Герберт Ернест Бейтс
Місяць біля озера
З англійської переклала Олена ПОМАНСЬКА (Миколаїв)
Погода над озером набула такої спокійної пізньої пишноти, що міс Бентлі вирішила залишитися ще на місяць: на весь жовтень.
Вранці в далечі гори вже іноді з’являлися в тонесеньких нічних ковпаках із чистого щойно випалого снігу; однак попід ними, ополудні, кожна ущелина в голих стрімчастих скелях була виразно викарбувана і на сонці леліла чистим темно-червоним кольором; ще нижче попід ними сила-силенна сосен, каштанів, буків та волоських горіхів, мов ґрона чистого коралевого, блідо-бурштинового, бронзового та яскравого іржавого кольорів від пекучої спеки літа ловили жевріюче світло надвечір’я; ще, набагато нижче, на виноградниках, на вузьких терасах, висіли достиглі ґрона блідо-блідо-зеленого винограду, припорошеного оливковим пушком. Найнижче за всіх, попід пініями, прямими чорними плюмажами кипарисів та сяючими хащами відцвілих камелій уздовж узбережжя буяли ніжні факели ще досі квітучих олеандрів: чисто білі, блідо-жовті, рожеві та яскраво-червоні, вони майоріли перед будинками, що з медовою нетривалістю зливалися із спокійною далечиною, аж доки ставали лише недогарками згорілих свічок, які танули у перлиновому повітрі.
Міс Бентлі спостерігала, як один за одним гості покидали білий albergo, доки тепер, зрештою, залишилися тільки вона та майор Вілшоу. А тепер, опівдні, поїде і майор Вілшоу; жарти та сміх полишили готель разом із сім’єю виробника металорізних верстатів з Мілана: чарівні всі, чоловік — жартівник у легких блакитних костюмах, дружина — чарівна подушка з темного пишного оксамиту, двоє дівчаток, схожих на блідих янголят, для яких майор Вілшоу полюбляв показувати фокуси з хусточками, англійськими пенсами та розрізаними мотузками.
————* Готель (іт.).
H. E. Bates. A Month by thelake. Перекладено за виданням: H. E. Bates. The Grapes of Paradise. Eight Novellas. Penguin Books in Association With Michael Joseph, — London, 1974.
© Олена Поманська, переклад, 2008.
З ними поїхали дві жінки-американки, вчительки з Огайо, що захворіли, як це впевнено передбачала міс Бентлі, що саме так і станеться, через те, що пили багато води з льодом та їли зелені салати й неварені грушки. А з ними і всі інші, чий час, гроші чи запити не були безмежними: молодята з Шафхаузена, що у Швейцарії, німець-хімік з дружиною з Франкфурта, дві пари з Йоркширу, яких міс Бентлі охрестила талалайками, торгівець автівками та його вигадана дружина, насправді ж коханка з Брюсселя; так, коханка, міс Бентлі була впевнена, тому що та завжди за сніданком підсовувала йому цукорницю, хоча він точно не пив кави з цукром; і наостанку англійка, яка плела вовняні шкарпетки, гувернантка мовчазного, полохливого, мов лань, хлопчика з Мілана, маленького вирізьбленого з дерева чоловічка, викраденого з темряви якогось нереального католицького вівтаря.
Тепер, коли поїде і Вілшоу, окрім неї більше не залишиться нікого; лише Марія, яка прибирає в кімнатах, Енріко — офіціант, двоє кухарок та сеньйора Фашолі, власниця готелю.
Самотня, вона дивитиметься, як швидко згасає світило літа, з’їсть ще тонну спагеті — по-болонськи чи по-міланськи, через день, за винятком неділі, коли подають тальятеллі — чиститиме з педантичним зосередженням останні грушки і пурпуровий інжир, робитиме манікюр кожної середи та суботи, кожної п’ятниці митиме волосся, плаватиме, якщо матиме бажання, поїде хоча б ще на одну екскурсію на фунікулері до Монте, щоб востаннє подивитися на озеро внизу — на його розкішний візерунок з невеличких вузеньких заток та закрутів — таке схоже, як вона завжди собі це уявляла, на якусь велику синю скляну левицю, що розляглася та виблискувала межи горами та рівниною.
Із свого улюбленого місця на терасі, її дозірної вежі, звідки вона могла спостерігати, як озерні пароплави, немов довгі білі водоплавні птахи, прослизають крізь протоку між двома острівцями саме навпроти готелю, вона побачила, як майор Вілшоу спускається сходами готелю, старанно складаючи квитанцію рахунку, який він щойно сплатив.
— Ага! То ось ви де. Був певен, що знайду вас тут.
Найнезвичайнішою рисою майора Вілшоу, в очах міс Бентлі, був не його напрочуд гарний прямий ніс; або ж як його густе сивіюче волосся кучерявиться на шиї, чи пронизливі блакитні очі; чи той факт, що в своїх просторих коричневих штанах, блакитній сорочці та жовтогарячій краватці він мав дуже безтурботний, завзятий вигляд, вигляд чоловіка, бажаючого покрасуватися.
Для міс Бентлі найнезвичайнішою рисою майора Вілшоу були його маленькі пласкі рожеві вуха. Вони були не просто надзвичайно маленькими, як для чоловіка доволі в тілі, стрункого і досить високого. Вони мали дуже тендітну та вигадливу форму. Нічого в усьому тілі людини, завжди казала собі міс Бентлі, не викликає такого захоплення, як вуха. Вся приваба настрою, чутливості, характеру та емоцій звісно що в роті та очах — це відомо всім. Проте вуха, думала міс Бентлі, були набагато чарівнішими. Вуха були незмінними і невмирущими. Якимось дивним чином вони залишалися м’якими, ніжними, незіпсутими, без зморщок і не старіли з часом. У вухах старших людей можна було бачити молоду плоть юності; в якомусь сенсі вони були несмертними і ніколи не старіли.
Можливо, саме з цієї причини міс Бентлі завжди віталася з майором Вілшоу, дивлячись на нього скоса, повз ціль, і ніколи не дивилася йому в очі.
— Ну, що ж. Боюся, це — прощання.
— О, годі, безсумнівно, не прощання, — сказала міс Бентлі. — Скажіть, arrivederci*.
————* До побачення (іт.).
Вона всміхнулася і поклала книжку на маленький білий дерев’яний столик, що стояв поруч. До своїх сорока семи років вона могла додати майорові десь пару років, думала вона, хоча, мабуть не більше. Волосся в того вже посивіло, натомість її було ще досі яскравого медово-брунатного кольору, незаймане віком.
— О котрій годині відправляється ваш потяг? — запитала вона. — Я забула.
Потяг, вона дуже добре це знала, відправлявся о пів на першу. Вона завжди кожного дня бачила, як той повзе з Мілана вздовж узбережжя.
— О пів на першу.
— Справді! Я думала, що раніше.
— Ні, о пів на першу, — сказав майор. — О дванадцятій тридцять одній, щоб бути вже точним.
Раптом їй здалося, що щось його турбує. Він витяг з кишені щойно сплаченого рахунка за готель і почав потайки перевіряти його.
— Тож ви насправді їдете, — сказала вона.
— Я насправді їду.
— А яким маршрутом ви їдете? — спитала вона. — Ви мені вже казали. Я забула.
