ГОВАРД Ф. ЛАВКРАФТ. Поклик Ктулху

Говард Ф. Лавкрафт

Поклик Ктулху

Оповідання

З англійської переклала Дар’я Семенова

 

Дуже ймовірно, що від таких потужних сил чи створінь могли зберегтися якісь рештки… зберегтися від тих прадавніх часів, коли… свідомість проявлялася, мабуть, у формах і способах, мертвих від давніх-давен, ще перед тим як навала людського племені заполонила цей світ … у формах, пам’ять про які живе хіба що в поезії та легендах, де їх називають богами, чудовиськами, міфічними створіннями усіх різновидів…

Елджернон Блеквуд

 

1. Глиняний жах

Я гадаю, що найбільше благо з усіх, які існують у нашому світі, — це неспроможність людського розуму зіставити все, що йому відомо про реальність. Ми живемо на тихому острівці невігластва посеред темних неозорих морів, і нам судилося не зважуватися на далекі мандрівки. Наші науки, кожна з яких простягається у власному напрямі, досі не спромоглися завдати нам відчутної шкоди; але рано чи пізно уривки незбагненного досі знання зберуться докупи, і перед нами відкриються такі жахливі перспективи дійсності й нашого жалюгідного становища в ній, що ми або збожеволіємо від цього одкровення, або втечемо від світла у спокій і затишок нових темних віків.

——
Перекладено за електронним варіантом: http://www.dagonbytes.com/thelibrary/lovecraft/thecallofcthulthu.htm
Г. Ф. Лавкрафт (1890–1937) — американський письменник-фантаст. Своїм оповіданням «Поклик Ктулху» (1926) він започаткував жанр «фантастики жахів». Його літературна слава, яка триває й досі, розпочалася після його смерті.

 

Теософи усвідомили велич грандіозного космічного циклу, в якому існування нашого світу й людського племені — лише скороминуща випадковість. Вони припустили можливість того, що деякі дивогляди минулого живі й донині; кров захолола б у жилах від цієї думки, якби вона не була висловлена заспокійливим оптимістичним тоном. Але не мислителі дали мені змогу зазирнути в ті прадавні часи, які нам заказано знати — від згадок про побачене мене дере мороз по шкірі, а від навіяних ним снів я боюся збожеволіти. Це відкриття, як і кожен момент бачення страхітливої істини, настало несподівано, від випадкового поєднання розрізнених речей — цього разу допису в старій газеті й нотаток покійного професора. Боронь Боже, щоб комусь іншому трапилося поєднати таке; що ж до мене, то я, якщо житиму, ніколи не зважуся вказати на сполучення ланок цього страшного ланцюга. Гадаю, що й покійний професор теж збирався довіку тримати в таємниці те, про що дізнався, і що він би знищив свої нотатки, якби його так зненацька не спіткала смерть.

Моє знайомство з цією справою розпочалося взимку 1926–1927 років, коли нагло помер мій двоюрідний дідусь, Джордж Ґеммел Енджел, фахівець із семітських мов, почесний професор у Браунівському університеті, у Провіденсі, що в штаті Род-Айленд. Професор Енджел був широко відомий як знавець давніх текстів, і до нього часто зверталися керівники відомих музеїв; тож його смерть у 92-річному віці привернула увагу наукової громадськості. Інтерес до події посилився ще й тим, що причину смерті не було остаточно з’ясовано. Професор помер, коли повернувся додому пароплавом із Ньюпорта; очевидці свідчили, що він упав по дорозі з порту, зіштовхнувшися з якимсь негром — схоже, матросом, — який виринув із підворітні кишла — їх там багато, на стрімкому схилі пагорба, яким можна було навпростець дістатися від порту до будинку небіжчика на Вільямс-стрит. Лікарям не пощастило знайти видимих ознак функціонального порушення в організмі покійного, і після тривалих суперечок вони дійшли висновку, що якесь незрозуміле ураження серця, до якого додався швидкий підйом на такий крутий схил у такому похилому віці, і стало причиною кінця. На той момент я не мав підстав засумніватись у такому висновку, але згодом запідозрив дещо інше, і навіть більше, ніж просто запідозрив.

