Роман ВОРОНКА

КОЛИ ВОСКРЕСЛА УКРАЇНА

 (Фрагменти спогадів)

   
 
 

Моє академічне життя

 

Коли Михайло Згуровський, тодішній перший проректор КПІ, гостював у нас, у США, ми домовилися з ним, що я читатиму курс математики для однієї спеціяльно підібраної групи студентів, що складатиметься приблизно з тридцяти осіб. То мали бути третьокурсники. Я повинен був читати лекції за звичайною програмою, згідно з якою їм би викладав їхній професор, видатний математик Юрій Далецький. Викладати я мав англійською мовою. Мушу признатися, що читати лекції українською було б для мене справжнім випробуванням. Я усвідомлював, що особливістю мого курсу для студентів КПІ у ті непевні політичні дні було саме те, що я викладатиму англійською. Уже в перші дні я зрозумів, що переважна більшість моїх слухачів збиралася покинути Україну для завершення навчання за кордоном. Серед них було багато євреїв, котрі хотіли скористатися можливістю отримати академічну підготовку до життя в англомовних країнах, особливо у США. Мушу зазначити, що я був дещо розчарований тим фактом, що Україну покидає багато талановитої молоді, але одночасно я співчував їхньому тяжкому становищу та поважав хоробрий намір кинутися у невідоме. Керувалися вони довколишньою економічною та політичною нестабільністю та безладдям. І справді, отримавши від мене допомогу та відповідні рекомендації, багато з них з часом змогли продовжити навчання в американських університетах. За кілька років з різних куточків США дехто з них давався чути телефоном, інші електронною чи звичайною поштою, але більшість із тих контактів перервалися через два-три роки.

————
Закінчення. Початок див. у № 1—2.
© Роман Воронка, 2009.

 У перший день навчання на моїх студентів з КПІ чекала велика несподіванка. Я звернувся до них українською мовою і попередив, що, не зважаючи на читання лекцій англійською, спілкуватися між собою можемо або англійською, кому це під силу, або українською. Вони не мали іншої ради, як погодитися. Дехто розмовляв ламаною англійською, більшість послуговувалася українською, а були між ними й такі українці, які мали проблеми з українською.

 На мене так само чекала несподіванка. З початком семестру я мусив супроводжувати своїх студентів до Криму, куди їх посилали допомагати збирати врожай на колгоспних ланах. Я не поїхав. На той час я вже створив комісію при Товаристві української мови, яка займалася написанням та публікацією букваря і читанок для учнів другої-четвертої клясів. Через це я повинен був залишитися у Києві, вирішувати всі можливі проблеми з друкуванням, та ще, крім цього, виконувати певні завдання для “Координаційного комітету допомоги Україні”. Адміністрація КПІ пішла назустріч і не наполягала, щоби я супроводжував своїх студентів до Криму. Через місяць вони повернулися і я розпочав свій лекційний курс.

 У перший день навчання я повідомив студентів, що проводитиму заняття так, як я це робив у Технологічному університеті штату Нью-Джерзі (NJIT). Усі тести та заключні екзамени будуть проводитися у письмовій, а не в усній формі; заняття проходитимуть у вільній, невимушеній атмосфері. Я заохочував їх ставити питання будь-коли, і якщо це мені не порушуватиме нормального ритму викладання матеріялу, я негайно даватиму відповідь. Я також згадав, що чув про те, що студенти українських університетів дуже часто вдаються до списування під час тестування, і що у NJIT такі випадки дуже рідкісні, тому що кожного, кого спіймають на гарячому, за таку провину виключають з інституту на семестр-два або й назавжди. Я пообіцяв, що на нашому курсі в КПІ прояви обману будуть так само каратися.

 Теми моїх лекцій були висвітлені в дусі першого тому клясичного підручника Куранта та Гільберта. Переважна більшість студентів мала задовільну академічну підготовку. Кілька з них потрапили до групи за спеціяльною домовленістю з професором Юрієм Далецьким. Майже всі, хоч як дивно, спілкувалися непоганою англійською мовою. Загалом студенти були здібніші стосовно математики порівняно до моїх студентів у Нью-Джерзі, але, на мою думку, останні працювали старанніше й ними більше опікувалися. Студенти КПІ не були призвичаєні до письмових іспитів. Я провів початкове тестування за матеріялами перших трьох тижнів, і кілька студентів написали тест досить погано. Мимо моїх погроз щодо шахраювання впродовж іспитів, я помітив настільки безсовісну поведінку з боку деяких студентів, що просто не знав, що робити. Незважаючи на мої попередження, атавістичні звички відразу далися взнаки. Студенти, майже не приховуючись, обмінювалися інформацією, вголос перемовлялися між собою, не звертаючи уваги на мої погрози, прохання та зауваження. Мені здалося, що вони змовилися, обговорювали між собою, що я робитиму, якщо всі вони почнуть шахраювати. І напевно вони вирішили, що усіх їх я не покараю, зі всіма не впораюся. І правильно вирішили: я був безсилий. З метою подолання цього лиха на наступних іспитах я розсаджував їх далеко одне від одного і робив по кілька варіянтів того самого тесту. Студенти, що сиділи поруч, отримували різні варіянти тесту (завдання могли бути однакові, але в іншому порядку або числові визначення подібних завдань були різні). Незважаючи на спроби ошуканства, я намагався не бути занадто принциповим і робив усе можливе, щоб атмосфера у процесі навчання залишалася неформальною і дружньою.

 Наступні перевірки призвели до диференціяції знань студентів. Дехто чудово давав раду завданням, а дехто виявляв слабкі знання. Серед тих, слабших, був один студент, який просто-таки не мав що робити у тій групі, але потрапив туди через протекцію професора Далецького. Це стало зрозуміло, коли Далецький попросив мене з особливим розумінням поставитися до студента Х., бо він дуже старається. Справжній шок я дістав тоді, коли шановний професор сповістив, що мати того студента була його колишньою аспіранткою, і щоби я більш поблажливо ставився до нього. Я намагався зарадити біді й не раз запрошував того студента до себе додому на додаткові заняття, але то не допомагало. Наприкінці семестру в нього були дуже слабкі знання, і він отримав низьку оцінку. На противагу мушу зазначити, що у групі було кілька студентів, які зрозуміли мій стиль викладання і з якими було дуже приємно працювати. Вони виявляли блискучий розум і за своїми власними бажаннями діставали від мене додаткові завдання.

