Росиця ТАШЕВА. ПРО ДИПЛОМАТІВ ТА ЛЮДЕЙ

 

IX. ПОВЕРНЕННЯ ДО РАЮ

 

Як і всі трудящі, дипломати Його Превосходительства були облагодійствувані щорічною відпусткою. Але, на відміну від усіх інших, вони її використовували, щоб повернутись туди, звідки інші намагалися втекти. Йдеться про рідну домівку. До того мальовничого куточка, де вони жили перед тим, як согрішити та бути відправленими до Парижа. І де, як ми вже казали на початку, відчували грішну ностальгію за рідною Сеною.

Отаке. Не можна догодити людині. Їй завжди чогось бракує. Найчастіше —грошей.

Тут спокусімося зізнатись, що стосовно двох мудрих сентенцій “Час — це гроші” і “Гроші — це ще не все” віддаємо перевагу третій, за якою “Єдиною властивістю грошей є їхня кількість”. Одразу уточнімо, що ця думка належить французові Талейрану, а він знав, що каже.

 

(Випадок з квитком)

 

Здається, саме кількости бракувало Маринковому батькові, бо коли Маринко повернувсь у першу відпустку та запитав його, скільки зараз коштують квитки на трамвай, той промовив:

— Не знаю. В мене проїзний.

Насправді він не мав проїзного, а коли їздив трамваєм, то стискував у жмені квиток і пильнував контролера. Випробувана система. Якщо стати біля компостера, то це діє безвідмовно. Між іншим, Маринків батько застосовував цю систему дуже давно, а під час демократії — без каяття. Але й раніше не прокидавсь у холодному поті.

І справді, стара людина не була схожа на порушника. Скоріше мала безневинний вигляд людини, готової допомогти державі за будь-яких обставин. Тому контролери, як правило, обминали його, а він зберігав квиток для наступного разу.

Маринко Странський і взагалі не мав уяви про схильність батька до обману. Так, він відкрив у батька певне неузгодження між словами й ділом, але безпосередніх фактів не мав і гадки теж не мав, що справи зайшли аж так далеко. Тому пережив справжнє потрясіння, коли зустрів свого дядька Коля, який зі щасливою посмішкою розповів йому, як його брат зрештою попався.

Ось як це сталося. Взяв пан Странський-старший трамвай № 2 на площі Славейкова з метою поїхати на ринок під Римським муром і сказав собі: “Хто за дві зупинки компостує квиток?” Він завжди собі таке казав, коли вирушав базарювати під Римським муром. Став біля компостера й крадькома роздивлявся навкруги. Не побачив жодного обличчя, яке тишком-нишком просувалося поміж пасажирів і шепотіло: “Ваш квиток, будь ласка”. Не помітив і свого брата, Маринкового дядька Коля, в якого в цей момент перевіряли квиток. Неуважним був того дня. Можливо, тому, що допіру отримав пенсію і йому було добре. Й щойно він безтурботно задививсь у вікно, як під самим його носом почувся зловісний шепіт.

Пан Странський-старший не втратив самовладання, показав свій талон і мовив:

— Саме хотів його закомпостувати.

І закомпостував. З гідністю й певним жалем.

Але коли контролер узяв папірець, щоб його порвати, то з подивом помітив, що нагорі було написано “4 ст” і “63 р.”.

— Чотири стотинки? — здивувався пан Саранський-старший. — Шістдесят третій рік, кажете? Ти ба! Напевно, я помилився. — І додав. — Зачекайте, здається, в мене тут був новіший.

І сягнув у кишеню, з мукою згадуючи, чи раптом не знайдеться у нього квитка хоча б вісімдесятих років.

У цей час дядько Кольо посміхався по самі вуха та з цікавістю спостерігав, як брат крутиться, ніби ошуканий єврей, а подив на обличчі контролера змінився на недовіру та обурення й завмер на неприхованому бажанні вчинити самосуд. Пасажири спочатку байдуже спостерігали за випадком — це була не дивина — але чотири стотинки викликали в них інтерес, тому деякі з них рішуче встали на бік влади, а більшість — на захист літнього пана. Справа йшла до збройного конфлікту й могла перетворитися на криваву драму, якби, так би мовити, в найбільш урочистий момент , тобто, коли контролер схопив пана Странського за куртку, дядько Кольо не прошепотів йому щось на вухо. При цьому не перестаючи хіхікати. Контролер заспокоївся, махнув рукою і відпустив отих двох живими і здоровими.

