Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

VIII. НЕСКІНЧЕННЕ ДЕПУТАТСЬКЕ СВЯТО

 

Тут ітиметься про депутатів, але не так про тих, що гризуться в Народних зборах як про панів і паній, які репрезентували Болгарію в Європейському парламенті.

 

Депутати розважаються

 

До посольства Болгарії в Парижі депутати прибували в п’ятницю. Якщо ж приїздили в неділю, то відразу мусили вирушати до Страсбура, куди вони по суті прямували. А саме цього вони намагались уникнути. Не те, щоб мали щось проти Страсбура — він і так належав їм по праву. Бачите, Париж не входив до розкладу. Що само собою вже розпалювало бажання. Роздивитись те й се зрозуміло. І п’ятниця, напевно, була найзручнішим моментом для огляду.

Пан Посол та його дипломати не поділяли цих поглядів. Їм здавалося, ніби це є порушеннмя режиму економії, якого вимагала демократія. До того ж відбирало в них вікенд. Через це всі одностайно бурчали. Найбільше бурчала дружина Посла. “Один раз випала вільна неділя, так несе лиха година отих набундючених вискочнів”. Отак відверто висловлювала вона свою думку панові Послові.

І справді вони були набундючені (про вискочнів змовчимо). Всі до одного. Їхнє забарвлення, можливо, й було різним, але за тим, як швидко оперились і вилетіли з гнізда, вони були схожі як дві краплі води.

Однієї п’ятниці прилетіла ціла зграя на розширене страсбурське засідання, тому була в розширеному складі. До неї входили, як звичайно, три менші зграї на чолі, відповідно, з Вільшанкою, Синицею та Алі Хюсейном1. Загалом близько п’ятнадцяти пташок.

——

1 Обігруються представники політичних партій у болгарському парламенті. Вільшанка (болг. — червеношийка) керівник фракції “червоних” (соціалістів — колишніх комуністів), Синиця — керівник фракції “синіх” (демократів) та Алі Хюсейн — партії етнічних турків.

 

За такої чисельности панові Послу було зрозуміло, що доводиться оголошувати загальну мобілізацію. Що він старанно й зробив, — чому б і не зробити, — перевівши в аеропорт свій дипломатичний корпус з його автомобільним парком. Звідси пернатих було виряджено до їхніх готельних гнізд, а після відпочинку від виснажливого перельоту пан Посол зібрав їх у посольстві на філіжаночку кави з метою підсунути їм Дорочку Спасову.

Отож вони розташувались у кріслах Рожевого залу, попиваючи каву з коньяком і розмовляючи з паном Послом та його дипломатами. Радник Славейков сидів праворуч від пана Посла і дивився гордо. Радник Петко стояв наче стовп і дивився суворо. Пані консул Заекова принишкла між Вільшанкою та Синицею, оскільки людина ніколи не знає, з якого дзьоба випаде новий мандатик. Маринко Странський примостився на стільчику біля самих дверей з наміром зникнути за першої ж нагоди.

— Якщо завтра бажаєте прогулятись, то пані Спасова могла б вас відвезти до Лувру і... — почав був пан Посол.

— Досить того Лувру, — почулося з депутатської ложі.

І справді — панове депутати й пані Спасову, й той Лувр уже знали напам’ять.

Тоді пан Посол запитав їх — де в такому разі вони хотіли б завтра прогулятись?

Даремно він двічі повторив “завтра”. Виявилося, що депутати, по-перше, хотіли розпочати прогулянку негайно. І, по-друге, й мови не могло бути про спільну прогулянку під керівництвом Дорочки Спасової. З’ясувалось, що “вільшанки” прагнули відвідати Версальські палаци, “синиці” воліли подивитися Луарські замки, а “хюсейнці” бажали роздивитися Париж бай-найт, цебто вночі. У суботу вони думали помінятись, а в неділю також помінятися, щоб бути впевненими, що ніхто і ні в чому не прогадав.

“Боже мій, — сказав собі пан Посол, — за що ж Дорочці хапатися в першу чергу?!”

— Тоді зробимо так, — сказав він уголос. — Сьогодні, якщо ніхто не хоче відпочити...

Тут у його голос закралася непевна надія, але вона швидко розтанула під промовистими поглядами, які депутати одностайно кинули на нього.

— Отже, пані Спасова супроводжуватиме вас до Лу..., тобто до Версалю. Можливо, пан Близ... пан Странський міг би...

