути в курсі подій, що відбуваються на батьківщині. Крім того, дуже боявся, щоб, бува, комуністи знову не прийшли до влади. А коли прийшли, то слухав, коли підуть. Однак вони нікуди ніколи не ходили.

Інші дипломати й обслуговуючий персонал дивилися фільми. Близнюк умощувався зі своєю сім’єю перед “філіпсом” із шухлядками й казав:

— Ану, пошукаймо щось для душі.

Малося на увазі, що він знайде щось цікаве, клацаючи кнопочками, — це завдання він не довіряв нікому.

Клацав, аж поки знаходив щось цікавеньке, тобто американський фільм, у якому найбільше стріляли. Тоді він угамовувався. Але за якихось п’ять хвилин фільм закінчувавсь, і Близнюк знову починав клацати.

Завдяки невмирущій амбіції Близнюка знайти щось привабливе, його сім’я спеціалізувалася на щасливих кінцях. Стільки щасливих кінців вони передивились під час перебування в Парижі, що коли повернулись до Болгарії, то стали вірними прихильниками італійського неореалізму й навіть почали відчувати нездоровий потяг до індійського кіномистецтва. Всі, але тільки не Близнюк. Життєрадісна Близнюкова душа могла ціле життя тремтіти в очікуванні, коли добро переможе зло, подібно до того, як це відбувалося на екрані його античного “філіпса”.

— Якби ж хоч одного разу обманулись, щоб фільм мав поганий кінець, — мурмотіла пані фінансовий радник.

Не обманювались. Помилок не робили.

У святкові дні Близнюк дивився мультфільми. Цілу суботу та неділю міг радіти “Томові й Джеррі”. Одного разу після різдва на екрані з’явився несподіваний заголовок — “Маленька продавщиця сірників”. “Оце так!” — сказав Близнюк та гукнув жінку.

— Ну, зараз побачимо, чи перекрутять вони навіть Андерсена, — злорадо підхопила пані фінансовий радник.

Перекрутили, ще й як. Справді, продавщиця сірників померла, коли це їй належало, — відійшла в рай до своєї бабусі, де їй уже не було холодно й де вона була щаслива. Особливо хвилюючою була фінальна сцена, в якій дівчинка сидить на руках своєї бабусі, а навколо буяють квіти, щебечуть птахи та чується гарна музика.

— Тьху, — пхикнула пані фінансистка й пішла чистити килим вологою ганчіркою (спори грибка, якщо пригадуєте).

 

Дипломат — людина гостинна

 

Серед різних речей, з яких складався побут болгарського дипломата в Парижі, почесне місце займало приймання гостей. Не маємо на увазі тих гостей, які приходять надвечір на келишок та сидять до третьої годин ночі. Ні. Йдеться по гостей з Батьківщини.

Гості з Батьківщини — то подекуди батьки або друзі, може бути й рідня (це погіршує справи), а частіше за все — просто знайомі, яким хочеться заощадити на готелі. Отоді справи дійсно стають нестерпними.

До категорії знайомих уходять ті, хто проходив різноманітні спеціалізації, а також запрошені на конференції. Найбільше потерпали від тих, хто проходив спеціалізацію, Близнюк та його пані фінансистка. Якось так виходило, що ті, хто вирішував пройти спеціалізацію у Парижі, обов’язково виявлялись їхніми знайомими.

— Слухай, Близнюк, — казав спеціалізант з телефону. — На готель мені дають по 300 франків на добу, але треба бути божевільним, щоб зупинятися в готелі, коли у Парижі є ти.

І це, якщо подумати, було саме так. Тому Близнюк сердечно відказував:

— Авжеж, авжеж, зрозуміло, ласкаво просимо.

І отой спеціалізатор, зрозуміло, приїжджав.

Одного разу в такий спосіб до них завітала Даночка Пудра. Це була жінка, яка звикла до гарного поводження. До гарного поводження входили й послуги водія. Вона просто не могла собі уявити, що може поїхати кудись і повернутися звідкись, щоб її не повозили автомобілем.

…………………….

Щойно це речення стало його улюбленим, як одного разу після Даночки Пудри з’явився Венці Ґудзик. Венці уславився тим, що не любив пити сам, однак любив пити довго. Під час його спеціалізації Близнюк і пані фінансовий радник ходили на роботу просто з-за столу. При цьому в обох складалось враження, ніби кількість співробітників посольства подвоїлась.