— Що за непристойний був отой сміх! — поскаржився пан Странський панові Странському, поки вони чекали у черзі за помідорами. — І що ти йому сказав на вухо?

— Хі-хі-хі, — відказав дядько Кольо. — Познайомив його, хі-хі, з деякими особливостями літнього віку. Сказав йому, що ти... хі...

— Що я — “хі”? — підозріло запитав пан Странський.

— З глузду з’їхав. Старий дурень. Розуму стратився.

— Що-що? — поцікавився пан Странський, але вже вловив сутність справи, яка не викликала в нього братерської вдячности.

— Дуже тобі вдячний, — з іронією процідив він і з сумом замовк.

А дядько Кольо цілий день був у доброму гуморі.

Зрозуміло, що впертість пана Странського їздити без квитка скоріше було питанням принципу, а не походила від безгрошів’я, безперечно, було під час другого великого здивування, яке пережив Маринко Странський після першого повернення на батьківщину.

 

Маринко їздить трамваєм

 

Щось подібне сталося в трамваї, коли Маринко вирішив був чесно прокомпостувати чесно придбаний ним талон. Чудово, але коли спробував утиснути його в щілину компостера, то помітив, що клята щілина не попереду, до чого він звик, а ховається десь нагорі. Він спробував стромити квиток нагорі. Однак той або не входив, або входив занадто, що, на думку Маринка, могло призвести до того, що талон там і залишиться. Маринко перевернув його, потім покрутив, але той не хотів улазити, та й годі.

Пан культурний радник зніяковів. Не міг же він їхати без квитка. А оно й отой, з вусами. Якщо зараз дістане свій жетон і попросить квиток? Але це був не “отой”. Трамвай був повен підозрілих облич, ніби натоптаний контролерами. А дядька Коля не було.

Тоді Маринко Странський ще більше зніяковів і запитав одного симпатичного хлопця, “як компостують талони”. Хлопчина знизав плечима й сказав, що в нього проїзний. “Знайшов кого запитати”, — дорікнув собі Маринко Странський і звернувся до приємної дами середнього віку, яка також, виявилось, має проїзний.

Маринко обійшов увесь трамвай, запитуючи кожного: “Як компостувати талони?” Ті не мали уявлення: в усіх були проїзні. Однак Маринко знав оті “проїзні”, які були схожі на квитки 63-го року, тому вийшов на наступній зупинці і почимчикував далі пішки, запитуючи себе: “Що сталося з нашими людьми?”

Те саме запитав, потрапивши на свій перший “відпускний” мітинг. Щоб у самого не склалося враження, нібито повернувся на батьківщину, аби поїздити “зайцем”.

 

Маринко йде на мітинг

 

Треба нагадати, що пан культурний радник любив говорити про політику, і в цьому відношенні Болгарія дала йому повне задоволення. Здається, нічого, крім політики, в ній не залишилось. Але ми політикою безпосередньо не займатимемось, а розповімо про мітинг, на який потрапив Маринко Странський, і, говорячи “потрапив”, не маємо на увазі жодної випадковості. Навпаки. Маринко, йдучи Царським бульваром, — колишнім Російським — та радіючи відродженій столиці, побачив гурт із прапорами, який прямував до собору Олександра Невського, й пішов за ним із великим бажанням.

Тим часом радник Славейков опинився на тому сумнівному мітингу абсолютно випадково. Британському аристократові, яким був Р.С., і на думку не могло спасти навмисно змішатися з болгарським плебсом. Він просто проходив повз храм-пам’ятник і виявився втягнутим юрбою, серед якої зіткнувся з паном культурним радником. Вони відійшли вбік, щоб спокійно побалакати, немов не бачилися роки, кидаючи час від часу погляди на трибуну, щоб зрозуміти, про що ж там ідеться.

Й ось на трибуні з’явився в усій своїй розкоші один пан у довгій червоній сутані з усіма іншими атрибутами папського нунція, яким він виявився. Звідки взявся папський нунцій і що він робив у храмі Олександра Невського, панове радники так і не зрозуміли, хоча більшість бурхливо вітала високого гостя вигуками, які дуже нагадували популярну в ті часи люб’язність “червоне сміття”1.

——

1 Отак зневажливо називали комуністів у першій половині 1990-х років.

 

Радники реагували кожен по-своєму. Пан Славейков зневажливо подивився на натовп і з комун... перепрошую, з аристократичною зверхністю промовив:

— Покидьки.

А Маринко Странський похитав головою і промимрив:

— Боже милий, який сором!.. Знову ми стали посміховиськом. — І, звичайно, вигукнув: — І що сталося з нашими людьми?

