Юсуф Азізі: «…Іран оточений залізною завісою з усіх боків»

Інтерв’ю з іранським письменником і правозахисником Юсуфом Азізі про культурний і політичний ландшафт сучасного Ірану

Дорогий читачу!

Ось ми і перейшли в «тигрячий» 2010 рік. Уже третій рік поспіль існують «Літературні діалоги» — постійна рубрика на сторінках улюбленого журналу «Всесвіт». Перша розмова в цьому році переносить нас на Схід, власне, до древнього Ірану — без перебільшення, одного з центральних місць світової цивілізації. Хоча з нашим співрозмовником я мав можливість зустрітися торік у Лондоні в британському ПЕН-центрі. Це була остання зустріч перед сезоном літніх вакацій у Центрі. Всі проголошували вітальні слова, раділи, жартували, аж раптом було оголошено, що з особливим зверненням до громадськості хоче звернутися іранський письменник Юсуф Азізі.

Промова цього чоловіка вразила своєї відвертістю і нотками надзвичайного болю за долю своєї країни. Доктор Азізі звернувся до письменників із усього світу з проханням підтримати його супліку до правових демократичних організації у зв’язку з тоталітарним режимом і антидемократичними гоніннями в Ірані. Мені ця промова нагадала виступи українських дисидентів — Євгена Сверстюка, Левка Лук’яненка, Василя Стуса, Валентина Мороза… Неможливо описати того психологічного стану, в якому вимовляв кожне слово Юсуф Азізі.

Можливо, це інтерв’ю розкриє перед українським читачем проблеми нинішнього Ірану, про який ми знаємо доволі небагато, а зокрема ж іще менше про сучасну іранську культуру та літературу. Нехай це інтерв’ю, яке, можливо, більшою мірою заторкує питання політичні, стане початком наших «діалогів» другої декади ХХІ сторіччя. Зрештою, література — це не «гола естетика», якої апріорно не існує. Літературний текст виринає з порухів мистецької душі, а часто душа живе не лише в замкненому вимірі Слова, а й у вирі суспільно-політичних колізій. «Коли у нації вождя нема, тоді вожді її поети». Це гасло Євгена Маланюка, на жаль, знову набуває своєї ролі, тепер уже на Сході. Отже, про політичні гоніння, дисидентський рух і літературні тенденції в Ірані ми поговоримо з письменником-дисидентом, журналістом і мистецтвознавцем Юсуфом Азізі.

Від перекладача. Про сучасну близькосхідну літературу вітчизняний читач знає не так уже й багато. Звісно, завдяки перекладам маємо змогу познайомитися із творчістю турецького письменника Орхана Памука та інших авторів, які, попри свої європейські орієнтири, принаймні пишуть про Схід, яким вони його бачать як свою батьківщину. Проте загалом переклади сучасних східних авторів українською мовою — рідкість, навіть екзотика. Утім, це не означає, що на Сході не залишилося нічого цікавого; варто лише згадати повісті єгипетського літератора Наджіба Махфуза, який 1988 року отримав Нобелівську премію. Сьогодні Близький Схід трохи випав із контексту українських культурологічних досліджень. Не маючи змоги поширюватись про причини такого стану речей, вірю, що із нашою думкою погодяться багато українських сходознавців. Йдеться не про кількість захищених дисертацій чи опублікованих із близькосхідної тематики статей, а про те, яким бачить сучасну арабську чи перську культуру український читач — та й чи бачить взагалі.

Текст, який презентується читачам «Всесвіту», прагне дещо заповнити цей вакуум. Але інтерв’ю із видатним іранським письменником Юсуфом Азізі цікаве не лише тому, що стосується малорозвіданої для нас теми, а, радше, глибинним світоглядом письменника, який опинився на фронті боротьби різних ідеологічних систем.

Юсуф Азізі Бані Туруф (Yousef Azizi, Banitorof) народився у 1951 році поблизу міста Агваз у заіхдноіранській провінції Хузістан, де переважає арабське населення. Випускник Тегеранського університету, письменник ще у молоді роки перейнявся захистом прав національних меншин Ірану, зокрема своїх співвітчизників-арабів. Публікуючи аналітичні статті, розвідки та короткі оповідання в різних часописах (наприклад, газеті «аз-Заман»), Юсуф Азізі наштовхнувся на опір іранського уряду, зазнавав численних переслідувань. Зокрема, 25 квітня 2005 року, після лекції на підтримку агвазьких арабів, Азізі був заарештований представниками іранських спецслужб. Його звинуватили в організації масових виступів проти влади в Агвазі. Кілька місяців Юсуф пробув у в’язниці, не маючи змоги бачитись із рідними та перебуваючи під значним психологічним тиском. Описуючи емоційний стан людини, яка опинилася у ізольованій камері, Азізі пише про свої відчуття так¹: «Незважаючи на те, що зазвичай я ходив камерою або спав, у мене все ще залишалося так багато часу! Я просив у охоронців книжки, але мені їх ніхто не дав… Нарешті, після наполегливих прохань, отримав примірник Корану, хоча мені й не повернули окулярів, вирішивши, що, використовуючи їхні металеві частини, я спробую вчинити самогубство. На щастя, шрифт був великим, тож я зміг читати текст. Проте Коран лише додав мені відчуття психологічного тиску в цій маленькій камері, позаяк містив так багато жахливих образів пекла та покарання, які здатні налякати будь-яке серце, а особливо того, хто сам-на-сам зустрівся із пекельною системою. Прочитавши весь Коран два чи три рази, я почав зосереджуватись на поетичних частинах, де мова йде про любов та інші теми, викладені у яскравому літературному стилі... Використовуючи олівець, узятий із кімнати для допитів, я навіть написав коментарі до деяких сур Корану, хоча згодом у мене забрали й ці тексти».

