Альбер КАМЮ. ЩАСЛИВА СМЕРТЬ

Image Альбер КАМЮ

ЩАСЛИВА СМЕРТЬ

РОМАН

З французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК

 

Частина перша

ПРИРОДНА СМЕРТЬ

 Розділ перший

Була десята година ранку, коли Патріс Мерсо розміреним кроком ішов до вілли Заґре. О цій порі воротарка ходила на ринок і вілла залишалася безлюдною. Був квітень, чудовий весняний ранок, осяйний і холодний, чистісінька крижана синь з величезним сонцем, сліпучим, але не спекотним. Потоки сяйва струменились по стовбурах сосен, що росли на пагорках довкола вілли. На шляху, що збігав угору, не було ні душі. Мерсо ніс валізку, і цього славного ранку її руків’я розмірено порипувало в такт сухому шелесту кроків по застиглому шляху.

——

Перекладено за виданням: Albert Camus. La Mort heureuse. Editions Gallimard, Paris, 1971.

© Григорій Філіпчук, 2005, переклад.

 

Трохи не доходячи до вілли, шлях виходив на невеликий майданчик, обставлений лавками та прикрашений клумбами. Ранні ґерані багровіли посеред сірих алое, голубіло небо, біліли змащені вапном паркани; все це було таке свіже, таке дитинно яскраве, що Мерсо мимоволі сповільнив ходу перед тим, як рушити далі по шляху, що вів схилом до вілли Заґре. Біля воріт зупинився, натягнув рукавички. Він відчинив двері, які каліка господар ніколи не замикав, і, зрозуміла річ, причинив їх за собою. Пішов коридором і, опинившись перед третіми дверима ліворуч, постукав і зайшов. Заґре був там, де йому й треба було бути, в кріслі з пледом на обрубках своїх ніг біля каміна, на тому самому місці, де два дні тому сидів Мерсо. Він читав, утупившись у книжку, що лежала перед ним. У його круглих очах не відбилося ніякого подиву, коли він побачив Мерсо, який стояв біля зачинених дверей. Занавіски на вікнах були розсунуті, і скрізь, на підлозі, на стінах на кутиках меблів видніли відблиски сонця. За шибками вікон, над золотавою й холодною землею, буяв ранок. Велика, що проймала холодом душу, радість, пронизливі й невпевнені крики птахів, щедрота безжального сяйва — все це надавало ранку вигляду невинності й справжності. Мерсо зупинився, в нього перехопило подих і заклало вуха від задухи, що панувала в кімнаті. Незважаючи на зміну погоди, Заґре наказав розпалити камін. І Мерсо відчував, як у нього в скронях стукає кров, і цей стукіт віддавався у вухах. Господар, не промовивши ні слова, стежив за ним поглядом. Патріс підійшов до скрині, що стояла по той бік каміна, і, не зиркнувши на візок, поклав свою валізку на стіл. Ось тут він і відчув ледь помітний трепет у колінах. Зупинився, встромив у рот сигарету, яку незграбно запалив, бо в рукавичках було незручно. Позад нього почувся шерхіт. Не виймаючи сигарети з рота, він озирнувся. Заґре, який допіру загорнув книгу, все дивився й дивився на нього. Нахилившись до каміна, що пашів вогнем, Мерсо прочитав назву книжки, обернутої до нього догори ногами: «Придворний» Бальтасара Ґрасіана. Не вагаючись більше, він нахилився над скринею й підняв віко. Чорний на білому, там вилискував усіма своїми кривими лініями револьвер, що нагадував вгодованого кота; він, як завше, оберігав передсмертну цидулку Заґре. Мерсо взяв її в ліву руку, а револьвер — у правицю. Відтак, трохи завагавшись, встромив зброю собі під пахву й розпечатав конверт. У ньому лежав великий аркуш паперу, пописаний великим кутастим почерком, усього на всього декілька рядків:

«Вдавшись до самогубства, я знищую тільки половину самого себе. Хай не нарікають на мене за це, того, що лежить у моїй скриньці, цілком вистачить для того, щоб винагородити тих, хто мені досі служив. Щодо надлишків, то я волію, аби вони пішли на поліпшення режиму засуджених на смерть. Втім, я розумію, що прошу занадто багато».

Мерсо з незворушним обличчям склав листа; саме цю мить сигаретний дим уколов йому очі, а крихта попелу впала на конверт. Він труснув папером, поклав його на стіл, на видноті, й обернувся до Заґре. Той дивився тепер на конверт, стискаючи книгу куцими мускулястими руками. Мерсо нахилився, повернув ключ у замочку скрині й заходжувався діставати з неї загорнуті в газетний папір пачки, видно було тільки їхній обріз. Тримаючи револьвер під пахвою й орудуючи лише однією рукою, він поволі наповнив свою валізку. Там було приблизно зо два десятка пачок із сотенними купюрами, й Мерсо зрозумів, що прихопив завелику валізку. Одну пачку він залишив у скрині. Закривши валізку, він пожбурив напівпогашену сигарету до каміна й, узявши револьвер у правицю, подався до каліки.