 Наприкінці семестру я провів двогодинне письмове підсумкове опитування. До такого у КПІ не звикли. Студенти розповідали мені, що на усних екзаменах їх опитували викладачі, котрі добре знали кожного студента. Викладачі ставили питання, обмінювалися коментарями, навіть відкрито допомагали студентам під час екзаменів. Якщо відповідь була незадовільна, студентам давали можливість прийти на екзамен удруге і навіть утретє. Я мовчки вислухав усі їхні претензії, проте наполіг на проведенні єдиного письмового екзамену. Дехто впорався дуже добре. Ті, кому не вдалося, звернулися до адміністрації факультету зі скаргами на низькі оцінки на іспиті, що може призвести до позбавлення їх стипендій і що це все несправедливо, бо вони не звикли до письмової форми складання екзаменів. Вони стверджували, що письмове тестування неадекватно відображає справжній рівень їхніх знань. Адміністрація факультету переговорила зі мною й наполягла, щоби я провів усні екзамени для тих студентів. Я провів. При усному опитуванні виявилося, що дехто знає навіть менше, ніж я сподівався. Передчуваючи низькі оцінки, деякі студенти стали настільки відважні, що стали підходити до мене, питаючи, що вони можуть зробити, аби отримати найвищу оцінку — “5”. Невже вони так само себе поводили з іншими викладачами!? Правда, таких було дуже мало.

Я плянував виїхати з України наприкінці семестру на час зимових вакацій. Ми із Зіркою домовилися зустрітися у Празі і провести тиждень разом. На переекзаменування залишилося обмаль часу. Саме тоді до процесу атестації студентів втрутився професор Далецький. Він запропонував, щоби я підготував тести і залишив йому інструкції щодо оцінювання кожного питання. Так я і зробив. Коли я поїхав, він провів іспит і виставив остаточні оцінки. До мене дійшли чутки, що всі студенти лишилися задоволені. А я чомусь лишився з відчуттям, що задоволеними мали бути далеко не всі.

 Я ближче пізнав багатьох студентів, спостерігаючи за ними поза авдиторією, ходив з деякими до театру та опери. Десь посеред семестру я звернувся із проханням до двох студентів, які товаришували, Міші Тетєріна і Ольги Міркіної, допомогти організувати у ресторані вечірку. Вони знайшли недорогий ресторан на Подолі у Києві. Їжа була чудова, і її було багато. Дехто зі студентів (з мого дозволу) прийшов зі своїми дівчатами чи хлопцями. Після вечері вони танцювали під веселу музику. Ясно, що за все заплатив багатий американський професор.

 Якщо вже зайшло про гроші, то мушу сказати, що КПІ виплачував мені зарплатню. Спочатку я відмовлявся від неї, але адміністрація наполягала, щоб я брав гроші, які виплачувалися готівкою. Я привертав загальну увагу тим, що свою місячну зарплатню жертвував на якусь гідну справу. Пам’ятаю, що одну місячну платню я дав на Пласт (українські скавти), іншу зарплатню віддав на середню школу при КПІ. Про це писали в інститутському віснику.

 Юрій Далецький був математик світового рівня, дуже милий і дружній мені. Коли на його запрошення я завітав до нього додому, то познайомився з його чарівною дружиною та дорослим сином. Говорили ми українською. Далецький скаржився, що він не є членом НАНУ (Національної академії наук України) через пануючий антисемітизм (він був наполовину поляк, наполовину єврей). Я запевняв його, що, знаючи позицію людей з РУХу, таке положення не буде підтримуватися в незалежній Україні і що заслужені люди стануть членами-кореспондентами й академіками Академії наук, якщо до влади прийдуть проґресивні діячі РУХу. Мої передбачення здійснилися. Невдовзі по нашій розмові Юрія Далецького обрали до Академії. Він чомусь вважав, що я втрутився до тієї справи, може, тому, що я часто навідувався до Інституту математики при НАНУ і знався з Митропольським Юрієм Олексійовичем та іншими впливовими математиками з Академії. Я ні з ким не говорив про Далецького, тим паче був дуже за нього радий. На жаль, йому не судилося довший час втішатися статусом академіка, оскільки через кілька років він помер від раку.

 Усе математичне знання вище п’ятої кляси я дістав з курсів та підручників англійською мовою. Я був дуже слабко обізнаний з українською математичною термінологією, аж поки десь у 1985 році я вирішив заповнити цю прогалину. Позаяк це питання мене турбувало, я вирішив його шляхом закупівлі багатьох математичних видань українською мовою і вивченням відповідної термінології. Я записував терміни та їх визначення на спеціяльних картках і таким чином почав накопичувати власний англо-український математичний словник. Мій приятель Володимир Петришин, відомий американсько-український математик, заохочував мене до тієї справи. До часу, коли у 1991 році я зустрівся з Мирославом Кратком із Математичного товариства України, мій словник уже налічував понад 2300 одиниць. Кратко запропонував співпрацю над англо-українським словником, і я погодився. Він запросив І. А. Черненка бути нашим редактором, і робота почалася. Ми зустрічалися один-два рази на тиждень у мене в гуртожитку, працювали протягом двох-трьох годин, і наша робота посувалася дуже швидко. Без особливого ентузіязму я зустрів пропозицію Кратка доповнити словник комп’ютерними термінами. Він залучив у ролі співавторів Ю. Мейнаровича та В. Павленка. Вони працювали незалежно від нашої групи, а їхня комп’ютерна частина згодом увійшла до загального списку слів.