Засмучений радник Славейков пішов з площі, а Маринко лишивсь, однак у його душі запанувала велика смута.

Звичайно, ця смута не могла порівнятися з конфузом перекладачки, в якої святий муж запитав, що вони вигукують:

— Вітають вас, Монсеньйоре, — сказала та.

Що вона ще могла сказати?

Однак Монсеньйор уже трохи нахватався болгарських слів, тому знову запитав:

— Червен? Роса?1

— Роса, роса, — підтвердила перекладачка і ледь не сказала “бандьєра роса”2, але відчула, що зараз це не актуально.

— Ке роса?3 — й далі розпитував допитливий гість.

— Та ж роса... — почала перекладачка.

— Роса бу?4 — не вгамовувався панотець.

——

1 Червоний (італ.).

2 Червоний прапор (італ.).

3 Який червоний? (Італ.)

4 Червоний що? (Італ.)

 

Перекладачка розгубилася. Не перекладати вона не могла. Пояснювати нунцієві болгарські політичні реальності просто не мала часу. Єдиним виходом було знайти необразливе слово з подібним звучанням та перекласти його. Гаразд, але яке необразливе слово звучить подібно до сміття? Непотріб? Бруд? Брухт? Лахміття?

— Лахміття! — радісно вигукнула перекладачка, пояснивши панові нунцію, що по-болгарськи кардинальську мантію називають лахміття.

— Ага, сі, — сказав нунцій, потім піддав ногою якийсь папірець і запитав: — Сміття?

Однак не мав ображеного вигляду. Все ж таки був італійцем. А якби був з Британської імперії?!

Мабуть, в оті часи болгарин дедалі більше ставав схожим на італійця. Наприклад, кажуть, ніби в Італії багато крадіїв. В одного вкрали велосипед разом зі стовпом, до якого він був прив’язаний. Еге ж, але ми цьому не дуже віримо, бо особисто в нас нічого не вкрали в Італії. Ми там не були. Але тут, удома, в Маринка за дуже загадкових обставин украли валізу.

 

Маринко спирається

 

Маринко мав побачення під годинником на Орловому мості, аби передати одному приятелю валізу, повну... Не має значення, чим повну. Чимось культурним, само собою зрозуміло. Приятеля ще не було, й Маринко опустив валізу додолу, щоб не важко було тримати, ще й поставив на неї ногу. Не те, що боявся, ніби її вкрадуть, а просто обперся на неї. Так йому було зручніше. Отже, обперся й став чекати.

Отут згадаймо про того шопа1, який говорив: “Сиджу й думаю, сиджу й думаю, а тоді дивлюсь — аж я просто сиджу”.

Отак і Маринко побачив, що ні на що не спирається ногою. Валізи не було. І людей навкруги не було, тільки Маринко стирчав, ніби рожевий фламінго під годинником на Орловому мості.

Саме ця безлюдність найбільше вразила його. “Розумію, якби я був біля Попа2, але ж під годинником на Орловому мості...” — розповідав він пізніше. Розповідав також, що відсутність натовпу мала й позитивний аспект. І справді, він аж ніяк не горів бажанням зустріти тут знайомих, яким довелося б довго пояснювати, на кого він оце чекає. Маринко тільки крадькома роззирнувся й прийшов до тями.

——

1 Так зневажливо називають селян, які мешкають переважно в столичній області.

2 Багатолюдне місце у Софії біля пам’ятника Патріархові Евтимію, де софіянці люблять призначати побачення.

 

Належить уточнити, що в його погляді не світилась інтелігентність. Але невже ви не відчули б себе титаном думки, якби ваша нога провалилась у невагомість, а валіза дематеріалізувалась під самим вашим носом?

Так чи так, але крадіжка валізи була ніщо у порівнянні з крадіжкою БМB доктора Григорія, що було викрадене абсолютно справедливо, тому не враховується. Але ж “лада” поліцая Жора!

 

(А ля Марк Твен)

 

Поліцай Жоро добрих тридцять років охороняв важливу національну інституцію під назвою БТА1. А протягом кількох останніх років успішно поєднував громадську охорону з індивідуальною, одночасно спостерігаючи, хто входить до БТА й хто крутиться біля його тут-таки припаркованої “лади”.

——

1 Болгарське телеграфне агентство.

