Ігор Оржицький

Сервантесівські мотиви у Ґ. Ґарсія Маркеса та каталонський чинник у обох митців:

до питання про культурну матрицю

Ґабрієль Ґарсія Маркес¹ зізнається в автобіографії під назвою «Жити, щоб розповісти про це»: «дати собі раду з часом було для мене проблемою життя або смерті і, безумовно, найскладнішою»². Часові зсуви та пастки, на які так багаті його твори, це не просто риса стилю й поетики чи відтворення в художньому тексті специфічного історичного часопростору (користуючись терміном перуанського філософа В. Р. Айя де ла Торре), у якому живе Латинська Америка, – вони ніби оприявнюють таємничі стосунки, які має Ґарсія Маркес із Часом. Я не хочу втрапити в нумерологію, але ж якими промовистими є певні часові збіги та круглі дати, що супроводжують творчий шлях Майстра.

————
¹ Беру на себе сміливість і ризик (та водночас не наполягаю на своїй слушності) подати еспанські та каталонські імена й назви у власній транслітерації, маючи на меті максимально узгодити еспанську й каталонську вимову з принципами української орфографії та орфоепії. Залишаю в традиційному написанні лише слова «Каталонія» та «каталонський», які, хоч і не відповідають оригінальному звучанню, не мали принципово відмінних варіантів в українській традиції, та прізвища Колумба й Кіхота, традиційно скрізь перекшталтовані.
² Garcнa Mбrquez G. Vivir para contarla. – 2002. – P.124. – Режим доступу до кн.: www.eltutordebangkok.com/ music/books/contarla.pdf (подальші цитати з автобіографії письменника подаватимуться за цим виданням із зазначенням сторінки у дужках безпосередньо в тексті).
————
© Ігор Оржицький, 2008.
 

У 2004 р. з метою відзначення 400 літ із часу публікації першої частини «Дон Кіхота» Еспанська королівська академія та Асоціація Академій еспанської мови започаткували серію ювілейних видань на вшанування класиків, що творили еспанською. Природно, що першим архітвором став саме «Дон Кіхот з Ламанчі». 2007 року на відзначення 40 років першого видання, у той же спосіб було вшановано роман «Сто років самотності» та його автора, і таким чином ніби запроваджено ієрархічну шкалу. Ті самі 40 років, як збігли між народженням автора³ та появою його шедевру, минули й між його виходом у світ та визнанням Ґ. Гарсія Маркеса Класиком Номер Два еспаномовних літератур. Справдилося пророцтво Карлоса Фуентеса, видатного мексиканського прозаїка і теж представника «нового латиноамериканського роману», коли він, прочитавши рукопис «Ста років самотності», написав у приватному листі до не менш уславленого Хульйо Кортасара: «Я прочитав американського «Дон Кіхота» ‹…›. Який дивовижний, сервантесівський образ буття, перетвореного на літературну оповідь, на постійний та непомітний перехід від реального до чудесного й уявного!»⁴

————
³ Донедавна навіть в еспаномовному світі датою народження майстра часто вважався 1928 рік, але у згаданій автобіографії Ґарсія Маркес недвозначно вказує на с. 65 – 6 березня 1927 р.
⁴ Fuentes C. Para darle nombre a América // García Márquez G. Cien años de soledad. – Madrid: Real Academia Española – Asociación de Academias de Lengua Española, 2007. – P. XXII-XXIII.
 

Та придивімося ще до дат. У 1928 р. помирає Хосе Евстасьйо Рівера, колумбійський класик, чий роман «Вир» започаткував латиноамериканську телуричну прозу. Зауважимо принагідно, що останнім часом літературознавці-латиноамериканісти наголошують на органічному зв’язку між телуризмом у літературі та магічним реалізмом, які вже не розцінюються як окремі та/або протилежні етапи, як донедавна вважалося, а розглядаються як фази органічного процесу. І цього ж року, але уявного, помирає один із героїв першого роману Ґарсія Маркеса «Опале листя», анонімний і загадковий лікар; на цю дату автор указує в тексті, де, крім того, устами одної героїні вперше згадано і про «цей останній вітер, що змете це містечко»⁵. А отже, у світі, створеному Ґарсія Маркесом, ідея апокаліптичного вітру зароджується у 1928 р., коли у світі реальному народжується Че Ґевара.

