Американський поет Дейвід Іґнатов народився 7 лютого 1914 р., помер 17 листопада 1997 року. За життя видав 20 збірок поезій, а по його смерті вийшло ще дві збірки раніше не опублікованих віршів. Крім цього, Іґнатов був редактором найавторитетніших літературних журналів у Америці American Poetry Review, Analytic, Beloit Poetry Journal, та Chelsea Magazine, а також займав посаду редактора поезії в The Nation і викладав поезію в New School for Social Research, University of Kentucky, University of Kansas, Vassar College, York College, City University of New York, New York University, та Columbia University. Був обраний президентом Асоціації поетів Америки на термін від 1980-го до 1984 року, а також займав функцію “поета-резидента” Асоціації місця народження Волта Вітмена. Іґнатов був відзначений безліччю літературних нагород. Серед них Bollingen Prize, Guggenheim fellowship (двічі), John Steinbeck Award, National Institute of Arts and Letters — нагорода за так зване “творче життя”, Shelley Memorial Award (1966), Frost Medal (1992) та William Carlos William Award (1997) — найвище відзначення, яке надає Американська асоціація поетів.
Дейвід ІҐНАТОВ
ПОЕЗІЇ
З англійської переклав Віталій КЕЙС
На сідалі мого серця ворона кряче
(A Raven Is Croaking on the Perch of My Heart)
На сідалі мого серця ворона кряче.
Коли я народився, вона була ще пташеням
і вила в ніч.
Я присів на березі,
спостерігаючи як смерть
виприскує із моря
наче острів.
Збірка “Поезії” (1934—1969)
Спілкування
(Communion)
Будьмо приятелі, сказав Вітмен,
і виросли будинки вмить,
неначе кукурудза. В них люди
запліднилися: маклери, лікарі,
бухгалтери та адвокати.
Вони погодилися
пізнати
одне одного.
Будьмо приятелі, сказав Волт.
Ми ж одні, хоч часом з двох
утворюється одиниця,
угноюються кладовища
і залюднюються уділи
на кілометри в усі боки:
молодими і старими,
які загинули від вбивств, хвороб,
ненависти, насильства,
божевілля і розпуки.
Кладовища розсипали землею
білі струпи пам’ятників,
щоб зробити місце новому поколінню.
Будьмо приятелі, сказав Волт, і розкрилися гроби,
а домовини складено одна на одну з браку місця.
Саме тоді самотні погребники,
не маючи приятелів, щоб закопати,
перерізували собі горла.
1948
Я мав раз ворога
(I Once Had an Enemy)
Я мав раз ворога.
Сьогодні ми знайомі. Він
б’є мене,
я співаю.
Я б’ю його,
він танцює.
Жаден з нас тепер
не хоче вмерти
без відпущення гріхів.
Ми усвідомили собі,
що ми жили самотньо
між меблями самоповаги.
1948
Сусіди
(Neighbors)
Де вони знаходять відповідь на все?
Ніколи я не чув шалених вигуків
з вікон потойбік вулиці. Світла
і музика, дзенькіт склянок,
розмови голосні
і дим сиґар, що тягся звідти, — то все.
Досконале життя? Я б не сказав.
Їхня дочка померла при пологах.
Тяжко було дивитися на їхні сльози
і слухати їх голосіння. Люди
втирали чола і зачиняли вікна.
Бабуся сидить мовчки,
тримаючи новонароджене у пелюшках.
Тут царює спокій, знання
як одягатися і роздягатися,
їсти і перетравлювати з’їджене,
викалювати і виконувати план
щоденних монотоній.
1948
Старий спостерігає, як цілуються молоді
(An Old Man Looks at the Young Kissing)
Вони прагнуть, щоб життя складалося
лише з цього, тому їх губи корчаться
так боляче навколо тої думки.
1968
Два приятелі
(Two Friends)
Маю тобі щось сказати.
Слухаю.
Я вмираю.
Прикро почути.
Я старіюся.
Жахливо.
Я думаю, ти маєш знати.
О так мені прикро. Давай про себе чути.
Добре, ти також.
Подзвони, що новенького.
Добре, хоч не сподіваюся новин.
Тримайся, чуєш?
Ти також.
Не переймайся, чуєш?
Ти також.
1964
Погода
(The Weather)
Живи для мене
сказав вітер
Живи для мене
сказав дощ
Живи для мене
сказала ніч.
Я підгорнув ковнір
і понурив голову.
1975
Прозовий вірш на шість частин
(Prose Poem in Six Parts)
Який я щасливий! — крикнув він, пускаючи собі кулю в лоб. Вона продірявлює голову: дві чисті дірки по протилежних боках черепа, з яких не виприскує кров. Який я щасливий!—крикнув він переможно. Він знав, що все станеться саме так: притиском пістолетового язичка. Він усе знав, усе уявляв, тому впав у спазмах радощів.