 

Одного дня, щойно відправивши свого молодого колегу по пиво й спостерігаючи через шибку в очікуванні освіжаючої рідини, раптом відчув якийсь особливий рух у животі. “Чи не могла бути підробкою ота ракія?1” сказав собі Жоро з певним занепокоєнням, згадавши її солідну кількість, яку прийняв учора ввечері. Він посовався на стільці та витер рясні краплі поту, що виступили в нього на лобі.

А рух у животі тривав, перетворюючись із звичайного бурчання на грандіозне булькання. Нібито щось напирало, щоб вибратись на свіже повітря. Баба Близнюка в таких випадках казала, що має позиви. Військовий аташе назвав би це явище як прискорена перистальтика2. А поліцай Жоро з жахом запитав: “Чи не напав на мене пронос?”

——

1 Горілка.

2 Процес у кишках (мед.).

 

Справді, під незаперечним фактом шлункового розладу слова втрачають будь-який сенс. Тут час для дій, а не пустопорожньої балаканини. Тому Жоро не втрачав часу в спробах перекидати ногу за ногу та стискувати, — самі знаєте що, — а без вагання залишив свій пост і побіг в оте місце.

Скільки він там затримався — хвилину? Дві? Не більше. Зрештою в людини був розлад, а не запертя. Отже, одна-дві хвилини. Але коли він повернувся, його “лади” вже не було. Отак швидкісно діяли. Моторні хлопці. Ані сигналізація, ані замок — нічого їм не стало на заваді.

Жоро обдивився порожнє місце, на якому досі стояла “лада”, зробив коло навкруг БТА, щоб переконатись, що вона сама нікуди не перемістилась, потім підняв руки до неба й прокричав:

— А розтак вашу злодійську болгарську маму!

Нібито, сам він був народжений у Шропширі1.

——

1 Аристократичне місто в Англії.

 

Біснувався певний час, після чого знову забрався за вікно, куди його молодий колега вже повернувся з пивом.

— Чому б тобі не зателефонувати до поліції? — сказав він йому.

— Але ж я сам поліція, — відказав Жоро.

І так воно й було. Читач напевно читав оте оповідання Марка Твена, в якому одні симпатяги вкрали пічку в поліцейському відділку. Подібний випадок.

Але пічку вкрали в іншого поліцая...

 

(Пепі провітрюється)

 

Ні, цього разу не розпочинатимемо з розв’язки, пригадаймо жінку, яка розлучилася зі своїм чоловіком, бо він їй сказав, хто вбивця, ще на початку книжки. Й не просто розлучилась, а отримала значну компенсацію за нанесену їй моральну шкоду. Цей факт цікавий, бо є свідченням щодо розвитку прав людини в деяких країнах, а більш конкретно — її права тонути в невідомості й тремтіти від жаху до останньої сторінки роману.

Отож інший поліцай був приятелем Близнюка. Його ім’я було Петер, а всі звали його Пепі. Спочатку він був справжнім поліцаєм, однак через певний час, — після чергових революційних змін, — став охоронцем, але цього разу стеріг не державну установу, а банк. Пепі мав одну фізичну особливість. Він був не те щоб гладким чи великим, він був величезним — хоч би звідки на нього подивилися. Якщо скажемо, що він мав 220 см та 160 кг, то навряд чи помилимось. Крім того, був таким добродушним, яким можуть бути величезні люди. Але, пробачте, не всі. Я знаю одного злого і підлого товстуна. Підлість не вибирає людей за габаритами.

Отже, через свою фізичну особливість Пепі вдягався лише на замовлення. На практиці це означало, що він мав три костюми. Три, але на них пішов добрячий сувій тканини, на яку його мати та батько витратили всі гроші.

Отаке. Одного разу Пепі віддав два костюми в хімчистку, і саме в цей час хімчистку обікрали. Коли це сталось, то, звичайно, поцупили й костюми Пепі. А коли він дізнався про це, то відчув, що його охоплюють сильна мука та глибокий сум. Адже якщо він почне шити нові костюми, то на подібний сувій тканини вже підуть гроші всіх його рідних та родичів дружини разом узятих.

Аби провітритись, Пепі вирішив пройтись Борисовим садом, колишнім Парком свободи. Думав, чисте повітря й зелень сприятливо вплинуть на його поранену душу. Так і сталося. Йшов собі Пепі, гуляв, і тільки-но подумав, що це все дурниці, що головне бути живим і здоровим, бо все життя ще попереду і т.д., як із кущів вискочив розбійник зі смертоносним спреєм у руці й зажадав його гроші. Пепі знизав плечима та з провітреними думками дістав гаманець і вручив його розбійникові. Не хотів сперечатися. Розбійник перевірив уміст гаманця, який, напевно, його не влаштовував, бо сказав:

— Знімай костюма!

