Олександр КУЛЬСЬКИЙ 

Клейноди троянди і хреста

Трилогія парадоксів і артефактів

 

книга перша

 
СТЕЖИНА НАД БЕЗОДНЕЮ
 
РОМАН ЕНІОЛОГІЇ (Фрагменти)
 
Частина IV  ФАНТОМНІ ДВЕРІ...
 
РОЗДІЛ 20
 

Таємничі, незрозумілі люди, яких чимало знає історія наукових відкриттів та які до того ж зайняті вирішуванням якихось невідомих, не сьогоденних, інколи навіть дуже дивних проблем, завжди привертали до себе підвищену увагу дослідників. Але тільки в декількох випадках, та й то достатньо неоднозначно, діяльність цих людей починала набувати характеру, який робив її більш-менш помітною для невтаємничених. Про кілька таких випадків ми зараз і розповімо.

Що правда, то правда, тож ті, хто намагається вивчати спадщину ордену Троянди і Хреста, дуже швидко приходять до висновку, що потрібні воістину орлина зіркість, колосальне терпіння й вельми копіткий та вдумливий аналіз історичних фактів — стародавніх, середньовічних, нових та новітніх часів. Ну й, звичайно ж, так званої, «документальної» радянської історії. Копання в ній, на превеликий жаль, інколи нагадує процес копання у величезній ямі з багном, але виходу немає.

Той шлях, що привів до розвалу колись великої країни, позначений десятками мільйонів невинно вбитих її громадян, потрібно вивчати знову й знову, незважаючи на всі труднощі. А вони мають до того ж як природний, так і штучний характер...

Група фахівців-металознавців із Технологічного музею англійського міста Бірмінгема провадила не так-то й давно серію аналізів. Потреба в них виникла під час проведення досліджень, присвячених... техніці карбування монет в Англії XVII — XVIII століть. Старовинні англійські соверени й гінеї уважно проглядали, а потім відправляли до лабораторії, де бралися мікропроби для подальшого визначення точного елементного складу металу. Здавалося б, ну що такого надзвичайного можна тут очікувати? Й раптом...

Представник департаменту коштовних металів Гаролд Госкінг повідомив:

«Нам принесли загальний результат зроблених проб. Здебільшого для аналізу було використано гінеї Карла Другого, який правив наприкінці XVII ст. Все здавалося цілком звичайним: доволі значний відсоток золота, стандартний набір відповідних домішок (лігатури). Як завжди, домішок тих у монетах Карла Другого було не так-то й мало. Але тут виявилося щось взагалі вражаюче!..

У металі приблизно десятка гіней 1660—1667 років було виявлено щось надзвичайне, казкове: РУТЕНІЙ, РАДІЙ, ОСЬМІЙ, ПАЛАДІЙ, представники рідкоземельних елементів, включаючи тулій тощо. Та такого просто не могло бути! Золото з домішками таких тугоплавких металів техніка XVII століття попросту була б не в змозі ні розплавити, ні обробити...»

Тож, як говориться, тут є про що подумати. Стравді, подібні композиції зустрічаються лише в метеоритах, які до того ж падають на Землю вкрай нечасто. Але ж річ у тому, що ввесь принесений метеоритами коштовний метал вираховується на сьогоднішній день... всього лише кількома сотнями грамів! Отже, якби те золото носило, скажімо, метеоритний характер, то вже десь у хроніках або звітах тих часів або в королівських документах про це згадали б обов’язково!

Окрім того, не будемо обминати увагою деякі суттєві політичні особливості сходження на королівський трон Карла Другого (сина страченого короля Карла Першого).

Тож звістка про унікальне падіння важкенького золотого метеорита повинна була б, за відповідної подачі спеціальних королівських служб, облетіти всю Англію. Оскільки такий випадок можна було б з великим успіхом витлумачити як Божу ласку й знак! Тобто, суто в політичному ракурсі цей метеорит (якби він був) виявився б незрівнянно цінніший від того золота, котре б у ньому містилося...

