Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

VIІ. ЇХНЄ ПОСОЛЬСТВО ТА ІНШІ ТВАРИНИ

 

На цьому етапі вважаємо за потрібне трохи впорядкувати нашу розповідь, яка стає дедалі більш розкиданою, та представимо героїв і ввірене їм посольство в завершеному вигляді — тоді, коли пан Посол уже вважав його вкомплектованим.

(Якщо когось обминемо, нехай не гнівається. По суті мав би радіти.)

У той час радник Славейков трудився міжнародно у Страсбурі, радник Петко зі свого окопу підтримував вогонь Посла в іншій країні, а пані консул Заекова замінила їх обох. У такий спосіб пан Посол нарешті отримав зговірливого радника. Це означає, що пані Заековій і на думку не спадало йому щось радити.

 

Пані Заекова та безпека

 

Нестримний злет болгарського консула в Парижі й титанічні зусилля пана Посла в цьому напрямі сильно спантеличували дипломатичний склад посольства. Маринко Странський одного разу із сумом висловив колективу таку думку:

— Ех, аби він хоч трахав її, чи що!

За цією короткою фразою приховувалися щонайменше три складні міркування, а саме: тільки справжнє трахання могло б виправдати невиправдане. Тобто, пан Посол не мав жодного виправдання. І було зрозуміло, що цей випадок залишається абсолютно загадковим.

Виникало справедливе запитання — звідки пан культурний радник знав, кого трахає й кого не трахає пан Посол. Але ж знав! Розумівся на таких речах.

Треба віддати належне пані Заековій, яка протягом свого семирічного мандату, який багато разів переривався, пережила чотирьох міністрів, забарвлених у всі головні фарби веселки, і перетворилася на непохитний стовп і національний прапор болгарського посольства в Парижі. Цим своїм досягненням вона була зобов’язана як флагманові, котрий високо оцінив її зговірливість, так і одному своєму високопоставленому дядькові, який не те щоб міняв фарби, але сяяв усіма барвами веселки за будь-яких обставин та підставляв, коли було потрібно, своє строкате плече улюбленій небозі. Дай таке, Боже, кожному!

Тим часом пані Заекова царювала в консульському відділі за допомогою всюдисущої Дорочки Спасової та двох дружин дипломатів. Крім своїх головних обов’язків, вона ще й мала себе за охоронця безпеки. Саме з безпекою була пов’язана спеціальна машина, через яку вона особисто перепускала вміст мішків з кореспонденцією перед тим, як передати їх у володіння секретарки Маї.

Ота машина була справжнім шедевром боротьби проти тероризму. Вона починала свистіти за найпершого ж натяку на дротинку й верещала, якщо траплялася скріпка. Не говорячи вже про шпильку чи, не дай боже, голку, від якої з машиною ставався істеричний припадок. Ще страшніше було тоді, коли в її поле зору потрапляла зв’язка ключів. Тоді вона справді могла перекричати цілий натовп! Іншими словами, машина була така досконала, що від неї не було жодної користи. І щоб перевірити, чи в пошті немає бомби, не зібравши при цьому всієї паризької поліції, пані Заекова вимикала звук — так само, як зробив Близнюк із телефонним комутатором.

У цьому посольстві звук не любили. Намагалися його вимкнути.

Звичайно, вимкнувши звук, пані Заекова взагалі не могла нічого з’ясувати про бомбу. “Та хто нам підкине бомбу? Ми ж не араби!” — говорила вона собі. По суті хотіла сказати щось інше, але й так усе було ясно.

До безпеки належали й чергування в святкові дні, графік яких виготовляв радник Славейков (до того, як — гоп!...) Після цього їх готувала пані Заекова. Але не так натхненно. Сенс чергувань полягав (крім охорони дипломатів від швендяння посольством — див. розділ ІІ) у тому, щоб не тільки допускати в посольство тих, хто в ньому жив, але й не впускати сторонніх осіб. Мешканці посольства й без цього мали ключі від вхідних дверей, а з незнайомцями вели себе наступним чином.

Черговий дипломат залазив у клаустрофобне приміщення розмірами з кухонну шафу, яку називали “перепустка”, й починав розв’язувати кросворд. Розв’язував його олівцем, щоб після цього можна було витерти, аби його міг розв’язувати наступний черговий (вони дбали один про одного).

Тут треба згадати про зошит, до якого черговий записував дату; з якої та до якої години він чергував; що під час чергування нічого не трапилося; коли щось і трапилось — то що це було; підпис; наступний черговий; з якої та до якої години чергування і т.д. Крім того, що зошит служив справі безпеки, сам по собі він був цікавим для читачів. У ньому були такі рядки:

“Чергування минуло спокійно. Нічого не трапилося. Лівий монітор не працює вже понад місяць”.

Або:

“Чергування пройшло без пригод. Прес-аташе пішов у гості до куховарки”.

І ще:

“Зателефонували з поліції — спіймали болгарина без документів. Запитали, що з ним робити”.

Й навіть таке:

“Дорочка Спасова застрягла в ліфті. В понеділок треба викликати техніка”.

 

Тому не питайте, що сталося б, якби він був підозрілою особою або мав кулемета за пазухою. Не знаю. Хочеться тільки сказати, що чергування гарантували безпеку посольства настільки, наскільки її гарантувала ота машина, що перевіряла пошту.