— Не можу, я на виставці, — радісно озвався Маринко і підсунув свій стілець ще ближче до дверей. Навіть легесенько нахилився вбік, щоб показати, що якщо він однією ногою тут, то другою вже крокує на виставку.

Пан Посол замисливсь. Але не думав довго, оскільки з боку депутатів почулося декілька голосів.

— Отже, пан Странський не може. А пан Близ також не може? — сказав один улесливий голос із Великою Іронією.

— Може, нам не раді в цьому посольстві, га? — єхидно додав другий голос.

— Не бачимо чуйного ставлення, — підтримав його третій.

— І я маю таке враження, — підлив олії у вогонь четвертий.

— А отому настільки нудно в нашому товаристві, що він увесь час щось читає, — обурено пробубонів п’ятий.

— І отой, біля нього, визвірився на нас, — закінчив атаку шостий.

Панові Послові заціпило. Він озирнувся, щоб побачити, на кого вони кажуть “оті”, і побачив, звичайно ж, військового аташе, який сперся на камін і, глухий до всього, поринув у купу газет, які випросив у депутатів ще в аеропорту. Трохи збоку помітив радника Петка, визначеного, як “отой біля нього”. І те, що побачив, навіяло йому погані передчуття. Петкові очі кидали громи й блискавкки, його права рука стискала уявну мітл... уявний меч, а ліва нога була трохи зігнута в коліні, ніби ось-ось стрибне вгору і вперед. Загалом він мав вигляд бойлера перед вибухом. За секунду перед вибухом. Саме стільки часу було йому необхідно, щоб з’ясувати, хто з депутатів найбільший комуніст, щоб з нього й почати.

 

(Скандал успішно уникнуто)

 

Погані передчуття пана Посла почали перетворюватися в його уяві на картину рукопашного бою між депутатами й дипломатами. Не те, щоб це була нецікава картина, але подібна поведінка не вписувалась в уяві пана Посла в пристойну поведінку у Рожевому залі. Тому він спритно підхопився з крісла й став усе залагоджувати:

— Добре, добре, нічого страшного, ото зараз... давайте подумаємо... адже нічого особливого... — і т.д.

Намагався взяти ситуацію в руки. Навіть не хотів думати про те, що могло б трапитись, якби й решта десятеро депутатів сказали, що вони думають, а Петко, зі свого боку, скаже їм, що він про них думає. Тому пан Посол пішов від одного до другого і з дружнім поплескуванням по плечі пропонував випити ще коньяку. Тут підпряглась і пані Заекова. Вона запропонувала свої послуги — супроводжувати групу під час прогулянки. Третю групу пан Посол вирішив узяти на себе.

Тим часом Маринко Странський непомітно залишив поле брані, радник Петко наслідував його приклад, грюкнувши дверима, а військовий аташе з газетами сховався за завісою біля вікна, й товариство угамувалося.

— Будьмо, — сказав пан Посол і подумки витер спітніле чоло.

— Були на межі, — пояснив він увечері своїй дружині, перевдягаючись для нічного Парижа. — Ти б бачила, як настовбурчився Петко!

А Петко одразу вирушив до Близнюка й сказав:

— Ще трохи — і я показав би тим депутатам, де раки зимують. Якби ти знав, як Посол злякався! Ото б я їм показав!

 

Депутати працюють

 

Депутати їздили до Парижа не тільки на прогулянку. Їздили також і в справах. Це взагалі не полегшувало завдання пана Посла та його дипломатів. Чому? Бо, крім зграй, депутати поділялися також на два підвиди. Один складався з депутатів, які були депутатами з часів, відколи себе пам’ятали, тому посольство й паризькі околиці були для них рідним домом. З усіма наслідками, які з цього випливали. До другої категорії належали всі інші. Вони не були депутатами з часів, одколи себе пам’ятали, але дуже хотіли, щоб і посольство, і його паризькі бульвари стали для них рідним домом. А з цього також випливали наслідки. На яких не зупинятимемось, адже це не наша справа, еге ж?

 

(Хто хоче, той отримає)

 

Між іншим, в оті часи палке бажання нерідко призводило до великого одержання. Наприклад, коли одного високопоставленого політичного діяча запитали, чи не хочеться йому стати міністром, він без вагання відповів: “Дуже хочеться”. І став. Достеменно він пізніше проголосив оту фразу, з якої ми розпочали нашу розповідь, а саме: “Чи треба бути дипломатом, щоб бути дипломатом?”

