Стівен Комарницький: “Україна — це і є Європа”

Розмова з британським перекладачем і науковцем С. Комарницьким

 

Проблема інтеґрації України в європейський соціогуманітарний простір постає сьогодні однією з нагальних. На жаль, проблема української інтеґрації не обмежується лише постановами, законами і резолюціями на зовнішньому правовому полі. Насамперед мусить бути чітке внутрішнє усвідомлення Україною потреби в європейській співдружності, врешті, має бути сформована філософія співіснування України в Європі. Лише за цієї умови входження нової країни до ЄС може бути позитивним кроком у формуванні стабільної геополітичної системи. Все визначає свідомість, і на рівні індивідуальному, і на рівні державному. Але чи готова країна сьогодні до входження в Європу після столітньої  імперської заборони на власну самоідентифікацію в історичному просторі? Чи готова Європа прийняти о себе нового суб’єкта, зрозумівши, що входження України не виняток, а історична потреба, позаяк до ХІХ сторіччя українські землі апріорно були частиною європейського духовного материка.

На ці запитання  ми спробуємо знайти відповіді в нашій розмові зі Стівеном Комарницьким для вже традиційної рубрики “Літературні діалоги”. С. Комарницький —  британський українець, урядовець (народився 1963 року, наразі мешкає в Йоркширі), на Туманному Альбіоні прагне виконати функцію “просвітника” в українському питанні, позаяк залучений до кількох урядових програм гуманітарного спрямування щодо визнання Голодомору в Україні геноцидом тощо. Він повністю переклав “Сонячні кларнети” Павла Тичини, прагнучи в такий спосіб долучити українське надбання до світового. Врешті, так воно б і мало бути, якби впродовж десятиліть українську культуру не знищували в лещатах ідеологічної пропаганди. На жаль, доводиться констатувати, що навіть освічена європейська людина майже нічого не знає про найвищі зразки української літератури, які по праву мали б бути залучені під час укладання європейського літературного канону. Також пан Стівен — активний борець за відновлення історичної справедливості щодо усвідомлення трагедії Голодомору в Україні 1932—33 рр. як масового цілеспрямованого знищення нації, тобто як геноциду, на чому він неодноразово наголошує у своїх публічних виступах у Великобританії.

 

— Стівене, чи можна сказати, що соціальний, політичний, гуманітарний образ України змінився в її європейському сприйнятті після Помаранчевої революції, зокрема у Великобританії?

— Помаранчева революція справила потужне враження на Великобританію — люди були вражені образом Майдану, великої національної сили, яка вийшла, щоб захистити своє право вибору.  Сьогодні сприйняття України таке, що це вже демократична держава, що водночас потерпає від нестабільності й корупції. Я вірю, що ті зміни, які сьогодні мають місце в Україні, на краще.

————
© Дмитро Дроздовський, 2008.

 

— Чи цікава Україна для британців сьогодні?

— Більшість британців, правду кажучи, мають досить мало інформації про Україну — звичайно, це не означає, що Україна не цікава для британців, але лише те, що британська культура змоделювала й закріпила на рівні уявної історії образ України як провінції Росії. Британці не знають української літератури, її просто не представлено в нас, а це може викликати хибне сприйняття самої культури. Ті ж митці, яких знають у світі — скажімо, це Малевич, Гоголь, Стравінський — зараховують, не знаючи України, до російських митців. Україну сприймають не як географічний соціокультурний простір, а лише як глуху провінцію. Цей образ і досі живий. Але таке сприйняття має змінитися, коли Україна набере сил.

— Стівене, чому ви вирішили перекладати одного з найвидатніших поетів ХХ століття Павла Тичину? Зокрема саме його першу збірку “Сонячні кларнети”, яку всі літературознавці одностайно вважають найпотужнішою? Чи було важко дати раду?

— Коли я вперше прочитав Тичину, то відчув, що його вірші — цілі композиції, маленькі симфонії, що розгортають свою приховану сутність, імпліцитні змісти в тебе перед очима в момент читання. В добірці віршів природа постає експлікованою через образи музики і святості, чистоти; відповідно, автор постає композитором, інструментом і музикантом. Дисонанси поезії народжуються з величезної трагедії й болю, трагічного досвіду української громадянської війни, існування зла, яке співіснує з нашою здатністю  сприймати добро. Останній вірш збірки “Сонячні кларнети” — це і відродження Української республіки, і опроявлені внутрішні дисонанси, які ще призведуть  до руйнування, інвазії й катастрофи.

Поезію неможливо перекласти конвенційно, у звичний спосіб — Тичина у своїй творчості використовує всі питомі внутрішні ресурси української мови, від порядку слів до особливостей ритмомелодики й римування. Те, що видається зрозумілим і природним українською, скажімо, назви віршів із запереченням (“Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух”), вкрай незрозумілі в буквальному перекладі англійською мовою для європейського читача. Таким чином, можна сказати, що існують свої проблеми, пов’язані з “неперекладністю” генія Тичини.

— Перекладаючи Тичину, чи вдалося вам зрозуміти його ментальність, модус сприйняття світу, його філософську систему поглядів на світ? На вашу думку, яким може бути код до прочитання Тичини в Європі?