З безпекою був пов’язаний і випадок, який ознаменував одне суботнє чергування військового аташе.

 

Військовий аташе і генерал Шерман

 

Військовий аташе, на відміну від решти, полюбляв чергувати у вихідні. Тільки тоді він міг спокійно перечитати поцуплене протягом тижня.

У суботу до обіду аташе закінчував з наявною місцевою та рідною пресою і мав намір перейти до більш спеціального чтива, а саме до дослідження стратегії генерала Шермана, виданого 1920 р. Щойно він зручно вмостився та відкрив цінну книжку, як хтось подзвонив у двері. “Кого ще чорти принесли?” — незадоволено поморщився аташе та натиснув на кнопку.

Оте натискування на кнопочку призвело до низки подій, які навіки посварили його з пані консулом Заековою. Але не поспішаймо.

Після натискування кнопки відчинилися ворота, і в посольство увійшов Обдурений болгарський громадянин.

Обдурені болгарські громадяни не вперше приходили до посольства Болгарії в Парижі. Принцип обману був елементарний. Болгарський громадянин, добре пізнавши свою країну, настільки закохувався в неї, що, як і дипломат, вирішував одного разу тимчасово залишити її. Ну, років на двадцять-тридцять. З цією метою він звертався до відповідної болгарської фірми, яка чуйно забирала його гроші та відправляла працювати до спорідненої фірми в Парижі. Однак — дивна річ! Про ту фірму ніхто в Парижі й не чув. Замість Європи болгарський громадянин опинявся в пані Заекової, яка давала йому дрібні кошти для повернення на батьківщину, після чого він сплачував ці кошти Болгарській державі до кінця свого життя.

Саме це сталося з нашим громадянином, якому військовий аташе відчинив двері посольства. Аташе чудово знав, що хоч пані консул давала гроші, але не давала й словом обмовитись про притулок для болгарського громадянина. Не полюбляла отих ошуканих земляків. Шкідливі були вони для безпеки посольства. Отож виганяла їх не мигнувши й оком і без жодного жалю в серці.

Незважаючи на це військовий аташе прийняв співгромадянина, розмістив його в кімнаті для гостей і навіть зварив йому каву, щоб хоч чимось його зайняти. Точно оцінив, що таким чином він забезпечить необхідний для спілкування з генералом Шерманом спокій. Випроваджування болгарського громадянина видавалося йому трудомістким заняттям, ще й потребувало більше часу.

Отак вони двоє мирно співіснували, аж поки знову почувся дзвінок та з’явився другий Ошуканий болгарський громадянин. Аташе й щодо нього застосував прийом з кавою, а після третього громадянина залишив їх самих варити собі каву.

До кінця свого суботнього чергування військовий аташе став трохи освіченішим, а в кімнаті для гостей дрімав цілий автобус болгарських громадян, яких обманом привезли до Парижа. Аташе їх оглянув, побажав на добраніч, після чого водрузив окуляри на ніс та й записав у зошит:

“Пригод немає. Завгосп приніс ковдри в кімнату для гостей”.

Прийшовши в понеділок на роботу, пані Заекова не повірила своїм очам! Їй здалося, ніби вона не в посольстві Болгарії в Парижі, а на Софійському вокзалі. Пані Заекова терміново викликала поліцію і за мить звільнила кімнату від гостей. Отакою вона була. Полюбляла французьку поліцію. Але після цього вже ніколи не розмовляла з військовим аташе.

От як надмірне прагнення знань призводить до зайвих клопотів.

 

Торговий радник Кенчев і прогрес

 

До такого самого висновку дійшов і торговельний радник Кенчев, подавшись купувати собі кросівки. Це було після того, коли Болгарська держава знову вирішила поторгувати та направила до Парижа пана Кенчева, аби зробив цю справу. Пан Кенчев робив її, а одного дня сказав собі, що добре було б купити кросівки. Справді. Хоч як добре працювала б людина, але одного дня в неї виникає бажання купити кросівки.

Однак він не міг просто ввійти до магазину та купити собі кросівки з пористим верхом (щоб без пористого верху — про це взагалі не йшлося). Солідне вивчення ринку було само собою зрозумілим. Комерційна душа пана Кенчева мала потребу з’ясувати всі варіанти перед тим, як обрати кращий.

Оця жага знань примусила пана комерційного радника звернутися до відповідних контрагентів з проханням надіслати йому пропозиції щодо різновидностей кросівок та їхньої наявности у Франції. Не минуло й тижня, а він вже гірко каявся. І все посольство каялось. Ще й як! Скубало собі на голові волосся! Бо не тільки пошта наповнювалась пропозиціями щодо кросівок, але й телефоном люб’язно давали необхідну інформацію. Телефоністка Вера й усі дипломати, які мали “прямі” телефони, марно силкувались перевести розмови на пана Кенчева. Не могли. Пан Кенчев також приймав інформацію. Намагалися дипломати пояснити співрозмовникам, що ті помилились номером. Не виходило. Не було прецеденту, щоб хтось обманув рекламних агентів! Зрештою просто кидали трубку, але й від цього не було користи, адже телефон за кілька хвилин знову дзвонив і на тому кінці дроту говорили, що, очевидно, їх перервали.