Інший приклад палкого бажання надала нам дочка Миша Конґа, яка дуже хотіла, щоб батько купив їй автомобіль. Після того, як вона в тридцять шосте висловила своє бажання, Конґо сказав: “Добре, але спочатку отримай посвідчення водія, машина — не проблема”. Конґо ні за що в світі не промовив би такі легковажні слова, якби не був переконаний, що доччине посвідчення водія не забезпечує йому відстрочку десь на дві-три п’ятирічки, а тим часом не відомо, що буде далі. Однак цього, на жаль, не сталося. Дитинка отримала посвідчення водія після двох провалених спроб, після чого впевнено взяла кермо батьківського автомобіля в свої руки. Цей автомобіль був старим “шевроле”, а дитиною Конґо було дрібненьке дівча, яке дивилося на дорогу крізь кермо та ледве діставало до педалей, але полюбило “шевроле” як свого рідного брата й чути не хотіло про іншу марку автомобіля. Через це, а також аби назавжди не бути позбавленим засобу пересування, Конґо мусив купити ще одне “шевроле” — не таке старе, але таке ж громіздке.

Відтоді й до сьогодні Конґо та його дочка проводять свій час у ремонті свого автомобільного парку та не відкидають думку збагатити його ще одним засобом пересування, яке потребувало б меншого клопоту. На думку Близнюка, закоханість в одну марку автомобіля здатна повністю розорити і більш заможну людину, ніж Мишо Конґо, який, знову ж таки, на думку Близнюка, не заспокоїться, аж поки викупить усі наявні софійські “шевроле” й припаркує їх під своїми вікнами.

Подібним чином не вгамовувався і видатний поет Маріо С., який страшенно хотів стати Послом. Чомусь йому дуже подобалось бути Послом. Так сильно хотів стати Послом, що після того, як попрацював екологом, політологом, дієтологом і мавпою, нарешті, став. Послом у Нубії. Однак не був задоволений. Бо мріяв не саме про Нубію.

Приклади сильних бажань свідчать, що здебільша один хоче, а другий платить. А у випадку з поетом Маріо С. видається: коли дуже хочеш, то отримаєш, але не завжди те, чого тобі хочеться.

Подібним чином під час одного робочого візиту пан Голова болгарського парламенту захотів блиснути перед паном Головою французького парламенту з питань сільського господарства. Він пояснив співрозмовникові, що Болгарія має намір створити спеціалізовані кооперативи, які конкуруватимуть поміж собою. Сподівався цим прикладом переконати свого французького колегу, адже сміливо повів довірену йому країну шляхом ринкового сільського господарства.

Спантеличений француз чесно намагавсь уявити, як виробник помідорів конкуруватиме з вівчарем, але не зміг і змінив тему. Наш спікер, однак, помітив, що сяйнув не так яскраво, як хотілось, і знову перевів розмову на село, поклавши на лопатки їхнього спікера своїм головним козирем, а саме: що Болгарія по суті надаватиме перевагу приватному фермерству. Чим остаточно шокував представника найдержавнішої держави в Європі.

Але такі конфузи траплялись і в житті, коли люди говорили начебто про одне й те саме, але різними мовами.

 

(Про національну згоду)

 

Типову розмову в цьому дусі вели мати й теща Миша Конґа. (І більше не затримуватиму вашу увагу на Конґові.) Якщо мова йшла про спільного знайомого, то мати казала: “О, ти про нього? Знаю його, а як же, він з доброї сім’ї”. Хвилину по тому теща промовляла: “Отой? Знаю його, всі їхні родичі — сволота”. Цей діалог відбувся ще до настання демократії, стосувався спільного знайомого з буржуазної сім’ї ще за тоталітаризму. (Останнє слово дуже підходить для скоромовки, наприклад, “Тоталітаризм тиранізував Тотку — постривай, Тотко, ось позбудемось тоталітаризму, тоді він тебе не тиранізуватиме”.) В часи демократії діалоги про спільних знайомих звучали більш відверто. Мати: “Не кажи мені про отих клятих комуністів”. Теща: “Але все ж таки це наші люди”. Або мати: “І він був комуністом, але непогана людина”. Теща: “Не хочу й чути про того перевертня”.

Конґо аж млів од подібних діалогів. Вважав їх дуже повчальними. Особливо йому подобалося, що дами чудово розуміли одна одну й часто збиралися випити кави й побалакати. Хочеться сказати, що вони поважали думку одна одної й досягли такого бажаного для болгарських політичних діячів національного порозуміння на сімейному рівні. Хочеться, однак Конґо стверджував: вони говорили й навіть слухали, але не чули одна одну. Ех, прикро!