Оскільки я був спадкоємцем і виконувачем духівниці свого двоюрідного дідуся (він-бо помер бездітним удівцем), я був зобов’язаний ретельно проглянути його папери; з цією метою я зібрав усі його папки й скриньки і перевіз їх до свого помешкання у Бостоні. Більшість розібраного матеріалу згодом буде видрукувано Американським археологічним товариством, але одна зі скриньок надзвичайно мене спантеличила, і її мені не хотілося б показувати нікому іншому. Вона була замкнена, і я не знайшов ключа, поки додумався подивитись на зв’язці ключів, яку професор носив у кишені. Тоді мені вдалося відчинити скриньку, але таким чином я тільки натрапив на іншу, куди важчу перешкоду. Адже що могли означати дивний глиняний барельєф, папери з якимись записами і газетні вирізки, які я знайшов у цій скриньці? Чи не потрапив мій дідусь на старості років на приманку якогось дурисвітства? Я вирішив відшукати того дивакуватого скульптора, який безсовісно зважився порушити розумову рівновагу старої людини.

Барельєф являв собою нерівний прямокутник менше дюйму завтовшки і приблизно п’ять на шість дюймів у площині; створений він був, очевидно, в наші часи, хоча модель була аж ніяк не сучасна, якщо говорити про атмосферу, яку вона навіювала. Хоча примхи нашого кубізму й футуризму незліченні й дикі, не часто вони передають ту загадкову узгодженість, що криється у доісторичних письменах. А більша частина цих зображень, очевидно, належала до письмен; хоча у своїй пам’яті, попри моє досить близьке знайомство з численними паперами й колекціями дідуся, я не спромігся знайти бодай чого-небудь хоч трохи схожого на ці зображення, ані натяку на хоч які-небудь віддалені їхні зв’язки з тим, що мені довелося бачити.

Над цими ймовірними ієрогліфічними знаками була зображена фігурка, яку художник помістив згідно з якимсь своїм задумом, хоча імпресіоністичне виконання не дозволяло чітко уявити його намір. Здавалось, що це якесь чудовисько, чи символ, що позначав чудовисько такої форми, яку могла б витворити лише хвора уява. Якщо я скажу, що у моїй дещо екстравагантній фантазії воно породжувало одночасно образи спрута, дракона і гротескної подоби людини, я не відійду далеко від духу зображення цієї потвори. М’ясиста із щупальцями голова сиділа на почварному лускатому тілі з куцими недорослими крильцями; але саме загальний обрис цієї фантастичної істоти шокував глядача, справляючи на нього жахливе враження. За фігурою автор спробував створити архітектурне тло, виліпивши якусь подобу велетенських споруд.

До цього химерного зображення, окрім стосу газетних вирізок, прикладалися кілька аркушів із недавніми записами рукою професора Енджела, які він робив, анітрохи не дотримуючись літературного стилю. На документі, який здався мені головним, був заголовок КУЛЬТ КТУЛХУ — старанно виведеними друкованими літерами, щоб полегшити прочитання незнайомого слова. Цей рукопис було поділено на дві частини, перша з яких називалася «1925 — Сон і тлумачення сну Г. Е. Вілкокса, буд.7 за Томас-стрит, Провіденс, Род-Айленд», а друга — «Свідчення інспектора поліції Джона Р. Леґрасса, буд. 121 за Б’єнвіль-стрит, Новий Орлеан, Луїзіана — на засіданні Американського археологічного товариства 1908 року — Зауваження з того самого приводу, а також повідомлення проф. Вебба». Інші розрізнені аркуші містили короткі нотатки, деякі були записами химерних снів різних людей, деякі — цитатами з теософських книжок і журналів (зокрема з «Атлантиди і втраченої Лемурії» В. Скотта-Еліота), а решта — примітками щодо таємних товариств і прихованих культів, що, засновані в давні часи, діють дотепер, із посиланнями на виписки з таких міфологічних і антропологічних джерел, як «Золота гілка» Фрезера і «Відьомський культ у Західній Європі» міс Мюррей. Що ж до газетних вирізок, вони здебільшого стосувалися незвичайних випадків психічних розладів і спалахів масового маніакального психозу навесні 1925 року.

