Хісакі Мацуура
ПІВОСТРІВ
З японської переклав Іван Дзюб
Ботанічний сад
На щастя, після довгого літа сонячне світло пригасло й тихий затон, утворений після відпливу на морському узбережжі, де окремо одні від одних спокійно живуть і морські їжаки, й морські зірки, й раки-самітники, й рибки, наче поринув у напівтемряву. Здавалося, ніби настав час, коли живим істотам от-от доведеться припинити будь-який рух і зануритися в нічну пітьму, яка бозна-доки триватиме. Цим малим створінням ніхто не повідомить, чи повернеться знову колись палюче сонце. Скажімо, якби цей світ, у якому живуть люди, був одним із таких затонів на морському узбережжі, то від раптової примхи істоти, злої, як людина у ставленні до до рибок і раків-самітників, одного дня несподівано рухнули б скелі, скаламутніла вода — і він умить зник би. Якби температура морської течії змінилася, а від землетрусу кам’янисті кручі осипалися, то відразу порушилася б ледве втримувана досі екологічна рівновага. А втім, можливо, цей світ уже давно розсипався на порох і перетворився на середовище, в якому ніхто не живе, а щоденне життя, заповнене плачем і сміхом безлічі людей, — це лише короткий сон, який бачить рак-самітник у своєму панцирі. Проте, на щастя, літнє сонячне проміння поволі ослабло й залишилося тільки щасливе право неквапливо прожити решту часу.
Якби чоловік на прізвище Сакомура був одним з таких раків-самітників, то прагнув би жити, користуючись свободою, яка випадає ракові-самітнику в його невеличкому світі. Звісно, ні він, ні рак-самітник не може стати вільним. Якщо він, поки живе, не міг таким стати й, скажімо, навіть не маючи дружини й дітей, втративши батьків і вже давно переставши спілкуватися з родичами, був змушений все ще відчувати на собі тиск обставин, сама думка про які надзвичайно схожа на свободу, то для нього нічого іншого не залишалося, як влаштовувати своє тимчасове життя з огляду на них. Йому здавалося, що його життя стане тимчасово найвільнішим, якщо йому вдасться розтягти до безмежності надвечірній час — час, коли призахідне сонце відкидає довжелезну тінь від велетенської купи звітрілого під дощем каміння, яке залишилося від колись, безсумнівно, величного бурого буддійського храму, понад тисячу років покинутого людьми й перетвореного в руїну. Щоб конкретно уявити собі життя після того, як на глинясту землю впала довга тінь від пощерблених шпилів храму, а навколо в повітрі зависла піщана хмара, можна згадати, скажімо, Сакомуру, університетського викладача, який звільнився з роботи. Можливо, що місто S, куди він вирушив у пошуках найзручнішої оселі, й було одним з таких затонів, який починав занурюватися у надвечірню сутінь.
————Перекладено за виданням: Matsuura Hisaki. Hanto. — Bungei Shuhju, 2004.
Перекладено за виданням: Matsuura Hisaki. Hantou. Bungeishunju, Tokyo, 2004.
© Іван Дзюб, переклад, 2008.
Місто S розташувалося на кінці маленького півострова, що виступав на південь у Японське Внутрішнє море. Точніше кажучи, місто S з’єднувало водно кінець півострова й острів, що лежав навпроти нього. Називати його островом було важко, бо з півостровом його сполучав міст завдовжки з п’ятдесят метрів, по якому безперестанно снували люди й автомобілі. Однак для простоти все-таки краще вважати його островом, оскільки від півострова, кінець якого підмивало море, його тимчасово відділяв вузенький фарватер. А проте характер місцевості на півострові й на острові значно різнився. Муніципалітет, народний дім, великий супермаркет купчилися навколо залізничної станції півострова, а на острові, біля порту, розташувалися тільки житлові квартали з рядами старих будинків. Нові багатоквартирні будинки зводилися тільки за вокзалом — очевидно, місто S, покинувши напризволяще старі квартали острова, розширювалося все далі й далі на північ.
Між вокзалом та островом курсував автобус, який, прямував на південь, переїжджав через міст і відразу за ним зупинявся на невеличкій площі. Там пасажири висідали й хоч-не-хоч добиралися пішки до потрібного місця у старих кварталах. По самому острову автобус не ходив, бо там були дуже вузькі вулиці. Їх проклали не по колишніх доріжках між рисовими полями, а тому вони не ділили квартали прямими лінями, як на шахівниці. Мощені камінням, звивисті вулички то піднімалися вгору, то спускалися вниз, і їх сполучали між собою великі й малі сходи. Оскільки місцеві жителі спритно, немов акробати, давали собі раду з транспортуванням доручень на малогабаритних автомобілях, а туристів прибувало небагато, то зрештою розмова про те, що начебто міська рада неодноразово готувалася запровадити перевезення людей мікроавтобусами від кінцевої автобусної станції, припинилася. Пішовши з університету, Сакомура раптом згадав про цей острів, бо давно колись побував у його тихих кварталах.
Ясна річ, Сакомура не тішив себе думкою, що, звільнившися з роботи, здобуде свободу. Відчуваючи вину перед колегами за клопіт, завданий його несподіваним рішенням, він подав заяву про звільнення тому, що внаслідок страйку, оголошеного студентським комітетом самоврядування, заняття припинилися на кілька місяців, а йому здавалося безглуздним отримувати незароблені гроші. Йому видалося, що навіть якщо не зможе стати вільним, то принаймні вибереться на дорогу, яка наблизить його до свободи. До речі, приводом для страйку студенти назвали здійснити право на свободу їхньої діяльності. Чогось дурнішого й огиднішого він не зустрічав: повторюючи ті самі слова, студенти, яким слід було б дорослішати не лише фізично, але й духовно, припинили заняття й власними руками з радістю перекрили собі шлях, який наблизив би їх хоч на один крок до справжньої свободи. Хоча тепер, коли над майбутнім нашого світу нависли чорні хмари, саме юнацтву треба сміливо встати на боротьбу й вимагати для себе літнього тепла й світла, Сакомурі здалося, що своїми вимогами про право на студентське самоврядування воно лише грається. Хоч це й звучить абсурдно, але студентський рух попередніх поколінь таки мав здоровий на глузд і силу волі, коли виступав проти японського імперіалізму і співробітництва промислових корпорацій з університетами.
Про місто S Сакомура дізнався чисто випадково вже давно. Відділення культури тутешнього муніципалітету запросило його прочитати лекцію чи то про майбутнє азійської економіки, чи то про реформу фінансової системи. Сакомура прибув сюди без особливого зацікавлення та й, зрештою, жителів міста, видно, не привабила тема його лекції, бо чимало місць у міському конференц-залі залишилося порожніми й, здається, вільно гуляв у ньому холодний вітер. Однак йому дуже чітко запам’яталося, як, чемно відмовившись від якоїсь офіційної зустрічі, що її того вечора задумав улаштувати чиновник муніципалітету, він переспав ніч у готелі, який сам вибрав, і наступного дня повернувся в Токіо.