«Сто років самотності» виходять у світ 1967 р., справді міфологічна дата, яка має вважатися тричі вирішальною для Латинської Америки, позаяк цього ж року вручається Нобелівська премія ґватемальському письменникові Мігелю Анхелю Астур’ясу, більшість творів якого просякнуті міфологією майя і який стає першим латиноамериканським прозаїком, пошанованим на такому рівні. П’ятнадцять років потому Ґарсія Маркес буде другим⁶, а інтертекстуальний та геопоетичний зв’язок між романом Астур’яса «Буревій» та ураганом, що знищує Макондо, є тепер загальновизнаним історико-літературним фактом. І того ж самого року гине Че Ґевара і тим перетворюється на міф, який, по щирості, варто визнати єдиним латиноамериканським міфом, досі живим у загальній свідомості, хоч як би відрізнялося ставлення кожного з нас до лівої ідеї.

—————
⁵ García Márquez G. La hojarasca. – Bogotá: La Oveja Negra, 1980. – P. 130.
⁶ Раніше нобелівськими лавреатами стали чілійські поети Ґабрієла Містраль (1945) та Пабло Неруда (1971).

 

«Сто років...» виходять у травні, у тому самому місяці, коли 1882 року народився, а 1952 помер Рамон Вінєс, «учений каталонець», реальний персонаж роману, а отже, ті самі 15 років, що розділяють публікацію роману та вручення Нобелівської премії його автору, минають між смертю цього реального персонажа та появою твору, в якому він діє.

Наголос, який належить зробити на цьому образі, має не суто історико-літературний інтерес, але дасть іще один ключ до розкриття універсального значення твору та, заразом, іншої символічної дати.

Славетний роман Ґарсія Маркеса відіграв вирішальну роль у відвоюванні в непам’яті творчої та людської особистості каталонського письменника Рамона Вінєса-і-Клуета, що 1982 року, коли колумбійський майстер став нобеліатом, розпочав французький дослідник Жак Жілар, узявшися до перевидання його творів та присвятивши йому монографію «Між Андами та Карибським морем. Америка в творчості Рамона Вінєса» (1989)⁷. Згодом з’явилася докторська дисертація Жорді Льяду, захищена 2002 р. у Автономному університеті Барселони, наукові читання в Барселоні та Барранкільї (Колумбія) у квітні та серпні 2005 р.⁸, численні публікації в наукових виданнях, серед яких можна виокремити спеціальний випуск електронного журналу «Memorias. Revista digital de historia y arqueologнa desde el Caribe» (2005, № 3) Північного Університету міста Барранкільї та, звичайно, подальші перевидання творів «ученого каталонця».

Це був прозаїк, поет, драматург та проникливий літературний критик, який двічі перебував на еміграції в Колумбії і дав потужний поштовх художньому життю гостинної країни, зорганізувавши літературне життя в Барранкільї та, поміж іншого, провістивши художнє значення телуризму в латиноамериканській літературі. У книзі «Жити, щоб розповісти про це» Ґарсія Маркес з великою повагою та симпатією тридцять чотири рази згадує вченого каталонця⁹. Попри два своїх перебування в Колумбії, Вінєс завжди творив каталонською мовою, використовуючи еспанську для виступів у колумбійській пресі. Його твори, теж публіковані в колумбійських журналах, перекладалися з каталонської на еспанську, а єдиним оповіданням, написаним безпосередньо по-еспанському й присвяченим Ґарсія Маркесу (однак із приміткою «каталонське оповідання»), був «Кінь у спальні» (1950)¹⁰.

———-
⁷ Перша книга про Вінєса (написана каталонською мовою), автором якої був Пере Елієс-і-Бускета, вийшла ще 1972 р. в Барселоні: «Ramon Vinyes i Cluet: un literat de gran volada (1882–1952)» (Рамон Вінєс-і-Клует: літератор високого лету), та, судячи з усього, вона не мала ібероамериканського розголосу.
⁸ Див.: Lladу J. Jornades d’Estudi «Ramon Vinyes, «el sabio catalбn» de Cien aсos de soledad: un escriptor a cavall de Catalunya i el Carib colombiа» // Estudis romбnics. – 2007. – V. 29. – P. 586–590 (журнал доступний на сайті Інституту каталонських досліджень (Institut d’Estudis Catalans): http://publicacions.iec.cat).
⁹ Не маю на меті торкатися полеміки про те, хто мав вирішальне значення для становлення молодого письменника – Рамон Вінєс чи Клементе Мануель Сабала, головний редактор газети «Ель Універсаль» міста Картахени; останній, ніде правди діти, згадується в автобіографіїї майстра набагато частіше, ніж Вінєс. Роль Сабали була наголошена у книзі Хорхе Ґарсія Усти «Як навчився писати Гарсія Маркес» (Garcнa Usta J. Cуmo aprendiу a escribir Garcнa Mбrquez, 1995), але у запропонованій доповіді йдеться про Вінєса як суто літературного персонажа та його функцію в тексті.
¹⁰ Lladó i Vilaseca J. La imagen de Colombia y América en la literatura de Ramon Vinyes. – P. 14. – Режим доступу до ст.: www.uninorte.edu.co/publicaciones/memorias/memorias_3.