Тепер Заґре дивився у вікно. Було чути, як повз браму повільно прокотило, чвакаючи, авто. Заґре сидів нерухомо, здавалося, зачаровано милувався нелюдською красою цього ранку. Навіть коли він відчув дотик револьверного ствола до своєї скроні, то не відвів очей. Але Патріс, який дивився на нього, помітив, що його очі налилися слізьми. І тоді він сам заплющив очі. Ступив крок назад і стрельнув. Якусь мить він стояв, прихилившись до стіни, не зводячи очей, чуючи, як кров стугонить у його скронях. Він подивився на Заґре. Голова того похилилася на ліве плече, а тіло майже не зрушилося з місця. Тож він бачив не Заґре, а лише велику рану, суміш мозку, кісток і крові. Мерсо затремтів. Він зайшов з іншого боку крісла, намацав правицю мерця, затиснув у ній револьвер, підніс його до скроні й відпустив, револьвер упав на підлокітник крісла, а звідти — на коліна Заґре. Мерсо перевів погляд на обличчя каліки. На ньому застиг той самий серйозний і сумний погляд, як хвилину тому, коли він дивився у вікно. Враз за брамою пролунав пронизливий звук ріжка. Відтак цей дивний звук озвався знову. Мерсо, що схилився над кріслом, не ворухнувся. Почувся гул мотора — авто м’ясника поїхало. Мерсо схопив валізку, відчинив двері, руків’я яких так і сяяло під сонячним промінням, і вийшов. У голові в нього стугоніло, в роті пересохло. Проминув браму, широким кроком подався геть. Довкола не було ні душі, крім гуртика дітей у далекому кутку майданчика. Він пішов далі. Дійшовши до майдану, враз відчув, що змерз, і затремтів у своєму легенькому піджаку. Двічі чхнув — і долина озвалася глумливою та гучною луною, що піднеслася до самого кришталевого небесного склепіння. Тремтячи, він зупинився й глибоко зітхнув. Небесна синь слала на землю мільйони осяйних білих усмішок. Вони вилискували в листі, наповненому дощовими краплинами, на вологому туфі алей, летіли до будинків з черепичними дахами кольору крові й знову злітали до повітряних і сонячних озер, звідкіль допіру зринули. Чути було тихий гул літачка, що плив десь угорі. Здавалося, що в цьому буянні повітря, під цим щедрим небом нема в людей іншого покликання, як жити й бути щасливими. Але в душі Мерсо все мовчало. Чхнувши втретє, він знову здригнувся, цього разу дужче, і зрозумів, що його морозить. Тоді, не озираючись довкола себе, він кинувся бігти — тільки порипувала валізка й під ногами гула земля. А діставшись додому, пожбурив валізку в закутень, кинувся на ліжко й проспав до полудня наступного дня.

 

Розділ другий

Літо наповнювало порт гамором та сонцем. Було пів на дванадцяту. День розколювався навпіл, чавлячи набережні своєю спекотною серединою. Перед складами Алжирської торговельної палати завантажувалися мішками із збіжжям «скяфіано» — кораблики з чорним корпусом та червоним димарем. Запах дрібного борошняного пилу, що йшов від цих мішків. змішувався з важким запахом асфальту, що здиблювався під сонцем. Біля маленької пивнички, що пропахла деревним лаком та ганусівкою, юрмилися п’янички, на плитах, що пашіли жаром і за якими море так і іскрилося сонячними відблисками, перекидалися арабські акробати в червоних трико. Не дивлячись на них, докери з мішками за спиною йшли по місточках з двох пружинистих дощок, підіймаючись з причалу на палубу. Діставшись на гору, враз вималювавшись над гаванню, на тлі неба, серед коловоротів та щогл, вони на хвильку застигали на місці, засліплені осяйним небом, у них лише виблискували очі на обличчях, покритих білуватим тістом з поту та борошняного пороху, перш ніж пірнали наосліп в задушливий, буцімто пропахлий гарячою кров’ю трюм. У розпеченому повітрі без угаву завивала сирена.

Раптом люди на східцях безладно зупинилися. Один з докерів упав, защемивши ненароком ногу в щілині між дошками. З вивернутою за спину рукою, привалений важким мішком, він кричав від болю. Саме в цю мить Патріс Мерсо вийшов зі своєї контори. Тільки-но він переступив поріг, у нього перехопило дихання від спеки. Широко розтуливши рот, він наковтався асфальтових випарів, що дерли йому в горлі, і завмер на місці, дивлячись на докерів. Вони вже вивільнили пораненого, поклали його на запорошені борошном дошки, губи в нього зблідли від болю, рука, зламана вище ліктя немічно звисала, із страшної закривавленої рани стирчав уламок кістки. Стікаючи вздовж ліктя, краплі крові одна за одною падали на плити, що пашіли жаром, і з шипінням випаровувалися. Мерсо, стоячи нерухомо, дивився на кров, коли хтось узяв його за руку. То був Емманюель, хлопець, що служив посильним. Він показав Патрісу на ваговоз, що з гуркотом і вибухами наближався до них: «Їдемо?» Патріс побіг. Ваговоз уже проминув їх. І вони негайно кинулися наздоганяти його, поринувши у гулку хмару пороху, задихаючись і мружачись, майже нічого не тямлячи й лише відчуваючи шалений порив, який стрімголов ніс їх повз коловоротів до ваговоза, повз щогли, що танцювали на обрії, повз облуплені, наче вражені проказою, корабельні корпуси. Мерсо перший ухопився за борт ваговоза і, хизуючись силою та спритністю, вистрибнув до кузова. Допоміг дістатись туди Емманюелю; вони посідали на лавку, махаючи ногами, і, огорнутий крейдяним пилом, осяяний задушливим сонячним маревом, що струменіло з неба, обрамлений величезними і фантастичними декораціями порту, що наїжачився щоглами та чорними стрілами підіймальних кранів, ваговоз щодуху помчав, підкидаючи на нерівній бруківці Емманюеля та Мерсо, які реготали й реготали до знемоги, а кров так і стугоніла в них у голові.

Приїхавши до Белькура, вони зістрибнули з ваговоза. Емманюель співав, співав гучно й фальшиво. «Розумієш, — мовив він Мерсо, — це щось таке, що так і рветься з грудей, коли я всім задоволений. Коли я купаюсь». То була правда. Емманюель любив співати, коли плавав, і його голос, хрипкуватий від задишки, яка зникала на морі, звучав в унісон із помахами коротких мускулястих рук. Вони звернули на Ліонську вулицю. Мерсо простував жвавою ходою, знизуючи широкими плечима, високий, спортивної статури молодик. Чи ступав він на край хідника, чи ухилявся зустрічних людей, які могли зачепити його в натовпі, в усіх його рухах проглядали молодість і дивовижне здоров’я, що обіцяло їхньому володареві надлишок плотських утіх. Відпочиваючи, він лежав на боці, трохи хизуючись своєю гнучкістю, немов спортсмен, який навчився цінувати власну тілесну красу. Надбрівні дуги, з-під яких поблискували очі, були, либонь, дещо важкуваті. Розмовляючи з Емманюелем, він машинально смикав комір, буцімто той був на нього затісний, і весь час кривив зігнуті рухливі губи. Вони зайшли до ресторану. Обрали собі місце й мовчки почали їсти. В затінку було прохолодно. Бриніли мухи, чути було дзенькіт посуду, долинали уривки розмов. До їхнього столика підійшов господар ресторанчика, — високий вусатий чолов’яга, якого звали Селест, — він засунув руку під фартух і почухав собі живіт.