Вона не забула. Вона дуже добре знала, що він їхав через Домодоссолу, Симплонський тунель, Бріг, Монтро, Лозанну, а потім через усю Францію.
— Через Домодоссолу, Симплонський тунель, Бріг, Монтро і так далі, — він почав був говорити, а потім враз замовк, вигляд у нього був розгублений. — Мені здається, що з моїм рахунком не все гаразд, — сказав він, —щось не ...
Трохи поспіхом майор почав перевіряти рахунок, повернувши голову боком до неї, тож вона могла бачити його гарні маленькі вуха. Міс Бентлі подумала, що навіть у багатьох чоловіків були вуха, схожі на морські мушлі; проте вуха майора Вілшоу полонили більше, так само як деякі квіти. Можливо, то було смішно, що в тому, на яку саме квітку вони найбільше скидалися, було щось, що досі постійно вислизало від неї, однак вона була цілковито впевнена, що одного дня вона знатиме, на яку.
— Ні, він неправильний, — сказав він. — З мене взяли забагато...
Складаючи та розвертаючи квитанцію, він дивився на неї, безпомічний і стурбований.
— Дозвольте мені подивитися? — сказала вона. — Можливо ...
— Будь ласка, — сказав він. — Будь ласка. Я завжди кажу, що такі речі корисно перевіряти...
Міс Бентлі взяла рахунок, прочитала його один раз і повернула йому.
— Підраховано все правильно, — сказала вона. — Думаю, що ви додали одну одиницю, як одиницю, замість сімки. Бачите? ... на ній посередині риска.
— Авжеж, авжеж, що за дурня, — сказав майор.
Внизу, на озері, ледве чутний гудок пароплава порушив спокій ранкового повітря; луна пішла спокійним медово-синім плесом і повторилася знову ген-ген у ледь видимих горах.
— Це дванадцятигодинний пароплав, — сказала міс Бентлі.
— Вже? — сказав майор. — Боюся, мені треба йти, якщо це він. Боюся, це — прощання.
— Ви завжди нервуєте в мандрівках? — сказала міс Бентлі.
— Ну, не те щоб нервувати. Але ж ви знаєте ...
— Просто в стані “ні те, ні се”. Я розумію, — сказала вона. — У вас таке відчуття, що ви ні там, ні тут.
То, як помітив він, було її найулюбленіше висловлювання: стан “ ні те, ні се”. Вона просто полюбляла такі незвичні, напівжаргонні дошкульні зауваження, що влучно зображають небагатьма словами час, людей та настрій з холодною, а часами, й уїдливою точністю.
— Саме так, саме так воно і є, — сказав він. — Стан — ні те, ні се. Думаєш, чи все ти взяв, чи не забув ти чого-небудь.
— А ви нічого не забули?
— Думаю, що ні ... я так гадаю. — Непевний, він рився в кишенях піджака. — Я перевіряв ...
— Квиток?
— Так, так. Квиток.
— Паспорт? Ви мені розповідали, що одного разу ви забули свого паспорта.
— Він у валізі.
— Ніколи не тримайте його у валізі, — сказала вона. — Вам гаплик, коли хтось поцупить її. Валіза та паспорт зникнуть разом. Завжди тримайте його при собі.
— Аякже, аякже, — сказав він. — Я так і зроблю. Я подбаю про це.
— Ну, тоді що, — сказала вона, — коли у вас все при вас.
Вона підвелася, і майор простягнув їй руку. — Що ж, прощавайте, міс Бентлі. — Все було надзвичайно ...
— О! Не тут, — сказала вона. — Я зійду донизу .
— Так мило з вашого боку, так приємно, — сказав він. — Абсолютно немає жодної потреби...
Нараз міс Бентлі усвідомила, ідучи трохи позаду нього білими сходами тераси, дві речі, здатні породити важливі наслідки. Першою була непередбачена розгадка власної таємниці, яка бентежила її від першого вечора, коли вона вперше побачила, як майор показує фокуси на радість двох блідолицих маленьких янголів з Мілана.
То було раптове відкриття, що ліве вухо майора більш за все скидалося на маленьку рожеву троянду. Ця особлива троянда, яку вона мала на увазі, була пласка, формою близька до овалу і, вигинаючись, ховалася до м’якої внутрішньої середини. — Так ось воно що, — сказала вона, а майор, обернувшись, щоб промовити “Перепрошую?” побачив на її обличчі вираз надзвичайного прозріння.
— Ви щось сказали?
— Ні, — сказала вона. — Ні. Зовсім нічого.
Ще за мить вона стала свідком другої події. Біля головного входу до готелю зненацька почулися веселі голоси італійською. Сеньйора Фашолі збігала сходами донизу, теж сміючись. А там біля дверцят знайомого кремового фіатa скакали двоє маленьких янголят з Мілана в жовтих платтячках, що майоріли на вітерці. Велична темноволоса, пишна, мов подушка, дружина була теж там, а сеньйор Бомпіані, веселий, у бездоганно чистому блакитному льняному костюмі, розмахував обома руками над головою в бік міс Бентлі та майора Вілшоу, вітаючи їх на манер боксерів.
— Майоре! Міс Бентлі! Ми тут! Знову повернулися! Час для гарненької чашки чаю!
То був його улюблений, багаторазово повторюваний жарт стосовно англійців.
— В готелі не зупинятиметесь?
— Зупинимось. Аякже. Така чудова погода, bella, bella, bella*...
— Molto bella*, сказала міс Бентлі. — О! просто чудова. Як приємно знову бачити вас тут.
————* Гарна (іт.).
** Дуже гарна (іт.).
— Вітання майоре, вітання.
— Майор їде, — сказала міс Бентлі. — Ви саме вчасно, щоб попрощатися з ним.
— Майор їде? Ні? Куди? Чому? Далеко? Ні ...
— Далеко, — сказав майор. — До Англії.
— Ми приїжджаємо. Ви від’їжджаєте. Це дуже сумно. Якось не дуже гарно вийшло, майоре.
Двоє блідолицих маленьких янголят почали витанцьовувати круг майора Вілшоу, щось благаючи італійською, тягнучи його за рукава та руки.
— Вони бажають фокусів!
— О ні! Вибачте. Я мушу встигнути на потяг ...
— Вони просять лише один фокус, перш ніж ви поїдете!
— Я вже майже не маю часу ...
— В машині дорогою вони ні про що не говорили, окрім фокусів. Фокусів від майора. Їм завжди хочеться фокусів від майора.
— Тоді тільки один. Один швиденький ...
Майор, нахилившись, почав робити свій маленький фокус з англійськими пенсами. В основному він складався з того, що пенси один за одним зникають у волоссі ... але наразі здивована міс Бентлі вже не спостерігала за тим, що буде далі.
Схвильована, вона спочатку не помітила біля дверцят автівки дівчину з прямим світлим волоссям у простій чорній спідниці, трохи зашироку як для неї, і простенькій білій блузці. І майор її теж не бачив; проте тепер, раптом, коли фокус добіг кінця, він випростався, обернувся і побіжно помітив її там.
