«Письменництво — це вже винагорода!»

Розмова з американським письменником і журналістом Доном Монкрадом

 

Дон Монкрад (Don Monkerud) — відомий американський письменник і журналіст. Він писав про світові технологічні досягнення протягом останніх двадцяти років і опублікував більше тисячі статей у таких виданнях, як «Омні», «Хроніки Сан-Франциско», «Мак Тиждень», «Нью-Йорк Таймс», «Новини Сан-Хосе Мерк’юрі», «Гуманітарні науки» та «Журнал Z». Працював редактором у багатьох журналах, як-от: «Волейбол», «Цифровий світ», «Пропрінт» (журнал про графічне мистецтво), «Рішення проблем цифрового видавництва», «Новини зі світу друкарства» та «Бізнес-журнал Сан-Хосе». Крім політичних коментарів та статей, Монкрад писав короткі оповідання, журнальні статті, сатиру та художні твори. В 1997 році був опублікований його перший роман «Країна брехунів» (Twister Country). Дон стає редактором антології «Вільна земля / Вільне кохання: Розповіді про дику комуну» (Free Land / Free Love: Tales of a Wilderness Commune), яка була видана в 2000. В 2003 опублікована його книга «Італія без цензури, а в 2004 — «Ексцентричний світ: Буш у Білому Домі».

Дон Монкрад проводив семінари для Каліфорнійського університету «Санта-Круз Екстеншн» (University of California Santa Cruz Extension), а також є активним членом Національної спілки письменників США з 1990 року.

 

— Шановний пане Мокрад, чи не можете ви знайти американське прислів’я, яке б найкращим чином охарактеризувало вас, Вашу особистість?

— Я став письменником, бо моє захоплення направляло мене в багатьох напрямах; письменництво дало змогу дослідити багато предметів. Моя кар’єра як письменника почалась у державному коледжі Сан-Дієґо в 1967 році, коли я почав видавати підпільну газету “Good Morning Teaspoon”, що висвітлювала політику та подавала інформацію проти війни у В’єтнамі та підтримувала права громадян. Газета мала антиурядовий характер, вона ішла врозріз із політикою Білого дому. Але, маючи погане обладнання та брак досвіду, я зробив багато помилок у граматиці, синтаксисі і правописі, і був змушений полишити газетярство. Тоді я зрозумів, що мені бракує досвіду літератора.

Коли я зустрів Вінсента Брауна, власника Видавничого дому «Naturegraph» у Північній Каліфорнії, він сказав мені, що єдина можливість стати автором — писати щоденно (практика, яку я продовжую аж до цього дня). Отже, якби було американське прислів’я, яке визначило б мою індивідуальність і ідентичність як автора, то воно стосувалося б завзятості. Я впевнений, що в Бенджаміна Франкліна було таке прислів’я: “працюйте з матеріалом, допоки не доведете його до остаточної майстерності”.

Я бачу письменництво як ремесло, що потребує довгих годин праці, дослідження, а не чарівного, талановитого «генія». Часто, коли я пишу, замкнутий у кімнаті, сидячи на стільці перед комп’ютером, мені цікаво, що я роблю зі своїм життям. Я був вражений, коли прочитав статтю про відомого автора, який писав щодня і “врятував своє життя”, тому що не пив до полудня. Не те, щоб я був великим п’яницею як американські письменники покоління Гемінґвея, але я подумав: «Письменництво — це вже винагорода!»

— Ви професійний автор, але також і журналіст, який зосереджує погляд на політичних аспектах американського життя. Я читав у одному з романів Воннегута, що США більше вже не країна, в якій стара американська мрія може бути здійснена. Чи сьогодні американське життя таке саме, як і сто років тому? Що змінилося?

— Недавно переглянув фільм братів Коенів «Старим тут не місце», що порушує це питання. Фільм — метафора сучасної Америки. Пейзаж класичного американського західного фільму залишається (простори Східного Техасу), проте класичний «хороший хлопець у білому капелюсі, який має врятувати Америку», зник. Гроші, наркотики і зброя — от що превалює; ці нові вбивці озброєні до зубів і набагато безжалісніші, ніж погані хлопці з минулого. З’явилися герої в стилі шерифа, якого грає Томмі Лі Джонс, який погоджується з тим, що він неперевершений та бездоганний, і його ніяк не переможуть вбивці будь-якого рангу. Врешті-решт, він іде у відставку, а вбивці виходять на волю. Звичайні громадяни постають перед нами як невинні жертви, які помирають під перехресним вогнем, а один чолов’яга з робітників, який знаходить гроші (в результаті погано проведеної угоди щодо продажу наркотиків), занадто дурнуватий, щоб наживитися на такій знахідці. Цей робітник нагадує мені 70% усіх робітників США, які вважають, що багаті люди не мають сплачувати спадковий податок (перейменований Республіканцями як «податок на смерть»), оскільки це нечесно і вони гадають, що стануть багатими одного дня…