 Кратко охоче пристав на дві мої пропозиції. Перша полягала в тому, щоб долучити до словника список імен видатних математиків із правильною вимовою цих імен українською мовою. Це необхідно було зробити, оскільки, на відміну від російської, українська мова має три букви-звуки: “г”, як у слові “голова”, “ґ” як у слові “ґанок”, і “х”, як у “хата”, у росіян є тільки “ґ” і “х”, немає звука “г”. Росіяни вимовляють “hot dog” як “хот-доґ”, “Hemingway” як Хемінґуей, а Hitler як Ґітлєр. Маючи три варіанти літери, українська мова надає можливість фонетично правильно вимовляти такі слова. Таким чином у словнику з’явився додаток імен прославлених математиків. Не менш потрібний другий додаток містив багато математичних виразів із вказівками, як їх слід правильно читати англійською.

 Коли Михайло Згуровський побачив нашу працю, він ласкаво запропонував видати словник коштом КПІ в серії інших наукових публікацій, присвячених сторіччю інституту. Ми завершили нашу роботу і представили її до друку наприкінці літа 1992 року. 7500 примірників нашого словника передано Українському математичному товариству. Відгуки про нашу роботу були позитивні. Через кілька років Кратко хотів доповнити перше видання, але я був надто зайнятий іншими справами. Він знайшов інших партнерів.

 Проректор КПІ Згуровський та ректор Таланчук схвально оцінили мою наукову, політичну та гуманітарну діяльність. Інститут присвоїв мені почесний докторський ступінь “honoris causa” і зарахував до почесних професорів КПІ. Люди з оточення Президента України Леоніда Кравчука також гідно оцінили мої досягнення. Депутат Павло Мовчан з Товариства української мови сповістив, що клопотання щодо присвоєння мені звання “Заслуженого діяча науки і техніки України” (високе звання в Україні, що прирівнюється до державної нагороди) увінчалися успіхом і що вручати нагороду буде Президент України. Я не забарився спитати, чи такою нагородою будуть удостоєні Тарас Гунчак і Джон Шеп, які чи не більше за мене заслуговували на відзначення. Мовчан погодився, що то була необачність з їхнього боку і що звернеться з клопотанням до Секретаріяту Президента стосовно їх обох. Я підготував усі необхідні документи для Гунчака і Шепа. І так на прийомі у Президента нас трьох відзначено високими званнями. Гунчак і я одержали звання “Заслужений діяч науки і техніки України”, а Шеп — “Заслужений працівник культури України”.

 Моя розповідь буде неповною, якщо я окремо не згадаю про підтримку й увагу, яку я мав від проректора Михайла Згуровського. Попри безмірне адміністративне та академічне навантаження (він очолював ще й кафедру), він завжди був доступним для мене. Через кілька років Згуровського призначили ректором КПІ, а згодом терміном на п’ять років він очолив Міністерство освіти України. Його науковий доробок як дійсного члена Національної академії наук України є також визначним. Під його іменем опубліковано величезну кількість наукових статей, а його монографії з’являються у найпрестижніших наукових видавництвах.

 Незважаючи на те, що я читав лекції англійською мовою, мені було цікаво, якою мовою викладали математику мої колеги в КПІ. Я з’ясував, що один із викладачів, який видався мені патріотично налаштованим, читає лекції російською. Коли я вирішив дізнатися, чому так, він сказав, що його лекційні нотатки написані російською, як і підручники і книжки, з яких він брав матеріял для лекцій. Він додав, що не мав часу взятися за переклад своїх записів українською мовою. З огляду на те, що тоді було вигідно обмінювати доляри на рублі, а викладачі отримували мізерну платню, я запропонував йому профінансувати переклад його лекцій на українську мову, щоб він мав змогу викладати українською. Ми з ним домовилися, що він нікому нічого не скаже, нікому не буде пояснювати свої вчинки, а наступного семестру просто зайде до авдиторії і почне викладати українською. Ми погодилися, що він здійснить переклад своїх лекцій самотужки. Це коштувало мене 200 долярів. Думаю, що таке сприяння поширенню української мови вартувало тих грошей.

 

Стосовно перекладів моїх математичних текстів

 

 Ще у США я написав книжку-підручник на основі моїх лекцій з диференційних рівнянь. Досі матеріал знаходиться у рукопису як англійською, так і українською мовами. Перекладом мого опусу з англійської на українську займалася професор Ніна Вірченко, викладач математики з КПІ. Спочатку я не прагнув видавати книжку українською. Я просто мав добру нагоду скористатися компетентною допомогою Ніни Опанасівни і дати їй можливість трішки заробити. Певні частини книжки були повністю завершені, тому питання видання підручника в цілому видавалося реальним. На жаль, у мене так і не дійшли руки до завершення праці. Усі мої пріоритети і зусилля у 1991—92 роках були спрямовані на видання підручників для початкової школи (я вже про це згадував раніше).

 Професор Ніна Вірченко була палким патріотом у справі ознайомлення громадськості з працями Михайла Кравчука, математика, який загинув у ГУЛАГу. Ніні Опанасівні самій довелося побувати у концентраційному таборі за радянських часів. Вона стала організатором першої й усіх подальших конференцій у КПІ, присвячених М. Кравчуку. Ми працювали з нею та її колегами над виданням праць М. Кравчука, які вийшли друком у 2006 році. Я також допомагав у збиранні коштів на пам’ятник М. Кравчуку, який стоїть на території КПІ.