Міс Бентлі ніколи до цього ще не бачила в очах дівчат вигляд такої відвертої очевидної байдужості, такого холодного споглядання, коли сеньйор Бомпіані сказав:
— Ох! Знову помилився, вибачте мені, вийшло погано. Перепрошую ... це міс Боумонт. Вона житиме в нас три місяці, щоб вивчати італійську, а також навчати наших дітей англійської, я сподіваюсь. Міс Боумонт, дозвольте мені, будь ласка, познайомити вас з міс Бентлі і майором Вілшоу.
— Дуже приємно, — сказала міс Боумонт.
На обличчі майора приголомшений мученицький вигляд відвертої сором’язливості перетворився на справжнє збентеження. Відкриваючи рота, аби щось сказати, він спромігся лише на коротенький подих здивування. Водночас він відвернувся убік, немовби раптово нездатний дивитися на дівчину.
— Таксі чекає на вас уже десять хвилин, майоре Вілшоу, — сказала сеньйора Фашолі. — Ви можете спізнитися на потяг.
— О! Тож ви мусите їхати, майоре? — сказав сеньйор Бомпіані. — Більше ніяких фокусів?
— Я мушу їхати, я справді мушу встигнути...
— Тоді, прощавайте, майоре. Прощавайте, — сказав сеньйор Бомпіані.
— Ви спізнитеся на потяг, майоре!
— Прощавайте, прощавайте! — закричали янголята.
— Не прощавайте, — сказала міс Бентлі. — Arrivederci!
— Arrivederci! — закричали всі. — Arrivederci!
— Arrivederci! — сказав майор. — Прощавайте.
Стоячи на вишуканому тлі озера, майор підняв руку і зняв свого маленького капелюха на прощання. Позаду нього гори, напіврозчинені в сонливій бурштиновій імлі, підкреслили на додаток жовту краватку, очі і більш за все маленькі рожеві вуха, для яких, відчувала міс Бентлі, вона нарешті знайшла абсолютно влучне порівняння.
Вона теж підняла руку, махаючи на прощання, а тоді, за мить потому, зрозуміла, що очі майора не дивилися у відповідь на неї. Вони також не дивилися ані на сеньйору Фашолі, ані на сім’ю Бомпіані, ані на Марію та Енріко, ані на маленьких янголят, які вже не танцювали, а лише згинали тоненькі пальчики на прощання.
Вони навіть не дивилися на міс Боумонт. З меланхолійною прозорістю вони, здавалося, були в полоні трансу, з чого було зрозуміло, майже допевне, що на якусь одну-дві секунди майор забув, хто він є і де він. Він постояв ще якусь мить, розгублений від зачудування, очі порожні і майже білі на сонці, а тоді нараз обернувся і сів у таксі.
— Повертайтеся наступного року! — гукнула міс Бентлі, і внизу на озері короткий грубий гудок відпливаючого пароплава передражнив у відповідь бездоганну далечінь.
За три чверті години, сидячи на самоті за столом попід шатром з дикого винограду на краю патіо, міс Бентлі підносила келишок з valpolicello* до губів, готова запити останню порцію spaghetti bolognese**. Келих так і не дійшов до губів, вона повільно поставила його на стіл, з подивом набагато більшим за той, що вона бачила на обличчі майора Вілшоу, коли той уперше усвідомив існування байдужої, відчуженої міс Боумонт; міс Бентлі теж розкрила рота, так само як це зробив тоді вражений майор.
————* Сорт вина (іт.).
** Спагеті по-болонськи (іт.).
Майор, власною персоною, саме під’їжджав до готелю в таксі з відкритим верхом, тримаючи на колінах свого зеленого фетрового капелюха.
Її першим пориванням, коли таксі під’їхало, було гукнути до нього. Потім вона стримала його. Майор, який втупився собі в ноги, мав дуже занепокоєний вигляд.
Вона враз обернулася і глянула на сім’ю Бомпіані і міс Боумонт, які обідали за довгим столом в дальньому кінці альтанки. Двоє дітей пили розведене водою червоне вино, а міс Боумонт, білими тендітними пальцями мила, чистила і їла з ґрона блідо-зелений виноград. Вперше вона усвідомила, що міс Боумонт була, по-своєму, дуже привабливим створінням.
Коли вона знову подивилася на дорогу крізь завісу з листя дикого винограду, вона побачила Марію, яка допомагала винести майорові валізи, проте майор уже зник. Інстинктивно вона подивилася вгору на вікно кімнати, яку він займав на третьому поверсі готелю, і тоді зрозуміла, що то є дурня — очікувати на нього так скоро, чи навіть узагалі його побачити. Водночас вона розуміла, що страждає від тимчасової ілюзії, що майор, власне, і не з’явився на дорозі від озера так раптово.
— Можливо, — подумала вона, — мені просто хотілося, аби він з’явився.
За три-чотири хвилини Енріко, худорлявий, із запалими очима офіціант, вийшов з готелю зі скатертиною, серветками, ножами, виделками, перечницею, сільницею та маленькою білою тарілкою в руках. Міс Бентлі дивилася, як він ставив усе на стіл, за яким завжди сидів майор, а потім, коли той закінчив споряджати стіл, покликала його до себе.
— Що, прибув новий гість?
— Стіл, — відповів він, — для майора Вілшоу.
— Цього ранку майор виїхав до Домодоссоли.
— Майор повернувся.
— Він спізнився на потяг?
— Гадаю, так, мадам. Я не знаю.
— Принесіть мені фрукти, — сказала вона, — будь ласка.
Наступну чверть години вона сиділа, миючи та знімаючи шкірку з винограду і темно-синього інжиру, від чого вона ніколи не втомлювалася. Вона мила фрукти повільно, задумливо, спостерігаючи з подивом, як у воді на виноградних шкурках прегарно скупчуються перлини повітря, водночас очі її були завжди напоготові спрямуватися на готельні двері.
За двадцять хвилин сім’я Бомпіані підвелася з-за столів. Місіс Бомпіані, яка не розмовляла англійською, підводячись, усміхнулася до міс Бентлі. Містер Бомпіані, з почервонілими щоками від випитого вина, усміхнувся до міс Бентлі теж і промовив просто, із задоволеною стислістю: Спатоньки. Двоє дітей помахали тонесенькими пальчиками, а міс Боумонт, яка змінила білу блузку на багряну, без рукавів, здавалося, почала всміхатися, а потім вирішила не робити цього.
Після того як стихли дитячі голоси, день став напрочуд тихим, оповитим ніжним гарячим серпанком. Поверхня озера зробилася золотаво-прозорою і нерухомою. Одного разу Енріко з’явився у дверях готелю, подивився в бік міс Бентлі, побачив, що вона продовжує чистити виноград, і потім пішов геть.
Минула майже година, перш ніж вона побачила майора, який, переодягнений у світлий чесучевий костюм, трохи зім’ятий у валізі, коричневу шовкову сорочку і блідо-зелену краватку, ішов до неї алеєю з дикого винограду.
— Гадаю, ви здивовані?
— Анітрішечки, — сказала вона. — Я весь той час відчувала, що ви помилялися щодо часу відправлення потяга.
— Я не спізнився на потяг.
Він подивився довкола, немовби, як вона подумала, шукаючи подружжя Бомпіані, а потім сказав:
— Можна мені приєднатися до вас? Я не їстиму.
— А як же ланч?
— Мені принесуть кави.