 Ну, та ось, от і Венці Ґудзик поїхав, а Близнюк і далі торочив свої улюблені слова, додаючи при цьому лише одне: “Ех, нарешті відісплюсь!” Але щойно він відсипався, як троє інших знайомих прибували на конференцію. Вони йому казали, що нехай, мовляв, не турбується, вони можуть спати навіть на підлозі. Тільки щоб дав їм по ковдрі. Зрозуміло, вони не спали на підлозі. Й не їхню відлежалу спину розтирала на ранок пані фінансистка (після того, як протирала палас мокрою ганчіркою). Близнюк знову торочив свою улюблену фразу, а його пані вперше жаліла, що викинула оті давні ковдри. Могла їх дати гостям, щоб ті в них загорталися. Це додало б їй настрою.

Щойно ті три учасники конференції від’їжджали, як після них з’являлись одразу три Близнюкових тітки. Тітці Міні минало вісімдесят другий, тітці Скарлет (ні-ні, прошу вас) сімдесят дев’ятий, а тітці Кеті — сімдесят п’ятий. Три тітки приїжджали з чотирма великими валізами та ручним багажем у кількості восьми місць. Одна валіза була повна соління. Що було в інших, Близнюк не цікавився. Тітка Скарлет командувала парадом і сестрами, крім того командувала Близнюком та його сім’єю, примушуючи їсти на сніданок баклажанну ікру з часником, оскільки це “корисно від застуди”. Протягом дня тітки гуляли кварталом, а ввечері сиділи на кухні, гомоніли та готували дивні страви з соління. Вони не рушили з Парижа доти, доки не з’їли всі свої запаси червоного перцю, ротунди та квашених огірків.

Гості, які ощасливлювали Маринка Странського, були трохи іншого кшталту. Вони рекомендували себе друзями його батька. Пізніше Маринко навіть не міг згадати, скільки татових друзів зупинялося в його паризькій квартирі. Вони з’являлися як по одному, так і групами — троє-четверо. Просто проїжджали через Париж або їхали на відпочинок. Приїжджали насамперед з Болгарії, але були й громадяни інших європейських країн. Одного разу з’явився пан з абсолютно білим волоссям і абсолютно коричневою шкірою, який сказав Маринкові, що він сам з Мартиніки й що знав його батька ще дитиною.

До того як стати радником з питань культури, Маринко навіть не підозрював, наскільки компанійською людиною був його батько. Особисто він мав батька за стриману, сувору та замкнену людину, яка в принципі не схвалювала його поведінку. Маринко не припускав у нього таку подвійність, а після восьмого приятеля, який з’явився на його порозі в Парижі, він почав підозрювати свого батька у дволикості. Особливо ставало прикро, коли бачив, що приятелі його батька не байдужі до жінок та чарки. А це, зрозуміло, були дві половинки одного цілого, через які його батько дивився на нього косо. Отже, якщо Маринко міг судити з його друзів — міг, а що хіба? — то його батько мав би бути з того ж тіста, й це означало, що яблуко від яблуні далеко не впало й категорично підтверджувало його підозри в дволикості.

Встановивши цей факт раз і назавжди, Маринко Странський перестав ображатись, а переповнився повагою до батька. Навіть став зустрічати з розкритими обіймами дідуганів, які облягали його оселю, і відкрив у них якості, необхідні для ведення задушевної бесіди.

Вийшло так, що вищезгадана халепа, яка має назву “гості”, мала також свої позитивні сторони. Вона помирила його з батьком, оскільки батькові друзі стали також його друзями. Особливо зблизився Маринко з коричневим чоловіком з Мартиніки, який знав його батька ще дитиною. Хронічна засмага мартиніканця не дозволяла визначити його вік, і хоча Маринко так і не зрозумів, хто кого доглядав, до його японських симпатій рішуче додалось і ваблення до заморських територій Французької Республіки, і в посольстві Болгарії у Парижі з’явилося ще одне лобі.

Про подібні речі говорять, що це “мінливості долі”.

 

(Проблема прізвиськ)

 

Одна така мінливість сталася з Маринковим приятелем Тодором Ткалею на його сорокарічний день народження, коли вирішив був організувати Велику Гулянку. Тоді Тодора Ткалю ще звали Тодор Кенгуру, й, можливо, він носив би це скакливе прізвисько до самої могили, якби його дочка не привела на оту гулянку свого нового приятеля.