Звільнившися з роботи в університеті, Сакомура відразу подумав, чи не пожити йому якийсь час у тому готелі міста S. Коли він зателефонував туди, слухавку взяла його власниця і, дуже зрадівши, пообіцяла приготувати той самий номер, що й колись, — видно, чомусь запам’ятала Сакомуру за один раз. І от тому пополудні одного дня наприкінці все ще досить спекотного літа з автобуса на площі острова перед мостом зійшов чоловік середніх літ, нічим особливим непримітний, і пішов покрученою вуличкою углиб старого міста. Він ніс маленький саквояж і, нікого ні про що не розпитуючи — так, ніби добре знав місто, — пройшовши кривими вуличками, піднявся довгими кам’яними сходами до воріт храму. У складній топографії острова, схожій на лабіринт, ці великі храмові ворота були найнадійнішим орієнтиром. Сакомура відчув легке задоволення від того, що не забув, як сюди добирався під час минулого візиту. Від храмових воріт до готелю — можна докинути палицею.
Готель у традиційному японському стилі містився в кінці вузької вулички, яка, звернувши вбік за храмовими воротами, тяглася вздовж кладовища. Ідучи цією вуличкою і постійно роблячи повороти, він пригадав, яким безпорадним почувався минулого разу, коли вперше, як йому підказували, рухався все далі й далі цією вуличкою. Він тоді просто жахнувся, помітивши, що попадає у вузенький глухий кут. Що ж він робитиме, якщо йому доведеться провести ніч у задушливій тісній кімнатці, куди сонце ніколи не зазирає? Однак його провели у звичайний будинок, який відрізнявся від інших хіба що вивіскою, потім услід за служницею, петляючи коридорами, він спустився сходами, коротким переходом перебрався в інший будинок, який саме воротами не відрізнявся від звичайного, й, заглиблюючись у нього, поступово зрозумів, яка це досить велика і простора споруда. Опинившись у кімнаті в глибині будинку, він побачив, що за відкритою навстіж верандою простягається безкрає море, а сама кімната наче висить у небі. Сакомура зайшов сюди покрученою доріжкою з великої вулиці, а тому втратив просторову орієнтацію, тож, можливо, цей готель у традиційному японському стилі побудовано над кручею, несподівано близько від моря. Біля входу він здавався одноповерховим, насправді ж його передпокій був на верхньому поверсі, а вся будівля спускалася вниз, до моря.
У цю кімнату, що зависла в небі, Сакомуру завели й цього разу. І він знову подумав, що ніякий це не глухий кут, а відкрите до всього на світі місце, якого ніде інде не знайдеш. А тому вирішив, що затримається тут принаймні на місяць і милуватиметься морем. Народившись недалеко від Токіо, він бачив головно лише Тихий океан, рівний і спокійний у гарну погоду і бурхливий у шторм, однак завжди з відкритим небокраєм, на якому без кінця можна проводжати очима силует корабля, що повільно пливе. Океан збуджував мрію про пригоди, коли, пливучи довго на кораблі по цій безмежній водяній широчіні, можна добратися до будь-якого місця на світі, до пристаней безлічі яскравих міст на інших континентах. А от море, що видніло з цієї кімнати у місті S, викликало інші почуття. Між кількома синіми островами, близькими й далекими, по ньому безперервно снували великі й малі кораблі, але ніщо не збуджувало в людини честолюбного наміру податися далеко у відкритий океан, а скоріше кликало залишатися тут назавжди під опікою чогось великого, багатого й по-материнському доброго. Навіть за будь-якого шторму це море все одно вабило теплотою і приязню.
Це море було ареною незліченних людських учинків. Якось одного разу Сакомура відвідав свого товариша, який працював у метеорологічній станції посеред безкрайньої піщаної пустелі американського штату Арізона. Там сонце, піднявшись над обрієм на сході, проходило через вершину неба й спускалося на заході під землю. Той товариш-одинак, який значну частину свого робочого дня віддавав спостереженню за життям і поведінкою комах, а також писанню книжки у детективному стилі, почувався щасливим, а от Сакомура навіть не уявляв собі, що міг би жити в такій місцевості. У морі, що простягалося зараз перед ним, потонув товстий шар історичної пам’яті, яка накопичилася упродовж понад десяти століть, але його мінливий краєвид, створений безперестанним рухом речей, які належали і теперішньому й колишньому світові, не навівав на Сакомуру відчуття самотності. Простір, у якому він жив, нехай навіть тимчасово, не пустував, а був заповнений багатьма різнобарвними предметами, а тому заспокоював його душу.
Поки Сакомура споглядав море біля міста S, а дні минали швидко, один за одним,. Людина може жити досить добре, навіть якщо вона нічого не робить. Однак чому все-таки і в такі спокійні дні раз по раз спливає думка про швидкоплинність життя? Що таке легкий смуток, який так настійно щемить у грудях?
Коли Сакомурі обридло нічого не робити, на нього вже чекала робота. Незалежно від того, буде він вільною людиною чи ні, Сакомура не міг на півдорозі кинути роботи — перекладу великої біографії одного англійського політика вісімнадцятого століття. Той переклад був уже наполовину готовий, і Сакомура надіявся його видати після того, як упорається з його другою половиною. Ясна річ, якщо його коротке, як у рака-самітника, життя скінчиться, а власне тіло розсиплеться на порох й обернеться в ніщо, така робота, мабуть, утратить будь-який зміст. Та незалежно від того, беззмістовна вона чи ні, мабуть, краще вже її завершити. Зрештою, це було б принаймні виявом хоч якісь поваги і добропристойного ставлення до беззмістовності власного життя. Крім того, якщо й після того, як його тіло перетвориться на порох, світ усе одно далі існуватиме, одного дня може з’явитися гідна похвали людина, яка витягне із кутка бібліотечної полиці його переклад й, обтрусивши з нього пилюку, захоче його погортати. Ось чому Сакомура прибув у готель міста S, не забувши прихопити зі собою в саквояжі поряд зі словником незакінчений переклад, але до роботи знову не брався, бо не мав охоти, а лише гаяв час у походеньках.
На острові містився ботанічний сад, і Сакомура подумував його відвідати, але гору завжди брали лінощі, які перекреслювали такий намір. Одного переддощового надвечір’я, коли йому раптом захотілося поринути в запахи вологої зелені, він уперше подався до ботанічного саду, огородженого низьким залізним парканом. Біля входу стояла наче для годиться невеличка будка, схожа на телефонну, а напис біля її віконечка сповіщав, що вхідний квиток для дорослих — сто, а для дітей — п’ятдесят єн. Однак усередині будки, за брудним скляним віконцем, не було видно нікого. Сама будка, дощенту обшмагана дощем і вітром, мала такий жалюгідний вигляд, що, здавалось, її покинули напризволяще дуже давно.