У своєму інтерв’ю, яке презентується українському читачеві, Юсуф Азізі цілком однозначно висловлюється про політичну ситуацію в Ірані, не маючи страху перед жодними звинуваченнями в упередженості чи суб’єктивізмі. Він наголошує, що сучасна політика іранського керівництва — це вияв релігійного фундаменталізму, який має конкретні політичні цілі. Проте своїм письменницьким покликанням Азізі вважає боротьбу за права національних меншин країни, руйнуючи складений у західних читачів стереотип про те, що Іран — лише перська держава. Так само, як і багато інших мусульманських інтелектуалів, Юсуф Азізі розглядає свою громадську та політичну діяльність у контексті значимих соціально-просвітницьких завдань («моя головна і єдина мета — розвиток читацького смаку, підвищення його культури, розширення літературної та культурної свідомості»), прагне дати своїм читачам ширше уявлення про світ. Не можна вважати таке завдання суто «західним» — хоча сам Азізі був змушений виїхати з Ірану, він позиціонує себе винятково як східного автора, який любить свій народ та прагне поновити втрачені права. Мабуть, дисидентство Азізі — це поєднання і східних, і західних цивілізаційних цінностей свободи вибору, толерантності й рівності.

Маю сподівання, що літературні та публіцистичні витвори Юсуфа Азізі колись будуть перекладені й українською мовою.

————

¹ Англомовна стаття Азізі, де він розповідає про свої страждання в різних в’язницях, доступна на сайті клубу англійського ПЕН-центру (www.englishpen.org) під назвою «Yousef Azizi: A Grim Journey to an Exalted Destination”.

— Пане Юсуфе, я пригадую нашу першу зустріч у Лондоні в липні 2009 року, коли на одному із урочистих зібрань британського ПЕН-центру Ви проголосили надзвичайно гостру і «не-форматну» промову щодо порушення прав людини в Ірані. Мені одразу спали на думку кадри з документальних фільмів про тоталітаризм і злочини у СРСР, які пережила моя країна, українські дисиденти. Що сьогодні реально відбувається в Ірані? Наскільки сильною є загроза для демократичних цінностей?

— Щоб пояснити ситуацію в сучасному Ірані, варто звернутись до фактів. Коли у 1979 році народ Ірану брав участь у революційній боротьбі проти шахського режиму заради таких цінностей, як незалежність, свобода та соціальна справедливість, ці гасла справді повторювали абсолютно всі. Але, незважаючи на те, що ми досягнули відносної незалежності, навіть через три десятиліття ми не маємо ані свободи, ані соціальної справедливості.

Протягом тих років, коли реформатори на чолі з Мухаммадом Хатамі контролювали виконавчу та законодавчу владу (1997—2005), почали виникати та поширюватись різні політичні та соціальні рухи — націоналістичні, феміністичні, студентські, робітничі. З’явилося багато громадських організацій, які представляли різні прошарки іранського суспільства. Натомість влада Ахмадінеджада з часів його першого обрання президентом Ірану в 2005 році, прагне ліквідувати як демократичні рухи, так і громадські організації.

Військова машина та релігійні фундаменталісти, які зберігають свій контроль над владою Ірану, побоювались перемоги одного з кандидатів-реформаторів на президентських виборах 12 червня 2009 року. Це могло б призвести до повторення того стану, який існував за часів Хатамі. Саме тому вони відхилили близько 475 кандидатур реформаторів, які не відповідали їхнім вимогам. Влада підробила волевиявлення народу, намагаючись завадити обранню Мірхусейна Мусаві на посаду президента Республіки Іран та допомогти Ахмадінеджаду залишитись на ще один строк. Виступи мільйонів осіб, які висловили свій протест проти фальсифікації, було придушено. Загинуло близько сотні людей (за офіційними даними — 30), а тисячі реформаторів, опозиціонерів, журналістів, представниць феміністичних рухів, адвокатів та університетських професорів опинилися у в’язницях. Деякі з них загинули від знущань. Жінки й чоловіки відчули на собі насильство у в’язниці Кагрізак — вона має украй погану славу, а також у тегеранській в’язниці Айфін. Про це говорить Мухаммад Хатамі, Магді Карубі, Мірхусейн Мусаві, багато інших парламентарів і політиків. В’язниця Кагрізак відома як «іранська Абу Грейб». Кандидат у президенти Магді Карубі повідомляв про мерзенні випадки насильства у своєму посланні, адресованому голові консультативної ради Ірану Гашимі Рафсанджані. Незважаючи на зменшення опору, що стало наслідком кривавого придушення мирних та законних виступів іранської громадськості, що протестувала проти результатів президентських виборів, сам по собі опір не зник, спалахуючи час від часу тоді, коли люди прагнуть висловити свою думку.