Його приятелі приглядаються до чистих дірок по обох боках і рішають не легковажити своїми думками і діяти. Не пістолетом, але один з одним — з тими, про яких думали давно, але не мали відваги відверто говорити. Тепер говорять і втуплюються один в одного. Вони ще не мерці, лише не рухаються , бо почуваються завершеними. Вони навіть не свідомі, чи щасливі вони, чи пригноблені; домашні звірі, що бродять поміж ними, гризуть їхні пальці, вуха, п’яти, носи – так само, як скубуть звичайно квіти або траву. Прикутим на місці, це приємне усвідомлення. Не говорячи ні слова, вони можуть повірити, що світ це цілість, а їхні очі променисті.
ІІ
Їхні очі променисті, їхні тіла виблискують потом, мов лаком, що покрив пори, вони тверднуть, сяють, наче вишліфуваний камінь. Вони пригадують того, хто пустив собі кулю в лоб. Він воскрес і ходить поміж ними, стукає в кожне тіло, шукає відгомону на своє щастя. Кожний стукіт звучить, наче биття серця, щоб повідомити про себе кожне ствердле тіло, налите власним щастям. Це взаємозалежні дії, та, проходячи між тілами, стукаючи в кожне, він проявив свою уяву, але не усвідомив їхнього щастя. Єдина людина, яка збагнула цю дилему, ще досі не прострелила свою голову і не розповіла про себе нікому. Він почувався б дуже самітнім, якби не це видовище самовдоволених. Вони обіцяють багато, і він ще має відносну надію на майбутнє.
ІІІ
Він ще має відносну надію на майбутнє. Закурює сиґару і приглядається до громади вишліфуваного каміння та одного простреленого черепа. Він намагається заглибитися у їхнє життя. Він частується склянкою вина, приглядається до чистої діри в голові. На нього находять сумніви, йому тяжко розпізнати їхнє джерело. Придивляючись у дзеркало, він бачить свій настрій. Відвернувши лице від дзеркала, він бачить ванну. Відвернувшись від ванни, він бачить вішак на рушники. Відвернувшись від вішака, він бачить туалет. Відвернувшись від туалета, він зробив повне коло і знову дивиться в дзеркало. В повнім обороті він віднайшов когось, про кого сумнівався. Виходячи з лазнички, він залишає своє відображення в дзеркалі, і залишаючи його, він стає вільним. Хто він тепер? Він має сумніви.
IV
Він має сумніви. Жує кінчик сиґари; хоче висловитися, але який у тому глузд? Мова — не розв’язка. Він може приєднатися до цього зборища, до цієї закостенілої громади, але в якій позі? Він може попестити сам себе, але з якими думками? Він може погрітися зимою біля вогню, прохолодитися літом в морі, наїстися, коли зголодніє; поплакати, коли заболить; посміятися, коли весело; подумати, коли становище скрутне. Він пересічна людина.
V
Він пересічна людина, хоче поснідати, потребує свій сум, бажає бути собою, щоб його обожнювали таким як є, і тому стріляється, щоб звільнитися від сумнівів. Приведений до свідомости цим вчинком, він вмирає. Чоловік з чистою дірою в черепі не знає, що пересічна людина мертва, що купа мертвих тіл не хоче змінити позу саме в той час, коли він лежить мертвим, вивчає докучливу порожнечу під хребтом і не знає, як її заповнити або витягнути з себе, немов гнилий зуб, щоб нарешті мати спокій. Він хоче схопитися з підлоги і в екстазі закружляти бурхливим танцем — так собі, на дурняка.
VI
Так собі, на дурняка, він пробує, але лежить далі нерухомо. І тоді він знає, що помер і повідомить про це світ. Його тіло повідомить — він вирішує. Воно є доказом, а його мовчанка — вістка. І тепер, що може життя запропонувати? Прийшов час подумати. Він думає, що земля має відповідь, тиснучи на нього, де він лежить: Це — не думати. Він може бути каменем, або циклом існування, посеред циклу порожнечі, дірочкою в дрібнім житті — такою, як він бачив у черепі воскреслого. Він може бути продірявленим каменем і бути беззмінним — завжди. Він має свій комфорт, готовий щасливо померти, вмирає і стає довершеним — пересічною людиною.
Замітка : У 60-х роках цей вірш був опублікований у 1969 році — філософія екзистенціялізму ще досі мала вагу в Америці і в Західній Европі. Це й пояснює тему відчуження в цьому вірші.