— Усе гаразд?

— Як у всіх стареньких.

Почалась розмова. Вони поплескали один одного по плечу.

— Бачиш, — мовив Селест, — старі люди трохи придуркуваті. Вони вважають, що тільки той повноцінний, кому звернуло за шістдесят. І це лише тому, що самі вже на шостому десятку. А ось я мав одного приятеля, який почував себе людиною тільки в товаристві власного сина. Скрізь ходили разом. І чарку вихиляли разом. Завітають, було, до казино — мій приятель каже: «З якої радості я водитимуся з різними шкарбунами? У них тільки й розмови, що про проносне та про те, що в них коле в печінці. Куди приємніше прогулятися з сином. А якщо він ненароком підхопить якусь хвойду, я вдам, нібито нічого не бачив, — і на трамвай. Дякую, і бувайте здорові. І всі раденькі-щасливенькі».

Емманюель засміявся.

— Звісно, він мені не указ, — провадив далі Селест. — Але я вже дуже його поважав. — Він підморгнув Мерсо. — До того ж я це люблю куди більше, ніж того приятеля. Коли йому поталанило, він дуже зазнався, розмовляв зі мною, задерши голову, лише було кивне тобі, і все. Тепер він менше дере кирпу, бо все втратив.

— От і добре, — мовив Мерсо.

— А тому, що не слід бути таким негідником. Та що не кажіть, були в нього щасливі дні. Дев’ятсот тисяч франків — це чималий куш... Ох. Якби мені такі грошенята!

— І що ти зробив би з ними? — спитав Емманюель.

— Купив би хижку, капнув би клею собі на пуп і прилаштував би там прапорець. І позирав би, звідки вітер подме.

Мерсо їв спокійно доти, аж поки Емманюель забаг уже вкотре розважити господаря розповіддю про свою славетну битву на Марні.

— Ми були не якісь хлопчаки, а зуави, а вони зробили з нас простих піхотинців...

— Ти вже остогид нам з цим, — спокійно докинув Мерсо.

— Командир кричить: «В атаку!» — вів далі Емманюель.— І ось поперли вниз у якийсь байрак, порослий деревами. Нам наказують атакувати, а попереду ні душі. Що вдієш, ми біжимо й біжимо. І тут раптом як застрекочуть кулемети! І ми падаємо один на одного. Стільки людей поранило й повбивало, стільки крові пролилося, що хоч на човні плавай. І тут один з наших як заволає: «Ой, мамочко, як страшно!»

Мерсо підвівся, зав’язав свою салфетку вузлом. Господар підійшов до дверей, що вели до кухні, щоб прикинути крейдою на них вартість сніданку. Двері правили для нього за розрахункову книжку. Коли ж виникало непорозуміння між клієнтами та господарем, цей останній мовчки знімав двері із завіс, звалював їх собі на спину й забирав свій рахунок. Рене, син господаря, забившись у куток, їв некруто зварене яйце.

— Бідолаха, — зауважив Емманюель, — помирає від сухот.

Це була правда. Рене був звичайно мовчазний і поважний. Не такий уже худющий, але з хворобливим виразом у очах. Зараз якийсь завсідник запевняв його, що туберкульоз цілком лікується, був би час, «ну, й треба остерігатися». Хлопець з поважним виглядом хитав головою й підтакував, не перестаючи їсти яйце. Мерсо підсів до нього за шинквас, щоб випити кави. Він провадив:

— Ти знав Жана Переза? Того, що служив у Газовій компанії? Ну, от він помер. У нього була хвора лише одна легеня. А він вирішив передчасно накивати п’ятами з лікарні й повернутися додому. А там жінка, не жінка, а справжня кобилиця. А з його недугою, сам знаєш, так і тягне на грішне діло. І він не злазив з неї. А вона якогось особливого бажання не мала. Він же не вгавав. Двічі-тричі щодня. І це скінчилося тим, що він врізав дуба.

Рене з куснем хліба в зубах, який перестав жувати, втупився в співрозмовника.

— Так, — мовив він, — недуга чіпляється швидко, але щоб спекатися її, потрібен час.

Мерсо став писати своє ім’я пальцем на запотілому кавнику. Він заплющив очі. Ось так день за днем котилося сюди-туди його життя, просочене запахом кави та асфальту, — то гойдне його до цього незворушного сухотника, то до Емманюеля, що тріщав від пісень, — погойдувалося саме собою, чуже йому самому, його серцю й прихованій у ньому істині. Все те, що за інших обставин, схвилювало би його, не знаходило в ньому відлуння, бо він встигав змарнувати те за день, і лише ввечері, коли повертався додому, йому доводилося спрямовувати всі сили, аби бодай трохи пригасити полум’я життя, що палахкотіло в ньому.

— Скажи, Мерсо, чи я правильно порахував? — мовив господар. — Ти ж бо хлопець освічений.

— Так, — відповів Патріс, — правильно.

— Еге ж, сьогодні ти з’їв левову порцію.

Мерсо посміхнувся, вийшов з ресторану й, перетнувши вулицю, піднявся до своєї кімнати. Вона була прямо над різницькою, де торгували кониною. Перехилившись з балкона, до якого долинав запах крові, можна було прочитати вивіску: «У найшляхетнішому із здобутків людини». Мерсо розпростерся на ліжку, викурив сигарету й заснув.