 Час від часу я навідувався до Інституту математики НАНУ. Адміністрація цього закладу звернулася до мене з проханням виступити і розповісти про математичні установи та освіту у США, і я таку зустріч мав. Так я отримав нагоду зустрітися із всесвітньо відомими математиками Митропольським, Ядренком, Скороходом, Парасюком, Самойленком та іншими. З академіком Віллі Фущичем я зустрічався доволі часто. Він був енергійною людиною. Фущич, якому я щедро віддячив за його старання, допомагав мені у розподілі комп’ютерних систем, які я привіз для українських шкіл від Фонду допомоги дітям Чорнобиля. Ми з Фущичем потоваришували значно раніше, під час однієї поїздки у 1987 чи 1988 році. Невдовзі після нашого знайомства певні особи з владних структур, які слідкували за моєю діяльністю, використали Фущича для того, щоб передати мені попередження. Саме у 1989 році Фущич зателефонував мені і сказав, що хоче зі мною поговорити. Він сказав, що “вони” просили передати мені, щоби я, з огляду на свою поведінку, обережніше переходив вулицю і не стояв дуже близько біля краю платформи в метро. Очевидно, моя “політична” діяльність була надто зухвалою для певних можновладців. Віллі почувався дуже збентеженим, він добре усвідомлював, що його використали, щоби залякати мене. Він говорив, що більше сказати не може, але радив мені поводитися більш стримано і обережно.

 Варто згадати ще один мій виступ в іншому інституті Академії наук. Я виступав в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, що на вулиці Кірова (тепер — вул. М. Грушевського). Під час своєї лекції я непоштиво висловився про великий портрет Леніна, який висів за моєю спиною у лекційній залі. Я поцікавився, що робить цей портрет в інституті, і додав, що навряд чи Ленін відзначився своїм внеском у літературну спадщину. І ще я сказав, що, з огляду на останні політичні події в УРСР, цей портрет не висітиме довго у цій залі. Мої самовпевнені, непоштиві й гучні зауваження викликали роздратовану реакцію академіка Ігоря Дзеверіна, який очолював інститут і вважався фахівцем з питань „ленінізму в літературі”. Звичайно, я поводився не як вихований гість. Пізніше багато хто з молодих співробітників інституту вітали мене, підтримуючи мої слова про Леніна.

 Інший випадок моєї нешанобливої поведінки стався у присутності мого колеги Тараса Гунчака. Нас запросив до себе академік Віктор Скопенко, тодішній ректор Київського університету ім. Т. Шевченка. Ми мило бесідували, аж поки Тарас не поцікавився і спитав, коли Скопенко позбавиться того “боввана”, маючи на увазі величезний портрет Леніна, що висів у кабінеті ректора. У відповідь нам довелося вислухати коротку лекцію про те, як багато чого корисного можна почерпнути, вивчаючи праці Леніна. Наші відвідини тривали коротше, ніж ми плянували.

 Комічна історія про Леніна сталася у Міністерстві освіти на вулиці Карла Маркса, 13 (тепер вул. В. Городецького). Я часто навідувався до міністерства, де зустрічався з тодішнім міністром освіти Іваном Андрійовичем Зязюном, а також із Євгеном Поліщуком та Валерієм Донієм, з якими ми працювали над виданням підручників у Товаристві української мови. У 1991 році у вестибулі приміщення міністерства стояло півтораметрове погруддя Леніна. Одного разу, коли я приїхав до міністерства, помітив, що бюст зник. Я вирішив пожартувати з одним старим ветераном-пенсіонером, який заробляв собі на хліб, працюючи сторожем у міністерстві. Я підійшов до стола приймальні і запитав, де я можу побачити статую Леніна, про яку оголошено. “Яку статую? Яке оголошення? І взагалі, хто ви такий?” — почув я у відповідь. Я сказав, що міністерство дало оголошення про бюст Леніна, яке надрукували у вечірніх газетах, і як вам взагалі не соромно, що не впізнали у мені знаменитого скульптора Романа Воронку. Тоді він поцікавився, навіщо мені бюст Леніна. “Усе дуже просто”, — відповів я. “Якщо я заберу бороду, а натомість на голову причеплю оселедця, то він буде вилитий козак. Тоді я його зможу вигідно продати, адже часи тепер міняються”. По тому смерч пройшовся міністерством. Приймальня наповнилася криками та лементом стареньких працівників. Звідусіль гукали: “Не віддамо нашого Леніна!” Поки я дійшов до кабінету міністра, Зязюн уже зустрічав мене на порозі. “Романе Остаповичу! Навіщо ви знущаєтеся з цих нещасних? Для них Ленін як Христос для християн”. Правду кажучи, скульптором я не був ніколи. Але ідея моя не була вже аж такою шаленою. Думаю, що мій знайомий, талановитий скульптор Юрій Сай, зміг би легко переробити погруддя згідно з моєю пропозицією.

 Ще про Ілліча. Коли п. Людмила Лисенко запросила мене до себе на київську телевізійну програму “Плеяда”, я запропонував вирішення проблеми куди подіти близько 55 000 пам’ятників Леніну, розкиданих по всій Україні. Я запропонував, щоб їх усіх привезли на місце Чорнобильської аварії і встановили обличчями до пошкодженого реактора, подібно до фігур острова Пасхи у Тихому океані, які позирають у морську далечінь. Ото б було видовище!

 

Дещо про політику

 

Пора мені згадати про політичні події під час мого перебування. Коли я приїхав у Київ 13 серпня 1991 року, одним із перших місць, куди я завітав, була штаб-квартира РУХу. На той час штаб-квартиру вже перенесли з Музейного провулку, 8 до приміщення навпроти готелю “Либідь” на площі Перемоги. Мені було зручно відвідувати будинок РУХу, іноді по кілька разів на день, оскільки він містився на відстані яких двох-трьох кілометрів від КПІ — коротка поїздка таксівкою проспектом Перемоги. У той час РУХ уже був офіційною організацією, і з 9 лютого 1990 року відкрито провадив свою діяльність. З перших же днів у Києві я почав залагоджувати різні доручення Богдана Бурачинського та Володимира Баранецького з Координаційного комітету допомоги Україні (ККДУ).