Сакомура пішов звивистою піщаною доріжкою. За воротами ботанічного саду розминувся з жінкою середніх літ, яка вела на шворці тер’єра. Більше ніхто йому не трапився. Відразу було видно запустіння — квіти й дерева повсихали. “Очевидно, сад закинули”, — подумав Сакомура, але за ще одним поворотом доріжки помітив прекрасну клумбу з густими маленькими білими квітами. Та за мить він наштовхнувся на пустир, зарослий буйним різнотрав’ям, а тому ніяк не міг второпати, що за установа всім цим порядкує. Потім доріжка вивела його на невисокий пагорб, і перед ним ураз відкрилося залите надвечірнім світлом широченне море, від якого і в очах, і в душі наче проясніло. Коли спустився з пагорба трохи нижче, його увагу спочатку привернуло щось схоже на альтанку, а потім — ретельно обстрижений кулястий падубовий живопліт. “Якщо там, за тим живоплотом, чайна або ресторан, то не завадило б туди зайти й трохи перепочити”, — подумав він і, підійшовши до живоплоту, зазирнув у його просвіт — там виднів начебто приватний будинок, схожий на гарненький павільйон для чайних церемоній. “Напевне, я вже опинився за межами цього, так би мовити, ботанічного саду, — міркував далі Сакомура, — тож якщо зможу спустися вниз до самої набережної, то звідси до готелю — один крок”. Ще не встиг він озирнутися навколо, як зі скрипом відчинилася плетена з лози хвіртка біля особняка і звідти випливла дівчина років двадцяти п’яти у кімоно й приязно, з усмішкою на устах, запитала: “Вам чого? Чаю чи саке?”
Надворі ще не зовсім смеркло, а тому Сакомура міг чітко побачити тонкі риси обличчя цієї вродливої дівчини. Слово “випливла” справді якнайкраще описує плавну появу дівчини в кімоно темно-синього кольору. Зачарований такою картиною, Сакомура відчув, що готовий полетіти, мов на крилах, у двір на спокусливе запрошення. “Чаю!” — не довго думаючи, відповів він і пішов услід за дівчиною, підкоряючись помаху її руки. Дівчина провела його через невеликий сад у вітальню флігеля на вісім татамі.
————1 Татамі — рисова мата; її стандартний розмір — 1,5 кв. м. (Тут і далі —прим. перекладача.)
У стінній ніші вітальні висів пейзаж і стояла висока й тонка зеленувато-блакитна порцелянова ваза з живими нарцисами. Все тут було недороге, звичайне, позбавлене пишноти, яка могла б вражати й засліплювати очі, а тому Сакомура відразу став почуватись як удома. Дівчина принесла чаю. Поки, сидячи на татамі перед маленьким столиком із схрещеними ногами і сьорбаючи чай, він милувався краєвидом за вікном, надвечір’я поволі перейшло в нічну темряву. Оскільки готель містився на протилежному боці острова, де звичайно Сакомура звик спостерігати, як під вечір над морем гасне сонячне світло, то настання сутінків тут справді вражало своєю новизною. Коли він звернув погляд через веранду на сад, то дбайливо доглянутий невеличкий ставок й острівець посеред нього навіяв на Сакомуру душевний спокій. А тим часом, поки гість роздумував, у саду з’явився старий чоловік у спортивній сорочці з короткими рукавами й добродушно спитав:
— Ну, то як вам сподобався ботанічний сад?
— Враження таке, що його безвідповідально кинули.
— Я б сказав: аж надто безвідповідально.
— Здається, ніби не хочуть, щоб люди його відвідували.
— Зовсім не хочуть. Але, видно, колекція насіння рідкісних рослин у ньому ще зберігається.
— Мені важко про це судити — знання такого бракує. От якби хоч дощечки з поясненнями стояли...
— Колись давно вони стояли. Начальство, здається, махнуло рукою на сад й пустило все на самоплив — мовляв, що буде, то буде.
— Та все-таки навіть покинутий сад вабить око.
— Можливо, — і старий зробив паузу. — Ну, то що? Може, вип’єте пива? Сьогодні була така спека.
Звісно, Сакомура не заперечив. Старий, зникнувши на хвилину в глибині саду, приніс у правій руці пляшку охолодженого пива, а між пальцями лівої — дві склянки. Скинувши перед порогом сандалії, він піднявся у вітальню і сів навпроти Сакомури.
Обидва відразу випили пиво, а тоді старий, глянувши на Сакомуру, запитав:
— Що вас сюди привело? Робота?
— Ні, не робота. Скоріше я приїхав сюди відпочити. Взагалі хочу стати вільним, — несподівано скоромовкою відповів Сакомура.
Зацікавившись почутим, старий перестав усміхатися й, ніби дорікаючи, споважніло мовив:
— Але ж ніде нема тієї свободи.
— Це правда. Взагалі важко сказати, хто вільніший — нещасний в’язень, якого харчують так, щоб лишень не помер, чи я, який оце спокійно п’є пиво. Зрештою, сама відпустка — це даремна трата часу.
— Авжеж. Саме так.
— Ви згодні?
— Все залежить від сприйняття.
— Навіть якщо це так, то все-таки є різниця між тим, звільнилася людина з роботи чи ні.
— А ви що, звільнилися?
— Звільнився.
— Ойо-йой!
— Від одного клаптика паперу життя набирає певної форми. Суть людського життя, так би мовити, стає змістом цієї форми. Життя не є первинним, воно не диктує форми, яка відповідає його суті. Форма визначає життя, хіба ні? А не навпаки.
— Ви завели надто важку розмову, Може, вам запропонувати трохи саке? — запитав старий і, не дочекавшись відповіді від гостя, гукнув “гей!” у бік саду. Відразу з’явилася та ж сама дівчина в кімоно, згідливо кивнула головою на легкий знак підборіддям старого й знову зникла в саду. Подумки вирішивши, що ось один з наслідків здобутої свободи, Сакомура допив рештки пива й знову глянув на старого. Вираз зацікавлення, перемішаного з утомою, на його здоровому кощавому обличчя не свідчив, розуміє старий, що таке свобода чи ні, але викликав у Сакомури думку, що в старості ніщо його не зв’язує й не обмежує. В усякому разі, на його обличчі не проглядала жодна крихта самовпевненості. Безперечно, на відміну від багатьох інших старих людей. Дівчина принесла саке.
Наливаючи холодний напій із запітнілої пляшки у чарку Сакомури, старий дещо гордовито промовив:
— У нашій місцевості вирощують добротний рис. Покуштуйте саке, зроблене з нього.
— Смакота! — погодився Сакомура. Напій і справді був витриманий, з м’яким, без жодної гостроти, смаком, що залишав у роті відчуття свіжості. — Такого в готелі ні разу не подавали.
— Це не якесь особливе саке. Просто його важко придбати. — Хоч у голосі старого вчувалися хвастощі, але це не псувало враження від свободи, яку випромінювало його обличчя з виразом ледь помітного спокою — мовляв, у цю мить нема на світі нічого важливішого за смак саке, а про таку дрібницю, як гарний чи поганий цей напій, не варто й говорити.
— Живете у спокійному місті, правда? — наважився сказати Сакомура.
— Та начебто. Але так, напевне, здається людям, що приїхали зі сторони.
— Так лише здається?...
Сакомура перепитав трохи збентежено не тому, що образився за те, що його вважають чужинцем, а скоріше через те, що досі твердо вірив, ніби в цій місцевості не бачать великої різниці між своїми й чужими.
— Ну, та ви мало-помалу все зрозумієте.