Як представник американських робітників, чоловік у фільмі «Старим тут не місце» обманює сам себе. Не бажаючи розпрощатися зі своєю мрією втечі з грошима, він платить за це життям. Він повстав проти професіоналів, а не просто поганих хлопців, і шансів на перемогу в нього немає. Щодо наркодилерів та їх найманого вбивці, то вони репрезентують нову Америку, що покладається на військову силу, маючи спотворене почуття етичності — лише обіцяти та розповідати, що є правильним, а що ні. Америка не просто зійшла з правильного шляху, вона повела себе ще гірше: колишні цінності померли і будь-кого, хто продовжує за них триматися, знищують.

Сто років можуть теж видатись вічністю, світ змінився до невпізнання з часів Воннегута. Він мав рацію, коли стверджував, що американська мрія зміниться, але навіть він не міг уявити наскільки. Америка пристосовується, змінюється, трансформується день за днем, і темпи цих змін величезні. На сьогодні, американські цінності — це ринкові цінності, нація існує, щоб розвивати бізнес, захищати інтереси власників, інвесторів та найзаможніших .Не дивно, що так-звані соціал-консерватори проти змін, які ми сьогодні переживаємо. На жаль, вони підтримують ті самі корпоративні сили, які знищують стару олігархію, лише щоб створити нову.

Старі американські сподівання та мрії перетворились на комерційний ринок, керований новими принципами беззаконня, глобалізації та приватизації, що знищують взаєморозуміння в нашій культурі, вірі і перетворюють життя на досягнення економічних цілей. Людині не достатньо вже просто тяжко працювати, щоб іти вперед, сьогодні потрібна підтримка впливових людей, гроші, слава або зв’язки, щоб досягти чогось у цьому світі. Нещодавні зміни відбулися на користь династій плутократів. За останні 20 років — із часів Рональда Рейгана — багаті стали надзвичайно багатими (на сьогодні в США 482 мільярдери), а доходи простих людей поглинула інфляція. Як нещодавно сказав Ворен Баффет: «… на економічній шкалі показники середньостатистичного американця залишилися без змін: він знаходився на біговій доріжці, тоді як надзвичайно багаті були на космічному кораблі». Це результат політики уряду, а не економічних «законів природи». Звичайна родина може не влазити в борги за умови, що як мінімум дві людини в ній працюють та час від часу беруть гроші зі своїх пенсійних заощаджень. Ними маніпулює реклама, змушуючи хотіти всього більше і більше, та телебачення, що постійно порівнює їхній статус із тими, у кого всього більше, що й призводить до нескінченної спіралі змагання з класичною сім’єю Джонісів, що живуть навпроти.

Водночас, порівняно з рештою світу, в США всі привілейовані. З часів Плану Маршала було небагато зроблено, щоб допомогти решті світу, якщо не враховувати «глобалізацію», що дала можливість кожній країні змагатися на світовому ринку, примножуючи багатства невеликого кола людей.

У багатьох аспектах моє ставлення до політики старомодне, я вірю, що уряд має служити задля «загального добробуту». Суспільство має проголошувати рівність, не лише в правах, а і в прибутках, і в поділі багатств; звільнення від релігії, жорсткий уряд і lock-step thinking вже самі по собі є важливими; кожен громадянин має право на гідну роботу, медичну страховку, соціальні послуги та освіту; ті дари, з якими ми народилися, належать не лише нам, а й тим, хто навколо, і тим, хто був тут до нас; навколишнє середовище потрібно захищати (я не підтримую псевдо-релігійну віру Буша в неминучий прогрес військово-силової демократії). «Загальний добробут» — не варто сприймати як належне, існує безліч можливостей організувати суспільство. Кожний варіант його мусить розробити власну концепцію уряду. В Америці процес розробки цього «загального добробуту» був не завжди легкою і не завжди мирною справою.