Деякі фахівці, здебільшого металурги, а не політики, вважають, що саме метеоритне золото було й справді знайдено та відправлено до державної скарбниці, а звідти — на монетний двір. Я вже навів причину сумнівів щодо цього. Тим більше, що саме ця версія не проходить і зі значно соліднішої причини. Оскільки все одно незрозуміло, яким це чином із надтвердого сплаву на монетному дворі вдалося б накарбувати ті гінеї... Є, щоправда, й інша думка. З погдяду її апологетів, ці монети виготовлені... сучасними фальсифікаторами. Однак на природне запитання, який у тому сенс, деякі дослідники відповідають таким чином: мовляв, ці монети спеціально підкинули в зібрання музею, щоб скомпрометувати його історичну й наукову репутацію.

Вважаю (та ви теж погодитеся зі мною, егеж?), що така версія взагалі не витримує найменшої критики. Ну, справді, яким це чином справжній зміст металу в раритетних монетах, та ще й виявлений за допомогою наукових методів, може скомпрометувати наукову репутацію музею? Скоріше — саме навпаки! Адже повторний аналіз тільки підтвердив попередньо отриманий результат! Ні, ця версія також не проходить.

Щоправда, перелік версій на вже розглянутих випадках не завершується. Ось іще одна, наведена англійським дослідником С. Кінгсом:

«І нарешті найневірогідніше, але найбільш логічне. Якщо вже вжитий для карбування монет метал найближчий до метеоритного, а складність його обробки вимагає принаймні навиків і техніки не XVII, а XX століття, то лишається припустити: монети ці карбував не король Карл Другий, а… інопланетяни. Тільки вони мали й таке золото, й космічні проби, й відповідну апаратуру для обробки. Для чого їм це знадобилось?

І тут відповідь виникає сама собою: якщо ці заброди певний час перебували на Землі (серед мешканців тієї, стародавньої Англії, віддаленої від нашого часу більш як на три століття), то вони потребували й загальновживаних тоді грошей. Ото й карбували, певні, що сучасні їм земляни не зуміють виявити підробку».

Після такої цитати, чого вже простіше, здавалося б, якнайшвидше вхопитися за цю «багатющу» версію та ну мерщій розробляти її!.. Тим більше, що це повністю йде в річищі нашої розповіди. Але щось заважає мені зробити це. Щось тут явно не стикується в такій зовні принадній версії. Й потім, згадаймо славетні рядки:

«Но ваше золото! — Он открыл шкатулку, погребенную под бумагами на столе, и извлек из нее горсть золотых монет с профилем Пица Шестого. — Одного этого золота достаточно было бы для того, чтобы сжечь вас на костре! — завопил он. — Это дьявольское золото! Человеческие руки не в силах изготовить металл такой чистоты! — Он сверлил Румату взглядом.

«Да, — великодушно подумал Румата, — это он молодец. Этого мы, пожалуй, недодумали. И, пожалуй, он первый заметил. Это надо учесть…»

Впізнали? Так, це звичайно ж вона — славетна, давно вже класична, повість братів Стругацьких «Важко бути богом». Це ж саме в ній дослідники з планети Земля, аби не зазнавати за сотні світлових років від батьківщини скрути із грошима, перебуваючи на чужій планеті, виготовляють штучне золото за допомогою малогабаритного польового синтезатора «Мідас»...

І карбують собі потихеньку дзвінку монету. На сторінках фантастичного роману для цього не знадобилося навіть свинцю або ртуті. Просто купка ошурків... Однак із старовинними англійськими монетами ситуація дещо цікавіша. Адже це вже не фантастика, тож зовсім не ясно: чому прибульці не використали звичайне золото? Без екзотичних домішок? Ну, а в тому випадку, якби це справді вони використовували метеоритний метал, то чого б то не довести його до відповідних британських кондицій?