— А що, хіба це не така місцевість? — і Сакомура показав рукою у бік морського краєвиду за вікном, де темно-червона барва, що тяглася на обрії, вже майже тонула у пітьмі.
— Звичайно, характер місцевості спокійний, але, на відміну від околиці за вокзалом по той бік мосту, на нашій стороні трапляються місця, де десятки років тому час ніби зупинився. Тільки от невідомо, чи це добре. Якщо, скажімо, згадати про запустіння ботанічного саду, яке ви бачили.
— Такій сторонній людині, як я, здається... як би це краще сказати... ніби час на цьому острові розминає і душу, й тіло. Це ж прекрасно!
— Згоден. Але ж після доброго масажу може настати дрімота.
— І це прекрасно! Настає приємний сон. Саме цього я й шукаю. Я зможу тут справді добре спати. Тепер колишнє життя в Токіо, сповнене незлагода, видаватиметься чимось неймовірним.
— Невже? У такому віці, як мій, можна дрімати, спати й навіть не варто прокидатися, а от у вас, образно кажучи, сонце навіть не почало хилитися до небокраю, хіба ні?
— Е ні, зовсім не так. А, крім того, мені взагалі більше до вподоби місячне сяйво, ніж сліпуче сонячне проміння.
— Холодне бліде сяйво? Це, звичайно, добре, — сказав старий, а Сакомура, що стежив за його поглядом, звів очі догори — високо в небі вже зійшов майже повний місяць. — Однак не завжди місяць буває лагіднішим і приязнішим за сонце, — додав старий.
— Невже?
— Саме так. Місячне сяйво буває жорстоким і безжалісним. Бо людина від нього п’яніє — їй від нього приємно, але ненароком ... як би це краще сказати... вона може ним отруїтися.
— А я от хочу отруїтися.
Старий всміхнувся, але нічого не відповів. На столику непомітно з’явилося кілька тарілочок добірної закуски і за її поїданням та безперервною розмовою Сакомура відчув, що
добряче напився.
— Ще вип’єте? Чи, може, перейдемо до страв? — запитав старий, а Сакомура при цій нагоді випростався і відповів:
— Я вже захмелів. Час рушати додому...
— Невже? — запитав старий, але не збирався силоміць затримувати гостя.
— Ну... то як з вами розрахуватися?
Японське слово “кяку” має два значення — “клієнт”, якщо йдеться про ділову людину, і “гість”, якщо відвідувача запрошено приємно провести разом час. Сакомура ніяк не міг збагнути, в якому значенні слова “кяку” приймає його старий. Він не знав, у цьому будинку вгощають чаєм і саке за гроші чи ні. Зрештою, якщо й обслуговують за гроші, то все одно було неясно, чи старий — власник цього закладу, а чи, може, ще чийсь гість або клієнт. А проте з його поведінки все-таки випливало, що він нікого тут не приймає, нікого нічим не вгощає, а , знайшовши в товаристві Сакомури невелике заспокоєння, просто насолоджується безвідповідальним занурюванням у хмільний стан.
— Плату можна брати за першу чашку чаю, однак говорити про гроші в такому гарному, як зараз, настрої, думаю, непристойно. Вважайте, що сьогодні ви — мій гість.
— Щиро дякую!
— До речі, — і старий загасив сигарету, — ви раніше казали, що ми живемо у спокійному місті. Це правда. На цьому острові ось уже впродовж понад кілька десятків літ не вчинено жодного злочину. Та мені часто спадає на думку, що, може, цей мир і спокій чимось оплачено. Можливо, навіть чимось особливо кривавим.
Несподівані слова старого трохи приголомшили Сакомуру.
— Чим саме? — мимоволі перепитав він.
— Ну... — ледве промимрив старий і відразу замовк.
Старий і дівчина в кімоно провели Сакомуру за живопліт. На їхню пропозицію викликати таксі він не пристав — мовляв, повертатиметься додому пішки, тим паче що місяць яскраво світить, — й рушив униз вузькою доріжкою, посипаною гравієм, у бік моря. Коли Сакомура рухався спиною до місяця, його власна чорна тінь падала перед ним на землю й так дивно гойдалася вліво-вправо, що він навіть подумав: “Ого, невже я так сильно впився? Такого зі мною давно не траплялося”. А коли ж кручена доріжка змінювала напрям на прямо протилежний, місяць опинявся спереду, а Сакомура думав: “Той старий казав, що місяць блідий. Це справді так, а, до того ж, він ще й холодний”. А тим часом щось за його спиною знову загойдалося і через мить раптом підвелося. Від його живота до шиї пробіг мороз — не зовсім від страху, а від спраги за нещодавнім людським спілкуванням, до якої, безперечно, домішувалося й невиразне сподівання, що вона, ця спрага, його нарешті вилікує. Серед такого світла, яке мимохіть заманює людину в інший світ, найкраще — це мати супутника, близького думками й почуттями.
Відчуваючи зовсім близько за плечима чиюсь присутність, Сакомура йшов далі, аж поки доріжка круто повернула, а місяць опинився за ним, але, незважаючи на це, тіні перед ним не було видно. Напевне, вона вже давно встала на ноги та йшла за ним близько ззаду. “Ну що ти про це думаєш?” — спробував запитати Сакомура. Та от чи стали ці слова голосом і прозвучали насправді так, що повітря колихнулося? Чи це був лише душевний шепіт? Він отруївся цим сяйвом, захворів, отупів і, на додачу, всім тілом розчинився у тиші міста на цьому півострові й засинає.
“Завдяки цьому мені стало добре, хіба ні?”.
“Думай, як сам хочеш”, — сказала тінь Сакомури холодним, дошкульним тоном, в якому, однак, лунала й легка насмішка.
“Е ні, не завдяки цьому стало добре, а саме такий стан — це щось ідеальне. Ти що, іншої думки?”.
“То вважай, як тобі подобається”.
“А що, як трохи поспати, а потім прокинутись і, напнувши вітрила, пуститися в морську подорож до інших земель?”.
“Тобі ще вистачить відваги?”. У голосі тіні Сакомури вчувалася їдка насмішка.
“Звичайно, вистачить. Слухай, ти мене недооцінюєш. Я ще молодий. І той старий казав, що моє сонце ще стоїть високо на небі”.
“Але ж ти — як той рак-самітник абощо. Чоловік із звичками рака-самітника. Все теревениш, що, замкнувшись у позичений панцир, живеш собі привільно в теплій воді й хочеш гратися тим, що висуваєш назовні свої щупальці”.
“Та ні, це неправда. Я лише повторював: зрештою, хіба не все одно, податися у відкритий океан назустріч бурхливим хвилям, чи жити у прибережному затоні, який заливає місячне сяйво? А тому, звичайно, я можу ще раз вибратися із такого затону на передову лінію цього світу. Якщо я щось задумаю, то завжди зможу це зробити. Я ще молодий”.
“Гм, та хто його знає”.
“Та я вже немало зробив. Заради свободи...
“Свободи?! Як тобі не соромно!”. У голосі тіні вже явно відчувалося глузування.
“Тобто щоб не бути нічиїм в’язнем. У цій спокійній місцевості її...”.
“Спокійній? Коли недавно ти сказав, що це спокійне місто, той старий, здається, засумнівався”.