Я вмить подорослішав у 1960-х роках, коли моє покоління кинуло виклик Америці. Ті, хто сьогодні при владі, налаштовані проти ідей 60-их: вони зневажають ідеї 60-их і доводять це, вправно знищуючи спадок, що залишив по собі ФДР (Франклін Делеанор Рузвельт), чи не єдиний президент в американській історії, який був прихильником прогресивного законодавства.

Дік Чейні та неоконсерватори контролюють корпоративну Америку, уряд, армію та судову владу: ці люди повертають суспільні норми назад у 90-ті, коли багаті були при владі, суперечки вирішувалися силою, а робітники покладалися на милість своїх начальників. Країна наживає величезні багатства і лише невеликі краплі доходять до тих, хто на самому дні, а левова частка всього осідає в тих, хто на вершині: майже 90% акцій у Сполучених Штатах належать 10-ти % найбагатших. Статок родини Волтонів складає 90 мільярдів доларів, це дорівнює сумі, якою володіють 120 мільйонів бідних людей в Америці. Ці гроші захищає ціла індустрія — засоби масової інформації, розважальний комплекс та інтелектуальний потенціал країни, це й призводить до того, що Америка вважає ситуацію у країні кращою, ніж будь-коли. Однак ми руйнуємо довкілля, виробляємо набагато більше, ніж можемо спожити, вперто вимотуємо себе на біговій доріжці, аби лише мати усе те, що мають «Джонсони», американська армія сіє в усьому світі зерно руйнації. Чи може це довго тривати?

Ви бачите моє ставлення до політики — і майбутнє, зважаючи на глобальне потепління, не буде світлим. Капіталізм не підтримує сам себе, він просто знищує довкілля. Ми використовуємо атмосферу, нафту та воду, які вже не відновлюються. Але це ще не найгірше, більша частина світу теж купилася на цю схему, хоча для майбутнього вона не віщує нічого позитивного. (Китай та Росія зараз — капіталісти поза капіталізмом). Я продовжую писати в марній надії, що здоровий глузд зможе перемогти жадібність, щоб принаймні показати людям можливість альтернативи, щоб вони змогли використати внутрішні переконання та знайшли можливість вижити.

— Які, на вашу думку, нові напрями в американській літературі?

— Існує багато теорій, але я не впевнений, що хтось може дати однозначну відповідь на це запитання. Американська художня література багата на різні жанри й теми, і видавництва хочуть передбачити, що саме зацікавить читачів. За останні кілька років кількість читачів та кількість опублікованих книг залишилася сталою, а кількість написаних книг продовжувала зростати. Навіть для успішних авторів стає все складніше знайти аудиторію. Невеликі приватні книгарні, що колись пропонували місця для читання та презентації книг, зараз поглинуті такими великими компаніями, як «Costco», та іншими торговельними комплексами, які продають книги на полиці поруч із сиром, панчохами та кормом для тварин. З однієї сторони, письменників стає все більше, з іншої, художня література перетворюється на одноразову; iPods розмножуються наче таргани: телефони всюди, вони стали зв’язком зі світом, камери, екрани телевізорів, електронні пошти та бібліотеки. Якщо колись люди читали для задоволення, то зараз в них є величезний вибір. Науковці розробляють навіть концепцію «візуальних учнів» із метою допомогти тим студентам, які краще запам’ятовують, коли бачать або чують, ніж коли читають або пишуть.

— Чим є література особисто для вас?

— Є два основні способи писати: перший — передача інформації, другий — це мистецтво слова. Обидва є в літературі, яка на мою думку, витримує перевірку часом, відтворює історичні часи та влучно відображає місце, людину, епоху або ідею: така література захоплює уяву, надихає та одночасно змушує читача замислитися над проблемами, які решта світу ігнорує. Така література виводить людину з її вузького власного світогляду та показує як зрозуміти інших. Творити літературу стає складною справою, до цього призвело багато чинників протягом довгих років.

Незважаючи на те, що написано прекрасні книги, залишається питання, які з них будуть опубліковані. Інколи чудові твори літератури стають бестселерами, впливовими у свій час, а іноді бестселери зникають і стають нецікавими. Часом виявляється, що невідомі твори з минулих років стають важливою літературою сьогодення; лише погляньте, яка увага в наш час приділяється жінкам-письменницям, яких в свій час ігнорували. А тепер запитайте себе, яка з популярних на сьогодні жінок-письменниць зникне в майбутньому? А як щодо чоловіків-письменників? І на зміну цим запитанням приходять інші. Наприклад, був Норман Мейлер видатним письменником чи видатною особистістю?