Сказати, що в Пепі ввірвався терпець, означає черговий раз визнати безсиль слів перед зловісною дійсністю. На думку про те, що в нього поцуплять його останній костюм і що має роздягтися до спідньої білизни, його мука, сум, провітрювання і все інше сплелись у великий гнів, який Пепі без вагання виплеснув на нещасного розбійника. Тобто, розтрощив його.

Однак, сподіваюсь, що ви не забули про добродушність Пепі? Розтрощивши, він відчув сильне каяття, тож піддав бідолаху на плечі й поніс до “Пирогова”1. І не просто поніс, а й дочекався, поки того підлатають, і не просто почекав, а заходився щодня носити йому лимони.

——

[1] Лікарня швидкої допомоги ім. Пирогова в Софії.

 

Отак ті двоє заприятелювали, і виявилось, що розбійник не був розбійником від народження, навіть не за покликанням, а за скороченням. Цебто, він був звільненим з роботи вчителем із Великою Сім’єю та Жодним Прибутком. Навіть спрей був, щоб освіжати повітря, а не щоб сіяти смерть і спустошення.

Пепі та учитель довго балакали:

— І як тобі спало на думку забажати мій останній костюм, га? — кричав Пепі на вчителя. — Уявляєш собі, що могло б статись?

— Оте й сталося, — відказав учитель.

Іншим разом він підхоплював:

— А ти мене питаєш, як мені було підстерігати тебе в кущах?

— Я тебе питаю, що ти хотів зробити з моїм костюмом? Подивись, який ти малий! — повертав Пепі розмову на болючу для того тему.

— Ех... — замріяно зітхав учитель, і було зрозуміло, що він уявляє декілька модних костюмів для себе і своєї роздягненої сім’ї.

Зрештою вчитель вийшов з Пирогова, але на цьому каяття Пепі не закінчилися.

— Світ переверну, але знайду для нього роботу, — сказав він Близнюкові.

І знайшов. А за шість місяців знову зустрів Близнюка:

— Здається, знайшов роботу і для його дружини.

Після цього, щойно Близнюк бачив якогось безробітного, то направляв його пограбувати поліцая Пепі.

— Це варте прочуханки, — пояснював він.

У самого Близнюка під час його першої відпустки нічого не вкрали (під час другої обчистили погріб), але, побачивши, що робиться навкруги, він вирішив обладнати свою квартиру сигналізацією.

 

Близнюк захищається

 

У ті часи у нашій столиці вже були різноманітні системи сигналізації. Їх пропонували й фірми, і приватні особи. Газети були повні оголошень про влаштування сигналізації. “Однак чи може людина їм довіритися? — запитував себе Близнюк. — Не може”, — відповідав він собі. Звідки знаєш, що згодом ця ж фірма сама тебе не обікраде? Приватні особи взагалі не бралися до уваги. Можливо, якщо б він звернувся до державної фірми або попросив поради в поліції... Однак і про поліцію дещо розповідали... еге ж? Та й про державні фірми... Очевидно, питання було складнішим, ніж здавалося на перший погляд.

Серед іншого, Близнюк помітив, що демократія — це щось дуже складне. Навіть занадто складне для розуміння. Нічого не втнеш, доводиться все серйозно обмізкувати.

А обмізкувавши, Близнюк вирішив удатися до випробуваного засобу — контактів. Цей засіб не зник за демократії. Отже, Близнюк звернувся до одних знайомих, вони його направили до інших знайомих, ті — до третіх, аж урешті, завдяки контактам його дочки, Близнюк з дочкою опинилися у пані Фані, яка вже мала сигналізацію й жила страшенно спокійно.

Пані Фані чуйно дала їм потрібний номер телефону, і за кілька днів приїхав молодик, потрудився дві-три години та сказав:

— Готово. Тільки треба ущільнити двері.

Подякував йому Близнюк, заплатив — а як же інакше, а про двері сказав: “Здається, не дуже й для них”.

Сигналізація вмикалася і вимикалася кодом. Коли була ввімкнена, ніщо не заважало спокійно відчинити двері й спокійно ввійти до квартиру. Однак — однак зараз читайте уважно. Від одмикання дверей іззовні та замикання зсередини не повинно було минути більше п’ятнадцяти секунд.

На думку Близнюка, то по суті не був спокійний вхід до квартири, а чистої води штурм, що йому аж ніяк не подобалося. Хоча це ніби й не полегшувало життя, однак на радощах він аж затанцював. Потім скликав усю родину й продемонстрував показовий штурм, після чого залишив домочадців тренуватися.