 

Міністри також розвіюються

 

У посольстві Болгарії дуже часто з’являлися й міністри.

Цікавим у цьому відношенні був візит міністра Антонова. Не знаємо, чи виконав міністр якусь роботу, але знаємо напевно, що загубив валізу — з єдиною метою створити напруження для Маринка Странського.

Цього міністра мав зустрічати Маринко, який, відомо ж, не був прибічником глобального підходу. Тобто, чесно зустрів міністра, відрекомендувався йому й навіть люб’язно дав свій домашній телефон, адже бува щось трапиться, та ще й у неділю. Але прозаїчна думка про те, що, крім міністра, існувала ще й валіза, навіть не осінила його.

Отак пан Антонов опинився в готелі належним чином розміщений, але геть обезвалізений. Охоплений міністерським сказом, він зняв слухавку, зв’язався з Маринком і розчавив його, ніби помідор. Після чого наказав терміново вирушити в аеропорт і не повертатися без валізи.

— Це марна справа, пане міністре, — сказав Маринко.

Не те, щоб Маринко Странський не шукав утрачену валізу, але мав інтуїцію в таких справах. Знав, які вони безперспективні. І не мав наміру провести залишок свого дня у біганині між багажним відділенням, кав’ярнями й туалетами паризького аеропорту. Тому отак розумно відповів пану Міністрові і дуже здивувався, коли той назвав його нікчемою і зробив прогноз про якнайшвидше звільнення з посади болгарського культурного радника в Парижі.

— Не треба мене лякати, — розсердився Маринко і поклав трубку.

Після цього, однак, подумав, зателефонував у “Балкан”1 і сказав: якщо не знайдуть валізу пана Міністра, то вони нікчеми й повинні звільнити свої місця. А ті йому відповіли, що валізу відправлено до Мадрида й вона має прибути сюди наступним рейсом.

——

1 Болгарське агентство авіаційних перевезень.

 

“Хай йому чорт, наступний літак можу бути й за півтора місяця”, — скис Маринко. Але це не так. Рейс був щодня, і Маринкові довелося лише позичити Міністрові бритву для гоління.

Та незалежно від цього дружнього жесту стосунки між ними лишилися напруженими. Міністр Антонов усім скаржився на культурного радника болгарського посольства в Парижі, а Маринко Странський, почувши про міністра Антонова, нервово згадував його матір. На щастя, Міністра незабаром послали у відставку, а Маринко ніколи так і не зустрів його матір — отак світ уник великої драми.

 

Міністри не завжди розважаються

 

Міністра Николаєва також звільнили, коли він відправив до посольства факс, у кому йшлося про те, що дружина пана Міністра, його старша дочка й друга, щойно народжена, вирушають до зятя в Америку і, отже, бажають “утилізувати” своє тригодинне перебування в Парижі, а від пана Посла вимагалося забезпечити оту “утилізацію”.

Пан Посол швидко збагнув: якщо існують завдання підвищеної трудности, то одне з них посміхається йому просто в очі. Йому було зрозуміло, що, по-перше, для привезення з аеропорту і прогулянки двох дам не вистачить одного автомобіля; по-друге, терміново необхідно мобілізувати спеціальний штат, який змінюватиме пелюшки — дурниці — памперси третьої дами й казатиме їй “у-тю-тю” та робитиме “козу”; і, по-третє, сім’я Николаєвих прибувала в аеропорт “Орлі”, а до Америки вилітала з “Руасі”.

Зверніть увагу на третє. Це поставило перед паном Послом серйозний математичний казус, а саме: знаючи, що “Руасі” міститься кілометрів за п’ятдесят від Парижа та якщо пригадати, скільки часу треба було Близнюкові, щоб привезти свою сім’ю до замку “Монте Крісто” магістраллю, то застосування гелікоптера було само собою зрозумілим.

— Таким чином, не треба задіювати автомобілі, і людей можна не турбувати, — радісно сказав пан Посол своїй дружині ввечері після одержання факсу.

— Яким чином? — недовірливо запитала вона.

— Та я пожартував, — заспокоїв її пан Посол.

Але не те, що сам пожартував: до цього його довели. Йому спало на думку випросити у французької влади гелікоптер для гуманітарної місії в рамках зростаючого співробітництва між двома дружніми країнами. Навіть обдумував варіант, щоб пані Заекова використала свої зв’язки з паризькою поліцією. Міг також доручити військовому аташе швиденько роздобути військовий гелікоптер. Або ж, ну, скажімо, доручити розвідникові десь позичити такий собі розвідницький ґвинтокрил.