— Могли б Ви сказати кілька слів щодо сучасних американських тенденцій та
стилів? Який ваш стиль? Чи можна сказати, що ви належите до загальної течії?

— Деякі тенденції в літературі, які нам відомі ще з попередніх років, продовжують розвиватись: жанр художньої літератури втримує позиції, книги на тему як-це-зробити, науково-публіцистична література та книги на спіритичні теми продаються добре. Для решти світу це, мабуть, важко зрозуміти, однак зросли в продажу книги на теми віри, релігії та християнства. В багатьох книгах ідеться про те, як отримати те, чого ти прагнеш, як схуднути, як досягнути очікуваного, маючи віру, та як розбагатіти. Щодо художньої літератури, згідно з нещодавнім опитуванням, опублікованим у Нью-Йорк Таймс, книги про емігрантів та їхній світогляд займають сім позицій у рейтингу двадцяти найкращих бестселерів. Дві позиції — це твори про тварин, а інші книги розповідають про реаліті-шоу, дівчат, що знаходять своє кохання, про кохання після подій 11 вересня, про Генрі VIII та про підлітків Амішів. Це не відображає основний характер літератури, однак дає нам уявлення про вподобання читачів.

Нещодавно написане есе за новелою Стівена Кінга, одного з найуспішніших письменників Америки, який отримав більше таланту, ніж йому було відведено, підтверджує мою думку про те, що коло пошановувачів літератури занепадає. Він опублікував найкращі оповідання 2007 року. Я не прочитав усе, що прочитав він, але наші думки щодо того, що забагато історій «самозакоханих», «показних», «самовпевнених», збігаються. Складається враження, що вони написані для літературних видавців, для професорів англійської мови, а не для читачів. Це теж проблема, адже читачі самі перетворюються на письменників, на тих, хто сподівається стати письменниками.

— Що надихає вас на написання творів?

— Напевно, найбільше натхнення дає мені читання. Я люблю читати; як мені виповнилось десять років, я відкрив для себе книгомобіль — (пересувну бібліотеку, що кожного суботнього ранку приїжджала до нашого маленького містечка (лише 500 людей) і була вщент заповнена історіями з іншого світу. Я перечитав величезну кількість книг. Коли мені було дванадцять, мій вітчим із Арканзасу кинув мені виклик (він був расист, на половину індіанець, його дід служив капітаном у конфедеративній армії та вболівав за «Старий Південь» і його культуру). Так ось, мій вітчим казав, що в книгах, які я читав про громадянську війну в Америці, пишуть неправду і що саме Південь мав благородніші наміри. Це надихало мене на доведення протилежного і я читав усе, що лише міг знайти про громадянську війну, що і скерувало до написання книг про цей конфлікт, не усвідомлюючи, що це була, напевно, найпопулярніша тема в Америці.

На початку 60-их років, під час навчання в коледжі, натхненний рухом за громадянські права, я почав сприяти відкриттю кав’ярень у гетто Сакраменто в Каліфорнії. Мелодійні строфи поетів у суботній вечір, духмяний аромат кави в повітрі, хмаринки цигаркового диму і звучання джазу в поєднанні з поетичними рядками стиляг, що були в Сан-Франциско, і читали вірші пошепки, заворожуючи цим усіх… Їх поетичні ідеї були спробою запобігти антикомунізму, політиці цілковитої покори 50-их років. Саме вони надихнули мене на написання поезії. На той час я працював на меблевій фабриці і свої перші поезії видряпував на брусках дерева.

Під час окупації Сполученими Штатами В’єтнаму я приєднався до протестів і допоміг організувати перші «семінари», щоб інформувати громаду про причини та мотиви втручання США. Пізніше я започаткував вищезгадану газету «Добрий ранок, чайна ложко!», яка потім стала багатотиражною та розкрила втручання мафії у справи міського уряду Сан-Дієго (приміщення редакції розстріляли з автоматів, а співробітники газети змушені були тікати з міста).

Я продовжував писати поезію, познайомився з Аленом Піксбергом, активізував свою антивоєнну діяльність, організував студентський страйк, а також семінар, куди запросив рок-гурти разом із Гербертом Маркузе в ролі головного промовця. Моя дівчина, з якою я жив, померла від запалення легень, коли я був на останньому семестрі, і це вибило мене з колії.