 

Утім, до питання про каталонський мотив у Ґарсія Маркеса ми ще поговоримо трохи далі, а зараз продовжмо хронологічне дослідження. Відомо, що Вінєс удруге (й востаннє) повернувся до Еспанії у 1950 р. і помер у Барселоні 5 травня 1952 р. Звернімося до тексту «Ста років...». Коли цей реальний персонаж повернувся на батьківщину, Аврельяно «зрідка відповідав на листи вченого каталонця», доки «на шостий місяць вагітності ‹…›, одержавши листа, вони зрозуміли, що він не від ученого каталонця. ‹…› лист мав безневинний, невиразний вигляд, мов піднесений ворогом подарунок. Ауреліано вихопив його з рук Амаранти Урсули, яка збиралася розпечатати конверт.

– Його не слід читати, – сказав він. – Не хочу знати, що там написано.

Як він і передчував, учений каталонець перестав писати. Лист від чужих людей ‹…› звільна поглинало зсередини полум’я лихої звістки...»¹¹. Безперечно, в цьому уривку йдеться про звістку про смерть Рамона Вінєса, яка надходить до Макондо за кількох місяців. Через дві сторінки, напередодні останнього урагану, Аврельяно «віддає запізнілу данину тій смерті, яку не оплакав своєчасно, бо не бажав порушити чари кохання» (388). Останнім днем буде якийсь із днів лютого, оскільки автор указує нам: «...на спокійне повітря ясного лютневого ранку. І тоді він побачив дитину – зморщену, поїдену оболонку, яку мурахи, зібравшись із усього світу, старанно волокли до своїх нір...» (390).

———
¹¹ Ґарсіа Маркес Ґ. Сто років самотності. – К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2004. – С. 381, 386 (подальші цитати з роману подаватимуться за цим виданням із зазначенням сторінки в дужках безпосередньо в тексті).
 

Останній Буендія народжується в лютому, а отже, шостий місяць вагітності, коли надійшла звістка про смерть ученого каталонця, припадає на листопад попереднього, тобто 1952 р., оскільки Вінєс помер у травні того року. Очевидно, що минуло кілька місяців, доки, відправлена якимось чиновником, печальна новина досягла Макондо (у дійсності юний Ґарсія Маркес дізнався про смерть дона Рамона за два дні, як він сам зазначає в автобіографії, але ми говоримо про художній часопростір, тим паче що персонаж Ґабрієль Маркес на той час уже поїхав із Макондо). А отже, лютий «біблійного урагану» – це лютий 1953 р. А якщо ми запитаємо себе, яка реальна подія 1953 року може бути осмислена через метафору буревію, який знищує світ насильства та самотності, уособлений у Макондо, єдиною можливою відповіддю буде – смерть Сталіна 5 березня.

Лютий у Макондо та березень у Москві – зовсім поряд, що не може не вразити, та я далекий від твердження, ніби Ґарсія Маркес мав задум засоціювати занепад Макондо з кінцем сталінізму, адже в такому разі він би, напевно, «знищив» Макондо у березні. Але відомо, наскільки важко було молодому журналісту Ґарсія Маркесу відвідати Радянський Союз, оскільки він не був заангажований у лівицю, відомо також, що в нього викликали подив своєю жіночністю руки радянського диктатора, натоді впокоєного в мавзолеї, і відомо так само, що серед прототипів Патріарха з наступного роману фігурує й господар Кремля¹². А отже, йдеться про приховану, підсвідому й загадкову могуть мистецтва, яке й поза свідомим авторським наміром наділяє твір значеннями непередбаченими, але від того не менш добачальними.

Звернімося тепер до сервантесівського первня у Ґарсія Маркеса, з тим, аби потім знов повернутися до каталонських джерел. Нам треба побачити, як культурно-літературна піренейська матриця утривалює себе в обох класичних текстах, а це уможливить нам певні висновки. Застановімося на чотирьох ключових пунктах, які визначають загальний підхід до романної дії.