Іранське суспільство живе у стані, схожому на революційний, що може призвести до змін у майбутньому. Особливо коли ми наближаємось до часу відкриття університетів (лишилося менше місяця), а вони завжди були головним форпостом іранської опозиції.

Нещодавні події призвели до появи великого розриву між народом та владою. Але й уряд Ахмадінеджада став заручником — по-перше, релігійного крила, на яке він завжди спирався, по-друге, розколу між політичною елітою, а по-третє, потужного тиску з боку Сполучених Штатів Америки та європейських країн.

Що стосується недемократичних тенденцій серед керівників, то варто сказати, що релігійні діячі, які опинилися на верхівці влади (такі, наприклад, як аятолла Хомейні), ніколи не були демократами, а лише прихильниками релігійної революції. Безліч внутрішніх та міжнародних подій, які трапилися протягом тридцяти років із часу революції, призвели до відходу від багатьох релігійних гасел та ухилу в бік реформаторських сил, демократії та протистояння тоталітаризму в Ірані, що поступово й відбулося.

Але фундаменталісти, які домінують у іранському політичному істеблішменті, не вірять у демократію. Вдаючись до фальсифікації результатів виборів, вони заперечують реальний зміст того, що раніше позначалося поняттями «ісламська республіка» та «релігійна демократія». Обидва базових поняття стали занадто суперечливими.

Фундаменталістські сили взагалі не вірять у голосування та виборчі скриньки. Їм вони потрібні лише задля привабливості того, що називається «ісламським урядом» — тоталітарного уряду, схожого на ісламський халіфат у минулих століттях. Діяльність такого уряду буде зустрічати запеклий опір з боку вже зміненого середнього класу, який бореться на вулицях Ірану за демократію.

— В чому полягає суть цього протистояння в Ірані? Землі вашої країни, без перебільшення, належать до тієї частини планети, що є одним із її історичних центрів. Конфлікт у Ірані особисто для мене є якоюсь початковою точкою планетарного апокаліпсису.

— Це міркування недалеке від реальності. Мені видається, що обидва крила — як реформаторське, так і фундаменталістське — прагнуть укласти угоду із Заходом, а особливо зі Сполученими Штатами Америки. Щоправда, кожен тут рухається лише своїм шляхом. Та й думки самих фундаменталістів щодо Сполучених Штатів та Ізраїлю різняться.

Насправді головні економічні суперечності існують між буржуазією — військовою бюрократією та, з іншого боку, представниками індустріальних і торгівельних груп. Політичним виразником перших є Ахмадінеджад та керівники революційної гвардії, а других — Рафсанджані, Мусаві та Карубі. Представники реформаторських та поміркованих кіл прагнуть до співпраці та налагодження відносин із іншими країнами, зокрема Сполученими Штатами Америки. Також вони не виступають проти миру між палестинцями та ізраїльтянами. Незважаючи на впевненість фундаменталістів у існуванні історичної ворожнечі між Іраном та ісламським світом, з одного боку, та Сполученими Штатами Америки, Ізраїлем і усіма, кого вони вважають за «несправедливих зверхників» з іншого боку, з роками цей принцип почав змінюватись. Це відбулося внаслідок того, що іранський режим поступово втрачає популярність у середині країни. Представники режиму не лише розуміють, що потрібно виключити ризик якихось дій із боку Сполучених Штатів, а й, наскільки це можливо, встановити із ними зв’язки. Починаючи з того часу, як Ахмадінеджад обійняв посаду президента Республіки, іранський уряд почав здійснювати дипломатичні маневри — то з метою розколоти Захід, тобто вбити клин між Європейським Союзом та Сполученими Штатами, то з метою відкрити канали діалогу з Вашингтоном.

Частина фундаменталістів, зокрема крило Ахмадінеджада, прагне до поновлення відносин зі Сполученими Штатами, але вважають, що це стане можливим лише після придушення реформаторів та їхньої повної ліквідації, щоб потім вдатися до такого відновлення без будь-яких обмежень.

— Пане Юсуфе, хотів би повернутися до літературних питань. Якою мірою сьогодні представлена література Ірану? Які письменницькі організації є найпомітнішими та найвпливовішими у вашій країні?