Він поселився в тій кімнаті, яку колись займала його мати. Вони довго мешкали в цій трикімнатній квартирці. Залишившись сам, Мерсо здав дві кімнати знайомому бондареві, який жив тут зі своєю сестрою, а собі залишив ту, що була найліпшою. Його мати померла в п’ятдесят шість років. Замолоду вона була вельми вродливою й тому вважала, що має право на кокетування, безтурботне життя й блискуче майбутнє. Але коли їй було десь під сорок, її спіткала страшна недуга. Вона мусила забути про гарні сукні та косметику й вдягтися в домашній халат, обличчя в неї розпухло від жахливих виразок, ноги так набрякли й ослабли, що вона насилу дибала, до того ж вона майже осліпла й сяк-так, навпомацки шкандибала у вічній сутіні по неприбраному помешканню. Удар був несподіваний і різкий. У матері виявили вроджений діабет, не лише запущений, а й ускладнений її безладним життям. Патрісу нічого не залишалося, як полишити навчання й піти на роботу. Але він і далі читав та розмірковував над прочитаним до самісінької смерті матері. А вона промучилася ще років десять. Ці муки настільки затяглися, що всі довкола призвичаїлися до її недуги і якось випустили з уваги, що ця страдниця ось-ось може померти. Одного дня вона померла. Всі в кварталі співчували Мерсо. Згадували, як він любив матір. Чекали від похорону чогось незвичайного. Просили далеких родичів якомога менше плакати, аби не ятрити душу Патрісові. Благали їх не залишати сироту й попіклуватися про нього. А він, вирядившись як тільки міг, тримаючи капелюха в руці, стежив за всіма приготуваннями. Йшов за труною, був присутній на відправі, кинув у могилу першу пригорщ землі, потиснув, як цього вимагає звичай, руки всім присутнім. І лише раз виказав подив та незадоволення, коли виявилося, що для запрошених було замовлено надто мало бричок. На цьому все й скінчилося. Вже наступного дня в одному з вікон будинку з’явилося оголошення: «Здається в найми». Тепер він зайняв мамину кімнату. Раніше, коли вони жили разом, у їхній убогості була своя принада. Коли вони сходилися вечорами й вечеряли при світлі гасової лампи, ця простота й усамітненість були сповнені потаємного щастя. Довколишні квартали були мовчазні. Мерсо позирав на втомлений рот матері й усміхався, вона також усміхалася. Він знову починав їсти. Лампа трохи куріла. Мати звичним рухом поправляла ґніт, для цього їй навіть не треба було нахилятися, лише руку простягти. «Ти вже не голодний?» — запитувала мати перегодя. «Ні». І він курив або читав. У першому випадку мати казала: «Знову!» У другому: «Сядь ближче до лампи, очі зіпсуєш». Тепер, коли він залишився сам, колишня вбогість обернулася для нього на страшні злидні. Він міг би влаштуватися ліпше, але й далі тримався за цю квартирку, яка пропахла великою бідністю. Принаймні він тут міг залишатися таким, яким був колись. Добровільно спасувавши перед життям, він терпляче проводив на самоті довгі години, сповнені смутку й співчуття. Він не зважувався зняти з вхідних дверей розкошланий по краях шматок картону, на якому його мати синім олівцем колись написала своє ім’я. залишив старе мідяне ліжко, вкрите сатином, та портрет діда: маленька борідка, світлі, застиглі очі. На каміні пастухи та пастушки юрмилися довкола старого годинника, що зупинився, і гасової лампи, яку тепер він майже ніколи не запалював. Сумнівні меблі з солом’яних, ледь продавлених стільців, одежної шафи з помутнілим дзеркалом та туалетного столика з відбитим кутиком нібито й не існували для нього, так він до них призвичаївся. Від цього помешкання залишилася сама видимість, та, може, це й добре, нема чого пнутися зі шкури. В іншому помешканні йому довелося би освоюватися наново, або й змінювати спосіб життя. А він хотів звузити простір, відпущений йому в світі, й спати доти, поки все на світі не скінчиться. Мамина кімната цілком підходила для цього. Одне її вікно виходило на вулицю, друге — на терасу, постійно завішану білизною, за якою тіснилися між високими мурами помаранчеві садочки. Іноді літніми вечорами він, не засвічуючи в кімнаті світла, відчиняв вікно на терасу й темні садки. З ночі в ніч долинав звідти міцний помаранчевий запах, огортав його невагомими струменями. Цілу ніч його кімната й сам він потопали в цих тонких, але негустих пахощах, і тоді йому здавалося, буцімто він, провівши цілу вічність за межею смерті, нарешті розчахнув вікно в життя.

Мерсо прокинувся з присмаком сну в роті, весь спітнілий. Було вже пізно. Він зачесався, пострибав по сходах вниз, вскочив до трамваю. І о п’ятій хвилині на третю вже був у себе в конторі. Він працював у великій кімнаті, всі її чотири стіни були зайняті нішами, в яких лежали документи. Кімната не була ні брудною, ні похмурою, вона просто нагадувала колумбарій, де гайнувався мертвий час. Мерсо перевіряв накладні, перекладав списки з назвами товарів, привезених на англійських кораблях, а від третьої до четвертої години приймав клієнтів, які хотіли відіслати посилки. Він сам напросився на цю роботу, яка, власне, йому зовсім не підходила, але попервах видавалася бодай якоюсь віддушиною. Тут миготіли живі обличчя, юрмились завсідники, тягло свіжістю, від якої здригалося серце. Тут він міг сховатись від трьох друкарок та начальника контори пана Ланґлуа. Одна з друкарок була досить гарненька й від недавнього часу заміжня. Інша жила з матір’ю, а третя була старою дамою, енергійною й сповненою гідності; Мерсо подобалася її барвиста мова й мужнє ставлення до «своїх нещасть», як висловлювався пан Ланґлуа. Він часто вступав з нею в перепалку, в які стара пані Ербійон щоразу брала гору. Вона зневажала його за пропотілі наскрізь штани, що прилипали до сідниць, за те, що він втрачав тяму перед директором та подеколи, почувши по телефону ім’я якогось адвоката або особливого типа, сердега марно намагався задобрити стару пані, знайти шлях до примирення. Цього разу він розпинався, стоячи посеред кабінету. «Чи правда, пані Ербійон, ви вважаєте мене симпатичним?» Мерсо силкувався перекласти англійське слово «vegetables», дивлячись на лампочку в зеленому абажурі з тисненого картону над своєю головою. Навпроти висів кольоровий календар із зображенням якогось релігійного свята на Новій Землі. На його столі вишикувалися в один ряд вимочка, записничка, чорнильниця й лінійка. Вікна виходили на великі штабелі дров, привезені з Норвегії жовтими й синіми кораблями. Мерсо прислухався. За стіною, над морем і портом, глухо й глибоко дихало життя. Таке далеке й таке близьке... Пробила шоста година: нарешті він звільнився. Сьогодні була субота.

