Пол Креншо

Країна ураганів

З англійської переклала Лариса Бєлашова

 

Коли навесні приходили урагани, ми ховалися під землю. Це було у західному Арканзасі, неподалік від кордону з Оклахомою, і цілий день, коли по радіо повідомляли, як грози просуваються на схід через овіяну вітрами прерію, батько то слухав радіо, то вдивлявся в небо, а радіо рипіло, коли спалахували блискавки. Мати відчиняла вікна, тривожачись за занавіски. Ми з братом діставали свічки та ліхтар на випадок, якщо не буде світла. Надворі повітря було важким і нерухомим, а листя на деревах висіло, мов неживе, коли наближалася буря і гугнявий голос по радіо сповіщав про смугу сильних ураганів від Тулси до Мускогі, які просувалися на схід зі швидкістю 35 миль за годину, приносячи сильні вітри і град, грози, а інколи й смерчі. Батько виходив з будинку і стояв на подвір’ї, оглядаючи горизонт на заході, і в якусь мить, зазвичай коли перші чорні хмари з’являлися над фіолетовими пагорбами чи навіть раніше, коли світло надвечір здавалося таким, наче дивишся на нього крізь жовте скло, він раптом вимикав радіо.

— Ходімо, — говорив він, і ми вискакували і поспішали чи то під дощем, що вже починався, чи тоді, коли день був надзвичайно теплий, чи жаркої ночі, коли спалахували блискавки, вибілюючи все навкруги так, що, коли поверталася темрява, вона здавалася ще густішою. Холодний вітер гойдав дерева, колихав руду траву на полях. Листя, гілки і клаптики паперу здіймалися й літали у повітрі. Батько міцно притискав мене до грудей, коли ми сідали в його вантажівку і їхали у гори до дідового будинку, де чоловіки нашої родини збиралися коло штормового сховища. Побачивши, що ми під’їжджаємо, вони підбігали до вантажівки, брали мене і брата, проводили матір всередину, подалі від дощу й вітру. Батько лишався надворі, його пригощали чашкою кави і сигаретою, разом з іншими чоловіками він спостерігав, як наростає ураган.

Сховище було збудоване на деякій відстані від будинку, невелика споруда з шлакоблоку, розміром з вбиральню. Двері відчинялися вертикально і виходили на бетонні сходи, що різко спускалися вниз; над сходами переплелося павутиння, яке завжди обкутувалося мені навколо обличчя, коли я поспіхом спускався. У шлакоблоці трохи вище рівня землі було вирізане віконечко так, що можна було спуститися на кілька сходинок і все ще бачити, що робиться зовні.

————
Перекладено за виданням: The Best American Essays. Boston, New York, 2005.
© Лариса Бєлашова, український переклад, 2009.
 

Всередині сховища пахло сирістю і землею. Тоді, коли мій батько, дядьки та дід спостерігали за ураганом, мати допомагала нам з братом зійти сходами, де внизу в невеличкій кімнаті при світлі гасової лампи тихо сиділи мої тітки, бабуся та двоюрідні брати і сестри, а на стіні відбивалися їхні збільшені тіні. Очі в них були темні й мовчазні. В кімнаті було лише чотири ліжка з вогкими ковдрами, підбитими ватою, та невеличкий стіл з гасовою лампою, ліхтарем у дванадцять вольт, свічками та Біблією. Надворі ураган набирав сили, і, аби заспокоїти дітей, бабуся щось розповідала або співала низьким голосом і тільки іноді поглядала на двері. Пізно вночі, якщо ураган був тривалим або коли нас будили серед ночі і забирали з ліжок, щоб відвезти у сховище, ми з братом засинали на руках у матері і вже не бачили руху тіней на стіні, а тихі голоси, ближчі, ніж шум вітру й дощу надворі, говорили нам, що ми в безпеці.

Іноді я стояв коло дверей внизу сходів, зазираючи в щілину і витягуючи голову, щоб побачити батька. Коли дощ і вітер ставали сильними, чоловіки заходили всередину. Однак вони не спускалися вниз, а стояли на сходах, спостерігаючи за ураганом крізь віконечко, вирізане на рівні землі саме для цього. Від них пахло кавою, цигарками та дощем, який іноді заливав у віконечко, якщо його відчиняли, аби чути ураган краще. Час від часу вони кивали на хмару, що висіла далеко над горами і яка могла у будь-яку мить розгорнутися у торнадо. Вони пильно вдивлялися у небо і, судячи по погоді, вирішували, коли буде безпечно повертатися додому.