— Я думаю, що Тичина сприймав світ як музику, яку він залучав до визначення ладу у Всесвіті, до розуміння прихованих зв’язків. Ключ до розуміння світу наявний уже в “Сонячних кларнетах”, у яких Тичина дає нам відчути, що музика є провідним принципом у сприйнятті реальності.

— А чи важко, на вашу думку, британцеві зрозуміти імпліцитні контексти і концепти в поезії Тичини?

— Існує величезна прірва між Україною та Великобританією на полі культури, і такий стан іще буде існувати впродовж кількох років. Але я все одно вірю, що ті версії перекладу, що я створив — добірка моїх перекладів із Тичини побачить світ у Зальцбурзі в 2009 році, — буде немарною спробою долучити українську літературу до Європи. Ця порожнеча, що існує на кількох рівнях, зокрема й у різному сприйнятті європейської історії ХХ століття, створює певні перешкоди для розуміння контексту, з якого народилися твори Тичини. Але його невимовна зачудованість світом, революція і хаос, коли читаєш добірку Тичини, як цілісна художньо-естетична система промовляє до всього людства, не залишаючи до себе байдужим.

— Наразі мене цікавить ось яке питання: ви як британець, належний до європейської літератури і європейської культурної традиції, чи погоджуєтеся з тим, що коріння поезії Павла Тичини в європейській філософії, системі загальноєвропейської  традиції? Чи можна поезію Тичини зарахувати, інтегрувати до канону європейської літератури?

— Поезія Павла Тичини — невід’ємна складова в системі європейської літератури, і поети, які не знають про його творчість — Еліот у “Порожній землі” і Г’югс [Hughes] у “Вороні” — наче відлунюють цією поезією. Насправді “очуднення”, дистанціювання англійських та європейських авторів від Тичини — вияв такого собі, знаєте, безсилля культури, після читання поезії раннього Тичини вже неможливо дивитися на світ і на можливості мови так, як до цього.

— Стівене, чи згідні  ви з тезою, що українська інтеграція в Європу має розпочатися з інтеґрації на рівні культури й ментальності, розуміння того, що українська культура і її спадок — це частина європейського культурного спадку?

— Я повністю з вами згідний. Україна завжди була частиною Європи, але жахлива невидима стіна, встановлена колись через весь Європейський континент, означає лише те, що українську культуру було відмежовано від європейської маґістралі культури на десятиліття. Європа мусить усвідомити, що Україна — це і є Європа.

— А чи маєте ви намір видати переклади збірки Тичини у Великобританії?

— Вибрані переклади, над якими я працюю, будуть видані в Зальцбурзі, але вони будуть доступні в Європі. Літературні поетичні кола в Зальцбурзькому університеті були вражені моїми перекладами — власне, вперше за всю історію видавець англійської, а не видавець перекладної літератури, взявся за видання томика української поезії в англійському перекладі.

— Що б ви могли сказати про сучасну українську літературу, наскільки її представлено на Туманному Альбіоні? Чи можна в британським книгарнях натрапити на українську літературу сьогодні?

— Мені надзвичайно подобається проза Юрія Андруховича, я його палкий шанувальник. Треба зазначити, що у Великобританії українська література, крім хіба що української літератури, репрезентованої російською мовою (Андрій Курков), майже не представлена в нас. Мені через це дуже прикро, адже українська література дуже багата, а британські читачі просто втрачають шанс насолодитися цими динамічними творами, які з’являються також у Європі.

— Наскільки я знаю, ви були залучені до кампанії з визнання британським урядом Голодомору в Україні актом геноциду. Що має бути зроблено для того, щоб Європа зрозуміла, що Голодомор насправді був саме спрямованим геноцидом?

— Британський уряд, я боюся, просто не хоче визнавати Голодомору в Україні геноцидом, вказуючи на те, що це неможливо зробити через незгоду деяких науковців. Це кумедна й цинічна позиція, але чи маємо ми чекати на есей професора про масові вбивства в Дарфурі на заході Судану, щоб назвати цей факт геноцидом? Ми знаємо, що Великобританія боїться реакції Росії, адже ця країна може сплутати всі карти — як відомо, показники смертності в Україні були набагато вищі, ніж у Росії в 1932-33 роках, й тепер ми знає, що мав на увазі Балицький, кажучи, що “етнографічний матеріал в Україні буде змінено”. 

Хочу зазначити для українського читача, що ми провели марш у листопаді 2007 року, до якого долучилися Джон Ґроган і український посол; про це, до  речі, повідомляли на  ICTV. Ми також плануємо організувати серію концертів під назвою “Рок проти Геноциду” — перший із них уже відбувся 13 квітня в Брікстоні і був організований за допомогою моїх друзів, Степана Пасічника, Естер Енджел і Філа Ґідінгза — ми збираємо кошти для Дарфура й також  просимо британську владу змінити свій жорсткий і жахливий погляд на цю проблему. Читачі можуть відвідати наш сайт: www.holodomor.org.uk, створений за сприяння Джефа Мовета з організації Економічного розвитку на користь людей (People Centred Economic Development), зробив можливим подання нашої петиціїё клопотання на сайт прем’єр-міністра Великобританії, а також і парламенту Шотландії.