— Найважливіше — не тягти кота за хвіст, — порадив він. — І будьте уважні, щоб не впустити ключі. — І щоб комусь не заманулося побалакати з кимось із сусідів при відчинених дверях.

Чудово. Сім’я засвоїла урок, а Близнюк пішов прогулятися.

Проникливий читач уже зрозумів, що коли Близнюк повернувся та відчинив двері, то впустив ключі, й поки рачкував під дверима, його улюблений сусід Бончо поплескав його по плечі й сказав: “Ну, здоров був, Близнюк, коли ти повернувся?” А Близнюк відповів: “Здоров був, Бончо, коли вип’ємо по...” Само собою зрозуміло, він хотів сказати “по одній”, але його перервало таке пронизливе вищання, якого взагалі не чув у своєму житті.

Близнюк, звичайно, не став панікувати. Він спокійно хряснув дверима й навіть узяв їх на замок, після чого відімкнув і знову замкнув зсередини. Тоді ще раз вийшов, і отак туди-сюди, аж поки в його рухах з’явилася ревна нервозність.

Тим часом сусіди, замість того щоб сховатися по норах і кричати “пожежа”, повискакували на сходи й заходились давати поради. Які саме, Близнюк не чув, оскільки сигналізація вищала ще несамовитіше.

Аж ось урешті Близнюк додумався її вимкнути, гідно витримав недоречні зауваження на адресу своєї сім’ї, а наступного дня погода змінилась і знявся вітер. І коли знявся, то неущільнені двері почали потихеньку грюкати, а сигналізація — вищати. Такий же ефект стався й коли хтось кашляв на сходах. “Еге, ні”, — сказав собі Близнюк і навіки відімкнув сигналізацію.

Отак він не зміг жити спокійно, як ота пані Фані.

 

Близнюк знову розважається

 

Але й пані Фані не завжди жила спокійно. Ось що вона розповіла Близнюкові та його доньці, коли вони приходили попросити телефон того молодого майстра сигналізації.

Насамперед скажемо, що пані Фані була літня вдова, якій повернули, або, щоб іти в ногу з термінологією, реституювали невеликий магазин. (Як було не реституювати магазин для пані, яку звуть Фані.) З прибутку від цього магазину пані Фані купила мрію кожної вдови, а саме меблі “Марія Стоєва”.

Отже, пані Фані пригостила Близнюка та його доньку — не солодощами, а просто кавою з підсмаженого нуту, та й розповіла їм, що перед тим, як обладнала сигналізацію, в її квартиру вдерлося двоє крадіїв. По суті вони навіть не вдерлись, а спокійно відчинили двері та з неприхованим здивуванням виявили, що квартира не така порожня, якою мала б бути, а добре обжита самою пані Фані. Здивувались, але довго не думали, і щоб пані Фані не плуталась під ногами, прив’язали її до одного зі стільців гарнітуру “Марія Стоєва”. Після цього стали методично виносити її речі.

Саме тоді літня дама хворіла на грип і тому, хоча й дуже злякалася крадіїв, ще дужче боялась пропустити час прийому антибіотиків. Через це перемогла свій страх і попросила одного зі злодіїв принести їй ті ліки.

— У другій шухляді стінної шафи на кухні, — пояснила вона. — Й докинула: — Й кисле молоко принесіть, бо я антибіотик п’ю з кислим молоком.

Злодій приніс антибіотик, однак кисляка в холодильнику не знайшов, тож замінив його склянкою води. Але пані Фані категорично відмовилася запити антибіотик водою, оскільки її лікар велів запивати кислим молоком.

— Давай, давай, один раз можна, — став переконувати її молодший злодій.

— Я тільки з водою їх і п’ю, — докинув старший злодій.

— Так, але ви не маєте виразки, — заперечила пані Фані.

— Як це не маємо виразки, — образився той.

І справді мав. Дванадцятипалої кишки.

— А в мене виразка шлунку, — уточнила пані Фані, після чого попросила його вискочити до молочного магазину по кисляк. Не хотіла й чути про антибіотик без кислого молока.

Отже, ті злодії, як і всі інші злодії, були поганими людьми, але не могли встояти перед пані Фані. Тому молодший і далі трудивсь, а старший — той, що з виразкою, сходив до молочного магазину.