“Так...Він холодно сказав: “Та ви мало-помалу все зрозумієте””.
“А було б добре, якби одного дня панцир рака-самітника не розчавила чужа нога, правда?”.
“Якби так сталося, то й тобі, напевне, настав би кінець. Та незалежно від того, мало-помалу зрозумію я щось чи ні, матиму змогу ще трохи пожити ось так для власного задоволення”.
Коли Сакомура опам’ятався, то побачив, що його тінь, знову лігши на землю, спустилася доріжкою, посипаною гравієм, майже до самого низу. Там пролягала мощена дорога, а крізь трав’яні зарості уздовж неї справа наліво переміщувалося світло автомобільних фар.
Таким був один із днів, які один за одним спливали й, застигаючи в пам’яті яскравими вечірніми враженнями, перетворювалися в кадри минулого. День за днем, без жодної перерви, минало й життя Сакомури в місті, схожому на затон.
Раз у раз йому спадало на думку, що, зрештою, дуже непогано, якщо людина має змогу змінювати в будь-яку хвилину осілість на мандри. З першого погляду неперервне мандрівне життя за власним бажанням здається спокійним і приємним, та водночас воно може обернутися для людини моральним занепадом і відразою до всього на світі. Врешті-решт усе закінчиться тим, що людина опуститься до рівня істоти, схожої на самотнього звіра, яка з порожнім поглядом, повним недовіри до навколишнього світу, переселятиметься з однієї місцевості до іншої й переходитиме від однієї жінки до іншої. З іншого боку, якщо вона оселиться в певному місці, пустить там корені, виросте дітей й буде готова поховати в цій землі свої кістки, то наче забезпечить собі тверду й надійну основу для щастя, а проте й тоді її підстерігають інші небезпеки й загроза морального падіння. Досягнувши певного спокою, людина втратить цікавість до зовнішнього світу й може непомітно для себе збідніти та захиріти душею. Краще не вибирати чогось одного — мандрування чи осілості, а балансувати між цими двома способами життя.
Сакомурі здавалося, що для такого неоднозначного способу життя надається півострів, який не заходить углиб, але й не є самотнім клаптиком землі у відкритому океані. Півострів завжди був місцем, куди прибивалися і люди, й предмети. Був місцем нежданої зустрічі людини, яку принесло морськими хвилями до берега, з тими, у чиї руки мав щастя потрапити, як кокосовий горіх, що приплив з далеких південних островів на північ до Японії. Прибившись і собі до цього півострова й оселившись тимчасово у готелі міста S, Сакомура насолоджувався таким невизначеним станом, що коливався між осілістю і мандрами. Якби він покинув цей півострів й повернувся до Токіо, то перебування у місті S було б лише одним з коротких епізодів його подорожування. Однак, з іншого боку, в Токіо йому немає куди вертатися, тож якби місто S йому сподобалося, можна було б, винайнявши житло, офіційно відкрити своє діло — перекладання й написання книжок, щоб заробити на прожиток. От ще й тому його привабив цей острів як місце тимчасової оселі.
Крім того, Сакомура поселився не просто на кінці півострова, а на острові, відділеному від материка одним мостом, — на острові, який позбавляв людину самотності, що охоплює її серед океану. Старий вжив слова “по той бік мосту”, але ж за тим мостом була звичайна сучасна Японія, де, як усюди, пролягали запилені прозаїчні ряди будинків. Ясна річ, повернутися туди Сакомура міг будь-коли — при бажанні доїхати на автобусі до вокзалу, сісти там на поїзд й добратися до Токіо. Зробити це було надзвичайно просто, але все залежало від того, був міст чи ні. Міст не лише роз’єднував, але й сполучав. Сакомура, прибувши на острів, як колись мандрівники, через міст поки що як чужинець, в ролі чи то клієнта, чи то гостя, й оселившись у кімнаті, яка ніби зависла в небі, насолоджувався своїм непевним життям. Він не уявляв собі, доки триватиме ця насолода — йому навіть здавалося, що визначити це йому не під силу. Однак вирішив, що краще віддатися плинові днів — нехай, мовляв, несуть із собою.
В’єтнамський ресторан “Хоа май”1, що вважався в місті найбільш вартим уваги подібним закладом цього острова, містився за поворотом у кінці досить жвавої торгової вулиці, на якій ледве могли розминутися два автомобілі. Щоразу, коли Сакомура виходив прогулятися, йому завжди кортіло більше про нього дізнатися. І от одного вечора, днів десять по приїзді на острів, проходячи мимо нього, Сакомура відчув, що зголоднів і вирішив повечеряти трохи раніше, ніж звичайно в готелі. Попередивши по телефону про свій намір власницю готелю, він натиснув рукою на двостулкові двері й зайшов у ресторан “Хоа май”. Усередині було порожньо й напівтемно. Коли за хвилину його очі звикли до темряви, у глибині приміщення Сакомура побачив дві великі самотні віялові пальми в кадібцях. Між ними його увагу привернув ескалатор, що з гуркотом спускався вниз. Сакомура з острахом ступив на його сходинку, і досить старий ескалатор, злегка поскрипуючи, привіз його на один поверх нижче — перед саму їдальню. Ескалатор, на якому приїхав Сакомура, з’єднувався ще з одним, який мав би спускатися вниз, але не рухався. Нагнувшись і зазирнувши напруженим поглядом у зупинений ескалатор, Сакомура побачив, що його нижня половина тонула в пітьмі. Він розігнув спину й оглянувся навколо.
————1 Хоа май (в’єтн.) — кущ жовтого жасмину, окраса оселі на Новий рік за місячним календарем на півдні В’єтнаму.
Під високою стелею вентилятор повільно розганяв теплувате повітря, а плетені з бамбука ширми ділили приміщення так, як заведено у в’єтнамців. Щоправда, хоча Сакомура вважав себе трохи обізнаним з Таїландом і Малайським півостровом, у В’єтнамі, на Індокитайському півострові не бував. Поки він оглядав цей ресторан з одним круглим столом, як у Китаї, з обертовою підставкою, та кількома квадратними на чотири персони, за якими, як і слід було сподіватися в такий час, не було жодного відвідувача, із задньої кімнати вийшла юна дівчина в яскравому темно-синьому аодаї1 і сказала: “Нін хао!”2. Сакомура також привітався по-китайському, а оскільки більше китайських слів не знав, то, перейшовши на англійську, запитав: “Повечеряти можна? Самому”. Трохи здивувавшись, дівчина підвела гостя до одного з квадратних столів і сказала по-англійському:
— А я подумала, що ви — китаєць.
————1 Аодай (в’єтн.) — традиційний жіночий одяг, довгий жакет з розрізом по боках і штани.
2 Нін хао (кит.) — добридень.
— У Японії мене ніколи за нікого іншого не вважали, крім японця, — відповів Сакомура. — Щоправда, мене часто запитували, чи я не кореєць, коли жив у Банкоку або в Сінгапурі. До речі, лише раз чи два мене мали за китайця.