Десь із хвилину вона сиділа мовчки, роздивляючись на його маленькі рожеві вуха. Вона подумала, що, здається, у майора Вілшоу якісь таємниці, складнощі, щось він сумний; надто багато суму було в його опущених долі очах, коли він грався з ложкою, навіть не підводячи очей на неї.
— Отже ви повернулися.
— Я повернувся.
Вона раптом, без жодної на те причини, вирішила не питати його чому.
— Вам треба щось поїсти, — сказала вона. — У вас утомлений вигляд.
— Хіба? Я зовсім не відчуваю цього, — сказав він. — Мені стане однієї кави.
Сяючи в променях полудневого сонця, озеро було спокійним; уздовж узбережжя червоним полум’ям палахкотіли олеандри. Вона почувалася не лише надзвичайно потішеною, що він повернувся, ба щасливішою, тому що тепер вона не буде на самотині.
Потім, коли Енріко приніс йому каву, вона спіймала себе на тому, що підсвідомо запропонувала йому цукор, сказавши:
— Цукру? Я знаю, що ви кладете багато.
В задумі, знімаючи обгортку з кубиків цукру, майор Вілшоу пильно вдивлявся своїми блакитними очима в спокійну серпанкову поверхню озера.
— Що ви робите, коли раптово у вас з’являються до дідька смішні імпульси? — запитав він.
Вона мимохіть засміялася.
— О! Гадаю, що з вами таке не траплялося, — сказав він.
— Як це ні? У мене теж бувають дикі, непереборні бажання, — сказала міс Бентлі, — якщо вже на те пішло.
За мить вона пошкодувала, що насміхалася з нього. Іноді така була манера її поведінки, подумала вона, насміхатися, бути трохи банальною. Насправді то була не вона, хто говорив так в таких випадках. Насправді ж … збентежена, вона відступалася від складнощів, важких для пояснення.
— Я маю на увазі імпульс, який тебе зупиняє, — сказав майор, — а не ті, інші.
— Не бажання на зразок: послати все до біса?
— Ні, щось на зразок голосу, — сказав він.
Дуже дивно, подумала вона. Чоловіки просто так не говорять. Та й жінки теж.
— Ні, серйозно, серйозно, — сказав він.
— Ви збираєтесь розповісти мені, як ви йшли по станції і вже були готові сісти на потяг, коли голос сказав: не їдь. Не роби цього. Повертайся до Albergo bianco*.
————* Білий готель (іт.).
— Щось подібне до цього.
— То була просто розумна пропозиція. По-перше, у вас зовсім не було потреби їхати. Ви це знаєте. Та ще такої прегарної, чудової погоди.
— Я згоден, що звучить це безглуздо…
— Анітрішечки. Зовсім не безглуздо. Здоровий глузд. Найнормальніший, найрозумніший вчинок. Хто б покинув усе це, якби не було потреби їхати звідси? Подивіться на це! — В захваті вона простягла руки в бік озера, прикрашеного осіннім світлом ніжним, кольору меду, мереживом.
— Тільки не я, це вже точно. Я не певна, що не залишилася б тут на всю зиму.
Він почав був говорити, потім зупинився і налив собі ще кави. Вона вдруге підсунула ближче до нього цукорницю, подивилася, як він розгортає обгортки двох кубиків і кладе їх до чашечки.
— Ви йдете вулицею. Ви йдете кудись, ви достеменно знаєте, куди ви йдете… котра година. І все таке інше. І раптом, ви вже нікуди не йдете. Щось повертає вас назад, і цілий день, а може, й велика частка життя, вже інші. Ви дійсно так вчиняли?
— Звичайно, що вчиняла, — відповіла вона. — І всі так роблять.
— Чи не вважаєте ви, що наше життя має план? — запитав він. — Я хочу сказати, план, зумовлений наперед?
— О! Борони нас, Боже, — сказала вона. — Не треба про це. Якби я вважала, що моє життя сплановано, зумовлено наперед, то я, може, перерізала б собі горло, коли мені ще було всього шість років.
Вона знову засміялася, проте помітила, що він не засміявся у відповідь.
— І як довго ви збираєтесь залишатися ? — спитала вона. — Раз ви вже повернулися.
Він лише ледь знизав плечима, майже непомітна дріж м’язів, і знову підняв чашечку з кавою.
— Залишайтеся на цілий місяць, — підказала вона, — залишайтеся, аж доки вразить вас іще одне поривання.
Він ледь помітно всміхнувся, а потім став покусувати губи.
— Отож ми всі знову тут, — підказала вона, — хоч як би там є. Ви, сімейка Бомпіані, ті двійко янголяток та я. Гадаю, все це просто чудово.
— Так.
— Ви пам’ятаєте той наш пікнік у горах? — нагадала вона. — Як, на вашу думку, чи зможемо ми влаштувати ще один такий пікнік? Я би з радістю зайнялася цим, якби Бомпіані надали автівку, як вони зробили це минулого разу. Певна, що вони не відмовлять, хоча цього разу, звичайно, міс Боумонт ...
— О! — Він промовив дуже уривчасто, майже різко. — Це її прізвище?
— Думаю, саме так вони сказали...
— Я не розібрав його, не розібрав, — сказав він.
— Я завжди пам’ятатиму той пікнік. Ту холодну джерельну воду, в якій діти мили ноженята, і дикі полуниці, і маленькі дикі цикламени, що продавалися обіч шляху в маленькому селищі в долині. Мені до цього ніколи не доводилося бачити диких цикламенів. Я навіть не здогадувалася, що існують дикі цикламени...
Вона враз замовкла, бо з неуважливого вигляду його обличчя зрозуміла, що майор не слухав її і на неї не дивився. А потім раптом вона згадала, що вона вже бачила такий саме вигляд незбагненного зачарування на його обличчі.
І, підвівшися з-за столу, відштовхнувши свою склянку й узявши книжку, вона згадала міс Боумонт. Саме міс Боумонт і навіяла все це.
Десь біля четвертої майор Вілшоу пішов до міста, зайшов до пошти і надіслав до “ТОВ Легкі Металеві Конструкції Вілшоу”, директором-розпорядником якої він був, телеграму такого змісту: “Затримуюсь ще на тиждень можливо надовше разі доконечної потреби повідомте мене адреса та сама”. Потім він купив собі вчорашню англійську газету в кіоску, що на пристані, глянув на заголовки і подався назад до готелю.
Він переодягнувся вже вдруге. Зараз на ньому був синій костюм з ангорської вовни, сорочка насиченого кремового кольору і блідо-синя шовкова краватка. Світло-коричневі черевики були фабричного виробництва, майор був без капелюха. Його сиве волосся було гарно і старанно зачесане, що надавало йому, деякою мірою, вигляд військового, хоча насправді військовим він не був. Під час війни його взяли до війська, коли надійшла його черга за віком, і йому було присвоєно звання майора королівських інженерних військ тільки тому, що він був інженером за фахом та ще тому, що на той час військовому відомству знадобився ще один майор. Він ніколи не переставав запитувати себе, чому по закінченні війни він продовжував користатися своїм званням. Багато майорів, і лише незначна кількість капітанів теж робили так само, і він ніколи не переставав питати, чому вони так роблять. Під час війни у багатьох чоловіків увійшло у звичку вживати звання, тож і по війні було цілком природно і легко продовжувати це робити, як і до цього.