І нарешті, чи можна погодитися з думкою Кінгса стосовно того, що земні аборигени (хоча б ті, котрі жили в XVII столітті) не зуміли помітити підробку? Алхіміки, нагадаймо, вельми непогано зналися на якості золота. Як і ювеліри, як і королівські скарбничі. Крім того, прибулець, котрий (тільки уявімо собі цю картину) вештається злачними місцями та розраховується подібними гінеями... він непоганий вигляд мав би тільки на сторінках авантюрно-фантастичних романів. Але не в дійсності!

Бо не підлягає сумніву, що подібний «гість» (маю на увазі нелюдські нюанси його поведінки й рухів) негайно привернув би до себе цікавість і викликав значні підозри у пересічних англійців (та й у перших-ліпших інших європейців) XVII століття. Причому ще до того, як почав би розраховуватися своїми підозрілими гінеями, котрі в цьому разі обов’язково також підлягали б підвищено уважному догляду.

Ось чому мені б хотілося запропонувати трохи іншу гіпотезу. Вона полягає в тому, що подібні монети, ймовірно, були виготовлені в... таємних орденських майстернях. Навіщо? На це є кілька відповідей. Наприклад, оскільки на той історичний момент чимало братів Троянди і Хреста залишили Європу, актуальною стала проблема передачі депеш із Нового Світу в Старий Світ і навпаки. Однак, як розпізнати, особливо братам невисоких посвячень, що посланець справді той, за кого видає себе?

Тепер уявімо, що йому, в якості пароля, було надано особливим чином виготовлену монету, ту саму... У гаманці серед інших, справжніх гіней ця монета зовсім нічого не скаже сторонній або й просто небажаній особі. Здолавши морські, ба навіть океанські простори, посланець передає монету відповідній особі в місцевому Домі братів, скажімо. Подібна гінея, до речі, має дещо відмінні від звичайної магнітні властивості, дещо інші механічні особливості і таке інше. Нарешті, при необхідності, її можна використати і в якості звичайних грошей. Та хоча б для того, аби прослідкувати її подальшу мандрівку від певної підозрілої особи.

Інша ймовірність — це застосування подібної монети в якості магічного предмета, необхідного для медитаційних експериментів. Втім, зовсім не виключено, що істинне призначення подібних гіней (зокрема їх) відкриється тільки майбутнім поколінням...

Ще один цікавий приклад. Те, що сталося вранці 30 червня 1908 року в районі сибірської річки Підкам’яна Тунгуска, в наступні десятиріччя спричинило до спорядження великої кількості експедицій, написання сотень газетних і журнальних публікацій, нарисів, наукових монографій. Семінарів, конгресів та симпозіумів...

Що вже й казати про цілий букет найрізноманітніших гіпотез, чия основна ціль — якось пояснити те, що сталося. Та й справді, відгомін од падіння Тунгуського метеорита (таке офіційне найменування феномену), як і силу його вибуху, було чутно на відстані до 1200 кілометрів од місця катастрофи. На добру сотню кілометрів од епіцентру вибуху дрижала земля, перекошувалися віконні фрамуги в будинках. Відгуки того землетрусу, що його спричинив вибух, було зафіксовано в Іркутську, Ташкенті, Тбілісі, навіть у Німеччині. Ударна хвиля того непересічного вибуху двічі обігнула Землю...

Мабуть, не варто було б повторювати всі ці достатньо відомі подробиці, якби за цим випадком не стояло щось уже зовсім ірраціональне!..

Тож справа не в тому, що таємниця «Тунгуського метеорита» не має пояснення і до сьогодні. «Пояснень» таки цілком достатньо, їх навіть більш ніж треба! Бо на даний момент серед учених та ентузіастів, що вивчають тунгуський феномен, набрали популярности (хоча й у різній мірі) вже більш як сто найрізноманітніших «пояснень». Серед яких є всякі — і достатньо тривіальні, і більш-менш оригінальні. Немає щонайменших сумнівів, що енергія вибуху справді була колосальною; траєкторія руху «метеорита» вкрай дивною; відверто цікавими вважаються й побічні обставини. І все ж таки...