У першій половині головного рукопису розповідалося про одну дуже цікаву історію. Виявляється, 1 березня 1925 року до професора Енджела прийшов худорлявий чорнявий молодик, очевидно, знервований і екзальтований. Він приніс глиняний барельєф, на той момент ще зовсім вогкий і свіжий. У його візитній картці було зазначено ім’я Генрі Ентоні Вілкокса, і мій дідусь одразу зрозумів, що це наймолодший син досить відомої в тих краях родини, який останнім часом вчився на скульптора у Род-Айлендській художній школі і мешкав на квартирі у будинку Флер-де-Лі поряд із цим закладом. Вілкокс був скоростиглий молодик, знаний своєю художньою обдарованістю, але відомий також і неабиякою ексцентричністю, і від дитинства він захоплено слухав оповідки про дивовижні події і бачив чудернацькі сни, які мав звичку розказувати всім охочим слухати. Себе він називав «психічно надчутливим», але врівноважений люд старовинного торговельного містечка погоджувався на тому, що він попросту дивакуватий. Ніколи не буваючи часто поміж товариства зі свого кола, він поступово взагалі зник із виднокола і тепер був знаний лише невеличкій групі естетів з інших містечок. Навіть Мистецький клуб провіденсу, вірний консервативним поглядам, визнав його досить-таки безнадійним.

Підставою для візиту, повідомляв професорський рукопис, стала потреба скульптора в археологічній довідці, яка б допомогла розшифрувати ієрогліфи на барельєфі. Він говорив замріяно і пишномовно, у такий спосіб, що вказував на нещирість молодика і заперечував можливість приязного ставлення; мій дідусь у своїй відповіді був дещо різким, оскільки свіжість барельєфу натякала на потребу чого завгодно, але не аналогій з галузі археології. Відповідь молодого Вілкокса, яка настільки вразила мого дідуся, що він запам’ятав і записав її слово в слово, була фантастично поетичною — це, здається, було типовим для всієї розмови і, як я вже тоді дізнався, дуже характерним для юнака. Він сказав: «Справді, вона нова, бо я її зробив минулої ночі, маривши уві сні про дивні міста; але сни ці давніші за замріяний Тир, чи замислену Сфінкс, чи оперезаний садами Вавилон».

І він почав безладну оповідь, яка несподівано пробудила заснулі спогади й розпалила цікавість мого дідуся. Попередньої ночі відбувся незначний землетрус — проте найсерйозніший з тих, які відчувались у Новій Англії за кілька років; це серйозно розтривожило уяву Вілкокса. Уклавшися спати, він побачив дивний сон: перед ним виникли величні циклопічні міста із гігантських будівель, споруджених з монолітів, що впали з неба, спливають зеленою моквою і затаїли в собі загрозу. Стіни й колони пописані ієрогліфами, і звідкілясь ізнизу звучав голос, чи навіть не голос, а якесь примарне відчуття, яке лише уява перетворювала на звуки, але він спробував відтворити його майже невимовним скупченням літер: «Ктулху фгтаґн».