Йому було п’ятдесят один, і він був неодружений, успішний, надзвичайно компетентний, і, як він полюбляв думати, дуже молодий душею. Його враження щодо міс Бентлі було таке: що вона, незважаючи на її непосивіле каштанове волосся, жваву розмову і взагалі приємні манери, була вже середнього віку. Він думав, що вона лише на кілька років молодша за нього. Одним з того, що успіх у бізнесі давав йому змогу робити, це витрачати багато часу, клопоту та грошей на вибір одягу. На його думку, чоловік мусить не лише добре одягатися, але, як і тварини, брати на озброєння захисні кольори, одягатися відповідно до безпосереднього оточення. Саме тому на роботу він одягав невигадливі сині костюми, канцелярські — неяскравого сірого кольору, коли їхав у справах до Лондона, а зараз, біля озера, розмаїття кольорів: сонячно-сині, жовті, коричневі і зелені, що пасують до осінніх гір, медових просторів води, олеандрів, справжніх італійських вілл та небес. Саме тому, на його думку, він і залишається молодим.
За ті три тижні, які він провів біля озера, у нього склалися досить дружні, не пригодницькі, без жодних зобов’язань, стосунки з міс Бентлі. Вона була, як він називав це, порядною жінкою. Виглядала вона зовсім непогано, думав він, і одягалася вона, схоже, так, як і його секретарка в конторі, чистенько та свіженько, з легким, як він це називав, крохмально-випрасуваним ефектом. Аби не виглядати нудною, вона вживала макіяж, проте помірно. Її руки та волосся завжди були добре доглянутими. Він не підозрював, що вона вважає форму його вух водночас загадковою і принадною і що вона довго шукала відповідного опису їх витонченості. Деякою мірою вона мала гостре відчуття гумору, була дотепною, хоча часом і дошкульною, і коли вона хизувалася висловленнями на кшталт: О! у мене бувають дикі й непереборні бажання, якщо вже йде до цього, він знав, що вона була трохи смішною і що говорила вона це не всерйоз. Або ж, можливо, думав він, це було щось на зразок захисту від чогось, хоча від чого саме, він не знав.
Те, чому міс Бентлі вважала його життєрадісним та спортивним, спричинив його вибір одягу, але це виникло ще через переконання, що він подобається дівчатам. Саме так, почасти, він уявляв собі. Вдома, у місті, де компанія Вілшоу Легкі Металеві Конструкції займала декілька акрів землі, він роз’їжджав на відкритому спортивному авто кремового кольору, грав у теніс, був членом заміського клубу і знав один-два готелі за містом, де їжа була смачною. Час від часу він заводив знайомства з дівчатами, які теж роз’їжджали з ним у його спортивному авто, грали в теніс, були членкинями заміського клубу, ходили вечеряти з ним до заміських готелів, а потім, з якоїсь причини, яку він ніколи не міг пояснити, раптом облишали його, щоб вийти заміж за чоловіків, що важко працювали на ситцевибивній фабриці, або невдало займалися вирощуванням овочів на продаж, або були простими конторськими клерками, працюючими за десять фунтів на тиждень. Він ніколи не міг збагнути цього, він завжди сушив собі голову над тією загадкою чому.
У п’ятдесят один рік його тіло було все ще гарним, лише трохи повнішим, м’язи живота були все ще міцними та пружними, і було ще одне, що він робив добре, — він добре грав у теніс. На вакації він завжди брав із собою пару ракеток, разом із запасом гарного відповідного одягу. Але люди взагалі, думав він, вже не грають в теніс так багато, як колись, і йому було досить важко знайти партнера.
Якось він спитав міс Бентлі, чи вона грає в теніс, і все, що він отримав у відповідь, було одне з її дошкульних висловлювань:
— О! “кохання”, і все таке інше? Ні, боюся, що мене це ніколи не приваблювало. О! за винятком одного, тієї історії, коли “кохання” означає “нуль”*. Чому це так? Звичайно відомо, що щось та воно означає, але, мабуть, цю гру запровадив якийсь цинік?”
Коли він ішов назад шляхом до готелю, він згадав про свій теніс. Він також згадав своє пояснення, чому він раптом передумав їхати потягом до Домодоссоли. То було не краще пояснення. Деякою мірою то було правдою, що його раптом зупинив голос. Однак то не був містичний голос, що попереджав його повернутися назад, ані голос янгола-охоронця, який намагався змінити течію його долі. В цілому він не був дуже відвертим, але то було найкраще, на що він спромігся. Насправді той голос був голосом міс Боумонт — і не стільки голос, що промовляє до нього, як голос, який зв’язався з ним за допомогою холодних спокійних блакитних очей, які раптом заполонили його своїм непереборним миттєвим зачаруванням.
Підійшовши до готелю, він з великим задоволенням побачив, що міс Боумонт сидить на терасі з дітьми Бомпіані. Дівчина, яка пила каву, дивлячись на озеро внизу, виглядала непомірно гарною, холодною та втомленою. Дві маленькі дівчинки, які пили помаранчевий сік, тепер з ясно-жовтими вусами на губах, віталися до нього, гукаючи:
— Фокуси! Фокуси! Фокуси! Prego, prego!** Фокуси!
————* “Кохання” (love) англ. В тенісі в рахунку замінює “о”.
** Будь ласка! (іт.).
— Доброго дня. — Він усміхнувся привабливою дружньою усмішкою до міс Боумонт, яка у відповідь лише втупилася в нього. — Дозвольте сісти?
— Фокуси! Фокуси!
— Гадаю, вам цікаво, чому я повернувся. Абсолютно неможливо встояти перед цим озером такої погоди, ось і все — я просто не зміг встояти проти цього. — Міс Боумонт не усміхнулася і нічого не промовила. — Хіба воно не чудове?
— Мені більше до вподоби Гарда.
Він почав показувати фокуси. Він був, на його думку, дуже вправним з фокусами. Дітям вони завжди подобалися.
Вперше він узявся за фокуси, власне за фокуси ілюзіоністів, ще коли був хлопчиком, і зараз він уже позабував кращі з них. Але в нього вдома ще досі залишилася його перша скринька чародія, яку він купив за свої кишенькові гроші і яка ще досі, після сорока років, старанно запакована, лежить у його спальні. Серед тих фокусів був один дуже цікавий, коли ти перетворюєш воду на вино. Був також ще один, коли ти пропонуєш кільком людям написати що завгодно на аркуші паперу, покласти його до конверта та передати його йому. Потім по одному ти підносиш конверти до світла, замислюєшся на якусь мить, а потім, перш ніж розпечатати конверта, говориш присутнім точнісінько те, що вони там написали. Той фокус завжди мав надзвичайний успіх, бентежачи присутніх, але для цього, звичайно, був потрібен помічник.
На столі лежали кілька кубиків цукру в обгортках, які міс Боумонт залишила після кави. Він накрив їх долонею, зробив кілька втаємничених рухів у повітрі, а потім вийняв їх з вух маленьких дівчаток Бомпіані.
Зайшовшись істеричним сміхом, вони вибухнули короткою, дикою англійською.
— Ще! Знову! Ще, ще, ще!
— Ага! А де тепер? Тепер де?