Після другого тижня пан Посол пригрозив панові Кенчеву звільненням, а решта особового складу посольства задумала відтворити “Вбивство в Східному Експресі”. Та це не допомогло. Рекламна компанія, поштовх для якої мимоволі зробив торговельний радник, тривала добрих шість місяців, після чого брошури й реклама стали надходити чимраз рідше, але час від часу надходять і досі.

Під час усього того періоду пан Кенчев відчував себе трохи ніяково, але все казав собі: “Хіба я винний?” І справді, таким не був. Хотів лише отримати інформацію, а не викликати вселенський потоп.

Пан Кенчев удався спокійною людиною — нелегко було вивести його з рівноваги.

І все ж таки це сталося, коли він прочитав усю отриману посольством рекламну літературу. Бо виявилося, варіантів було так багато, що не було жодної можливості виявити найкращий.

Отже, існувало майже шістдесят видів кросівок, а з пористим верхом — понад двадцять. Були кросівки для прогулянки, швидкого ходіння, помірно швидкого бігу, спринтерського бігу та плавання під водою. Зі свого боку, кросівки для прогулянки ділилися на кілька підвидів — в одних можна було гуляти на асфальті, в інших — зернистому піску, в третіх — на сосновій глиці. Деякі кросівки були інтимно пов’язані з ходою — вони або пружинили, або стимулювали плавний рух, а в одній пропозиції навіть ішлося про легку балетну ходу. Інтерес становили і спеціальні кросівки, призначені для людей з коротшою лівою ногою, як і кросівки, що коригували дефекти мовлення.

Однак найбільш вражаючими були кросівки, які не мали запаху. Відповідно до реклами, ніщо у світі не могло примусити їх мати запах. Клієнтам навіть пропонували всілякі знущання над кросівками, наприклад, носити їх на босу ногу та не знімати протягом усього серпня. Після цього їх можна було спокійно зняти під час щорічних зборів директорів. Ніхто нічого не відчув би. Для дам пропонувались кросівки, які за таких же обставин самі по собі пахли гірськими ягодами.

— Та ну, — сказав пан Кенчев, — отут вони вже “перегнули”, хто їм повірить?

Після цього й далі збирав інформацію.

На біду, однак, серед цього океану артикулів не було отих універсальних кросівок, про які мріяв торговельний радник. Пан Кенчев хотів придбати кросівки, так би мовити, на щодня. Щоб у них можна було ходити отак просто — не пружинячи, а за потреби — й побігти до метро. Однак, — ні, таких не було. “Візьму та й куплю собі спортивні капці”, — сердився пан Кенчев. Не купив: у Парижі не було спортивних капців. Як, між іншим, не купив і кросівок — настільки був спантеличений.

 Але істина полягала в тому, що велика проблема пана Кенчева полягала не в кросівках, а в секретарках.

 

Секретарка Мая і медицина

 

Вже на другий місяць по прибутті до Парижа пан Кенчев збагнув, що не може сам упоратися з напливом французьких ділових людей, які прагнуть інвестувати свої вільні мільйони в Болгарію. Тож йому стала потрібна секретарка, щоб допомагала в роботі й щоб була його “правою рукою”.

Пан Посол задовольнив прохання пана Кенчева, але виявилося, що не в змозі задовольнити його претензії. На практиці всі представники “другого членства” пройшли через кабінет пана Кенчева, але жоден з них не затримався в нього більше, ніж на тиждень. Пан Кенчев у всіх знаходив ґандж. Одна вміла працювати на комп’ютері, зате не знала французької мови. Друга трохи нахваталася французької, але відчувала відразу до телефону. Третя могла годинами балакати по телефону, але не могла написати листа в п’ять рядочків. Четверта чітко виконувала всі його доручення, але їй бракувало ініціативи, а п’ята була занадто ініціативною.

Попри все пан Посол і далі відгукувався на прохання пана Кенчева. Одного разу навіть дав йому Розу з Пенкою в комплекті (які, однак, також йому не підійшли). Разом з тим він категорично відмовивсь оголосити конкурс, у якому могли б узяти участь і кандидатки з-поза меж посольства. Він потерпав на саму думки про те, що історія з секретарками може стати схожою на історію з кросівками.

І по суті між цими двома історіями було щось спільне, оскільки для пана Кенчева ідеальна секретарка була чимось подібним до універсальних кросівок. Саме через цю причину він так і не отримав необхідне для торговельної діяльности поповнення й кровожерливо поглядав на секретарку Маю.

Не хочемо нікого образити, але секретарка Мая виявилася якраз отими “універсальними кросівками”, які працюють за будь-яких обставин. Вона була доповненням, яке допомагало панові Послові трудитись як перший, другий і п’ятий секретар, економічний, екологічний та ін. радники (див. Розділ І) і яке завершувало незавершене іншими дипломатами та персоналом. По суті Мая була, якщо можна так висловитись, “правою рукою” всіх “лівих” у посольстві.

Чудово, але хоч скільки б вона говорила по трьох телефонах одночасно і скільки б помічала білого ведмедя за склом, після року посиленої праці секретарка Мая набрала замисленого вигляду. “Та невже я їм тут за жертовне ягня? — можна було прочитати в її спантеличеному погляді. — Отак ніколи й заміж не вийду, — читалося ще в її погляді. — А чи не зібрати мені свої манатки?” — навіть таке можна було прочитати.