Запила пані Фані антибіотик кисляком, для чого довелося розв’язати їй руки, заспокоїлась і навіть з певним інтересом стала спостерігати за роботою злодіїв. І тут виявила, що не можливо винести всі меблі гарнітуру, щоб повністю її не розв’язати. Про це вона подумала з особливим задоволенням та почуттям доброчесної помсти.

— Уявляєте, як отой стілець знизив їм ціну? — сказала вона Близнюкові та його дочці.

Справа була в тім, що для пані Фані гарнітур “Марія Стоєва” був верхом світової думки в галузі сучасного салонного вмеблювання. Тому вона не могла навіть уявити собі ще більшої помсти від тієї, щоб злодії винесли “Марію Стоєву” без одного з дванадцяти стільців, якщо бути більш точним, то без одного з шести стільців біля розсувного столу. Сама думка про відчай злодія-продавача, якого примусять знизити ціну на 50—60 відсотків, повністю компенсувала втрачене добро. Тому вона жодним чином не наполягала, щоб її розв’язали, й хитро змовчала про підводний риф, який чекав на злодіїв.

— Залишила їх у невіданні! — гордо заявила вона гостям.

Слухаючи цю історію, Близнюк, з властивою йому несерйозністю, можна сказати, достатньо розваживсь, однак намагався якось це приховати. Але не так стояло питання з його дочкою, яка з самого початку хіхікала в найнепристойніший спосіб. Аж поки пані Фані промовила з законним обуренням:

— А чия це невихована дитина?

— Не знаю, — потиснув плечима Близнюк.

— А як вона сюди потрапила? — здивувалася пані Фані. — Невже вся Софія має ключі від моєї квартири?

— Ти чому зрікся мене? — запитала пізніше Близнюкова дочка.

— А ти чому хіхікала як дурненька? — відказав Близнюк.

 

Близнюк дивується

 

Але не хотілося б думати, що в оті часи в Болграії тільки крали. О, ні! В ній були й інші зміни на краще. Наприклад, дипломати-відпускники з подивом помічали на софійських вулицях велику кількості спортивних штанів. На думку прес-аташе, це свідчило про розвиток спорту за демократії. Маринко Странський уважав, що скорше йдеться про свободу моралі.

— Чи могла раніше людина вирушити в спортивних штанях вулицею Графа Іґнатьєва? Не могла, — задоволено казав він Петкові, з яким випадково зустрівся в перейменованому ресторані “Корона”.

— Ти вдаєш дурня, чи насправді став дурнем? — огризнувся Петко.

— Та ні, не вдаю дурня, — виправдовувався Маринко.

Одразу вточнимо, що Маринко ані не вдавав з себе дурня, ані був дурнем. Маринко був Великим Оптимістом.

— Все владнається, — казав він Близнюкові.

— Ніколи не владнається, — відказував Близнюк.

— Чому, Близнюк? Дивись, люди вже поспіль ходять у спортивних костюмах, — наполягав Маринко.

— Ти дурень, чи вдаєш із себе...

І так далі.

Не щастило Маринкові зі спортивними костюмами.

Крім спортивних костюмів, вулицями рухалися й чорні костюми з чорними окулярами. І ці костюми й окуляри були переважно в лімузинах, а ще — озброєні спеціальними приладами, щоб підтримувати зв’язок із зовнішнім світом і щоб їм не було самотньо.

Софійську фауну представляли й звичайні індивідууми: літні дами, які повискубували собі брови ще у 39-го року; молоді жінки, котрі здалеку показували, що вони, так би мовити, “займаються бізнесом”; тінейджери, тобто підлітки, в погляді яких читалося “тримайся подалі — я йду”. Прогулюючись одного дня своїм кварталом, Близнюк за якихось десять хвилин побачив п’ять спортивних костюмів і дві пари чорних окулярів з особливими пристроями, сім-вісім господинь з пластиковими пакетами, на яких було написано “Малборо”, й однією — із зображеними на ньому нудистами, одного молодика з зеленим волоссям, двох геть без волосся, трьох китайців й одного негра. Крім того, побачив кількох пенсіонерів, які лаялися мов останні цигани, й трьох циган, які тягли візочком бронзовий бюст Яворова1. Крім того, разів триста почув назву американської грошової одиниці. А ще п’ять разів його ледве не збив “мерседес”. А ще дуже часто завивали поліцейські сирени, припарковані ж розвалюхи в кварталі одна за одною вмикали сигналізацію, тож уся та божевільня ще й була озвучена.

——

1 П. Яворов — класик болгарської літератури, поет. У Болгарії широкого поширення набули крадіжки кольорових металів. В основному цим займаються цигани, які здають їх як металевий брухт. Крім пам’ятників, страждають лінії електропередач, телефонного зв’язку, навіть рейки та шляхові знаки.