Він показав їм руки, і вони побачили, що в руках нічого немає.
— Зникли, бачите, зникли. Зникли! Куди?
Сповнені здивування, як це було з ними завжди, маленькі Бомпіані обшукали його рукава. Спритно, з тріумфом, він показав, що знайшов цукор у волоссі міс Боумонт.
Вмить стало зрозуміло, що міс Боумонт вважає його фокуси ані дуже успішними чи надто розважальними, однак маленькі Бомпіані, майже в істериці, танцювали від задоволення.
— Фреда! Фреда! Фреда! — говорили вони.
Під їхній істеричний сміх він знову показав їм руки, і знову вони були порожніми.
— Я вже стільки разів показував цей фокус, що, боюся, він вже застарів, — сказав він.
— Так, — сказала міс Боумонт. — Гадаю, що саме так воно і є.
— Мені потрібно подумати про нові. Я знаю декілька. Мені тільки треба час пригадати їх.
— Так.
— Ви граєте в теніс? — раптом сказав він.
— Іноді.
— О справді?! О чудово! У готелі “Сплендіде” дуже хороші корти, які можна орендувати. Цікаво …
— Я не маю ракетки.
— Я завжди беру із собою дві, — сказав майор. — Було б надзвичайно чудово, якщо вас це цікавить … може, завтра?
— Завтра ми їдемо до Орти.
— Що ж, часу ще багато. Як довго ви ще тут пробудете?
Вона знизала плечима.
— Три тижні. Місяць. Звідки мені знати?
— Тоді маємо ще купу часу, — сказав майор. — Між іншим, плавати в цьому озері дуже, дуже приємно. Вода ще тепла. А ви …
— Фокуси! Фокуси! — верещали діти. — Фокуси!
Вибагливі голоси, дико, несамовито, немов постріли з пугачів, пронизували полуденне повітря.
— Фокуси! Цукор у волоссі Фреди! Фокуси!
— О Боже мій, ці дітлахи, — сказала дівчина. — Ще три тижні, і я зсунуся з глузду.
— А не випити нам де-небудь цього вечора? — сказав майор. — Ми могли б пропустити келишок в місті …
Перш ніж міс Боумонт встигла відповісти, і, немовби дякуючи телепатії, у дверях готелю з’явилася міс Бентлі, звертаючись до майора на прізвище, розмахуючи пачкою листів.
— Маєте щось відіслати, майоре Вілшоу?
— Ні, не думаю. Вельми вам вдячний.
— Я йду до міста, перед обідом … я просто подумала … чи, може, вам що-небудь потрібно?
Він голосно відповів ні, нічого, але однаково вдячний вам, і міс Бентлі гукнула у відповідь:
— Діти не слухаються? Може, вони б теж хотіли піти зі мною?
— А їм це дозволено? — спитала міс Боумонт. — А вам вони не завдадуть страшенного клопоту?
— Анітрішечки.
Міс Бентлі покликала янголят, простягаючи до них обидві руки. Майор Вілшоу знову щось прокричав стосовно того, що всі фокуси вже вичерпані і він мусить подумати про нові, а потім, згадавши ще щось, сказав:
—Так, є щось, що ви могли б зробити для мене, міс Бентлі. Це в тому разі, коли це не обтяжить вас. Коли ви не маєте багато чого зробити для себе.
— Я тільки хочу купити собі пару суконь, і все, — сказала міс Бентлі. — У мене повинно бути щось новеньке, коли я вже залишаюся тут ще на один місяць.
— Перепрошую, я лише на хвилинку, — сказав майор міс Боумонт. — Не тікайте.
Ідучи до міс Бентлі, він зупинився на півдорозі, витяг з кишені авторучку і нотатника, і щось написав там, а потім висмикнув аркушика.
— Лише телеграма, коли ваша ласка. Гадаю, вона коштуватиме десь близько п’ятиста лір. Приблизно так…
— Не переймайтеся зараз, — сказала міс Бентлі. — За обідом я вам скажу.
— Вельми люб’язно з вашого боку, міс Бентлі. Більш ніж люб’язно.
— Аж ніяк, — сказала вона. — Пішли, янголята. Ні, ні, ні. Будьте обережними! Не вибігайте на дорогу!
Повернувшись до столу, сидячи супроти міс Боумонт, дивлячись в холодні привабливі очі, чарівно-блакитні та нудьгуючі, майор відчув, як його охоплює перша з низки хвилюючих гарячкових емоцій, і враз спробував приховати їх, напустивши на себе байдужий вигляд.
— Вона страшенно порядна людина, справді. Дуже мила. Досить дотепна теж. Годинами сидить і розглядається на озеро, мріючи. Цілком щаслива, гадаю, мріючи, що вона могла б мати…
— І що ж вона могла б мати?
Майор, нездатний знайти слів, щоб пояснити, що могла б мати міс Бентлі, раптом відчув, що мусить змінити тему, і подивився на пагорби.
— Можна прогулятися виноградниками, — сказав він. — За готелем є стара ґрунтова дорога і нею можна дістатися вище терас. Краєвид звідти пречудовий. Ви не маєте бажання піднятися туди?
— О! в таку страшну спеку…
— До обіду ще дві години, — сказав майор. — Там, нагорі, є невеличка trattoria*, де ми могли б випити келишок вина…
————* Ресторанчик (іт.).
— Я не п’ю вина, — сказала дівчина. — Боже, як довго тут тягнеться час. Я думала, що зараз уже більше.
До того часу, коли майор і міс Боумонт дісталися верхніх терас виноградників, звідки краєвид поверх шпалер з виноградом, припорошеним пушком оливкового кольору, як і казав майор, був чудовим, міс Бентлі вже була в місті біля пошти. Там, вперше, вона зазирнула до телеграми майора.
“Прошу якнайшвидше надіслати чарівну скриньку фокусами внизу ліворуч шафи гардеробній”, — було написано там, — “вітання Вілшоу”.
Минали дні, міс Бентлі продовжувала сидіти на терасі, дивлячись на небо, гори, озеро та пароплави, що перетинали озеро; дивлячись також на олеандри, які ще досі викидали свіжі бризки білих, рожевих, яскраво-червоних та жовтих квітів.
Десь за тиждень на терасах, що височіли позаду готелю, почався сезон збирання винограду, і протягом усього дня вона могла чути голоси робітників, які перегукувалися, розмовляли та сміялися на тих виноградниках. Ранками, коли світло було таким ніжним, вона дивилася, як з пелени туману з’являються гори, у більшості чистого кольору вохри іноді блідо-рожевого, а ще рідше, все ще ніжного зеленуватого кольору яєчної шкаралупи, попід якими далекі будівлі більш ніж будь-коли скидалися на присадкуваті повільно танучі білі свічки; часами в густому повітрі гори були єдиним видимим розподілом між землею та водою, так само, як низенькі снігові шапки створювали єдиний розпізнавальний розподіл між землею та небом.
Також вона спостерігала за майором Вілшоу. Протягом кількох перших ранків він з’являвся на терасі як завжди свіжим, бадьорим, бездоганним. Вона бачила, як його погляд переходив від столу до столу, шукаючи міс Боумонт, якої там ніколи не було. Четвертого ранку він звернувся до неї:
— Міс Боумонт ще не приходила?