І нас уже ніщо не зупинить у нашій меті.

— Стівене, все ж таки, чи бачите ви готовність у британському суспільстві зрозуміти і визнати, що Голодомор в Україні був чітко визначений планом Кремля?

— Я маю певність, що Великобританії варто зрозуміти, що Україна існує як незалежна сила, що є осередком миру й безпеки в Європі — вони підтримують програму, відповідно до якої кілька надпотужних країн контролюють увесь світ, але Україна — це прекрасне місце для того, щоб змінити таке уявлення в найближчі десятиліття. 

— Великий вчений, дослідник українського Голодомору професор Джеймс Мейс сказав: “Українське суспільство є постгеноцидним”. Чи погоджуєтеся ви з такою тезою професора Мейса?

— Так, звичайно. Україна, здається, не певна у своїй потужній силі, також існує брак того, що можна було б назвати національною гідністю — часто ми не замислюємося над тим, скільки людей стали жертвами історії терору. Я думаю, що Україні потрібна програма з “десовєтизації”.

— На вашу думку, якими мають бути головні кроки в налагодженні інтеґрації, комунікації й кооперації між Україною та Європою в найближчі роки?

— Найважливіший крок для Європи — визнати Україну стратегічним партнером і потужною силою культури — наразі ж для Європи Україна залишається мало дослідженим, можна сказати, пустинним простором. Україна має змінити цей зовнішній меседж шляхом промоції власної культури, показуючи, що статус і роль України у світі не може бути проігнорована.

 

        Розмову вів Дмитро Дроздовський

 

Подаємо до уваги читачів нашого журналу кілька перекладів англійською мовою зі збірки “Сонячні кларнети” (1918 р.) Павла Тичини:

 

 

The Clouds Uncoil   The light is blue and unreachable, Where slow tides of cloud uncoil, The day is perfect, yet Dear friend, I regret My weak heart that seems to echo The swan’s harsh call.   As wind stampedes across the Steppe The poplar’s distorted shape Is a harp Playing formless music, While from the depths of my sorrow The lily’s beauty creeps   And light echoes off the lake Through dispersed kingdoms of smoke. Now history weighs less Than my yearning, my loss, My wish to be immortal and know Always, what water knows, the lake.   Its flexing laughter lines Lazily chime through stones, And a brief knee high rainbow In the drizzle’s silver glow. I feel the poised flight of my soul. Almost lifting me free. A sail. A sail.     The Grass Whispers   The forest whispers While I listen A chance chorus Accompanying the mime Of clouds, whose choreography Captures the shape of time. With delight, I watch them   Until a distant bell Introduces a new theme, A perfunctory scale, That draws in the random But structured shadow and light To a brief happiness In me, a swallow’s flight.   I stride across the Steppe Aware only of this, That love will keep Her whispered promise, The sound of the grass Petering out at the edges Of the field, dusk.   The shadows of trees Flex on the river, At the edge of the sky And gold skewers water, A fantastic And living fire. True music.       Do Not Look Sweetly   In the evening, apple tree, Stare at me sweetly, When your eyes blossom And spring has come.   In the morning, apple tree, Caress me softly When you hands blossom And spring has come.   Clouds romp in the sunset And drop tears of regret, Mother and father cry, Finding my bed empty.   I would call out to them No, I will not come home, From the orchard at dusk, Where blossoms caress.

* * *   Закучерявилися хмари. Лягла в глибинь блакить... О милий друже, — знов недуже — О милий брате, — розіп'яте — Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить. Закучерявилися хмари...   Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть... З душі моєї — мов лілеї — Ростуть прекрасні — ясні, ясні — З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть. Женуть вітри, мов буйні тури!   Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим. Я хочу бути — як забути? — Я хочу знову — чорноброву? — Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим! Одбивсь в озерах настрій сонця.   І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум... Сум серце тисне: —- сонце! пісне! — В душі я ставлю — вас я славлю! — В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум. І сміх, і дзвони, й радість тепла.   1917         * * *   Гаї шумлять — Я слухаю. Хмарки біжать — Милуюся. Милуюся-дивуюся, Чого душі моїй так весело.   Гей, дзвін гуде — Іздалеку. Думки пряде — Над нивами. Над нивами-приливами, Купаючи мене мов ластівку. Я йду, іду — Зворушений. Когось все жду — Співаючи. Співаючи-кохаючи Під тихий шепіт трав голублячий.   Щось мріє гай — Над річкою. Ген неба край — Як золото. Мов золото — поколото, Горить-тремтить ріка,   як музика 1913     ***   Не дивися так привітно Яблуневоцвітно Стигнуть зорі, як пшениця: Буду я журиться.   Не милуй мене шовково, Ясно-соколово. На схід сонця квітнуть рожі: Будуть дні погожі.   На схід сонця грають грози — Будуть знову сльози! Встала мати, встали й татко: Де ластовенятко?   А я тут, в саду, на лавці, Де квітки-ласкавці... Що скажу їм? — все помітно: Яблуневоцвітно.   1918