Одразу скажімо, що до “збирання манатків” справа не дійшла. А все сталося наприкінці одного звичайного Маїного ранку, який перебігав отак: між дев’ятою й першою годиною Мая притягла мішок з поштою та розподілила її поміж адресатів; передала панові Послові те, що призначалося йому; написала вісім листів та відповіла на сім; надіслала чотири запрошення на обід, п’ять — на вечерю й тридцять п’ять — на коктейль; відповіла на десяток факсів болгарського міністерства та надіслала ще стільки ж французькому; чотирнадцять разів з’єднувала пана Посла з різними особами в Парижі і чотири рази — з різними особами в Софії; привела п’ять відвідувачів до пана Пасла й чотири рази замовляла каву; розважала чергових відвідувачів, поки попередні сьорбали з філіжанок; тричі шукала зниклих дипломатів і двічі — пана Посла; забронювала номери в трьох готелях для різних депутатів і міністрів; близько тридцяти разів її з’єднували з французькими громадянами, які бажали знати: скільки коштує віза до Болгарії, чому в болгар немає герба та в якому готелі їм зупинитися, коли вони приїдуть до болгарської столиці Бухареста.

Допоки вона все це робила, сталося наступне:

— о дев’ятій годині десять хвилин до її кімнати вдерся радник Петко й пояснив їй, хто в посольстві є комуністом і чому;

— о дев’ятій двадцять з’явився прес-аташе, щоб знайти спортивні рубрики, й заходився ритись у газетах;

— о дев’ятій тридцять приперся військовий аташе шукати ще там щось і почав ритися на її столі;

— близько десятої біля Маї крутилося декілька дипломатів і обслуговуючого персоналу, які обговорювали різні актуальні проблеми;

— о п’ятій хвилині на одинадцяту Маї ввірвався терпець, і вона всіх їх відправила до Близнюка;

— о десятій тридцять прийшов повар Пешо перевірити, чи немає чогось для нього в її записникові;

— між одинадцятою і дванадцятою через її кімнату пройшли торговельний радник Кенчев, який попросив Маю швиденько написати два листи, пані консул Заекова, яка попросила заповнити три формуляри, й Дорочка Спасова, яка запитала: “Як ся маєш?”;

— після Дорочки прийшов радник Славейков з проханням організувати йому важливу зустріч, розвідник, аби сказати, що їде на важливе побачення; Петко, щоб запитати, чи не бачила вона Дорочку Спасову, Розу та Пенку, аби поінформували його, де вони були вчора ввечері, військовий аташе — щоб сказати, що він виїжджає поза межі посольства, прес-аташе, аби поставити її до відома, що він повернувся до посольства, і завгосп Ґоша запитав, чи потрібні їй кулькові ручки.

Аж коли за десять до першої в дверях з’явився Маринко Странський та поцікавився, котра година, секретарка Мая зрозуміла, що життєрадісна Маринкова фізіономія по суті є отією краплею, яка підштовхує до збирання манаток. Вона навела лад на своєму столі й сказала:

— З мене досить. На своєму секретарстві я ставлю хрест.

Після цього пішла до пана Посла й заявила, що вертається на батьківщину.

Пан Посол дуже здивувався. Він високо цінував секретарку Маю, та в душі був переконаний, що така його оцінка мала б подвигнути її на ще більш наполегливу працю, а не на втечу. Секретарка Мая також високо цінила пана Посла і у душі була переконана, що не може розповісти йому про аргумент типу “Маринко — остання крапля”. Тому пояснила, що має проблеми зі здоров’ям, а точніше, крім інших банальних хвороб, страждає на серцево-судинну недостатність, каміння в нирках, воду в коліні, запалення верхніх дихальних шляхів та простати.

Так чи так, а секретарка Мая вдало розіграла фільм “Дівчина від’їжджає”, чим створила прецедент у посольстві Болгарії в Парижі.

Ви будете здивовані та спантеличені, але цей прецедент не мав послідовників.

Однак слово “прецедент” розбурхало нашу асоціативну уяву й ми згадали про зниклий чайний сервіз.

 

Завгосп Ґошо і китайці

 

Отож був у посольстві, виготовлений з найкращої порцеляни блідо-рожевого кольору, китайський сервіз із зображеними по вінцях павиними хвостами. Пані дружина Посла особисто придбала його для посольства на розпродажу в якомусь іншому посольстві. Полюбляли посольства розпродаватися.

Зникнення сервізу стало цілковитим відкриттям для пана Посла, коли один з його ранкових відвідувачів висловив забаганку та замовив чай замість кави. А все сталось так.

Пан Посол зателефонував секретарці Маї й замовив два чаї з солоним печивом. Секретарка Мая подзвонила повару Пешові й передала йому замовлення. Повар Пешо пішов на кухню й заварив чай. До цього моменту все йшло належним чином.