Це словесне скупчення спонукало до спогаду, який схвилював і занепокоїв професора Енджела. Він розпитував скульптора з науковою прискіпливістю і якомога пильніше роздивлявся барельєф, у роботі над яким юнак прокинувся, змерзнувши в одному лише спідньому одязі, коли пробудження зненацька приголомшило його. Згодом Вілкокс розповів, що мій дідусь винуватив свій похилий вік у тому, що так повільно розпізнавав ієрогліфи та й саме зображення. Багато запитань здалися відвідувачу вкрай недоречними, особливо ті, що намагалися з’ясувати, чи не пов’язаний він із підпільними культами чи товариствами; Вілкокс не міг зрозуміти, чому професор постійно обіцяє тримати в повній таємниці, якщо його допустять до участі в якій-небудь масовій містичній чи поганській релігійній організації. Коли ж професор Енджел упевнився, що скульптор нічого не знає про жоден культ чи таємну секту, він поставив гостеві вимогу надалі звітувати про свої сни. Наслідки не забарилися: після першої бесіди у рукопису занотовано щоденні відвідини юнака, під час яких він переказував приголомшливі фрагменти нічних марень, повсякчас пов’язані з якимись велетенськими темними кам’яницями, з яких плющить вода і з чиїх глибин голос чи свідомість вигукує монотонно тарабарщину, що таємничо вражає розум і не придатна до передавання на письмі. Два часто повторювані звучання — ті, що можна передати набором літер «Ктулху» і «Р’льєх».

З подальших записів випливало, що 23 березня Вілкокс не з’явився; розпити у співмешканців з’ясували, що його схопила якась незрозуміла лихоманка і родина забрала хлопця додому, на Вотермен-стрит. Він зарепетував серед ночі, розбудивши інших художників, що мешкали в тому будинку, і відтоді або лежав непритомний, або метався в гарячці. Мій дідусь одразу ж зателефонував його батькам, і з того моменту уважно стежив за перебігом хвороби; часто заходив до доктора Тобі на вулиці Таєр, який опікувався хворим. Розум юнака, затьмарений лихоманкою, очевидно, був у полоні таких дивних явищ, що доктора мимовільно кидало в дрож, коли він переказував про них моєму дідові. Тепер юнакові виділися не лише ті видива, які він бачив раніше, а також у його маревах з’явився якийсь дивний образ, створіння гігантського зросту «аж до хмар», яке підступало до нього.

Юнак жодного разу не описував створіння, яке воно є, але окремі сказані в гарячці слова, що їх переказав доктор Тобі, запевнили професора, що це має бути те саме безіменне чудовисько, яке він намагався зобразити у примареній ним скульптурі. Доктор зазначав також, що згадки про це створіння неодмінно передували черговій втраті свідомості. Температура його тіла, що досить дивно, не дуже перевищувала звичайну; але загальний стан, якщо не зважати на цю деталь, давав більше підстав діагнозувати, власне, лихоманку, а не розумовий розлад.

Другого квітня, біля третьої години дня, усі симптоми Вілкоксової недуги раптово зникли. Він підвівся в ліжку і здивовано побачив, що опинився вдома: ні про що з того, що сталося з ним з ночі 22 березня, уві сні чи насправді, він не пам’ятав. Лікар оголосив його здоровим, і за три дні він повернувся до свого помешкання; але професорові Енджелу він уже більше ні до чого не прислужився. Після одужання не лишилося жодного сліду дивних марень, і мій дідусь за тиждень перестав записувати його нічні переживання, які перетворилися на беззмістовні і непотрібні описи достоту звичайних візій.

На цьому перша частина рукопису закінчувалась, але посилання на деякі розрізнені нотатки дали мені багато матеріалу до роздумів — настільки багато, насправді, що лише закоренілий скептицизм, на якому тоді ґрунтувався мій світогляд, був причиною того, що я й далі не довіряв митцеві. Мені йдеться про записки, що змальовували сни різних людей за той самий період, коли на долю молодого Вілкокса випало бачити ці дивні видіння. Здається, моєму дідусеві вдалося швидко розпочати надзвичайно широке розслідування поміж майже всіх своїх друзів, у яких він вважав доречним попросити описи їхніх снів і датування будь-яких гідних уваги недавніх візій. Запитання, здається, було сприйнято по-різному; але, певно, він щонайменше отримав більше відповідей, ніж могла би опрацювати звичайна людина без секретарської допомоги. Оригінальне листування не збереглося, але в нотатках залишився ретельний і досить довгий огляд кореспонденції. Представники суспільних і ділових кіл — традиційна «сіль землі» Нової Англії — майже всі дали негативну відповідь, хоча в декого з них були тривожні, але безформні нічні марення, завжди між 23 березня і 2 квітня — коли молодого Вілкокса лихоманило. Людей від науки зачепило трохи сильніше, в чотирьох випадках неясні описи стосуються побіжних проблисків дивних пейзажів, а один раз згадано жах від чогось аномального.