Тодор Кенгуру мимоволі притерпівся до друзів своєї дочки й спокійно зносив усіляких оригіналів — з довгим волоссям, без волосся, із зеленим волоссям, у шкірянках на мотоциклах та на велосипеді. На перший погляд у новому доньчиному дружкові не було нічого шокуючого, — того, чого б Тодор іще не бачив. Хлопець навіть мав ніби цілком пристойний вигляд. Однак коли Тодор Кенґуру придивився, то виявив, що на погляд, а можливо, й на дотик джинси на хлопцеві були з тих, які ніколи не бачили мила, відколи їх пошито. При ще більш уважному придивлянні було ясно, що й картата сорочка в тому ж стані, а хлопець, певно, народився та виріс у цьому одязі.

Тодор Кенґуру, звичайно, хотів відреагувати в якийсь спосіб, але подумав, що в хлопцеві немає нічого особливого. А раптом він “трясун”? І не стримався, щоб не промимрити фразу, яку чув ще від своєї бабусі:

— Відколи зіткали — відтоді не прали.

Коли ми не хочемо, щоб нас почули, то нас завжди всі чують. Хлопець з достоїнством заявив, що він не переймається таким і що дбає насамперед про духовність. Дочка не відривала захопленого погляду від його губів, а Тодора назвали новим прізвиськом, про яке ми вже згадували.

Однак прізвиська змінюють рідко. Якщо вас прозвали Петьом Самохідна Палиця через те, що ви були дуже хирявеньким у дитинстві, то ви практично не маєте жодного шансу, щоб вас перейменували на Петя Свинське Черево, коли ви наберете сто кілограмів у зрілому віці.

Подекуди ви самі винні у прізвиську, як отой однокласник Близнюка, котрий увесь час тримав руки в кишенях, через що його прозвали Чочко Кишеньковий Більярд. Інший однокласник Близнюка також мав цю звичку, однак усі його звали дуже просто — Жоро Онаніст. Або скорочено просто Дрочило.

Мишо Конґо дивувався своєму прізвиську, оскільки не мав нічого спільного з далекою африканською країною. Насправді його звали Михаїл Конґолієв. Не Панделієв, не Капудалієв, навіть не Ваґенштайн, а саме Конґолієв. Отож як не прозвати його Мишом Конґом!

Однак хоч як це було б важко, ми все ж таки спробуємо дотримувати теми, заявленої в назві цієї книжки.

Отже, повернімось до дипломата та його побуту й духовности. У цьому зв’язку заявляємо: хоч би що він робив, хоч би куди ходив і хоч би хто до нього приїздив, але болгарський дипломат у Парижі насамперед був батьком.

 

Дипломат готовий до самопожертви

 

Головним його клопотом було навчання дітей. Навіть якщо вітер змін вимете його з Парижа за рік, то він уже був задоволений тим, що його дитина “вивчила мову”. При цьому, відзначте, не іноземну мову, а мову взагалі. Чи не була його дитина досі глухонімою? Ні, просто йдеться про будь-яку мову, крім рідної. Бідні американці — так і не здатні вивчити мову! Можна їм поспівчувати.

Подібним чином наші батьки казали — “це товар європейський”, що означало, що не болгарський. Ми пнемося до Європи, нібито Болгарія розташована десь у Середній Азії. Авжеж!

Але, зрештою, ми добрі люди. Працьовиті.

Після вивчення мови дітей дипломатів влаштовували у найкращі школи. Це відбувалося, звичайно, після довгих порад та консультацій з пані Заековою, а також з іншими особами, які “пустили коріння” в Парижі. В принципі дипломати та недипломати записували дітей до французьких шкіл. Це їм здавалося логічним. Тільки радник Славейков обрав для своїх нащадків англійську школу. Йому це здавалося логічним. Як же інакше? Адже коли його діти виростуть, то як вони будуть дивитися новини по Бі-Бі-Сі?

Інший виняток становили сини пана культурного радника Маринка Странського. Пан Маринко чесно й порядно бажав записати їх до французької школи, щоб вони вивчили мову та стали людьми. Однак цей його похвальний намір зустрів категоричну відмову. Не тому, що його сини бажали вивчати мову Шекспіра та приятелювати з дітьми радника Славейкова. Зовсім ні. Вони просто не хотіли жити у Франції, а про Маринкові, та ще й у Парижі, й мови не могло бути.

Старший Маринків син витримав у цій європейській столиці якихось три тижні, після чого спакував валізи та й поїхав до рідного діда, в якого щасливо жив аж до самого повернення батьківського корабля, адже батько Маринко не мав нічого спільного з дідом свого сина. Цим лише хочемо сказати, що батько й дід — це не одне й те саме, хіба ні?