 Серед людей, з якими я тісно співпрацював у Русі, були Голова секретаріяту Михайло Горинь, заступник Голови Віктор Бурлаков та Олесь Лавринович. Моїм головним завданням було постачати комп’ютери, копієри, факси, диктофони і спеціяльне технічне приладдя від ККДУ до штаб-квартири та філій РУХу, тобто виконувати функції зв’язкового між ККДУ та РУХом. Потік обладнання та фондів був дуже потужний, на сотні тисяч долярів.

 Доля була до мене прихильною, дозволивши перебувати у Києві в часи великих політичних зрушень. Аби мати краще уявлення про те, що діялося впродовж мого перебування в Києві, я напишу про кілька найважливіших політичних подій, які сталися впродовж двох попередніх років. У вересні 1989 року у приміщенні КПІ відбувся установчий з’їзд РУХу. У січні 1990 року РУХ організував 500-кілометровий живий ланцюг між Львовом та Києвом, відзначаючи річницю об’єднання України у 1919 році, відому як Злука. 4 березня 1990 року відбулися вибори до української Верховної Ради. Засідання першого скликання сталося 15 травня 1990 року: блок комуністів отримав 239 місць із 450. 16 липня 1990 року Парлямент більшістю голосів проголосив Україну суверенною державою, а 3 серпня 1990 року проголосив Україну як державу з самостійною економікою. 30 листопада 1990 року у Києві зібралося понад 100,000 демонстрантів на знак протесту проти пропозиції Михайла Горбачова, Генерального Секретаря Комуністичної Партії СРСР, утворити новий “Союзний Договір”. Студенти розклали наметове містечко у центрі Києва і вимагали відставки Прем’єр-міністра Віталія Масола та Секретаря Компартії України Леоніда Кравчука. Масол пішов у відставку 17 жовтня 1990 року. 25—28 жовтня 1990 року на своєму другому з’їзді РУХ оголосив незалежність України своєю першочерговою метою. 17 березня 1991 року у 12 республіках, які ще перебували у складі СРСР, відбувся референдум щодо збереження колишнього Союзу. 70 відсотків громадян в Україні проголосували за те, щоби залишитися у складі СРСР, але 80 відсотків проголосували за те, щоб Україна була суверенною державою у складі СРСР (як це було визначено у Декларації від 3 серпня 1990 року). Ганебний виступ Джорджа Буша перед українським Парляментом, у якому він застерігав від “згубного націоналізму”, відбувся 1 серпня 1991 року, 13 днів перед моїм приїздом до Києва. Та відверта Бушева помилка увійшла в історію міжнародних стосунків під кумедною назвою “chicken Kyiv speech” (виступ „котлета по-київськи”).

 Коли я прилетів до Києва 13 серпня, то відразу відчув політичну напругу, яка огорнула ціле місто. У центрі Києва на площі біля Головного поштамту цілий день і до пізнього вечора снували сотні людей, збираючись великими групами та малими купками. Для мене то було захоплююче видовище, і я годинами слухав різні політичні дискусії та навіть брав у них участь. Я відчував, що більшість ораторів стояли на позиціях політичної та економічної автономії України. Такі крамольні думки висловлювалися відкрито, і що більше, про це можна було прочитати у багатьох газетах, які продавалися, або поширювалися безкоштовно. Лейтмотивом була ідея економічної незалежності України, яку нещадно експлуатували. Мовляв, економічна незалежність надасть можливість громадянам самостійної держави жити набагато краще.

 Під час одного з моїх попередніх приїздів до Києва в будинку Товариства української мови, що був у Музейному провулку, 8, я познайомився з кольоритною особою, Юрієм Солоденком. Юрій був надзвичайно освічений безробітний інженер. Освіту здобув у Ленінграді. Йому було близько п’ятдесяти. Був він охайно, але дуже бідно вдягнений, майже без зубів, зі зморшкуватим, загорілим і обвітреним обличчям і густою шевелюрою. Юрій був великим патріотом, віддано працював сім днів на тиждень задля благородної справи незалежності України. На світанку він сідав до місцевої електрички і поширював патріотичні газети, а решту часу простоював із жовто-блакитним прапором України біля одного зі входів до метро у центральній частині міста. Харчувався він один раз на день, пізно ввечері. Кілька разів Юрій допомагав мені у справах ККДУ. Він був непересічною людиною у тих колах, де я працював. Відданість Юрія Україні була настільки глибокою і беззастережною, що видатний український поет Дмитро Павличко у збірці „Покаянні псалми” (1994, с. 123) присвятив йому вірш:

Я говорив: — Мій Творче, де ти? —
І раптом він з’явивсь мені —
Дідусь, що продавав газети
При синьо-жовтім знамені.
 
Стояв на київськім майдані
Вночі під зорями Різдва.
І світ ряхтів на Божій длані,
Неначе грудка снігова.
 
Я підійшов, згубивши міну
Ласкавості, і запитав:
— Якщо створив ти Україну,
— То чом же волі їй не дав?
 
А він дрижав від прохолоди
і кашляв гулко до сльози:
— Як хочеш, сину мій, свободи,
Бери цей прапор і неси!
 

 Рано-вранці у понеділок 19 серпня Юрій зателефонував мені, щоби сповістити, що у Москві стався переворот (путч). Коли я запитав у нього, чи з ним усе гаразд і куди він зараз зібрався, він відповів, що стоятиме цілий день біля будинку Парляменту і буде переконувати всіх перехожих іґнорувати путч, який стався у чужій країні. Парлямент на той момент мав перерву в роботі, тому присутність Юрія біля будинку відразу привернула до нього увагу. Кілька зарубіжних кореспондентів передавали, що у Києві повний спокій, і посилалися на “громадянина” біля будинку Парляменту, який стверджував, що у суверенній Україні усе спокійно, путч стався в Росії.

