Маргарита Жердинівська
Ігор Васильович Качуровський
До 90-річчя з дня народження
1 вересня цього року Ігорю Васильовичу Качуровському, письменнику, літературознавцю, перекладачу, виповнюється 90 років. Він народився в Ніжині, дитинство провів у Крутах. Потім родина виїхала в Курськ, де Ігор Васильович закінчив Курський педагогічний інститут. Доля закинула його з батьками у далеку Аргентину, де він прожив двадцять років і став членом Спілки письменників цієї країни, публікуючи свої твори українською, російською та іспанською мовами. Аргентину недарма називають Європою в Америці, бо в цій країні живуть переважно вихідці з Європи.
Отже, творчість І.В. Качуровського проходила поза межами України, краще сказати, поза її географічними межами. 1969 року Ігоря Качуровського запросили на радіостанцію “Свобода” в Мюнхені, де він працював до 1989 р., паралельно захистивши докторську дисертацію в Українському Вільному Університеті. Тут він викладав із 1973 р. до недавнього часу українську літературу, стилістику, теорію перекладу та віршування, середньовічну літературу Західної Європи. В еміґрації, як відомо, не кожному вдається знайти своє місце в чужому світі. Ігорю Васильовичу це вдалося. Він і далеко від батьківщини розвивав національні традиції української культури. Як сказав відомий український критик Іван Дзюба, Ігор Васильович Качуровський завжди залишався самим собою: не в сенсі незмінності, а в сенсі вірності своїй моральній сутності, своєму творчому та людському покликанню.
Ще років п’ятнадцять тому його творчість була відома тільки вузькому колу літераторів України, оскільки творам з української діаспори був закритий доступ на батьківщину. Сьогодні ім’я Качуровського повернулося в Україну: про його творчість пишуть дослідження та дисертації, його статті, книги та переклади друкують в Києві та Ніжині, він лауреат премії імені Максима Рильського за кращі переклади (1994) та лауреат премії імені Володимира Вернадського (2004) за наукову працю, 2006 року отримав найпрестижнішу в країні Шевченківську премію.
Гідні подиву енциклопедичні знання Ігоря Васильовича. Мені довелося бути присутній на презентації його фундаментальної монографії “Променисті сильвети” (2000 р.) з питань історії української літератури в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. Серед імен, представлених у монографії, є розвідки про прозову творчість Володимира Винниченка та Івана Багряного, який задовго до Олександра Солженіцина, і не у формі мемуарів, а у формі художнього твору описав сталінські в’язниці. Але якщо імена Володимира Винниченка та Івана Багряного були знайомі культурній еліті України, то такі імена, як Юрій Дараган, Олекса Ізарський, Борис Олександрів, Галя Мазуренко, Олекса Стефанович та інші були зовсім невідомі.
————© Маргарита Жердинівська, 2008.
Хочу навести кілька назв творів Ігоря Васильовича Качуровського, виданих останнім часом в Україні: “Село і Осінні пізньоцвіти” (“НІОС”. Київ 2000) “Ґенерика і архітектоніка”. Література європейського середньовіччя (Київ. Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”. 2005); “Шлях невідомого” (Київ. Видавничий дім “Києво-Могилянська Академія”. 2006); “Крути мого дитинства” (Ніжин – 2007); “Круг понадземний”. Світова поезія від VI по ХХ століття. Переклади (Київ. Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”. 2007).
Остання книга для мене, як для перекладача, має особливе значення і являє собою приклад неперевершеного перекладацького мистецтва. 670 поезій, понад 350 авторів у перекладі з 23 мов – неосяжний океан всесвітньої поетики. Перекладна література в цьому разі стає показником не тільки художнього, а й загальнокультурного рівня українського народу.
Сформулювати основні теоретичні засади художнього перекладу виявилося надзвичайно складною справою. Ще й досі принципи перекладознавства постають іноді у вельми туманному вигляді, оскільки переклад залежить здебільшого від кваліфікації та індивідуальних здібностей перекладача. Основні дебати завжди точилися навколо питання про підрядковий (інтерлінеарійний) переклад, який часто призводить до того, що твір стає фактично двічі перекладеним і стоїть значно далі від першотвору, ніж прямий, безпосередній переклад. Але інколи бувають і винятки. У статті Ігоря Качуровського “Перекладацька діяльність Михайла Ореста” автор пише: “... переклади, зроблені за допомогою інтерлінеаріїв, тобто підрядників, виходили в Михайла Ореста так само високохудожніми...”.