 

Загалом у Близнюка з’явилося дивне відчуття нереальности, що підштовхувало його запитати, куди він потрапив, і кожної миті очікувати, що з-за рогу вискочить термінатор або шотландський бойовик. По суті відразу захотілося втекти, і він почав розуміти пристрасть радника Петка до вимітання.

— Звідки взявся ввесь оцей набрід, Бончо? — запитав Близнюк свого улюбленого сусіда, який сказав йому: “Здоров був, Близнюк!”

Близнюк порушував питання про наволоч перед ким тільки міг, але ніхто не дав йому путньої відповіді. Одному здавалося, що вони десь ховались, іншому, — що були зачаті просто так, непорочно, а треті були переконані: ринкова економіка імпортувала їх з-за кордону.

Близнюк і сам помітив, що ринкова економіка багато дечого імпортує з-за кордону, наприклад, французьку косметику турецького виробництва, грецькі апельсини врожаю ще до епохи демократії, як і кентукі-фрайд-чікен, гамбургери й гот-доги. Перепрошую: гот-дог існував і в доринковий період, і Близнюк завжди дивувався, як замовити дві порції. “Як буде множина отого самого?” — запитував він себе. Що попросити — два гот-дога, два гот-доги або ще якось? Зрештою він задовольнявся фразою “двічі гот-дог”.

 

(Чому не падають літаки?)

 

Але й без тієї граматичної загадки на білому світі існувало ще чимало речей, які дивували Близнюка. Він, наприклад, не переставав дивуватися літакам. Щойно сідав у літак, як запитував свого сусіда: “Чи тобі не здається, що лівий мотор гуде якось особливо?” І додавав: “Як на мене, немає причини, щоб ця купа заліза трималась у повітрі”. Іншим разом мурмотів: “Якби літак був схожий на птаха!.. А скільки важить птах? Якихось п’ятсот грамів? Кілограмчик?”

Подібні апокаліптичні думки мав Близнюк і стосовно пароплавів. “Не можеш мене переконати, ніби він не потоне тільки тому, що це сказав Архімед. І хто такий Архімед?” І якщо літаком все ж таки погоджувався літати, то про подорож пароплавом і мови не могло бути.

 

Маринко та Близнюк дивуються

 

Еге, знову відійшли од теми. По суті хочемо сказати, що схильність до подиву, яку спочатку виказували Близнюк і Маринко Странський, знаходила велике поле дії в земному раї, назва якій “рідна Батьківщина”. Більше того. Голячись уранці перед дзеркалом, Близнюк помічав, що його ніс довшає, а ліва брова піднімається вгору й набуває гармонійно заокругленого вигляду. Не минало й двох тижнів перебування на батьківщині, як його фізіономія ставала схожою на знак запитання. Слово чести! Хто бреше, тому смерть. “Лишається тільки нюні розпустити”, — занепокоївся Близнюк і потелефонував Маринкові, щоб спитати, як той ся має. Маринко скаржився, що коли голиться вранці перед дзеркалом, то помічає, як його фізіономія поступово стає схожою на знак запитання.

— А ти не розкис?

— А чи треба? — спитав Маринко.

— Та ні, просто питаю.

— Краще я тебе спитаю, чи ти вдоволений сигналізацією?

— Ох, і не питай, — вимовив Близнюк. — Щось не пішла мені ця відпустка.

— А чого ж мене запитуєш?

Зрештою вони перестали розпитувати один одного й перевели балачку на інше, а перед тим як закінчити, Близнюк сказав Маринкові:

— Слухай, гайда назад до Парижа.

Зазначмо, що подібне спадало на думку всім дипломатам десь усередині відпустки незалежно від їхнього політичного кольору і глибини патріотизму. Що ж до повернення вони досягали повного консенсусу. Жалісливий військовий аташе навіть висловлював бажання, щоб уся Болгарія повернулася до Парижа. Натомість радники Петко й Славейков хотіли, щоб повернулася тільки якась друга половина Болгарії. “Та хоча б нам самим повернутись!” — реалістично відзначав пан Посол.

Повернулися. Принаймні на певний час. І тоді пан Посол запрацював ще самовідданіше, Маринко Странський з іще більшою пристрастю почав ходити на виставки, а Близнюк поновлював душевну рівновагу та природну життєрадісність.

А де по суті був рай — залишмо читачеві самому визначитись. Це питання фактично є суперечливим.