Перше, авторство. Як запевняє Сервантес у «Дон Кіхоті», цей текст належить не йому, а такому собі Сіду Хаміду¹³ Бененхелі, який написав його по-арабському (в межах цієї доповіді немає потреби пояснювати причини цього поширеного прийому). Так само й «Сто років...» «створив» не Гарсія Маркес, а Мелькіадес і теж не по-іспанському, а на санскриті. Друге, формальні причини розвитку дії (зав’язка). Шалена пристрасть до винаходів у Хосе Аркадьйо подібна до божевілля Дон Кіхота, спричиненого рицарськими романами, проте і власне рицарський первень формально присутній на самому початку «Ста років...», коли Хосе Аркадьйо та односельці відкопали «обладунок п’ятнадцятого сторіччя» та, розібравши його, «знайшли всередині скам’янілий кістяк, а в нього на шиї – мідний медальйон з пасмом жіночого волосся» (22). Третє, головний сюжетний стрижень. Ефемерне кохання, яке спонукає Дон Кіхота до мандрів, є так само неможливим, як і – через інцестуальність – плотське кохання Аркадьйо Бабілоньї та Амаранти Урсули, що має підкреслити фатальність початкового інцестуального зв’язку між Хосе Аркадьйо та Урсулою Ігуаран. Четверте, розв’язка. Цей пункт потребує докладнішого пояснення.

Вже віддавна дослідники «Дон Кіхота» накреслили маршрут трьох подорожей рицаря з Ла Манчі¹⁴. Під час двох перших він не надто віддалюється від свого села, і помітною є певна зорієнтованість до південного заходу. Але третя, найславетніша, у яку Дон Кіхот вирушає свідомий свого перетворення на літературного персонажа (та й інші персонажі вже про нього «читали»), скеровує його до оспіваної у таких виразах Барселони – «виталища ґречності, притулку для чужосторонців, приюту для збідованих, вітчизни сміливців, помстительки скривджених, любого схрону для щирої дружби, міста такого затишного й мальовничого, як ні одне на світі»¹⁵. В романі немає таких звеличань інших міст, ні іншого благородного розбійника такого чуйного до Дон Кіхота, як каталонець Роке Ґінарт, ні інших великих міст, що були ушановані відвідинами Рицаря Сумного Образу, який оминає навіть Мадрід та Сарагосу. Сама географія останньої мандрівки Дон Кіхота, спонукає нас до думки, що він ніби прагнув утекти від задушливого й буденного світу свого села, розташованого в еспанській глибинці, до міфологізованої середземноморської ренесансної Європи, яка кожному іспанцеві, хоч би як він був просякнутий ідеєю кастільського верховенства, асоціюється (якщо говорити про межі Еспанії) з Каталонією.

———-
¹² Див., наприклад: Гирин Ю. Н. Габриэль Гарсиа Маркес // История литератур Латинской Америки. Кн. 5: Очерки творчества писателей ХХ века. – М.: ИМЛИ РАН, 2005. – С. 558–559.
¹³ Саме так слід транслітерувати подане Сервантесом ім’я Hamete, попри те що М. Лукаш та Н. Любімов, автор класичного російського перекладу «Дон Кіхота», подають «Ахмет». Див.: Sбnchez Portero A. El moro Cide Hamete Benengeli es cristiano. – P. 5. (стаття розміщена на сайті Віртуальної бібліотеки Мігель де Сервантес (Biblioteca Virtual Miguel de Cervantes): http://descargas.cervantesvirtual.com); Rothstein E. Regarding Cervantes, Multicultural Dreamer // New York Times. – 2005. – June, 13. – Режим доступу до ст.: http://www.nytimes.com/2005/06/13/arts (відшукання останньої публікації завдячую д-ру Андрієві Даниленку, кафедра сучасних мов Університету Пейс, Нью-Йорк).
¹⁴ Див., наприклад, вид.: Cervantes Saavedra M., de. El ingenioso hidalgo don Quijote de La Mancha. – Barcelona: Ramón Sopena, 1969. – Форзац.
¹⁵ Сервантес Сааведра М., де. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. — К.: Дніпро. 1995. — С. 661 (подальші цитати з «Дон Кіхота» подаватимуться за цим виданням із зазначенням номеру сторінки в дужках безпосередньо в тексті).