Цілий вечір по радіо повідомляли, де торнадо спустилися на землю, де пошкоджені лінії електропередач і де бачили град розміром з м’ячик для гольфу. Іноді по радіо говорили, що урагани втрачають силу або що вони вже прокотилися і пішли далі; іноді ми спали у сховищі, а прокидаючись вранці, відчували запах вогких ковдр і гасу, піднімалися сходами і виринали у яскравий світ, який наступав, коли урагани минали, весняна трава блищала після нічного дощу, а довкола лежали гілки, листя й уламки, що їх залишив ураган. Ми сідали у вантажівку і їздили, оглядаючи пошкодження навкруги. Бувало, дерева перегороджували дорогу чи лежав повалений вітром сарай. Іноді град вкривав землю так, наче випав сніг, і коли день теплішав, він випаровувався, і над полями низько висіла імла.

А то, часом, не було жодної ознаки того, що пройшла буря, крім невеличкого дощу, що робив на землі візерунки, але коли ми приходили додому і дивилися новини, то дізнавалися, що сусіднє містечко потерпіло, загинули люди і зруйновані будинки, і що тих, хто хоче пожертвувати харчі та одяг або здати кров, просять зателефонувати за номером, що на екрані. У такі дні я виходив надвір під чисте небо і намагався пригадати ніч у сховищі, те, як вона пахла, якою була на дотик і на смак, як виглядав ураган і в яку мить чоловіки вирішили, що він минув. Після ураганів я завжди почувався так, ніби знявся з якоря і пливу за течією, ніби трапилося те, чого я не міг зрозуміти.

 

У березні в Арканзасі Гольфстрім всмоктує воду з Мексиканської затоки, вона стикається з холодним повітрям, що надходить з півночі, і тут зимовий холод зустрічається з весняним теплом. Зіткнення протилежних повітряних мас породжує смуги торнадо, що рухаються по преріях Канзасу, Оклахоми і Техасу до самих арканзаських гір. Надвечір, коли вони сходяться докупи, тьмарячи світло, день стає схожим на стару коричневу фотографію. Вночі при спалахах блискавки можна побачити лійкоподібні хмари або вістря, що нависають низько, і з яких, як говорив мені батько, коли я став старшим, можуть народитися торнадо.

Задовго до того, як переслідування ураганів стало розвагою для багатих чи відчайдушних, мої батько та дідусь спостерігали за торнадо зі сходів нашого сховища, гадаючи, коли вони прийдуть, наскільки сильними будуть і чи не загрожує нам небезпека. Вони судили про хмари, як інші чоловіки судять про рівень цін на біржі, гадаючи, підвищиться він чи впаде, коли впродовж усієї весни та на початку літа урагани в Торнадо Елі раптово з’являлися з заходу, просуваючись у напрямку, що починався за тридцять миль на південь від Броукен Боу в Оклахомі до місця за п’ятнадцять миль на північ від Де Квін, що в Арканзасі. Я вивчив округи Арканзасу: Логан, Секвой, Кроуфорд, Себастіан, Скотт, Франклін, Джонсон, Вашингтон, Поуп і Полк, — з попереджень по радіо про небезпеку торнадо, а моє знання географії формувалося рипінням по радіо у грозу та пізніми ночами у грозовому сховищі. Я навчився судити про рух ураганів з екрана телевізора; як ураган, що рухався у напрямку північ—північний схід через округ Скотт, міг опинитися у моєму рідному Логані, або за який час торнадо в окрузі Себастіан, якщо він рухається зі швидкістю 35 миль за годину, дістанеться до мого дому. Я навчився, ледь глянувши на екран, впізнавати мій рідний округ і сусідні з ним, тому що, коли передавали попередження про торнадо та телеспостереження, праворуч унизу показували карту Арканзасу, на якій деякі округи миготіли червоним. У такі ночі я лежав без сну в ліжку, а червоні смуги сильних ураганів рухалися в моїй уяві по намальованих комп’ютером округах, і я повторював напам’ять напрямок їхнього руху: Лефлоре, Себастіан, Кроуфорд, Логан, — знаючи, що в якусь мить уночі мене розбудять або батько, або ураган надворі. Мене закутають у ковдру, похапцем віднесуть під дощем у вантажівку, і ми поїдемо в гори, до миготливих видінь моїх тіток та двоюрідних братів і сестер у світлі гасової лампи, очі в них, як і в мене, будуть заспаними, їхні тіні на стіні — великими, а надворі лютуватиме буря.