Ще у ХVІ столітті французький поет та перекладач Етьєн Доле (1509*1546) намагався сформулювати основні принципи перекладознавства, серед яких був один дуже важливий, а саме: переклад має читатися так само легко, як і ориґінал.
Ігор Васильович Качуровський в книзі “Променисті сильвети” висловив своє кредо щодо перекладача та художнього перекладу поетичних творів: “...виняткове знання й відчуття мови, помножене на власний поетичний дар, досконала віршова техніка плюс несхибний естетичний смак забезпечують перекладам художню рівновартість ориґіналам”. Це власне те, до чого мають прагнути всі перекладачі, і те, що притаманне поетичним перекладам Ігоря Васильовича.
Численні переклади Ігоря Качуровського з іспанської мови, розпорошені по різних виданнях, були зібрані спочатку в книгу “Золота галузка”, видану 1991 р. в Буенос-Айресі. Це уривки з іспанського національного епосу “Пісня про мого Сіда”, сонети Хуана Боскана, Лопе де Веґи, Фрай Луїса де Леона, Міґеля де Сервантеса, Франсіско де Кеведо, поезії Хосе де Еспронседи, Мануеля Мачадо, Федеріко Ґарсіа Лорки, Хуана Рамона Хіменеса, з сонета якого взято назву книги “Золота галузка” — „Rama de Oro“ іспанською мовою, латиноамериканських поетів – мексиканця Амадо Нерво, аргентинців Альфонсіни Сторні та Хорхе Луїса Борхеса, чилійки Ґабріели Містраль тощо.
Поетичні переклади Ігоря Качуровського завжди відзначаються великою, навіть абсолютною близькістю до ориґіналу, збереженням асонансу, рими та ориґінальної метрики. Тому і читаються вони так само легко, як ориґінали.
Побутує думка, що з близьких, споріднених мов перекладати значно простіше, ніж із мов далеких, що належать до іншої лінґвістичної групи. Але це думка помилкова, бо часто схожі за фонетикою слова у споріднених мовах мають зовсім інше, іноді навіть протилежне значення. Досить навести українські, а також польські слова “урода” або “врода”, “вродливий”, що в російський мові, як відомо, мають зовсім інше, протилежне значення.
Поет та перекладач Лев Мей колись переклав слово “старцн” з Шевченка не як “жебраки”, а як “старі”, а вони ж часто були підлітки, іноді зовсім діти. Ці приклади наводить у своїй книзі “Високе мистецтво” Корній Чуковський. Такий рядок у Шевченка, як “Пішла луна гаєм” той самий перекладач переклав як “Пошла луна лесом”, не здогадуючись, що слово “луна” українською мовою – це “эхо” російською. Поему Шевченка “Наймичка” перекладали Мей, а п’ятдесят років потому Сологуб, і обидва зробили помилку, перекладаючи такий рядок: /Ой у полі... Там удова ходила..../ Та синів двох привела.../. Вони так і переклали “привела”, замість “породила”.
Таких прикладів можна було б навести багато, але я пишу про це тільки для того, щоб підкреслити виняткову обдарованість Ігоря Васильовича Качуровського як великого перекладача, знавця слова у всіх його іпостасях. Мабуть, тому в антології світової поезії, яку уклав канадський вчений Вотсон Кіркконел, Україну представляють Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Максим Рильський, Микола Зеров та Ігор Качуровський.
Як взірець поетичного перекладу, що стоїть на рівні ориґіналу, хочу навести переклад Ігоря Васильовича з російської мови київського поета, передчасно померлого, Леоніда Кисельова “Я забуваю біль образ”:
Я забуваю біль образ,
Коли у спогадах прилине,
Далека й люба водночас,
До мене пісня України.
В кімнаті, де лиш без кінця
Тотожні, мов хлібини, гості,
Враз вибухнуть, мов чорні брості,
Закам’янілі їх серця.
І прийде здогадка раптова
Над краєм прірви, в час тяжкий:
Весь світ – лиш пісня в мові тій,
Що зветься українська мова...
Або відому поезію Дмитра Павличка, перекладену на російську:
Над морем
Утопить решил я горе – вглубь, на дно...
Вышел к морю рано утром – спит оно.
И будить его мне стало как-то жаль,
И осталася со мной моя печаль.
Ровно в полдень вышел к морю я, грустя.
А оно светло смеётся, как дитя.
Огорчить его мне снова стало жаль,
И осталася со мной моя печаль.
Вновь пришёл я к морю в темноте ночной,
А оно рыдает, стонет предо мной.
Самого тогда мне моря стало жаль –
И осталася во мне моя печаль.
Мюнхен