 

Але його переслідує ретроградна Ла Манча, уособлена в Сансоні Карраско, який у своїй простацькій щирості хоче отямити сусіда. І там, у Барселоні, так близько до міфу, він його перемагає, бере з нього слово честі, і тепер, при здоровому, нівроку, глузді, герой... має померти, адже недарма сказав барселонець дон Антоньйо Морено, звертаючись до удаваного Рицаря Місяця-Білозора: «Ох, пане! ‹…› Хай дарує вам Господь за те, що ви чините таку шкоду цілому світу, намагаючись урозумити найутішнішого шаленця на земному крузі! Невже ви, пане, не бачите, що пожиток од Дон Кіхотового здорового глузду ніщо супроти тієї утіхи, яку справляють його чудасії? ‹…› варто йому одужати – і прощавай смішні витворки не лише його самого, а і його джури Санча Панси, а будь-яка з них здатна розмаяти саму тугэ тэгу» (636–637).

Не може не привернути уваги те, що друга катастрофа, та, якою закінчується Книга Номер Два еспаномовного світу – ураган у Макондо, відбувається трохи згодом після припинення зв’язків протагоніста з Каталонією, бо, як зазначено в самому тексті: «Остання ниточка, яка зв’язувала їх зі світом, перервалася на шостий місяць вагітності, коли, одержавши листа, вони зрозуміли, що він не від ученого каталонця. ‹…› учений каталонець перестав писати» (386). Є дуже значущим, що учений каталонець згадується востаннє у переддень буревію, за три сторінки до його початку: «Він [Аврельяно] поплакав, притулившись лобом до дверей колишньої книгарні вченого каталонця» (388).

Було від чого й по кому плакати. Ця людина, що «прочитала всі книжки на світі» (347), подарувала Аврельяно п’ять книжок, які знадобляться йому в розшифруванні рукопису Мелькіадеса, у її книгарні (що може бути засоційована з бібліотекою Дон Кіхота) Аврельяно познайомився з чотирма друзями, серед них і з Ґабрієлем Маркесом (alter ego автора), який «єдиний з усіх, повірив, що друг каже правду» та «не брав під сумнів реальності полковника Ауреліано Буендіа» (367), саме учений каталонець, як і в дійсності, став навчителем юних інтелектуалів: «Незважаючи на своє безладне життя, четверо¹⁶ друзів, скоряючись наполяганню вченого каталонця, намагалися здійснити й дещо довговічніше. Лише він зі своїм досвідом колишнього викладача античної літератури і запасами рідкісних книг зміг заохотити їх просидіти цілісіньку ніч, шукаючи тридцять сьому драматичну ситуацію, і це в місті, де ніхто вже не мав ні бажання, ані можливості здобувати знання, що виходили за межі програми початкової школи» (368). І, – як знати! – можливо, завдяки ученому каталонцеві відклався би день Страшного Суду в Макондо, бо було би призупинене розшифрування пергаментів Мелькіадеса, адже (розвиваю попередню цитату): «Заполонений відкриттям дружби, заворожений чарами світу, який досі через Фернандину бездушність був для нього заповідним, Ауреліано кинув досліджувати пергаменти саме тоді, коли вже починав угадувати сенс зашифрованих віршів із пророцтвами».

І, нарешті, так само, як і в еспанській Книзі Номер Один не поминуто згадку про використання каталонської мови, коли Дон Кіхот зустрічається з Роке Ґінартом та його розбійниками, в американському «Дон Кіхоті» (за Карлосом Фуентесом) під кінець тексту також з’являється згадка про каталонську мову: «...Ауреліано без особливих зусиль видобув з‑поміж цього казкового безладу потрібні йому п’ять книжок, бо всі вони були там, де вказав Мелькіадес. Не кажучи ні слова, він простяг їх та золоту рибку вченому каталонцеві, той погортав книжки, і його повіки приплющилися, ніби стулки черепашки.

– Мабуть, ти божевільний, – сказав хазяїн своєю рідною мовою, здвигнув плечима й повернув Ауреліано книжки та рибку» (347).

У 2002 р., коли була видано «Жити, щоб розповісти про це», світ почув в оригіналі пару слів дона Рамона, відтворених Гарсія Маркесом: «...тепер таке життя, що всі ми fotuts del cul» (121)¹⁷. Схоже, що ці дещо брутальні слова не втрачають актуальності...