Молодший син не був настільки твердим у небажанні жити в Парижі, прожив там цілих шість місяців та заледве не вивчив мову, після чого на знак протесту став гикати. Цілими днями гикав. Навіть уночі будив батьків гикавкою, у якій відчувався розпач та протест проти батьківської тиранії. “Випий трохи води”, — радив йому Маринко й ніяк не міг зрозуміти — звідки взялось оте дивне явище. Особисто він гикав лише після четвертої чарки, й то не завжди. Припускав, що це якась молодіжна мода — а що хіба? Дехто носить сережки в носі, а хтось гикає — що ж тут дивного?

Однак після місячного впертого гикання та за наполяганням дружини Маринко звернувся до лікаря. Лікар розпитав хлопця, послухав його, а потім сказав Маринкові, що в його сина труднощі з адаптацією.

— Уявляєш, — бідкався Маринко Близнюкові після того, як відправив молодшого сина до старшого, де молодший перестав гикати, — ти його привіз до Парижа, а він тобі гикає!

— Атож, атож, — співчутливо мовив Близнюк, хоча не так співчував Маринкові, як заздрив йому.

А заздрив, бо мріяв не тільки про гроші, а й про те, щоб його діти жили в якійсь в іншій країні, по можливості далекій, й без телефону.

Отже, дипломати створювали гарну школу. Це виявлялося нескладно. Складніше було, коли їхні діти закінчували гімназію й доводилося — це навіть не викликало сумніву — просто також обов’язково влаштувати їх до університету. Тут уже дипломати наражалися на підступне підводне каміння французької бюрократії. Справді, в багатьох випадках майбутньому студентові не доводилося ходити на іспити, але він мусив довести, що має, де жити, зараз і в далекому майбутньому. Крім того, є хтось, хто його утримує й утримуватиме хоч до самої пенсії; що не збирається лишатися в їхній країні назавжди та навіть не має наміру працювати тут, поки навчається.

А якщо (не дай боже!) майбутній студент закінчить гімназію не у Франції, а в Болгарії, то йому треба довести, що він не верблюд — не більше й не менше.

Отаке придумали кляті французи. Боялися, щоб наші діти не витіснили їхніх дітей.

Не будемо зупинятись ані на хитрощах, до яких удавався болгарський дипломат і недипломат, щоб упихнути своє чадо до французького вузу, ані на отих дифірамбах, якими вихваляв французів та їхню освіту. Важливо, що не було жодного випадку, коли перешкоди не було б здолано й дитина не отримала б заповітний формуляр, який гарантував їй вступ до університету.

Однак гарантував тільки в разі, якщо формуляр з двадцяти сторінок найприскіпливіших запитань буде заповнено відповідно до зробленого на першій сторінці внизу ліворуч застереження, від якого всі одразу ціпеніли. Там було сказано, що формуляр обробляється комп’ютером, тож не повинен мати жодної помилки.

Отже, коли вам скажуть, що не можна зробити жодної помилки, то ви, так само, як і ми, зробите помилку вже у своєму імені, еге ж?

Ну, а після цього доводилося просити другий комплект формуляра, який у принципі видається в одному примірнику.

Ото такі справи.

Авжеж, було складно, але справжня проблема з’являлася тоді, коли мандат батьків закінчувавсь, а мандат студента щойно розпочинався. Отоді в дію вступала болгарська уява. І якщо судити за кількістю студентів, які лишились у Парижі після завершення мандату батьків, то це була багата уява. Деякі представники молодої зміни підпрацьовували таємно від французької влади. Інші гляділи чужих дітей. (Дивні речі — ми їх глядимо, французи їх охороняють, англійці з ними сидять — чи є взагалі у світі нація, яка сама дбає про своїх дітей?) Одна студентка з маркетингу мила підлоги в посольстві Болгарії, а один майбутній лікар обслуговував телекомутатор та ставив діагнози. Рекорд побили два студенти-правники, чиї батьки залишили Париж іще в шістдесяті роки. Хлопці вже давно тут прижились та самі шукали найкращу школу для своїх дітей.

Ніщо не могло зупинити дипломата-батька дати освіту своєму чадові. Щоб досягти цієї потаємної мети, він був здатний на все. Був готовий навіть стати депутатом. І ставав, якщо виникала потреба. Якщо було необхідно, то міг навіть поїхати до Страсбура. Отакий був дипломат-батько. Готовий до самопожертви.