Допоки чай заварювався, Пешо відкрив шафу й поліз діставати філіжанки від отого сервізу. Ви думаєте, не знайшлось необхідних філіжанок, еге ж (щоб була інтрига)? Пешо, звичайно, не став панікувати. Він швиденько помив два бежеві шедеври з синіми вінцями, які Болгарська держава постачала в заводські їдальні та власні посольства. Після цього подав чай і солоні крекери.

Пан Посол здивувавсь, але змовчав. Однак коли відвідувач пішов, то пан Посол вирішив серйозно зайнятися цим питанням і наказав запросити до нього завгоспа Ґоша, який, крім люстр, відповідав також за сервізи.

— Сервіз?.. Повинен бути на кухні, — відказав Ґошо на руба поставлене перед ним запитання.

— Але ж його там немає, — відрубав пан Посол і суворо подивився на завгоспа.

— Можливо, хтось його позичив? — припустився думки завгосп Ґошо.

І як не припуститися цього, якщо його рідна дружина наливала вчора чай у китайські філіжанки гостям з Болгарії.

Панові Послові сто років снились оті філіжанки — він спокійно міг почекати на їхнє повернення, якби не згадав, що того ж дня його дружина запросила кілька дружин послів о третій годині на “файв-о’клок” до рожевого залу.

Думка про позбавлення витончених дам рожевої китайської порцеляни й після цього перспектива вислуховувати думку дружини з цього приводу на свою адресу не сподобалась панові Послові, який одразу проявив свою приховану схильність висловлюватись у високому штилі та проголосив ось таку коротку промову:

— Отож ви вважаєте резонним, щоб кожен користувався тут посольським посудом? Не можу погодитися з подібною точкою зору. Це створило б прецедент, який я не хочу допустити.

Та підсумував:

— Негайно знайдіть сервіз.

— Добре, — відповів Ґошо й пішов до посольського ерудита, щоб запитати, що означає слово “прецедент”: він перелякався, що це якось пов’язано з відкликанням.

— Прецедент, — пояснив йому військовий аташе, — це те, що краще, щоб не відбувалося, але якщо вже сталося, то не виключено, що станеться знову, оскільки вже сталось одного разу.

— Ага, — заспокоївся Ґошо. — А мені здалося, ніби це якась тарабарщина.

Дочекавшись обідньої перерви, коли посольство спорожніло, він спокійно повернув сервіз на його законне місце.

— Виявляється, він увесь час був тут! — радісно пояснив Ґошо панові Послові. — І куди лише дививсь отой Пешо!

А про себе подумав: “Нехай моя дурепа забере свої китайські філіжанки! Бо сама на китайку стане схожа!”

Отак пані дружина Посла не соромилася перед гістьми, а пані дружина завгоспа Ґоша одержала прочуханку. За те, що вчасно не повернула сервіз — за що ж іще!?

 

(Трохи лінґвістики)

 

Серед іншого, ми завжди дивуємось, як людина може вціліти після прочуханки. Бачте, намилювання шиї є кориснішим для здоров’я. Напевно, воно має схвалення поцінувачів чистоти в Німеччині. “Утерти носа” — також не є небезпечним для життя, хоча й залежить від того, чим будуть утирати. Не маю нічого проти “прочухана”. В цьому не відчувається нічого образливого. Однак я не хотіла б, щоб когось “розбивали в пух і прах”.

 

Кухар Пешо та студенти

 

Пешо не був людиною, про яку можна сказати “куди він дивився”. Саме йому не пасували визначення типу “роззява”, “гава” чи “мамула”. Навпаки. Він завжди пильнував. (Насправді, який садист видумав ці речі!) Але іншого виходу просто не було в тих інфарктних ситуаціях, у які його ставив пан Посол.

Пан Посол, крім того, що приймав гостей і сам інколи ходив у гості, щодня запрошував когось перекусити в посольстві Болгарії. Оті перекуси, суттю яких було створити атмосферу більш плідних контактів (хоча дехто вважав, що це лише викидання грошей на вітер), називалися як і належить: сніданок, обід, вечеря — це зрозуміло. Але були також аперитиви, коктейлі, кава з коньяком, вино з сиром. Крім того — легкі закуски й легкі пригощання, як і пообідній чай з пирогом. Пан Посол запрошував гостей також, з метою заволодіти французьким ринком, на різноманітні види дегустації — від питомо болгарського каберне-совінйона до консервованих голубців з капустою.

Все оце входило в обов’язки кухаря Пешо.

Пешо охоче виконував свої обов’язки. Насамперед він був “справним” та “швидким” кухарем. У принципі він займався своєю роботою із задоволенням. У чому відрізнявся від своїх колег з посольства, еге ж? Пешо міг би за день нагодувати ввесь Париж, якщо б це було необхідно. І якби його попереджали вчасно.

Але саме це ввесь час не виходило. Якщо йшлося про перекус, то тут деяка неуважність пана Посла проявлялася на повну силу. Здавалося, саме таким чином вона могла розквітнути в усій своїй красі. Пешо гострив вуха та вилупляв очі, щоб вловити натяк на майбутній коктейль і “помітити” на обрії якусь гала-вечерю. Це було нелегко. Якщо з обідом о 13 годині, про який він знав, та аперитивом о 18 годині, про який і гадки не мав, Пешо впорувався порівняно легко, то коли секретарка Мая повідомляла його о 10 годині ранку, що опівдні очікують на трьох високопоставлених дипломатів, один з яких не їсть свинини, другий є взагалі вегетаріанцем, а третій не зносить рибу, то йому було непереливки.

