Ніколя Бонналь
ОПОВІДАННЯ
З французької переклала Тетяна Попова-Мозовська
Міражі Хуарасу
Патріку Раваріно
У кіноіндустрії Хорхе був важливою фігурою, а для нас він залишився доброзичливим і вірним другом. Ми завжди просили його розповідати нам веселі історії, бо ж він знав багато визначних особистостей, бував у стількох містах, у далеких краях. Того вечора ми тільки-но пообідали, як Сесилія, одна з наймолодших серед присутніх дівчат, попросила Хорхе розповісти якийсь із найяскравіших його спогадів. Він на мить замовк, затягнувся люлькою й розпочав:
— Сантьяго Анілло був, поза всяким сумнівом, одним із найбільших майстрів у південноамериканському кінематографі. Він був знаний своїм потягом до пригод і до природи, а також славився найвищою якістю своїх планів та монтажу, ретельністю у підборі декорацій та створенні історичних реконструкцій. Мені пощастило попрацювати з його командою, із художниками знімальної групи, під час зйомок однієї з його найвідоміших картин на історичну тему. Знаючи, що я горянин за походженням, мені доручили вивчати прекрасні гірські пуни, які б мали слугувати, за нашим вибором, — або безпосередньо декором, або надихати на створення декорацій. Я приїхав до Хуарасу — там найдивовижніші гори, можливо, хтось би визнав їх найдостеменнішими, ніж усі інші гори на світі. Адже ви знаєте, що саме гора Алампайо слугувала моделлю для гори Парамаунт.
— Справді?
————Перекладено за виданням: Les mirages de Huaraz & autres contes latinos, Editions Michel De Maule, 2007.
— Я розпочав дослідження прегарних високогірних полонин, — це дозволило мені знайти найкращі з усіх можливих місця для розташування знімальних майданчиків. Я завербував молодого провідника на ім’я Еміліо, гарного русявого хлопця, завжди із усмішкою на вустах: він водив мене через гори та дива, через води та крізь сині хмари, ми ходили по золотих небесах й над танцюючими туманами; й усе без зайвих зусиль. Чотири дні я провів у мальовничих горах, ступаючи гігантськими кроками богів, спостерігаючи польоти колібрі, які всмоктували подих гігантських рослин, щоб відтворити їх деінде. Ми дісталися однієї долини, оточеної стрімкими бескидами, заметеної снігом й населеної дивними тваринами. Ця незнана й таємна місцевість мала власну таїну: Еміліо розповів мені, що це місце не завжди являє себе; що воно може зникати, ставати невидимим. Здається, він говорив і про невидиме місто, яке у давні часи було вельми велелюдним.
— Але було так, що навіть Мачу-Пікчу часом зникало з людського зору.
— Так, ваша правда. Ви знаєте легенду про останнього шаскі, посланця інків, який пробігав довжелезні відстані, щоб передавати кіпу, знамениті вузликові письмена, у яких заховано секрети імперії інків та всього світу. А ще кажуть, що останній шаскі, який одного дня вибіг, щоб сповістити імператора про близьку катастрофу, — що він загубився саме у цій долині, що він біг, біг цими безлюдними стежками до верхів’я гір, і коли нарешті дістався Мачу-Пікчу, місто було вже всіма покинуте.
Декотрі навіть твердять, що він бігав кілька віків і одного дня добіг до священного міста, коли там був великий наплив туристів.
— Так, деякі відомі нам речі дають підстави серйозно ставитися до вузликів часу. Еміліо оповідав про місто, яке все ще лишається вкритим усепоглинаючою лісовою зеленню, про місто, яке ще потребує витрат на реставрацію чи археологічне дослідження. Це була фортеця — кастільйо, яку, як він твердив, він бачив декілька разів, й де досі мешкали нащадки аристократів із найшляхетніших гілок інківського древа... Я питав себе, чи не жартує він? Але повернуся до моєї історії: у мене накопичився запас чудес... Я повернувся й знову зустрів мого друга Сантьяго Анілло.
Хорхе знову зробив затяжку зі своєї легендарної люльки. І перед уважними слухачами ( нарешті уважними, бо йшлося про кіно та зйомки) продовжив:
— Питання про зйомки у такому віддаленому й заповідному місці навіть не стояло. Але те, що я зафільмував, його зацікавило й він вирішив задіяти людей із технічної команди для відтворення у пустелі подібного декору в натуральну величину, — з усіма візуальними ефектами, призначеними, якщо я наважусь сказати, для того, щоб вводити в оману око публіки. Й за кілька місяців ми досягли, чого бажали: на 11 гектарах ми відтворили гору, на якій загін конкістадорів міг зіткнутися у сутичці з беззбройною юрбою індіанців.
Ефект був чудовий. Навіть я повірив. Можна було кружляти між скель й між потоками, між деревами й тінями хмар, що пливли у небі, між променів сонця й мохом пуни. Ми досягли свого. Фільм не мав успіху, на який сподівались, але чи не занадто довершені декорації стали кіношедевром. За це нам ніколи на віддали заслуженої шани...
— Але зрештою... Як ваша історія?
— У мене було два молодих асистенти й один стажер. Якось увечері при повному місяці вони вирішили прогулятися у гігантських декораціях. Я би пішов із ними, але хвороба мене затримала. Я бачив, як вони створили подобу табору в тій несправжній долині, як відтворили дива, що їх, можливо, ми не змогли б віднайти чи імітувати...
