Андреа Каміллері

ПОЧЕРК МИТЦЯ

ОПОВІДАННЯ

З італійської переклав Андрій МАСЛЮХ

 

Деренчав, здавалося, не телефон, деренчала бормашина в руках у божевільного дантиста, який знічев’я надумав просвердлити дірку комісарові в голові. Монтальбано насилу розплющив очі і глянув на будильник, що стояв на столику біля ліжка: було пів на шосту ранку. Дзвонити в таку годину могли хіба з комісаріату в якійсь важливій справі, не інакше... Він важко підвівся з ліжка, пішов до їдальні й підняв слухавку.

— Сальво, ти знаєш щось про Потоцького?

Монтальбано впізнав голос свого приятеля Ніколо Дзіто, журналіста з «Ретелібера» — однієї з двох монтелузьких приватних телекомпаній, передачі яких приймалися й у Віґаті. Ніколо не став би так по-ідіотськи жартувати, тож комісар навіть не розсердився.

— Про кого?

— Про Потоцького, Яна Потоцького.

— Це що, якийсь поляк?

— Судячи з імені, так. Здається, він написав якусь книжку, але кого не спитаю, ніхто нічого не знає. Якщо навіть ти нічого про нього не знаєш, то піду пошукаю деінде.

У кінці тунелю зблиснуло світло. Хтозна, може, він і зуміє відповісти на незвичне питання приятеля.

— А та книжка часом не називається «Рукопис, знайдений у Сарагосі»?

— Точно! Сальво, чортяко, ти — геній! А ти її читав, ту книжку?

— Дуже давно.

————
Перекладено за виданням: Andrea Camilleri, Un mese con Montalbano. Milano: Arnaldo Mondadori Editore S.p.A., 1998.
 

— Не пам’ятаєш, про що там ідеться?

— А чому це тебе так цікавить?

— Альберто Ларусса, ти його добре знав, наклав на себе руки. Труп знайшли десь біля четвертої ранку, і мене відразу витягнули з ліжка.

Комісарові Монтальбано стало трохи недобре. Вони з Альберто Ларуссою не були друзями-нерозлийвода, а проте комісар частенько без усіляких запрошень заходив до нього, не минаючи нагоди позичити якусь книжку з багатющої бібліотеки у домі Ларусси в Раґоні.

— Застрелився?

— Хто? Альберто Ларусса? Дай спокій, де б він убився у такий банальний спосіб!

— Що ж він зробив?

— Перетворив свій інвалідний візок на електричний стілець. У певному сенсі він сам себе стратив.

— А книжка тут до чого?

— Вона лежала на табуретці біля самісінького візка. Можливо, то було останнє, що він читав.

— Так, ми про неї говорили. Вона йому дуже подобалася.

— То ким був той Потоцький?

— Він народився в другій половині ХІХ століття в сім’ї військових, став ученим, мандрівником... подорожував, подумай тільки, від Марокко аж до Монголії. Його навіть призначили радником царя. Писав книги з етнографії. Його іменем названо групу островів... не пам’ятаю вже, де ті острови є. Роман, про який ти питав, він написав французькою. Оце й усе, що можна отак відразу сказати.

— Але чому та книжка була там?

— Слухай, Ніколо, я ж тобі сказав: вона йому подобалася, він її читав і перечитував. Мабуть, мав Потоцького за таку собі споріднену душу.

— Таж він ніколи й носа з дому не висовував!

— За споріднену душу в плані екстраваґантності, оригінальності. Зрештою, Потоцький же теж вкоротив собі віку.

— Як?

— Застрелився.

— Не надто оригінально. Ларусса придумав щось кращого.

 