— Вона ніколи не снідає.
— Ні? — Здавалося, він наляканий, навіть шокований. -— Не снідає? Як …
— Так вона мені сказала.
Після цього майор Вілшоу теж не приходив снідати. Однак цього ранку він з’явився десь об одинадцятій, з рушником у руках, готовий поплавати.
— Міс Боумонт тут немає?
— Я її не бачила.
— Вона мусила б бути тут об одинадцятій, щоб піти поплавати. — Він роздратовано глянув мигцем на годинника. — Вже чверть на дванадцяту.
— Вона не любить рано прокидатися, — сказала міс Бентлі. — Ви ж бо знаєте, що є такі люди, які не люблять цього.
Майор дратувався до чверть до дванадцятої, а потім вигукнув.
— Отуди к бісу! Я не звик відмовлятися від задуманого. І я не люблю плавати наодинці.
Міс Бентлі не відповідала, а натомість скоса позирнула на його маленькі квітучі рожеві вуха. Цей погляд, здавалося, викликав у майора нові думки, і він сказав:
— Тут я подумав, чи ви не маєте бажання піти? Ні, я не думаю …
Вона посміхнулася, як то було притаманно їй, глузливо, досить іронічно.
— Ви мене запрошуєте?
— О, так! Перепрошую, міс Бентлі. Авжеж запрошую, певна річ.
— Дякую, якщо ви зачекаєте на мене, я візьму купальника.
Десять хвилин потому вони спускалися сходами тераси, коли внизу їх зустріла міс Боумонт.
— Де ж вас носило?
— Чекав, — сказав майор. — Тут, на терасі, чекав. Якби ж то ви тільки…
— Я була весь час тут, — сказала міс Боумонт. — Говорила вона льодяним тоном. — У садку. Ви сказали мені, у садку.
Принижений і засоромлений, майор зробив невпевнену спробу вибачитися. Міс Боумонт незворушна, байдужіша й зневажливіша більш, аніж завжди, дивилася вгору. Міс Бентлі нічого не сказала, окрім:
— Ну то що, якщо ми йдемо, то, може, підемо?
Фігура у міс Боумонт була як у дівчинки, струнка, гнучка та міцна, мов дріт, з маленькими загостреними грудями сторчки. Ідучи, вона якось незугарно відводила плечі назад, старанно розмахуючи руками. Майор, коли вони втрьох йшли схилом пагорба до озера, здавався приголомшеним і зачарованим, не зводячи з неї очей в ступорі захвату, жодного разу не подивившись на міс Бентлі.
Спекотним сяючим полуднем в озері плавала або лежала на бетоні, біля низки купальних кабінок, загораючи на сонці, несподівано велика кількість людей.
Побачивши це, майор поспішив уперед, бурмочучи про потребу захопити кабіни, аби не було запізно, а потім, за три-чотири хвилини, повернувся розгубленим.
— Так, як я і підозрював, — сказав він, — залишилися всього дві кабінки. Ви не проти? — боюся, що вам доведеться бути там удвох. Мені страшенно прикро.
— О! Все гаразд, — сказала міс Бентлі, дивлячись кудись убік затьмареним поглядом.
Лише за п’ять хвилин майор побачив, як у білому купальнику міс Бентлі першою вийшла з кабіни, якось дивно посміхаючись. Сидячи на теплому бетоні, він бовтав ногами в озері і обернувся вчасно, щоб побачити замість посмішки, як вона зайшлася неприхованим сміхом.
— З чого це ви смієтесь?
— Так, пусте.
— Здається, що вас щось дуже потішило.
І знову чудна посмішка міс Бентлі перетворилася на неприхований сміх.
— Не маєте бажання поділитися із жартом?
— Та нічого такого, — відмовила міс Бентлі. — Просто я думаю, що міс Боумонт не подобається поділятися кабінкою, ось і все. Вона надто сором’язлива.
Перш ніж майор спромігся вирішити, що йому сказати на це, міс Бентлі вже лежала на повний зріст на бетоні. З відчуттям подиву і зневіри він спіймав себе на тому, що втупився в її, в білому купальнику, тіло, розслаблене і коричневе на сонці. То було надзвичайно пружне, чисте, гладеньке тіло як для жінки, котра, на його думку, була молодша за нього лише на кілька років. Ноги були міцні, безволосі і стрункі. Шкіра на досить широких спадаючих плечах була напрочуд чиста й золотава, а груди без зайвої підтримки стояли стійма, як у дівчини.
Міс Бентлі, яка заплющила очі на мить чи дві від сонячного світла, тепер їх розплющила і побачила, що майор не зводить очей з її тіла. Теплим нездивованим недвозначним поглядом вона глянула прямо йому в обличчя і сказала:
— Між іншим, я хотіла вас запитати. Ваша скринька з фокусами вже прийшла?
— Ні. І я не можу зрозуміти чому. Вже минули майже два тижні. Мене це втомило. Діти постійно мені докучають, і я кожного дня даю ім обіцянки.
— А її не могли затримати на митниці?
— О звісно. — Для майора Вілшоу то було прозріння. — Я навіть і не подумав про це.
— Певна, що саме так воно і сталося, — сказала міс Бентлі.
Він вже збирався сказати щось про те, який талант вона мала, що лише одним пальцем вирішила його проблему, коли він обернувся і побачив, що міс Боумонт вийшла з кабінки і прямувала туди, де він і міс Бентлі сиділи на березі озера.
Побачивши її, він був незрозуміло приголомшеним пласкістю її фігури в темно-червоному купальнику. Ноги були надзвичайно тонкими, хлопчачими, з надто запалими стегнами. У нього з’явилося відчуття, що міс Боумонт, яка була такою привабливо гарною в легкій шовковій одежі, зараз виглядала охлялою, просто кістлявою дівчинкою. Йому було ніяково, і він не міг зрозуміти, що з нею сталося.
Він підвівся. Цієї ж самої миті міс Бентлі теж підвелася, статурна та повна, її каштанове волосся, дивовижно густе й блискуче, струменіло на золотавих спадистих плечах. Міс Боумонт зав’язувала червону купальну шапочку на голові, і коли вона сховала волосся, то це зробило її ще більш схожою на хлопця. Незрілі та білі її плечі були незугарно вигнуті, так що видніли ключиці.
— Ага! Ось і ви нарешті, — сказав майор. — Готові?
— А що, кудись треба поспішати? — сказала вона.
З удаваним захопленням міс Бентлі обернулася і подивилася на спокійну гладінь озера, яку то тут то там порушували лише жмури, маленькі острівці кольчуг, що поволі рухалися, яскрилися, відпливали і зникали.
— Цього ранку озеро здається таким глибоким, — сказала вона. — Вам так не здається? Я помічала це і раніше спекотними, вітряними днями.
Вона обернулася до міс Боумонт, нігті на ногах якої були пофарбовані червоним лаком, що надавало їй ще більш нереального, лялькового вигляду.
— Ану спробуйте з першого разу здогадатися, яке воно завглибшки, — запропонувала міс Бентлі.
Міс Боумонт теж уважно вглядалася в озеро, мовчазна, явно не маючи бажання здогадуватися, якої воно глибини, і від чого знову справляла враження зіщуленого байдужого дівчиська.