— По-перше, треба сказати, що в Ірані проживає багато різних народів та національностей, і саме тому іранська література включає в себе численні мови. Я маю на увазі той факт, що існує власна література кожного народу — література персів, тюркомовних азербайджанців, курдів, агвазьких арабів, белуджів, туркменів. Всупереч загальновідомій думці про те, що Іран — перська держава, частка інших народів сягає приблизно п’ятдесяти п’яти осіб на сотню мешканців Ірану. Так, зокрема, тюркомовні азербайджанці складають 27 відсотків, курди — 12 відсотків, араби — 8 відсотків, белуджі — 4 відсотки, туркмени — 4 відсотки від загальної кількості населення. Це означає, що насправді Іран — не Персія, тобто чисто перська країна, а багатонаціональна держава.

Але, починаючи з 1925 року, перська мова та культура почали домінувати та стали для Ірану офіційними. Це позбавило представників інших народів їхніх мовних та національних прав. Молодь втратила можливість навчатися рідною мовою у школах та університетах; меншини були позбавлені власних засобів масової інформації, було обмежено книговидавництво національними мовами. Оскільки існує цензура на політичну, художню та наукову перськомовну літературу, яка не відповідає фундаменталістській релігійній ідеології панівного режиму, ставлення до іншомовних книг є ще більш тенденційним та жорстким. Посилення цензури за часів Ахмадінеджада, тобто останніх чотирьох років, призвело до своєрідного застою у творчості, написанні нових книг, перекладах та видавничій справі. Крім того, урядова цензура контролює музичне мистецтво, театр, кінематограф та журналістику. На додаток до закриття понад сотні газет за часів першого строку президентства Ахмадінеджада (2005—2009) та арешту більш ніж ста журналістів і письменників, організація «Репортери без кордонів» оголосила про затримання близько п’ятдесяти журналістів лише під час подій, які супроводжували вибори, описуючи Іран як «найбільшу в’язницю для журналістів у світі».

На державному рівні існує Спілка письменників Ірану, заснована у 1968 році за ініціативи Барізіна Джаляль Аль Ахмада, Бігі Азіна, Дервіша Ашурі, Сіміна Даншура та інших. Наразі до Спілки входять найвидатніші іранські прозаїки, поети та перекладачі. Я повноправний член цієї Спілки від початку 1978 року, а в липні 2008, за кілька місяців до мого виїзду з країни, я був обраний до секретаріату Спілки письменників Ірану.

Спілка завжди пропагувала незалежну літературну та культурну політику, йдучи всупереч репресіям і терору з боку різних режимів — як колишнього шахського, так і сучасної Ісламської республіки — вона продовжує активну діяльність у культурному, адміністративному напрямах.

Проте свого часу Спілка заплатила високу ціну за незгоду із релігійною політикою фундаменталістів та закритістю країни. У 1998, переслідуючи інтелігенцію, політиків та літераторів, агенти спецслужб вбили двох видатних членів Спілки — Мухаммада Джафара Бувейнду та Мухаммада Мухтара. Найвідоміші культурні об’єднання світу (як, наприклад, Всесвітня Асоціація Письменників, Міжнародний ПЕН-клуб та англійський ПЕН-центр визнають цю Спілку та її представників — іранських перекладачів, прозаїків та поетів. Також існують асоціації, пов’язані із неперськомовними письменниками, як, наприклад, Спілка курдських письменників Ірану, але вони також зазнають переслідувань із боку іранської влади. Влада навіть протидіє спробам Спілки письменників Ірану відкрити свій офіс, внаслідок чого її збори зазвичай проводяться у приватних мешканнях. Звісно, існують менші об’єднання, що мають грошову підтримку з боку уряду та офіційне урядове визнання, але, на відміну від Спілки письменників Ірану, вони не користуються жодною народною підтримкою.

— І все ж таки якою є літературна магістраль сучасного Ірану? Які естетично-світоглядні тенденції домінують? Під якими впливами протягом ХХ сторіччя перебувала література вашої країни? Або ж що дала іранська література для світової скарбниці художнього слова?

— Незважаючи на те, що в середньовіччі іранська література процвітала настільки, що виходила за свої географічні межі та навіть впливала на літературу інших країн, зокрема, близької до України Грузії, між чотирнадцятим та двадцятим століттям ця літературна традиція переживала занепад. Проте на початку ХХ століття перська (а також інші культурні традиції Ірану) література потрапила під вплив західної поезії, новелістики та романістики. Першим із нових іранських поетів (писав також табарянською, яка була його рідною) вважається Німа Юшідж (1897—1959 рр.), який потрапив під вплив франкомовної поезії. Мухаммад Алі Джамаль-Заде (1891—1997) був першим, хто почав писати короткі новели, а Садек Гідаят (1902—1951) заклав основи перського роману в його сучасному мистецькому розумінні. Перший роман Садека вийшов у 1934 році під назвою «Сліпа сова».