Але саме там міраж Хуарасу і явив себе...
Усі затамували подих, поки Хорхе набивав люльку.
— Саме там міраж проявився, бо троє молодиків не повернулися. Спочатку ми думали, що то якийсь фарс: чи вони загубилися самовільно, щоб позалицятися до сільських дівчат, чи вирішили розіграти друзів?
Але ж ні. Ми обшукали завулки декорацій й не знайшли їх. Завважте, що на зйомках дійсно часто трапляються нещасні випадки: але щоб зникнути у декораціях! Почали критикувати мій задум. Я замислив занадто багато чого. Усе це могло зробити погану рекламу фільму, який передбачав величезні витрати. Продюсери бідного Сантьяго рвали на собі останнє волосся.
Наприкінці четвертого дня троє молодих хлопців з’явилися. Вони дуже змінились. Вони нам говорили, що заблукали, що декорації стали рухатися, що у той вечір дня сонцестояння вони, здавалося, поширилися; що вони побачили багато такого, чого не могли чекати; і що вони навіть зустріли там одного провідника.
Я попросив їх описати мені його: це точно був Еміліо, хоч я й не назвав прізвище мого друга, щоб не здатися божевільнішим, ніж мої вцілілі хлопці. Вони спіткали у моїх декораціях Еміліо, для якого натхненням були його гори. Я знову здригнувся...
Хорхе вдихнув дим, а ми затамували подих.
— Але то було ще не все: вони бачили місто, вони бачили фортецю.
Вони змалювали нам музичне й спортивне життя цього високого місця, перетвореного в гуака в наших спогадах; місце, присвячене енергіям духів, де виходять на яв дивні феномени.
Вони поринули були в щоденне життя, наче пасажири машини часу, які, здавалося, бачили те, що відбувалося у тому світі, але успішно уникають ентропії історії.
Усі багато сміялися: пригадали чічу та кілька настоянки з місцевих трав — щоб пояснити цей незрозумілий випадок. Археолог, між тим, підтвердив їхнє свідоцтво, одне з тих, які пояснювали, що сталося на знімальному майданчику. І це все.
— Це було все?
— Та ні! Звичайно, я вирішив знайти мого Еміліо в його Хуарасі. Звільнившися, я відразу поїхав у високі гори. Він саме супроводжував екскурсію; я два дні байдикував, поки його дочекався. І він повернувся, завжди усміхнений й готовий мене вислухати.
Він не здивувався; він сказав, що я погрався в архітектора, і що, безсумнівно, мені пощастило більш, ніж будь-кому іншому, бо я дуже вдало спромігся відтворити дух місця. Дух та силу. Магія місця могла діяти й через його дублікат. Помимо моєї волі, мене віднайшов Великий Архітектор...
Еміліо запропонував мені знову побувати в долині. Волею долі ми змогли пройти через Прохід і побачити Кастільйо, яке наші молодики дивним чином відвідали й ходили там (вони розповіли мені про акклас — давніх принцес-ткаль, які тчуть тканини з вовни лами...).
Цілий день ми йшли під нависаючим небом, яке не провіщало нічого доброго. Ми стали табором там, куди Еміліо водив своїх екскурсантів. А вночі інший надзвичайно рідкісний феномен явив себе нам — зсув ґрунту, який в Андах спричиняється невідомо чим. Я й мій друг були відрізані один від одного...
Ґрунт сповзав і сповзав... Рано вранці я залишився сам у крижаному тумані. Якийсь час я простував і нічого не знаходив — ні Еміліо, ні замку... Я мав повертатися, нещасний, мов дитя розбуджене матір’ю, коли йому відкривалися двері з рогу й слонової кістки до справжнього життя.
Присутні трохи оживилися. Вони були дещо розчаровані. Але Хорхе ще не закінчив.
— Я мав пояснити те, що сталося, поліції та родичам мого друга. Вони мені повірили. А у мене з’явилася ще одна ідея. Я повернувся до пустелі, що поблизу Ліми, там, де ми побудували наші декорації, створили нашу долину. Місце належало військовому відомству, але мені пощастило туди проникнути, і переді мною постали всі ті видива, які я бачив першого разу. Якимсь чудом знову з’явилися міражі Хуарасу, що про них розповідав Еміліо, я знайшов там свого друга і місто, яке, здавалося, саме совою збудувалося протягом безсонної ночі. Я провів там дні, яких ніколи не забуду. Потім я покинув Хуаку й знову оселився в своєму міському помешканні. Думаю, відтоді, як у цій місцевості сталося кілька випадків смерті з незрозумілих причин, люди почали непокоїтися, звинувачуючи декорації. Кінчилося тим, що декор зруйнували, але хіба таке можна зруйнувати? Я нишком сміявся. Сам того не бажаючи й з ласки духу, як справжній Архітектор, я створив місто, довговічніше ніж бронза, довговічніше, ніж усі міста з піску та грязюки, які час вилучає з часу, стискаючи їх або зморщуючи.
— Ви не можете розповісти нам про ваше перебування у Кастільйо?
— Я дав слово, що нікому не розповім. Можливо, зроблю це в іншому житті.
— А Еміліо?
— Еміліо? Звісно, він нікуди не дівся. Він і досі водить екскурсії в Хуаскарі. За п’ятиденну екскурсію він візьме з вас сто доларів.
Далі читайте паперову версію журналу