— Мені говорили, що чотириста шістдесят п’ять метрів, — сказала міс Бентлі.
Ще за мить вона пірнула. Коли вона це зробила, майор Вілшоу зрозумів, що він до цього ніколи не бачив, як вона плаває. Він навіть не знав, плаває вона добре чи погано. За секунду він усвідомив, що вона повністю зникла. Велика глибина озера поглинула її. У приголомшливу мить подиву, а затим і шоку, його пройняло неприємне почуття. Мимохіть він затамував подих, зробив кілька кроків до краю води і, нарешті, видихнув, частково від полегшення, частково від щирого захоплення, коли міс Бентлі виринула за тридцять метрів від берега, перевернулася на спину, немов чиста біла рибина, і лягла на воді.
Коли минулося занепокоєння, він обернувся і побачив, що міс Боумонт усе ще сидить.
— З чого це такий переполох?
— Переполох? О, пусте. Просто я подумав, коли … Ви не йдете у воду?
— Ще ні, — сказала дівчина. — Мені якось прохолодно. Я полежу на сонці.
Він відвернувся від пласкої фігурки і повернувся до сонця, яке, незважаючи на те що у жовтні воно не піднімається високо, різало йому очі чистим гарячим сяйвом. За мить він пірнув і поплив повільно, неквапно туди, де міс Боумонт лежала на воді зовсім нерухомо, обличчям догори.
На його ще один подив на її обличчі знову була та сама дивна посмішка, що за кілька хвилин до цього так його спантеличила.
— І не здогадувався, що ви так добре плаваєте.
Вона не відповіла. Натомість, вдруге чи втретє, зайшлася справжнім сміхом.
— О, послухайте, вам не хочеться поділитися зо мною тим жартом?
— Від деяких жартів сміються довше, коли їх не розповідають, — сказала міс Бентлі. — Вони якось … випаровуються, коли починаєш розповідати їх.
— У мене з’явилася думка, що він стосується мене, — сказав він.
— О боже милосердний, ні.
— Тоді, міс Боумонт?
Знову вона не відповіла, і тепер він знав певно, що той жарт, хоч би який він був, стосувався міс Боумонт.
Він плеснув по воді. Маленькі сяючі перлини води лежали на западині понад грудьми міс Бентлі. Вона злегка торкалася витягнутими на всю довжину руками води, мов плавцями, а посмішка на її обличчі так і не зникала.
— Могли б і розповісти його мені.
— Гадаю, то було б несправедливо щодо міс Боумонт.
Наразі їй сподобалася ця забавка — дражнити майора, і повільними помахами вона почала пливти на спині до плота для любителів пірнати, що був за п’ятнадцять метрів від них. Він плив слідом за нею повільним кролем, тримаючи дистанцію позаду.
На плоті двоє м’язистих, гарних італійців, десь років двадцяти, випещені, з чорним волоссям, каштановими тілами в коротеньких блакитних плавках, спостерігали, як вона допливла, піднялася на пліт і сіла на сонці, струшуючи краплі води. Вона підняла себе на пліт одним невимушеним рухом, а коли майор, з великим зусиллям зробивши кілька поривчатих спроб, так і не спромігся піднятися, італійці посміхнулися один до одного: його тіло було надто важким, тож зрештою міс Бентлі потяглася вперед і подала йому руку.
— Дивно, що я ніколи до цього не бачив вас на березі, — сказав майор. — Як вам удалося так гарно засмагнути?
— Ви завжди приходили до озера зранку, — сказала міс Бентлі. — Я ж завжди ходила сюди по обіді, коли ви спали. Я обідала раніше за вас.
Вона повернулася і лягла на спину, мокре волосся відкинула наперед, і два італійці не зводили очей з її квітучого розпростертого тіла, що яскріло в сонячному промінні.
Майор теж ліг і десь по п’яти хвилинах повернув голову, побачив, що очі в неї заплющені, і сказав:
— Збираєтесь ще поплавати?
— Думаю, що так. А ви?
— Не думаю. Думаю ще полежати на сонці.
За мить чи дві вона пірнула, виринувши лише за кілька метрів, і попливла неспішним кролем сонячною доріжкою. Майже відразу після того, як вона пірнула, вищий, старший з двох молодиків-італійців теж пірнув і поплив слідом за нею, роблячи довгі гребки.
Відразу ж потому міс Бентлі, перевернувшись, аби попливти на спині, побачила його із сяючою усмішкою поруч себе.
— Привіт.
— Привіт, — відповіла вона.
— Сьогодні спекота. — Усмішка в нього була білосніжною. На мокрому чорному волоссі на грудях золотом відливав хрест.
— Ви не хочете пити?
— Не дуже. А що?
— Я подумав, якщо ви хочете, то ви б могли випити зо мною.
Міс Бентлі усміхнулася, б’ючи по воді розчепіреними пальцями.
— Гарно звучить. А той другий не обуриться на вас?
— Що він зробить? Prego?*
————* Перепрошую (іт.).
— О! це не має значення. А, власне, де тут можна випити?
— У маленькій кав’ярні наприкінці пляжу. Он там. Ви п’єте каву, вермут, що вам до душі. А той? — сказав він, показуючи на пліт. — То мій брат.
Міс Бентлі, не даючи відразу відповіді, обернулася, щоб подивитися, де майор. Вона побачила, що той сидить, випроставши спину, і спостерігає за нею. Побачивши його сидячого там, вона отримала таке велике задоволення, що знову всміхнулася, а потім, продовжуючи всміхатися, обернулася до хлопця-італійця.
— Не думаю, що моєму приятелеві це сподобається.
— Ні? Вам потрібен його дозвіл?
— Ні, але …
Вона глянула на нього тим поглядом, який майор часто вважав глузливим, іноді глумливим, але вже точно не кокетним, а хлопцеві він здався таким привабливим, що приплив до неї поближче.
— Тож ви підете?
— Не думаю. Гадаю, мій приятель буде страшно ревнувати. Гадаю, йому це не сподобається.
— Ревнувати? — сказав юнак. — Бути ревнивим — це дуже добре. Це добре.
Вона відчула, як його рука швидко злегка торкнулася її спини.
— Він же стежить. До того ж …. Ви пливете надто близько до мене.
— Звісно, — сказав він. — Якби я не мав бажання бути близько до вас, я сидів би на плоті. Як ваш приятель.
Повільно й зухвало його очі пройшлися всім її плаваючим тілом, від волосся до пальців ніг.
— Тож ви підете зараз? — сказав він. — У них дуже хороше orvieto*. Після плавання дуже добре.
————* Марка вина (іт.).
— Припустімо, я визнаю за краще каву?
— Дуже добре тоді. Добре. Кава!...
Він знову всміхнувся привабливою, сяючою усмішкою, гонористо, задоволений собою.
“Треба думати, він робить так кожного дня”, — сказала вона собі і теж всміхнулася.
Коли вони разом пливли до берега, він тримався дуже близько до неї, і одного разу чи двічі торкнувся її руки, проте вона не зреагувала і не відпливала. Вона також жодного разу не оглянулася туди, де приголомшений майор Вілшоу, сидячи почіпки на плоту, обхопивши руками коліна, не зводив з неї очей, дивлячись через спокійне плесо озера важким недовірливим поглядом.