У п’ятидесятих, шістдесятих та сімдесятих роках іранська література потрапила під вплив російської літератури, зокрема соцреалізму, а також перекладів сучасних американських авторів — Ернеста Гемінґвея, Джона Стейнбека тощо. Після Німа Юшіджа ціле покоління поетів перебувало під впливом англійського поета Томаса Стернза Еліота. Коли відбулася іранська революція та з’явився урядовий примус до ідеологізму та релігійності в літературі, виник ряд нових напрямів, які виступають проти офіційної позиції влади; частина із них відома під назвою «література втечі» (адаб аль-гуруб). Проте найвпливовішою в цей час була південноамериканська література та магічний реалізм. Поза будь-яким сумнівом, художні та філософські праці, перекладені з англійської, французької та арабської мов, складають, у порівнянні із перськомовною літературою, велику частку видань, що поширюються в Ірані.

Незважаючи на те, що частина сучасних перськомовних авторів — представники гуманізму (сюди можна зарахувати, зокрема, самого Німа Юшіджа), варто зауважити, що в цілому література зросла на основі шовіністичного націоналізму, спрямованого проти арабів, турків та євреїв. Через це вона становила одну з основ того, що називають іранським (перським) націоналізмом, який відіграв свою роль у процесі державотворення в часи конституційного перевороту (1906—1908). Особливо це явище було характерно для часів правління Різи-Хана Пехлеві (1925—1941), відомого своєю підтримкою перського шовінізму. Ненависть до арабів і турків була спільним знаменником для більшості іранських письменників (незалежно від того, були вони прихильниками чи супротивниками режиму) протягом восьми десятиліть. Ще чотири або п’ять років назад більшість іранських письменників не визнавало мовного та культурного розмаїття Ірану, але після виступів національних меншин у 2005 та 2006 роках ситуація почала змінюватись, коли частина перських письменників визнала їхні мовні права. Проте ворожа риторика у ставленні до Іншого, а конкретно не-перса, настільки глибоко вкоренилася у свідомості минулого та сучасного поколінь, що шлях до побудови мультикультурного, вільного від шовінізму суспільства, може стати лише результатом безперервної та наполегливої боротьби за гуманізм і демократію.

Звісно, існують культурні та літературні течії, які виступають проти релігійного фундаменталізму іранської влади, проте здебільшого вони зосереджують увагу на іранській націоналістичній риториці (яка за своїми поглядами є про-перською). Незважаючи на вихваляння свого демократизму, вони не досягли структурних та принципових знань про демократію, які стосуються культурних, політичних та економічних прав представників інших національностей, котрі насправді не можуть користуватись більшістю з них.

На відміну від іранського кінематографу, який спромігся залучити професійних критиків та отримує винагороди на світових кінофестивалях, іранський роман не зміг зрушитись із мертвої точки ще з часів «Сліпої сови», а відтоді минуло вже більше сімдесяти років. Іранський роман не перекладався та не мав такого поширення, як, наприклад, арабський, який був відзначений Нобелівською премією та отримав широке міжнародне визнання. Країна, яка подарувала світу таких поетів, як Омар Хаям, Хафіз Ширазі, Румі, Сааді, сьогодні не представлена жодним поетом, який мав би успіх поза межами Ірану. Так, є кілька невеликих повістей, які можна оцінювати досить позитивно, проте жорстка цензура, мала кількість читачів у світі, які розуміють перську (яку й у самому Ірані добре розуміє лише половина населення)та прихований у сучасній перській літературі шовінізм не дозволяє їй перетворитись на літературу світову.

— А з чого розпочалась ваша письменницька кар’єра? Якими були перші кроки?

— Я почав займатися політикою, захищаючи права гноблених національних меншин Ірану, а особливо агвазьких арабів. Ця діяльність є додатком до моїх основних занять як літератора та журналіста, коли я аналізую ситуацію в Ірані та представляю її арабомовним та перськомовним ЗМІ. Моя літературна діяльність знаходить відображення у коротких оповіданнях та літературознавчих статтях. Став почесним членом асоціації британських письменників (English Pen), коли мої статті та короткі оповідання почали з’являтися на їхньому сайті та друкуватись у журналі ПЕН-центру.

— Пане Юсуфе, якою мірою ідеологія впливає на розвиток художньо-естетичної думки в сьогоднішньому Ірані? Як, беручи до уваги описані з вашого боку потурання людських прав, все ж таки вдається жити і творити? В 30-і рр. ХХ сторіччя в СРСР запровадили один «ідеологічно правильний» вектор літературного розвитку — соцреалізм. Чи існує в Ірані щось подібне? Все ж таки ваша культура має непорівнянні літературні традиції?