У чому ж причина такої пов’язаності з Каталонією двох найбільших книжок Гіспанської¹⁸ Цивілізації? Напрошується відповідь, що саме в такий спосіб виявляється одна з матричних рис гіспанського єства, яка триває у творчій підсвідомості обох великих авторів. Адже саме каталонською мовою був написаний перший у межах сучасної Еспанії роман – «Книга про Еваста й Алому та їхнього сина Бланкерну» (1284) видатного письменника й філософа Рамона Люля. Парадоксально (і у зв’язку з романами, про які тут ведеться мова), що в цій книзі теж ідеться про неможливе кохання, від якого відмовляються двоє наречених, аби присвятитися Богу. Принагідно не можу втриматися від невеликого відхилення від теми і не згадати «Холодну шкіру» (La pell freda, 2002) Алберта Санчеса Піньола, перший сенсаційний каталонський роман, перекладений уже 28 мовами (хоч мені він і не подобається), у якому також натрапляємо на кохання хоча й плотське, а таки неможливе через його граничну фантастичність – кохання між протагоністом та людиноподібною самицею-амфібією на якомусь острові поблизу Антарктиди. Знаменно, однак, під оглядом літературно-культурної матричності, що ця фантастична самиця (що, до всього, ще й неймовірно чарівно співає) є нічим іншим, як варіацією сирен, котрих безліч у рицарських романах, так само, як і в Атлантиці, згідно зі свідченням самого Колумба, що бачив їх на власні очі. А, повертаючись до Ґарсія Маркеса, якими іншими, як тільки неможливими, можуть бути кохання з «Кохання в часи холери» та із «Записника з моїми сумними курвами»?

————
¹⁶ Гадаю, в перекладі П. Соколовського є неточність: мало би бути «п’ятеро», бо ж – разом із Аврельяно; річ у тім, що в оригіналі у цьому місці не числівник, а слова «todo el grupo» (уся компанія); див.: Garcнa Mбrquez G. Cien aсos de soledad. – Madrid: Real Academia Espaсola – Asociaciуn de Academias de Lengua Espaсola, 2007. – P. 442.
¹⁷ До слова, Вінєс – не єдиний каталонець, що фігурує в цій книзі; серед інших, наприклад, з приязню згадується Люїс Вісенс, власник книгарні у Боготі.
¹⁸ Свідомо наражаючись на критику і не вдаючись наразі в обґрунтування, спробую у такий спосіб передати терміни Hispania, hispбnico успадковані еспаномовним світом від античності на позначення всіх культурних здобутків, закорінених у культурному континуумі держави Еспанія в її сучасних кордонах, а отже не лише власне еспанських.
 

Каталонською було також опубліковано й першу друковану книгу в Еспанії – «Славоспіви до Діви Марії» (1474). Каталонською було написано «Тіранта Білого» Жуанота Мартуреля, опублікованого 1490 р., найславетнішого рицарського роману, створеного в еспанських границях, бо слід мати на увазі що славнозвісний «Амадіс Ґальський», первісно написаний, як припускається, по-портуґальському, вийшов еспанською мовою допіру 1508 р. Як ми знаємо, «Тірант» уник вогнища в «Дон Кіхоті» і здобувся на похвалу від пароха: «...штилем своїм ця книжка найкраща в світі» (46); вплив цього каталонського роману на «Дон Кіхота» ще потребує подальших досліджень. Так само й Марйо Варгас Льйоса, характеризуючи «Сто років...» як «тотальний роман^»19, сягає «Тіранта» у пошуках початків цієї романної «тотальності».

У такий спосіб у найвищому творі гіспанського Ренесансу була віддана шана Каталонії (чи підсвідомо?), звідки Відродження й почало свій поступ Піренейським півостровом. Те саме мало відбутися й у кульмінаційному творі нового латиноамериканського роману, явища, яке можна метафоризувати як справжній латиноамериканський ренесанс. Нещодавні круглі дати, про які ми говоримо, дають ще один поштовх до переосмислення ідеї гіспанізму, що постає явищем цілісним та ґрунтованим як на всіх народах Еспанії, так і на корінних народах Ібероамерики. Під цим оглядом, нам, латиноамериканістам, належить більше уваги приділити літературним та культурним зв’язкам між різними регіонами цього безмежного світу, не забуваючи й про світ портуґало-бразілійський, так само зроджений у лоні стародавньої Гіспанії і містком до якого є еспанська Ґалісія.

——————
¹⁹ Див.: Vargas Llosa M. García Márquez: Historia de un deicidio. – Barcelona: Barral, 1971; зокрема, с. 479–480.
 

    Харків