Радник члена місцевої СДС (Студенти за Демократичне Суспільство), грецький комуніст, який утік переодягнений під британського офіцера і став професором соціології, керував програмою психічного здоров’я, в якій я брав участь. Усе скінчилось тим, що я почав працювати в державній психічній лікарні Камарілло (зараз університет), там я почав писати статті про систему психічного здоров’я і про те, як тим, хто хотів уникнути служби у війську, доводилося обирати: В’єтнам чи психіатрична лікарня. Це були цікаві часи, і передчуття змін відчувалося в повітрі. Я звільнився і переїхав до Берклі, де продовжував співпрацювати з СДС та допоміг організувати Громадський парк — клаптик землі посеред міста, який активісти готові були ліпше перетворити на парк, ніж віддати університету під тенісні корти.

Моя діяльність у Революційній спільноті, попередниці нової американської комуністичної партії, підтримка Партії чорної пантери і нищівні сутички призвели до того, що я приєднався до віддаленої комуни в горах Північної Каліфорнії; ми були самодостатніми, могли самі себе забезпечити і заклали фундамент для нового суспільства. Я вів щоденники, які були використані багато років потому в моїй антології «Вільна земля / Вільне кохання: Історії занедбаної комуни». Мрія створення «нової людини» не здійснилась, коли група розкололась на тих, хто хотів просто вести господарство,і на тих, хто хотів сконцентруватися на духовному житті. Я переселився до містечка мексиканських емігрантів у Центральній Каліфорнії, де почав працювати незалежним кореспондентом у місцевій газеті, а також писати відгуки і статті для підпільних журналів. З перемогою Рональда Рейгана на виборах і з відчуттям потреби створити сім’ю, я продовжував працювати незалежним журналістом у різних виданнях і писав, працюючи на додаткових роботах, включно з роботою завгоспа в місцевій католицькій церкві (священик, що прийняв мене на роботу, був атеїстом).

У Берклі я почав вивчати карате в одному класі з Томом Хаденом, одним із засновників СДС, потім я захопився японським бойовим мистецтвом айкідо, де сила нападника спрямовується проти нього самого. Я намагався засвоїти, що, застосовуючи силу проти сили, ми робимо лише гірше, і використовувати цей принцип айкідо в повсякденному житті. Я послідовно продовжував навчання в різних школах бойових мистецтв, і самостійно навчався протягом 30 років.

Підсумовуючи, я вважаю, що моє натхнення писати народилося з соціальних змін та сподівань, що замайоріли на небосхилі 60-их, із ідеалів і віри в те, що моя точка зору необхідна багатьом людям і що я можу змінити їх погляди, щоб підтримати розвиток гуманного суспільства, яке не придушує права власних громадян та людей в усьому світі.

— Як ви можете охарактеризувати власний письменницький стиль?

— За останні сорок років, мій стиль суттєво змінився. Речення стали більш плавними і чіткими, та все одно я прагну писати в стилі, який був би легкий, простий і зрозумілий для пересічного читача. Я продовжую писати художні твори, переважна частина яких залишається неопублікованою, крім кількох оповідань та роману про дитинство в Країна Торнадо. Паралельно я пишу відгуки та статті, щоб розкрити правду про праві сили — реакційна пропаганда уряду божеволіє, кримінальний президент, віце-президент, корумпований Конгрес та заздалегідь замовлена інформаційно-розважальна індустрія. Це важливе завдання з високими ставками, до того ж, ніколи не знаєш, коли твої співгромадяни або уряд почнуть тиснути на письменників, навіть на такого звичайного як я. Одному молодому хлопцеві і матері трирічної дитини загрожували 30 років в’язниці за те, що вони були знайомі з людьми, які сиділи на верхівках дерев, намагаючись запобігти тим самим переробці старих дерев на будівельну сировину. Так відбувається, оскільки сучасна Америка визначає захисників довкілля як «терористів». Буш настільки радикально змінив уряд, що факти нагадують «велику брехню» Гітлера; тортури називають «важливим допитом», потрібним для «отримання цінної інформації»; військова окупація стала раптом «підтримкою демократії»; хижа плутократія стає «співчутливим консерватизмом»; а тепер і опозицію називають «тероризмом». Нові значення слів спіймані в пастку дріб’язкового педантизму, що приховує справжню суть владної структури. Я не думаю, що мої погляди суб’єктивні, це просто прояснення сьогоденної ситуації у США, хоча можу додати, «на мій погляд».