— Незалежні письменники, прихильники альтернативних поглядів та їхні однодумці зі Спілки письменників Ірану позбавлені жодної можливості для літературного та культурного розвитку. Їхні праці не з’являються друком, а якщо виходять, то лише після розгляду цензорами із Міністерства Наставництва та Ісламської культури. Такі автори просто хочуть залишитися живими, щоб писати й творити далі, хоча культурні свободи максимально обмежені. Зрозуміло, що це перешкоджає розвитку літературного поля, перетворюючи його на пустелю, відкриту лише для псевдо-авторів, згідних із політикою уряду. Влада не переносить релігійної інтелігенції, погляди якої суперечать офіційному курсу, намагаючись зменшити кількість письменників та поетів, незгідних із політикою. Так само, як інші представники іранського народу, письменники зазнають психологічного, а інколи й фізичного насильства, опиняючись за різних обставин у в’язниці.

Існує багато паралелей між сьогоднішнім Іраном та колишнім Радянським Союзом — наприклад, влада ідеології, яка утискає Іншого, знищує демократію та використовує насильство, прагнучи послабити погляди супротивника. Ще одна особливість, на якій наголошують іранські аналітики, — це аналогія між терором проти іранських дисидентів у Тегерані та сталінськими репресіями 30-х років минулого століття. Проте за роки, які минули з часів ісламської революції, влада так і не спромоглася витворити особливого типу «ісламської літератури», на відміну від Радянського Союзу, який, створивши школу соціалістичного реалізму, навіть зміг залучити письменників із інших країн; щоправда, ця школа занепала одразу після краху комунізму. Так, було засновано низку культурних та мистецьких інституцій, метою яких була ісламізація кіно, театру та інших видів мистецтва Ірану, але усі вони не спромоглися на поступове залучення тих кінематографістів, поетів і політиків, які покладалися на світські або реформаторські погляди. Прикладом цього може бути, наприклад, відомий кінорежисер Мухсін Махмальбаф. Іранські письменники та поети зазнавали репресій із боку влади як за часів шахського режиму, так і ісламської республіки, намагаючись заснувати спілку, яка не залежала б від уряду. Так, наприклад, 1981 року зник поет, член Спілки письменників Ірану, Саїд Султанпур, який висловлював опозиційні думки.

Спілка письменників Ірану поновила свою відкриту діяльність за місяць до падіння шахського режиму 1979 року, перебуваючи в такому стані до 1981 року. Але згодом Спілка — до речі, одна із найстаріших громадських організацій Ірану — зіштовхнулася із терором проти інших неурядових організацій та політичних партій. Минулого року ми відзначали сорокаріччя Спілки, але, зрозуміло, всі заходи довелося проводити у приватних будинках. Нам не дозволили зібратись у жодному залі іранської столиці, яких тисячі.

Після зникнення Саїда Султанпура, Спілка припинила діяльність, відновивши її аж у 1988 році. Нині Спілка існує, але з великими перепонами — як я вже мовив, у 1998 році було вбито двох її членів — Джафара Бувінду та Мухаммада Мухтарі. І хоча Спілка змогла провести своє щорічне зібрання у 2000 та 2001 роках, Служба безпеки більше не дозволила проводити нам жодних засідань — навіть раз на рік. Наполегливі спроби зібратися в будинку одного з членів Спілки у 2007 році наштовхнулися на протидію з боку влади. За вісім сім років ми лише мали змогу провести (користуючись поштою!) вибори нових членів секретаріату. Ба більше, вони забороняють нам збиратись на могилах наших письменників та поетів, щоб згадувати їх кожного року, навіть Ахмада Шамлу, одного із засновників трагізму в іранській прозі та поезії.

Спілка письменників Ірану об’єднує письменників, поетів та перекладачів із різними політичними поглядами: лівих, лібералів, демократів, представників націоналізму (як перського, так і не-перського). Свого часу іранська влада хотіла створити альтернативні об’єднання, до яких входили заідеологізовані псевдо-письменники, забезпечені відповідними ресурсами та привілеями. Не дивлячись на це, ці об’єднання не спромоглися вплинути належним чином на читача зі здоровим смаком, який може відрізнити якісну літературну працю, наділену гідними мистецькими ознаками, від слабкого, ідеологічного заангажованого витвору, який не має жодного стосунку до високого мистецтва.

— Над чим ви працюєте в цей період? Якими є ваші короткострокові плани? Чи не маєте наміру підготувати для західного читача роман про сучасну політичну і культурницьку ситуацію в Ірані?