 

Мій дід міг сказати по тому, як висіло листя на деревах, чи піде того дня дощ, чи ні — метеоролог давніх часів, який спостерігав за зміною пір року та за небом просто тому, що вони були поруч.

— Бачиш, он там? — спитав він одного разу. Ми стояли надвечір коло сховища, коли у спеці почала спалахувати буря. Вдалині низько висіли тихі зелені хмари, і з того часу я знаю, що коли хмари стають зеленими, треба ховатися. З хмар, які пропливали, нависало вістря, зубець, що здавався нам загрозливим, і відтоді я завжди шукав зубці, що висять з темно-зелених хмар, мовчазні утворення, що можуть спричинити руйнування. Дід знав, стоячи на сходах у сховищі і спостерігаючи крізь маленьке віконечко, коли з хмар спуститься торнадо. Він відчував щось таке у повітрі, що провіщало сильну бурю.

Іноді дощ вщухає, коли осідає лійкоподібна хмара. Часом вітер припиняється, дерева стоять нерухомо і, коли все затихне, тебе огортає повітря. Потім, спочатку слабко, коли буря ще набирає швидкості, можна почути силу, яка, розкручуючись, народжується, торкається землі, вихорем уриваючись у день чи ніч. Вона звучить, як іржаві сирени, виття собаки, гудок вантажного потягу у далекій подорожі по рівнинах десь на заході вночі, який рухається швидко й гучно, самотній і покинутий у своїх північних мандрах.

Я бачив, як торнадо падали з чистого безхмарного неба. Я бачив зруйновані сараї й будинки, змиті поля, худобу, віднесену на далеку відстань, яка лежала, ревучи, з поламаними ногами під дощем. Одного разу я бачив, як шмат листового заліза вагою у триста-чотириста фунтів перелетів через шосе, приземлився, знову злетів, легкий, як пір’їнка. Я бачив міста, зруйновані торнадо у листопаді, знищені будинки, і єдине, що лишилося від церкви, — дах, який лежав на землі, непошкоджений, лише з одного боку бракувало кількох дранок. Одного разу мене трохи не вдарила градина завбільшки з мій кулак. Вона розбила вікно і впала на підлогу у нашій вітальні. Якийсь час ми всі дивилися на неї. Мати намагалася захистити занавіски від дощу, коли він починав заливати, а батько віз нас до сховища коло дідусевого будинку у горах.

Я вмію впізнавати ураган за звуком: низький гуркіт грому означає бурю на відстані, гучний різкий перекіт означає ураган у повітрі. Я мружився після спалаху роздвоєної блискавки, спостерігав, як вона освітлює гори і ніч перетворюється на день. Я бачив руїни висаджених у повітря будинків, від яких не лишилося нічого, крім трісок; коли раптом виникав торнадо, тиск змінювався, і повітря всередині будинку виривалося назовні.

Я бачив, як урагани приходили несподівано, назріваючи у небі з останніми червоними променями сонця, що вже сідало; у сутінках мигтіли блискавки, повітря ставало важким і нерухомим. Я бачив, як вони проносилися майже непомітно, тільки ледь дмухнувши вітерцем, в інші місця, інші часи. Зіщулившись чи то в коридорі, чи у ванні, чи у сховищі, я прислухався, як торнадо прокочувались над головою; коли я бачу по телевізору те, що лишилося від міста, зруйнованого сильним ураганом, я завжди, хоч і на мить, буваю вдячним долі, що біда оминула моїх рідних і моє місто.

 

Перший торнадо, який я пам’ятаю, стався, коли мені було вісім років. Ураган прийшов, як це буває найчастіше, надвечір. Був початок березня, місяця, як кажуть в Арканзасі, що приходить, як лев, і йде, як лев. Батько дивився по телевізору баскетбол, коли раптом пропав звук і ми почули безперервний зумер — сигнал, що буде зроблено повідомлення. Рядок внизу екрана сповіщав, що насуваються грози. Можливі торнадо. Треба ховатися. Коли зникло повідомлення, на екрані з’явилася карта Арканзасу, на якій яскраво світилися західні штати. Батько вийшов подивитись на небо і бігом повернувся.