Згідно з точкою зору декотрих, найбільш доскіпливих дослідників тунгуського феномену чи не найбільш вражаюча обставина (яка в мене також викликає максимальну увагу) міститься в наступному епізоді, про який, свого часу, сповістив дослідник О. Войцехівський у своїй брошурі «Що це було?»:

«У кінці червня 1908 року на Катонзі — місцева назва Підкам’яної Тунгуски — працювала експедиція члена Географічного товариства О. Макаренка. Пощастило знайти його короткий звіт про роботу. В ньому повідомлялося, що експедиція здійснила зйомку берегів Катонги, проміряла її глибини, фарватери тощо. Одначе жодних згадок про незвичайні явища, які мали статися після падіння метеорита, як і згадки про саме падіння в звіті немає… Й це одна з найбільших таємниць тунгуської катастрофи…».

Справді, на мій погляд, більш дивну та вражаючу ситуацію важко собі навіть уявити!

Дуже багато в чому, особливо після колосального ривка вперед, який почався в 1907 році, можна було повчитися в Російської імперії першій-ліпшій країні світу! Але ось що вже справді перебувало на найвищому рівні (причому ще задовго до 1907 року), то це географічна наука!

Члени Географічного товариства Російської імперії були не просто кваліфікованими професіоналами — вони були справжніми майстрами своєї справи! В ті роки, вирушаючи в нетрі тайги, відриваючись надовго не те що від столиць або великих культурних центрів, але навіть патріархальних містечок, геологічні експедиції починали жити життям особливим... Я сказав би — співіснувати в повному єднанні з природою.

Надзвичайно загострювався слух, вельми уважним та безпомильним ставав погляд. Природа брала своє, але й дарувала чимало!..

Але російський географ — людина освічена. Тож єдина можливість у цій первинній ситуації не полишати зв’язків із цивілізацією — то ведення щоденника. Підкреслю — найдетальнішого щоденника. Та хоча б просто як засобу культурної розваги! Старі щоденники географічних експедицій кінця XIX — початку XX століття — це, безперечно, високохудожні твори. В них занотовувалося подекуди, якого відтінку була глиця на верхівках уральських кедрів; як виблискує дорогоцінним сріблом річка під промінням уранішнього сонця; які дивні зразки гірських порід пощастило здобути вдень.

Щоденникові довірялися, це зрозуміло, не тільки внутрішні переживання членів експедиції. Ліричні відступи переплітались із детальними записами професійних спостережень. На географічних факультетах університетів (зокрема Київському) найкраща професура та найдосвідченіші гірничі інженери читали спеціальні курси, в яких акцентувалася та багатократно підкреслювалась КАТЕГОРИЧНА вимога — найдетальнішим чином записувати всі спостереження, події та щонайменші обставини й навіть емоції учасників експедиції, причому найкраще це робити із вказівками на географічну прив’язку!

Бо траплялося всяке... Подекуди тільки через багато місяців або навіть років щастило випадково знайти залишки експедицій. І щоб зрозуміти, що сталося, щоб знову не повторилася трагедія або ж якась фатальна помилка, що призвела до неї... найперше намагалися будь-що натрапити на щоденники загиблих геологорозвідувальних або географічних партій. Можна сказати, що саме щоденники відігравали інколи ту саму роль, яку в подальшому стали відігравати «чорні скриньки» в авіації...

Ось хоча б з якої причини взагалі не існувало таких понять, як «незначна подія» або «факти, що не мають значення», що надавало б бодай якесь право не згадувати про них у щоденниках. Авторитет географа надовго, якщо не назавжди, міг бути втрачений в очах його колег, якщо б раптом виявлялося, що він, бачте, «забув» або «вважав не обов’язковим» відобразити у щоденнику якусь там «дрібницю»!..