— У моїх літературних творах — як власних, так і перекладах — немає жодної речі, яка безпосередньо пропагувала б демократію чи якусь ідеологію. Моя головна і єдина мета — розвиток читацького смаку, підвищення його культури, розширення літературної та культурної свідомості. Саме культура, яка, на мій погляд, глибша від політики, має згодом спричинитися до змін у політичній свідомості. Наприклад, у одній зі своїх новел я описую арабомовне середовище рідного міста Агваз, щоб побачити сучасного арабського інтелектуала крізь призму мистецтва. Оскільки я пишу там про усе хороше й погане в житті агвазьких арабів, будь-який агвазький читач із мінімальною літературною свідомістю побачить там дві сторони й значно поглибить свій культурний рівень. По-друге, я прагну показати образ життя нашого народу іранцям, арабам та читачам із інших країн. Це ж саме стосується й моїх перекладів сучасної арабської художньої та публіцистичної літератури, яка характеризується гуманізмом до відкритістю для інших. Таким є, наприклад, спадок Наджіба Махфуза, Гасана Канафані, Адоніса, аль-Байяті, ібн Джалуна та інших видатних літераторів. Я хочу презентувати цю літературу перськомовному іранському читачеві, щоб він зрозумів, що йдеться про великих письменників, моїх співвітчизників поза межами Ірану, і що ця література за своїм рівнем здатна конкурувати із тим, що йде із Заходу та Латинської Америки. Моя мета полягає у зменшенні впливу шовінізму та расизму у ставленні до арабів, що вкоренилися у серцях більшості іранських інтелектуалів. Саме це допоможе нам послабити такі почуття задля створення справжньої демократії в іранському суспільстві, позбавленої домінування релігійних течій та радикального перського націоналізму.

Окрім написання повістей та перекладу літературної та публіцистичної спадщини з арабської мови перською, я працюю над дослідженням національних меншин Ірану, зокрема агвазьких арабів. У цих наукових працях займаюсь просвітництвом іранських читачів, які так мало знають про цю національну меншину. В цьому контексті я прочитав багато лекцій у майже десяти іранських університетах, опублікував сотні статей як перською, так і арабською мовами. Майже щодня, завдяки нашій газеті, пишу про політичні справи в Ірані. Моя літературна спадщина, дослідження та статті перекладені багатьма іншими мовами. В майбутньому збираюсь продовжувати свою діяльність, слугуючи розвитку культури та становленню демократії у моїй країні та рідному місті.

— Пане Юсуфе, 2004 року Україна пережила свій «демократичний бум» — Помаранчеву революцію. Хоча пізніше новий «помаранчевий» і «не-помаранчевий» політикум, який прийшов до влади завдяки зусиллям українського народу, прагнув зруйнувати ідеали Майдану. Чи не видається вам у чомусь близькою доля України? Чи не плануєте ви відвідати нашу країну?

— Немає сумніву, що народи дізнаються одне про одного у їхній боротьбі за свободу та демократію. Я вже зазначав, що в першій половині ХХ століття іранці зазнали впливу революційних рухів та соціалізму в Росії та на Кавказі. Крім того, ще раніше спостерігався вплив західноєвропейського лібералізму та демократизму. 1909 року Іран став першою азійською країною, яка мала свій парламент та п’ятою державою із конституцією. Якщо йдеться про приклад оксамитових революцій в Україні та східній Європі, то я вважаю, що зелений колір прихильників кандидата-реформатора Мірхусейна Мусаві є виявом глибокого зв’язку та солідарності між різними національностями, хоча це й зумовлено релігійним підґрунтям. Проте нам варто розуміти, що сутність боротьби іранських народів за демократію та права людини відрізняється від того, що відбувалося в Україні, Грузії та інших країнах Східної Європи, позаяк іранський режим зі своїм тоталітаризмом відмінний від режимів тих країн.

Народи Ірану — активні учасники боротьби. Протягом ста років тут відбулося дві революції, постало чотири громадянських рухи, сталося повстання, яке прагнуло реформ та змін. Але, не зважаючи на великі жертви, нам досі не вдалося встановити у країні демократичний лад. Я маю на увазі конституційну революцію 1906-1908 років, а також революцію, яка відбулася в лютому 1979 року та отримала назву Ісламської. Йдеться також про рух за націоналізацію нафтових родовищ, який розгорнувся наприкінці 40-х — на початку 50-х років минулого століття під керівництвом доктора Мухаммада Мусаддика, реформи Мухаммада Хатамі (1997—2005), а також активного нині «зеленого спротиву», який очолюють Мірхусейн Мусаві та Магді Карубі.

Так, я готовий відвідати Україну, щоб поспілкуватись про демократію, права людини та соціальний склад іранського населення — я маю на увазі поліетнічність та мультикультуралізм нашої країни.

— Якими були відгуки на вашу твори в іранській та західній пресі?

— Я маю сподівання поговорити із критиками про свої літературні та культурні праці, частина з яких написана арабською та перською мовами та стосується моїх авторських робіт та перекладів, спрямованих на ознайомлення із фольклором Агвазу. Один із іранських критиків, а саме Мухаммада Джафарі Канваті, коментуючи в літературному журналі «Адінег» (випуск якого цензура припинила кілька років тому) мої «Перекази агвазького народу», зауважив, що ця книга є першою у своєму роді, оскільки досі ніхто не займався збором таких переказів та ще й їхнім перекладом перською мовою. До речі, цю працю я здійснив за допомогою своєї дружини — Саліми Фатухі. Книжка вийшла наприкінці дев’яностих років ХХ століття, познайомивши іранського читача зі скарбницею агвазійського фольклору. Видатний іранський письменник Алі Ашраф Дарвішйан опублікував багато цих переказів у своїй великій книзі «Народні перекази Ірану».

