Дмитро Дроздовський
Новий будинок, де розбиваються серця
[Azzopardi, Trezza. Winterton Blue. — London: Grove Press, 2007. — 288 p.]
Наприкінці 2007 року побачив світ роман відомої британської письменниці Тресси Ассопарді «Winterton Blue». У 7—8 номерах нашого журналу за 2008 рік у рубриці «Літературні діалоги» було надруковане інтерв’ю з пані Трессою для читачів журналу «Всесвіт».
У романі «Winterton Blue» розкрито психологію героїв, у житті яких щось не так, щось зламалося, і це «щось» переслідує їх, перетворюючи життя на постійне пригадування чорного і білого, постійного зіставлення й аналізу. Льюїс, один із двох головних героїв, пригадує, як одного разу мати принесла для його брата Вейна подарунок — срібний браслет на руку, на якому було викарбовано «Epileptic». Звичайно, Льюїс засмутився — це властиво дітям, які хочуть, щоби батьки приділяли увагу лише їм, тим більше ця проблема виникає в родинах, де є кілька дітей. Тоді Льюїсу було важко зрозуміти, чому мама «забула» про нього. Розуміння прийшло з роками, коли його брата Вейна вже не стало. Родина Льюїса була незаможною, тому мама не могла дозволити ще один подарунок. Після смерті брата Льюїс узяв браслета собі на пам’ять. Водночас браслет постає і символічним знаком того, що розуміння часто приходить запізно, але краще пізно, ніж ніколи.
У своїй книжці Т. Ассопарді майстерно використовує й іронію, і гумор, і такі моменти, від яких стає просто лячно. Часто поведінка Льюїса, незважаючи ні на що, може бути кумедною. Його манія привласнювати речі інколи доходить до абсурду. Коли він бачить, що його фотель викинули з помешкання, яке він знімав, Льюїс готовий ледь не почати бійку за свої меблі. Також кумедним видається і Вернон, співмешканець Рити (власне, коханець, якщо таке поняття пасує, враховуючи майже засімдесятирічний вік Рити), щоб дочка і мати припинили сваритися, він робить рукою а-ля цирковий жест і починає співати: «Give ‘em the old razzle dazzle! Razzle dazzle ‘em».
Однак Т. Ассопарді вдаються також і жахливі готичні, «полтергейстні» епізоди, зокрема пов’язані із пригадуванням Льюїсом того дня, коли він разом із братом спускався сходами, щоби знайти коханця їхньої матері у басейні, в якому була кров, але не його. Він порізав пальця матері і знепритомнів від цього. Льюїс жахається цього спогаду, але одного разу його друг каже: «Нехай темрява увійде. Для чого зупиняти її?» Льюїс на це не готовий дати жодної відповіді. «Я б краще, мій друже, впустив світло», — каже він. Потім Льюїс починає наспівувати собі слова, які раніше співав його брат, але вже без іронічного підтексту: «Це чудовий день, щоби розпочати нове життя» («It’s a nice day to start again»).
Як і Льюїс, сама авторка також видається прибічницею того, що в житті, незважаючи на всі труднощі, потрібно залишатися сповненим позитивної енергетики (відчутно, що мотиви східної філософії вплинули на формування художнього мислення письменниці). Її роман «Winterton Blue» — це сага про уельську родину (хоча географія в тексті не лише конкретизує події, а й часто виконує символістську роль); авторка прочиняє двері у світ почасти страшний, а почасти красивий, у цьому світі то тут то там виринають привиди, але герої роману не бояться їх, адже ці привиди — їхні родичі, які мають допомогти розгадати загадку, яку залишили після себе.
————© Дмитро Дроздовський, 2009.
Ассопарді показує людські характери, які страждають і кохають, ненавидять і звинувачують, але, здається, основна її мета — показати, що ніколи не варто нікого ганити через те, що одного дня ти залишився сам на сам із цим світом. Мовляв, ти сам цього хотів, і не треба звинувачувати світ у своїх поразках і чорних смугах. Колись Антуан де Сент Екзюпері сказав, що якщо ми звинувачуємо когось у наших негараздах, то ми в такий спосіб робимося залежними від того, кого ми звинувачуємо. Здається, ця думка постає лейтмотивом цього роману про красиві почуття і страшні таємниці пам’яті, про два життя, дві долі (чоловічу і жіночу), врешті, про два простори (також, що суттєво, чоловічий і жіночий). Боюся, ґендерна дихотомія постає однією з головних опозицій у романі. Анна живе у світі, обмеженому її будинком, родиною (матір’ю), з перших сторінок цей простір видається замкнутим, натомість у ньому виникає безліч проблем. Сіт Льюїса в романі — це простір дороги, він із перших сторінок кудись переміщується, чи то дорогою до мами, чи то маленькими містечками Уельсу, чи то в минуле… Його мета — рухатися і відкривати світ, але поряд із цим він занурений у себе, в минуле, він хоче зрозуміти, чому сталося саме так, як сталося. Він дошукується, чи правда, що його бажання порожнечі — це вибір самої долі («his desire for nothingness was a lifestyle choice») (с. 49).
Анна ненавидить свою матір. Звичайно, це ненависть, породжена з почуття любові. Під час відпочинку на Криті все, що робить мати, дратує Анну: флірт із офіціантом, водієм і всіма чоловіками; дратує й те, що безбожно мати п’є багато ракі, не дають спокою постійні теревені про її друзів і, зокрема, старого бойфренда (вже на пенсії!) Вернона.