Повернувшись додому, він ліг і проспав до самої вечері. Зісмажив яєчню, попоїв прямо зі сковорідки (без хліба, бо забув його купити), відтак знову ліг і одразу ж заснув тепер уже до ранку. Прокинувшись трохи раніше, ніж звичайно, вмився й пішов перекусити. Повернувшись, розгадав два кросворди, старанно вирізав з газети рекламу лікувальних солей і наклеїв її в зошит, заповнений фотографіями старезних жартунів, що спускалися на парапетах. Проробивши те саме, він помив руки й подався на балкон. Післяполуднева пора була гарна. Одначе вулиця була засмічена, по ній кудись поспішали поодинокі перехожі. Він уважно стежив поглядом за кожним, відпускаючи його тільки тоді, коли той зникав з поля зору, і одразу ж переходив до нового. Спершу йому впала в око родина, що вийшла на прогулянку: двоє хлопчиків у накрохмалених матросках і штанцях нижче колін й дівчинка з великим рожевим бантом, у чорних лакованих черевичках. Слідком за ними ступала мати в шовковій коричневій сукні, таке собі опудало з хутром довкола шиї, та імпозантний татусь з тростиною в руці. Трохи перегодя з’явився гуртик місцевих хлопців: напомаджені проділи, строкаті краватки, занадто звужені піджаки з вишитими кишеньками, черевики з тупими носаками. Голосно регочучи, вони поспішали на трамвайну зупинку — їм треба було до центру, в кіно. Після них вулиця поступово спорожніла. Ранкові сеанси вже почалися. Тепер у цілому кварталі не залишилося нікого, крім крамарів і кішок. Над фікусами, розсадженими вздовж хідника, нависало матове небо. Власник тютюнової крамнички виніс на вулицю стільця й сів на нього верхи, схопившись руками за бильце. Трамваї, до яких допіру не можна було втиснутися, йшли майже порожні. В маленькій кав’ярні «У П’єро» кельнер посипав тирсою безлюдну залу. Мерсо повернув свого стільця спинкою до вулиці, як той крамар, і одну за одною викурив дві сигарети. Відтак повернувся до кімнати, розламав плитку шоколаду й з’їв її, стоячи біля вікна. Трохи згодом небо потемніло й враз знову проясніло. Але мимолітний наплив хмар подарував вулиці щось на кшталт надії на дощ. О п’ятій годині знову загуркотіли трамваї, обліплені кетягами уболівальників: вони поверталися з передмістя, зі стадіонів, стоячи на підніжках і тримаючись за поручні. Наступна вервечка трамваїв привезла гравців, яких можна було пізнати завдяки їхнім валізкам. Вони кричали що було сили й співали пісень на честь своїх команд. Побачивши Мерсо, помахали йому рукою. А один заволав: «Ми їх розгромили!» — «Так», — озвався він і похитав головою. Машин ставало дедалі більше. Дехто з водіїв прикрасив капоти й бампери квітами. Так день просунувся ще трохи. Небо над дахами побагровіло. Під вечір вулиці знову пожвавішали. З’явилися перехожі. Втомлені діти плакали, їх доводилося тягти силоміць. З довколишніх кінотеатрів вихлюпнули на вулицю юрми глядачів. З рішучих і хвастливих рухів хлопців, що виходили звідти, Мерсо вгадував зміст пригодницького фільму, який вони бачили. Перегодя з’явилися глядачі, які дивилися кіно в центрі. Ці поводилися більш стримано. Сміючись, вони обмінювалися грубими жартами, але в їхніх очах і в усій їхній поведінці проступав затаєний смуток за тим розкішним життям, яке вони бачили на екрані. Вони не відразу розійшлись по домівках, прогулювалися по вулиці. Зрештою, на хіднику, під вікном Мерсо, виникли два потоки. В один бік ішли, взявшись за руки, місцеві дівчата з пишними зачісками. А назустріч їм ступали парубки, кидаючи жарти, що примушували дівчат хихотіти й відвертатися. Люди поважніші заходили до кав’ярень або збивалися в гуртики на хіднику; людський потік роздвоювався, обтікаючи ці острівці. Тепер вулиця була освітлена, перші зірки, що з’являлися на темному небосхилі, видавалися блідими через електричні ліхтарі. Хідник під вікном Мерсо нагадував прилавок, повний людей і вогнів. Вилискувала брудна бруківка, трамвайні фари час від часу кидали відблиск на чиюсь напомаджену шевелюру, вологий рот, посмішку чи срібний браслет. Згодом коли трамваї порідшали, а над деревами та ліхтарями згустилася нічна чорнота, квартал поступово спорожнів — і ось уже перша кішка повільно перетнула безлюдну вулицю. Мерсо згадав про вечерю. У нього ледь набрякла шия: вже надто довго він сидів, спершись підборіддям на бильце стільця. Він вийшов купити хліба та паштету, приготував собі попоїсти, а потім повернувся до вікна. Люди розходилися додому, надворі посвіжіло. Він здригнувся, причинив вікно, підійшов до дзеркала, що висіло над каміном. Якщо не брати до уваги рідкісних вечорів, коли до нього заходила Марта чи він виходив разом з нею на прогулянку, а також зустрічей з подругами з Тунісу, все його життя вміщувалося в жалюгідній перспективі цього пожовтілого дзеркала, що відбивало кімнату, де засмальцьована спиртівка стояла поруч з хлібними шкуринками.

«Ось іще одну неділю змарновано», — мовив Мерсо.

 