Однак після ґрунтовного обдумування перемогла думка пані Послихи, яка полягала у наступному:

— Нехай з “Орлі” одразу їдуть у “Руасі”!

У цьому полягав і зміст факсу-відповіді, адресованого екс-міністрові Николаєву, який...

Та не будемо розбалакувати про реакцію міністра, адже спочатку міністри реагували як мутанти. Отже, міністр Антонов був вартий міністра Николаєва.

 

(Маринко не хоче бути міністром)

 

Але якщо подумати, то висока посада тільки видається нескінченним святом. По суті якщо ти депутат або міністр — це зайвий головний біль. Усім себе накидаєш, і ніхто тебе не любить. Якби Маринка Странського навіть благали — й то він не став би ані депутатом, ані міністром. (Ну, щонайбільше — заступником міністра.) Навіть Близнюк з притаманною йому схильністю керувати завагався б перед тим, як відгукнутися на подібне вмовляння. У мріях Маринка та Близнюка майбутнє уявлялося скоріш апетитною сумішшю загальної поваги, безтурботного байдикування та необмеженої можливости розтринькувати грошові знаки. Іншими словами — лафа. Ота лафа замайоріла на обрії, коли в посольстві з’явився Жіжі.

Це сталось одного похмурого весняного полудня в консульському відділі. Періщив традиційний паризький дощ. Пані Заекова застудилася, й оскільки в консульському відділі завжди було щось проти застуди, подароване вдячними клієнтами, то пані попивала коньячок з аспірином. Дорочка Спасова та дружини двох дипломатів також сьорбали превентивно. Погода навіювала смуток, і усі чотири дами були похмурі. Коли вони роздивлялися навкруги, в їхніх очах не було надії. Отже, атмосфера видавалася цілком підходящою для спільної зрошувальної профілактики. Відвідувачів зібралось мало, а колеги обмінювалися сумними думками за кавою в Близнюка. Лише одного разу вдерся військовий аташе, який нашвидкуруч оглянув відділ з метою поцупити щось почитати. Замість цього помітив аспірин і повідомив дам, що алкоголь з аспірином призводить до алергії.

— В мене не призводить, — кисло сказала пані Заекова.

Аташе знизав плечима, мовляв, “я вам сказав”, і вирушив у своїх справах, а дами й далі підливали в чарки з переконанням, що відтак життя вже не запропонує їм жодної радісної фарби.

І коли справа потихеньку наближалася до класичних жіночих пліток, раптом перед скляним віконечком з’явився Він — приємно посивілий пан, який промовив:

— Називайте мене Жіжі. — І додав: — Бажаю усиновити велику болгарську дитину.

— Наскільки велику?

— Якої статі? — такі два запитання було йому задано.

Після чого пані Заекова всталила порядок, запросивши пана Жіжі до себе в кабінет і турботливо зачинила двері.

Хвилину по тому, а може, й хвилини не минуло, як до консульського відділу прибігли Близнюк і Маринко, після них з’явився прес-аташе, по п’ятах за ними слідував завгосп Ґошо, а процесію замикав торговельний радник Кенчев.

Дами скосували на них, але все ж таки розповіли, що через свій літній вік пан Жіжі хоче усиновити байдуже яку дитину, упередивши ж запитання про чоловічу конкуренцію, сказали, що все одно якої статі. Дами не підслуховували, просто це, на їхню думку, само собою випливало з благородної статури пана Жіжі. Надто вже в нього була благородна статура. А що він був облагодіяний незліченною кількістю французьких франків, то це розумілося само собою.

Маринко та Близнюк здивувалися посиленою чоловічою присутністю в консульському відділі. У прагненні до лафи вони загалом не передбачали спортивну боротьбу з розлюченими кандидатами на всиновлення. Тому їм страшенно захотілось очистити поле брані від аташе, завгоспа й торгівця.

— Думаєш, варто всиновлювати когось, хто тебе об’їдатиме? — звернувся Близнюк до Маринка.

— Якогось ненажеру? З великим животом? Хто тільки тріскає, тріскає, тріскає? — уточнив Маринко.

— Саме так.

— Гм... навряд, — розмірковував Маринко. — Особисто я навіть якби мені заплатили, не всиновив би так.

— А когось, хто не може навіть завести собі секретарки чи купити кросівки?

— Нікчему, невдаху та волоцюгу? В жодному разі.

— А якогось пройдисвіта?..