Передаючи Сакомурі меню, дівчина взялася розповідати: “На відміну від обличчя таїландця або малайця, у лінії вашого підборіддя є щось північне, чи не так?”. Мимохіть подумавши, що в японській мові важко користуватися займенниками другої особи однини — таким, як “омае”, “кімі” й навіть “аната” — під час розмови з невідомою особою, оскільки тоді можна здатися надто фамільярним, а от англійський займенник “you” дуже зручний для першої зустрічі з гостем або для розмови з офіціанткою, Сакомура наважився запитати: “Хоча на вас аодай, ви часом не китаянка? Або, може, японка?”
— А ви як гадаєте? — залишивши меню Сакомурі й зникаючи в задній кімнаті, вона відповіла по-японському, здавалось, з легким іноземним акцентом, а, може, просто спробувала пожартувати.
Стіл Сакомури стояв навпроти великого вікна, з якого видніло море у ще незгаслому надвечір’ї. Він розгорнув меню — поряд з “ґої куон”, “куа ранг муой”, “байн чан куон том”, “ґої сен” в ньому значилося багато інших страв , як-от “намааґемакі”, “аґекані”, “ебіданґо”, обгорнуті рисовим папером, салат із свинини, креветок і стебел лотоса, з докладним їхнім описом, та, на жаль, нічого не зрозумів. А тому, набравши серйозного вигляду, змирився з цим фактом і, крім пива, замовив салат “ґої сен”, суп “ман куа” із білої спаржі із збитими яйцями і “чао віт” — кашу з качиним м’ясом.
Подані страви були настільки майстерно приготовані і вишукано приправлені, що Сакомура залишився кожною тарілочкою повністю задоволений. На його думку, вони не поступалися смаком стравам справжньої в’єтнамської кухні у ресторані Банкоку, де він побував раз чи двічі. Кухня на території Південного В’єтнаму, Таїланду чи Малайзії упродовж багатьох років у кожному культурному ареалі по-своєму вдосконалювалася, але чимало японців не зносить смаку коріандру, а тому вже давно Сакомура почав сумніватися, чи смак японців у кращому розумінні не надто аскетичний, а в гіршому — чи не надто обмежений і глухий до бенкету відчуттів, які йому дарують спеції. Змалку японців призвичаюють до одного смаку — смаку супу, заправленого соєвим соусом, а традиційний зміст японської культури харчування полягає в тому, щоб збільшувати кількість нюансів такого супу, зробленого з риби, водоростей, грибів тощо, і тим самим підкреслити природні якості використаних продуктів. Однак хіба в цьому не видно надмірної схильності до розрізнення смаку в дуже вузькому діапазоні смакових відчуттів? Те ж саме зауваження стосується і вдосконалення небагатої змістом естетики, яка ґрунтується лише на таких поняттях, як “хосомі”, “вабі”, “сабі”, “сіорі”1. Хоча само по собі такий підхід має велике значення, але хіба зневажливе ставлення як до чогось низького до симфонії смакових відчуттів, до того, як у своєму розмаїтті, розбудженому пахучими травами та спеціями, вони стикаються, взаємно підсилюють і підкреслюють одне одного, а іноді навпаки — раптом утихомирюють, заспокоюють і пом’якшують, не вказує на обмеженість японської естетики, яка спирається на критерій “витонченості”? Звісно, і кам’яні ландшафти в садовому мистецтві, й картини тушшю — це великі мистецькі здобутки, але на цій підставі відмовлятися від гарячих вражень, коли зіткнення яскравих природних барв призводить до бурі почуттів, — це нічим не виправдана самовпевненість.
Поки після їжі, сьорбаючи жасминовий чай, Сакомура віддавався таким роздумам, дівчина в аодаї знову з’явилася з чайником у руці й запитала:
— Налити вам ще трохи чаю?
— Буду вам тільки вдячний, — відповів Сакомура, запалюючи сигарету. — Усе справді було смачне. Хто б міг собі уявити, що в такому глухому місці можуть почастувати стравами справжньої в’єтнамської кухні? Як це я колись казав?... — Він пошукав у пам’яті відповідних слів. — Той лат ві, кам он2.
Хихикнувши, на несподівані в’єтнамські слова Сакомури дівчина відповіла так само по-в’єтнамському: “Кон дзам”3, — а потім, перейшовши на англійську, спитала: “Можна скласти вам компанію?” — і, не дочекавшись відповіді гостя, сіла навпроти нього.
— Так, напевне, все було смачне.
— Може, й негарно так казати, але це мене трохи здивувало.
Начебто образившись, дівчина спочатку насупила брови і випнула вперед губи, але за мить вони розплилися в усміху. Красиве овальне обличчя, розкішне довге волосся, зав’язане ззаду вузлом. Лікті на столі, руки складені докупи, підборіддя зверху на них, в очах, з ледь-ледь косим розрізом, грайлива усмішка, від якої Сакомура не міг відірватися. Спочатку йому видавалося, ніби вона намагалася наслідувати кокетство дорослої жінки, але дедалі більше справляла враження зовсім юної дівчини, якій недавно сповнилося років двадцять, та раптом він засумнівався і в цьому. Коли Сакомура підсунув їй пачку сигарет, вона на хвилину завагалася, але потім, простягши руку, витягла одну сигарету й, запаливши її від його запальнички, глибоко затягнулась і випустила з рота тонку довгу цівку диму. Її рухи були такими ж невпевненими, як у дитини, яка потягується вгору.
— Однак, здається, цей ресторан не дуже популярний.
Бо хоча й справді вже давно настала пора вечеряти, відвідувачем залишався сам Сакомура.
— It’s true, unfortunately4, — підтвердила дівчина. В її вимові відчувався кантонський акцент.
————1 Елементи японської естетики, що бере свій початок у поетиці віршів Басьо.
2 Той лат ві, кам он (в’єтн.) — було смачно, дякую.
3 Кон дзам (в’єтн.) — нема за що.
4 It’s true, unfortunately (англ.) — на жаль, це правда.
— Ну, що ж, як єдиному відвідувачеві мені доведеться трохи витратитися. Можна ще трохи пива? А ти зі мною не вип’єш?
Затиснувши сигарету між пальцями, дівчина зайшла у задню кімнату й принесла звідти дві пляшки пива “Цінтао” та склянку для себе. Наливши пива собі й гостеві, вона сказала: “За ваше здоров’я!”
Допивши пиво, дівчина промимрила: “Сьогодні ввечері ресторан зачиниться раніше”, — і наче за цим сигналом, як за мить зрозумів Сакомура, у приміщенні раптом стало менше звуків і зупинився ескалатор, що досі рухався зі скрипом. Вентилятор під стелею уже робив останні, щораз повільніші обороти, як раптом, немов під дією якогось спускового механізму, Сакомура згадав про духоту й суміш запахів соєвого соусу, коріандру, лимонного сорго та інших спецій, що витали в атмосфері різних тісних ресторанів Банкока й Куала-Лумпура, куди він навідувався понад десять років тому.
— Ти — какьо?1 — запитав Сакомура по-японському, бо не знав, як сказати англійською.
————1 Какьо (яп.) , або хуацяо (кит.) — китаєць, що живе за межами Китаю.
Дівчина задумалася.