Розділ третій

Коли Мерсо прогулювався вечорами по вулицях, гордо позираючи, як світло й тіні ковзають по обличчю Марти, все видавалося йому фантастично доступним, приносили радість власна сила й відвага. Він був вдячний Марті за те, що вона не соромилася виставляти напоказ, ідучи поруч з ним, свою красу, яка день у день огортала його хвилями легкого хмелю. Йому прикро було помічати звернуті на неї погляди чоловіків, але він страждав би ще дужче, якби вона була якоюсь фіфою. Ось і сьогодні йому було так приємно зайти разом з нею до кінотеатру, незадовго до початку сеансу, коли зала була вже майже повна. Вона йшла попереду, під спрямованими на неї захопленими поглядами, ступала в усій своїй переможній красі — і обличчя її було наче садок, повний квітів і усмішок. А він крокував слідком за нею з капелюхом у руці, сповнений усвідомлення власної вишуканості, почуваючи себе вкрай задоволеним. Він набув неуважливого й поважного вигляду. З перебільшеною чемністю зійшов убік, аби дати пройти білетерці, нахилився, опускаючи сидіння для Марти. І все це не стільки з бажання похверцювати, скільки з вдячності, що розпирала його душу, наповнювала її любов’ю до всього на світі. І занадто щедрі чайові він дав білетерці, бо не знав, як віддячити долі за свою радість, а ще йому хотілося цим дріб’язковим вчинком вшанувати своє божество, чия сліпуча усмішка олійним блиском відбивалася в погляді. В антракті він прогулювався у фойє, обвішаному дзеркалами, в яких множилися відбитки його щастя, наповнюючи залу витонченими й хисткими постатями усміхненої Марти в світлій сукні. Нічого не скажеш, йому подобалося власне обличчя, побачене в дзеркалі, сигарета в роті, відчутна гарячка ледь запалих очей. Але ж краса чоловіка — це тільки відбиток його внутрішніх практичних достойностей. На його обличчі написано те, що він здатний здійснити. Здійснити задля осяйної марноти жіночого обличчя. Мерсо добре розумів це й тішив марнославство, посміхаючись своїм таємним демонам.

Повернувшись до зали, Мерсо подумав, що сам він в жодному разі не вийшов би до фойє, а сидів би тут, покурюючи й слухаючи платівки з легкою музикою, що їх крутили в перерві. Але цього вечора гра йшла сама собою. й усі засоби були добрі, щоб розтягти її, надати їй новизни. Коли Марта влаштовувалася в кріслі, їй вклонився якийсь чоловік, що сидів за кілька рядів далі, й вона помахала йому у відповідь. Мерсо зробив те саме, й тут йому здалося, буцімто губи незнайомця скривилися в легкій посмішці. Він сів, не помітивши, що Марта поклала йому руку на плече, нібито запрошуючи до розмови, а ось ще хвилину тому він сприйняв би цей вчинок з радістю, як новий доказ його влади над нею.

— Хто це? — спитав він, чекаючи цілком природної відповіді: «Ти про кого? Ох, той... Та ти ж його чудово знаєш, його звати...»

— Ах, — сказала Марта й замовкла.

— Ну кажи!

— Тобі так уже конче його знати?

— Та ні, — відповів Мерсо.

Він легенько обернувся. Незнайомець з незворушним обличчям дивився в потилицю Марти. То був досить вродливий чоловік з гарними, дуже червоними губами, лише очі, трохи випуклі, якісь нерішучі. Мерсо відчув, як кров хвиля за хвилею б’є йому в скроні. Блискучі барви того ідеального декору, в якому він прожив кілька годин, раптово обернулися липкими струменями поту, затьмаривши його погляд. А що, власне, він сподівався почути від неї? Він і без того був певен, що цей чоловік спав з Мартою. Його пойняла якась паніка на думці про те, що той міг подумати тепер. Напевне, те саме, що подумав і він сам: «Можеш викаблучуватися, голубе, скільки тобі хочеться...» На думці, що цей чоловік у цю саму мить згадує про те, як Марта поводиться в ліжку, як вона затуляє очі долонею в мить утіхи, на думці про те, що він також намагався відсторонити руку Марти, аби роздивитися в її очах шалений танок похмурих богів, Мерсо відчув, що все в ньому руйнується, а під зімкнутими віками збираються нестримні сльози. Пролунав дзвінок, повідомляючи про відновлення сеансу. Мерсо й думати перестав про Марту, яка була тільки зовнішнім приводом його недавньої радості, а тепер стала джерелом його гніву. Він довго сидів із заплющеними очима й лише перегодя зважився подивитись на екран. Перед ним лежав перекинутий автомобіль, одне з його коліс і далі повільно й безгучно крутилося, буцімто втягуючи в своє зачароване коло весь сором і всю приниженість, породжені озлобленим серцем Мерсо. Але потреба визначитися взяла гору над гординею.

— Марто, він був твоїм коханцем?

— Еге ж, — відповіла Марта, — мені хочеться дивитися фільм.

Від цього дня Мерсо почав прив’язуватися до Марти. Він познайомився з нею кілька місяців тому, Його вразила її врода й елеґантність. У неї було трохи широкувате, але з правильними рисами обличчя, золотаві очі й так вправно підфарбовані вуста, що вона видавалася богинею, яка не цуралася косметики. Вроджена недалекість, що ковзала в погляді, тільки підкреслювала її неприступність і незворушність. Досі щоразу, коли Мерсо робив перші кроки до жінки, не забуваючи про фатальний закон, внаслідок якого кохання й звичайне бажання зовні виказують себе цілком однаково, він уже думав про розрив, ще не встигши обняти цю жінку. Але знайомство з Мартою припало на ту пору, коли він почав звільнятися від усього на світі й від самого себе також. Думки про свободу й незалежність народжуються тільки в того, хто ще живе надією. А для Мерсо все це вже втратило будь-який сенс. І того першого дня, коли Марта розм’якла в його обіймах, коли він побачив, як на її обличчі, що присунулося до нього впритул і від цього розпливлося, здригнулися й потяглись до нього губи, які досі були нерухомими, ніби намальовані квіти, йому не вдалося розгледіти майбутнє в рисах цієї жінки: в них проступала тільки сила його власного бажання, яка зосередилася в ній і набула її вигляду. Губи, що потяглися до нього, були запорукою безпристрасного, але розбухлого від пристрасті світу, в якому знайде заспокоєння його серце. Й усе це видалося йому дивом. Його серце здригнулося від почуття, яке він ледь не прийняв за кохання. Відчувши на губах дотик пишної й тугої плоті, він впився в неї так запально, наче впивався в дику свободу. Того самого дня вона стала його коханкою. Трохи згодом їхній любовний зв’язок цілком зміцнів. Але пізнавши її ліпше, Мерсо поступово втратив відчуття тієї незвичайності, яка проступала в ній попервах, і, припадаючи до її вуст, іноді намагався воскресити це почуття. Ось чому Марта, яка звикла до стриманості й холодності Мерсо, так і не змогла збагнути, чому якось він раптом потягнувся до неї з поцілунком у переповненому людьми трамваї. Нічого не розуміючи, Марта підставила йому губи. Й він припав до них так, буцімто справді був закоханий, — спершу впився в них, а потім став куштувати їх. «Що з тобою?» — спитала вона. У відповідь на його обличчі промайнула посмішка, яка так подобалася їй, і він мовив: «Люблю побешкетувати», — відтак затнувся й замовкнув. Не розуміла вона й деяких Патрісових висловлювань. Після любощів, тієї миті, коли в полегшеному й розслабленому тілі тихесенько починає дрімати серце, сповнене тієї самої ніжності, яку може відчувати господар до лагідної собаки, Мерсо, всміхаючись, казав їй: «Добридень, примаро».