Але щойно вони зібралися розтрощити й завгоспа, як сумовито озвалася Дорочка Спасова:

— До десяти років щонайбільше.

Аудиторія миттєво замовкла, а суперництво перетворилося на солідарність.

— І таку дитину він назвав “великою”?

— Ну... шахрай! А обіцяв!..

— Нехай той малий байстрюк зробить його життя нестерпним!

— Хай би йому стало непереливки!

— Нехай отримає!..

Отак бурмотіли, а потайки зиркали, чи не вештається поряд якийсь десятирічний, щоб відкрутити йому голову.

Не було нічого дивного, якби читач запитав, чому частина мешканців посольства не була присутньою на ратному полі. Хтозна. Передбачаємо, що просто не мріяли бути всиновленими. Про що ж вони мріяли? Про подвиги та славу? Про прекрасну даму? Бути неграми в Алабамі? Еге ж, це їхній клопіт.

Тому кандидатам, які не підійшли на роль синочків і донечок, не було прикро. Вони швидко подолали своє розчарування, коли дізналися, що Жіжі, хоча й рано посивів, але загалом не був старим. Чому швидко це зрозуміли? Бо в їхню арізонську мрію по праву вписувалась надія про спадщину — ось чому.

 

(Скільки вам років?)

 

Питання про вік, скільки людині років, на скільки вона видається й на скільки зізнається, є досить делікатним і часто призводить до цікавих непорозумінь. Найбільш хвилюючим з них є, коли запитуємо незнайому жінку в погано освітленому приміщенні: “Ви його мати?” — а вона відповідає: “Ні, його сестра”. У цьому разі зрозуміло: якщо перед вашим запитанням сестричка й гадки не мала про ваше існування, то після нього перетвориться на вашого довічного ворога. І всілякі спроби якось затушувати промах — “Напевно, ви пережили велике нещастя!?” або “Що вдієш, життя так може виснажити!” — тільки підтвердять ваш власний здогад, що ви повний ідіот.

Подібна підозра, хоча й з іншого приводу, охопила Даринчиного Минка, коли одного разу він повіз тещу до лікаря. Минкова теща вважала, що людина має стільки років, на скільки себе відчуває, а вона вже близько тридцяти років відчувала себе сорокадвохрічною. Минко не мав нічого проти, навіть потішався, коли уявляв собі, як Даринка випереджає свою матір.

— Однак перед лікарем не можна приховувати свій вік, — сказав він своїй тещі.

Шляхетна дама з неохотою погодилась, і коли лікар запитав, скільки їй років, тихо відповіла:

— Сімдесят два.

“Тю... дуже стара”, — сказав собі Минко, який уперше дізнався про справжній вік тещі.

 Лікар чемно сказав:

— А з вигляду вам не даси стільки.

Після цього поміряв їй тиск і виписав направлення на аналізи.

— Бачив? — раділа теща дорогою в лабораторію. — Могла б сказати, що й п’ятдесят два.

А перед тим як вийти з лабораторії, лаборант запитав даму, чи вона або її чоловік прийдуть по результати.

Минко озирнувся, щоб побачити тестя, однак навколо не було жодного немічного старця. Мова йшла про нього самого. Це було очевидним.

— Правду кажу, що мені сорок два роки, — переможно підсумувала теща. — Й не варто тебе слухати!

А Минко ще довго після цього крутився перед дзеркалом, намагаючись зрозуміти, чи викрутаси Даринки не залишили незворотних слідів на його мужньому обличчі.

Отаке... Однак від асоціацій нема куди дітися. Якщо згадаємо про подарунки проти застуди, які випивали у консульському відділі, або, якщо бути точними, заливали консульський відділ, то відразу в уяві виникне індичка, подарована військовому аташе.

 

(Військовий аташе не хоче отримувати подарунки)

 

Військовий аташе повертався з Марселя, де був на церемонії спуску на воду чергового шедевра французького кораблебудування, і дорогою наздогнав французького громадянина, якого взяв на буксир і довіз до місця його проживання. Доброю душею був військовий аташе! Француз пропонував заплатити, але, отримавши категоричну відмову, вручив свою візитівку і сказав, що віддячить по-іншому.

І за кілька днів дружина військового аташе зустріла його зі словами:

— Поштою надійшла пташечка.

— Якої породи? — поцікавився військовий аташе.

— Та... зовсім свіжа, — відповіла дружина, бо насправді її хвилювало, чи не протухла ота індичка.