— Доне, на вашу думку, чи може Інтернет «вбити» книжну індустрію в світі? Які Ваші передчуття?

— До того часу, як на ринок прийшли книги такими, якими ми їх знаємо сьогодні, існували томи, розміром із невелику валізу, які зберігались у церквах, а ще до того, були сувої з пергаменту, за кожною їх копією — кропітка праця переписувачів. Друкована преса була технологічною інновацією, яка дала можливість дешево та ефективно виготовляти велику кількість копій та впровадити читання в широкі маси. Інтернет — це просто ще одна форма технологічних змін — хоча і величезна — що робить доступною будь-яку інформацію. Питання полягає не в тому, чи нам вдасться зберегти книги на папері, питання набагато ширше і глибше. Як нам не загубитися у великому потоці інформації? Як визначити, що є важливим? Як сформулювати ставлення до того, що ми знайшли? Як знайти якісну літературу та якісні думки? Як перевірити чи інформація з інтернету правдива?

Часом, інтернет — це лише ще одне знаряддя; часом — це руйнація, розвага, диверсія. Це нагадує мені телебачення і ті запитання, які поставали тоді, коли воно з’явилося вперше. Як телебачення, так і інтернет мають величезний потенціал руйнувати цінності або ж мати позитивний ефект. Джина випустили з пляшки і його вже туди не повернути. Я передчуваю, що людству знадобиться час, щоби навчитись користуватись цією новою формою спілкування. Вже зараз багато людей та бізнес-установ змінюють нещодавно набуті звички. Дехто відмовляється використовувати електронну пошту, інші перевіряють свою електронну скриньку лише раз на день, щоб успішно справлятися з безпосередньою роботою. Я передбачаю, що в майбутньому використання інтернету компаніями і приватними особами буде обмежено, щоб люди не відволікалися та не губилися в лабіринтах інформації та розваг.

З іншої сторони, я прихильник інтернету. Як ще мої колонки та статті могли б читати люди в усьому світі? Як ще люди могли б присилати мені свої відгуки та думки про те, що я пишу? В минулому стаття в місцевій газеті викликала лише тишу. Моя нещодавня стаття про американські відпустки принесла понад 20 відгуків із усього світу, коментарі, непогодження. Мої статті з’являються на сайтах в усій Америці та світі, що було б неможливо без інтернету. Був час, коли єдиним папером у моїх руках були грошові чеки, однак і їм на заміну прийшли перекази. Як редактор друкованого журналу я не зустрічався ні з ким особисто і не тримав жодного написаного тексту в руках: все робилось через інтернет. А можливість демонструвати фотографії та виставляти їх на продаж неймовірна. Якщо підходити до справи розумно, це багатообіцяючий спосіб організовувати, поділяти та зближуватися.

— Якій літературі ви надаєте перевагу? Хто ваші улюблені письменники?

— Ніщо так не вплинуло на Америку, як історія рабства та пригнічення чорношкірих. Я виріс у прикордонному штаті Міссурі та Оклахома. Мій вітчим колись переселився з могутніх Конфедеративних Штатів Америки, тому Вільяма Фолкнера я не читав, допоки не вступив до університету в Каліфорнії. Незважаючи на болісну, хворобливу прозу, Фолкнер розкрив ідеальну гармонію між незворушним спокоєм маленького містечка на Півдні і темними секретами, прихованими глибоко в його серці.

В містечку, де я ходив у старші класи, залізницею було відділено невеличку чорну спільноту, куди найбіліші з білих, «респектабельна частина» містечка, ходила лише, щоб купити щось поїсти «У негра Теда». Я ніколи не замислювався над питанням цього поділу, доки не почав читати Фолкнера. Він умів розповісти захоплюючу історію (навіть якщо доводилося часом виловлювати її між рядків), яка розкривала упередження маленького містечка, його хибні переконання та брехню, з якими я виріс. Я продовжую перечитувати довгі, часто заплутані частини його творів і хочу розгадати, як перенести його методи на наш час.