Марта була друкаркою. Вона не кохала Мерсо, але прив’язалася до нього в міру того, як він інтриґував її й лестив її самолюбство. Прив’язалася відтоді, коли відрекомендований їй Емманюель мовив про свого приятеля так: «Ви знаєте, Мерсо — гарний хлопець. У ньому є дещо таке. Лишень він не любить розкриватися. Тож усі в ньому й помиляються». Тоді вона подивилася на Мерсо з допитливістю. Він зробив її щасливою в коханні, а більше нічого їй не було потрібно, якнайліпше пристосувавшись до цього мовчазного коханця, який ніколи нічого від неї не жадав, але радо приймав її щоразу, коли їй хотілось прийти до нього. Тільки почувалася вона трохи скутою в товаристві цієї людини, в якій ніяк не могла намацати жодної слабинки.

Одначе цього разу, виходячи з кінотеатру, Марта зрозуміла, що і йому також можна чимось дошкулити. Вона, залишившись ночувати в нього, весь час промовчала. Вночі він не торкнувся її. Але від цього дня вона почала користуватися своєю перевагою. Вона й раніше казала йому, що мала коханців. А тепер зуміла навести необхідні докази.

Наступного дня зайшла до нього всупереч своїй звичці, повертаючись з роботи. Він іще спав, і вона присіла поруч з ним на ліжко. Він був у сорочці, з-під закочених рукавів визирали пахви засмаглих чоловічих рук. Рівне дихання підіймало груди й живіт водночас. Дві складки між бровами надавали обличчю знайомого виразу сили й впертості, хвилясте волосся розсипалося на засмаглому до чорного чолі з набряклою на ньому жилкою. Широкі плечі, міцні, м’язисті руки, одна нога ледь зігнута: він нагадував самотнього впертого бога, що потрапив до чужого для нього світу й заснув у ньому. Дивлячись на його повні, припухлі від сну губи, Марта відчула, як сповнюється бажання. Цієї миті він ледь розплющив очі й, знову заплющуючи їх, без гніву сказав:

— Мені не подобається, що на мене дивляться, коли я сплю.

Вона кинулася йому на шию й розцілувала його. Він залишився незворушним.

— Ох, любий, ще одна твоя примха.

— Будь ласка, не називай мене любим. Я вже тобі це казав.

Марта витяглася поруч з ним і подивилася на його профіль.

— Я запитую себе, на кого ти зараз схожий.

Мерсо підтягнув штани й обернувся до неї спиною. Марта часто в кіно чи в театрі впізнавала рухи чи міміку Мерсо в якогось модного актора. Звичайно це посилювало його вплив на неї, але сьогодні ця звичка, що лестила його самолюбство, порівнювати його з ким-небудь тільки дратувала. Вона пригорнулася до його спини, відчувши животом і грудьми все його сонне тепло. Швидко вечоріло, кімната поринала в сутінь. З глибини будинку долинав плач відлупцьованих дітей, нявчання, грюкіт дверей. Вуличні ліхтарі освітлювали балкон. Проходили нечасто трамваї. До кімнати підіймалися з вулиці важкі запахи ганусівки та печені.

Марта відчула, як її почав долати сон.

— У тебе сердитий вигляд, — мовила вона.—Ти й вчора гнівався... Ось чому сьогодні я прийшла. Ти нічого не кажеш?

Вона поторсала його, Мерсо не ворушився, позираючи, як вилискують у густій темряві під туалетним столиком його черевики.

— Знаєш, — провадила вона, — я загалом учора переборщила. Той тип зовсім не був моїм коханцем.

— Не був? — перепитав Мерсо.

— Ну, не зовсім.

Мерсо промовчав. Нібито він не бачив, як учора вони перезиралися, усміхаючись. Він зціпив зуби. Відтак підвівся, розчахнув вікно й знову сів на ліжко. Марта пригорнулася до нього, просунула руку за пазуху, погладила по грудях.

— Скільки ти мала коханців? — спитав він нарешті.

— Ти нагониш на мене нудьгу. Цілий десяток, — сказала вона.

Після сну Мерсо звичайно хотілося курити.

— А я їх знаю? — запитав він, дістаючи пачку.

Замість обличчя Марти він бачив тільки білу пляму. «Як під час кохання», — подумав він.

— Декого. Місцевих.

Вона терлася головою об його плече й говорила дівчачим тоном, який завжди розчулював Мерсо.

— Вислухай, крихітко, — мовив він, закурюючи. — Зрозумій мене. Обіцяй мені назвати їхні імена. А що ж до решти, яких я не знаю, обіцяй показати, якщо ми їх зустрінемо.

Марта відсунулася від нього.

— О, ні!

Під вікнами гучно засигналив автомобіль, раз, вдруге, втретє — без угаву. В нічній глибині продзвенів трамвайний дзвінок. На мармуровій стільниці туалетного столика холодно цокотів будильник. Мерсо через силу сказав:

— Я прошу тебе про це, бо знаю себе. Інакше така сама історія повторюватиметься з кожним типом, якого я зустріну. Почну тебе розпитувати, науявляю собі всякої всячини. Тут нічого не вдієш. Я надто вразливий. Не знаю, чи ти мене зрозумієш.

Марта чудово його розуміла, вона назвала йому імена. Тільки одне з них було йому незнайоме. Останнім виявився хлопець, якого Мерсо не знав. Про нього він і подумав насамперед: той був гарненький і жінки самі вішалися йому на шию. Найбільше приголомшувало Мерсо в коханні, принаймні попервах, так це згода жінки на приголомшливу близькість, те, як бездумно приймає вона в своє лоно плоть незнайомця. В цьому шаленстві, в цьому запаморочливому самозабутті він пізнавав палку й темну владу кохання. Саме таку близькість він і уявляв собі, думаючи про Марту та її коханця. Цієї миті Марта сіла на край ліжка і, поклавши ногу на ногу, скинула з обох ніг черевички на високих підборах, вони впали на підлогу — один боком, другий—сторчма. Мерсо відчув, як йому до горла підкотився клубок й щось занило в грудях.