І справді, якби індичка надійшла болгарською поштою, то просмерділа б увесь квартал. Французька пошта, однак, доправила до будинку військового аташе свіжого й рожевощокого птаха, який нібито сам просився, щоб його нашпигували та засунули в духовку.

Тим часом дружина військового аташе вже цілком засвоїла місцеву кухню й тріпотіла від однієї думки про нашпиговану індичку в духовці. При цьому мала сумніви не щодо духовки, а щодо наповнення індички. Не хотіла навіть чути про такі простяцькі речі, як гарнір з рису та потрушків. У крайньому разі погодилася б нашпигувати птаха горіхами чи гарніром з каштанів. Але її мрією було зробити індичку з помаранчами.

— Думаю приготувати її з помаранчами, — рішуче оголосила вона.

Отут військовий аташе здригнувся й не менш рішуче заявив, що це тхне підкупом.

— Дурниці, вона пахне щойно викупаним немовлям, — заперечила дружина.

— Я кажу не про індичку, — пояснив військовий аташе.

— А про що? — поцікавилася дружина.

Обидвоє ще довго отак розмовляли, аж поки збагнули, що поки не відомо, якої послуги попросить відправник за свій презент, а отже з цього випливало, що слід негайно відправити тушку назад.

Що й було зроблено, однак індичка вже наступного дня повернулась, позаяк адресат виявивсь у відпустці. Аташе знову її надіслав, але індичка знову благополучно повернулась, оскільки адресат поїхав до своїх батьків аж у Марсель, адресу яких також було вказано.

Однак цього разу аташе здався. Хоча й мав намір відправити впертого птаха до Марселя, коли б легкий душок, що з’явився після другої подорожі, не перетворився на отой сморід, котрий був би характерним ще на самому початку, якби його надіслали болгарською поштою. Впевнено смерділо падлом.

Отак ще до можливости бути звинуваченим, що робить спроби розчленити труп, військовий аташе вирішив не ризикувати з підкупом, а його дружина так і не приготувала індичку з помаранчами.

Що вдієш — таке життя. Досить суворе. Усипане труднощами. Вистелене нездійсненними мріями і нереалізованими намірами. Щойно вирішиш зробити добре діло — й одразу стикаєшся з чимось непередбаченим і непробивним. Непоступливим і дурним.

 

Свято триває

 

Отакі думки снувалися в голові отця Йоана, коли він зіткнувся з паном Послом. Але оскільки все полягає у точці зору, то пан Посол сказав з приводу цього зіткнення, яке сталось одразу після візиту чергового міністра та між двома депутатськими візитами: “Немає кінця-краю непрошеним гостям у цьому посольстві”.

Перед тим, як дійдемо до зіткнення, доводиться дати деякі, так би мовити, топографічні уточнення. Посольство Болгарії в Парижі розміщувалось по суті в двох будівлях. В одній — прекрасній — трудилися пан Посол та його дипломати. Друга, бетонне громаддя, позбавлене даху та ніби обезглавлене, дало притулок консульському відділові, бібліотеці й декільком оселям. Між двома будівлями був укритий бруківкою дворик, десять на десять метрів, що й показував другий монітор на “перепустці”.

Отож саме в цьому дворику отець Йоан забажав побудувати — що? Каплицю. Пан Посол отримав від нього лист, у якому йшлося про те, що через відродження віри в населення, що було пов’язано з наступом демократії, та з метою дати відсіч сектантам у Болгарії, отець був би щасливий, якби пан Посол сприяв йому в будівництві отого сховища віри у внутрішньому дворику посольства.

Пан Посол спочатку не повірив власним очам, потім розсердився й наказав секретарці Маї відповісти Йоану, що питання з вірою перебуває поза компетенцією держави. Секретарка Мая сіла за комп’ютер (по суті вона ввесь час за ним сиділа) і за звичкою написала “Шанований пане...”, однак відчула, що цього разу потрібне не таке звернення. (Цікаво відзначити, що форма звернення час від часу створювала проблеми в цьому посольстві.) “Може, треба звертатись “Ваше високопреосвященство”? — засумнівалась Мая та сказала собі: “Чи не запитати першоджерело?”

— Високопреосвященство — це кардинал, — пояснив їй військовий аташе. — А наш є благоговійством.

Чудово. Отже, вона написала “Ваше благоговійство” і оте саме про віру та державу. Пан Посол підписав листа і сказав собі: “Здається, вийшов сухим з води”.