Окрім Фолкнера, на мене вплинули, як власне і на інших представників мого покоління, Ернест Гемінґвей, Джон Стейнбек, Скот Фіцджеральд як стилем так і тематикою. Не слід забувати і про Достоєвського з його розповідями про темні закутки людської душі, про Натаніеля Готорна з його правдивими історіями, які інформують нас про справжнє життя американського суспільства на ранньому етапі розвитку, чи про Лоуренса, який повертає сексуальність на належне місце серед людських емоцій, ще про одержимість Генрі Міллера, який, до речі, оселився на узбережжі перед моїм будинком, де і провів останні дні насамоті, малюючи картини.

До початку відстоювання жінками своїх прав світ літератури був майже цілком сконцентрований на світосприйнятті чоловіків. Це швидко змінилося, хоча твори деяких легковажних письменниць продовжують читати в університетах, а захисники жіночої літератури читають ці книги лише тому, що вони написані жінками, які не обов’язково були хорошими письменницями. Є кілька жінок-письменниць вищого класу, і серед тих, хто на мене найбільше вплинув, — Симона де Бовуар та Сильвія Плат. Бовуар із її інтелектуальною манерою і проникливим поглядом у серце історії та суспільства і Плат з її емоційними метафорами, що перехоплюють подих. Інші жінки пробурюють свою уяву так глибоко, як Фолкнер пробурив округу Йокнапатофа. Анні Пролкс має свою думку про життя на американському Заході, яка ідеально пасує до сучасної свідомості, вільної від американських міфів. Барбара Кінгсолвер досліджує жінку, а Луїза Ердріх описує не пов’язані між собою історії з життя жертв американського міфу. Урсула Гедж розкриває свій європейський спадок, Ізабель Алленд знайомить і з життям Південної Америки, Маргарет Етвуд створює ідеальні альтернативні світи, які відкривають нам правду про наш власний світ.

До інших авторів, твори яких я охоче читаю, належать південноамериканські письменники Борхес, Маркес та Льйоса; Вільям Кенеді з його магічно-реалістичними, міфічними історіями Нью-Йорка. Рей Карвер залишається майстром коротких оповідань (незважаючи на те, що саме його видавець формує остаточний вигляд його історій), і холодна, брутальна проза Кормака Маккарті, що переносить стиль Фолкнера у сьогоднішній день — також мені до смаку.

Саме зараз перечитую американську історію, обмірковуючи ідеї з Огляду Книг Нью-Йорка та Огляду книг Лондона, уникаючи при цьому документальної літератури. На сьогодні жанр містері в Америці — це просто епідемія і метафора нашого примітивного та повного жадоби життя. Майкл Коннелі та Мартін Круз Сміт пишуть хороші твори, як і Донна Леон, Джеймз Лі Берк, Волтер Мослі, хоча мене починають втомлювати їх штамповані, одноманітні історії для читання в літаку. Я прочитав нещодавно видану книгу Т.С. Бойла, насолоджувався уявленнями Кацуо Ішігуро та Маргарет Етвуд про майбутнє. Читати Річарда Форда, окрім його ранніх книг, та Аяна Маківена — це все одно що пробиратися крізь в’язкий сироп. Зараз я читаю книги Харукі Муракамі та Майкла Ондаатьє.

— Чи могли б ви сказати кілька слів про типове життя письменників в США?

— Ті з нас, хто зростав на класиках, на Гемінґвеї, Фіцджеральді та Стейнбеку, забули, що ці письменники були здатні забезпечити себе і знайти широке коло читачів у часи до телебачення, в часи, коли журнали платили за оповідання та пропонували можливість авторам присвятити своє життя письменництву. В ті дні письменники могли творити живу літературу. Сьогодні існують лише кілька таких видань-замовників, ринок оповідань цікавлять лише маленькі літературні журнали, які часто видають в університетах. Саме на кількох таких виданнях і на кількох письменниках тримаються живі романи чи навіть документальні твори. Одна моя знайома написала 9 книг і її прибутків ледь вистачило, щоб нагодувати її коней. У нашому районі Джейн Смайл, Джим Г’юстон, Лорі Р. Кінг та Адріан Річ — єдині письменники, які наближаються до того, щоб прогодувати себе написанням творів.

Водночас, книги забезпечують ринки незчисленною кількістю тем для кожного прошарку. Сьогодні кожен є письменником. У невеличкому окрузі, де я мешкаю, з населенням 255 000 осіб Національна спілка письменників ідентифікувала понад 400 письменників, а у списку адрес місцевої групи Поезія Санта Круз — 1000 людей, багато з яких теж пишуть вірші. Часом у мене таке відчуття, що кожен читач — це одночасно і письменник, і, здається, що на національному рівні є стільки ж письменників, скільки читачів.