 Через кілька хвилин після дзвінка Юрія до мене знову телефонували. Дзвонила Інна Вербат, працівниця київської Політехніки. Вона застерегла мене від походів моїми улюбленими маршрутами, тобто до офісів РУХу і Товариства української мови. Вона сказала, що адміністрація КПІ занепокоєна моєю безпекою, і запропонувала, аби я не покидав гуртожитку, а лишився у цей день вдома, поки не надійде більше інформації про політичну ситуацію. Третій дзвоник був від співробітниці Консульства США в Україні. США відкрили консульство у Києві на початку 1991 року. Ґенеральним консулом був Джон Ґундерсен, а Джон Степанчук працював його заступником. Звідки в Консуляті довідались про моє перебування у Києві, я ж їх не сповіщав? Я припускаю, що до їхніх обов’язків входило знати про перебування американських громадян, опікуватися ними і слідкувати, особливо за тими, що співпрацювали з РУХом. Але по тому, як я заспокоїв усіх занепокоєних моєю долею, що борсуком сидітиму в хаті, негайно піймав машину і поїхав до будинку РУХу.

 Державний переворот у Москві було проведено дуже невдало, сказати б, неграмотно. Відразу стало зрозуміло, що заворушники не проконсультувалися наперед з південноамериканськими фахівцями з переворотів і погано знали свою ж власну історію жовтневого комуністичного путчу 1917 року. Радіо, телебачення, телефонний зв’язок, електропостачання, поїзди, літаки, метро — усе було доступним і функціонувало, ніби в країні нічого й не сталося. Коли я приїхав до штаб-квартири РУХу, навколо не було ні міліції, ні військовиків. Будинок гудів, немов переповнений вулик. З того, що я почув і побачив, стало зрозуміло, що керівництво РУХу пропонувало скористатися з путчу для здобуття Україною незалежності. Майже відразу РУХ виступив із заявою, в якій засуджував переворот. Вечірнє телевізійне звернення керівника путчистів Геннадія Янаєва було просто жалюгідним. Руки в нього трусилися і говорив він переляканим голосом. Можу закластися, що він перехилив не одну чарчину перед виступом. Я слухав його виступ у будинку РУХу. Присутні супроводжували його слова жартами та усмішками. Все ж ніхто не міг заручитися, що путч провалиться. Я брав участь в обговоренні питань розповсюдження технічного обладнання по всьому Києву на випадок перемоги путчистів. Моя присутність як іноземця була дуже доречною. Бурлаков і Лавринович задля безпеки перенесли до мене на квартиру доволі велику суму рухівських фондів і протягом наступних кількох днів навідувалися до мене і забирали гроші на потреби організації.

 Насправді штаб-квартира боротьби за незалежність була не в офісі РУХу, а в будинку Спілки письменників України по вулиці Орджонікідзе (тепер — вул. Банкова). Саме там розроблялися стратегії, готувалися відповідні звернення і деклярації. Мене не просили, і я не брав участі у засіданнях активістів у Спілці письменників.

 Лише Парлямент мав право розглянути питання щодо незалежності України, а він мав перерву в роботі. Багатьох депутатів взагалі не було в місті. Ходили чутки, що багато депутатів із партії комуністів були готові порвати з Росією та її неминучим загрозливим хаосом. Це підштовхнуло демократичні сили на те, щоби, попри великі труднощі, зібрати 150 підписів, тобто третину від загальної кількості депутатів, необхідних для скликання позачергової сесії, яка мала відбутися 24 серпня, в суботу.

 Мій колега, згадуваний не раз історик Тарас Гунчак, з яким ми тісно співпрацювали впродовж кількох останніх років і якого запросив Михайло Згуровський на півроку до КПІ, приїхав до Києва через кілька днів після путчу. Він оселився два поверхи нижче в одному гуртожитку зі мною на вулиці Металістів, 7. Тієї суботи зранку ми вирушили разом до будинку Парляменту на тодішній вулиці Кірова. Тисячі людей з синьо-жовтими прапорами оточили будівлю. Здавалося, натовп не випустить з будинку своїх парляментаріїв, аж поки вони не виконають їхнього бажання. Павло Мовчан, депутат Верховної Ради і Голова Товариства української мови, провів мене з Тарасом до будівлі Парляменту. Очевидно, були інші представники діяспори, які також мали впливових друзів, завдяки яким вони потрапили до Парляменту у той знаменний день. Там були присутні кореспонденти Христина Лапичак, Ірена Яросевич, Наталя Федущак, Кристін Демкович і Христя Фрідленд. Пізніше я дізнався, що мій друг, архітектор Титус Геврик, перебував на ґалереї другого поверху. У недавній розмові з ним я довідався, що він пам’ятає деякі події точніше за мене. Громадяни Швайцарії Богдан Гаврилишин і Канади Ераст Гуцуляк зі своєю дружиною також були присутні у Верховній Раді. Дехто з них написав спомини про події того дня. Тарас Гунчак написав про цей день статтю “Повна версія”, опубліковану в Києві (ualogos.kiev.ua/fulltext/html?d=77), і саме там він згадав про присутність Гаврилишина. Її варто почитати.

До відкриття сесії ми з Тарасом перебували поза межами сесійної залі серед групи демократично налаштованих депутатів. Я пам’ятаю Ігоря Юхновського, Дмитра Павличка, Володю Яворівського, Леся Танюка, Павла Мовчана, Івана Драча, Івана Зайця, Ларису Скорик. Вони нас добре знали і не турбувались нашою присутністю у їхньому колі. Коли оголосили про закриті збори депутатів-комуністів, Тарас запропонував, щоб ми розділилися. Я мав спостерігати за розвитком подій, залишаючись із групою депутатів-демократів, а він піти на засідання до комуністів. Коли Тарас повернувся, на його обличчі сяяла широка усмішка. Він був присутній на засіданні, де Генеральний Секретар Комуністичної Партії України Станіслав Гуренко давав наказ своїм однопартійцям голосувати за прийняття незалежності, і не інакше. Він наполягав, що за незалежність треба голосувати хоча б заради самозбереження. Він сказав: “Якщо Україна не буде незалежною, Єльцин нас з’їсть”. Ця новина піднесла дух серед представників демократичного бльоку, хоча дехто висловлював занепокоєння щодо кворуму, побоюючись, що дехто з комуністів може втекти з будинку ще до початку голосування. Цього не сталося. Пізніше я дізнався, що хлопці з РУХу забльокували усі менш відомі виходи і таким чином не дозволили кільком комуністам втекти.