Оскільки Альберто Ларусса був особою доволі відомою, випуск новин о восьмій ранку вів Ніколо Дзіто, хоч зазвичай він працював на популярніших серед глядачів вечірніх випусках. Спершу Ніколо розповів про обставини, за яких було знайдено труп, і про спосіб скоєння самогубства. Мартіно Дзікарі, місцевий мисливець, проходячи повз будинок Ларусси приблизно о пів на четверту ночі, побачив, що з віконця підвалу, де, як було відомо цілій окрузі, Альберто облаштував собі майстерню, йде дим. Спершу він навіть не стривожився; занепокоївся — і то неабияк — тільки тоді, коли повів вітру доніс до нього запах того диму. Дзікарі викликав карабінерів, які спочатку марно стукали у двері, а тоді просто їх виламали. У підвалі вони знайшли напівобвуглений труп Альберто Ларусси, який власноруч перетворив свій інвалідний візок на досконалий електричний стілець. Як наслідок, сталося коротке замикання, і вогонь трохи пошкодив приміщення. Втім, табуретка, що стояла біля візка, залишилася ціла; на ній і лежав роман Яна Потоцького. Тут Ніколо скористався тим, що дізнався про письменника від Монтальбано, а тоді вибачився перед глядачами за те, що демонструє тільки зовнішні світлини будинку Ларусси: підофіцер карабінерів суворо заборонив пускати будь-кого досередини. Друга частина репортажу була присвячена особі самогубця. Дуже заможний, вже понад тридцять років паралізований після падіння з коня, п’ятдесятирічний Ларусса так жодного разу й не виїхав за мури свого рідного міста, Раґони. Він ніколи не був одружений, мав лише молодшого брата, який мешкав у Палермо. Після того чисто випадкового падіння Ларусса відкрив своє справжнє покликання: став ювеліром — проте ювеліром вельми особливим. Він використовував тільки прості матеріали, як-от залізний і мідний дріт та уламки кольорового скла. Та з його рук на позір простенькі прикраси завжди виходили такими вишуканими й елегантними, що перетворювалися на справжні твори мистецтва. Ларусса не продавав їх, а дарував друзям чи й просто людям, яким симпатизував. У підвалі свого будинку він влаштував собі прекрасно обладнану майстерню, де й працював. Там і наклав на себе руки, не залишивши жодних пояснень.

Монтальбано вимкнув телевізор і зателефонував до генуезької дільниці Боккадассе, сподіваючись, що Лівія ще вдома. Так воно й було, і він переповів їй новину. Лівія з Ларуссою зналися здавна і приятелювали; щороку на Різдво той посилав їй якийсь зі своїх витворів у подарунок. Довести Лівію до сліз було не так уже й просто, а проте комісар почув, як затремтів у неї голос:

— Чому ж він так зробив? Ніколи не справляв на мене враження людини, здатної на такий учинок.

 

Біля третьої пополудні комісар задзвонив до Ніколо.

— Є новини?

— І то чимало. В майстерні у Ларусси був трифазний електричний пристрій на 380 вольт. Він роздягнувся, прикріпив собі на зап’ястя і гомілки браслети, на груди — широку металеву пластину, на скроні — такі собі навушники. Щоб струм подіяв максимально ефективно, ноги запхав у таз із водою. Хотів, щоб усе спрацювало напевне. Всі ці штукенції він, ясна річ, спокійнісінько, без поспіху зробив сам у своїй майстерні.

— А як же він увімкнув струм? Руки-ноги, я так розумію, мав уже зв’язані.

— Начальник пожежників каже, що там був таймер. Геніально, правда? А, ще він випив цілу пляшку віскі.

— Він же взагалі не пив, ти про це знав?

— Ні.

— Слухай, коли ти розповідав про всі ті штукенції, які Ларусса виготовив, щоб пропустити через себе струм, мені спала на думку одна річ. Те, що біля нього знайшли роман Потоцького, думаю, можна пояснити.

— То скажеш мені нарешті, про що йдеться у тій клятій книжці?

— Ні, бо нас тут цікавить радше автор, аніж його роман.

— Тобто?

— Я згадав, як саме Потоцький наклав на себе руки.

— Але ж ти вже казав! Він застрелився!

— Так-то воно так, але тоді пістолі заряджалися зі ствола, однією-єдиною кулею.

— Ну, то й що?

— За три роки до того, як остаточно звести порахунки з життям, Потоцький відгвинтив від кришечки срібного чайника невелику кульку і щодня потрохи її обточував. Доки та кулька набула потрібної форми, минуло три роки. Тоді він звелів своєму капеланові її поблагословити, зарядив нею пістоля і застрелився.

— Святий Боже! Зранку я сказав був, що з погляду оригінальності Ларусса перевершив Потоцького, але тепер бачу, що вони обоє рябоє! Виходить, та книжка — то таке собі послання: мовляв, я зійшов зі сцени так само незвично, як і мій учитель Потоцький.

— Звісно, могло бути й так...

— Чому «могло бути», а не «є»?

— Не знаю, чесно кажучи, годі сказати напевне...

 

Наступного дня Ніколо вже сам першим сконтактувався з комісаром, бо хотів показати тому щось цікаве, пов’язане з самогубством Ларусси; з огляду на свою химерність ця подія й далі ворохобила округу. Тож Монтальбано вирушив на «Ретелібера». Ніколо того дня вже взяв інтерв’ю в Джузеппе Дзакарії, котрий опікувався інтересами Ларусси, і лейтенанта карабінерів Ольчезе, який провадив слідство. Дзакарія, насуплений і не вельми ввічливий чолов’яга, вів свої справи переважно у Палермо.

 
 Далі читайте паперову версію часопису.