Найбільш доречними виявилися відповіді художників і поетів, і я знаю, яка б почалася паніка, якби вони мали можливість зіставити свої враження. Оскільки самих їхніх листів, знову ж таки, не було, я підозрював, що укладач ставив навідні запитання або ж відредагував листування на підтвердження того, що йому кортіло побачити. Ось чому мені й надалі здавалося, що Вілкокс, якимсь чином обізнаний з попередніми відомостями, які мав мій дідусь, обманював його, старого науковця. А от відповіді, які він отримав від людей, що живуть у світі художніх образів, воістину вражають уяву. Від 28 лютого до 2 квітня чимало хто з їхнього числа бачив уві сні дуже дивні речі, химерність яких незмірно зросла в той час, коли скульпторові марилося у гарячці. Більше чверті з тих, хто відповів на прохання професора, оповіли про видовища і напівзвуки, схожі з тими, що описував Вілкокс; а деякі з сновидців зізналися, який страшенно боялися гігантського безіменного чудовиська. Один випадок, на якому професор зосередився окремо, закінчився дуже сумно. Йшлося про одного знаного архітектора, що захоплювався теософією та окультизмом. Він з’їхав з глузду того самого дня, коли молодого Вілкокса схопила лихоманка, і за кілька місяців він віддав Богові душу, безупинно волаючи порятувати від якогось страшилища з пекла. Якби мій дідусь, наводячи ці випадки, зазначив прізвища сновидців, а не позначав їх номерами, то я міг би провести власне розслідування і спробувати перевірити достеменність зібраної інформації; але так уже склалося, що відстежити мені вдалося лише кількох. Усі вони, однак, цілковито підтвердили правильність запису своїх свідчень. Я часто запитував себе, чи всі адресати листів професора були б так само спантеличені, як ці кілька. Добре, що пояснювати їм, як воно було, вже ніколи не доведеться.

Вирізки з газет, як я вже зазначав, повідомляли про випадки паніки, маніакальної чи дивацької поведінки в людей протягом того ж періоду. Професор Енджел, напевно, скористався послугами якогось агентства з моніторингу преси, оскільки число витягів приголомшувало, а джерела походили з усього світу. Наприклад, наводився випадок нічного самогубства в Лондоні, де сновида-одинак вистрибнув із вікна, розбудивши сусідів жахливим криком. Про те саме свідчить сумбурний лист до редакції південноамериканської газети, де фанатик із побачених візій робить висновки про жахливе майбутнє всього світу. Повідомлення з Каліфорнії сповіщає про те, що членам товариства теософів роздали білі шати для якоїсь «знаменної відправи», що ніколи так і не відбулася, тоді як джерела з Індії стримано сповіщають про те, що місцевий люд наприкінці березня перебуває в неспокійному стані.

Захід Ірландії теж повнився дикими чутками й оповідками, і художник-фантаст на ім’я Ардуа-Бонно на Паризькому весняному салоні 1926 року виставив богохульне полотно «Пейзаж зі снів». А зафіксовані заворушення в божевільнях були такі численні, що лише якесь диво не дозволило медичній братії помітити чудернацькі збіги й дійти висновків про загадкові причини цього явища. Словом, це була страховита купа вирізок — цим усе сказано; тепер я вже навряд чи можу заховатися за холодним раціоналізмом, який примусив мене відкласти їх байдужо без усякої уваги. Але тоді я був переконаний, що молодий Вілкокс уже чув від професора про ті речі, які ще раніше привернули його увагу до цієї справи.

 

Далі читайте паперову версію журналу