— Скоріше ви чимось схожі на хуацяо, — відповіла вона, уникаючи поставленого запитання.
— Я — японець, але дуже цікавлюся, як живуть китайці за межами батьківщини. Якщо побуваєш у більш-менш значних містах Південно-Східної Азії, то в деяких кварталах, де мешкає багато китайців, на вулиці обов’язково почуєш кантонський діалект китайської мови. На відміну від закритих гетто, в ці квартали може заходити будь-хто, а діяльність жителів у них спрямована назовні. Для зручності мешканців там побудовано китайські банки, готелі й продовольчі крамниці, але й поза межами таких кварталів чимало китайців відкриває свої справи. Ось таким чином там проростають паростки малих “чайна-таунів”, чи не так? Заповзятливість китайців викликала в білих людей помилкове уявлення про “жовту загрозу”, але я вважаю, що їхній оптимізм заслуговує лише похвали.
— Можливо, колись давно... — почала дівчина повільним голосом, наче дивилася сон, — одного китайця, спонукуваного таким оптимізмом, морська течія понесла в човні на північ. Можливо, внаслідок цього він заблукав у маленькому внутрішньому морі японських островів і врешті-решт прибився до цього маленького півострова. І от у цього заповзятливого хуацяо бозна-звідки з’явився незвичний задум відкрити тут в’єтнамський ресторан, який він успішно здійснив... Ну, то як вам подобається така історія?
— Це справді історія життя людини, якій довелося перетерпіти чимало злигоднів. То був твій дід чи батько?
— Та як вам сказати... — відповіла вона по-японському. Усміх, який з’явився в її очах з косим прорізом, виражала як пустотливість, так і до певної міри сердитість.
Однак Сакомура щиро сказав:
— А от мені таке життя подобається!
— Виходить, що й ви прибилися сюди таким же способом?
— Так-так, у певному розумінні... Щоправда, я не прибув сюди в човні.
— І яке діло, який бізнес ви збираєтеся розпочати? — цілком спокійно допитувалася дівчина. Застигнутий зненацька словами “діло”, “бізнес”, Сакомура на мить задумався.
— Ну, скажімо, відкрити ресторан на цьому острові важко?
— Та, мабуть, ні. Усе, гадаю, залежить від того, як ви це робитимете.
— А навчати я міг би?
— Ви викладач?
— Я оце недавно тільки звільнився з такої посади. — Сакомура соромився вимовити англійською слово “свобода”.
— Ну, а що ви викладали?
— Історію економіки азійських країн і теорію фінансів.
— Ого!... — Цього разу запнулася дівчина.
— Однак я вже звільнився з цієї роботи
— І тепер ви цим задоволені? Are you happy now?1 — запитала дівчина, а він відповів: “Of course!2”, — хоча відчував, що слово “щасливий” лягло йому на серце важким тягарем.
— Зрештою, чому б мені не взятися знову до роботи вчителя? Мені обридли студенти університету, але ж я міг би навчати учнів початкової школи англійської або рідної мови.
————1 Are you happy now (англ.) — ви тепер щасливі
2 Of course (англ.) — звичайно.
— Можливо, що так. — Притьмом допивши пиво, дівчина принесла із задньої кімнати ще дві пляшки. — І, може, я могла б найнятися до вас на посаду асистента. Гадаю, зуміла б дітей навчати англійської. І могла б узяти на себе господарські обов’язки.
— І навіть управляти приватною школою?
— І приватною школою, і рестораном.
— Це цікаво, але навряд чи можливо, — засміявся Сакомура.
— Навчання відбувалося б у проміжках між сніданком, обідом і вечерею. Коли надходила б пора обслуговувати відвідувачів ресторану, учителька переодягалася б на офіціантку.
— Хіба таке можна зробити?
— Можна. А учні приватної школи отримали б талон із знижкою оплати за сніданок.
— А що, як попросити учнів при нагоді безплатно допомагати на кухні?
— Та було б добре, якби в ресторан приходило якомога більше відвідувачів, щоб робота на кухні не виявлялася марною.
— В усякому разі, добра річ — мати своє діло. Усім людям, які прибилися до півострова, треба чимось зайнятися, так, як заведено в хуацяо, правда?
— І не лише як в хуацяо. Бізнес — це, напевне, суть людського життя. Його зміст.
— Невже?
— Саме так.
— Словом, купівля і продаж?
— Авжеж. Таке життя. Те саме можна сказати, здається, і про любов.
— Що це — купівля і продаж?
— Так, але не в тому розумінні, що купується душа або тіло. Як би це краще сказати…Ідеться про те, щоб за допомогою душі й тіла в ролі грошей встановлювати між людьми стосунки. Не економічні, а глибші, набагато важливіші.
— Тобто стосунки, за яких доходи й витрати ніяк не врівноважуються, чи не так?
— До речі, у справжньому бізнесі так і буває. Балансу витрат і доходів ніколи немає.
— Якщо глянути з протилежного боку, то, можливо, що навіть торгівля — це щось схоже на своєрідну любов, хіба ні?
— Звичайно! Це гроші, отримані завдяки тому, що ти віддав чомусь власну душу й тіло. Якщо такі гроші запропонувати своєму партнерові, то й він прийме їх як щось, чому віддано душу й тіло. Такої глибокої приязні, гадаю, ще не було на світі.
— А от від дурних грошей користі ніякої. Навіть якщо за них щось і купити, справжньої любові з того не вийде.
Сакомура не знав англійського відповідника словам “дурні гроші”, а тому висловився по-японському. Приязно всміхнувшись, дівчина кивнула. Можливо, вона загравала з ним, але Сакомура відчував і радість від поновлення забутого досвіду добирати окремі англійські слова й складати з них фрази.
Якийсь час ще тривала між ними чи то жартівлива, чи то серйозна розмова, супроводжувана відкорковуванням пляшок пива, а потім Сакомура раптом помітив, що вентилятор під стелею зупинився, і, глянувши на наручний годинник, зрозумів, що вже настала глибока ніч. Зрештою, й пива вже не стало. Вибравши момент, коли склянка дівчини спорожніла, Сакомура підвівся і мовив: “Ну, мені пора додому!” Дівчина також встала, підійшла до каси і, спритно вибивши на клавіатурі касового апарата невелику суму, назвала її вголос.
— Долучи до рахунку й плату за пиво, яке ти випила.
— А я долучила. Це ж ви мене частували.
Добувши гаманець, Сакомура розплатився і подумав, чи не запросити дівчину ще кудись, але посоромився і лише сказав: “Ну, бувай! До скорого!”
— Будь ласка, ідіть ось туди, підніміться ескалатором, — порадила дівчина й Сакомура, послухавшись її, ступив на сходинку ще нерухомого ескалатора, але на півдорозі раптом заточився і мало не впав. Почувши за спиною її смішок, він з досадою подумав: “Невже від кількох пляшок пива я так захмелів, що аж ноги підточилися?” Коли ескалатор виніс його нагору, дівчина виступила серед повної темряви вперед, дійшла до порога і, відімкнувши двері, опинилася надворі.