Сидячи на узбережжі, Анна помічає, що її мати (хоча в тексті матір’ю вона її так і не називає, а лише Рита) наводить макіяж на губах кораловою помадою. Не витримавши, донька запитує: «Для чого ти це робиш? Кому це ти хочеш сподобатися? Рибам?» Як завжди, Рита не розуміє такої поведінки. «Не можу збагнути, чому ти настільки жорстока до мене, — говорить вона. — В тебе поганий настрій увесь цей час, як ми виїхали з Англії». Та насправді в Анни поганий настрій уже набагато довше.
Здається, поведінка Анни — типова психологічна реакція на те, що її мати — успішна жінка, яка може подобатися чоловікам, яка мала успішну кар’єру. Натомість у Анни нічого цього немає, вона не вродлива, не успішна, а отже, стосунки між матір’ю та донькою (пролонгований комплекс Електри) украй напружені, по суті, молода і літня жінки ворогують між собою за власний простір. А те, що Рита так любить причепуритися, —постійний подразник для доньки.
Але одного дня на узбережжі Анна зустрічає Льюїса, чоловіка, який також утратив інтерес до життя, вирішивши усамітнитися і не втручатися в те, що відбувається в цьому світі. Ця зустріч, яка видається трохи ідеалізованою і натягнутою, має змінити все життя героїні, принаймні, вивести її зі стану постійної самотності.
Ассопарді — майстер романів, про «будинки, в яких розбиваються серця». Її перша книжка, «The Hiding Place» (яка здобула Booker Prize) переповідала історію про нещасливу долю родини мальтійських іммігрантів у Кардифі (переважна більшість сюжетів у романах Ассопарді пов’язана з місцем народження британської письменниці). В цій родині було шість дівчат, мати ж не могла дати ради родині, тому батькові довелося змусити двох піти просити гроші на вулиці. Цей роман Тресси мав величезний успіх, критика піднесла його в ранг одного з найуспішніших романів початку нового століття.
Отже, для художнього світу Ассопарді властиве певне коло тем, актуальних для неї, за які вона береться, знаючи, що це буде майстерно, адже авторка добре знає, про що пише. Романи письменниці — соціологічний аналіз британського суспільства, психологічний аналіз нової людини, яка обертається в колі проблем і змушена взяти на себе непосильний тягар, щоб вижити у світі. Письменниця змальовує світ напружених психологічних стосунків, її герої — акцентуйовані особистості, які не є цілісними монадами (у психологічному плані), вони в пошуку відповідей на багато запитань. Також Ассопарді розкриває долю людини в колі її родини і близьких, адже людина формується в суспільстві суспільством і для суспільства. В чому ж тоді проблема? Коли людина починає відчувати свою полишеність у цьому самому суспільстві?
У романі два головні персонажі — Льюїс та Анна. Роман від самого початку складається з двох ліній. Герої мають розібратися у своєму минулому, щоб розпочати нове життя. По суті, в романі чітко можна окреслити роль карми, яку герої прагнуть виправити, а для цього треба принаймні в ментальності програти своє життя і зрозуміти помилки. Над героями тяжіє якесь невидиме прокляття, неначе їх навмисне зурочили. Герої роману «Winterton Blue» мають розірвати це коло, припинивши бути генератором негативної енергії у світі. Поведінка і Анни, і Льюїса зумовлена їхніми психологічними станами, ситуацією розпорошеності життєвих сил, небажанням щось змінити в собі, натомість вони готові лише звинувачувати інших у своїх проблемах. Пісенька Біллі Ідола, яку наспівував брат Льюїса Вейн, знакова: коли герой наважується заспівати її сам собі, в цей момент він пориває із колом зрад, знаходячи в пісні розраду. Циклічність, яка в романі асоціюється на одному рівні з кармічним потоком страждань (роман «Winterton Blue» просякнуто філософією буддизму), розмикається, але поєднання двох прямих у одній (бінарна опозиція зводиться в одну моноструктуру, тобто монаду) є рятівним мотивом.
У романі велику роль відведено темі пам’яті, історії людини та всієї родини, сучасне розглядається в контексті історичного, адже, за переконаннями Тресси Ассопарді, ми такі, якими нас створює життя упродовж років. Змінитися — означає переключити своє життя, але не з теперішнього моменту, а з минулого, позаяк переписати життя можна лише з того часу, коли перемикач рівномірних чергувань білого і чорного зламався.
Щодо проблематики, яку порушує Т. Ассопарді в новому романі, то до вище окреслених тем варто додати і тему етичної відповідальності людини за нове життя. Народження дитини сьогодні — це обов’язок чи небезпека, адже сучасна людина не готова дбати про інших, втрачено морально-етичні основи виховання як системи цінностей у суспільстві. Також порушено питання про взаємозв’язок успішності в кар’єрі жінки і родинних зобов’язань, зокрема й материнства. У романі кар’єра протиставляється родинному обійстю, жінка, яка самовіддано прагне підкорити собі весь світ, не може дати ради дитині, а отже, недостатня кількість материнської любові та теплоти, які мала б всотати дівчинка змалечку, переростає у проблему того, що вже в дорослому віці жінка не може адаптуватися в суспільстві, почуваючи себе зайвою, також вона не відчуває духовного зв’язку з матір’ю, власне, цей зв’язок є, але в дуже викривленій і конфліктній формі. Роман міг би бути прекрасним підґрунтям для соціальних психологів, а тому сподіваюся, що найближчим часом українські видавці звернуть увагу на цю письменницю, яку європейські та американські читачі вже встигли поцінувати.
Український читач може замовити книжку через такі електронні системи: http://www.abebooks.co.uk/servlet/BookSearchPL?AID=9467007&PID=555228&an=Trezza+Azzopardi&ph=2&tn=Winterton+Blue