Однак за кілька днів він отримав нове послання. У ньому пан отець наголошував, що за демократії держава потребує допомогти вірі, а не виходити сухою з води. І доповнив, що держава в Болгарії вже мала великий прогрес у цьому плані. “Днями відкрили з водосвяттям одну шляхово-транспортну споруду”. А ви, мовляв, противитесь щодо якоісь каплиці!

— Добре, — сказав пан Посол секретарці Маї. — Поясни йому, що у дворику немає місця.

На це отець Йоан заперечив, що він збирається будувати не храм, а лише капличку. Тільки щоб віруючі мали де спілкуватися з Богом. Але якщо панові Послу шкода дворика, то капличку можна організувати і в консульському відділі.

Пан Посол почав трохи нервувати. Не те, щоб мав щось проти віри за часів демократії, однак думка про віруючих, які спілкуватимуться з Богом у дворику посольства, чи, не дай Боже, в його консульському відділі, здавалася йому неприйнятною.

— Уяви собі, який базар буде! — поділився він з дружиною своїми думкми.

А панотцеві написав: якщо той побудує капличку, то завтра треба будувати мечетьку, після чого й синагогочку. Оскільки перед богом усі рівні, еге ж? На це слуга божий відповів: спочатку давайте владнаємо питання з капличкою, а вже після цього й про мечетьку подумаємо.

Відтак діалог ускладнився. Благоговійство наполягав на своєму, а пан Посол не відступав ані на йоту. Побачивши, що не можна дійти згоди шляхом листування, ті двоє почати зустрічатись. Не знаємо, як відбувалися їхні зустрічі й про що там ішлось, але все це було досить цікаво.

Після цього вони перестали зустрічатися, і отець застосував фінт із журналістами, тобто став прославляти пана Посла у болгарських газетах, а пан Посол застосував фінт із “ґрамами”, тобто став прославляти отця Йоана перед власним міністерством.

Нарешті, міністерство зволило відповісти, й пан Посол особисто вручив відповідь отцеві Йоану.

— Як це не дозволяють? — здивувався панотець.

— А як можуть дозволити? — запитав пан Посол.

Отак дилетантська держава перемогла релігію, однак тимчасово, бо отець Йоан і надалі вряди-годи з’являвся в посольстві й вигукував: “Дайош каплицю!” Чим дуже нагадував одного відомого крадія гусей.

Серед осіб, для яких життя в Парижі було нескінченним святом, треба згадати також д-ра Григорія, який нагадав іншу особу з новітньої болгарської історії, купив собі автомобіль за 100 000 франків, зекономлених на круасанах1. (Круасан — це хрумка булочка, пам’ятаєте?)

——

1 Натяк на одного болгарського депутата, який заявив журналістам, що 3 млн. левів, які він задекларував як прибуток за один рік депутатського мандату, він отримав внаслідок економії на пиріжках.

 

 

Свято триває далі

 

Доктор Григорій був бідним болгарським лікарем, його направили на спеціалізацію до Франції з військової лікарні, в якій він працював у Болгарії. Логічно доктор звернувся по допомогу до військового аташе, якому пояснив, ніби в нього мізерна стипендія, а це надалі означало, що, можливо, той йому знайде якусь дешеву квартиру.

Добряк військовий аташе не міг залишити земляка у важкому становищі, серце цього не дозволяло, тому він випросив у пана Посла дозвіл поселити доктора у посольстві безплатно. Пан Посол і сам любив допомагати людям, тож згодився.

Доктор Григорій мешкав у посольстві три роки, економлячи на булочках, обідав сандвічем, а вечеряв коли в повара Пеша, коли в Дорочки Спасової, а коли під час коктейлів у Рожевому залі. У результаті таких злиднів наприкінці спеціалізації він купив собі стотисячефранкове БМB.

Тільки тоді стало зрозуміло, що стипендія доктора дорівнювала середній французькій зарплаті й що, крім цього, він давав платні консультації. І що по суті вряди-годи дозволяв собі й круасани.

“Боже милий, який злодій!” — сказав військовий аташе, й так розгнівався, що цілий день ані рядочка не прочитав, а пан Посол одразу наказав злодієві звільнити болгарську територію. Наказав то наказав, але вже було запізно. БМВ виблискувало на стоянці під посольством. Спеціалізація закінчилась, і доктор Григорій рушив на батьківщину, де в нього викрали те БМB ще на митниці.

— Еге ж... є справедливість у світі, — полегшено зітхнув військовий аташе.

Добряк то добряк, але ж все має межі, еге ж?

Інше повернення на батьківщину мало суперечливі емоції і піддало патріота не одному випробовуванню, як побачимо в останньому розділі.