— Саме так ти чинила й з Рене? — спитав він, посміхаючись.

Марта підвела очі.

— Що це ти втокмачив собі в голову? — сказала вона. — Він був моїм коханцем лише одного разу.

— А! — вигукнув Мерсо.

— Я навіть не встигла скинути черевички.

Мерсо підвівся. Уявив собі, як вона лежить горілиць, в одязі на такому самому ліжку, ладна геть уся віддатися іншому.

— Замовкни! — крикнув він і підійшов до вікна.

— Ох, любий! — мовила Марта, сидячи на ліжку, торкаючись ногами в панчохах підлоги.

Мерсо поступово заспокоювався, спостерігаючи, як на трамвайних рейках вилискують вогні ліхтарів. Ніколи він не відчував такої близькості до Марти. Але на думці про те, що й сам він відкрився перед нею більше, ніж це треба було, його очі обпалила гординя. Він підійшов до Марти і. розчепіривши великий та вказівний пальці, стиснув її теплу шию. Під самим вухом. Відтак запитав, посміхаючись:

— А хто такий цей Заґре? Він єдиний, кого я не знаю.

— З ним я досі іноді бачусь, — зізналася Марта, намагаючись усміхнутись.

Мерсо стиснув пальці на її шиї.

— Він був моїм першим, розумієш? Я була зовсім юною. А він — трохи старший. Тепер він без обох ніг. Живе зовсім самотній. Ось я іноді й вчащаю до нього. Це добрий чолов’яга, освічений. Увесь час читає. Тоді він був студентом. Він дуже весела людина. Просто приголомшливий хлопець. До речі, він говорить достоту, як ти. Він каже мені: «Йди до мене, моя примаро».

Мерсо замислився. Відпустив Марту, вона розляглася на ліжку, заплющивши очі. Перегодя він сів поруч з нею і, нахилившись до її розтулених губ, спробував відшукати в ній прикмети тваринної божественності й тієї байдужості до страждань, яка видавалась йому ганебною. Але він відірвався від її уст, далі справа не пішла.

Коли він проводжав Марту, вона розповідала йому про Заґре.

— Я йому оповідала про тебе, — мовила вона. — Сказала, що мій любий дуже гарний і сильний. І тоді він сказав мені, що був би не проти познайомитися з тобою. Адже, як він сказав, йому легше дихається, коли він бачить перед собою гарне обличчя.

— Ще один схибнутий, — мовив Мерсо.

Марті забаглося дошкулити Мерсо, і вона вирішила влаштувати йому давно замислену сценку ревнощів.

— О ні, він схибнутий не більше за твоїх любок.

— Яких ще любок? — спитав Мерсо, щиро здивувавшись.

— Ну тих твоїх шкап, знаєш?

Тими шкапами були Роза й Клер, студентки з Тунісу, знайомі Мерсо, з якими — і тільки з ними — він листувався. Він посміхнувся й поплескав Марту по потилиці. Вони йшли довго. Марта мешкала біля військового плацу, вгорі будинок світився всіма своїми вікнами, а внизу, де всі крамниці були вже замкнені, був темний і зловісний.

— Скажи, любий, ти ж не кохаєш їх, цих старих шкап? — спитала Марта.

— Звичайно, ні, — відповів Мерсо.

Вони йшли вперед, рука Мерсо лежала на потилиці Марти, дівчину огортало тепло її волосся.

— Мене ти кохаєш? — спитала Марта без будь-якого переходу.

Мерсо враз розсміявся.

— Ну ось поважне запитання.

— Відповідай.

— Ну що ти, в нашому віці не кохають. Ми подобаємося одне одному, от і все. Кохання приходить згодом, коли ти старієш і втрачаєш силу. А в нашому віці тільки уявляєш собі, буцім ти кохаєш. Ось і все, і балакати тут нема про що.

Марта нібито засумувала, але Мерсо обняв її, і вона сказала:

— До побачення, любий.

Мерсо повертався додому темними вулицями. Ішов швидко і, відчуваючи, як треться об його стегна гладенька тканина штанів, думав про Заґре та про його відрізані ноги. Йому забаглося познайомитися з ним, і він вирішив попрохати Марту звести їх.

Після першої зустрічі із Заґре він просто оскаженів. Проте той намагався якомога пом’якшити враження від зустрічі двох коханців однієї і тієї самої жінки в їхній присутності. Намагався здобути прихильність до себе Мерсо, називав Марту «доброю дівчиною» та ще реготав. Але Мерсо залишався незворушним. Залишившись на самоті з Мартою, він грубо заявив:

— Не люблю цих половинок. Вони дратують мене. Заважають думати. А цей ще викаблучується!

— Ну що ти! — мовила Марта, яка нічого не второпала з його слів. — Тебе послухати...

Але згодом цей молодечий сміх Заґре, що так дратував Мерсо під час першої зустрічі, захопив і підкорив його. І ледь приховувані ревнощі, які попервах визначали його поведінку, зникли. Марті, яка простодушно весь час згадувала свої любощі із Заґре, він порадив:

— Не пнися зі шкури. Я не стану ревнувати тебе до безногого. Коли я думаю про вас обох, він уявляється мені величезним черв’яком, що виповз на тебе. Тож не старайся, мій ангелочку.

І відтак він зазирнув до Заґре сам. Той говорив швидко й багато, сміючись, пітнів, раптом замовкав. Мерсо почував себе добре в його кімнаті, серед книг і марокканської бронзи, де відблиски від каміна вилискували на незворушному обличчі кхмерського Будди, що стояв на письмовому столі. Його вражало в каліці те, що той перш ніж щось сказати довго думав. З часом стримана пристрасть і жага життя, що проступали в цьому кумедному оцупку, почали дедалі більше вабити Мерсо, збуджуючи в ньому почуття, яке він, поступово забуваючи минуле, либонь, міг би прийняти за почуття дружби.

 

    Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії журналу