Як тільки Сакомура ще раз почав казати: “Ну, бувай…” — обличчя дівчини раптом наблизилося до нього, а її м’які пахучі губи торкнулися його губ. Однак коли він спробував обійняти її за плечі, вона відсторонилася від нього. Коли вона прошепотіла: “Я на вас чекатиму”, — в її очах проглядала щось наче зла насмішка. Поки Сакомура якусь мить вагався, чи не схопити дівчину знову за руку, вона ухилилася й перед самим його носом захряснула двері. “Який же я невдаха! Таке дівча мене обставило!” — гірко посміхнувшись, подумав Сакомура, але все одно, насолоджуючись піднесеним настроєм, безлюдними вулицями нічного міста подався додому.
Після того випадку Сакомура знову зробив висновок, що все-таки прагне спілкуватися з людьми, а тому не тішився тим, що доводиться обідати й вечеряти за столом у готелі самому. Причиною того, що одного вечора через кілька днів по тому, коли прибрали тарілки, він, поглядаючи крізь вікно на море, не відривався від віскі, охолодженого льодом, напевне, було відчуття нестерпної самотності, яка дедалі глибше западала холодом у його душу. У сяйві красивого, з чіткими обрисами півмісяця того вечора вся морська гладінь блідо світилася так, що, здавалось, над безкрайнім зарослим травами полем пурхають міріади світлячків.
Насолоджуючись тим, як поволі хміль проникає в голову, Сакомура водночас зізнавався собі, що було б набагато краще, якби ще хтось разом з ним поділив радість споглядання нічного моря. Звісно, пити самому було сумно, але він також подумав, що немає вже місця у душі для такого почуття, як самотність, коли сам розчиняєшся у цьому сяйві, в цьому морі, в цьому небі, й відчув від такої думки легке заспокоєння. Потім, коли ще більше сп’янів і, перебираючи в пам’яті слова “все у світі безперервно змінюється, народжується і вмирає”, мимохіть думав про те, що тому, хто прибув на острів, колись доведеться його покидати, то відчув, що звідкись з’явилася його тінь і сіла за столиком навпроти.
“Чого в тебе така кисла фізіономія?” — спитала вона. Коли вона, як близький приятель, безпардонно наблизилась до Сакомури, щоб розгледіти його зблизька, її обличчя осяяла радість.
“Ніяка вона не кисла. Просто мені подобається випивати наодинці”.
“Ти хизуєшся своєю силою. Казав, що трохи поживеш на свободі, але видно, що та свобода тобі вже обридла”.
“Зовсім не обридла. Бо зрештою я повернувся до себе самого. Та й, власне, чого варта ота дотеперішня метушня?”
“А хіба вона тебе не тішила?”
“Так, тішила, але зовсім не була мені до душі”.
“Ха-ха-ха! Ти знову хочеш завести розмову про свободу чи як там її?”
“Якщо казати коротко, то свобода — це право бути самим собою”.
“Ти — це просто ти сам. Твої стосунки з роботою, з колегами й студентами, з англійським політиком вісімнадцятого століття, з морем, зі мною — лише все це разом узяте можна назвати тобою”.
“Усі ці різноманітні стосунки у місячному сяйві поступово розпадаються. Слабнуть й обертаються в непричетність. Їхні нитки одна за одною рвуться”.
“І тому ти щасливий?”
“Дівчина з того в’єтнамського ресторану також про це мене запитувала. Справді, щасливий я чи ні? Та краще про це не думатиму”.
“Тобі бракує наполегливості. А що було б, якби ти мав її?”
“Для чого вона мені?”
“Ну, скажімо, для життя”.
Тінь витягла вперед щось схоже на руку і в тій начебто руці Сакомура помітив таку ж, як у нього самого, склянку з віскі, але зовсім не здивувався, бо подумав, що в місячному сяйві може статися будь-що. Він кинув у склянку кілька шматочків льоду й, відкоркувавши пляшку, що стояла на столі, налив собі шотландського віскі. Тінь залишалася тінню, без виразних обрисів, невідомо на що схожою — на людину чи на щось інше. Та, здавалось, ніби вона тримає склянку біля рота. “Ти маєш руки? Маєш рот?” Біля зап’ястя витягнутої до нього начебто руки на мить показався рукав такої ж, як у Сакомури, сорочки й відразу зник. А, можливо, все це йому тільки привиділося?
“Власне, яким було твоє життя?” — промимрило щось чорне, на якому можна було розрізнити лише рукав сорочки. Воно мало рот, щоб пити віскі, а тому недивно, що вимовляло слова. Однак яка вона чудернацька, ця його, Сакомури, тінь! Чудернацька, похмура і водночас до болю рідна.
Сакомура відповів одним словом на той шепіт його тіні. Таки відповів, хоч те слово, здається, не мало чіткої словесної форми. Але сам Сакомура в цю мить начебто цілком виразно уявив собі, яким, власне, було його життя. Потім тінь знову щось сказала, а Сакомура відповів на кожне її слово. Тінь наливала віскі у склянку Сакомури, а той наливав їй. Сакомура хотів щось запитати і навіть знайшов потрібні слова, але тінь нічого не відповіла. А проте Сакомура вже не почувався самотнім. Добряче сп’янівши, чи то від утоми чи то від місячного сяйва він приліг і в повному задоволені поринув у сон.
Та саме перед тим, як заснути, Сакомура раптом чітко пригадав собі краєвид, який побачив колись на одному острові коло берегів Австралії, коли на кораблі спускався вниз до гирла річки. Була ніч. Темна, без місяця і зірок. Та все одно над землею щось світилося. Уздовж річки густо росли велетенські, заввишки від восьми до двадцяти метрів, мангрові дерева. Їхні насадження тяглися безперервно метрів двісті й на кожному листочку кожного дерева сиділа цикада. Уся ця комашня одночасно то спалахувала, то так само згасала. Світилась і гасла. Світилась і гасла, може, один раз за секунду, ні, скоріше три рази за дві секунди. Мабуть, цей спогад воскрес у пам’яті Сакомури тому, що недавно йому здалося, ніби відблиски місячного сяйва на хвилях нічного моря схожі на мерехтіння світлячків.
У спалахах і згасанні світлячків на мангрових деревах було щось загадкове. Їхній ритм не порушувався ні на секунду. Власне, який сигнал пов’язував усіх світлячків уздовж двохсот метрів по обидва боки річки, коли вони всі одночасно спалахували і так само одночасно згасали? Власне, який знак передавався уздовж берега на відстань двісті метрів і навіть через річку? На палубі корабля, який, вимкнувши двигуни, повільно спускався за течією, пасажири, затамувавши подих, буквально втратили дар мови. Було тільки чути, як іноді хтось стримано видихав або несміливо перешіптувався хрипким голосом із сусідом: “Яка дивовижа! Хто б міг повірити?” А ще об борт невгамовно билися хвилі. Та мить, коли одночасно спалахували світлячки, безперечно, вражала, але Сакомуру більше зворушував момент, коли їхнє сяйво одночасно гасло й увесь світ огортала цілковита темрява. “Я ніколи не бачив, щоб така пітьма оповивала цей світ! — занурюючись у напівсон думав Сакомура. — Ні раніше, ні пізніше. Лише того разу”.
Далі читайте паперову версію часопису