Я зупинився на цьому питанні так докладно, бо абсолютно не здатен собі уявити, яким же це чином, нехай навіть у короткому звіті начальника експедиції О.Макаренка, абсолютно не знайшли відображення події, яких жоден бодай трохи професійний географ чи геолог світу просто був не в змозі проігнорувати!

Тим більше, якщо б таке диво-дивне й сталося, то вже помічник начальника експедиції занотував би ці події обов’язково. Однак факт лишається фактом! Експедиція О. Макаренка, перебуваючи на відстані якихось тридцяти — сорока кілометрів від епіцентру тунгуського вибуху, не помітила його!..

Може, така «дрібничка» не заслуговувала уваги? Неможливо, оскільки на такій відстані від епіцентру струс повинен бути настільки суттєвий, що й на ногах не встояти! Проспали? Це більш ніж сумнівно, оскільки подія сталася влітку, о 7.15 ранку. Та й грім же був страхітливий! Тобто, не помітити було неможливо. Про те, що вибух супроводжувався ще й надпотужним світловим спалахом (а його ж як ігнорувати?), я вже й не кажу взагалі...

Ось чому напрошуються два ймовірні пояснення. Перше — в силу невідомих обставин, стислий звіт, у якому ТАКИ БУЛИ надані певні описи якихось непересічних спостережень, був незабаром вилучений... Друге — члени експедиції справді НІЧОГО НЕ СПОСТЕРІГАЛИ, оскільки їхня свідомість у цей момент була... відключена.

Якщо стислий звіт, з абсолютно незрозумілих причин, був справді підмінений на інший, то напрошується запитання: хто був у змозі здійснити таку операцію? Й найголовніше — хто та за яким критерієм визначав ступінь «секретности» справжніх записів? Яким та чиїм гіпотетичним намірам змогло б перешкодити повідомлення про те, що десь там, у глухій тайзі, впав (а хоч би й вибухнув у повітрі) метеорит? Навіть якщо б при тому (припустімо й таке) спостерігалося щось дуже дивне?

Окрім того, і в даному випадку це цілком логічне припущення, «фальшивий» варіант звіту все ж таки повинен був би мати хоч там якийсь натяк на реальну подію. Хоча б для того, аби не викликати в майбутньому щодо себе у аналітиків різного роду підозр...

Основна «фішка» другої ймовірности — це присутність певного СВІДОМОГО ФАКТОРА, котрий якимсь чином здатен був би на певний строк «відключити» адекватне сприйняття навколишньої дійсности в цілої групи людей. І головне, зробити це таким чином, щоб у подальшому така дія зосталася непоміченою.

Ну добре, а більше нічого надто непересічного, ніяких дивацтв у районі Підкам’яної Тунгуски (Катонги) не було?..

Як нині добре відомо, перша офіційна експедиція на місце тунгуського феномену, про яку існують цілком достовірні відомості, була організована 1911 року Омським управлінням шосейних та водних шляхів під керівництвом інженера, а в майбутньому популярного письменника В. Шишкова (того самого, що написав роман «Угрюм-ріка»).

Однак, як уже неодноразово підкреслювали дослідники цієї проблеми, є певні свідоцтва, засновані на спогадах місцевих старожилів, на деяких статтях дореволюційних газет та на свідченнях старих петербурзьких вчених, згідно з якими, у 1909—1910 роках «якісь люди, незвичайно споряджені, все-таки побували на місці падіння Тунгуського метеорита й спостерігали там незвичайні явища». Але хто були ті люди, що то була за експедиція та що насправді являло собою те «незвичайне спорядження», так і зостається цілковитою загадкою.

 Далі читайте паперову версію журналу та замовляйте книгу за електронною адресою myk@vsesvit-review.kiev.ua Книга О. Кульського виходить восени 2008 р. у Видавничому домі „Всесвіт”.