— Ходім, — сказав він.

Дерева танцювали, коли ми бігли до вантажівки, листя та маленькі гілочки кружляли у повітрі й падали навкруги. На дорозі, що вела до будинку діда у горах, витанцьовував пиловий вихор, аж поки батькова вантажівка не розбила його, розвіявши пил. По полях до нас наближалася смуга дощу. Зеленими були далекі хмари.

Коли ми дісталися вершини пагорба, вітер уже розхитував вантажівку, і перші дощові краплі, важкі й гучні, били по кабіні. Нас вкрила завіса дощу, який за мить перейшов від окремих крапель до зливи. Вітер виривав з рук батька дверцята вантажівки. Дід вибіг зі сховища, у дверях якого перед цим стояв, чекаючи на нас. Він узяв мого брата, а батько взяв мене. Через дощ не було видно сховища. У височині гуркотів грім, з неба, наче кинджали, падали, розбиваючи дощ, блискавки, гострі й раптові, і все завмирало на мить перед ударом грому.

Ми прохлюпали під зливою до сховища. Я змок і прилип до батькових грудей. Мати повела нас сходами вниз. Батько й дід стояли, спостерігаючи за дощем у віконечко. Вже стемніло.

Унизу бабуся розповідала казки двом моїм двоюріднім, що були молодші за мене, вони щоразу здригалися від різкого гуркоту грому. В кімнаті пахло гасом, землею, вітром і дощем. Моя шкіра була мокрою, а волосся холодним, коли мати закутувала мене у ковдру. У короткі проміжки тиші між ударами грому ми чули шум дощу та розмову батька й дідуся на сходах. Я визирнув з-за дверей і почув, як батько сказав: “Ось воно”.

Він обернувся, побачив мене унизу сходів і махнув рукою, щоб я піднявся. Дощ трохи вщух і тільки сіявся, вітер затих у деревах. Я стояв з батьком на сходах, коли він показав на далеку темну лійку, яка згорталася в кільце, опускаючись із чорних хмар, неначе дим чи вітер, набуваючи форми та кольору. Унизу торнадо зависли уламки й пил, і вперше тоді я почув шум урагану. Він проростав з атмосфери, з вітру. Він здавався тихим, наскільки тихим може бути шум, слабке завивання, що його було чути крізь дощ, здалеку ураган здавався майже спокійним. Але потім він ламав дерева або паркан, жбурляючи в повітря і дерева, і стійки паркану, і колючий дріт. Він рухався через ставок, і вода на якусь мить зробила його майже білим. Він ударив, як кулаком, по сараю, ламаючи дошки й метал, розкидаючи навкруги уламки.

Ми мовчки спостерігали, як торнадо просувався по голих полях вдалині, лишаючи за собою смугу спустошення. Через якийсь час він згорнувся назад, у нижні хмари, піднімаючись безшумно, розвіюючись вітром, як дим, і шум стих, і повітря знов стало нерухомим.

— От і все, — сказав батько, але у мене перед очима все ще стояла чорна лійка, що спускалася з хмар, крутилася, просуваючись по полях, розкидаючи дерева і пил, і все, що траплялося їй на дорозі, відриваючи клапті землі. Переді мною були наслідки, шлях, який пройшов торнадо, наче вирізаний серед пагорбів. І здавалося, він розвіявся без будь-якої причини, так само, як і прийшов.

Ми стояли ще довго після того, як усе скінчилося, мовчки спостерігаючи, як пропливали хмари, все швидше з наближенням ночі. Згодом — через годину, чи три, чи чотири — хмари згорнулися, відкривши яскраві зірки, розкидані по небу.

Батько й дід і раніше спостерігали за іншими торнадо, схожими на цей, бачили їх і знали, що вони можуть зробити. До цього я думав, що вони стояли всю ніч на варті, очікуючи, коли буде безпечно для нас виходити, вони стояли між нами та загрозою, що причаїлася надворі. Але коли ми разом спускалися сходами, я зрозумів, що вони дивилися у віконечко, аби побачити жахливу красу урагану, який котився пагорбами, град, що падав з неба, спалахи блискавки у зазублених грозових гребенях і вигини лійкоподібної хмари, яка мала таку силу.