Найбільшим іспитом для здібностей кухаря Пеша стало святкування 8 грудня1, коли треба було приготувати обід для двадцяти бізнесменів, пообідній коктейль для двадцяти п’яти науковців та вечірнє пригощання для сотні студентів. Про обід пан Посол, як виняток, повідомив повара Пешо наперед за цілих 24 години. Про коктейль не згадав, але Пешо завбачливо довідався про нього із записника секретарки Маї, тому знав про нього вранці. Однак для студентів не знайшлося місця ані в нотатнику секретарки Маї, ані в пам’яті пана Посла, який поклав турботу про них на пана культурного радника Маринка Странського.

——

[1] День студентів та науковців.

 

Студенти та їхнє свято, звичайно, перебували у компетенції Маринка Странського, і, щойно розпорядившись про це, пан Посол навіть не встиг відчути задоволення від того, що “збувся” їх. Маринко Странський також прийняв завдання без особливого потрясіння, що додавало йому напружености. Чому ж тоді відбулося різночитання в організації свята?

Бо пан Посол подумав, ніби Маринко повинен подумати про свято в глобальному аспекті. Однак Маринко вирішив, що повинен подбати тільки про його культурну частину. Звичайно, що за такого стану речей про харчовий аспект мав подумати кухар Пешо. По суті різночитання проявилося тільки в тому — хто повідомить Пеша. Ніхто не повідомив.

Але десь під восьму годину вечора, щойно розчистивши рожевий зал від науковців, Пешо, висловлюючись його спеціальною термінологією, “відсервірувався”, як раптом помітив якийсь нездоровий рух у синьому залі. “Чи часом ще когось не принесло тріскати?” — подумав він. Не йняв віри, але все ж таки вирішив перевірити — і що ж побачив? До синього залу групами прибували зголоднілі болгарські студенти!

То був момент, коли Пешо хотів викинути геть свою кухарську корону та навіки зректися престолу. Бо було більш ніж ясно: за будь-що в світі він повинен нагодувати студентів. Навіщо було приходити студентам до посольства, якщо не попоїсти?

Пешо сховався в кухні й замисливсь. Але недовго думав — лише дві-три хвилинки були потрібні його винахідливому кухарському розумові, щоб урятувати свою корону.

Поки Маринко Странський рекомендувався студентам (“Маринко Странський, культурний радник”), а пан Посол розповідав про Альма-Матер, Пешо послав свого сина купити кілька десятків булочок, після чого спорожнив усі холодильники посольства й тих, хто в ньому мешкав, та розмістив їхній уміст на довгому столі залу. Після цього оголосив, що сьогодні “буфет” на самообслуговуванні.

Студенти ще ніколи не бачили такого самообслуговування, однак нововведення не розмагнітило їх, і вони взялися за ножі, щоб різати та мастити. Різали, мастили — й підкріпилися.

— Дуже задушевно все вийшло, еге ж, пане Посол? — сказав після свята Маринко.

— Сама ідея справді була оригінальною, — згодився пан Посол.

А кухар Пешо, після того як “відсервірувався” і прибрав збитки у вигляді розкиданих шматочків шинки та розмазаного скрізь паштету, взяв олівець і сів складати список продуктів, які мав намір купити задля поновлення статус-кво в холодильниках. Отаким був — не відкладав на завтра те, що належало зробити сьогодні.

 

(Усе має свою вартість)

 

А перенесення сьогоднішньої роботи на завтра має сенс. Особливо якщо ця робота тобі не до смаку. В таких випадках людина каже собі: “За що найперше хапатися сьогодні?” А от завтра закасає рукави (якщо в цьому буде потреба!) і покаже, на що здатна! І отак відкладає з сьогоднішнього дня на завтрашній, а там — дивись — і минулося!

У такий же спосіб полюбляв працювати, наприклад, культурний радник Маринко Странський, коли отримував доручення від міністерства культури. Але панові Послові були не чужі оті номери, коли доводилося зробити щось особливо неприємне.

Одним з таких особливо неприємних завдань був майбутній візит одного особливо неприємного міністра. Цей міністр вже відвідував Париж і, на думку пана Посла, йому не було що там робити вдруге. Коли отримав відповідний факс, в якому доручалось організувати для пана міністра “десяток зустрічей на його рівні”, пан Посол уперше й востаннє в житті позаздрив радникові Петкові. “Ех, якби я був Петком, — сказав він собі, — яку “граму” я їм надіслав би!” Але нічого не надіслав, а підняв слухавку й зателефонував до свого міністерства, аби дещо вточнити. Хотів дізнатися, що означає “на його рівні”. Особисто для нього це звучало як “над рівнем моря”. Але й цього не сказав, а поцікавився, з якими людьми і з яких сфер хотів би зустрітись пан міністр. На це з міністерства відповіли: “Та-а-а... розберіться самі”.

Така невизначеність дозволила панові Послу сказати, що “розбиратися” він буде із завтрашнього дня, а зараз на нього чекають більш термінові справи. Однак “термінові справи” зайняли майже місяць, протягом якого отого міністра змістили. “Слава богу, — сказав собі пан Посол, — одним придурком стало менше”.