— Як відомо, все, що пише письменник, він завше пише про себе. Принаймні переважно? І водночас, як переконують літературознавчі теоретики, ми всі (маю на увазі літераторів) перебуваємо під різними впливами наших попередників. Хто мав визначальний вплив на вашу художню свідомість?

— Мене зачаровує проза іранського письменника Джаляль аль-Ахмада, сміливість, з якою він критикував поліцейський режим шаха. Також подобається стиль та життєвий шлях американського письменника Ернеста Гемінґвея, а особливе враження на мене справив роман «Мобі Дік» Мелвілла. Я не знаю автора, який пояснював би потаємні куточки людської душі краще, ніж російський письменник Достоєвський. У своїх новелах я хочу досягнути стилю, який створили єгипетський письменник Наджіб Махфуз та палестинський літератор Еміль Хабібі. Із часів своєї молодості захоплююся іранським поетом Халідом Хафізом Шіразі, а особливу цікавість у мене завжди викликали «Рубаї» Омара Хайама.

Після мого знайомства із давньою та сучасною арабською літературою, чому я завдячую навчанню в університеті Тегерану, зміг пройнятися величчю слів у касидах Імру ль-Кайса та Абу Нуваса аль-Агвазі (мого співвітчизника); те ж саме стосується й поетичних рядків Адоніса, Махмуда Дервіша та Абд аль-Ваггаба аль-Байяті.

— На вашу думку, чи може література протистояти ідеології й терору? Чи може письменницьке слово (текст) бути захисником нації?

— Я не певен, що культура в цілому та література зокрема здатні відігравати якусь роль у підтримці демократії, прямо чи опосередковано. Але письменники та представники інтелігенції — конкретні особистості — можуть відіграти політичну роль, сприяючи підтримці демократії та прав людини в державах із тоталітарним режимом. Деякі міжнародні об’єднання та асоціації письменників або мають спеціальні комітети із захисту прав журналістів, ув’язнених у авторитарних країнах, або переймаються станом демократії в таких державах. Такою благородною та гуманістичною працею займалися дуже відомі автори, зокрема Гарольд Пінтер, Едвард Саїд, Ноам Чомскі та інші.

— Чи готовий світ сьогодні зрозуміти біль Ірану? Чи готовий Іран до розумного діалогу зі світом?

— На мій погляд, наразі Іран оточений залізною завісою з усіх боків. Влада консерваторів боїться кожного вітру змін, має страх перед культурною взаємодією між народом Ірану та зовнішнім світом, називаючи це «культурною експансією». Народ Ірану вже й так багато втратив — саме завдяки навислій над ним завісі. Більша частина інтелігентів, літераторів та простих людей прагне до співпраці із зовнішнім світом, але не можуть досягнути цієї мети, і саме тому зараз вони виступають проти цих кайданів та стін.

— Юсуфе, скажіть, будь ласка, кілька слів про вашу родину, ваших батьків?

— Мій батько, Ясін Азізі, помер у травні 1985 року, а мати, Нуа Джалялі, у серпні 2002. До самої смерті моя мама володіла лише рідною мовою, тобто арабською, не розуміючи жодного слова офіційної перської мови. Батько посідав незначну посаду в фінансовому управлінні міста Хафаджія (Сусангерд), що розташоване на захід від Агвазу. Він вийшов на пенсію за кілька років до смерті. За часів молодості, у тій чи іншій формі він брав участь у діяльності різних партій, арабської національної та лівої перської.

— Отже, насамкінець нашої розмови: в чому ви бачите порятунок, вихід для Ірану, якщо це взагалі можливе?

— Я — письменник та політик, мабуть, із власними амбіціями та цілями. Протягом кількох десятиліть проваджу боротьбу за демократію та свободу іранського народу, оскільки на ґрунті такої демократії можуть утвердитись права людини та різних національних груп Ірану. Вважаю, що не можна закласти основи демократичного ладу в Ірані, не надавши прав цим народам. Немає сумніву в тому, що представники цих народів хочуть реалізувати своє право на самовизначення. Мені здається, що для такої поліетнічної країни, як Іран, найкращою формою державного устрою буде федералізм. Інакше в майбутньому ми зіткнемося із великими проблемами.

— Дякую Вам, Юсуфе, за цю розмову. Сподіватимуся, що вона буде цікавою для українського читача. Переконаний, що незабаром ви таки маєте приїхати в Україну і розповісти про теперішню долю Ірану. А наша зустріч, від якої й досі сповна не можу оговтатися, буде лише першим кроком. Іран — країна надзвичайно високої культури, естетики, яка має важливе культурологічне значення для світової цивілізації.

Розмову підтримував Дмитро Дроздовський
Переклав із арабської Михайло Якубович