 Упродовж засідання сесії я сидів на правому бальконі другого поверху, зарезервованого для закордонних VIP-персон. Але я був присутній не як поважна особа, а як перекладач пана Голмса з Великої Британії. Не знаю, чи варто в те вірити, але мені сказали, що Голмс працював в англійській розвідці. Великим і хвилюючим моментом для мене було перебування в суботу, 24 серпня 1991 року, там, де я був. Що я робив у приміщенні українського Парляменту в той момент, коли Україна виборювала і проголошувала свою незалежність? Я усвідомлював, що представляю сотні тих, хто спричинилися до мого патріотизму, до того, що я почувався українцем. Я взяв листок паперу і почав складати список тих людей, від чийого імені я стояв там, на бальконі. Першим у списку значилося ім’я мого замордованого батька. Порядок імен у списку був несуттєвим, але Євген Маланюк, Іван Багряний, автори історичних романів Андрій Чайковський і Адріян Кащенко входили до того списку, як і багато членів моєї родини, друзі з Пласту, товариші з правління ККДУ, мої вчителі та багато моїх друзів. Коли оголосили результати голосування, мої очі не бачили світу. Я плакав.

 Я не дуже пригадую промову Олеся Гончара чи виступ матері шістьох дітей. Мій піднесений настрій затьмарив майже всі наступні події. Хоча один момент запам’ятався особливо: внесення до сесійної залі велетенського прапора України. За вікном тріюмфував натовп з десятків тисяч людей. Так, я там був, і багато з вас, дорогі читачі, серцем теж були там зі мною!

 Щоб заохотити комуністів голосувати за незалежність, депутат Ігор Юхновський вніс пропозицію про проведення всеукраїнського референдуму. Багато представників демократичних сил спочатку боялися, що навіть якщо більшість громадян у референдумі проголосує за незалежність, та більшість буде відносно невелика, недостатня для забезпечення стабільності у державі. Не можна було не брати до уваги той факт, що певні області могли проголосувати проти незалежності. Усі усвідомлювали важливість і необхідність колосальної роботи задля того, щоби пересічний громадянин проголосував за державний суверенітет.

 Керівництво Руху звернулося до мене з проханням поїхати до міст і сіл Херсонської області й аґітувати, закликати місцевих жителів голосувати за незалежність України. Я погодився. Я мав лекції в КПІ з понеділка по четвер і міг їздити до Херсонської області на вихідні. Ми узгодили, що я їхатиму вечірнім потягом до Херсона, а там мене зустрічатиме рухівська команда. Вони й возитимуть мене від міста до міста, від села до села.

 Одна така поїздка була до містечка Берислава. Приїхавши, я зустрівся з Головою осередку Товариства української мови паном М., який повідомив мене, що я зупинюся на ніч у його дочки й зятя. Там я також познайомився із Юрієм Єременком, інвалідом у візочку, шкільним учителем, який доклав багато зусиль для підняття національної свідомості місцевої молоді, а також з його товаришем Анатолієм Кобасою, безробітним інженером. Єременко знав про мене, оскільки бериславська українська школа отримала три комп’ютерні системи з тих, які я привіз в Україну.

 На той день було запляновано відвідати три села, виступити перед виборцями, а потім повернутися до Берислава на концерт, організований Товариством української мови, де я мав виступити перед авдиторією.

 Коли ми прибули до села Веселого, на нас чекали близько 150 людей, що зібралися у приміщенні сільради. Заля була переповнена, і дихати було нічим. Мене представили як патріота України, який з чотирьох років жив у Німеччині та США, і коротко розповіли мою біографію. Наголошували на тому, що я вільно володію українською мовою, зараз працюю в Києві і роблю все можливе задля незалежності України. Коли я розпочав свій виступ, у задніх рядах знявся галас. Хтось вигукнув: “Ти брешеш. Ти не американець. Покажи свій паспорт”. Звинувачення мені виніс відомий на все село п’яничка, який і тоді був напідпитку і поводив себе зухвало. Люди зі залі радили мені не звертати на нього уваги і продовжувати виступ, але я не захотів. Я простягнув свій паспорт першій ліпшій особі з першого ряду і дивився, як мій документ мандрує з рук у руки звивистим шляхом, по діяґоналі, причому кожен, кому він потрапляв до рук, уважно вивчав його, аж поки паспорт не дістався до рук п’янички. Коли він оголосив, що паспорт не фальшивий, у залі здійнявся регіт. Коли він став спеціялістом з чужоземних паспортів, ніхто не знав.

 Я також завітав до знаменитого села Зміївки, колишнього місця поселення шведів. Зустріч у Зміївці відбувалася у приміщенні церкви. Після зустрічі місцевий священик отець Олександр Квітка запросив мене до себе додому на обід. За столом зібралося кільканадцять осіб, і отець Квітка звернувся до мене з проханням. Він розповів, що сільську церкву збудували давним-давно ще шведські поселенці. Після Жовтневої революції приміщення церкви служило складом для сільськогосподарської техніки. Кілька років тому до нього звернулися місцеві селяни із проханням бути їхнім священиком і повернути церкві її попереднє релігійне призначення. Парафіяни церкви не бажали, щоб їх сільська церква належала до православної церкви Московського патріярхату. Це розсердило деяких місцевих можновладців у Бериславі. Вони відмовили проханню переважної більшості селян у реєстрації церкви, а натомість змусили двох-трьох мешканців села написати клопотання про залучення церкви до лона Московської православної церкви. Не знаю чому, але Отець Квітка вважав, що я можу допомогти. Він просив, щоб я посприяв вирішенню цього питання.