Це призводить до постійного конфлікту між практичністю та мрійливістю, і я довго боровся між творчістю для заробітку і творчістю для душі. Короткі оповідання та неопубліковані романи захаращують мої полиці, очевидно вони не готові для світу, однак я знайшов багато шляхів заробляти гроші як письменник. Я розпочав із митецькими намірами, пишучи для багатьох журналів, та мені не вистачало бізнесових навичок, я застряг у другосортних низькооплачуваних журналах без зв’язків із Лос-Анджелесом та Нью-Йорком. Живучи у курятнику, без особливих претензій, моїй сім’ї з чотирьох осіб ледь вдавалось зводити кінці з кінцями.

Протягом 15 років я щомісяця проводив круглий стіл письменників у Санта-Круз, де різні письменники розмовляли про видання, написання книг та інші аспекти їхнього життя. Це не були курси письменників, які навчали людей писати, а форум, який дозволяв сконцентруватися на письменницькому бізнесі. З дюжиною промовців на рік і з аудиторією в 15-40 письменників я мав змогу спілкуватись із багатьма, хто займався усіма різновидами написання творів, і виявив, що більшість із них спробувала себе в усіх жанрах.

Місцевим письменникам пощастило жити поблизу Силіконової Долини, тут завжди є потреба в усіх видах письма. Історії успіху, бізнесові характеристики, технологічні документи та рекламні брошури не обіцяють багато творчості, але вони допомагають сплачувати рахунки.

Коли Сполучені Штати захопили та окупували Ірак і після виборів ультра-правого клану Буша-Чейні, я почав писати про політику, оскільки відчував, що ЗМІ не висвітлюють новини належним чином та не подають об’єктивної інформації. Прикрашена мова відділу «зв’язків з громадськістю» супроводжує сьогодні кожний випуск новин. Америка втратила своє почуття єдності. Я пишу за справедливість, щоб змінити ставлення людей, щоб виправити хоч деякі з багатьох негідних вчинків Америки, країни дуже багатих та дуже бідних, яка всіх перетворює на економічних тварин, на машин без серця та душі.

— Яка на сьогоднішній день роль перекладів у літературній індустрії?

— Я не займаюсь перекладами і не вважаю себе достатньо кваліфікованим, щоб відповісти на це запитання. Я вважаю нещодавню статтю про повторні переклади Толстого дуже цікавою, і я від усього серця підтримую будь-які спроби відтворити оригінальні значення літературного тексту. Влучні літературні переклади, які передають відчуття культури та мови надзвичайно важливі, оскільки наш світ зменшується і ми читаємо літературу звідусюди.

— Які у вас плани на майбутнє? Розкажіть, будь ласка, про вашу нову книгу.

— Я зараз працюю над щоденником моєї п’ятитижневої подорожі минулої весни до Андалузії в Іспанії. Після цього я повернусь до своїх політичних колонок. Проста людська мудрість каже, що в більшості з тих, хто хоче вести власну колонку, теми вичерпуються приблизно за рік. Я без сумніву пережив цю аксіому і після чотирьох років написання прагну писати щось більш творче. Я завжди вів щоденник, коли подорожував, і писати щодня стало для мене звичкою. Пізніше я перетворюю історії зі свого записника в художній твір. У мене зараз багато заміток для політичних статей, до яких я повернусь одразу ж після закінчення роботи над останньою частиною своєї книги про Андалузію, ще за мною — кілька есе, зокрема iPod як культурна метафора, і я також планую написати роман про «річного пацюка», який помстився вбивці свого батька на Уайт Рівер в Арканзасі в 1920-их роках. Вже протягом 30 років я займаюсь фотографією, зараз присвячую цьому більше часу.

— Дорогий Доне, український журнал зарубіжної літератури «Всесвіт» відсвяткував
свій уже 83-ий День народження… Що б ви побажали нашому журналу?

— Дякую «Всесвіту» за те, що ви доносите творчість і новини про письменників світу! Це шляхетна справа, яка відіграє важливу роль для збереження літературного товариства. Сподіваюсь колись вас відвідати!

 

        Спілкувався Дмитро Дроздовський
        З англійської переклали Ольга Слободенюк та Артем Плескачов