Неприємних міністрів було не один і не два, але на них ми ще зупинимося далі. А зараз іще трохи розповімо про посольство та зізнаємося, що коли перераховували види перекусів, які пропонував пан Посол, то свідомо пропустили, так би мовити, найбільш калорійний.

А пропустили тому, що суть прийняття полягає не тільки в тому, щоб перекусити, і пов’язане воно не тільки з кухарем Пешом. Справа значно серйозніша.

 

Республіка і монархія

 

Повернімось трохи назад, у часи, коли в посольстві Болгарії у Парижі все ще існували радники Славейков і Петко, і розповімо про суперприйняття з нагоди Третього березня1. А обрали ми саме це третьоберезневе прийняття через конкуренцію, яка зненацька з’явилася в особі Його Царської Величности.

——

1 Головне національне свято Болгарії — День незалежности.

 

 

(Як готується прийняття)

 

Пояснимо, як це робиться. На відміну від будь-якого іншого вживання продуктів, яке можна організувати навіть в останню мить, третьоберезневий прийом вимагав довгої наполегливої праці. Першою проблемою було — кого запросити на нього. Це питання вирішував пан Посол начебто за допомогою радників Славейкова й Петка. Для цього секретарка Мая вручала йому копії численних списків, які зберігалися в її комп’ютері: там фігурували особи французького походження, розподілені відповідно до їхніх функцій та професій, а також особи болгарського походження, розподілені за таким же принципом. Крім офіційних осіб, були лікарі, художники, музиканти, письменники, науковці й студенти, бізнесмени, філантропи та інші особи, з якими пан Посол та його дипломати познайомились з приводу та без приводу. Існували також списки громадян болгарського походження, яких пан Посол знав особисто. Усього цих людей набиралося десь під десять тисяч, й усі, звичайно, не могли бути запрошені. Не було ані місця, ані грошей.

Отже, пан Посол позначав у списку — кого треба запросити, а кого — ні. Після цього наставав час надсилання запрошень.

Надсилання виявлялося більш легким завданням. Складніше було писати запрошення, до чого залучався ввесь особовий склад посольства. Чому? Тому, що хоч би як завчасно починалась організація, до запрошень справа все одно доходила в останній момент, і потрібні були зусилля всього колективу, щоб завершити цю справу до закінчення прийому.

Але при написанні, звичайно, Маринко Странський думав, що студентів візьме на себе секретарка Роза, секретарка Мая думала, що журналісти перебувають у віданні прес-аташе, а Р.С. думав, що офіційними особами займатиметься радник Петко. Через це певна кількість зазначених осіб взагалі не отримувала запрошень, а деякі отримували по два.

Після розсилки запрошень починалися телефонні дзвінки. Телефонували насамперед громадяни болгарського походження, які хотіли знати (скромно), чи не можуть вони отримати запрошення, (обурено) чому ними гребують, адже вони регулярно їдять кебапче1 протягом останніх двадцяти років, та (зневажливо) яким взагалі є принцип добору? Замість того щоб пояснювати, яким є принцип, який відомий тільки самому пану Послові, секретарка Мая записувала їхні адреси та надсилала запрошення. Так само робили й інші залучені у цю плутанину співробітники посольства. Отак на прийом з’являлося вдвічі більше народу, ніж передбачено. Ображених також було чимало.

——

1 Підсмажені на решітці котлети.

 

Справді, пан Посол за допомогою своїх радників або самотуж замислювався над тим принципом. При цьому французькі кандидати на запрошення були поза питанням, оскільки в принципі з трьох завжди приходив тільки один. Викреслення зі списку стосувалося тільки співвітчизників. Отже, пан Посол зрештою віддав перевагу утилітаризмові й відзначав птичкою тільки осіб, яких знав та від яких була хоч якась користь.

Не будемо зупинятись на критеріях Посла щодо користи. Буде дуже складно.

Після списків і запрошень розпочиналася власне організація прийняття, про що радник Славейков писав наказ.

Однак давайте бодай раз дотримаємось хронології і розпочнемо з самого початку. Тобто, з того самого моменту, коли в посольстві Болгарії стало відомо, що до Парижа прибуває — хто? Його Величність Цар Симеон.

 

(Посольство пише цареві)

 

Одразу скажемо: ця обставина спантеличила пана Посла та його радників, оскільки поставила перед ними шекспірівську дилему: запросити чи не запросити Його Величність на прийняття з нагоди Третього березня. Пан Посол знову скористався “номером” з терміновими справами, який уже застосовував щодо неприємного міністра, сподіваючись, що якось усе минеться. Так і сталось. Величність сама запросила пана Посла взяти участь у прийнятті, яке давала з нагоди того ж самого Третього березня.

“Уф, слава Богу!” — з полегшею зітхнув пан Посол і наказав секретарці Маї відповісти з вдячністю “ні”, тому що “і я даю прийом”.

Однак тут з’явилася нова головоломка, пов’язана з адресатом. Кому адресувати листа? Якщо написати “Його Величності Цареві Симеону”, то це означало б визнати, ніби в нас є цар, а його в нас немає. У скороченому вигляді “Й. В. Симеону” можна було не згадувати про царя, але ж до кого іншого звертаються з Й. В., як не до царя? Не виходило і адресувати лист “Симеонові Борисову”, як пропонував радник Славейков.