 Коли ми того вечора повернулися до Берислава, на нас чекало велике зібрання, організоване місцевим осередком Товариства української мови. Перший ряд зайняли місцеві чиновники, серед яких були й ті, що мали стосунок до справи сільської церкви Зміївки. У виступі я говорив про майбутній референдум. Я також вирішив скористатися вигідним моментом і згадав про незадоволення парафіян Зміївки діями бериславських чиновників, які відмовили їм у реєстрації церкви під патронатом Київського православного патріярхату. Я прикинувся, що нічого не відаю про те, що переді мною у першому ряді залі сидять ті негідники, яких я в цьому звинувачував. І зробив заяву, що наступного тижня я, американський професор, приїду до Зміївки з групою студентів КПІ і на сходах церковці ми розпочнемо голодування. Я запевнив авдиторію, що подія приверне увагу ширшої громадськості до Берислава і його місцевих чиновників і що це допоможе справедливому вирішенню питання. Погроза спрацювала. Через кілька днів до мене зателефонували з Берислава і повідомили, що церкву зареєстрували так, як вимагали парафіяни і що немає потреби, щоб я дальше втручався.

 

 Подібна погроза допомогла й у Посольстві Німеччини. Мені доводилося часто проходити повз Посольство Німеччини, що тоді розташовувалось на вулиці Чкалова (сьогодні — вул. Олеся Гончара). Мене постійно дратували оголошення на дверях Посольства: вони були російською мовою. Одного дня я набрався мужності і зайшов до посольства, готовий до конфронтації з будь-ким із службовців. Я звернувся до одного з них вельми грубими словами по-німецьки: “Двічі ми набили німцям морду (Maul) в Україні, але вони досі не вивчили ні історію, ні географію України. Чи ви справді не свідомі, де ви перебуваєте?” Я погрожував повернутися зі своїми студентами і пікетувати посольство, поки оголошення не змінять на українську. Молодий урядник доброзичливо посміхнувся до мене і відповів, що то я не знаю, де перебуваю, і додав: “Ви перебуваєте у посольстві, це територія Німеччини!” Він запевнив мене, що питання буде вирішене без пікетування посольства. І воно було вирішене за кілька днів після моїх відвідин.

 Протягом того тривожного і політично напруженого часу напередодні референдуму я ходив до РУХу як тільки мав вільний час. Мене турбувала бездіяльність багатьох наших патріотів, які займалися лише політиканством. Замість того, щоб робити критичні зауваження, я сам брався за принизливу для політиканів роботу. Наприклад, я нікому не висловлював незадоволення величезними пірамідами аґітаційної літератури та листівок, які захаращували коридори приміщення. Я брав купу летючок і йшов до якогось входу в метро, де й поширював листівки серед перехожих. Так, я роздавав листівки! Я чітко пригадую момент, коли зазнав особливо глибокого емоційного задоволення. Падала мжичка, дрібний дощик і я, професор і громадянин США, стояв у мокрому шкіряному плащі біля входу до станції метро „Хрещатик” і розповсюджував листівки, надруковані російською мовою, в яких були слова: “Лише раби не прагнуть незалежності!”.

 Дехто мав сумніви, що референдум успішно відбудеться. Ішлося про достатню кількість голосів і чи він пройде в усіх областях. Не пригадую точно, але здається, я ніде, ні на телебаченні, ні в пресі не бачив жодних закликів проти незалежності. Я дивився телебачення напередодні виборів. Показували фільм “Жовтий князь” за сценарієм, базованим на однойменному романі Василя Барки про голодомор 1932—33 років. Можливо, фільм додав якісь відсотки до позитивних голосів виборців. Згадую про це, бо я кілька разів таємно перевозив цей роман в Україну ще за радянської влади. На той час це прирівнювалось до кримінального злочину — ввезення і розповсюдження антирадянської літератури, що підриває існуючий державний лад, з усіма відповідними наслідками.

 

1 грудня 1991 року радощам не було меж. МИ ПЕРЕМОГЛИ!!! Результати перевершили усі сподівання. Найбільше я тішився з того, що жодна область, навіть Крим, не проголосували проти незалежності.

 

Сьогодні я розмірковую над тим, як безмірно мені пощастило перебувати у другій половині 1991 року в Україні під час її відродження. Незбагненне відчуття приналежності до тих подій, участі в них від імені сотень людей, які спричинилися до Незалежності, але вже покинули нас, робить у мені ці відчуття спорідненими з релігійними переживаннями.

 

Міркуючи над тим, яке задоволення я мав від мого цілорічного перебування в Києві, я усвідомлюю, що зробив набагато більше, ніж просто прочитав курс лекцій у КПІ. Запрошення Михайла Згуровського до Києва дало мені можливість бути свідком унікального історичного моменту, самому мати діло зі справами, які спричинилися до тих знаменних подій. Мені як професору КПІ відкривалося багато дверей і можливостей, які були б закриті, коли б я приїхав в Україну як звичайний турист. Київський політехнічний інститут надав мені статус, захист і безпеку. Усе, чого я досяг упродовж того року, я завдячую і з вдячністю поділяю з моїм приятелем — теперішнім ректором НТУУ-КПІ Михайлом Згуровським.

 Моє однорічне перебування у Києві стало однією з головних подій мого життя. Саме тоді я вирішив, що свої пенсійні роки проведу у цьому прекрасному місті. Мене страшенно приваблювало культурне середовище, життя академічних кіл, напружене політичне бродіння в незалежній Україні. Саме тут я плянував провести решту мого життя. Я був готовий полишити своє безтурботне життя у США і навідуватися до дітей та внуків раз чи двічі на рік. Прикра доля розпорядилася інакше. Сьогодні, 31 липня 2008 року, я сиджу за комп’ютером у спекотному і вогкому Мейплвуді, вистукуючи кількома пальцями ці спогади. Чи я жаліюся? Так, трошки, аж поки не усвідомлюю собі, що інакше вже бути не може.*

 

* На прохання автора у тексті збережені особливості правопису, базованого на словнику Г. Голоскевича 1929 р.

 

  Київ 1991—1992