— Болгарська традиція не передбачає можливість звернення до будь-кого по імені та по батькові, — відрізав радник Петко й запропонував написати “Симеонові Кобурґ-Ґотському”.

— І тим самим визнати і царя, і його династію? — заперечив радник Славейков.

Такою самою складною виявилася й проблема зі зверненням: “Ваша Величносте”, яке не сподобалось обом радникам. Дрож їх проймав на саму думку про те, що вони можуть побачити написаний чорним по-білому царський титул. Що тоді? “Пане Борисов?” і “Пане Кобурґ-Ґотський” було відкинуто (див. вище). “Пане Симеоне” і “Дорогий Симеоне” взагалі не були виходом із ситуації.

Зрештою радники досягли консенсусу щодо звернення “Шановний пане”, після чого знову стали сперечатися: що ж написати у верхньому правому ріжку аркуша, а що — на конверті.

Допоки сперечались, пан Посол розважався. Тому що вже придумав дуже хитрий фінт, завдяки якому уникав конфузу “по дотичній”. І зробив це. Залишив радників з’ясовувати стосунки поміж собою, а сам пішов до секретарки Маї та надиктував їй листа, адресованого керівникові царського кабінету. Він звучав таким чином:

 

Панові Бодуркову, начальнику кабінету

 

Сам текст був таким:

 

Шановний пане!

У відповідь на запрошення, надіслане мені у листі від 5 лютого, маю честь висловити свою глибоку подяку і повідомити, що, на жаль, не можу бути присутнім через прийняття, яке даю з нагоди національного свята Республіки Болгарія.

 

Отак пан Посол чи то викрутився з ситуації, пов’язаної з титулом, чи то згадав, що Болгарія є республіка. А радники й нігтя його не варті.

Отак він не відповів особисто відправникові запрошення, але знову ж таки посол не цар, щоб давати відповідь цареві. Навіть якщо цар для нього не цар.

Отакі справи.

 

(Свято починається)

 

Ми вже згадували про наказ радника Славейкова, який створив його зі звичайною для нього наснагою. Наказ регламентував кожен крок дипломата й усього обслуговуючого персоналу на рауті. Дами-недипломати були задіяні у гардеробі та з тацями. Тобто, повинні були роздягти, нагодувати й одягти — точно в цьому порядку — п’ять сотень запрошених і тисячу очікуваних дорогих гостей. Чоловіки-недипломати й поліцаї займались охороною. Вони мали пильно слідкувати за тим, щоб кожний новоприбулий прийшов із запрошенням, а якщо й без запрошення, то бодай без бомби.

Дипломатів радник Славейков організував зустрічати натовп — відповідно до рангу, зрозуміло. Найнижчий дипломат — знадвору, найвищий — зсередини.

Тобто, виходило ось таке:

Прес-аташе мерз на вулиці, Дорочка Спасова підстерігала гостей у внутрішньому дворику. Пані Заекова (на той час перший секретар) і пані Близнюк (протягом усього часу фінансист) організовували зустріч прибулих біля зовнішніх дверей посольства. На першому повороті на сходах гості проходили через іспит “культурного радника” (“Маринко Странський, культурний радник”) і військового аташе (“Чи не маєте часом болгарської газети?”) Після чого всі повертали праворуч до гардероба. На другому повороті на них очікував торговельний радник Кенчев, а перед залами — радники Славейков і Петко. Нарешті, біля дверей до залів їх перебирали пан Посол з дружиною.

Після врочистої зустрічі дипломати приходили в зали до своїх дружин, щоб побалакати поміж собою — звичай, який радник Славейков вирішив викорінити раз і назавжди, включивши до наказу наступне “нота-бене”:

 

Раут з нагоди Третього березня є робочим днем. Він повинен бути використаний для встановлення й підтримки контактів, а не для пустопорожньої балаканини. Відповідають усі дипломати. Строк: постійно.

 

Навряд чи хтось звернув увагу на оте “нота-бене”.

Але в загальних рисах усе отак і було. За такої досконалої організації просто неможливо було, щоб прийом не пройшов на високому рівні. І якщо хтось очікував, ніби на ньому станеться щось скандальне, то мусимо його розчарувати.

Єдине, що непокоїло Р.С., було пов’язано з радником Петком. Бо йому могло спасти на думку розлютуватися саме 3 Березня. Але не спало. Тільки гості дивувалися — хто ота людина, що дивиться на них так розлючено, нібито вони комуністи. Й не тільки дивувались, але й трохи лякалися. Та пан Посол у дверях усе “замазував”.

Отже, може читач згадає, що одного часу йшлося про царську конкуренцію. Так і є. Склад посольства дуже боявся, щоб Його раут не затьмарив Їхній прийом, при цьому суперечливим об’єктом була насамперед болгарська громада. Занепокоєння було зайвим: громада умудрилася відвідати обидва раути водночас. Отак змагання між монархією й республікою закінчилося без переможця і за всенародного тріумфу. Свято закінчилось, і знову настала проза життя. А як же інакше — не щодня ж буває Третє березня!

Однак для декого Третє березня буває щодня, як побачимо далі.